ChSTU repository

 6 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
___________________________________________________________________________________________ 
(повне найменування вищого навчального закладу)  
Факультет гуманітарних технологій 
___________________________________________________________________________ 
(повне найменування інституту, найменування факультету (відділення) 
Кафедра соціального забезпечення 
___________________________________________________________________________ 
(повна назва кафедри (предметної,  циклової комісії)) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
 
на тему  
«Особливості системи соціального захисту населення в сучасних умовах» 
 
 
 
 
Виконав: студент 2 курсу, групи СЗМ-022 
 
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення»  
                                                (шифр і назва спеціальності (спеціалізації)) 
 
Коваленко І.С.                                                                          
                                                    (прізвище та ініціали) 
 
Науковий керівник  Якушев О.В.   
                                                     (прізвище та ініціали) 
 
 
 
 
Черкаси – 2023 р. 
 7 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
Освітньо-кваліфікаційний рівень магістр      
 
Галузь знань   23 Соціальна робота      
       (шифр і назва) 
Спеціальність   232 «Соціальне забезпечення»     
(шифр і назва) 
 
ЗАТВЕРДЖУЮ: 
Зав. кафедри 
____________ к.е.н., доц. Журба І.О 
“_____” _______________20 ____ р. 
 
ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ 
 НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ МАГІСТРА СТУДЕНТУ 
 
Коваленку Івану Сергійовичу 
(прізвище, ім’я, по батькові) 
Тема роботи: Особливості системи соціального захисту населення в 
сучаснх умовах 
 
керівник роботи: Якушев Олександр Володимирович , к.е.н.,доцент  
  
(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання) 
затверджені наказом по університету від “____” __________ 20___ р. № ________ 
2. Строк подання студентом роботи:  “____” ________ 2023 р. 
3. Вихідні дані до роботи: 
Об’єкт дослідження – соціальний захист населення. 
Предмет дослідження – механізми забезпечення соціального захисту 
населення в сучасних умовах. 
Метою кваліфікаційної роботи є обґрунтування теоретичних засад та 
розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення механізмів  
соціального захисту населення. 
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно 
розробити)  
 виділити складові системи соціального захисту населення; 
 дослідити організаційний та правовий механізми державного регулювання системи 
соціального захисту населення; 
 визначити тенденції і проблеми державного регулювання при впровадженні 
закордонного досвіду соціального захисту населення; 
 8 
 обґрунтувати заходи, інструменти та механізми удосконалення діючої системи 
захисту соціально вразливих категорій населення регіону; 
 проаналізувати стан виконання програм соціального захисту населення регіону і 
обґрунтувати механізми забезпечення ефективності їх виконання; 
 оцінивши діючий стан надання соціальних послуг населенню регіону, через напрями 
удосконалення механізмів державного регулювання соціального захисту. 
 
5. Перелік графічного матеріалу (з точним  зазначенням обов’язкових креслень): 
аналітичні таблиці, графіки, діаграми, структурно-логічні схеми, план робіт 
по проєкту. 
 
6. Консультанти розділів роботи 
Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата 
Розділ 
консультанта завдання видав завдання прийняв 
1 Якушев О.В. 11.09.2023 р. 29.09.2023 р. 
2 Якушев О.В. 29.09.2023 р. 16.10.2023 р. 
3 Якушев О.В. 16.10.2023 р. 15.11.2023 р. 
 
7. Дата видачі завдання «_____» __________ 2023 р.  
 
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН 
№ Строк виконання 
Назва етапів дипломної роботи  Примітка  
з/п етапів роботи 
1 Отримання завдання 11.09.2023 р. виконано 
2 Підготовка розділу І  29.09.2023 р. виконано 
3 Підготовка розділу ІІ 16.10.2023 р. виконано 
4 Підготовка розділу ІІІ 15.11.2023 р. виконано 
5 Здача кваліфікаційної роботи керівнику 27.11.2023 р. виконано 
6 Підготовка реферату 27.11.2023 р. виконано 
7 Здача кваліфікаційної роботи на кафедру 01.12.2023 р. виконано 
Зовнішнє рецензування дипломної 
8 01.12.2023 р. виконано 
роботи 
Підготовка до публічного захисту 
9 04.12.2023 р. виконано 
дипломної роботи на засідання ЕК 
 
Студент  ____________________  _______________________ 
     (підпис)                                                 (прізвище та ініціали) 
Керівник роботи ____________________  _______________________ 
      (підпис)                                                 (прізвище та ініціали) 
Секретар ЕК   ____________________  _______________________ 
 (підпис)                                                 (прізвище та ініціали) 
 9 
РЕФЕРАТ 
 
Кваліфікаційна робота магістра містить 120 сторінки, 2 таблиці, 6 рисунків, 
список літератури з 80 найменувань, 2 додатки. 
 
Теоретично-методичні засади актуалізації спеціальності соціальне 
забезпечення 
 
Об’єкт дослідження – соціальний захист населення. 
Предмет дослідження – механізми забезпечення соціального захисту населення в сучасних 
умовах. 
Метою кваліфікаційної роботи є обґрунтування теоретичних засад та розробка 
практичних рекомендацій щодо удосконалення механізмів  соціального захисту населення. 
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити)  
 виділити складові системи соціального захисту населення; 
 дослідити організаційний та правовий механізми державного регулювання системи 
соціального захисту населення; 
 визначити тенденції і проблеми державного регулювання при впровадженні 
закордонного досвіду соціального захисту населення; 
 обґрунтувати заходи, інструменти та механізми удосконалення діючої системи 
захисту соціально вразливих категорій населення регіону; 
 проаналізувати стан виконання програм соціального захисту населення регіону і 
обґрунтувати механізми забезпечення ефективності їх виконання; 
 оцінивши діючий стан надання соціальних послуг населенню регіону, через напрями 
удосконалення механізмів державного регулювання соціального захисту. 
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх 
використання для вдосконалення регулювання процесів удосконалення соціального 
захисту населення, що набуває особливої ваги в контексті євроінтеграційних прагнень 
України. Основні положення і висновки кваліфікаційної роботи не тільки розширюють 
економічні знання про закономірності, принципи, функції та інституційні механізми 
соціального захисту населення в економічній системі, а й стали базою для розробки 
певних заходів щодо підвищення дієвості управлінської діяльності в цій сфері соціально-
економічних відносин. Рекомендації автора використані у практичній діяльності 
Департаменту соціального захисту населення Черкаської області  
Рік виконання кваліфікаційної роботи бакалавра 2023 р. 
Рік захисту роботи  2023 р. 
 
                      Підпис студента ____________________ 
                      Дата ______________________________ 
 10 
ЗМІСТ 
ВСТУП 7 
РОЗДІЛ 1.   ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО   
РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ 17 
 
1.1.Теоретичні основи формування системи соціального захистун аселення в 17 
сучасних умовах 
 
1.2 Методичні основи дослідження системи соціального захисту населення 21 
1.3 Інституційна структура системи соціального захисту населення  
31 
Висновок до розділу 1 41 
РОЗДІЛ 2. СОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ  
ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ 45 
НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ 
2.1. Аналіз організаційного та правового механізмів державного регулювання 45 
системи соціального захисту населення в Україні 
2.2.Закордонний досвід державного регулювання соціального захисту  
населення 53 
2.3. Оцінка стану механізмів держаного регулювання соціального захисту 60 
населення та аналіз виконання місцевих програм соціального захисту 
Висновок до розділу 2. 68 
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО 71 
РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ 
3.1. Заходи з забезпечення організаційного механізму державного регулювання у 71 
виконанні програм соціального захисту населення регіону 
3.2. Удосконалення системи соціальних пільг як один із основних  механізмів 79 
державного регулювання  системи соціального захисту населення 
3.3.Стратегічні напрями розвиту механізмів державного регулювання з 86 
забезпечення виконання програм соціального захисту населення регіону 
Висновки до розділу 3 94 
ВИСНОВКИ 98 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 103 
ДОДАТКИ  
 
 
 11 
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 
 
АТО – антитерористична операція 
ЗВО – заклад вищої освіти 
МОП – Міжнародна організація праці  
ОДА – обласна державна адміністрація 
ООН – Організація Об’єднаних Націй  
ПТУ – професійно-технічне училище  
УТОС – Українське товариство сліпих 
 ЄС – Європейський Союз 
ЧАЕС –Чорнобильська атомна електростанція 
 12 
ВСТУП 
Актуальність теми 
Ефективне функціонування та сталий розвиток ринкової економіки 
значною мірою зумовлюються якістю відтворення людського капіталу, 
важливою передумовою якого є наявність дієвої системи соціального захисту 
населення. У сучасних умовах така система виконує ключову роль у 
забезпеченні соціальної стабільності, підтриманні належного рівня життя 
населення, мінімізації соціальних ризиків та створенні умов для повноцінної 
реалізації трудового потенціалу особи. З одного боку, вона має забезпечувати 
зайнятість населення, належні умови праці та соціальні гарантії для 
працездатних громадян, а з іншого — гарантувати ефективну підтримку 
соціально вразливих категорій населення через систему державних, 
корпоративних, громадських і міжнародних інституцій. 
Сучасна система соціального захисту населення є закономірним 
результатом трансформації соціально-економічних відносин та відображає 
провідні тенденції розвитку суспільства, зокрема соціалізацію економічних 
процесів, інтелектуалізацію суспільного виробництва, посилення ролі 
людського капіталу, утвердження загальнолюдських цінностей, а також 
орієнтацію на високі стандарти якості життя та безперервне підвищення 
рівня людського розвитку. За таких умов соціальний захист населення 
перестає бути лише інструментом компенсації соціальних втрат і набуває 
значення важливого елемента державної соціально-економічної політики. 
Для України проблема формування ефективної системи соціального 
захисту населення набуває особливої актуальності в умовах тривалих 
трансформаційних процесів, пов’язаних із відновленням державності, 
становленням ринкових механізмів господарювання та адаптацією 
національної економіки до європейських соціальних стандартів. Упродовж 
останніх десятиліть вітчизняна система соціального захисту зазнала суттєвих 
змін, які стосувалися її інституційної структури, джерел фінансування 
соціальних витрат, механізмів надання соціальної допомоги, а також 
 13 
розподілу функцій між державою, домогосподарствами та корпоративним 
сектором. Водночас спостерігається розширення зобов’язань України щодо 
дотримання міжнародних стандартів у соціальній сфері, що актуалізує 
потребу в модернізації національної моделі соціального захисту. 
Попри проведені реформи, система соціального захисту населення в 
Україні досі залишається недостатньо цілісною та ефективною. Їй 
притаманні фрагментарність цільового спрямування, обмеженість 
фінансових ресурсів, недостатній рівень координації між окремими 
інститутами, а також невисока результативність механізмів реалізації 
соціальної політики. Це зумовлює її інституційну слабкість, ускладнює 
належне виконання соціальних функцій держави та стримує наближення до 
європейських стандартів соціального забезпечення. 
Теоретичні засади соціального захисту населення, його функціональне 
призначення, принципи, інструменти та механізми реалізації в умовах 
ринкової економіки знайшли відображення у працях багатьох вітчизняних і 
зарубіжних учених, серед яких У. Беверідж, Дж. Кейнс, А. Пігу, Г. Еспінг-
Андерсен, П. Спікер, Р. Тітмусс, Дж. Гелбрейт, Л. Ерхард, а також О. Амоша, 
В. Геєць, О. Грішнова, А. Колот, Е. Лібанова, Г. Лопушняк, О. Новікова, В. 
Скуратівський, Л. Шевченко та інші. У наукових працях цих дослідників 
розкрито сутність соціального захисту, обґрунтовано його роль у 
забезпеченні суспільного добробуту та визначено основні напрями 
вдосконалення соціальної політики держави. 
Разом із тим, незважаючи на вагомий науковий доробок у зазначеній 
сфері, низка теоретико-методологічних і прикладних аспектів залишається 
недостатньо розробленою. Це стосується насамперед проблем підвищення 
ефективності функціонування системи соціального захисту населення в 
умовах ринкової трансформації, удосконалення механізмів державного 
регулювання у цій сфері, а також адаптації зарубіжного досвіду до 
українських реалій. Особливого значення набуває дослідження регіонального 
аспекту реалізації програм соціального захисту населення, оскільки саме на 
 14 
цьому рівні безпосередньо виявляються проблеми доступності, адресності та 
результативності соціальних послуг. 
Отже, потреба в комплексному дослідженні теоретичних, 
методологічних і практичних засад соціального захисту населення, а також у 
розробленні ефективних механізмів удосконалення системи соціальної 
підтримки в умовах економічного розвитку та євроінтеграційного поступу 
України зумовлює актуальність обраної теми, її наукову значущість і 
практичну цінність. 
Мета і завдання дослідження 
Метою кваліфікаційної роботи є обґрунтування теоретичних засад та 
розроблення практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізмів 
соціального захисту населення. 
Відповідно до поставленої мети у роботі визначено такі завдання: 
 виокремити основні складові системи соціального захисту 
населення; 
 дослідити організаційно-правові механізми державного 
регулювання системи соціального захисту населення; 
 визначити тенденції та проблеми державного регулювання у 
процесі впровадження зарубіжного досвіду соціального захисту населення; 
 обґрунтувати заходи, інструменти та механізми вдосконалення 
чинної системи захисту соціально вразливих категорій населення регіону; 
 проаналізувати стан виконання програм соціального захисту 
населення регіону та визначити механізми забезпечення ефективності їх 
реалізації; 
 оцінити сучасний стан надання соціальних послуг населенню 
регіону й окреслити напрями вдосконалення механізмів державного 
регулювання у сфері соціального захисту. 
Об’єкт і предмет дослідження 
Об’єктом дослідження є система соціального захисту населення. 
 15 
Предметом дослідження є механізми забезпечення соціального 
захисту населення в сучасних умовах. 
Методи дослідження 
Теоретико-методологічною основою кваліфікаційного дослідження є 
принцип єдності теорії та практики, а також положення сучасної економічної 
науки щодо функціонування соціальної сфери в умовах ринкової економіки. 
Для досягнення поставленої мети та розв’язання визначених завдань у роботі 
використано сукупність загальнонаукових і спеціальних методів 
дослідження, зокрема метод наукової абстракції, аналізу і синтезу, логічного 
узагальнення, порівняння, системного підходу, а також методи оцінювання 
трансформаційних процесів у сфері соціального захисту населення. 
Застосування зазначених методів дало можливість комплексно дослідити 
особливості функціонування інститутів соціального захисту населення в 
сучасних соціально-економічних умовах. 
Джерельна та статистична база дослідження 
Інформаційною та статистичною базою дослідження стали законодавчі 
й нормативно-правові акти України, матеріали міжнародних організацій, 
зокрема Міжнародної організації праці та Міжнародної асоціації соціального 
забезпечення, аналітичні та наукові розробки вітчизняних наукових установ, 
серед яких Інститут соціології НАН України та Національний інститут 
стратегічних досліджень, а також праці українських і зарубіжних учених у 
галузі економіки та соціальної політики. У роботі також використано дані 
статистичних щорічників, інформаційно-аналітичних бюлетенів, оглядів, 
довідкових видань та інших офіційних джерел. 
Практичне значення одержаних результатів 
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх 
використання для вдосконалення державного регулювання процесів розвитку 
системи соціального захисту населення, що є особливо важливим в умовах 
реалізації євроінтеграційного курсу України. Основні положення, висновки 
та пропозиції, сформульовані у кваліфікаційній роботі, поглиблюють наукові 
 16 
уявлення про закономірності, принципи, функції та інституційні механізми 
соціального захисту населення в економічній системі, а також можуть бути 
використані у практичній діяльності органів державної влади та місцевого 
самоврядування для підвищення ефективності управлінських рішень у цій 
сфері. Окремі рекомендації автора були використані у практичній діяльності 
Департаменту соціального захисту населення Черкаської області. 
Структура і обсяг роботи 
Кваліфікаційна робота магістра складається зі вступу, трьох розділів, 
висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи 
становить 95 сторінок друкованого тексту. Список використаних джерел 
налічує 78 найменувань. 
 
 
17 
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО 
РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ 
НАСЕЛЕННЯ 
1.1. Теоретичні основи формування системи соціального захисту 
населення в сучасних умовах 
У сучасних соціально-економічних умовах система соціального 
захисту населення посідає центральне місце у структурі державної соціальної 
політики, оскільки саме через неї забезпечуються базові гарантії добробуту, 
соціальної безпеки та підтримки найбільш уразливих категорій громадян. Її 
функціонування безпосередньо пов’язане з реалізацією принципів соціальної 
держави, утвердженням соціальної справедливості та створенням умов для 
гідного життя людини. У цьому контексті соціальний захист слід розглядати 
не лише як сукупність окремих виплат чи допомог, а як комплексну систему 
правових, економічних, організаційних і соціальних заходів, спрямованих на 
запобігання, мінімізацію та компенсацію соціальних ризиків (Скуратівський 
& Палій, 2002; Скуратівський, Палій, & Лібанова, 2003; Шевчук, 2016). 
Теоретичне осмислення соціального захисту населення значною мірою 
сформувалося під впливом міжнародних стандартів у сфері соціальних прав. 
Одним із базових документів у цій сфері є Конвенція Міжнародної 
організації праці № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення», 
яка закріпила ключові напрями соціальних гарантій, серед яких медичне 
обслуговування, допомога у разі хвороби, безробіття, старості, інвалідності, 
втрати годувальника, а також підтримка сімей із дітьми (Конвенція МОП № 
102, 1952). Цей документ фактично заклав міжнародно-правову основу 
сучасного розуміння соціального захисту як системи гарантій, що мають 
забезпечувати людині належний рівень життєдіяльності за умов настання 
соціально значущих ризиків. 
На національному рівні фундаментальні засади соціального захисту в 
Україні визначаються Конституцією України, у якій держава проголошується 
соціальною і правовою, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини 
 
18 
визнається її головним обов’язком (Конституція України, 1996). Така 
конституційна модель передбачає активну участь держави у формуванні 
механізмів соціальної підтримки, запровадженні системи соціальних 
стандартів і гарантій, а також у створенні інституційних умов для 
підтримання соціальної стабільності. Відповідно соціальний захист виступає 
одним із базових інструментів реалізації соціальної функції держави. 
У вітчизняній практиці система соціального захисту населення має 
нормативно закріплений багаторівневий характер. Її правову основу 
формують акти, що регламентують державні соціальні стандарти, 
прожитковий мінімум, надання соціальних послуг, пенсійне забезпечення та 
різні види загальнообов’язкового державного соціального страхування 
(Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні 
гарантії», 2000; Закон України «Про прожитковий мінімум», 1999; Закон 
України «Про соціальні послуги», 2003; Закон України «Про 
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», 2003; Закон України 
«Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне 
страхування», n.d.). Це дає підстави стверджувати, що соціальний захист в 
Україні є не окремим напрямом державної діяльності, а складною системою 
взаємопов’язаних інститутів, механізмів і правових норм. 
У науковій літературі відсутнє єдине універсальне тлумачення поняття 
«соціальний захист населення». Така ситуація зумовлена багатовимірністю 
самого явища, що поєднує правовий, економічний, соціальний, 
управлінський та інституційний аспекти. Одні науковці акцентують увагу на 
інституційній природі соціального захисту, визначаючи його як систему 
заходів та інститутів, спрямованих на підтримку соціально вразливих груп 
населення (Баранник, 2010; Руженський, 2005). Інші розглядають його як 
форму реалізації соціальної політики держави, спрямовану на підтримання 
належного рівня життя населення, забезпечення соціальних гарантій і 
недопущення соціального відторгнення (Бендасюк, 2010; Халецька, 2010). 
Окрема група дослідників наголошує на ризик-орієнтованому характері 
 
19 
соціального захисту, трактуючи його як систему дій щодо попередження, 
зниження або компенсації наслідків соціальних ризиків (Лібанова & Палій, 
2004; Михайловська & Неліпович, 2010). 
Узагальнення основних підходів до визначення поняття «соціальний 
захист населення» наведено в табл. 1.1. 
Таблиця 1.1 
Узагальнення наукових підходів до трактування поняття «соціальний захист 
населення» 
№ Зміст підходу Автор / джерело 
Соціальний захист трактується як система інститутів і заходів, 
1 спрямованих на підтримку вразливих груп населення та Баранник (2010) 
пом’якшення наслідків соціальних ризиків. 
Соціальний захист розглядається як система державних заходів, що 
2 забезпечують матеріальну підтримку громадян у разі настання Бендасюк (2010) 
несприятливих обставин. 
Соціальний захист визначається як важлива функція соціальної 
3 держави, спрямована на забезпечення гідного життєвого рівня та Болотіна (2019) 
реалізацію соціальної політики. 
Сутність соціального захисту пов’язується із забезпеченням 
4 суспільно прийнятних умов матеріального і духовного життя Лагутін (1996) 
населення. 
Соціальний захист трактується як комплекс організаційно-правових 
5 Лібанова & Палій (2004) 
та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту людини. 
Соціальний захист розглядається як багаторівнева система 
Михайловська & 
6 управління соціальними ризиками та ліквідації їх негативних 
Неліпович (2010) 
наслідків. 
Соціальний захист визначається як законодавчо закріплена система 
7 Халецька (2010) 
соціальних норм і гарантій щодо окремих груп населення. 
Соціальний захист пов’язується з практичним забезпеченням Колот (2010); 
8 соціальної політики та підтриманням соціальної згуртованості Скуратівський & Палій 
суспільства. (2002) 
Примітка. Складено автором на основі: Баранник (2010), Бендасюк (2010), Болотіна 
(2019), Лагутін (1996), Лібанова and Палій (2004), Михайловська and Неліпович (2010), 
Халецька (2010), Колот (2010), Скуратівський and Палій (2002). 
Аналіз наведених підходів дає змогу дійти висновку, що в науковому 
дискурсі поняття соціального захисту населення формується щонайменше в 
межах кількох взаємодоповнювальних підходів: інституційного, 
функціонального, правового та ризик-орієнтованого. Інституційний підхід 
акцентує увагу на сукупності органів, установ і механізмів, за допомогою 
яких здійснюється соціальна підтримка. Функціональний підхід 
 
20 
зосереджується на ролі соціального захисту у забезпеченні суспільної 
стабільності, зниженні соціальної напруги та підтриманні життєвого рівня 
населення. Правовий підхід виходить із необхідності нормативного 
закріплення державних гарантій, тоді як ризик-орієнтований підхід пов’язує 
зміст соціального захисту з протидією наслідкам хвороби, безробіття, 
старості, інвалідності, втрати годувальника та інших несприятливих 
життєвих обставин (Баранник, 2010; Лібанова & Палій, 2004; Михайловська 
& Неліпович, 2010; Халецька, 2010). 
Водночас окремі нормативні підходи до тлумачення соціального 
захисту залишаються надто широкими та недостатньо конкретизованими. 
Зокрема, у Концепції (основах державної політики) національної безпеки 
України соціальний захист фактично пов’язується із загальним захистом 
людини, її життя та здоров’я в різних ситуаціях (Концепція основ державної 
політики національної безпеки України, 1997). Такий підхід відображає 
важливість соціальної складової безпеки держави, однак не дає чіткого 
уявлення про інструменти, суб’єктів, об’єкти та межі реалізації соціального 
захисту як окремого напряму державної політики. Саме тому для наукового 
аналізу більш продуктивним є використання конкретизованих дефініцій, що 
розкривають не лише загальну мету, а й механізми реалізації соціального 
захисту. 
З огляду на це, у контексті даного дослідження систему соціального 
захисту населення доцільно визначати як цілісну сукупність правових норм, 
економічних інструментів, організаційних механізмів та соціальних 
інститутів, за допомогою яких держава, органи місцевого самоврядування, а 
також інші суб’єкти соціальної політики забезпечують попередження, 
мінімізацію або компенсацію соціальних ризиків, підтримання гідного рівня 
життя населення та створення умов для соціальної безпеки і суспільної 
стабільності. Таке трактування дає змогу поєднати правову, економічну та 
управлінську складові цього явища й розглядати його як системоутворюючий 
 
21 
елемент сучасної соціальної держави (Скуратівський & Палій, 2002; 
Рудкевич, 2011; Руженський, 2013). 
Принципово важливим для теоретичного аналізу є також розмежування 
понять «соціальний захист» і «соціальне забезпечення». У науковій 
літературі ці категорії нерідко вживаються як близькі за змістом, однак їх 
повне ототожнення не є достатньо обґрунтованим. Соціальне забезпечення 
доцільно розглядати як більш вузьку категорію, що охоплює насамперед 
практичні форми матеріальної підтримки населення — пенсійне 
забезпечення, соціальні допомоги, компенсаційні виплати, соціальне 
обслуговування та інші види державної підтримки. Натомість соціальний 
захист є ширшим поняттям, яке включає не лише механізми забезпечення 
доходів, а й систему соціальних гарантій, соціальних стандартів, правових 
засобів захисту, інструментів державного регулювання та профілактики 
соціальних ризиків (Болотіна, 2019; Семигіна, 2005; Баранник, 2010). 
Отже, соціальний захист населення в сучасних умовах слід розглядати 
як складну багаторівневу систему, що формується під впливом міжнародних 
соціальних стандартів, національного законодавства, соціально-економічних 
трансформацій і стратегічних орієнтирів розвитку держави. Його зміст 
виходить далеко за межі виключно матеріальної підтримки населення та 
охоплює широкий спектр механізмів забезпечення соціальної безпеки, 
справедливості, стабільності та відтворення людського потенціалу. Саме 
тому дослідження механізмів державного регулювання системи соціального 
захисту населення має важливе теоретичне і прикладне значення в умовах 
трансформації соціальної політики України та її наближення до європейських 
стандартів (Колот, 2010; Рудкевич, 2011; Шевчук, 2016). 
 
1.2. Методичні основи дослідження системи соціального захисту 
населення 
Система соціального захисту населення належить до складних 
багаторівневих об’єктів наукового аналізу, що зумовлює міждисциплінарний 
 
22 
характер її дослідження. У межах економічної науки соціальний захист 
розглядається як механізм забезпечення населення матеріальними засобами 
існування, інструмент запобігання бідності та зниження негативних наслідків 
соціально-економічних ризиків. Соціологічний підхід акцентує увагу на його 
ролі у забезпеченні гідного рівня життя, соціальної інтеграції та підтриманні 
суспільної стабільності. У демографічному вимірі соціальний захист 
пов’язується з відтворенням населення, підтримкою сім’ї, збереженням 
трудового потенціалу та поліпшенням якісних характеристик людського 
капіталу. Відтак методологія дослідження цієї сфери повинна спиратися на 
поєднання економічного, правового, соціального та управлінського підходів 
(Гнибіденко, Кравченко, Новікова та ін., 2009; Рудкевич, 2011; Шевчук, 
2016). 
У вітчизняному науковому дискурсі категорія «соціальний захист» 
набула широкого вжитку у зв’язку з трансформацією соціально-економічної 
системи України в 1990-х роках. Відтоді вона стала однією з базових у 
дослідженнях державної соціальної політики, насамперед у контексті захисту 
соціально вразливих категорій населення, забезпечення мінімальних 
соціальних стандартів та розбудови інституцій соціальної держави 
(Баранник, 2010; Борецька, 2001; Халецька, 2010). Саме тому методичні 
засади дослідження системи соціального захисту мають ґрунтуватися не 
лише на аналізі окремих форм допомоги, а й на вивченні її інституційної 
будови, нормативно-правового забезпечення, фінансових механізмів і 
результативності державного регулювання. 
Узагальнення основних наукових підходів до дослідження системи 
соціального захисту населення наведено в табл. 1.2. 
Таблиця 1.2 
Наукові підходи до дослідження системи соціального захисту населення 
Підхід Змістовий акцент Аналітичне значення 
Соціальний захист як механізм Дає змогу оцінювати фінансову 
Економічний перерозподілу доходів, підтримання стійкість системи, джерела її 
споживання, запобігання бідності та ресурсного забезпечення та 
 
23 
Підхід Змістовий акцент Аналітичне значення 
компенсації соціальних ризиків ефективність соціальних виплат 
Соціальний захист як інструмент 
Дозволяє визначати вплив системи на 
забезпечення соціальної інтеграції, 
Соціологічний соціальну згуртованість і рівень 
соціальної справедливості та якості 
соціальної безпеки 
життя 
Соціальний захист як чинник Дає підстави оцінювати вплив 
Демографічний відтворення населення, підтримки сім’ї соціальної політики на демографічні 
та збереження людського потенціалу процеси 
Соціальний захист як система 
Забезпечує аналіз нормативної бази та 
Правовий законодавчо закріплених гарантій, прав, 
механізмів реалізації соціальних прав 
стандартів і процедур 
Соціальний захист як сфера державного 
Дозволяє оцінити результативність 
регулювання, що охоплює інститути, 
Управлінський організаційних моделей та державної 
програми, інструменти й механізми 
політики 
реалізації 
Примітка. Складено автором на основі: Гнибіденко, Кравченко, Новікова та ін. (2009), 
Рудкевич (2011), Шевчук (2016), Халецька (2010). 
Важливим методичним положенням є розмежування широкого і 
вузького підходів до трактування соціального захисту. У широкому 
розумінні йдеться про охоплення практично всіх умов життєдіяльності 
людини, що впливають на її добробут, безпеку праці, рівень доходів, доступ 
до соціальних послуг, освіти й охорони здоров’я. У вузькому значенні 
соціальний захист зазвичай пов’язується із соціальним страхуванням, 
соціальною допомогою та соціальним обслуговуванням. Таке розмежування 
має принципове значення для методики дослідження, оскільки дає змогу 
правильно визначити межі аналізу, систему показників і набір інструментів 
оцінювання (Спікер, 2000; Семигіна, 2005; Шевчук, 2016). 
Ефективність функціонування системи соціального захисту населення 
залежить від глибини пізнання закономірностей соціально-економічного 
розвитку, особливостей соціальної структури суспільства та конкретних умов 
життєдіяльності населення. З огляду на це її дослідження має здійснюватися 
на основі системного підходу, який передбачає вивчення не окремих 
елементів ізольовано, а їхньої взаємодії в межах цілісної соціальної системи. 
Такий підхід дає змогу розглядати соціальний захист як сукупність 
принципів, методів, форм, інструментів і механізмів, спрямованих на 
 
24 
попередження або мінімізацію соціальних ризиків та підтримання належного 
рівня життя населення (Гнибіденко, Кравченко, Новікова та ін., 2009; 
Руженський, 2013). 
У науковій літературі не сформовано єдиного універсального підходу 
до визначення структури системи соціального захисту населення. Це 
пояснюється, по-перше, різноманітністю критеріїв, що можуть бути 
покладені в основу її структуризації; по-друге, наявністю наукової полеміки 
щодо співвідношення понять «соціальний захист», «соціальне забезпечення», 
«соціальна допомога» та «соціальні послуги»; по-третє, відмінностями у 
підходах до визначення ролі держави та інших суб’єктів соціальної політики 
в механізмах соціального захисту (Баранник, 2010; Павлова, 2015; Рудкевич, 
2011). 
Узагальнення найбільш поширених підходів до структурування 
системи соціального захисту населення подано в табл. 1.3. 
Таблиця 1.3 
Підходи до визначення структурних складових системи соціального захисту 
населення 
Автор Основні складові системи Особливості підходу 
Акцентує увагу не лише на 
Шевчук Соціальна допомога, соціальне страхування, 
інструментах підтримки, а й на 
(2016) соціальна справедливість 
ціннісному вимірі системи 
Державна допомога сім’ям з дітьми, пенсійне Пропонує деталізований підхід за 
Халецька 
забезпечення, соціальна допомога, житлові основними напрямами державної 
(2010) 
субсидії підтримки 
Соціальне страхування, соціальна допомога, Формує найбільш системну модель, 
Павлова 
соціальні гарантії та стандарти, соціальні придатну для аналізу державного 
(2015) 
послуги регулювання 
Соціальне страхування, соціальна допомога, 
Авторський Поєднує інституційний та 
соціальні гарантії та стандарти, соціальні 
підхід функціональний підходи до аналізу 
послуги, цільові соціальні програми 
Примітка. Складено автором на основі: Халецька (2010), Павлова (2015), Шевчук (2016). 
Як видно з табл. 1.3, найбільш методично виваженим для подальшого 
дослідження є підхід, відповідно до якого система соціального захисту 
охоплює соціальне страхування, соціальну допомогу, державні соціальні 
гарантії та стандарти, соціальні послуги, а також цільові програми соціальної 
 
25 
підтримки. Саме така структура дає змогу комплексно охарактеризувати 
предмет дослідження та водночас зберегти аналітичну чіткість. Розширену 
модель державної системи соціального захисту в Україні — на рис. 1.1. 
 
Рис. 1.1. Структура державної системи соціального захисту населення в Україні 
(Павлова Л.О., 2015)  
 
 
26 
 
Значущим структурним елементом системи соціального захисту є 
загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Його сутність полягає 
у формуванні системи прав, обов’язків і гарантій щодо матеріального 
забезпечення громадян у разі настання соціально значущих обставин — 
хвороби, тимчасової чи стійкої втрати працездатності, безробіття, втрати 
годувальника, старості та інших випадків, визначених законодавством (Закон 
України «Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне 
соціальне страхування», n.d.; Закон України «Про загальнообов’язкове 
державне пенсійне страхування», 2003). Методично важливо, що соціальне 
страхування є не лише формою компенсації втраченого доходу, а й 
інструментом колективного перерозподілу соціальних ризиків між державою, 
роботодавцями та застрахованими особами. 
У межах національної моделі соціального страхування виокремлюють 
кілька базових напрямів: пенсійне страхування; страхування у зв’язку з 
тимчасовою втратою працездатності; страхування на випадок безробіття; 
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного 
захворювання (Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне 
страхування», 2003; Закон України «Про загальнообов’язкове державне 
соціальне страхування на випадок безробіття», 2000; Закон України «Про 
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку 
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату 
працездатності», 1999; Закон України «Про загальнообов’язкове державне 
соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та 
витратами, зумовленими похованням», 2001). Законодавчі зміни, пов’язані з 
реформуванням системи соціального страхування та консолідацією окремих 
фондів, засвідчили прагнення держави підвищити керованість цієї сфери, 
однак не усунули всіх проблем її фінансової стійкості та інституційної 
ефективності (Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих 
 
27 
актів щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального 
страхування та легалізації фонду оплати праці», 2014). 
Не менш важливим елементом системи виступає державна соціальна 
допомога, що має адресний характер і спрямовується насамперед на 
підтримку осіб та сімей, які через об’єктивні обставини не можуть 
самостійно забезпечити належний рівень життя. На відміну від соціального 
страхування, яке базується на страхових внесках та принципі участі в 
системі, соціальна допомога фінансується переважно за рахунок бюджетних 
ресурсів і залежить від наявності законодавчо визначених підстав для її 
надання (Борецька, 2001; Халецька, 2010). 
Для впорядкування основних видів державної соціальної допомоги 
доцільно використати узагальнену класифікацію, подану в табл. 1.4. 
Таблиця 1.4  
Основні напрями державної соціальної допомоги в Україні 
Напрям соціальної 
Основні категорії отримувачів Приклади форм підтримки 
допомоги 
Допомога у зв’язку з 
Сім’ї з дітьми, одинокі матері, вагітністю та пологами, при 
Допомога сім’ям з дітьми 
усиновлювачі, опікуни, прийомні сім’ї народженні дитини, на дітей 
одиноким матерям 
Підтримка Домогосподарства з доходом нижче Щомісячна грошова допомога, 
малозабезпечених сімей визначеного соціального стандарту адресна підтримка 
Особи з інвалідністю, діти з Грошова допомога, надбавки 
Допомога особам з 
інвалідністю, особи з інвалідністю з на догляд, компенсаційні 
інвалідністю 
дитинства виплати 
Соціальна допомога, 
Допомога особам, які не Особи похилого віку, окремі категорії 
компенсаційні виплати, 
мають права на пенсію малозабезпечених осіб 
допомога на догляд 
Особи, які постраждали внаслідок 
Грошові компенсації, адресна 
Компенсації постраждалим Чорнобильської катастрофи, 
допомога, житлові субсидії, 
від надзвичайних обставин внутрішньо переміщені особи, окремі 
пільги 
постраждалі категорії 
Субсидії на оплату житлово-
Домогосподарства з недостатнім 
комунальних послуг, 
Житлові субсидії та пільги рівнем доходу, пільгові категорії 
компенсації на паливо та 
населення 
енергоносії 
Соціальна підтримка дітей, Соціальні виплати, грошове 
Діти-сироти, прийомні сім’ї, дитячі 
позбавлених батьківського забезпечення батькам-
будинки сімейного типу 
піклування вихователям 
Допомога на догляд Особи, які здійснюють догляд за Компенсаційні виплати, 
 
28 
Напрям соціальної 
Основні категорії отримувачів Приклади форм підтримки 
допомоги 
людьми з інвалідністю, особами грошова допомога на догляд 
похилого віку або людьми з 
психічними розладами 
Примітка. Складено автором на основі: Халецька (2010), Павлова (2015), Закон України 
«Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (2000), Закон 
України «Про прожитковий мінімум» (1999), Постанова КМУ № 505 (2014). 
Як видно з табл. 1.4, державна соціальна допомога є 
багатокомпонентною та охоплює значну кількість категорій населення. 
Водночас широта охоплення не завжди означає ефективність системи. У 
науковій літературі неодноразово наголошується, що надмірна фрагментація 
соціальних виплат, складність критеріїв призначення, дублювання окремих 
програм та непрозорість механізмів розподілу ресурсів послаблюють 
адресність допомоги й знижують її соціальний ефект (Коваль, Тарасенко, & 
Яцків, 2019; Реформування соціальної політики в Україні, 2012). 
Особливе місце в системі соціального захисту займають державні 
соціальні гарантії та соціальні стандарти, які визначають мінімально 
допустимий рівень соціального забезпечення населення. До базових гарантій 
належать мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за 
віком, соціальні допомоги, інші гарантовані виплати та нормативи 
соціального обслуговування. Їх нормативною основою виступають Закон 
України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» 
та Закон України «Про прожитковий мінімум», які закріплюють ключові 
параметри соціальної політики держави (Закон України «Про державні 
соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», 2000; Закон України 
«Про прожитковий мінімум», 1999). У методичному аспекті соціальні 
стандарти є базою для оцінювання результативності соціального захисту, 
оскільки саме через них визначається межа соціально прийнятного рівня 
життя. 
Окремим інструментом системи соціального захисту традиційно 
виступає система пільг. Однак її функціонування в Україні тривалий час 
 
29 
характеризувалося надмірною розгалуженістю, нормативною 
фрагментарністю та нерівномірністю охоплення різних категорій населення. 
Замість підвищення соціальної справедливості така модель часто призводила 
до посилення дисбалансів у доступі до державної підтримки, що зумовило 
потребу в реформуванні системи пільг і приведенні її у відповідність до 
принципів адресності та соціальної доцільності (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 
2019; Павлова, 2015). Обмеження частини пільг і виплат, передбачене 
законодавчими змінами, відображає спробу держави перейти від масового 
пільгового підходу до більш цільової моделі соціальної підтримки (Закон 
України «Про внесення змін та визначення такими, що втратили чинність, 
деяких законодавчих актів України», 2014). 
Завершальною, але концептуально важливою складовою системи 
соціального захисту є соціальні послуги. Їх значення полягає не лише у 
наданні допомоги особам, які перебувають у складних життєвих обставинах, 
а й у профілактиці соціального неблагополуччя, підтриманні здатності особи 
до самостійного функціонування та посиленні соціальної інтеграції. 
Відповідно до Закону України «Про соціальні послуги» соціальні послуги 
становлять комплекс заходів, спрямованих на подолання або мінімізацію 
складних життєвих обставин осіб чи соціальних груп (Закон України «Про 
соціальні послуги», 2003). 
У методичному плані соціальні послуги доцільно аналізувати за 
формами, видами, суб’єктами надання та умовами доступу. Основними 
формами є матеріальна допомога та соціальне обслуговування за місцем 
проживання, у стаціонарних установах, закладах денного або тимчасового 
перебування. До найбільш поширених видів належать соціально-побутові, 
психологічні, соціально-педагогічні, соціально-медичні, юридичні, 
інформаційні послуги, а також послуги з працевлаштування та професійної 
реабілітації (Закон України «Про соціальні послуги», 2003; Все про соціальну 
роботу, 2011). Водночас практика їх надання в Україні досі характеризується 
недостатньою інституційною спроможністю, нерівномірністю 
 
30 
територіального доступу та значним навантаженням на сім’ю, громадські й 
благодійні організації. У зв’язку з цим реформування системи соціальних 
послуг слід розглядати як один із ключових напрямів модернізації всієї 
системи соціального захисту. Узагальнені дані з видів державної соціальної 
допомоги подано на рис. 1.2. 
 
 
 
 
Рис. 1.2. Види державної соціальної допомоги в Україні 
Узагальнення видів державної соціальної допомоги доцільно 
співвідносити з рис. 1.2, де відображено основні напрями її практичної 
реалізації. Збереження цього рисунка у структурі роботи є доцільним, 
оскільки він візуалізує багаторівневість і функціональну складність системи 
соціальної підтримки. 
Отже, методичні основи дослідження системи соціального захисту 
населення повинні базуватися на комплексному міждисциплінарному 
підході, що поєднує правовий, економічний, соціологічний та управлінський 
аналіз. Такий підхід дає змогу розглядати соціальний захист не лише як 
 
31 
сукупність окремих виплат чи послуг, а як цілісну систему державного 
регулювання соціальних ризиків, забезпечення соціальних стандартів і 
підтримки суспільної стабільності. Аналіз її структурних складових свідчить, 
що система соціального захисту населення України є розгалуженою та 
функціонально багатокомпонентною, однак потребує подальшого 
вдосконалення в частині адресності, прозорості, інституційної узгодженості 
та відповідності сучасним соціально-економічним умовам (Павлова, 2015; 
Рудкевич, 2011; Шевчук, 2016). 
 
1.3. Інституційна структура системи соціального захисту населення 
Система соціального захисту населення належить до базових 
інституцій сучасної держави, оскільки від рівня її розвитку залежить не лише 
соціальна безпека громадян, а й загальна стабільність суспільства, якість 
людського потенціалу та спроможність держави забезпечувати гідний рівень 
життя населення. Її стан відображає ступінь соціальної, економічної, 
правової та культурної зрілості суспільства. Водночас право на соціальний 
захист є однією з фундаментальних соціальних гарантій, що випливають із 
природи соціальної держави та закріплюються у конституційно-правовому 
полі України (Конституція України, 1996; Скуратівський & Палій, 2002). 
Інституційний підхід до дослідження соціального захисту дає змогу 
розглядати його не лише як сукупність окремих виплат, пільг чи послуг, а як 
складну багаторівневу систему, в межах якої взаємодіють норми, організації, 
механізми, процедури та соціальні практики. Такий підхід є особливо 
продуктивним, оскільки дозволяє охопити як формалізовані елементи 
системи — нормативно-правові акти, органи управління, фонди, програми, 
— так і неформальні аспекти функціонування соціального захисту, пов’язані 
з розподілом ресурсів, узгодженням інтересів та соціальною 
відповідальністю держави й суспільства (Руженський, 2013; Рудкевич, 2011). 
Необхідність існування розвиненої системи соціального захисту 
зумовлюється об’єктивними суперечностями суспільного відтворення, коли 
 
32 
навіть за наявності достатнього економічного потенціалу окремі групи 
населення можуть стикатися з безробіттям, бідністю, обмеженим доступом 
до медичних, житлових чи освітніх послуг, а також іншими формами 
соціальної вразливості. За таких умов соціальний захист виконує 
компенсаційну, попереджувальну, регулятивну та інтеграційну функції, 
спрямовані на мінімізацію деструктивного впливу соціальних ризиків на 
людину та суспільство загалом (Борецька, 2001; Руженський, 2013; Халецька, 
2010). 
У структурному вимірі система соціального захисту охоплює кілька 
взаємопов’язаних рівнів. По-перше, це нормативно-правові елементи прямої 
дії, які регламентують трудові, соціальні, пенсійні, страхові та інші 
відносини у сфері соціального захисту. По-друге, це механізми державного 
регулювання, що поєднують економічні, соціальні, правові та організаційні 
інструменти впливу. По-третє, це інститути соціального захисту як 
організаційно оформлені структури, покликані реалізовувати відповідні 
функції через програми, виплати, послуги та гарантії. Саме така 
багаторівнева побудова визначає складність інституційної структури системи 
соціального захисту населення. 
Для систематизації інституційної побудови системи соціального 
захисту населення доцільно узагальнити зміст її основних підсистем у табл. 
1.5 
Таблиця 1.5 
Характеристика основних підсистем інституційної структури системи соціального 
захисту населення 
Підсистема Зміст підсистеми Основні функції 
Створення матеріальної бази 
Охоплює процеси формування, розподілу 
соціального захисту, перерозподіл 
Економічна та перерозподілу ресурсів, необхідних для 
доходів, фінансове забезпечення 
фінансування соціального захисту 
соціальних виплат і послуг 
Включає взаємодію соціальних груп, Забезпечення соціальної інтеграції, 
домогосподарств, окремих осіб та підтримка вразливих категорій 
Соціальна 
спільнот, що є об’єктами або суб’єктами населення, зниження соціальної 
соціального захисту напруги 
 
33 
Підсистема Зміст підсистеми Основні функції 
Формування пріоритетів соціального 
Включає державу, політичні інститути, 
розвитку, узгодження суспільних 
Політична громадські об’єднання та механізми 
інтересів, реалізація соціальної функції 
вироблення соціальної політики 
держави 
Інституційне забезпечення 
Охоплює систему органів управління, 
функціонування системи, координація 
Організаційна фондів, установ, закладів і механізмів 
суб’єктів, практична реалізація програм 
координації у сфері соціального захисту 
і заходів 
Включає норми права, соціальні Нормативне регулювання відносин у 
Правова стандарти, гарантії, нормативи та сфері соціального захисту, закріплення 
процедури реалізації соціальних прав прав, гарантій та відповідальності 
Джерело: складено автором на основі (Руженський, 2013; Рудкевич, 2011; Скуратівський 
& Палій, 2002). 
Як видно з табл. 1.5, інституційна структура системи соціального 
захисту населення формується на перетині кількох взаємопов’язаних 
підсистем. Вона охоплює сукупність взаємопов’язаних підсистем, кожна з 
яких виконує власні функції, але лише в єдності з іншими забезпечує 
цілісність усієї системи. Саме в такому контексті доцільно розглядати підхід 
Руженського (2013), який пов’язує систему соціального захисту з 
функціонуванням економічної, соціальної, політичної, організаційної та 
правової підсистем. Схематично цю логіку відображено на рис. 1.3. 
 
34 
 
 
Рис 1.3. Інститути соціального захисту населення (Руженський М.М., 2013) 
Інститути економічної підсистеми становлять матеріальну основу 
соціального захисту, оскільки саме в межах економічної системи 
формуються ресурси, які згодом спрямовуються на фінансування соціальних 
програм, послуг, компенсацій і страхових виплат. Ідеться не лише про 
створення валового внутрішнього продукту, а й про механізми його 
подальшого розподілу та перерозподілу через податки, обов’язкові внески, 
трансферти та інші фінансові інструменти. У цьому аспекті соціальний 
захист тісно пов’язаний із перерозподілом ресурсів від економічно 
сильніших груп до тих, хто тимчасово або постійно потребує підтримки, що 
надає системі ознак інституціоналізованої соціальної солідарності 
(Горянська, 2001; Лисяк, 2017; Руженський, 2013). 
 
35 
Соціальна підсистема, своєю чергою, охоплює відносини між 
особистістю, соціальними групами, домогосподарствами, професійними, 
демографічними та іншими спільнотами, для яких соціальний захист має 
різне змістове наповнення. Її особливість полягає в тому, що вона не 
обмежується лише економічним виміром, а має комплексний соціально-
економічний, соціально-політичний і соціокультурний характер. Саме в цій 
підсистемі відображається адресність соціального захисту, диференціація 
потреб населення та неоднорідність соціальних ризиків, які виникають у 
різних категорій громадян (Колот, 2010; Новікова, 2001; Туленков, 2011). 
Важлива роль у формуванні та функціонуванні системи соціального 
захисту належить політичній підсистемі, до якої входять держава, політичні 
інститути, громадські об’єднання, політичні партії та інші суб’єкти, що 
беруть участь у виробленні й реалізації соціальної політики. У цьому 
контексті соціальний захист слід розглядати як одну з форм практичного 
втілення гуманістичної спрямованості державної політики, оскільки саме 
через нього держава виконує зобов’язання щодо забезпечення соціальних 
прав громадян, підтримання суспільної рівноваги та зниження соціальної 
конфліктності. У сучасних умовах держава вже не може розглядатися лише 
як інструмент реалізації інтересів окремих соціальних груп; вона виконує 
функцію політичної інтеграції суспільства, узгодження інтересів і 
забезпечення соціальної стабільності (Геєць та ін., 2009; Длугопольський, 
2009; Скуратівський & Палій, 2002). 
У межах політичної підсистеми особливого значення набуває 
взаємозв’язок економічної та соціальної політики. Економічна політика без 
належного соціального наповнення не здатна забезпечити стійкий суспільний 
розвиток, тоді як соціальна політика, відірвана від реальних ресурсних 
можливостей, втрачає практичну результативність. Саме тому система 
соціального захисту виступає своєрідною точкою перетину економічних 
інтересів держави, суспільства та окремої особи. У цьому аспекті особливо 
важливим є дотримання принципу міжпоколінної відповідальності, коли 
 
36 
державне регулювання має враховувати не лише поточні соціальні потреби, а 
й інтереси майбутніх поколінь (Геєць, 2010). 
Організаційна підсистема забезпечує практичне функціонування 
системи соціального захисту населення через мережу органів управління, 
фондів, соціальних установ, закладів та інституцій, що безпосередньо 
надають послуги й здійснюють соціальні виплати. Її головне завдання 
полягає у поєднанні окремих складових системи в єдиний механізм, здатний 
працювати узгоджено, цілеспрямовано та результативно. На цьому рівні 
відбувається конкретизація цілей соціальної політики у формах 
адміністративних процедур, програмних заходів, управлінських рішень та 
механізмів ресурсного забезпечення (Константинов, 2016; Рудкевич, 2011). 
Суб’єктну структуру системи соціального захисту населення доцільно 
подати в узагальненому вигляді, що представлено в табл. 1.6. Вона 
конкретизує зміст рис. 1.4, де схематично відображено коло основних 
суб’єктів системи. 
Таблиця 1.6 
Суб’єкти системи соціального захисту населення та їх функціональне призначення 
Суб’єкт Основні функції Рівень реалізації 
Формування та реалізація державної 
Міністерство соціальної політики у сфері соціального захисту, 
Загальнодержавний 
політики України координація відповідних програм і 
механізмів 
Фінансове забезпечення соціальних 
Міністерство фінансів України видатків, бюджетне планування та Загальнодержавний 
контроль 
Центральні органи виконавчої 
Реалізація політики зайнятості, підтримка Загальнодержавний / 
влади у сфері зайнятості та 
безробітних, регулювання ринку праці регіональний 
трудової міграції 
Призначення допомог, субсидій, 
Органи праці та соціального Регіональний / 
компенсацій, адміністрування соціальних 
захисту населення місцевий 
послуг 
Реалізація місцевих програм соціального 
Органи місцевого 
захисту, співфінансування послуг, робота Місцевий 
самоврядування 
з громадами 
Акумуляція коштів, фінансування 
Фонди соціального 
страхових виплат, управління Спеціалізований 
страхування 
соціальними ризиками 
 
37 
Суб’єкт Основні функції Рівень реалізації 
Недержавні організації, 
Додаткова підтримка населення, надання Громадський / 
благодійні фонди, волонтерські 
соціальних послуг, адресна допомога локальний 
та ветеранські об’єднання 
Банківські установи та інші Обслуговування соціальних виплат, 
Допоміжний 
фінансові посередники фінансове посередництво 
Джерело: складено автором на основі (Скуратівський & Палій, 2002; Скуратівський, 
Палій, & Лібанова, 2003; Константинов, 2016). 
 
 
 
Рис. 1.4. Суб‘єктна структура системи соціального захисту населення  (За  
Скуратівським В.А.) 
 
Як засвідчує табл. 1.6, інституційна структура системи соціального 
захисту в Україні має багаторівневий характер. Вона об’єднує державні, 
самоврядні, страхові та недержавні інституції, які відрізняються за 
масштабом повноважень, але спільно забезпечують реалізацію права 
населення на соціальний захист. Саме така багатосуб’єктність зумовлює 
 
38 
необхідність чіткого правового регламентування їхньої взаємодії, що й 
відображено на рис. 1.5, де подано організаційно-правові форми соціального 
захисту населення. 
 
 
 
 
Рис. 1.5. Організаційно-правові форми соціального захисту населення (За 
Скуратівським В.А.) 
Правова підсистема забезпечує нормативну визначеність усіх 
складових соціального захисту. На основі законів та підзаконних актів 
формуються повноваження органів управління, встановлюються види 
соціальних гарантій, стандарти надання послуг, порядок формування та 
використання фондів соціального страхування, а також права й обов’язки 
отримувачів соціальної підтримки. Саме правова регламентація надає 
інституційним зв’язкам упорядкованості, передбачуваності та легітимності 
(Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні 
 
39 
гарантії», 2000; Закон України «Про соціальні послуги», 2003; 
Скуратівський, Палій, & Лібанова, 2003). 
У цьому зв’язку особливого значення набуває інституційно-правовий 
механізм соціального захисту, основні складові якого доцільно узагальнити в 
табл. 1.7.  
Таблиця 1.7 
Основні складові інституційно-правового механізму соціального захисту населення 
Складова Зміст Функціональне значення 
Закріплені законодавством права громадян 
на соціальне забезпечення, допомогу, Формують правову основу 
Соціальні права 
послуги, страхування, охорону праці та інші реалізації соціального захисту 
гарантії 
Нормативно визначені мінімальні параметри Виступають еталонами 
Державні соціальні 
забезпечення населення основними соціальної політики та 
стандарти 
соціальними благами і послугами критеріями оцінювання 
Законодавчо закріплені зобов’язання Забезпечують мінімально 
Державні соціальні 
держави щодо мінімального рівня доходів, допустимий рівень соціальної 
гарантії 
допомог, пенсій, пільг та послуг безпеки 
Кількісні та якісні параметри споживання Сприяють обґрунтуванню 
Соціальні 
благ і послуг для різних соціально- соціальних програм і 
нормативи 
демографічних груп бюджетних рішень 
Спеціальні правові режими повного або 
Виконують компенсаційну або 
часткового звільнення окремих категорій 
Пільги та привілеї стимулюючу функцію, але 
осіб від загальних обов’язків або надання 
потребують адресності 
додаткових прав 
Порядок призначення, фінансування, Забезпечують практичну 
Організаційно-
надання та контролю соціальних виплат і реалізацію системи соціального 
правові процедури 
послуг захисту 
Джерело: складено автором на основі (Закон України «Про державні соціальні 
стандарти та державні соціальні гарантії», 2000; Закон України «Про соціальні 
послуги», 2003; Скуратівський & Палій, 2002; Халецька, 2010). 
Як показано в табл. 1.7, основою інституційно-правового механізму є не 
лише формальна наявність законодавчих норм, а їх практична спроможність 
забезпечити реалізацію соціальних прав, доступ до послуг та ефективність 
гарантій. Саме тому дієвість соціального захисту визначається не стільки 
кількістю прийнятих нормативних актів, скільки рівнем їх реального 
застосування, узгодженістю між собою та спроможністю відповідати 
актуальним соціальним потребам. 
 
40 
 
Рис. 1.6. Класифікація традиційних соціальних гарантій (За Скуратівським В.А.) 
У науковій літературі соціальні гарантії розглядаються у широкому та 
вузькому значеннях. У широкому розумінні вони охоплюють усю сукупність 
умов, ресурсів і механізмів, що забезпечують реалізацію прав людини у 
соціальній сфері. У вузькому сенсі йдеться про конкретні, законодавчо 
закріплені норми соціального забезпечення, оплати праці, медичного, 
освітнього, житлового чи іншого обслуговування. У будь-якому разі 
соціальні гарантії постають як інституційна форма закріплення суспільно 
значущих соціально-економічних стандартів, що визначають прийнятний 
рівень життєзабезпечення особи та межі соціальної відповідальності держави 
(Баранник, 2010; Семигіна, 2005; Скуратівський & Палій, 2002). 
Окремою складовою інституційної структури системи соціального 
захисту є пільги та привілеї. В інституційно-правовому сенсі вони означають 
надання окремим категоріям осіб додаткових прав або часткового чи повного 
звільнення від певних обов’язків. Однак у соціально-економічному аспекті ця 
категорія має суперечливий характер, оскільки розширення прав одних груп 
нерідко супроводжується нерівномірним доступом інших до обмежених 
бюджетних ресурсів. Саме тому система пільг має оцінюватися не лише з 
точки зору правової формалізації, а й з позицій соціальної справедливості, 
адресності та ресурсної збалансованості. Класифікацію традиційних 
соціальних гарантій доцільно аналізувати у взаємозв’язку з рис. 1.10, яка 
 
41 
візуалізує основні напрями їх систематизації (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 
2019; Скуратівський & Палій, 2002). 
У сучасному науковому дискурсі інституційний підхід до соціального 
захисту набуває особливої актуальності саме тому, що дозволяє досліджувати 
не ізольовані заходи підтримки населення, а систему взаємодії соціальних 
інститутів, організацій, норм і практик. У межах такого підходу соціальний 
захист постає як динамічна система, в якій ефективність кожного елемента 
залежить від узгодженості з іншими. Надання матеріальної допомоги, 
соціальних послуг або страхових виплат може забезпечити позитивний 
соціальний результат лише за умови належної нормативної регламентації, 
фінансового забезпечення, організаційної спроможності та суспільної 
легітимності відповідних інститутів (Руженський, 2013; Рудкевич, 2011). 
Отже, інституційна структура системи соціального захисту населення 
України являє собою багаторівневу сукупність взаємопов’язаних 
економічних, соціальних, політичних, організаційних і правових інститутів, 
які спільно забезпечують реалізацію соціальних прав населення, надання 
соціальних послуг, виплат, пільг і гарантій. Її функціонування спирається на 
розвинену систему організаційно-правових форм, суб’єктів управління, 
соціальних стандартів і державних гарантій, що надають соціальному захисту 
не лише формалізованого, а й системного характеру. Саме тому подальше 
вдосконалення соціального захисту в Україні має бути пов’язане не лише з 
розширенням окремих видів підтримки, а й із підвищенням інституційної 
узгодженості, правової визначеності та управлінської ефективності всієї 
системи (Руженський, 2013; Скуратівський & Палій, 2002; Халецька, 2010). 
 
Висновки до розділу 1. 
У першому розділі досліджено теоретико-методологічні та інституційні 
засади функціонування системи соціального захисту населення в сучасних 
умовах. Проведений аналіз дав змогу встановити, що соціальний захист є 
однією з базових складових соціальної політики держави та водночас 
 
42 
складною багаторівневою системою, спрямованою на попередження, 
мінімізацію й компенсацію соціальних ризиків, забезпечення належного 
рівня життя населення та підтримання суспільної стабільності. Його сутність 
розкривається через сукупність правових, економічних, організаційних і 
соціальних механізмів, що забезпечують реалізацію соціальних прав 
громадян (Скуратівський & Палій, 2002; Рудкевич, 2011; Шевчук, 2016). 
Установлено, що в науковій літературі відсутнє єдине універсальне 
трактування поняття «соціальний захист населення», що зумовлено 
багатогранністю цього явища та наявністю різних дослідницьких підходів. 
Узагальнення наукових позицій дало підстави розглядати соціальний захист 
як системне утворення, що поєднує інституційний, функціональний, 
правовий та ризик-орієнтований виміри. Це дозволяє трактувати його не 
лише як інструмент матеріальної підтримки населення, а як цілісний 
механізм забезпечення соціальної безпеки, соціальної справедливості та 
відтворення людського потенціалу (Баранник, 2010; Лібанова & Палій, 2004; 
Михайловська & Неліпович, 2010; Халецька, 2010). 
Обґрунтовано, що методичні основи дослідження системи соціального 
захисту населення мають міждисциплінарний характер і повинні спиратися 
на поєднання економічного, правового, соціологічного та управлінського 
підходів. Саме комплексний підхід дає змогу всебічно охарактеризувати 
соціальний захист як об’єкт державного регулювання, визначити його 
структурні складові, суб’єктний склад, фінансово-ресурсну базу, 
нормативно-правове забезпечення та цільову спрямованість. На цій основі 
доведено, що найбільш обґрунтованою є така структура системи соціального 
захисту, яка охоплює соціальне страхування, соціальну допомогу, соціальні 
послуги, державні соціальні гарантії та стандарти, пільги, компенсації й 
цільові соціальні програми (Павлова, 2015; Рудкевич, 2011; Шевчук, 2016). 
У процесі дослідження встановлено, що інституційна структура 
системи соціального захисту населення формується через взаємодію 
економічної, соціальної, політичної, організаційної та правової підсистем. 
 
43 
Економічна підсистема створює матеріальну основу соціального захисту 
через механізми формування, розподілу та перерозподілу ресурсів. Соціальна 
підсистема забезпечує адресність і диференціацію підтримки залежно від 
потреб та соціального статусу населення. Політична підсистема визначає 
пріоритети соціальної політики держави, а організаційна та правова 
підсистеми забезпечують практичну реалізацію соціальних прав, гарантій і 
послуг через діяльність уповноважених інституцій та нормативно-правове 
регулювання (Руженський, 2013; Скуратівський & Палій, 2002). 
Визначено, що система соціального захисту населення України має 
багатосуб’єктний характер. Її функціонування забезпечують органи 
державної влади, органи місцевого самоврядування, фонди соціального 
страхування, установи соціального обслуговування, а також недержавні, 
благодійні та громадські організації. Така інституційна багаторівневість 
створює передумови для комплексного впливу на соціальні процеси, однак 
водночас потребує чіткої координації повноважень, прозорого ресурсного 
забезпечення та узгодженості механізмів реалізації соціальної політики 
(Константинов, 2016; Скуратівський, Палій, & Лібанова, 2003). 
За результатами аналізу доведено, що важливу роль у забезпеченні 
дієвості соціального захисту відіграють державні соціальні стандарти, 
соціальні гарантії, пільги та організаційно-правові процедури. Саме вони 
формують інституційно-правовий механізм системи соціального захисту 
населення та забезпечують нормативне закріплення мінімально допустимого 
рівня соціальної безпеки. Водночас чинна система пільг, допомог і 
соціальних послуг в Україні залишається надмірно фрагментованою, 
недостатньо адресною й не повною мірою відповідає принципам соціальної 
справедливості та ефективності використання ресурсів (Коваль, Тарасенко, & 
Яцків, 2019; Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні 
соціальні гарантії», 2000; Закон України «Про соціальні послуги», 2003). 
Отже, за результатами першого розділу можна зробити висновок, що 
система соціального захисту населення є складним інституційним 
 
44 
утворенням, функціонування якого визначається рівнем розвитку держави, 
станом її економіки, якістю нормативно-правового забезпечення та 
ефективністю механізмів державного регулювання. У сучасних умовах її 
розвиток має бути орієнтований на підвищення адресності соціальної 
підтримки, удосконалення інституційної координації, посилення ролі 
соціальних послуг, адаптацію до нових соціальних ризиків та наближення до 
європейських стандартів соціального захисту. Отримані теоретичні 
узагальнення становлять методологічну основу для подальшого аналізу 
практики державного регулювання системи соціального захисту населення на 
регіональному рівні. 
 
45 
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО 
РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ 
2.1. Аналіз організаційного та правового механізмів державного 
регулювання системи соціального захисту населення в Україні 
Система соціального захисту населення в Україні функціонує як 
складне багаторівневе утворення, в межах якого поєднуються правові норми, 
організаційні інститути, фінансові інструменти та адміністративні процедури, 
спрямовані на забезпечення соціальних прав громадян. Її державне 
регулювання реалізується насамперед через організаційний і правовий 
механізми, які в сукупності визначають порядок формування, розподілу й 
надання соціальних гарантій, виплат, послуг і компенсацій різним категоріям 
населення (Скуратівський & Палій, 2002; Рудкевич, 2011; Халецька, 2010). 
У сучасних умовах основними інституційними формами реалізації 
соціального захисту виступають соціальне страхування та соціальне 
забезпечення. Соціальне страхування ґрунтується на принципі компенсації 
наслідків соціальних ризиків за рахунок страхових внесків та інших 
законодавчо визначених джерел, тоді як соціальне забезпечення орієнтоване 
на підтримку окремих категорій населення через бюджетні механізми, 
державні програми та систему соціальних послуг (Руженський, 2013; 
Рудкевич, 2011). Саме ці дві форми становлять основу державного впливу на 
соціальну сферу, хоча їх функціонування в Україні має свої інституційні, 
фінансові й нормативно-правові особливості. 
Для більш чіткого розмежування змісту цих форм соціального захисту доцільно 
звернутися до табл. 2.1. 
Таблиця 2.1 
Порівняльна характеристика основних форм реалізації соціального захисту 
населення в Україні 
Форма 
Основні джерела 
соціального Зміст Цільове призначення 
фінансування 
захисту 
Соціальне Система матеріального Страхові внески, Компенсація втрати доходу 
 
46 
Форма 
Основні джерела 
соціального Зміст Цільове призначення 
фінансування 
захисту 
страхування забезпечення громадян у бюджетні трансферти, внаслідок хвороби, безробіття, 
разі настання соціальних інші законодавчо інвалідності, старості, втрати 
ризиків визначені джерела годувальника 
Державна підтримка Підтримка соціально 
Соціальне окремих категорій Державний та місцеві вразливих категорій населення 
забезпечення населення у формі виплат, бюджети та реалізація соціальних 
послуг, пільг і компенсацій гарантій 
Адресна форма підтримки Подолання 
Бюджетні кошти, 
Соціальна осіб і сімей, які малозабезпеченості, 
місцеві програми, 
допомога перебувають у складних забезпечення мінімального 
благодійні ресурси 
життєвих обставинах рівня добробуту 
Комплекс заходів 
Бюджетні кошти, Підтримка осіб і груп, які 
соціального, побутового, 
Соціальні спеціальні фонди, потребують сторонньої 
психологічного, 
послуги кошти надавачів допомоги, профілактика 
медичного, правового та 
послуг соціального неблагополуччя 
іншого характеру 
Джерело: складено автором на основі (Баранник, 2010; Рудкевич, 2011; Руженський, 
2013; Закон України «Про соціальні послуги», 2003). 
Як видно з табл. 2.1, організація державного регулювання соціального 
захисту в Україні спирається на поєднання страхових і бюджетних підходів. 
При цьому соціальне страхування є ключовим інститутом захисту 
економічно активного населення, оскільки саме воно забезпечує матеріальне 
відшкодування втрати доходу у випадках, прямо визначених законодавством. 
Його функціонування пов’язане із забезпеченням відновлення 
працездатності, підтримкою доходів у період тимчасової чи сталої втрати 
роботи, а також із компенсацією наслідків виробничих і соціальних ризиків 
(Закон України «Основи законодавства України про загальнообов’язкове 
державне соціальне страхування», n.d.; Закон України «Про 
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», 2003; Закон України 
«Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок 
безробіття», 2000). 
У науковій літературі зазвичай виокремлюють обов’язкове, 
добровільне та корпоративне соціальне страхування. Обов’язкове соціальне 
страхування є базовою формою державних соціальних гарантій, оскільки 
воно має нормативно обов’язковий характер і поширюється на широке коло 
 
47 
застрахованих осіб. Його фінансова модель побудована на поєднанні 
солідарності застрахованих осіб, участі роботодавців і державного 
регулювання механізмів акумуляції та використання коштів. Добровільне 
страхування, натомість, базується на договірних засадах і виступає 
доповненням до обов’язкових страхових механізмів, а корпоративні форми 
соціального захисту реалізуються переважно в межах соціальної політики 
окремих підприємств чи організацій (Маршавін, 2011; Рудкевич, 2011; 
Шевчук, 2016). 
Разом із тим у вітчизняній практиці система державного соціального 
страхування тривалий час зберігала риси, притаманні не стільки страховій, 
скільки допомоговій моделі. Це виявляється у недостатньому зв’язку між 
обсягом сплачених внесків і розміром окремих виплат, значному 
адміністративному навантаженні на роботодавців, а також у збереженні 
високого рівня залежності системи від рішень держави щодо перерозподілу 
ресурсів. Така ситуація зумовлює потребу в удосконаленні організаційних і 
економічних засад функціонування соціального страхування, особливо у 
сфері пенсійного забезпечення, підтримки осіб з інвалідністю та захисту 
безробітних (Бондарук & Бондарук, 2013; Лисяк, 2017; Реформування 
соціальної політики в Україні, 2012). 
Правовий механізм державного регулювання системи соціального 
захисту населення в Україні базується на розгалуженій системі нормативно-
правових актів, які визначають суб’єктів управління, види соціального 
забезпечення, умови призначення виплат, порядок надання соціальних 
послуг та систему державних соціальних стандартів. Основу цього механізму 
становлять Конституція України, закони у сфері соціального страхування, 
соціальних послуг, соціальних стандартів і гарантій, прожиткового мінімуму, 
а також підзаконні нормативні акти, що конкретизують процедури реалізації 
соціальної політики (Конституція України, 1996; Закон України «Про 
державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», 2000; Закон 
 
48 
України «Про прожитковий мінімум», 1999; Закон України «Про соціальні 
послуги», 2003). 
Для систематизації нормативної основи державного регулювання 
соціального захисту населення доцільно узагальнити її в табл. 2.2. 
Таблиця 2.2 
Нормативно-правова основа державного регулювання системи соціального захисту 
населення в Україні 
Значення для системи 
Нормативно-правовий акт Сфера регулювання 
соціального захисту 
Закріплення соціальних Визначає базові засади права 
Конституція України (1996) прав і принципу соціальної громадян на соціальний 
держави захист 
Закон України «Про державні Формує систему базових 
Соціальні стандарти, 
соціальні стандарти та державні соціальних орієнтирів 
нормативи, гарантії 
соціальні гарантії» (2000) державної політики 
Служить основою для 
Закон України «Про прожитковий Визначення базового 
розрахунку низки соціальних 
мінімум» (1999) соціального стандарту 
виплат і гарантій 
Регламентує види, форми, 
Закон України «Про соціальні Правові засади надання 
принципи та суб’єктів 
послуги» (2003) соціальних послуг 
надання соціальних послуг 
Закон України «Про Визначає засади пенсійної 
загальнообов’язкове державне Пенсійне забезпечення системи та порядок реалізації 
пенсійне страхування» (2003) пенсійних прав 
Закон України «Про 
Закріплює порядок надання 
загальнообов'язкове державне Захист на випадок 
допомоги безробітним і 
соціальне страхування на випадок безробіття 
заходів сприяння зайнятості 
безробіття» (2000) 
Закон України «Про 
Захист у разі виробничого Регулює страхові механізми 
загальнообов'язкове державне 
травматизму та тимчасової відшкодування соціальних 
соціальне страхування…» (1999; 
втрати працездатності ризиків 
2001) 
Фінансове забезпечення Визначає механізм 
Закон України «Про збір та облік 
системи соціального адміністрування єдиного 
єдиного внеску…» (2010) 
страхування соціального внеску 
Джерело: складено автором на основі Конституції України (1996), Законів України у 
сфері соціального захисту (1999, 2000, 2001, 2003, 2010). 
Як свідчить табл. 2.2, правовий механізм регулювання соціального 
захисту в Україні є достатньо розгалуженим, однак саме ця нормативна 
складність нерідко стає причиною дублювання функцій, неоднозначного 
трактування окремих норм та фрагментарності управлінських рішень. 
 
49 
Унаслідок цього ефективність правового регулювання залежить не лише від 
якості законодавчої бази, а й від рівня її узгодженості, стабільності та 
практичної імплементації на загальнодержавному й регіональному рівнях 
(Рудкевич, 2011; Скуратівський, Трощинський, & ін., 2012). 
Організаційний механізм державного регулювання системи 
соціального захисту населення являє собою сукупність інституцій, 
управлінських процедур, координаційних зв’язків і функціональних 
повноважень, за допомогою яких забезпечується практична реалізація 
законодавчо визначених соціальних прав. Його основу становлять центральні 
та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, фонди 
соціального страхування, установи соціального обслуговування, а також інші 
суб’єкти, залучені до виконання функцій соціальної підтримки населення 
(Константинов, 2016; Скуратівський & Палій, 2002). 
Узагальнену характеристику організаційного механізму державного 
регулювання соціального захисту населення подано в табл. 2.3. 
Таблиця 2.3 
Основні складові організаційного механізму державного регулювання системи 
соціального захисту населення 
Складова Характеристика Основні функції 
Формують державну політику у сфері Нормативне регулювання, 
Центральні органи 
соціального захисту, фінансів, координація, контроль, 
виконавчої влади 
зайнятості, пенсійного забезпечення бюджетне планування 
Призначення виплат, ведення 
Регіональні та місцеві 
Забезпечують реалізацію соціальних обліку, надання 
органи соціального 
програм на місцях адміністративних і соціальних 
захисту 
послуг 
Фінансування страхових виплат, 
Фонди соціального Акумулюють і розподіляють кошти у 
компенсацій, профілактичних 
страхування межах страхових механізмів 
заходів 
Надають соціальні, побутові, 
Установи соціального Практична підтримка осіб і сімей 
психологічні, реабілітаційні й інші 
обслуговування у складних життєвих обставинах 
послуги 
Доповнюють державні механізми 
Адресна допомога, соціальні 
допомоги через благодійні, 
Недержавні організації проєкти, підтримка окремих 
волонтерські, релігійні та громадські 
категорій населення 
ініціативи 
 
50 
Джерело: складено автором на основі (Все про соціальну роботу, 2011; Константинов, 
2016; Рудкевич, 2011; Скуратівський & Палій, 2002). 
Як видно з табл. 2.3, організаційний механізм соціального захисту має 
багаторівневий характер. Його ефективність значною мірою залежить від 
розподілу повноважень між центральними та місцевими органами влади, 
рівня взаємодії між державними й недержавними інституціями, а також від 
спроможності органів управління забезпечити адресність, своєчасність і 
повноту соціальної підтримки. У цьому контексті регіональний рівень 
набуває особливого значення, оскільки саме на ньому відбувається 
безпосереднє надання більшості соціальних послуг і реалізація програм 
соціальної допомоги. 
Одним із важливих інструментів функціонування системи соціального 
захисту є соціальні трансферти, які в практичній площині реалізуються у 
формі соціальних виплат, пільг і соціальних послуг. Їх застосування 
спрямоване на компенсацію втрати доходу, підтримку мінімально 
допустимого рівня споживання, відшкодування витрат у разі настання 
соціального ризику та забезпечення доступу до базових соціальних благ. У 
науковій літературі наголошується, що соціальні трансферти є не лише 
формою матеріальної підтримки, а й важливим інструментом коригування 
соціальної нерівності, оскільки через них реалізується принцип 
перерозподілу суспільних ресурсів на користь найбільш уразливих верств 
населення (Горянська, 2001; Лібанова & Палій, 2004; Спікер, 2000). 
З огляду на функціональну багатоманітність соціальних трансфертів 
доцільно узагальнити їх основні форми, що подано в табл. 2.4. 
Таблиця 2.4 
Основні форми соціальних трансфертів у системі соціального захисту населення 
Форма 
Зміст Соціальне призначення 
трансферту 
Відшкодування втрати доходу або 
Соціальні Пенсії, допомоги, субсидії, 
надання мінімального матеріального 
виплати компенсації, стипендії 
забезпечення 
 
51 
Форма 
Зміст Соціальне призначення 
трансферту 
Повне або часткове звільнення від Додаткова підтримка визначених 
Пільги 
окремих витрат чи обов’язків законодавством категорій населення 
Побутові, медичні, психологічні, 
Соціальні Підтримка життєдіяльності особи, 
правові, освітні, реабілітаційні та інші 
послуги подолання складних життєвих обставин 
послуги 
Цільові грошові виплати на оплату 
Субсидії та Підтримка малозабезпечених сімей і 
послуг або підтримку 
адресна допомога зниження ризику бідності 
домогосподарств 
Джерело: складено автором на основі (Баранник, 2010; Лібанова & Палій, 2004; Закон 
України «Про соціальні послуги», 2003; Закон України «Про державні соціальні 
стандарти та державні соціальні гарантії», 2000). 
Як показано в табл. 2.4, система соціальних трансфертів поєднує 
грошові, натуральні й сервісні форми підтримки населення. У цьому 
контексті соціальна допомога є одним із найбільш чутливих елементів 
державного регулювання, оскільки саме через неї реалізується концепція 
гарантованого мінімального доходу та забезпечується підтримка громадян, 
доходи яких не досягають прожиткового мінімуму або які перебувають у 
складних життєвих обставинах (Борецька, 2001; Халецька, 2010). Водночас 
проблемними аспектами залишаються невисокий розмір окремих виплат, 
нерівномірність доступу до послуг, складність процедур підтвердження 
права на допомогу та обмеженість фінансових ресурсів. 
Окремої уваги заслуговує система стипендіального забезпечення як 
складова соціального захисту молоді. Формально стипендія виконує 
стимулювальну та підтримувальну функції, однак її фактична ефективність 
часто знижується через прив’язку до базових державних соціальних 
стандартів, розрив між реальними потребами здобувачів освіти та обсягами 
виплат, а також недостатню диференціацію залежно від соціального 
становища отримувачів. Це свідчить про потребу перегляду місця 
стипендіального забезпечення в системі соціальної підтримки населення 
(Шевчук, 2016; Скуратівський, Палій, & Лібанова, 2003). 
Значну роль у системі соціального захисту відіграють також 
недержавні інституції — благодійні організації, професійні спілки, 
 
52 
громадські об’єднання, релігійні структури, волонтерські ініціативи, які 
доповнюють державні механізми підтримки населення. Хоча їхня діяльність 
не замінює державної системи соціального захисту, вона підвищує її 
гнучкість, адресність і чутливість до локальних соціальних потреб. Саме 
тому ефективний організаційний механізм державного регулювання має 
враховувати необхідність партнерської взаємодії між державними та 
недержавними суб’єктами соціальної політики (Все про соціальну роботу, 
2011; Семигіна, 2005). 
Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що в Україні вже 
сформовано базову систему організаційного та правового регулювання 
соціального захисту населення, однак її функціонування не можна визнати 
повною мірою ефективним. Основними проблемами залишаються 
інституційна фрагментарність, недостатня узгодженість між окремими 
елементами системи, складність доступу до частини соціальних послуг, 
збереження патерналістських підходів у суспільній свідомості та 
обмеженість ресурсної бази. Усе це зумовлює необхідність модернізації 
механізмів державного регулювання, посилення адресності соціальної 
допомоги, розвитку страхових принципів, удосконалення нормативного 
забезпечення та підвищення ролі регіонального рівня в реалізації соціальної 
політики (Реформування соціальної політики в Україні, 2012; Рудкевич, 2011; 
Халецька, 2010). 
Отже, організаційний і правовий механізми державного регулювання 
системи соціального захисту населення в Україні утворюють 
взаємопов’язану основу функціонування всієї соціальної сфери. Їх 
узгоджений розвиток є необхідною передумовою підвищення ефективності 
соціальної політики, зміцнення соціальної безпеки та забезпечення 
належного рівня захисту населення як на загальнодержавному, так і на 
регіональному рівнях. 
 
 
53 
2.2. Закордонний досвід державного регулювання соціального 
захисту населення 
Сучасний розвиток систем соціального захисту населення в різних 
країнах свідчить про відсутність універсальної моделі, придатної для 
механічного перенесення в інше інституційне середовище. Водночас 
міжнародна практика дає змогу виявити найбільш результативні механізми 
державного регулювання соціальної сфери, оцінити межі їх застосування та 
визначити напрями можливої адаптації до українських реалій. У цьому 
контексті вивчення зарубіжного досвіду має не лише пізнавальне, а й 
прикладне значення, оскільки дозволяє співвіднести національну систему 
соціального захисту з усталеними моделями соціальної політики, 
принципами фінансування та інструментами соціальної підтримки населення 
(Спікер, 2000; Скуратівський, Палій, & Лібанова, 2003; Шевчук, 2016). 
Історично соціальний захист як функція держави формувався 
поступово — від локальних форм допомоги найбільш уразливим групам до 
розгалужених національних систем соціального страхування, соціального 
забезпечення та соціальних послуг. У процесі інституціоналізації соціального 
захисту провідну роль відіграли індустріалізація, загострення соціальних 
ризиків, розвиток трудового законодавства, посилення ролі держави в 
регулюванні соціально-трудових відносин і формування міжнародних 
стандартів у цій сфері (Скуратівський & Палій, 2002; Спікер, 2000). Саме 
тому сучасний зарубіжний досвід доцільно аналізувати не лише через 
конкретні заходи підтримки населення, а й через призму моделей соціальної 
держави, що склалися в різних країнах. 
У науковій літературі найбільш поширеним є поділ систем соціального 
захисту на ліберальну, консервативну та соціал-демократичну моделі. Їх 
узагальнену характеристику подано в табл. 2.5. 
Таблиця 2.5 
Основні моделі соціального захисту населення в зарубіжних країнах 
 
54 
Джерела Країни-
Модель Базові характеристики 
фінансування приклади 
Орієнтація на адресну допомогу 
Переважно бюджетні 
найбільш уразливим групам, 
кошти, приватні США, Велика 
Ліберальна обмежений масштаб універсальних 
механізми, добровільне Британія 
виплат, значна роль індивідуальної 
страхування 
відповідальності 
Пріоритет соціального страхування, 
Страхові внески 
зв’язок соціальних виплат із Німеччина, 
Консервативна працівників і 
трудовою участю та страховим Франція, 
(континентальна) роботодавців, частково 
стажем, корпоративні елементи Бельгія 
бюджетні ресурси 
захисту 
Високий рівень універсалізму, 
Переважно податкові Швеція, 
Соціал- широка доступність соціальних 
надходження та Данія, 
демократична послуг, вагома роль держави в 
державні ресурси Фінляндія 
перерозподілі доходів 
Джерело: складено автором на основі (Спікер, 2000; Скуратівський, Палій, & Лібанова, 
2003; Шевчук, 2016; Халецька, 2010). 
Як видно з табл. 2.5, відмінності між моделями соціального захисту 
стосуються насамперед масштабів державної участі, співвідношення 
страхових і бюджетних механізмів, ступеня адресності допомоги та ролі 
індивідуальної відповідальності. Ліберальна модель ґрунтується на 
мінімізації державного втручання та підтримці насамперед тих груп 
населення, які не здатні самостійно забезпечити належний рівень життя. 
Консервативна модель, навпаки, робить акцент на системі соціального 
страхування, що пов’язує обсяг соціального захисту з попередньою участю 
особи в трудових відносинах і сплатою внесків. Соціал-демократична модель 
передбачає широкий універсальний доступ до соціальних гарантій, високий 
рівень державного перерозподілу та значну розвиненість публічних 
соціальних послуг (Спікер, 2000; Шевчук, 2016). 
Для країн континентальної Європи, насамперед Німеччини, Франції та 
Бельгії, характерною є консервативна модель соціального захисту, в якій 
системоутворюючим елементом виступає соціальне страхування. Історично 
саме Німеччина стала однією з перших країн, де було інституціоналізовано 
страхові механізми захисту працівників від хвороби, нещасного випадку та 
старості. У подальшому ця модель стала підґрунтям для формування 
сучасних європейських систем соціального страхування, в яких визначальну 
 
55 
роль відіграють принципи солідарності, обов’язковості участі та розподілу 
фінансової відповідальності між працівниками, роботодавцями й державою 
(Скуратівський & Палій, 2002; Шевчук, 2016). 
Соціал-демократична модель, найбільш повно представлена в 
скандинавських країнах, ґрунтується на принципі універсальності соціальних 
прав. У межах цієї моделі соціальний захист розглядається як невід’ємний 
компонент громадянства, а державні соціальні послуги і виплати надаються 
широким верствам населення незалежно від трудового статусу чи рівня 
доходу. Високий рівень перерозподілу через податкову систему поєднується 
з активною політикою зайнятості, підтримкою сім’ї, розвиненою системою 
догляду та орієнтацією на профілактику соціальних ризиків. Саме тому 
скандинавський досвід часто розглядають як один із найбільш ефективних з 
погляду поєднання економічної результативності та соціальної 
справедливості (Спікер, 2000; Шевчук, 2016). 
Ліберальна модель, поширена у США та частково у Великій Британії, 
характеризується вужчим колом універсальних соціальних гарантій і 
ширшим використанням адресної допомоги. У цій системі держава, як 
правило, концентрує ресурси на підтримці найбідніших груп населення, тоді 
як решта соціальних ризиків значною мірою покривається за рахунок 
приватного страхування, корпоративних програм або особистих заощаджень. 
Такий підхід дозволяє обмежувати масштаб бюджетних витрат, однак 
водночас посилює роль соціальної диференціації та підвищує залежність 
доступу до соціальних благ від індивідуального доходу й зайнятості (Спікер, 
2000; Халецька, 2010). 
Важливим напрямом державного регулювання соціального захисту в 
розвинених країнах є політика запобігання бідності. Одним із її інструментів 
виступає державне регулювання мінімальної заробітної плати, що 
розглядається як базовий механізм підтримання мінімально допустимого 
рівня трудових доходів населення. У світовій практиці використовуються 
різні підходи до її встановлення: на національному рівні шляхом прийняття 
 
56 
закону, через загальнонаціональні колективні угоди або шляхом галузевого 
договірного регулювання. Водночас спільною рисою для більшості країн є 
періодичний перегляд мінімальної заробітної плати з урахуванням 
інфляційних процесів, динаміки цін і змін у вартості життя (Холод, 2008; 
Скуратівський, Палій, & Лібанова, 2003). 
Для систематизації ключових інструментів державного регулювання 
соціального захисту в зарубіжних країнах доцільно звернутися до табл. 2.6. 
Таблиця 2.6 
Інструменти державного регулювання соціального захисту населення в зарубіжних 
країнах 
Інструмент Зміст Практичне значення 
Обов’язкові страхові програми на випадок Компенсація втрати доходу, 
Соціальне 
хвороби, безробіття, старості, інвалідності, розподіл соціальних ризиків між 
страхування 
виробничого травматизму учасниками системи 
Соціальна Адресна підтримка малозабезпечених осіб і Зниження рівня бідності, 
допомога сімей підтримка мінімального доходу 
Державні Медичні, освітні, реабілітаційні, доглядові та Забезпечення доступу населення 
соціальні послуги інші послуги до базових соціальних благ 
Мінімальна Законодавче або договірне встановлення Захист працівників від бідності 
заробітна плата нижньої межі оплати праці серед зайнятого населення 
Зменшення безробіття, 
Активна політика Перепідготовка, стимулювання 
підвищення економічної 
зайнятості працевлаштування, підтримка малого бізнесу 
активності населення 
Адресність Підвищення ефективності 
Оцінка доходів і потреб домогосподарств 
соціальної використання бюджетних 
перед наданням допомоги 
підтримки ресурсів 
Джерело: складено автором на основі (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Спікер, 2000; 
Холод, 2008; Шевчук, 2016). 
Як засвідчує табл. 2.6, у більшості країн із розвиненою ринковою 
економікою система соціального захисту поєднує кілька 
взаємодоповнювальних механізмів. Високий рівень результативності 
досягається не завдяки домінуванню лише одного інструменту, а через 
збалансоване поєднання соціального страхування, адресної допомоги, 
соціальних послуг, державних гарантій доходу та активної політики 
зайнятості. Саме ця комплексність є однією з найважливіших ознак 
ефективних моделей соціального захисту. 
 
57 
Окрему увагу в зарубіжному досвіді привертає практика підтримки 
сімей із дітьми, людей похилого віку, осіб з інвалідністю та безробітних. У 
більшості розвинених держав ці категорії населення охоплені системою 
регулярних грошових виплат, послуг і пільг, а також механізмами соціальної 
інтеграції. Водночас важливою особливістю є поєднання універсальних і 
адресних форм підтримки: базові гарантії мають загальний характер, тоді як 
додаткові виплати залежать від рівня доходу, сімейного стану, соціального 
статусу або специфіки життєвої ситуації. Такий підхід підвищує гнучкість 
системи й дозволяє адаптувати її до різноманітних соціальних ризиків 
(Спікер, 2000; Шевчук, 2016). 
Суттєве значення для вдосконалення механізмів соціального захисту 
має також досвід країн Центральної та Східної Європи, які проходили 
трансформацію від централізованих соціально-економічних моделей до 
ринкових систем. Зокрема, позитивного значення набули заходи, пов’язані зі 
стимулюванням зайнятості, підтримкою малого підприємництва, 
спрощенням адміністративних процедур надання соціальної допомоги та 
поступовим переходом від категоріальних пільг до адресних виплат. Саме в 
цих країнах особливо чітко проявилася необхідність поєднання соціального 
захисту з економічною активізацією населення, а не лише з компенсаційними 
механізмами (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Реформування соціальної 
політики в Україні, 2012). 
Узагальнення найбільш корисних елементів зарубіжного досвіду для 
України подано в табл. 2.7. 
Таблиця 2.7 
Напрями адаптації зарубіжного досвіду державного регулювання соціального 
захисту населення в Україні 
Напрям адаптації Сутність зарубіжного підходу Значення для України 
Посилення страхових Чіткіший зв’язок між внесками та Підвищення прозорості й довіри до 
принципів обсягом соціальних виплат системи соціального страхування 
Надання підтримки з урахуванням 
Розвиток адресної Більш ефективне використання 
доходів і реальних потреб 
допомоги бюджетних ресурсів 
домогосподарств 
 
58 
Напрям адаптації Сутність зарубіжного підходу Значення для України 
Перехід від домінування виплат до Підвищення якості соціальної 
Розширення 
поєднання допомоги з сервісною інтеграції та профілактики 
соціальних послуг 
підтримкою соціальних ризиків 
Переорієнтація частини соціальної 
Активна політика Зменшення залежності населення 
підтримки на стимулювання 
зайнятості від пасивних трансфертів 
працевлаштування 
Скорочення надмірної Зниження соціальної 
Реформування 
категоріальності та посилення несправедливості та дублювання 
системи пільг 
адресності підтримки 
Узгодження з Гармонізація соціальної політики з 
Орієнтація на норми МОП та 
міжнародними європейським вектором розвитку 
європейські соціальні підходи 
стандартами України 
Джерело: складено автором на основі (Конвенція МОП № 102, 1952; Коваль, Тарасенко, 
& Яцків, 2019; Реформування соціальної політики в Україні, 2012; Шевчук, 2016). 
Як видно з табл. 2.7, зарубіжний досвід не може бути відтворений в 
Україні у готовому вигляді, однак окремі його елементи мають значний 
практичний потенціал. Передусім ідеться про необхідність переходу від 
переважно компенсаційної моделі соціального захисту до системи, в якій 
соціальна підтримка поєднується з активізацією трудового потенціалу, 
розвитком соціальних послуг, адресністю допомоги та підвищенням ролі 
інституційної відповідальності держави. 
Особливого значення в міжнародному контексті набуває діяльність 
Міжнародної організації праці, яка сформувала базові принципи соціального 
захисту працівників і населення загалом. Конвенція МОП № 102 «Про 
мінімальні норми соціального забезпечення» закріпила ключові стандарти у 
сфері медичної допомоги, підтримки у разі хвороби, безробіття, старості, 
інвалідності, втрати годувальника та сімейної допомоги (Конвенція МОП № 
102, 1952). Значення цього документа полягає в тому, що він визначає 
мінімально необхідний рівень соціального забезпечення, який має слугувати 
орієнтиром для національних систем соціального захисту. Для України це 
особливо важливо в контексті гармонізації соціального законодавства з 
міжнародними стандартами та європейським вектором реформування 
соціальної політики. 
 
59 
Разом із тим використання зарубіжного досвіду має враховувати 
інституційні особливості національної системи соціального захисту, стан 
економіки, фінансові можливості держави, регіональні диспропорції та 
рівень розвитку соціальної інфраструктури. Практика розвинених країн 
переконливо свідчить, що ефективний соціальний захист не може 
ґрунтуватися виключно на масових пільгах або суто бюджетному утриманні 
населення. Натомість він має спиратися на поєднання страхових механізмів, 
адресної соціальної допомоги, розвинених соціальних послуг, активної 
політики зайнятості та прозорих правил перерозподілу ресурсів (Спікер, 
2000; Рудкевич, 2011; Шевчук, 2016). 
Для України це означає необхідність поступового вдосконалення 
системи соціального захисту через підвищення адресності підтримки, 
розширення інструментів профілактики соціальних ризиків, модернізацію 
системи соціального страхування, реформування пільг і посилення ролі 
регіонального рівня в організації соціальних послуг. Не менш важливою є 
відмова від патерналістських підходів, за яких держава розглядається як 
єдиний і необмежений донор соціальних благ, натомість має утверджуватися 
модель розподіленої соціальної відповідальності між державою, 
роботодавцями, громадянським суспільством і самими громадянами (Коваль, 
Тарасенко, & Яцків, 2019; Реформування соціальної політики в Україні, 
2012). 
Отже, зарубіжний досвід державного регулювання соціального захисту 
населення свідчить, що найбільш ефективними є ті моделі, які поєднують 
економічну сталість, соціальну справедливість, нормативну визначеність і 
високу інституційну спроможність. Для України практичну цінність 
становлять насамперед принципи універсальності базових гарантій, 
адресності соціальної допомоги, розвитку соціального страхування, активної 
політики зайнятості та орієнтації на міжнародні соціальні стандарти. Їх 
адаптація до національних умов може стати важливою передумовою 
 
60 
підвищення ефективності системи соціального захисту населення як на 
загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. 
 
2.3. Оцінка стану механізмів державного регулювання соціального 
захисту населення та аналіз виконання місцевих програм соціального 
захисту 
Після запровадження воєнного стану в Україні 24 лютого 2022 р. 
механізми державного регулювання соціального захисту населення зазнали 
суттєвої трансформації. На перший план вийшли завдання, пов’язані із 
забезпеченням фінансової стійкості держави, підтримкою сектору безпеки й 
оборони, оперативним реагуванням на нові соціальні ризики, розширенням 
доступу населення до адміністративних, медичних і соціальних послуг, а 
також із підтримкою внутрішньо переміщених осіб. У цих умовах соціальний 
захист набув виразно кризово-адаптаційного характеру, а його 
результативність дедалі більше залежала від здатності регіональних органів 
влади швидко координувати міжвідомчу взаємодію, мобілізувати ресурси та 
адаптувати наявні програми до нових потреб населення (Закон України «Про 
соціальні послуги», 2003; Рудкевич, 2011; Шевчук, 2016). 
Для Черкаської області, як і для більшості регіонів України, воєнні 
події спричинили комплексні соціально-економічні виклики. Ішлося не лише 
про руйнування окремих об’єктів інфраструктури, а й про зростання 
навантаження на соціальну, освітню, медичну та адміністративну системи, 
необхідність інтеграції значної кількості внутрішньо переміщених осіб, 
підтримку релокованого бізнесу, розширення цифрових сервісів та 
забезпечення функціонування базових інститутів регіонального розвитку. За 
таких умов оцінка стану механізмів державного регулювання соціального 
захисту повинна враховувати не лише обсяги соціальних виплат, а й 
ефективність координації, гнучкість програмного управління, швидкість 
реагування на кризові явища та здатність регіональної системи соціального 
захисту адаптуватися до нових потреб населення (Програма соціального 
 
61 
захисту населення «Турбота» на 2021–2027 роки, 2022; Державна служба 
статистики України, 2023). 
Для систематизації основних викликів і відповідних управлінських 
рішень доцільно звернутися до табл. 2.8. 
Таблиця 2.8 
Ключові виклики для системи соціального захисту Черкаської області в умовах 
воєнного стану та напрями управлінського реагування 
Основний виклик Прояви в регіоні Напрями реагування 
Потреба в розміщенні, Створення центрів допомоги ВПО, 
Зростання кількості 
харчуванні, медичному нарахування допомоги на проживання, 
внутрішньо 
супроводі, реєстрації, розширення адміністративних і 
переміщених осіб 
інтеграції у громади соціальних послуг 
Руйнування та Пошкодження житлових, Реєстрація об’єктів у державній 
пошкодження комунальних і соціальних електронній системі обліку руйнувань, 
інфраструктури об’єктів підготовка до компенсацій і відновлення 
Скорочення вакансій, 
Реалізація програм працевлаштування, 
зменшення кількості 
Тиск на ринок праці професійного навчання, компенсацій 
роботодавців, ускладнення 
роботодавцям 
зайнятості ВПО 
Зростання Підтримка фінансування медичних 
Збільшення кількості 
навантаження на закладів, оновлення матеріально-
отримувачів медичних послуг, 
систему охорони технічної бази, забезпечення екстреної 
у тому числі ВПО 
здоров’я допомоги 
Дистанційне навчання, Розвиток цифрової інфраструктури, 
Потреба в адаптації облаштування укриттів, закупівля автобусів, забезпечення 
освітньої системи підвезення учнів, навчання освітніх послуг і тимчасового 
дітей ВПО проживання 
Соціальна вразливість Зростання потреб у допомозі, Реалізація обласних програм підтримки, 
окремих категорій субсидіях, соціальних адресна допомога, посилення місцевих 
населення послугах механізмів соціального захисту 
Джерело: складено автором за матеріалами регіонального моніторингу та на основі 
(Програма соціального захисту населення «Турбота» на 2021–2027 роки, 2022; Закон 
України «Про соціальні послуги», 2003). 
Як видно з табл. 2.8, регіональний вимір соціального захисту в умовах 
війни значно розширився. Якщо у довоєнний період ключовими напрямами 
були соціальні виплати, пільги, субсидії та базові соціальні послуги, то після 
24 лютого 2022 р. система соціального захисту фактично стала елементом 
антикризового управління, який поєднав гуманітарну, адміністративну, 
медичну, освітню, житлову й трудову підтримку населення. 
 
62 
Одним із найвагоміших чинників трансформації механізмів 
соціального захисту стала поява значного масиву внутрішньо переміщених 
осіб. Станом на 22.05.2023 у Черкаській області перебувало на обліку 152 614 
ВПО, серед яких істотну частку становили працездатні особи, діти, 
пенсіонери та особи з інвалідністю. Така структура потребувала не лише 
фінансової підтримки, а й організації довготривалих механізмів інтеграції, 
доступу до житла, освіти, медичних послуг, працевлаштування й 
адміністративного супроводу. Саме тому державне регулювання соціального 
захисту в регіоні вийшло за межі традиційного підходу, орієнтованого на 
виплати, і набуло комплексного міжсекторального змісту (Програма 
соціального захисту населення «Турбота» на 2021–2027 роки, 2022). 
Упродовж досліджуваного періоду в області було сформовано 
розгалужену мережу підтримки ВПО, яка включала центри допомоги в 
територіальних громадах, механізми гуманітарного забезпечення, залучення 
міжнародних партнерів, соціальний супровід і розширення можливостей 
цифрового доступу до послуг. Зокрема, в області функціонували 64 центри 
надання адміністративних послуг, 112 віддалених робочих місць 
адміністраторів, 5 територіальних підрозділів ЦНАП, а також було відкрито 
нові центри у громадах. Це свідчить про посилення інституційної 
спроможності регіону в частині організаційного забезпечення соціального 
захисту та адміністративної підтримки населення. 
Для більш повної оцінки результативності механізмів державного 
регулювання доцільно узагальнити основні показники соціально-
економічного та гуманітарного реагування в Черкаській області, що подано в 
табл. 2.9. 
Таблиця 2.9 
Окремі показники функціонування механізмів соціального захисту та суміжних сфер 
у Черкаській області в умовах воєнного стану 
Значення / 
Показник 
характеристика 
 
63 
Значення / 
Показник 
характеристика 
Кількість пошкоджених об’єктів, внесених до системи обліку руйнувань 
197 об’єктів 
станом на 15.12.2022 
Кількість релокованих підприємств станом на 15.12.2022 38 підприємств 
Кількість заявок на релокацію, опрацьованих у межах програми 681 
Кількість поданих заявок на компенсацію роботодавцям за 
517 
працевлаштування ВПО 
Кількість працевлаштованих ВПО за програмою компенсації 829 осіб 
Обсяг компенсації роботодавцям 9,2 млн грн 
Кількість сімей, що реалізували право на державну допомогу та субсидії 
понад 208,8 тис. сімей 
станом на 01.12.2022 
Загальна сума нарахованої допомоги у січні-листопаді 2022 р. майже 3,0 млрд грн 
Кількість ВПО, які отримали медичні послуги в закладах охорони 
74 353 особи 
здоров’я області 
Кількість дітей з числа ВПО, охоплених освітніми послугами понад 5,5 тис. 
Частка дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, 
93,0 % 
охоплених сімейними формами виховання 
Джерело: складено автором за матеріалами регіонального моніторингу та програмних 
документів Черкаської області. 
Як засвідчує табл. 2.9, навіть в умовах значного навантаження на 
соціальну систему область зберегла спроможність забезпечувати виконання 
базових соціальних функцій. Особливо показовими є масштаби охоплення 
населення різними формами соціальної допомоги, реалізація програм 
підтримки зайнятості для ВПО, забезпечення доступу до медичних і освітніх 
послуг, а також збереження високого рівня сімейного влаштування дітей, які 
потребують особливого захисту. 
Важливим елементом оцінки стану механізмів державного 
регулювання є аналіз місцевих програм соціального захисту. У Черкаській 
області таке програмне забезпечення реалізовувалося через декілька 
взаємопов’язаних напрямів, серед яких особливе місце посідають обласна 
комплексна програма «Турбота» на 2021–2027 роки, обласна програма 
підтримки внутрішньо переміщених осіб на 2023–2025 роки, а також 
програми підтримки малого і середнього підприємництва, зайнятості та 
соціальної адаптації населення. Саме вони стали інструментами 
конкретизації загальнодержавної соціальної політики на регіональному рівні 
 
64 
(Програма соціального захисту населення «Турбота» на 2021–2027 роки, 
2022). 
Обласна комплексна програма «Турбота» була спрямована на 
посилення соціального захисту ветеранів війни та праці, учасників 
АТО/ООС, членів їхніх сімей, осіб з інвалідністю, одиноких непрацездатних 
громадян та інших соціально вразливих категорій населення. Її мета полягала 
у розширенні адресної підтримки, вирішенні матеріально-побутових 
проблем, посиленні соціальних гарантій і підвищенні рівня життя вразливих 
груп. Важливо, що Програма передбачала фінансування за рахунок місцевих 
бюджетів та інших джерел, не заборонених законодавством, а координацію її 
виконання було покладено на Департамент соціального захисту населення 
Черкаської обласної державної адміністрації (Програма соціального захисту 
населення «Турбота» на 2021–2027 роки, 2022). 
Поряд із традиційними групами отримувачів соціальної підтримки, 
воєнний стан актуалізував необхідність виокремлення внутрішньо 
переміщених осіб як окремої цільової категорії регіональної політики. Саме 
тому в області було розроблено програму підтримки ВПО на 2023–2025 роки, 
яка передбачала не лише виплату допомоги на проживання, а й формування 
фінансових, організаційно-правових і технічних механізмів для забезпечення 
комфортного соціального середовища, доступу до житла, соціальних, 
адміністративних, культурних, освітніх та інших послуг. 
Для узагальнення змісту місцевих програм соціального захисту 
доцільно звернутися до табл. 2.10. 
Таблиця 2.10 
Основні місцеві програми соціального захисту та суміжної підтримки в Черкаській 
області 
Джерела 
Назва програми Цільова група Основні завдання 
фінансування 
Обласна комплексна Соціально Адресна підтримка, вирішення 
Місцеві бюджети, 
програма «Турбота» на вразливі категорії соціально-побутових проблем, 
інші джерела 
2021–2027 роки населення посилення соціальних гарантій 
Програма підтримки Внутрішньо Соціальна, психологічна, Державний і 
 
65 
Джерела 
Назва програми Цільова група Основні завдання 
фінансування 
внутрішньо переміщених переміщені особи матеріальна підтримка, житло, місцеві бюджети, 
осіб на 2023–2025 роки зайнятість, доступ до послуг інші джерела 
Підприємці, Підтримка підприємницької 
Програма розвитку малого Обласний бюджет, 
самозайняті активності, популяризація 
та середнього державні 
особи, грантових механізмів, 
підприємництва на 2021– інструменти 
релокований сприяння релокації та 
2025 роки підтримки 
бізнес зайнятості 
Державні та регіональні 
Роботодавці та Компенсація витрат на оплату Кошти державного 
механізми підтримки 
ВПО праці працевлаштованих ВПО бюджету 
працевлаштування ВПО 
Джерело: складено автором на основі програмних документів Черкаської області, 
зокрема (Програма соціального захисту населення «Турбота» на 2021–2027 роки, 2022). 
Як видно з табл. 2.10, місцева програмна політика в сфері соціального 
захисту Черкаської області має інтегрований характер. Вона поєднує 
класичні соціальні інструменти з антикризовими заходами підтримки ВПО, 
економічної активності та зайнятості. Це свідчить про розширення самого 
розуміння регіонального соціального захисту: від системи допомог і пільг до 
комплексної моделі забезпечення соціальної стійкості громади. 
Окремої уваги заслуговує структура програми підтримки внутрішньо 
переміщених осіб, оскільки саме вона найповніше відображає зміну логіки 
місцевого державного регулювання соціальної сфери в умовах війни. Її 
узагальнений паспорт подано в табл. 2.11. 
Таблиця 2.11 
Узагальнений паспорт обласної програми підтримки внутрішньо переміщених осіб 
на 2023–2025 роки 
Позиція Характеристика 
Ініціатор 
Черкаська обласна державна адміністрація 
розроблення 
Відповідальний Департамент соціального захисту населення Черкаської обласної державної 
виконавець адміністрації 
Структурні підрозділи ОДА, обласна рада, органи місцевого 
Співвиконавці самоврядування, центр зайнятості, соціальні служби, громадські та 
міжнародні партнери 
Термін реалізації 2023–2025 роки 
Поліпшення умов життєдіяльності ВПО, створення механізмів соціальної 
Основна мета 
інтеграції та забезпечення доступу до послуг 
 
66 
Позиція Характеристика 
Соціальна, психологічна й матеріальна підтримка; харчування; тимчасове 
Основні напрями або соціальне житло; зайнятість; освіта; підтримка дітей; взаємодія з 
громадами 
Джерела 
Державний та місцеві бюджети, інші джерела, не заборонені законодавством 
фінансування 
Очікуваний Забезпечення всебічної підтримки ВПО, зростання доступу до послуг, 
результат поліпшення інтеграції, зниження ризику дискримінації 
Джерело: складено автором за матеріалами паспорта обласної програми підтримки 
внутрішньо переміщених осіб на 2023–2025 роки. 
Як свідчить табл. 2.11, програма підтримки ВПО побудована не лише 
як інструмент фінансової допомоги, а як комплексний механізм інтеграції 
внутрішньо переміщених осіб у приймаючі громади. Це відповідає сучасним 
підходам до соціального захисту, згідно з якими ефективність підтримки 
визначається не лише розміром виплат, а й рівнем доступу до житла, освіти, 
медичних послуг, зайнятості та соціальної взаємодії (Закон України «Про 
соціальні послуги», 2003; Шевчук, 2016). 
Важливим критерієм оцінки стану механізмів державного регулювання 
є також спроможність регіону поєднувати соціальний захист із заходами 
економічного відновлення. У Черкаській області така взаємодія 
простежується через реалізацію програм релокації підприємств, підтримки 
малого й середнього бізнесу, участь у грантових ініціативах та 
компенсаційних механізмах для роботодавців. Зокрема, подання заявок на 
мікрогранти за програмою «єРобота: Своя справа», проведення онлайн-
семінарів щодо державних програм підтримки підприємництва, компенсація 
витрат роботодавцям за працевлаштування ВПО свідчать про спробу 
інтегрувати соціальну політику з політикою економічної адаптації. Такий 
підхід є методично виправданим, оскільки зменшує залежність населення від 
пасивних форм соціальної підтримки та сприяє підвищенню економічної 
самостійності громадян (Програма соціального захисту населення «Турбота» 
на 2021–2027 роки, 2022; Державна служба статистики України, 2023). 
Водночас проведений аналіз дає підстави виявити і низку проблемних 
аспектів. По-перше, значне навантаження на соціальну систему в умовах 
 
67 
війни супроводжується обмеженістю фінансових ресурсів, що ускладнює 
повне покриття нових соціальних потреб. По-друге, розширення кола 
отримувачів допомоги, зокрема за рахунок ВПО, потребує постійного 
оновлення адміністративних процедур та посилення цифрової 
інфраструктури. По-третє, збереження великого масиву програм, виплат і 
пільг створює ризики фрагментації управління та дублювання окремих 
функцій. По-четверте, ефективність місцевих програм значною мірою 
залежить від співфінансування, міжвідомчої координації та залучення 
міжнародної й громадської підтримки, що свідчить про недостатню 
автономність регіонального ресурсу. 
Оцінюючи загалом стан механізмів державного регулювання 
соціального захисту населення Черкаської області, слід констатувати, що 
вони продемонстрували достатній рівень адаптивності до кризових умов. 
Область забезпечила функціонування системи соціальних виплат, медичного 
та освітнього супроводу, підтримку ВПО, взаємодію з міжнародними 
партнерами, розвиток адміністративної інфраструктури та реалізацію 
місцевих програм соціальної підтримки. Разом із тим подальше 
вдосконалення цих механізмів потребує посилення адресності допомоги, 
удосконалення моніторингу результативності програм, цифровізації 
соціальних сервісів, розвитку соціальних послуг на рівні територіальних 
громад і більш тісного поєднання соціального захисту з політикою зайнятості 
та економічного відновлення (Рудкевич, 2011; Халецька, 2010; Шевчук, 
2016). 
Отже, в умовах воєнного стану державне регулювання соціального 
захисту населення на регіональному рівні набуває ознак 
багатокомпонентного антикризового механізму, який поєднує фінансову 
підтримку, соціальні послуги, адміністративний супровід, гуманітарну 
допомогу, заходи зайнятості та програмне управління. Аналіз Черкаської 
області свідчить, що ефективність місцевих програм соціального захисту 
безпосередньо залежить від їхньої комплексності, гнучкості, інституційної 
 
68 
координації та спроможності реагувати на динамічні потреби населення, 
насамперед внутрішньо переміщених осіб та інших соціально вразливих 
груп. 
 
Висновки до розділу 2. 
У другому розділі досліджено особливості механізмів державного 
регулювання соціального захисту населення, зокрема проаналізовано 
організаційний і правовий механізми функціонування системи соціального 
захисту в Україні, узагальнено закордонний досвід державного регулювання 
у цій сфері та здійснено оцінку стану регіональних механізмів соціального 
захисту на прикладі Черкаської області. 
Установлено, що організаційний механізм державного регулювання 
соціального захисту населення в Україні має багаторівневий характер і 
охоплює сукупність центральних і місцевих органів влади, фондів 
соціального страхування, установ соціального обслуговування, а також 
недержавних інституцій, які забезпечують практичну реалізацію соціальної 
політики. Правовий механізм формується на основі Конституції України, 
законів у сфері соціальних стандартів, соціальних послуг, пенсійного 
забезпечення, соціального страхування та інших нормативно-правових актів, 
що визначають права громадян, порядок надання соціальної підтримки та 
засади функціонування відповідних інституцій. Водночас виявлено, що 
чинна система залишається інституційно складною, фрагментованою та не 
завжди достатньо узгодженою, що ускладнює її результативність і знижує 
ефективність використання ресурсів (Конституція України, 1996; Закон 
України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», 
2000; Рудкевич, 2011; Скуратівський & Палій, 2002). 
За результатами аналізу з’ясовано, що соціальне страхування й 
соціальне забезпечення залишаються базовими інституційними формами 
реалізації соціального захисту населення в Україні. При цьому соціальне 
страхування відіграє провідну роль у компенсації наслідків соціальних 
 
69 
ризиків для економічно активного населення, тоді як соціальне забезпечення 
і соціальна допомога орієнтовані на підтримку соціально вразливих категорій 
громадян. Разом із тим вітчизняна практика засвідчує, що система 
соціального страхування ще не повною мірою реалізує страхові принципи, 
оскільки зв’язок між обсягом внесків і рівнем соціальних виплат залишається 
недостатньо вираженим, а окремі елементи системи зберігають ознаки 
допомогового, а не страхового характеру (Бондарук & Бондарук, 2013; 
Лисяк, 2017; Реформування соціальної політики в Україні, 2012). 
Узагальнення закордонного досвіду дало змогу встановити, що 
ефективність державного регулювання соціального захисту населення в 
розвинених країнах забезпечується через поєднання кількох 
взаємодоповнювальних механізмів: соціального страхування, адресної 
соціальної допомоги, розвиненої системи соціальних послуг, державного 
регулювання мінімальних соціальних стандартів та активної політики 
зайнятості. Виявлено, що ліберальна, консервативна та соціал-демократична 
моделі соціального захисту відрізняються за масштабами державної участі, 
джерелами фінансування, принципами надання допомоги та ступенем 
універсальності соціальних гарантій. При цьому для України найбільш 
цінними є ті елементи зарубіжної практики, які стосуються посилення 
страхових принципів, розвитку адресної допомоги, розширення соціальних 
послуг, активізації політики зайнятості та гармонізації національного 
законодавства з міжнародними соціальними стандартами (Конвенція МОП № 
102, 1952; Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Спікер, 2000; Шевчук, 2016). 
У процесі оцінки стану механізмів державного регулювання 
соціального захисту населення на регіональному рівні встановлено, що в 
умовах воєнного стану система соціального захисту Черкаської області 
набула ознак комплексного антикризового механізму. Її функціонування 
охоплювало не лише традиційні форми підтримки населення, а й організацію 
допомоги внутрішньо переміщеним особам, розширення адміністративних 
послуг, координацію гуманітарної допомоги, забезпечення доступу до 
 
70 
медичних і освітніх послуг, підтримку працевлаштування, інтеграцію ВПО в 
громади та адаптацію місцевих програм до нових соціальних ризиків. Це 
дозволяє зробити висновок, що в сучасних кризових умовах соціальний 
захист на регіональному рівні виходить за межі класичного розуміння як 
системи виплат і дедалі більше набуває рис міжсекторальної системи 
підтримки життєстійкості населення (Програма соціального захисту 
населення «Турбота» на 2021–2027 роки, 2022; Шевчук, 2016). 
Аналіз виконання місцевих програм соціального захисту засвідчив, що 
програмно-цільовий підхід є одним із найважливіших інструментів 
регіонального державного регулювання соціальної сфери. Реалізація обласної 
комплексної програми «Турбота» на 2021–2027 роки та програми підтримки 
внутрішньо переміщених осіб на 2023–2025 роки сприяла розширенню 
адресної підтримки, підвищенню доступності соціальних послуг, зміцненню 
міжвідомчої координації та оперативнішому реагуванню на потреби 
вразливих категорій населення. Водночас встановлено, що ефективність цих 
програм значною мірою залежить від фінансової спроможності місцевих 
бюджетів, координації між виконавцями, рівня цифровізації соціальних 
сервісів та залучення міжнародної і громадської підтримки. 
Узагальнення результатів розділу дає підстави стверджувати, що 
сучасні механізми державного регулювання соціального захисту населення в 
Україні потребують подальшого вдосконалення в напрямі підвищення 
адресності соціальної допомоги, розвитку сервісної складової соціального 
захисту, посилення страхових принципів, усунення нормативної та 
інституційної фрагментарності, а також зміцнення регіонального рівня 
управління. Особливого значення в умовах воєнного стану набуває здатність 
системи соціального захисту до адаптації, міжвідомчої взаємодії та 
оперативного реагування на нові соціальні виклики. Саме ці обставини 
зумовлюють необхідність пошуку практичних шляхів удосконалення 
механізмів соціального захисту населення регіону, що і становитиме предмет 
подальших досліджень у наступному розділі. 
 
71 
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕХАНІЗМІВ 
ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО 
ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ 
3.1. Заходи щодо забезпечення організаційного механізму 
державного регулювання у виконанні програм соціального захисту 
населення регіону 
Удосконалення механізмів державного регулювання системи 
соціального захисту населення на регіональному рівні потребує не лише 
оновлення нормативно-правової бази чи збільшення обсягів фінансування, а 
й запровадження сучасних організаційних підходів до управління 
соціальними програмами. У цьому контексті особливого значення набувають 
соціальні технології як інструменти раціоналізації управлінського процесу, 
підвищення його результативності, усунення дублювання функцій і 
забезпечення чіткої орієнтації на досягнення соціально значущого 
результату. Їх зміст полягає в алгоритмізації управлінських процедур, 
стандартизації послідовності дій, визначенні чітких процедур реалізації 
програм і проєктів соціального спрямування (Шниптєва, 2012; Шевчук, 
2016). 
У сфері соціального захисту населення соціальні технології слід 
розглядати як впорядковану сукупність методів, процедур і організаційних 
рішень, спрямованих на ефективне виявлення соціальних проблем, 
планування заходів підтримки, координацію діяльності суб’єктів соціальної 
політики, контроль за результатами та коригування програм відповідно до 
змін соціального середовища. Саме тому вдосконалення організаційного 
механізму державного регулювання доцільно пов’язувати з упровадженням 
системи соціального моніторингу, яка забезпечує безперервне спостереження 
за станом соціальних процесів, своєчасне виявлення соціальних ризиків і 
формування обґрунтованої інформаційної бази для прийняття управлінських 
рішень (Халецька, 2010; Туленков, 2011). 
 
72 
Соціальний моніторинг у системі соціального захисту населення 
виконує функцію інформаційно-аналітичної моделі, яка дозволяє органам 
управління відстежувати динаміку соціальних змін, визначати групи 
підвищеного ризику, оцінювати ступінь досягнення програмних цілей та 
прогнозувати потреби населення у соціальних послугах, допомогах і 
гарантіях. Його значення особливо зростає в умовах суспільної 
нестабільності, коли регіональна система соціального захисту стикається з 
необхідністю оперативного реагування на нові виклики, зокрема бідність, 
безробіття, внутрішнє переміщення населення, підвищення навантаження на 
медичну й освітню інфраструктуру, а також зростання потреби в адресній 
підтримці (Халецька, 2010, с. 116; Шевчук, 2016). 
З огляду на це, доцільно узагальнити основні аргументи на користь 
упровадження соціального моніторингу як базового елемента 
організаційного механізму державного регулювання програм соціального 
захисту населення регіону, що подано в табл. 3.1. 
Таблиця 3.1 
Значення соціального моніторингу для вдосконалення організаційного механізму 
державного регулювання соціального захисту населення 
Напрям 
Зміст 
значущості 
Дає змогу своєчасно виявляти соціальні групи та домогосподарства, які 
Захисний перебувають нижче соціально прийнятного рівня забезпечення, і визначати 
потребу в екстреній допомозі 
Забезпечує систематичне збирання, узагальнення та інтерпретацію даних щодо 
Аналітичний 
стану соціального захисту населення 
Створює підґрунтя для прогнозування тенденцій розвитку соціальних процесів 
Прогностичний 
і коригування соціальних програм 
Об’єднує інформацію з різних джерел та сприяє узгодженню дій органів влади, 
Координаційний 
соціальних служб і партнерських інституцій 
Дозволяє оцінювати результативність виконання програм соціального захисту 
Контрольний 
та рівень досягнення цільових показників 
Формує доказову базу для прийняття управлінських рішень щодо 
Управлінський 
перерозподілу ресурсів і зміни пріоритетів соціальної політики 
Джерело: складено автором на основі (Халецька, 2010; Туленков, 2011; Шевчук, 2016). 
 
73 
Як видно з табл. 3.1, соціальний моніторинг має не лише інформаційне, 
а й управлінське значення. Він забезпечує перехід від реактивної моделі 
соціального захисту, коли управлінські рішення ухвалюються постфактум, до 
превентивної моделі, заснованої на ранньому виявленні ризиків і плануванні 
цільових заходів підтримки. 
Предметне поле соціального моніторингу охоплює широкий спектр 
соціальних процесів, які безпосередньо або опосередковано впливають на 
стан соціальної захищеності населення. Ідеться про трудові, соціально-
економічні, соціально-побутові, соціально-політичні, культурно-духовні, 
соціально-психологічні та соціально-управлінські відносини. Саме їх 
комплексний аналіз дає можливість не лише фіксувати поточний стан 
соціальної сфери, а й виявляти приховані дисбаланси, що можуть у 
майбутньому трансформуватися в масштабні соціальні проблеми (Шевчук, 
2016; Туленков, 2011). 
У концептуальному вимірі система соціального моніторингу повинна 
спиратися на генеральний критерій соціальної безпеки населення. Соціальна 
безпека в цьому контексті розглядається як такий стан життєзабезпечення 
соціальних суб’єктів, за якого суспільство здатне гарантувати хоча б 
мінімально допустимі умови виживання, стабільності, відтворення та 
розвитку особи, сім’ї й соціальних груп. Відповідно до такого підходу 
головними орієнтирами моніторингу мають бути показники зайнятості, рівня 
доходів, доступу до медичних, освітніх і соціальних послуг, житлової 
забезпеченості, соціального самопочуття та інтеграції вразливих категорій 
населення в суспільне життя (Шевчук, 2016; Халецька, 2010). 
Для більш чіткого визначення інформаційної бази та змісту 
моніторингового спостереження доцільно звернутися до табл. 3.2. 
Таблиця 3.2 
Основні інформаційні блоки соціального моніторингу у сфері соціального захисту 
населення регіону 
 
74 
Інформаційний 
Основні показники 
блок 
Чисельність населення, вікова структура, склад домогосподарств, кількість 
Демографічний 
ВПО, осіб з інвалідністю, дітей, осіб похилого віку 
Рівень зайнятості, безробіття, кількість вакансій, працевлаштування 
Трудовий 
вразливих груп, участь у громадських роботах 
Рівень доходів, частка малозабезпечених сімей, динаміка соціальних виплат, 
Доходний 
структура доходів домогосподарств 
Соціально- Обсяг і доступність соціальних послуг, навантаження на соціальні служби, 
послуговий охоплення отримувачів програмами підтримки 
Медичний та Доступ до медичних послуг, охоплення освітніми послугами дітей і ВПО, 
освітній матеріально-технічна забезпеченість закладів 
Соціальне самопочуття, рівень тривожності, адаптація вразливих груп, 
Психосоціальний 
потреба в психологічній підтримці 
Виконання програм, використання бюджетних ресурсів, досягнення цільових 
Управлінський 
показників, ефективність міжвідомчої взаємодії 
Джерело: складено автором на основі (Все про соціальну роботу, 2011; Туленков, 2011; 
Шевчук, 2016). 
Як засвідчує табл. 3.2, ефективний соціальний моніторинг повинен 
охоплювати не лише статистичні характеристики населення, а й показники, 
що відображають якість послуг, соціальне самопочуття та результативність 
управлінських рішень. Саме така багатовимірність дозволяє перейти від суто 
облікової моделі спостереження до системи стратегічного управління 
соціальним захистом. 
З огляду на зазначене, серед основних завдань моніторингу цільових 
показників розвитку соціального захисту населення на регіональному рівні 
доцільно виокремити: організацію безперервного спостереження за 
реалізацією програм; отримання достовірної інформації про кількісні та 
якісні параметри їх виконання; інтеграцію різних джерел даних; оцінювання 
ефективності досягнення поставлених цілей; виявлення нових соціальних 
проблем стратегічного характеру; формування аналітичної бази для 
вдосконалення регіональної політики у сфері соціального захисту. Такий 
підхід відповідає логіці програмно-цільового управління, в межах якого 
реалізація соціальних програм має супроводжуватися постійним аналізом 
досягнутих результатів, а не обмежуватися лише формальним виконанням 
запланованих заходів (Халецька, 2010; Туленков, 2011). 
 
75 
У цьому зв’язку організаційний механізм державного регулювання 
виконання програм соціального захисту населення доцільно визначати як 
комплекс взаємопов’язаних управлінських заходів, процедур і 
координаційних рішень, спрямованих на узагальнення, систематизацію, 
аналіз і використання інформації про кількісні та якісні параметри 
соціальних процесів для оцінювання результативності програм та 
коригування напрямів соціальної політики. Важливо, що такий механізм 
повинен мати не лише вертикальну підпорядкованість, а й горизонтальні 
зв’язки між структурними підрозділами, установами та партнерами, 
залученими до реалізації соціальних програм (Туленков, 2011; Стельмащук, 
2016). 
Особлива роль у забезпеченні виконання програм соціального захисту 
населення належить органам місцевого самоврядування. Саме вони 
перебувають найближче до отримувачів соціальної підтримки, безпосередньо 
взаємодіють із домогосподарствами, визначають локальні потреби та 
забезпечують реалізацію значної частини соціальних послуг, пільг, субсидій і 
місцевих грошових виплат. У зв’язку з цим модернізація організаційного 
механізму державного регулювання на регіональному рівні неможлива без 
посилення спроможності територіальних громад до самостійного 
планування, координації та оцінювання соціальних програм (Семигіна, 2005; 
Стельмащук, 2016). 
Для забезпечення більшої результативності виконання програм 
соціального захисту населення регіону доцільно керуватися низкою 
принципів формування раціональної організаційно-функціональної 
структури органів соціального захисту. Їх систематизацію подано в табл. 3.3. 
Таблиця 3.3 
Принципи вдосконалення організаційно-функціональної структури органів 
соціального захисту населення регіону 
Принцип Зміст 
Повнота відповідальності Кожен орган або підрозділ має нести чітко визначену відповідальність 
 
76 
Принцип Зміст 
за досягнення конкретних цілей і результатів 
Функціональна Організаційна структура повинна відображати зміст діяльності через 
відповідність цілі, функції, методи, етапи ухвалення та реалізації рішень 
Реалізація програм має забезпечувати взаємозв’язок усіх функцій 
Комплексність 
управління по вертикалі і горизонталі 
Раціональний розподіл Необхідно мінімізувати дублювання функцій і забезпечити 
повноважень концентрацію прав та відповідальності в межах конкретних завдань 
Структура повинна адаптуватися до змін соціально-економічних умов 
Гнучкість 
і нових соціальних викликів 
Мінімізація ієрархічних Рішення мають ухвалюватися на тому рівні, де наявна достатня 
рівнів інформація та компетенція для їх реалізації 
Оперативність Час проходження управлінських рішень від керівного рівня до 
комунікації виконавців і назад має бути мінімальним 
Джерело: складено автором на основі (Стельмащук, 2016; Шевчук, 2016). 
Як видно з табл. 3.3, підвищення ефективності організаційного 
механізму державного регулювання пов’язане насамперед із подоланням 
надмірної бюрократизації, дублювання функцій і надлишкової 
багаторівневості управління. Чим коротшою є відстань між носієм інформації 
та суб’єктом ухвалення рішення, тим вищою є якість реагування на соціальні 
потреби населення та результативність реалізації програм. 
У практичному вимірі це означає необхідність впровадження таких 
заходів щодо забезпечення організаційного механізму державного 
регулювання у виконанні програм соціального захисту населення регіону: 
1. Створення єдиної регіональної системи соціального 
моніторингу, яка б інтегрувала статистичні дані, результати бюджетних 
обстежень домогосподарств, інформацію соціальних служб, освітніх і 
медичних установ, центрів зайнятості, а також дані щодо отримувачів 
місцевих програм підтримки. 
2. Удосконалення міжвідомчої координації між структурними 
підрозділами обласної військової адміністрації, органами місцевого 
самоврядування, соціальними службами, центрами зайнятості, закладами 
охорони здоров’я та освіти, що дозволить уникнути фрагментарності рішень і 
дублювання повноважень. 
 
77 
3. Посилення ролі територіальних громад у плануванні й 
реалізації соціальних програм через закріплення за ними чітких функцій у 
сфері соціального супроводу, соціальної адаптації, підтримки сімей, осіб 
похилого віку, осіб з інвалідністю та внутрішньо переміщених осіб. 
4. Впровадження системи оцінювання ефективності соціальних 
програм на основі кількісних і якісних показників, що дозволить переходити 
від формального звітування до реального аналізу результатів, соціального 
ефекту й ступеня досягнення цільових орієнтирів. 
5. Розширення цифровізації соціального захисту, зокрема в 
частині електронного документообігу, онлайн-запису на отримання послуг, 
електронної ідентифікації отримувачів допомоги, автоматизації обміну 
інформацією між реєстрами. 
6. Розвиток кадрового потенціалу системи соціального захисту, 
включаючи підвищення кваліфікації працівників, підготовку фахівців із 
соціальної роботи, аналітиків, адміністраторів цифрових систем і спеціалістів 
з оцінювання соціальних програм. 
7. Залучення громадських і благодійних організацій до 
виконання соціальних програм на партнерських засадах, що дозволить 
посилити гнучкість системи та розширити коло послуг, які можуть 
надаватися населенню. 
Важливе місце в сучасному організаційному механізмі державного 
регулювання посідає взаємодія з громадськими організаціями. Такі інституції 
нерідко виникають як ініціативні об’єднання громадян, що реагують на 
конкретні соціальні проблеми та акумулюють додаткові ресурси — 
волонтерські, благодійні, грантові. Їх участь у виконанні програм 
соціального захисту є особливо важливою в тих випадках, коли державна або 
муніципальна система не встигає оперативно відреагувати на нові потреби 
населення. Крім того, громадські організації часто мають вищу чутливість до 
локальних соціальних проблем і здатні ефективніше реалізовувати окремі 
 
78 
спеціалізовані заходи підтримки (Все про соціальну роботу, 2011; Семигіна, 
2005). 
У цьому контексті перспективним інструментом виступає грантова 
технологія, яка дозволяє залучати позабюджетні ресурси до реалізації 
соціальних ініціатив. Її сутність полягає в тому, що організатори конкурсів 
визначають проблемне поле, а конкретні рішення у формі програм чи 
проєктів пропонують самі учасники. Перевага такого підходу полягає в 
можливості фінансування інноваційних, гнучких і локально орієнтованих 
заходів соціальної підтримки. Водночас важливо, щоб грантові механізми не 
підміняли системну державну політику, а виступали її доповненням, 
дозволяючи апробувати нові моделі соціального обслуговування та 
партнерства (Все про соціальну роботу, 2011; Семигіна, 2005). 
З огляду на зазначене доцільно узагальнити основні напрями 
модернізації організаційного механізму державного регулювання у виконанні 
програм соціального захисту населення регіону, що подано в табл. 3.4. 
Таблиця 3.4 
Пріоритетні заходи модернізації організаційного механізму державного регулювання 
у виконанні програм соціального захисту населення регіону 
Напрям модернізації Очікуваний результат 
Упровадження регіонального соціального Підвищення якості аналітичного забезпечення 
моніторингу управлінських рішень 
Оптимізація організаційної структури Скорочення дублювання функцій, підвищення 
органів соціального захисту оперативності управління 
Спрощення доступу населення до соціальних 
Розвиток цифрових сервісів 
послуг і виплат 
Злагоджене виконання програм і зменшення 
Посилення міжвідомчої координації 
фрагментарності управління 
Розширення участі громад і недержавних Зростання адресності, гнучкості та інноваційності 
організацій соціальної підтримки 
Запровадження оцінювання ефективності Підвищення прозорості та результативності 
програм використання ресурсів 
Професіоналізація системи соціального захисту та 
Інвестування в кадровий потенціал 
поліпшення якості послуг 
Джерело: складено автором на основі (Семигіна, 2005; Стельмащук, 2016; Туленков, 
2011; Шевчук, 2016). 
 
79 
Як засвідчує табл. 3.4, модернізація організаційного механізму державного 
регулювання у сфері соціального захисту не може обмежуватися лише 
структурними змінами. Вона повинна поєднувати інформаційне, кадрове, 
процедурне, технологічне та партнерське оновлення всієї системи виконання 
соціальних програм. 
Отже, забезпечення ефективного організаційного механізму державного 
регулювання у виконанні програм соціального захисту населення регіону має 
ґрунтуватися на системному соціальному моніторингу, раціональній 
організаційній структурі, делегуванні повноважень, посиленні ролі 
територіальних громад, розвитку цифрових інструментів, міжвідомчій 
координації та партнерстві з громадським сектором. Саме така модель 
дозволить підвищити керованість системи соціального захисту, забезпечити 
адресність допомоги, зменшити втрати ресурсів і посилити результативність 
регіональних соціальних програм в умовах сучасних соціально-економічних 
викликів (Халецька, 2010; Стельмащук, 2016; Шевчук, 2016). 
3.2. Удосконалення системи соціальних пільг як один із основних 
механізмів державного регулювання системи соціального захисту 
населення 
Система соціальних пільг в Україні є важливою складовою державної 
політики у сфері соціального захисту населення, оскільки через неї 
реалізуються окремі гарантії підтримки соціально вразливих категорій 
громадян, компенсації додаткових витрат і забезпечення доступу до 
суспільно значущих благ. Водночас чинна модель пільгового забезпечення 
формувалася переважно в умовах соціально-економічної нестабільності 
початку 1990-х рр., коли держава намагалася компенсувати наслідки 
трансформаційної кризи шляхом розширення переліку пільг і категорій їх 
отримувачів. У результаті було створено складну, багаторівневу і 
нормативно перевантажену систему, яка в сучасних умовах дедалі більше 
виявляє власну фінансову, соціальну та управлінську неефективність 
 
80 
(Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Скуратівський & Палій, 2002; Шевчук, 
2016). 
У науковій літературі неодноразово наголошується, що розширення 
системи пільг не завжди призводить до реального посилення соціального 
захисту. Навпаки, надмірна кількість пільг, нечіткість критеріїв їх надання, 
розпорошення нормативного регулювання та відсутність належної адресності 
часто зумовлюють ситуацію, за якої соціальна підтримка не досягає найбільш 
уразливих груп населення, а бюджетні ресурси розподіляються нерівномірно 
й малоефективно. За оцінками дослідників, саме система пільг в Україні є 
одним із найбільш суперечливих елементів соціальної політики, оскільки 
вона водночас поєднує соціально значущі функції й серйозні інституційні 
диспропорції (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Лібанова & Палій, 2004). 
Особливістю вітчизняної моделі є те, що соціальні пільги регулюються 
значною кількістю законодавчих актів і поширюються на широке коло 
категорій населення. Такий підхід, з одного боку, демонструє прагнення 
держави забезпечити соціальні гарантії різним групам громадян, але, з 
іншого — породжує надмірну фрагментарність механізмів надання пільг, 
послаблює прозорість системи та ускладнює її реформування. У цьому 
контексті Україну нерідко характеризують як державу з гіпертрофованою 
системою пільг, де чисельність законодавчо закріплених пільгових режимів 
не відповідає реальним фінансовим можливостям держави та місцевих 
бюджетів (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Халецька, 2010). 
Для узагальнення основних проблем чинної системи соціальних пільг 
доцільно звернутися до табл. 3.5. 
Таблиця 3.5 
Ключові проблеми функціонування системи соціальних пільг в Україні 
Проблема Зміст прояву 
Нормативна Пільги регулюються значною кількістю законодавчих і підзаконних 
розпорошеність актів, що ускладнює їх адміністрування 
Відсутність єдиної Немає цілісної, науково обґрунтованої систематизації видів пільг та 
класифікації категорій пільговиків 
 
81 
Проблема Зміст прояву 
Частина пільг надається за статусною або професійною ознакою без 
Низька адресність 
урахування рівня доходів і реальної потреби 
Фінансова Обсяг законодавчо задекларованих пільг не відповідає фінансовим 
незбалансованість можливостям державного та місцевих бюджетів 
Складність реєстрації, контролю та перевірки права на пільги знижує 
Недосконалість обліку 
прозорість системи 
Збереження Частина пільг втратила соціальну доцільність або не відповідає 
неактуальних пільг сучасним економічним умовам 
Непослідовність Відсутність чіткої, етапної та концептуально обґрунтованої стратегії 
реформування модернізації пільгової системи 
Джерело: складено автором на основі (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Лібанова & 
Палій, 2004; Халецька, 2010). 
Як видно з табл. 3.5, однією з центральних проблем є відсутність 
єдиної, науково обґрунтованої класифікації соціальних пільг. Саме ця 
обставина значною мірою ускладнює поетапне реформування системи, 
оскільки без попередньої систематизації неможливо визначити, які пільги 
справді виконують соціально захисну функцію, які потребують 
трансформації, а які втратили свою актуальність. Тому удосконалення 
системи соціальних пільг доцільно розпочинати не лише з перегляду обсягів 
фінансування чи кола отримувачів, а передусім із методологічного 
впорядкування самих видів пільг. 
У наукових працях найбільш поширеними є класифікації соціальних 
пільг за змістом і за категоріями пільговиків. Перша ґрунтується на виді 
блага, права або послуги, що надається на пільгових умовах, тоді як друга 
виходить із належності особи до певної соціальної, професійної або статусної 
групи. Разом із тим зазначені підходи часто застосовуються фрагментарно, 
що не дозволяє сформувати цілісну концепцію реформування пільгової 
системи (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019). 
Для більш чіткого розуміння змісту пільгової системи доцільно 
систематизувати соціальні пільги за їх змістовим наповненням, що подано в 
табл. 3.6. 
 
82 
Таблиця 3.6 
Класифікація соціальних пільг за змістом 
Група пільг Зміст 
Забезпечення житлом, поліпшення житлових умов, земельні ділянки, пільгові 
Житлові 
позики на будівництво чи придбання житла 
Житлово- Знижки або компенсації на оплату житлово-комунальних послуг, 
комунальні електроенергії, газу, палива 
Безоплатне або пільгове забезпечення ліками, медичним обслуговуванням, 
Медичні 
реабілітацією, санаторно-курортним лікуванням 
Пільги при вступі, навчанні, забезпеченні місцями в закладах освіти, 
Освітні 
спеціальні умови для окремих категорій осіб 
Переважне право на працевлаштування, додаткові відпустки, скорочений 
Трудові 
робочий день, гарантії зайнятості 
Безоплатний або пільговий проїзд, першочергове придбання квитків, 
Транспортні 
транспортне забезпечення 
Пільгове кредитування, спеціальні фінансові механізми підтримки, окремі 
Фінансово-кредитні 
види виплат 
Звільнення від окремих податків, зменшення бази оподаткування, спеціальні 
Податкові 
податкові режими 
Пільги на встановлення та оплату телефонного зв’язку, окремих засобів 
Телекомунікаційні 
сигналізації 
Достроковий вихід на пенсію, надбавки, пільгові умови набуття пенсійних 
Пенсійні 
прав 
Почесне поховання, першочерговий прийом, окремі символічні чи спеціальні 
Інші 
статусні переваги 
Джерело: узагальнено автором на основі (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; 
Скуратівський & Палій, 2002). 
Як засвідчує табл. 3.6, найбільш чисельними та фінансово відчутними є 
житлово-комунальні, транспортні, житлові та пенсійні пільги. Саме ці групи 
пільг доцільно розглядати як пріоритетні об’єкти реформування, оскільки 
вони або охоплюють значну кількість отримувачів, або формують найбільше 
навантаження на бюджетну систему. Звідси випливає, що поетапне 
реформування системи соціальних пільг має відбуватися з урахуванням 
змістової вагомості кожної групи пільг, її вартості та реального впливу на 
рівень соціального захисту. 
Другим важливим напрямом систематизації є класифікація пільг за 
категоріями пільговиків. Цей підхід дозволяє оцінити не лише види пільг, а й 
соціальну логіку їх розподілу. Водночас надмірне розширення кола суб’єктів 
 
83 
права на пільги за професійною або статусною ознакою без урахування 
матеріального становища створює ризики соціальної несправедливості та 
послаблює адресність підтримки. Узагальнену класифікацію за категоріями 
отримувачів подано в табл. 3.7. 
Таблиця 3.7 
Узагальнена класифікація соціальних пільг за категоріями пільговиків 
Категорія отримувачів Приклади груп 
Особи, пов’язані з виконанням 
Військовослужбовці, працівники правоохоронних органів, 
державних або суспільно значущих 
прокуратури, державні службовці, депутати 
функцій 
Працівники окремих професійних Медичні працівники, працівники освіти, науки, культури, 
сфер журналісти, працівники агропромислового комплексу 
Особи, які зазнали втрат або Постраждалі внаслідок війни, бойових дій, 
постраждали від надзвичайних подій Чорнобильської катастрофи, політичних репресій 
Особи з інвалідністю, діти-сироти, багатодітні сім’ї, особи 
Соціально вразливі групи населення 
похилого віку, малозабезпечені 
Особи, які мають особливі заслуги Особи, нагороджені державними нагородами, ветерани, 
перед державою особи з особливими заслугами 
Джерело: узагальнено автором на основі (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; 
Скуратівський, Палій, & Лібанова, 2003). 
Як видно з табл. 3.7, чинна система пільг в Україні поєднує 
щонайменше три логіки надання підтримки: соціальну, професійну та 
статусно-заслужену. Саме така багатоканальність є однією з причин її 
ускладненості, оскільки різні критерії пільгового забезпечення функціонують 
одночасно, нерідко накладаючись один на одного. Це створює підстави для 
дублювання пільг, нерівномірного доступу до державної підтримки та 
перевантаження механізмів адміністрування. 
На нашу думку, удосконалення системи соціальних пільг повинно 
ґрунтуватися на поєднанні кількох взаємопов’язаних напрямів. По-перше, 
необхідною є повна інвентаризація чинних пільг, тобто їх нормативна, 
функціональна й фінансова систематизація. По-друге, має бути запроваджено 
чітке розмежування між пільгами, що мають соціально-компенсаційний 
характер, і пільгами, які надаються за професійною ознакою. По-третє, 
реформа повинна передбачати поступовий перехід від загальних і 
 
84 
категоріальних пільг до адресних форм підтримки, орієнтованих на реальний 
рівень доходу та соціальну потребу домогосподарства (Коваль, Тарасенко, & 
Яцків, 2019; Лібанова & Палій, 2004). 
У зв’язку з цим найбільш доцільними об’єктами першочергового 
реформування є житлово-комунальні, транспортні та житлові пільги. Саме 
вони є або найбільш масовими, або найбільш витратними для бюджету. 
Першим етапом реформування може стати обмеження окремих пільг для 
членів сімей пільговиків, а також перегляд права на їх отримання за 
професійною ознакою. Іншим важливим кроком є запровадження верхньої 
межі доходу, яка б визначала право на отримання житлово-комунальних 
пільг. Це дозволить частково зменшити бюджетне навантаження та 
підвищити соціальну справедливість, хоча повного вирішення проблеми 
адресності без переходу до доходно-орієнтованих механізмів досягти 
неможливо (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019). 
Саме тому наступним етапом логічно вважати поступову заміну 
частини житлово-комунальних пільг системою субсидій для 
домогосподарств із відповідним рівнем доходу. Такий підхід дає змогу 
змістити акцент із формального статусу отримувача на реальну потребу в 
державній підтримці. Крім того, він дозволяє інтегрувати систему пільг у 
ширший механізм адресної соціальної допомоги, що загалом відповідає 
європейським підходам до організації соціального захисту (Коваль, 
Тарасенко, & Яцків, 2019; Шевчук, 2016). 
Окремої уваги потребують пільги, що надаються за професійною 
ознакою. В умовах обмеженості бюджетних ресурсів значна частина таких 
пільг потребує або перегляду, або заміни іншими формами компенсації. 
Одним із найбільш обґрунтованих напрямів є поступова відмова від частини 
професійних пільг із одночасним підвищенням заробітної плати відповідних 
категорій працівників. Такий підхід має кілька переваг: по-перше, зменшує 
адміністративну складність системи; по-друге, робить підтримку більш 
прозорою; по-третє, усуває практику прихованого дотування через спеціальні 
 
85 
пільгові режими. У результаті державна політика переходить від 
привілейованого статусного забезпечення до відкритого доходного механізму 
компенсації (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Скуратівський, Палій, & 
Лібанова, 2003). 
Для систематизації основних напрямів реформування системи 
соціальних пільг доцільно звернутися до табл. 3.8. 
Таблиця 3.8 
Пріоритетні напрями удосконалення системи соціальних пільг в Україні 
Напрям удосконалення Очікуваний результат 
Систематизація нормативної бази, виявлення дублювання та 
Інвентаризація чинних пільг 
неактуальних пільг 
Запровадження єдиної 
Формування концептуальної основи для поетапної реформи 
класифікації 
Орієнтація підтримки на рівень доходу та реальні соціальні 
Посилення адресності 
потреби 
Скорочення надмірних статусних привілеїв, підвищення 
Перегляд професійних пільг 
прозорості підтримки 
Замінa частини пільг Підвищення цільового характеру допомоги та зменшення 
субсидіями бюджетних втрат 
Скасування неактуальних 
Усунення застарілих і неефективних форм державної підтримки 
пільг 
Зниження соціальної напруги та забезпечення керованості 
Поетапність реформування 
трансформацій 
Джерело: складено автором на основі (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Лібанова & 
Палій, 2004; Шевчук, 2016). 
Як засвідчує табл. 3.8, реформування системи соціальних пільг має 
бути не одномоментним, а поетапним і концептуально обґрунтованим. Його 
успішність залежить від наявності чіткої послідовності дій, узгодженості 
нормативних змін, фінансової оцінки наслідків, а також інформаційної 
роботи з населенням. Без цього спроби скорочення або перегляду пільг 
можуть сприйматися як звуження соціальних прав, а не як крок до 
підвищення справедливості та ефективності соціальної політики. 
Важливим елементом реформи має стати також виокремлення тієї 
частини пільг, скасування якої не матиме істотних негативних соціальних 
наслідків. Ідеться насамперед про пільги, що втратили актуальність внаслідок 
 
86 
зміни економічного устрою, трансформації житлових, трудових або 
приватизаційних відносин. Проведення такої «інвентаризації» дозволить не 
лише скоротити обсяг малоефективних державних зобов’язань, а й 
підвищити загальну логічність системи соціального захисту (Коваль, 
Тарасенко, & Яцків, 2019). 
Отже, удосконалення системи соціальних пільг є одним із ключових 
напрямів модернізації державного регулювання соціального захисту 
населення. Його мета полягає не у механічному скороченні пільг, а у 
формуванні більш справедливої, фінансово збалансованої, прозорої та 
адресної системи підтримки населення. Основою такої трансформації мають 
стати єдина класифікація пільг, їх нормативна інвентаризація, перегляд 
професійно-статусних привілеїв, заміна частини пільг адресними 
механізмами допомоги та поетапне скасування застарілих форм пільгового 
забезпечення. Саме такий підхід дозволить посилити соціальну 
спрямованість пільгової політики та підвищити ефективність використання 
публічних ресурсів у системі соціального захисту населення (Коваль, 
Тарасенко, & Яцків, 2019; Халецька, 2010; Шевчук, 2016). 
 
3.3. Стратегічні напрями розвитку механізмів державного 
регулювання щодо забезпечення виконання програм соціального 
захисту населення регіону 
У сучасних умовах ефективність державного регулювання соціального 
захисту населення дедалі більше залежить від здатності регіональних систем 
управління поєднувати економічні, організаційні, фінансові та соціальні 
інструменти для досягнення стратегічних цілей розвитку. Для більшості 
розвинених країн світу підвищення добробуту населення, зниження 
соціальної нерівності, подолання бідності та забезпечення доступу до 
базових соціальних благ належать до ключових пріоритетів внутрішньої 
політики. У цьому контексті соціальний захист виступає не лише 
інструментом підтримки окремих вразливих груп, а й важливим чинником 
 
87 
суспільної стабільності, соціальної інтеграції та сталого регіонального 
розвитку (Скуратівський & Палій, 2002; Шевчук, 2016). 
Соціально-трудові та соціально-економічні характеристики регіонів 
суттєво різняться залежно від природно-кліматичних, демографічних, 
інфраструктурних, ресурсних і виробничих умов. Саме тому механізми 
державного регулювання соціального захисту не можуть бути однаковими 
для всіх територій. Їх стратегічне вдосконалення повинно враховувати 
специфіку регіональної економіки, структуру зайнятості, рівень доходів 
населення, стан ринку праці, демографічні особливості, доступність 
соціальних послуг і спроможність місцевих бюджетів. Звідси випливає, що 
стратегія розвитку системи соціального захисту на регіональному рівні має 
ґрунтуватися на поєднанні загальнодержавних соціальних гарантій із 
механізмами локального реагування на конкретні потреби населення 
(Гнибіденко, Кравченко, Новікова та ін., 2009; Лібанова & Палій, 2004). 
В умовах України проблема збалансованого розвитку регіонів набуває 
особливого значення. Галузева і територіальна диференціація економіки, 
нерівномірність інвестиційної активності, різна динаміка промислового 
виробництва та істотні відмінності в доходах населення безпосередньо 
впливають на стан соціальної сфери. Регіони з моноспеціалізованою 
структурою господарства є більш уразливими до кризових коливань, а отже, 
потребують гнучкіших механізмів державного регулювання соціального 
захисту. У таких умовах соціальна політика має бути не лише 
компенсаційною, а й превентивною, спрямованою на мінімізацію ризиків 
дестабілізації ринку праці, поглиблення бідності та посилення соціального 
розшарування (Геєць та ін., 2009; Рудкевич, 2011). 
Одним із ключових стратегічних орієнтирів розвитку механізмів 
державного регулювання соціального захисту населення регіону є подолання 
бідності. У сучасних умовах до груп соціального ризику належать не лише 
традиційно вразливі категорії населення — особи з інвалідністю, люди 
похилого віку, багатодітні сім’ї, — а й частина працюючого населення, чий 
 
88 
рівень доходів не забезпечує досягнення мінімально прийнятного рівня 
життя. Це свідчить про необхідність перегляду підходів до формування 
соціальних програм, які мають бути орієнтовані не лише на соціальну 
компенсацію, а й на запобігання відтворенню бідності серед економічно 
активних груп населення (Баранник, 2010; Лібанова & Палій, 2004; Шевчук, 
2016). 
У цьому зв’язку вагомого значення набуває прожитковий мінімум та 
пов’язаний із ним бюджет прожиткового мінімуму як інструменти 
соціального регулювання. Вони можуть використовуватися як база для 
адресного соціального захисту, як орієнтир для регулювання доходів 
населення, визначення права на отримання соціальної допомоги, 
обґрунтування розмірів мінімальної заробітної плати й пенсії, а також для 
оцінки ресурсної потреби у фінансуванні соціальних програм. Водночас 
величина прожиткового мінімуму має враховувати низку факторів: 
природно-кліматичні умови, демографічну структуру населення, характер 
розселення, рівень регіональних цін, професійну структуру зайнятості та 
економічний розвиток території (Закон України «Про прожитковий 
мінімум», 1999; Лібанова & Палій, 2004). 
Для узагальнення ключових стратегічних орієнтирів удосконалення 
механізмів державного регулювання соціального захисту населення регіону 
доцільно звернутися до табл. 3.9. 
Таблиця 3.9 
Стратегічні напрями розвитку механізмів державного регулювання соціального 
захисту населення регіону 
Стратегічний 
Зміст Очікуваний результат 
напрям 
Посилення адресності допомоги, підтримка 
Зменшення масштабів 
домогосподарств із низькими доходами, 
Подолання бідності бідності та соціального 
використання прожиткового мінімуму як 
відторгнення 
критерію соціальної підтримки 
Забезпечення Недопущення різкого соціального Підвищення суспільної 
соціальної розшарування, профілактика конфліктності, згуртованості й 
стабільності підтримка базового рівня соціальної безпеки життєстійкості регіону 
 
89 
Стратегічний 
Зміст Очікуваний результат 
напрям 
Підвищення 
Розвиток 
Формування програмно-цільових механізмів результативності 
регіональних 
вирішення локальних соціальних проблем регіональної соціальної 
соціальних програм 
політики 
Оптимізація Узгодження соціальних зобов’язань із Підвищення фінансової 
ресурсного фінансовими можливостями місцевих стійкості системи 
забезпечення бюджетів і залучення додаткових ресурсів соціального захисту 
Поєднання соціального захисту з політикою Зменшення залежності 
Підтримка трудової 
зайнятості, розвитку підприємництва та населення від пасивних 
активності населення 
самозабезпечення трансфертів 
Підвищення якості 
Запровадження Аудит результативності, моніторинг 
управлінських рішень і 
оцінювання цільових показників, коригування програм 
продуктивності бюджетних 
ефективності програм на основі доказів 
видатків 
Джерело: складено автором на основі (Баранник, 2010; Гнибіденко, Кравченко, Новікова 
та ін., 2009; Лібанова & Палій, 2004; Шевчук, 2016). 
Як видно з табл. 3.9, стратегічний розвиток механізмів державного 
регулювання соціального захисту населення регіону повинен поєднувати 
соціальну, економічну та управлінську компоненти. Йдеться не лише про 
збільшення обсягів підтримки, а передусім про побудову системи, здатної 
своєчасно реагувати на соціальні ризики, раціонально використовувати 
ресурси та забезпечувати баланс між загальнодержавними гарантіями і 
регіональними потребами. 
У сучасних умовах важливим інструментом реалізації соціальної 
функції держави на місцях виступають регіональні соціальні програми. Вони 
являють собою цілісні системи взаємопов’язаних заходів, спрямованих на 
досягнення конкретних результатів у сфері соціального захисту, підвищення 
якості життя населення, підтримки окремих цільових груп або розвитку 
соціальної інфраструктури. На відміну від фрагментарних управлінських 
рішень, програмний підхід дозволяє поєднати цілі, ресурси, строки 
виконання, систему показників і коло відповідальних виконавців в єдиному 
механізмі управління (Скуратівський, Трощинський, Ситник та ін., 2012; 
Халецька, 2010). 
 
90 
Соціальна програма як управлінська система включає не лише перелік 
заходів, а й науково-методичне, нормативно-правове, фінансове та 
організаційне забезпечення. Її методологічною основою виступає системний 
аналіз, який дає змогу розглядати програму як сукупність взаємопов’язаних 
елементів, що функціонують для досягнення спільного результату. Саме 
тому логіка розроблення соціальних програм має спиратися на чітке 
визначення цілей, аналіз вихідного стану об’єкта програмування, оцінку 
ресурсних потреб, прогнозування можливих наслідків реалізації та розробку 
механізмів контролю (Скуратівський, Трощинський, Ситник та ін., 2012; 
Шевчук, 2016). 
Для систематизації складових побудови соціальних програм доцільно 
звернутися до табл. 3.10. 
Таблиця 3.10 
Структурні елементи розроблення та реалізації регіональних програм соціального захисту 
Елемент Зміст 
Формування цілей і завдань програми, визначення очікуваних соціальних 
Цільовий 
результатів 
Оцінка вихідного стану соціальної сфери, характеристика цільових груп, 
Аналітичний 
виявлення проблем 
Нормативно- Підготовка та узгодження правових актів, що забезпечують реалізацію 
правовий програми 
Визначення обсягів фінансування, джерел ресурсів, механізмів контролю за 
Фінансовий 
використанням коштів 
Формування структури виконавців, розподіл повноважень, кадрове 
Організаційний 
забезпечення 
Система показників, спостереження за ходом виконання, оцінювання 
Моніторинговий 
проміжних результатів 
Визначення ефективності, досягнення цільових показників, підготовка 
Оціночний 
пропозицій щодо коригування 
Джерело: складено автором на основі (Скуратівський, Трощинський, Ситник та ін., 
2012; Шевчук, 2016). 
Як засвідчує табл. 3.10, ефективність регіональної соціальної програми 
визначається не лише якістю її формулювання, а й повнотою інституційного 
супроводу. Відсутність хоча б одного з елементів — наприклад, фінансового 
 
91 
контролю чи системи моніторингу — суттєво послаблює результативність 
програми і знижує її прикладну цінність. 
За спрямованістю соціальні програми доцільно поділяти на програми 
попередження, подолання та розвитку. Програми попередження орієнтовані 
на запобігання негативним соціальним явищам; програми подолання — на 
мінімізацію наслідків уже наявних кризових ситуацій; програми розвитку — 
на довгострокове посилення потенціалу соціальної сфери та окремих 
соціальних груп. Саме програми розвитку мають особливе значення для 
сучасної регіональної політики, оскільки дозволяють змістити акцент із 
короткострокової компенсаційної підтримки на формування стійких умов для 
соціальної інтеграції, зайнятості, професійної адаптації та підвищення якості 
життя (Баранник, 2010; Скуратівський, Трощинський, Ситник та ін., 2012). 
Особливе місце у системі регіонального соціального програмування 
посідають програми соціального захисту, що ініціюються органами місцевої 
влади та реалізуються за рахунок місцевих бюджетів, трансфертів і 
додаткових ресурсів. Такі програми мають враховувати регіональні 
соціально-економічні особливості, структуру потреб населення, можливості 
територіальних громад і специфіку місцевої інфраструктури. У цьому сенсі 
регіональна програма соціального захисту може бути визначена як система 
взаємопов’язаних заходів, спрямованих на покращення рівня та якості життя 
соціально незахищених категорій населення регіону, що реалізується на 
основі програмно-цільового підходу і фінансується в межах місцевих 
фінансів (Гнибіденко, Кравченко, Новікова та ін., 2009; Халецька, 2010). 
Важливим стратегічним напрямом розвитку механізмів державного 
регулювання є посилення взаємодії між органами місцевого самоврядування 
та місцевими органами виконавчої влади. Саме така координація дозволяє 
забезпечувати адресну соціальну допомогу, організовувати роботу центрів 
соціального обслуговування, реалізовувати програми підтримки сімей, дітей, 
осіб похилого віку, контролювати надання медичних, освітніх та інших 
соціальних послуг. У сучасних умовах місцевий рівень дедалі більше 
 
92 
виступає не просто виконавцем централізованих рішень, а активним 
суб’єктом формування регіональної соціальної політики (Семигіна, 2005; 
Скуратівський, Трощинський, Ситник та ін., 2012). 
Водночас ефективність програм соціального захисту значною мірою 
залежить від якості використання бюджетних ресурсів. Із запровадженням 
програмно-цільового методу у формуванні соціальних бюджетів акцент 
зміщується з формального контролю за витрачанням коштів на оцінювання їх 
результативності. Отже, центральним стає не питання лише правомірності 
використання бюджетних коштів, а насамперед питання того, наскільки 
ефективно вони були використані для досягнення заявлених соціальних 
цілей. У цьому зв’язку важливого значення набуває аудит ефективності 
виконання програм соціального захисту населення регіону. 
Метою аудиту ефективності є оцінка досягнення запланованих 
показників програм соціального захисту, виявлення організаційних, 
нормативно-правових і фінансових перешкод для їх своєчасної та повної 
реалізації, а також підготовка обґрунтованих пропозицій щодо 
раціональнішого використання ресурсів. Такий аудит повинен не лише 
фіксувати виконання показників, а й співвідносити рівень досягнутих 
результатів із обсягами фінансування та якістю організації виконання 
програм. Саме це дає змогу оцінити реальну соціальну віддачу бюджетних 
витрат (Халецька, 2010; Шевчук, 2016). 
Для систематизації змісту аудиту ефективності програм соціального 
захисту доцільно звернутися до табл. 3.11. 
Таблиця 3.11 
Основні складові аудиту ефективності виконання програм соціального захисту 
населення регіону 
Складова аудиту Зміст 
Оцінка досягнення цільових Порівняння фактичних результатів із паспортними та плановими 
показників параметрами програми 
Аналіз фінансової Співвіднесення обсягів фінансування з рівнем досягнутих 
ефективності соціальних результатів 
 
93 
Складова аудиту Зміст 
Виявлення організаційних Аналіз проблем координації, розподілу повноважень, кадрового 
недоліків забезпечення 
Виявлення нормативно- Оцінка правових обмежень, неузгодженості актів, процедурних 
правових бар’єрів перешкод 
Визначення впливу недоліків Аналіз того, як виявлені проблеми вплинули на рівень виконання 
на результати програми 
Формування пропозицій щодо оптимізації ресурсів, удосконалення 
Підготовка рекомендацій 
механізмів виконання та перегляду програм 
Джерело: складено автором на основі (Халецька, 2010; Скуратівський, Трощинський, 
Ситник та ін., 2012; Шевчук, 2016). 
Як видно з табл. 3.11, аудит ефективності має бути не лише 
контрольною, а й аналітико-управлінською процедурою. Його призначення 
полягає в тому, щоб перетворити результати моніторингу й контролю на 
інструмент стратегічного вдосконалення програм соціального захисту. 
З огляду на викладене, стратегічні напрями розвитку механізмів 
державного регулювання щодо забезпечення виконання програм соціального 
захисту населення регіону доцільно зосередити на таких пріоритетах: 
посилення адресності соціальної допомоги; прив’язка соціальних програм до 
реальних регіональних потреб; удосконалення системи моніторингу й аудиту 
ефективності; збалансування соціальних зобов’язань із фінансовими 
можливостями місцевих бюджетів; поєднання соціального захисту з 
політикою зайнятості та підтримки економічної активності населення; 
підвищення ролі територіальних громад у реалізації програм соціального 
захисту; запровадження гнучких механізмів програмного управління, що 
дозволяють оперативно реагувати на зміну соціально-економічної ситуації 
(Гнибіденко, Кравченко, Новікова та ін., 2009; Лібанова & Палій, 2004; 
Шевчук, 2016). 
Отже, розвиток механізмів державного регулювання щодо 
забезпечення виконання програм соціального захисту населення регіону 
повинен спиратися на системний підхід, у межах якого соціальні програми 
розглядаються як інструменти не лише соціальної підтримки, а й 
стратегічного регіонального розвитку. Поєднання нормативно-правового, 
 
94 
фінансового, організаційного, моніторингового та аудиторського 
компонентів дозволяє сформувати цілісний механізм виконання програм 
соціального захисту, орієнтований на реальний соціальний результат, 
підвищення якості життя населення та зміцнення соціальної стабільності 
регіону (Баранник, 2010; Гнибіденко, Кравченко, Новікова та ін., 2009; 
Халецька, 2010). 
 
Висновки до розділу 3. 
У третьому розділі обґрунтовано практичні напрями вдосконалення 
механізмів державного регулювання системи соціального захисту населення, 
зосередивши увагу на модернізації організаційного механізму виконання 
регіональних програм, реформуванні системи соціальних пільг та визначенні 
стратегічних орієнтирів розвитку соціального захисту на регіональному рівні. 
Установлено, що підвищення ефективності організаційного механізму 
державного регулювання у виконанні програм соціального захисту населення 
регіону неможливе без запровадження сучасних соціальних технологій, 
насамперед системи соціального моніторингу. Соціальний моніторинг 
визначено як базовий інструмент інформаційно-аналітичного забезпечення 
управлінських рішень, який дозволяє своєчасно виявляти соціальні ризики, 
оцінювати динаміку соціальних процесів, прогнозувати потреби населення та 
коригувати зміст регіональних програм соціального захисту. Доведено, що 
його впровадження сприятиме переходу від фрагментарного реагування на 
соціальні проблеми до системного управління соціальною сферою на основі 
достовірних даних і цільових показників (Халецька, 2010; Туленков, 2011; 
Шевчук, 2016). 
Обґрунтовано, що модернізація організаційного механізму має 
спиратися на принципи повноти відповідальності, функціональної 
відповідності, комплексності, раціонального розподілу повноважень, 
гнучкості, мінімізації зайвих ієрархічних рівнів та оперативності комунікації 
між суб’єктами управління. Це дозволяє підвищити результативність 
 
95 
виконання програм соціального захисту, зменшити дублювання функцій, 
посилити роль територіальних громад і забезпечити більш адресний характер 
соціальної підтримки. Доведено, що важливими умовами такого 
вдосконалення є міжвідомча координація, цифровізація соціальних сервісів, 
розвиток кадрового потенціалу та залучення громадських організацій до 
реалізації соціальних програм на партнерських засадах (Семигіна, 2005; 
Стельмащук, 2016). 
У ході дослідження встановлено, що чинна система соціальних пільг в 
Україні є одним із найбільш проблемних елементів механізму державного 
регулювання соціального захисту населення. Її характерними ознаками 
залишаються нормативна розпорошеність, відсутність єдиної класифікації, 
низька адресність, невідповідність обсягу задекларованих зобов’язань 
фінансовим можливостям держави та місцевих бюджетів, а також 
збереження пільг, які втратили соціальну й економічну актуальність. 
Установлено, що подальше функціонування такої системи не лише не 
забезпечує належного рівня соціальної справедливості, а й ускладнює 
реалізацію ефективної соціальної політики, поглиблюючи диспропорції в 
розподілі бюджетних ресурсів (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Лібанова & 
Палій, 2004). 
Доведено, що реформування системи соціальних пільг має 
здійснюватися поетапно й ґрунтуватися на попередній інвентаризації чинних 
пільг, формуванні єдиної науково обґрунтованої класифікації, перегляді 
професійно-статусних привілеїв, посиленні адресності та поступовій заміні 
частини пільг адресними формами допомоги, зокрема субсидіями. Такий 
підхід дає змогу трансформувати систему пільг із переважно статусної у 
соціально справедливу, фінансово збалансовану та орієнтовану на реальні 
потреби домогосподарств. Особливо важливим визначено реформування 
житлово-комунальних, транспортних і житлових пільг як найбільш масових і 
витратних складових пільгової системи (Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; 
Шевчук, 2016). 
 
96 
За результатами дослідження стратегічних напрямів розвитку 
механізмів державного регулювання встановлено, що регіональна система 
соціального захисту має розвиватися в тісному зв’язку із завданнями 
збалансованого соціально-економічного розвитку територій. У цьому 
контексті пріоритетними визначено подолання бідності, забезпечення 
соціальної стабільності, підтримку трудової активності населення, посилення 
адресності соціальної допомоги, розвиток регіональних соціальних програм 
та узгодження соціальних зобов’язань із фінансовими можливостями 
місцевих бюджетів. Обґрунтовано, що саме збалансування 
загальнодержавних соціальних гарантій із додатковими можливостями 
регіонального рівня є одним із ключових чинників підвищення ефективності 
системи соціального захисту населення (Баранник, 2010; Гнибіденко, 
Кравченко, Новікова та ін., 2009; Лібанова & Палій, 2004). 
Визначено, що одним із найважливіших інструментів реалізації 
регіональної соціальної політики є соціальні програми, які повинні 
розроблятися на засадах системного аналізу, чіткого цілепокладання, 
ресурсного забезпечення, нормативно-правової узгодженості та оцінювання 
результативності. Регіональні програми соціального захисту мають 
розглядатися як цілісні управлінські системи, що поєднують цілі, ресурси, 
виконавців, строки реалізації та механізми контролю. Їх ефективність 
залежить від якості науково-методичного супроводу, повноти фінансування, 
чіткого розподілу повноважень між суб’єктами виконання та наявності 
дієвого моніторингу (Скуратівський, Трощинський, Ситник та ін., 2012; 
Халецька, 2010). 
Особливу увагу приділено аудиту ефективності виконання програм 
соціального захисту населення регіону. Обґрунтовано, що в умовах 
програмно-цільового методу бюджетування саме аудит ефективності має 
стати ключовим інструментом оцінки досягнення запланованих соціальних 
результатів, виявлення організаційних, фінансових і нормативних недоліків, 
а також підготовки обґрунтованих пропозицій щодо підвищення 
 
97 
результативності програм. Доведено, що аудит ефективності повинен 
оцінювати не лише факт використання бюджетних коштів, а й 
співвідношення між обсягами витрат і досягнутим соціальним ефектом, що є 
принципово важливим для підвищення якості регіонального управління 
соціальним захистом (Халецька, 2010; Шевчук, 2016). 
Отже, у третьому розділі доведено, що вдосконалення механізмів 
державного регулювання системи соціального захисту населення повинно 
здійснюватися на основі комплексного підходу, який поєднує модернізацію 
організаційного механізму, реформування системи соціальних пільг, 
розвиток регіонального соціального програмування та впровадження аудиту 
ефективності соціальних програм. Реалізація запропонованих заходів 
сприятиме підвищенню адресності та справедливості соціальної підтримки, 
більш раціональному використанню бюджетних ресурсів, посиленню ролі 
територіальних громад у виконанні соціальних програм і загалом — 
зростанню ефективності державного регулювання системи соціального 
захисту населення регіону. 
 
 
98 
 
ВИСНОВКИ 
Актуальність дослідження зумовлена тим, що в сучасних умовах 
соціальний захист населення є не лише складовою соціальної політики 
держави, а й одним із ключових інструментів забезпечення соціальної 
стабільності, підтримання людського потенціалу, зниження соціальної 
напруги та формування передумов для сталого розвитку. Для України 
значущість цієї проблематики істотно посилюється в умовах воєнного стану, 
масштабних соціально-економічних втрат, зростання кількості внутрішньо 
переміщених осіб, посилення ризиків бідності, нерівності та навантаження на 
регіональні системи соціальної підтримки. За таких обставин особливої ваги 
набуває дослідження механізмів державного регулювання системи 
соціального захисту населення, насамперед на регіональному рівні, де 
безпосередньо реалізуються більшість соціальних програм, послуг і форм 
допомоги (Скуратівський & Палій, 2002; Рудкевич, 2011; Шевчук, 2016). 
У ході дослідження досягнуто поставлену мету кваліфікаційної роботи, 
яка полягала в обґрунтуванні теоретичних засад і розробленні практичних 
рекомендацій щодо вдосконалення механізмів соціального захисту 
населення. Поставлені у роботі завдання виконано, що дало змогу 
сформувати цілісне уявлення про сучасний стан системи соціального 
захисту, проблеми її функціонування та можливі напрями модернізації. 
За результатами проведеного дослідження сформульовано такі 
висновки: 
1. Уточнено теоретичну сутність соціального захисту населення як 
багаторівневої системи правових, економічних, організаційних і соціальних 
механізмів, спрямованих на попередження, мінімізацію та компенсацію 
соціальних ризиків, забезпечення соціальної безпеки й підтримання 
належного рівня життя населення. Узагальнення наукових підходів дало 
змогу встановити, що соціальний захист доцільно розглядати не лише як 
сукупність допомог і виплат, а як системний інститут соціальної держави, що 
 
99 
поєднує страхові, бюджетні, сервісні та регуляторні інструменти (Баранник, 
2010; Лібанова & Палій, 2004; Халецька, 2010). 
2. Виокремлено основні складові системи соціального захисту 
населення, до яких віднесено соціальне страхування, соціальну допомогу, 
соціальні послуги, державні соціальні стандарти та гарантії, пільги, 
компенсації й цільові соціальні програми. Доведено, що саме така структура 
найбільш повно відображає функціональну та інституційну побудову 
системи соціального захисту й може бути використана як методична основа 
для подальшого аналізу механізмів її державного регулювання. 
3. Досліджено організаційний і правовий механізми державного 
регулювання системи соціального захисту населення в Україні. Установлено, 
що правовий механізм базується на розгалуженій системі нормативно-
правових актів, які визначають соціальні права громадян, державні 
стандарти, умови надання допомоги та порядок функціонування соціальних 
інститутів. Організаційний механізм реалізується через багаторівневу 
систему органів державної влади, місцевого самоврядування, фондів 
соціального страхування, закладів соціального обслуговування та 
недержавних інституцій. Водночас виявлено, що чинна система залишається 
фрагментованою, нормативно перевантаженою і не завжди достатньо 
узгодженою з позицій адресності, прозорості та ефективності використання 
ресурсів (Конституція України, 1996; Закон України «Про державні соціальні 
стандарти та державні соціальні гарантії», 2000; Рудкевич, 2011). 
4. Узагальнено закордонний досвід державного регулювання 
соціального захисту населення та визначено, що для розвинених країн 
характерне поєднання страхових, адресних і сервісних механізмів соціальної 
підтримки. Обґрунтовано, що найбільшу практичну цінність для України 
мають такі елементи міжнародного досвіду, як посилення страхових 
принципів, адресність допомоги, розвиток соціальних послуг, активна 
політика зайнятості, державне регулювання мінімальних соціальних 
стандартів і орієнтація на міжнародні норми у сфері соціального захисту 
 
100 
(Конвенція МОП № 102, 1952; Спікер, 2000; Коваль, Тарасенко, & Яцків, 
2019). 
5. Проаналізовано стан виконання програм соціального захисту 
населення регіону та механізми забезпечення їх реалізації на прикладі 
Черкаської області. Установлено, що в умовах воєнного стану регіональна 
система соціального захисту набула рис комплексного антикризового 
механізму, який охоплює допомогу внутрішньо переміщеним особам, 
гуманітарну підтримку, медичне та освітнє забезпечення, сприяння 
працевлаштуванню, реалізацію місцевих програм соціального захисту та 
координацію міжвідомчої взаємодії. Доведено, що Черкаська область 
зберегла базову спроможність забезпечувати виконання ключових 
соціальних функцій, однак подальша ефективність регіональних механізмів 
залежить від посилення адресності, цифровізації, координації виконавців і 
стійкості фінансового забезпечення (Програма соціального захисту 
населення «Турбота» на 2021–2027 роки, 2022). 
6. Оцінено сучасний стан надання соціальних послуг та 
обґрунтовано напрями вдосконалення механізмів державного регулювання в 
цій сфері. Визначено, що подальший розвиток соціального захисту населення 
має відбуватися через посилення сервісної складової, розширення мережі 
соціальних послуг у територіальних громадах, підвищення доступності 
послуг для вразливих категорій населення, удосконалення механізмів 
соціального супроводу та розвитку партнерства між державними, 
муніципальними й недержавними суб’єктами соціальної політики (Закон 
України «Про соціальні послуги», 2003; Семигіна, 2005). 
7. Обґрунтовано заходи щодо вдосконалення організаційного 
механізму державного регулювання у виконанні програм соціального захисту 
населення регіону. Доведено доцільність упровадження системи соціального 
моніторингу, яка повинна забезпечити інтеграцію статистичних, фінансових, 
соціальних і управлінських показників, необхідних для оцінки стану 
соціального захисту, прогнозування ризиків і коригування регіональних 
 
101 
програм. Запропоновано посилити міжвідомчу координацію, удосконалити 
організаційно-функціональну структуру органів соціального захисту, 
розвивати цифрові сервіси, інвестувати в кадровий потенціал та 
розширювати участь громадських організацій у реалізації соціальних 
програм (Халецька, 2010; Стельмащук, 2016; Туленков, 2011). 
8. Розроблено підходи до вдосконалення системи соціальних пільг 
як одного з базових механізмів державного регулювання соціального захисту 
населення. Встановлено, що чинна система пільг є надмірно складною, 
недостатньо адресною і фінансово незбалансованою. На цій підставі 
запропоновано здійснити її поетапне реформування через інвентаризацію 
наявних пільг, формування єдиної класифікації, перегляд пільг за 
професійною ознакою, посилення адресності та поступову заміну частини 
пільг адресними формами підтримки, зокрема субсидіями. Такий підхід 
сприятиме зменшенню бюджетного навантаження, підвищенню соціальної 
справедливості та більш раціональному використанню публічних ресурсів 
(Коваль, Тарасенко, & Яцків, 2019; Лібанова & Палій, 2004). 
9. Визначено стратегічні напрями розвитку механізмів державного 
регулювання щодо забезпечення виконання програм соціального захисту 
населення регіону. До них віднесено: подолання бідності, забезпечення 
соціальної стабільності, розвиток регіональних соціальних програм, 
узгодження соціальних зобов’язань із фінансовими можливостями територій, 
підтримку трудової активності населення, удосконалення програмно-
цільового підходу та запровадження аудиту ефективності виконання програм 
соціального захисту. Доведено, що саме аудит ефективності повинен стати 
одним із ключових інструментів оцінки соціальної результативності 
бюджетних видатків, виявлення організаційних і фінансових недоліків та 
підготовки рекомендацій щодо вдосконалення регіональної соціальної 
політики (Скуратівський, Трощинський, Ситник та ін., 2012; Халецька, 2010). 
10. Підтверджено, що поставлені в роботі завдання загалом 
вирішено, а розроблені теоретичні положення, аналітичні узагальнення й 
 
102 
практичні рекомендації можуть бути використані у діяльності органів 
державної влади, органів місцевого самоврядування, структур соціального 
захисту населення та інших суб’єктів соціальної політики. Отримані 
результати мають як теоретичне, так і прикладне значення, оскільки 
сприяють поглибленню наукових підходів до розуміння соціального захисту 
населення та створюють підґрунтя для удосконалення механізмів його 
державного регулювання в сучасних умовах. 
Таким чином, результати кваліфікаційної роботи дають підстави 
стверджувати, що вдосконалення системи соціального захисту населення в 
Україні має здійснюватися на основі комплексного, адресного й інституційно 
збалансованого підходу, який поєднує модернізацію правових, 
організаційних, фінансових і програмно-управлінських механізмів. Саме 
такий підхід дозволить підвищити ефективність соціальної політики 
держави, зміцнити соціальну безпеку регіонів і забезпечити більш високий 
рівень захисту населення в умовах сучасних соціально-економічних 
викликів. 
 
103 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
1. Баранник Л.Б. Соціальний захист громадян: Навч. посібник. – 
Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія. – 2010. 
276 с. 
2. Бендасюк О. Державне управління соціальним захистом 
населення вумовах ринкової економіки // Галицький економічний вісник. – 
2010. –№1 (26). – С. 123-126. 
3. .Болотіна Н.Б. Право людини на соціальне забезпечення в 
Україні:проблема термінів і понять // Право України. – 2019. – №4 – С. 35- 
39. 
4. Болюбах В.В. Соціальний захист населення на підприємствах // 
Актуальні проблеми економіки. – 2016. – №3. – С. 154-158. 
5. Бондарук Т.Г., Бондарук І.С. Методичні основи визначення стану  
економічної безпеки пенсійного забезпечення // Економіка України. – 2013. – 
№ 10. – С. 81-95. 
6. Борецька Н.П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: 
стан та проблеми. Монографія. – Донецьк: Янтра, 2001. – 352 с. 
7. Все про соціальну роботу: Навчальний енциклопедичний 
словник-довідник. / За науковою ред. д.с.н., проф. В.М. Пічі. Вид 2-ге, 
виправлене, перероблене та доповнене. – Львів: «Новий Світ-2000», 2011.– 
616 с. 
8. Геєць В.М. Соціально-економічний стан України: наслідки для 
народу та держави: національна доповідь / за заг. ред. В.М.Гейця, А.І. 
Даниленка, М.В. Жулинського та ін. - К.: НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с. 
9. Головатий М.Ф. Соціальна політика і соціальна робота: 
Термінологічно-понятійний словник/ М.Ф. Головатий, М.Б. Панасюк – К.: 
МАУП, 2005. – 560 с. 
10. Горянська С.В. Фінансове забезпечення соціального захисту 
населення // Фінанси України. – 2001. – № 6. – С. 87-95. 
 
104 
11. Гошовська В.А. Соціальна реальність у контексті розбудови 
демократичного суспільства: навч. посіб. – К.: НАДУ, 2008. – С. 47. 
12. Дараганова Н.В. Розмежування понять «соціальний захист»  та 
13. Державна політика в соціогуманітарній сфері: підручник / за заг. 
ред. В.А. Скуратівського, В.П. Трощинського. – К.: НАДУ, 2010. – 284 с. 
14. Дідківська К.В. Актуалізація ролі соціально-етичного маркетингу 
в сучасних умовах господарювання // Актуальні проблеми економіки. – 2009. 
– № 9 (99). – С. 102-107. 
15. Длугопольський О. Державна політика у сфері соціального 
захисту населення: аспекти відповідальності суспільного сектора // Наука і 
економіка. – 2009. – № 4(16), т. 2. – С. 148-156. 
16. Закон України "Основи законодавства України про загально- 
обов’язкове державне соціальне страхування". 
17. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів 
щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального 
страхування та легалізації фонду оплати праці" від 28.12.2014 №77 – VIII. 
18. Закон України «Про внесення змін та визначення такими, що 
втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 №76-
VIII. 
19. Закон України «Про встановлення державної допомоги 
постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх 
сімей" № 745-ІІІ: офіц. вид. станом на 21 лют. 2014 р. // Відомості Верховної 
Ради України. – 2014. – № 12. – Ст. 187. 
20. Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні 
соціальні гарантії” № 2017-ІІІ: офіц. вид. станом на 5 жовт. 2000 р.// 
Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №48. – Ст. 409, 983-990. 
21. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне 
страхування на випадок безробіття" № 1533-ІІІ: офіц. вид. станом на 2 берез. 
2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 22. – Ст. 171. 
 
105 
22. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне 
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного 
захворювання, які спричинили втрату працездатності" № 1105-Х: офіц. вид. 
станом на 23 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – 
№ 46-47. – Ст. 403. 
23. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне 
страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, 
зумовленими похованням" № 2240-ІІІ: офіц. вид. станом на 18 січ. 2001 р. // 
Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 14. – Ст.71. 
24. Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на 
загальнообов'язкове державне соціальне страхування” № 2464-VІ: офіц. вид. 
станом на 08 лип. 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011.– №2-
3. – Ст. 11. 
25. Закон України «Про прожитковий мінімум" № 966-ХІV: офіц. 
вид. станом на 15 липня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. 
– № 38. – Ст. 348. 
26. Закон України «Про соціальний і правовий захист 
військовослуж- бовців та членів їх сімей” // Відомості Верховної Ради 
України. – 1992. –№15. – Ст. 190. 
27. Закон України “Про соціальні послуги” // Відомості Верховної 
Ради України. – 2003. – №45. – Ст. 358. 
28. Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне 
страхування" № 1058-ІV: офіц. вид. станом на 9 лип. 2003 р. // Відомості 
Верховної Ради України. – 2003. – № 49-51. – Ст. 376. 
29. Кліщук Б. Удосконалення механізмів надання пільг / Б. Кліщук, 
Л. Котусенко, І. Орлова. 
30. Коваль О.Я. Реформування пільг і привілеїв в Україні – 
наближення до європейських стандартів / Коваль О. Я., Тарасенко Л. Л., 
Яцків Т. Г – Львів: Галицький друкар, 2019. – 216 с. 
 
106 
31. Колот А.М. Соціальна згуртованість суспільства як доктрина: 
основні засоби, причини актуалізації, складові розвитку // Екон. теорія. – 
2010. – № 1. – С. 18-28.  
32. Конвенція міжнародної організації праці "Про мінімальні норми 
соціального забезпечення" № 102 від 28.06.1952 р. 
33. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості 
Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141. 
34. Константинов О.О. Організаційні засади реалізації механізмів 
державного управління соціально-економічним розвитком регіону / О.О. 
Константинов // Наукові праці: науково-методичний журнал. - Вип. 269. Т. 
281. Серія: Державне управління. - Миколаїв: Вид-во ЧНУ ім. Петра Могили, 
2016. - С. 35-41. 
35. Константинов О.О. Аналіз сучасних напрямів державного  
36. Концепція (основи державної політики) національної безпеки 
України // Урядовий кур’єр. – 1997. – № 21-22. – С. 11-12.  
37. Лагутін В.Д. Людина і економіка: Соціоекономіка: Навч. 
посібник для вузів. – К.: Просвіта,1996. – 336 с. 
38. Лібанова Е. Ринок праці і соціальний захист: Навч. посіб. із соц. 
політики / Е. Лібанова, О. Палій. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 
2004. – 491с. 
39. Лисяк Л.В. Фінансове забезпечення соціального захисту 
населення в Україні: проблеми та перспективи // Вісник Дніпропетровського 
університету. Серія «Економіка». – 2017. – Вип. 11 (1). – С. 23-30.  
40. Малахова Ж.Д. Экономические основы социальной сферы: 
Монография. – Запорожье, КПУ, 2011. – 220 с. 
41. Мандибура В.О. Напрями відновлення довіри суб'єктів кінцевого 
споживання як складова подолання наслідків економічної кризи в Україні // 
Екон. теорія. – 2010. – № 3. – С. 94-102. 
 
107 
42. Маршавін Ю.М. Регулювання ринку праці України: теорія і 
практика системного підходу: Монографія / Ю.М. Маршавін. – К.: 
Альтерпрес, 2011. – 396 с. 
43. Михайловська І.М., Неліпович О.В. Система соціального захисту 
населення в Україні:сутність, основні складові та напрями вдосконалення // 
Вісник Хмельницького національного університету. Т.4. Економічні науки. – 
2010. – № 6. – С. 255-260. 
44. Новий курс: реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь 
за заг. ред. В.М. Гейця. – К.: НВЦ НБУВ, 2010. – 232 с. 
45. Новікова О.Ф. Соціально-економічна захищеність особи в 
Україні: проблеми виміру та шляхи розвитку // Збірник матеріалів, 
підготовлених до міжнародної науково-практичної конференції «Соціально-
економічна захищеність населення України», м. Київ, 31 травня – 01 червня 
2001 / Редкол.: Осауленко О.Г. та ін.; Передмова О.Завальна. – К.: Державний 
комітет статистики України. – 2001. – С. 112- 194. 
46. Павлова Л.О. Політико-економічний аналіз системи соціального 
захисту населення в Україні: дис…канд. екон. наук: 08.00.01 / Павлова 
Любава Орестівна; Львівський національний університет імені Івана Франка. 
– Львів, 2015. – 230 с. 
47. Постанова КМУ "Про надання щомісячної адресної допомоги 
особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та 
районів проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на 
проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг" від 
01.10.2014 № 505. 
48. Про соціально-економічне становище України за січень 2023 
року. / Державна служба статистики України. – Київ, 2023. – 90 с. 
49. Програма соціального захисту населення Турбота  на 2021- 2027 
роки, затверджена рішенням Черкаськоъ облради рішення обласної ради від 
31.03.2022 №12-7/VIІI . 
 
108 
50. Реформування соціальної політики в Україні: проблеми та 
перспективи: навч.-наук. вид. / авт. кол. : В. А. Скуратівський, В. П. 
Трощинський, П. К. Ситник та ін. ; за заг. ред. В. А. Скуратівського, В. П. 
Трощинського. – К.: Львів: НАДУ, 2012. – 368 с. 
51. Рудкевич І.В. Регулювання системи соціального захисту 
населення України: теорія, методологія та державна політика: монографія / 
І.В. Рудкевич. – Донецьк: Ємельянова Т.В., 2011. – 463 с. 
52. Руженський М.М. Система соціального захисту населення у 
транзитивному суспільстві: Монографія. – К.: ІПК ДСЗУ, 2005. – 384 с.  
53. Руженський М.М. Соціальний захист населення в умовах 
формування ринкової моделі економіки України: Монографія. – К.: ІПК 
ДСЗУ, 2013. – 317 с. 
54. Руженський М.М. Трансформація інститутів соціального захисту 
населення в транзитивній економіці: дис…докт. екон. наук: 
55. 08.00.01 / Руженський Микола Мусійович; ДВНЗ «Київський 
національний економічний університет імені Вадима Гетьмана». – Київ, 2016. 
– 411 с. 
56. Семигіна Т.В. Словник із соціальної політики. – К.: Вид. дім 
“Києво-Могилянська академія”, 2005. – С. 184. 
57. Синчук С. Соціальні пільги як вид соціального забезпечення в 
Україні. 
58. Скуратівський В.А. Основи соціальної політики / В.А. 
Скуратівський, О.М. Палій. – К.: МАУП, 2002. – 194 с. 
59. Скуратівський В.А. Соціальна політика: Навч. посіб. / В.А. Ску- 
ратівський, О.М. Палій, Е.М. Лібанова. – К.: Вид-во УАДУ, 2003. – 360 с. 
60. Соціальний захист населення України: Монографія / авт. кол.: 
І.Ф. Гнибіденко, М.В. Кравченко, О.Р. Новікова та ін.; за ред. В.М. 
Вакуленка, М.К. Орлатого. – К.: НАДУ, 2009. – 184 с. 
61. Спікер П. Соціальна політика: теми та підходи. – К.: Фенікс. – 
2000. – 400 с. 
 
109 
62. Статистичний щорічник України за 2022 рік. / За ред. О.Г. 
Осуаленка. – К.: ТОВ Видавництво «Консультант», 2023. – 533 с. 
63. Статистичний щорічник України за 2021 рік. / Державна служба 
статистики України. – Київ, 2022. – 611 с. 
64. Стешенко В. Старіння населення України: стан, етнічні 
особливості, перспективи // Демографчні дослідження: Вип.20. - К.: Вид. Ін-
ту економіки НАН України, 1998. - С. 125-146. 
65. Стельмащук Ю. Стан розвитку соціально-гуманітарної сфери в 
процесі   трансформаційних   змін   України    [Електронний    ресурс]    / Ю. 
Стельмащук // Державне управління: удосконалення та розвиток. - 2015. - № 
6. - Режим доступу до журналу: http:// www.dy.nayka.com.ua. 
66. Стельмащук Ю. Державне регулювання розвитку соціально- 
гуманітарної сфери: термінологічний інструментарій / Ю. Стельмащук // 
Інвестиції: практика та досвід. - 2016. - № 20. - С. 93-97. 
67. Стельмащук Ю. Особливості зарубіжного досвіду реалізації 
соціально-гуманітарної політики / Ю. Стельмащук // Науковий вісник 
Академії муніципального управління: Серія «Управління». – 2016. - Вип. 3.– 
С. 174-184. 
68. Стельмащук Ю. Основні тенденції інфраструктурного 
забезпечення розвитку вітчизняної соціально-гуманітарної сфери / Ю. 
Стельмащук // Materiály XII mezinárodní vědecko - praktická konference 
69. «Vědecký průmyslevropského kontinentu – 2016». - Díl 3. 
Ekonomické vědy. Veřejná správa. Politika: Praha. Publishing House «Education 
and Science» s.r.oP. 66-68. 
70. Туленков М.В. Соціальний захист у соціологічному вимірі: 
монографія. – К.: ІПК ДСЗУ, 2011. – 168 с. 
71. Україна – 2022. Статистичний збірник. / Державна служба 
статистики України. – Київ, 2022. – 28 с. 
72. Україна у цифрах 2023. Статистичний збірник. / Державна 
служба статистики України. – Київ, 2023. – 240 с. 
 
110 
73. Халецька А.А. Соціальний захист населення в Україні: теорія та 
практика державного управління: Монографія. / А.А. Халецька. – Донецьк: 
Юго-Восток. – 2010. – 430 с. 
74. Холод Н. Світовий досвід застосування мінімальної заробітної 
плати для регулювання доходів населення / Н. Холод // Україна: аспекти 
праці. - 2008. - № 7. - С. 46-51. 
75. Шевчук П.І. Соціальна політика: Навч. посіб. – Львів: Вид-
во«Світ», 2016. – 400 с. 
76. Шниптєва А. Державне регулювання гуманітарною сферою у 
добу глобалізації /А. Шниптєва // Координати управління :збірник наукових 
праць / за ред. проф. Д. Дзвінчука. - Вип. 2. Івано-Франківсь«Місто НВ», 
2012. - С.194-201. 
77. Шниптєва А. Місце і роль гуманітарної політики у сучасному 
суспільстві в умовах глобалізації / А. Шниптєва // Концептуальні засади 
стратегії розвитку сучасного соціуму в умовах глобалізації та євроінтеграції: 
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною 
участю. 22-23 листопада 2012 року / за ред. д.ф.н., проф. Воронкової В. Г. - 
Запоріжжя: РВВ ЗДІВА, 2012.- 268 с. - С. 257-262. 
78. .Шниптєва А. Удосконалення механізмів державного 
регулювання гуманітарного розвитку в умовах глобальної трансформації 
суспільства / А. Шниптєва // // Гуманітарний вісник Запорізької державної 
інженерної академії: [зб. наук.пр.]. - Запоріжжя: Вид-во ЗДІА, 2012. - Вип. 48. 
- С. 84-93. 
 
  
 
 
 
 
 
 
 
 
111 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
ДОДАТКИ