Стан та розвиток системи державних соціальних гарантій в галузі охорони здоров’я населення

Бондаренко, Олексій Вікторович

Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8308

Назва:	Стан та розвиток системи державних соціальних гарантій в галузі охорони здоров’я населення
Автори:	Губар, Олександра Євгенівна Бондаренко, Олексій Вікторович
Дата публікації:	2023
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу):	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8308
Розташовується у зібраннях:	232 Соціальне забезпечення (Соціальне забезпечення)

Файли цього матеріалу:

Файл	Опис	Розмір	Формат
Диплом Бондаренко О.В._2023.pdf Restricted Access		1 MB	Adobe PDF	Переглянути/Відкрити Запит копії

Показати повний опис матеріалу Перегляд статистики

Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.

Extracted text

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра соціального забезпечення

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА
на тему

СТАН ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ СОЦІАЛЬНИХ
ГАРАНТІЙ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ

Виконав: студент 4 курсу, групи СЗ-1910
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення»
(шифр і назва спеціальності (спеціалізації))
Бондаренко О.В
(прізвище та ініціали)
Науковий керівник: Губар О.Є.
(прізвище та ініціали)
Рецензент _________________________
(прізвище та ініціали)

Черкаси – 2023 р.
2

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр
Галузь знань 23 Соціальна робота
Спеціальність 232 “Соціальне забезпечення”

ЗАТВЕРДЖУЮ:
Зав. кафедри
____________ к.е.н., доц. Журба
І.О.
“_____” _______________20 ____ р.

З А В Д А Н Н Я
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ БАКАЛАВРА СТУДЕНТУ
(прізвище, ім’я, по батькові)

1. Тема роботи «Стан та розвиток системи державних соціальних
гарантій в галузі охорони здоров’я населення»
керівник роботи_ Губар Олександра Євгенівна, к.е.н., доцент
(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання)
затверджені наказом по університету від “____” __________ 20___ р. № ___
2. Строк подання студентом роботи “____” __________ 20___ р.
3. Вихідні дані до роботи:
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в системі державних
соціальних гарантій в галузі охорони здоров’я населення.
Предметом дослідження є система державних соціальних гарантій в галузі
охорони здоров’я населення.
Метою дослідження є комплексний аналіз стану та розвитку системи державних
соціальних гарантій в галузі охорони здоров’я населення.

4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно
розробити):
1) розглянути поняття і сутність державних соціальних гарантій в галузі охорони
здоров’я;
2) дослідити організаційно-правові засади державних соціальних гарантій в галузі
охорони здоров’я;
3) виокремити зарубіжний досвід розвитку системи соціальних гарантій в галузі
охорони здоров’я;
4) проаналізувати особливості формування мережі закладів охорони здоров'я;
5) розглянути державні гарантії медичного обслуговування населення;
6) визначити державні і громадські заходи щодо охорони та зміцнення
3

здоров'я населення;
7) описати проєкт;
8) винайти механізми впровадження проєкту та очікувані результати.

5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових
креслень): аналітичні таблиці, діаграми, графіки, діаграми Ішікави, інтелект-карта,
структурно-логічні схеми, план робіт по проекту.

6. Консультанти розділів роботи
Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата
Розділ
консультанта Завдання видав Завдання прийняв
1 Губар О.Є. ___.___.2023 р. ___.___.20223р.
2 Губар О.Є ___.___.2023 р. ___.___.2023 р.
3 Губар О.Є. ___.___.2023 р. ___.___.2023 р.

7. Дата видачі завдання __________________________________________

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН
№ Строк виконання
Назва етапів дипломної роботи Примітка
з/п етапів роботи
1 Отримання завдання ___.___.2023 р. виконано
2 Підготовк арозділу І ___.___.2023 р. виконано
3 Підготовка розділу ІІ ___.___.2023 р. виконано
4 Підготовка розділу ІІІ ___.___.2023 р. виконано
5 Здача кваліфікаційної роботи керівнику ___.___.2023 р. виконано
6 Підготовка реферату ___.___.2023 р. виконано
7 Здача кваліфікаційної роботи на кафедру ___.___.2023 р. виконано
Зовнішнє рецензування кваліфікаційної ___.___.2023 р.
8 виконано
роботи
Підготовка до публічного захисту ___.___.2023 р.
9
кваліфікаційної роботина засідання ДЕК

Студент(ка) ________________ _______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
Керівник роботи ________________ _______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
Секретар ДЕК ________________ _______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)

4

ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНИХ
СОЦІАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ
7
1.1. Поняття і сутність державних соціальних гарантій в галузі охорони
здоров’я 7
1.2. Організаційно-правові засади державних соціальних гарантій в
галузі охорони здоров’я 12
1.3. Зарубіжний досвід розвитку системи соціальних гарантій в галузі
охорони здоров’я 18
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ
СОЦІАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ
(2020-2022 рр.) 25
2.1. Особливості формування мережі закладів охорони здоров'я 25
2.2. Державні гарантії медичного обслуговування населення 33
2.3. Державні і громадські заходи щодо охорони та зміцнення здоров'я
населення 36
РОЗДІЛ 3. ПРОЄКТ У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я
«ВАКЦИНАЦІЯ РЯТУЄ ЖИТТЯ»/ “ПАМ’ЯТАЙ ПРО ЗАХИСТ”
(ПОШИРЕННЯ ПРЕЗЕРВАТИВІВ ДЛЯ БОРОТЬБИ З ПОШИРЕННЯМ
ЗАХВОРЮВАНЬ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ СТАТЕВИМ ШЛЯХОМ) 46
3.1. Опис проєкту 46
3.2. Механізми впровадження проєкту та очікувані результати 58
ВИСНОВКИ 63
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 67

5

ВСТУП
Актуальність теми. Галузь охорони здоров’я є провідною ланкою
соціальної сфери України, яка зобов’язана надавати медичну допомогу
громадянам, здійснюючи тим самим одну з найважливіших внутрішніх
функцій сучасної держави. У зв’язку з цим перед системою охорони
здоров’я, як невід’ємною частиною соціально-економічного розвитку країни,
постають складні завдання, масштаб і значущість яких вимагають створення
потужної нормативно-правової бази. Україна посіла 88 місце зі 189 країн і
територій, представлених у Звіті про стан людського розвитку за 2019 рік,
який нещодавно опублікувала ПРООН. Це відносить Україну до категорії
високого людського розвитку зі значенням індексу людського розвитку (ІЛР)
0,750.
За період з 1990 по 2018 рік значення HFI України зросло з 0,705 до
0,750, тобто на 6,3%. За цей же період очікувана тривалість життя при
народженні в Україні зросла на 2,1 року, середня тривалість навчання зросла
на 2,2 року, очікувана тривалість навчання зросла на 2,7 року.
Система державних соціальних гарантій в охороні здоров'я визначає,
які медичні послуги, процедури та ліки гарантовано надаються населенню та
яким чином забезпечується доступ до них.
Забезпечення належної охорони здоров'я населенню є однією з
основних функцій держави. Актуальність цієї теми пояснюється кількома
факторами:
Зміна демографічної ситуації: Зростання середнього віку населення та
збільшення кількості літніх людей ставлять перед системою охорони здоров'я
нові виклики. Потреби в медичній допомозі зростають, і важливо, щоб
система державних соціальних гарантій відповідала цим потребам.
Соціальна справедливість: Забезпечення всім громадянам рівного
доступу до якісної медичної допомоги є важливим аспектом справедливого
суспільства. Система державних соціальних гарантій повинна забезпечувати
6

доступність медичних послуг незалежно від соціального статусу, фінансових
можливостей та місця проживання людини.
Медична технологія та інновації: Розвиток медичної науки та
технологій приводить до з'явлення нових методів діагностики, лікування та
реабілітації. Система державних соціальних гарантій повинна враховувати ці
зміни і забезпечувати доступ до новітніх медичних технологій всім, хто має
потребу.
Аналіз останніх досліджень та публікацій показує, що юридична наука
має велику кількість наукових розробок щодо правового регулювання
системи охорони здоров’я. Серед науковців, які працюють у цій галузі,
можна виділити таких як: Д.Гак, З.С.Гладун, Л.Голік, М.П.Дейкун,
В.Ф.Москаленко, В.І.Сердюк, Н.Р. .Нижник, Д.В. Карамишева, Н.П. Кризіна,
Я.Ф. Радиш, І.Я. Сенюта, С.Г.Стеценко та ін. Водночас незадовільні
показники стану здоров’я населення щодо загальної та дитячої смертності, а
також захворюваності в Україні порівняно з провідними державами світу
вимагають від Верховної Ради та Уряду країни розробки комплексна
програма реформування системи охорони здоров'я країни. Тому пошук
ефективних моделей медичного обслуговування населення, їх правового
забезпечення є актуальною проблемою, вирішення якої сприятиме
подальшому розвитку системи охорони здоров’я в Україні.
Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є
комплексний аналіз стану та розвитку системи державних соціальних
гарантій в галузі охорони здоров’я населення.
Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі головні
завдання:
1) розглянути поняття і сутність державних соціальних гарантій в
галузі охорони здоров’я;
2) дослідити організаційно-правові засади державних соціальних
гарантій в галузі охорони здоров’я;
7

3) виокремити зарубіжний досвід розвитку системи соціальних
гарантій в галузі охорони здоров’я;
4) проаналізувати особливості формування мережі закладів охорони
здоров'я;
5) розглянути державні гарантії медичного обслуговування населення;
6) визначити державні і громадські заходи щодо охорони та зміцнення
здоров'я населення;
7) описати проєкт;
8) винайти механізми впровадження проєкту та очікувані результати.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в
системі державних соціальних гарантій в галузі охорони здоров’я населення.
Предметом дослідження є система державних соціальних гарантій в
галузі охорони здоров’я населення.
Методи дослідження. Основні методи, які використані, включають:
Аналітичний метод: Цей метод передбачає збір та аналіз існуючих
даних, статистики, законодавства, документів та інших джерел, що
стосуються системи державних соціальних гарантій в галузі охорони
здоров'я. За допомого методу є змога провести огляд літератури,
документальний аналіз, аналіз законодавства, звіти та статистику, щоб
зрозуміти поточний стан системи та його розвиток з часом.
Емпіричний метод: Цей метод включає збір первинних даних для
аналізу системи соціальних гарантій. Дозволяє скласти опитувальник або
провести інтерв'ю з різними зацікавленими сторонами, такими як медичні
працівники, пацієнти, представники уряду та інші експерти. Це дозволить
отримати додаткові дані про стан системи та перспективи її розвитку, а
також виявити проблеми та пропозиції щодо поліпшення.
Порівняльний метод: Цей метод використовується для порівняння
системи державних соціальних гарантій в галузі охорони здоров'я у вашій
країні зі системами інших країн або регіонів. Метод допомагає провести
8

аналіз зарубіжного досвіду, порівняти законодавство, фінансування,
доступність послуг та інші аспекти системи з іншими країнами.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
вона може мати важливе практичне значення для розвитку охорони здоров'я
в країні та поліпшення життя населення.
Основні результати дослідження можуть допомогти у зрозумінні
проблем та недоліків існуючої системи державних соціальних гарантій в
галузі охорони здоров'я та запропонувати шляхи їх вирішення. Наприклад,
результати дослідження можуть надати важливу інформацію для формування
політики в галузі охорони здоров'я та покращення якості медичних послуг
для населення.
Також, результати дослідження можуть стати основою для подальших
наукових досліджень в галузі охорони здоров'я та державних соціальних
гарантій. Вони можуть допомогти у вирішенні актуальних проблем та
покращенні якості життя населення, зокрема шляхом розробки нових
підходів до організації та фінансування охорони здоров'я, поліпшення
діагностики та лікування захворювань, підвищення медичної культури
населення та інших аспектів.
Отже, результати дослідження, проведеного у дипломній роботі,
можуть мати значення для розвитку охорони здоров'я та покращення якості
життя населення в країні.
Структура і обсяг роботи. Робота викладена на 72 сторінках формату
А4 і складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних
джерел, який включає 56 найменувань.

9

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНИХ
СОЦІАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
НАСЕЛЕННЯ

1.1. Поняття і сутність державних соціальних гарантій в галузі
охорони здоров’я.

Галузь охорони здоров’я є одним з основних елементів структури
соціальної сфери. Вона являє собою «систему заходів, спрямованих на
забезпечення збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій,
оптимальної працездатності та соціальної активності людини за
максимальної біологічно можливої індивідуальної тривалості життя» [1, с.
406]. Тому на рівні державної соціальної політики визначаються соціальні
стандарти та гарантії щодо забезпечення матеріальних та духовних благ
населення, а також виділенню фінансових ресурсів, які спрямовані на їх
реалізацію.
Так, соціальний (від лат. socialis – товариський, громадський) означає
«пов’язаний із життям і стосунками людей у суспільстві; суспільний»;
«породжений умовами суспільного життя, певного середовища, ладу»;
«існуючий у певному суспільстві»; «здійснюваний у суспільстві»;
«зумовлений поділом суспільства на класи» [2, с.8; 3].
Щодо поняття «гарантія», то в науковій літературі існує низка підходів
до їх визначення. Наприклад, на думку О.П. Рудницької «гарантії – це
соціально-політичне та правове явище, яке характеризується трьома
складовими:
1) пізнання, що дозволяє розкрити суб’єктом теоретичні знання про
об’єкти, на які вона впливає, з метою отримання практичних знань про
соціальну та правову політику країни;
2) гарантія як форма усвідомлення - використовується політичною
владою як засіб пропаганди демократичних ідей у країні та за кордоном;
10

3) практична складова, визнана інструментом юриспруденції та
передумовою задоволення індивідуальних соціальних інтересів».
Отже, зважаючи на вказані характеристики, гарантії визначають як:
«систему соціально-економічних, політичних, правових, організаційних
передумов, умов, засобів і методів, що створюють можливість особам
реалізувати свої права, свободи та інтереси» [4, с. 175].
О. Пожарова і Ю. Пожаров визначають гарантії як: «засоби‚ способи
фактичного забезпечення реалізації прав і свобод громадян; засоби‚ способи
й умови забезпечення реального здійснення наданих громадянам
демократичних прав і свобод; умови‚ методи (способи) і засоби забезпечення
фактичної можливості користуватися демократичними правами й
організаційно-правовими засобами їх захисту» [5, с. 161].
Вітчизняні дослідники також приділяють увагу визначенню поняття
«соціальних гарантій». До прикладу В. П. Горин, розглядає соціальні гарантії
як «грошовий еквівалент природного споживання ринку та суспільних благ,
які держава гарантує громадянам на основі їхніх соціальних очікувань та
економічних можливостей» [6, с. 73]. А продумана політика у сфері
соціальних гарантій сприяє задоволенню соціальних інтересів громадян та
підвищення у країні належного рівня соціальної безпеки.
На переконання Б. І. Сташківа, коли говоримо про соціальні гарантії, то
йде мова про соціальні засоби й умови здійснення особою права на соціальне
забезпечення. Теоретик у галузі соціального забезпечення зазначає, що
соціальні гарантії здійснюються за такими параметрами:
1) держава мусить забезпечити кожному працюючому громадянину
прийнятий рівень добробуту за допомогою мінімального рівня заробітної
плати, її індексації, помірних податків і невтручання в підприємницьку
діяльність;
2) задоволення специфічних колективних потреб суспільства в освіті,
вихованні дітей, проведенні культурно-освітницької роботи, підготовці
кадрів, організації охорони здоров’я, розвитку фізичної культури;
11

3) зближення рівнів життя різних груп населення через призначення
пенсій і допомог та надання соціальних послуг.
Такими гарантіями, на думку згаданого вище вченого, є відсутність
гострих соціальних конфліктів у суспільстві, максимальна зайнятість
населення, відсутність моральної та духовної деградації в суспільстві тощо
[7, с. 61-620].
Також в науковій думці слушно наголошують на тому, що система
соціальних гарантій охоплює всі фази процесу виробництва – саме
виробництво, розподіл, обмін і споживання [8, c. 84]:
1) у сфері виробництва встановлюються гарантії зайнятості та
забезпечення нормального виробничого процесу. Держава виступає гарантом
дотримання законодавства про працю і всі учасники трудових відносин
роблять свій внесок у фінансування реалізації державних соціальних гарантій
і несуть відповідальність;
2) у сфері розподілу гарантії надаються з оплати праці та соціального
забезпечення непрацездатного населення. Основне їх призначення –
стимулювати підвищення заробітної плати, забезпечувати своєчасну її
виплату, обмежувати надмірну диференціацію в оплаті праці, встановлювати
мінімальну заробітну плату пенсію на рівні прожиткового мінімуму тощо;
3) у сфері обміну необхідними є гарантії товарного забезпечення
грошей та рівного доступу до ринків товарів та послуг.;
4) у сфері споживання – це гарантії задоволення соціально-
пріоритетних потреб, пов’язаних із зниженням працездатності населення
(охорона здоров’я, освіта) і мінімального рівня споживання предметів першої
необхідності та якості благ і послуг, що надаються. Гарантії в сфері
споживання полягають у необхідності формування, підтримки і розвитку
здібностей індивіда.
Розкриваючи сутність державних соціальних гарантій, сучасні
дослідники у сфері економіки, державного управління, права наголошують
що це:
12

- «…система обов’язків держави перед своїми громадянами
стосовно задоволення їхніх соціальних потреб» [9, c. 345].
- «…метод забезпечення з боку держави задоволення
різноманітних потреб громадян на рівні соціально-визнаних нормативів» [10,
c. 608];
- «…сукупність матеріальних і юридичних засобів, які забезпечують
реалізацію конституційних соціально-економічних і соціально-політичних
прав членів суспільства (умови їх життєдіяльності, реалізацію їх інтересів,
різноманітних зв’язків і відносин, функціонування і розвиток суспільної
системи загалом)» [11, c.86];
- «… встановлені та закріплені законами, іншими нормативно-
правовими актами правила та основні вимоги до якості та рівня життя
населення, що гарантується Конституцією держави, базуються на системі
науково обґрунтованих норм, нормативів, параметрів, показників їх виміру і
формують однакову доступність всіх членів суспільства щодо отримання
життєво важливих благ» [12, с. 43].
Якщо звернутися до визначення державних соціальних гарантій на
законодавчому рівні, то Закон України «Про державні соціальні стандарти та
державні соціальні гарантії» визначає їх як «встановлені законами мінімальні
розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної
допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних
виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які
забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму»[13].
Однак, основний закон нашої держави – Конституція України
проголошує, що держава гарантує кожному громадянину, крім права на
працю (ст. 43); права на своєчасне одержання винагороди за працю, на
належному рівні (ст. 43); права на соціальний захист (ст. 46), ще й право на
житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї
(достатнє харчування, одяг, житло) (ст. 48); право на охорону здоров’я,
медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) [14].
13

Це означає, що держава визнає право кожного громадянина України на
охорону здоров’я та забезпечує його захист гарантії забезпечення цього права
полягають у:
- створенні розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;
- організації і проведенні системи державних і громадських заходів
щодо охорони та зміцнення здоров’я;
- фінансуванні надання всім громадянам та іншим визначеним законом
особам гарантованого обсягу медичних і реабілітаційних послуг та
лікарських засобів у порядку, встановленому законом;
- здійсненні державного і можливості громадського контролю та
нагляду в сфері охорони здоров’я;
- організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної,
екологічної, спеціальної медичної та реабілітаційної статистичної інформації;
- встановленні відповідальності за порушення прав і законних інтересів
громадян у сфері охорони здоров’я [15].
Можна вести мову про те, що державні соціальні гарантії в галузі
охорони здоров’я, спрямовані на забезпечення доступності та якості
медичної допомоги для всіх громадян, а також на захист їх прав на охорону
здоров’я. Ці заходи забезпечуються державою як гарантом прав громадян на
охорону здоров’я.
Зокрема, державні соціальні гарантії передбачають:
- доступність та рівний доступ до медичних послуг для всіх громадян,
незалежно від соціальної категорії, місця проживання, доходу тощо;
- забезпечення медичною технікою та обладнанням медичних закладів,
щоб забезпечити належний рівень надання медичних послуг;
- фінансування медичних закладів та програм охорони здоров’я з
державного бюджету тощо.
Враховуючи все вищезазначене можна підсумувати, що державні
соціальні гарантії в галузі охорони здоров’я є сукупністю юридичних,
економічних, матеріальних та інших засобів, що забезпечують реалізацію
14

конституційних зобов’язань держави у сфері охорони здоров’я перед своїми
громадянами для задоволення їхніх соціальних потреб, не нижче законодавчо
встановлених норм.

1.2. Організаційно-правові засади державних соціальних гарантій в
галузі охорони здоров’я.

Державне регулювання сфери охорони здоров’я вимагає створення
належного правового підґрунтя, яке б забезпечувало дієву систему
гарантування права населення на охорону здоров’я. З часу здобуття
незалежності система охорони здоров’я пройшла декілька періодів у своєму
розвитку.
ЗарокинезалежностівУкраїнісистемаохорониздоров’я пройшла декілька
періодівусвоємурозвитку.Умовноїхможнарозподілитиначотири етапи: 1)
1991–2000рр., 2) 2000–2010рр.; 3) 2010–2013рр. 4) з 2014 р.і до теперішнього
часу.
Так, на першому етапі потрібно було, з одного боку, зберегти ту
систему охорони здоров’я, яка залишилася від старої влади, а з іншого –
розпочати реформування нормативно-правової бази для подальшого
забезпечення мінімального рівня соціальних гарантій населенню щодо
надання медичної допомоги. «У той час головною проблемою української
системи охорони здоров’я була невідповідність діючої в Україні старої
радянської моделі охорони здоров’я (моделі Семашко), призначеної для
функціонування в умовах планової економіки, до реалій перехідного
суспільства з ринковими механізмами господарювання» [16, с. 74].
В цей період прийнято низку основоположних актів, які стали
засадничими для окреслення державних соціальних гарантій в галузі охорони
здоров’я. А саме у 1992 році було прийнято Закон України «Основи
законодавства України про охорону здоров’я» № 2801-XII. У 1996 році було
15

прийнято Конституцію України, яка закріпила право кожного громадянина
на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування[14].
Слід виокремити ще наступні Закони України, які відіграють важливу
роль у системі охорони здоров'я. Декілька таких законів, які варто
виокремити, включають:
- «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення» від 24 лютого 1994 року № 4004-XII;
- «Про лікарські засоби» від 04 квітня 1996 року № 123/96-ВР.
- «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» №
2427-VIII;
- Закон України «Про безпеку та якість донорської крові та
компонентів крові».
З 2000 по 2008 роки в Україні за підтримки низки міжнародних та
вітчизняних організацій були здійснені проєкти, спрямовані на пошук
напрямів реформування вітчизняної системи охорони здоров’я з метою її
вдосконалення. Серед основних з них слід виокремити наступні:
1) розробка стратегічних напрямів розвитку охорони здоров’я (проєкт
за підтримки фонду «Відродження» (2001 р.);
2) проєкт «Профілактичні та первинні заходи охорони здоров’я
України, Києва та ряду областей» (за підтримки Європейської Комісії) (2002-
2004 рр.);
3) проєкт «Фінансування та управління у сфері охорони здоров’я в
Україні» (за підтримки Європейської Комісії) (2003-2006 рр.);
4) проєкт «Підтримка розвитку системи медичних стандартів в
Україні» (за підтримки Європейської Комісії) (2004-2006 рр.).
5) проєкт «Сприяння реформі вторинної медичної допомоги в Україні»
(за підтримки Європейської Комісії) (2007-2009 рр.) [17, c. 211].
Результати, отримані у процесі здійснення цих проектів, були широко
використані як база таких нормативно-правових документів, як:
16

1) Концепція розвитку охорони здоров’я України, затверджена Указом
Президента України № 1313/2000 від 07 грудня 2000 року;
2) Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо поліпшення
медичної допомоги населенню України» від 08 серпня 2000 року;
3) Закон України «Про психіатричну допомогу» № 1489-ІІІ від 22
лютого 2000 року;
4) Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від
05 липня 2001 року;
5) та інші [17, c. 211].
У період з 2008 по 2014 роки реалізовано конкретні заходи та дії в
межах основних розроблених державних документів, що забезпечують
вектор розвитку галузі охорони здоров’я. А саме структурна реорганізація
системи передбачала трансформацію усіх рівнів поетапно та передусім
охопила первинний рівень (сімейні лікарі, педіатри, терапевти). Зміни
передбачали чітке фінансове та функціональне розмежування первинного та
вторинного рівня, формування мережі медичних закладів первинного рівня
як амбулаторій загальної практики/ сімейної медицини, їх обладнання
відповідно до табеля оснащення. Після формування мережі амбулаторій
сімейної медицини, а при наявності необхідних умов, то й одночасно, було
створено центри первинної медико-санітарної допомоги. В цей період
активно створювалися подібні центри в регіонах України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2012 р.№ 209
«Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони
здоров’я, що є учасниками пілотного проекту з реформування системи
охорони здоров’я» було запроваджено нові умов оплати праці медичних
працівників у первинній ланці [18, с. 137].
Однак протягом цього періоду загалом не відбулося суттєвих зрушень
та підвищення якості медичних послуг та обслуговування населення.
Системні проблеми залишилися не вирішеними. Українські дослідники
аналізуючи спроби реформування національної системи охорони здоров’я
17

неодноразово наголошують на проблемі безсистемності внесення змін до
законодавства у сфері охорони здоров’я. Як зазначив правник Р. Майданик,
системних законів про організацію й управління охороною здоров’я в
Україні немає [19, с. 67].
Однак слід відзначити, що якісні системні зміни почали відбуватися з
2014 року і тривають нині. Саме в 2014 році Міністерство охорони здоров’я
України (надалі – МОЗ) ініціювало розробку Національної ̈ стратегії
реформування системи охорони здоров’я в Україні (НСРСОЗУ). У цьому
документі будуть використані новітні стратегічні підходи до досягнення
високої якості та отримання доступу до допомоги та скорочення фінансових
небезпек для населення, що надало нового поштовху реформі галузі. На
переконання деяких дослідників «усе це стимулювало правильні реформи,
але водночас засвідчило тим, хто приймає рішення, що здоров’я та його
охорона – потужний інструмент у політиці. Стратегія додає зрозумілості
реформи, надає їй структурності й демонструє потенціал різних заходів,
спрямованих на ефективний розвиток послуг охорони здоров’я» [20, с. 22].
Нормативно-правова підтримка здійснення реформи проявилася в
прийнятті ряду актів, серед яких доцільно виділити такі:
- Постанова Кабінету Міністрів України № 1101 від 27.12.2017 року
«Про утворення Національної служби здоров’я України» (регламентує
утворення Національної служби здоров’я України як центрального органу
виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері державних
фінансових гарантій медичного обслуговування населення і затверджує
Положення про НСЗУ);
- Постанова Кабінету Міністрів України № 1074 від 27.11.2019 року
«Деякі питання створення госпітальних округів» (затверджує Порядок
створення госпітальних округів і Типове положення про госпітальну раду);
- Закон України № 421-ХІ від 20.12.2019 р. «Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо невідкладних заходів у сфері
охорони здоров’я» (вводяться зміни у такі нормативно-правові акти:
18

Цивільний Кодекс України, Закон України «Основи законодавства України
про охорону здоров’я», Закон України «Про екстрену медичну допомогу»,
Закон України «Про основні принципи та вимоги безпечності та якості
харчових продуктів», Закон України «Про державні фінансові гарантії
медичного обслуговування»).
- Закон України № 531-ІХ від 17.03.2020 р. «Про внесення змін до
деяких законів України, спрямованих на підвищення доступності лікарських
засобів, медичних виробів та допоміжних засобів до них, які закуповуються
особою, уповноваженою на здійснення закупівель у сфері охорони здоров’я»
(запроваджуються зміни у Законі України «Основи законодавства України
про охорону здоров’я», Закону України «Про лікарські засоби», Законі
України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори»,
Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як
державної»);
- Постанова Кабінету Міністрів України № 1073 від 27.11.2019 р.
«Деякі питання договорів медичного обслуговування» (згодом назву
постанови було змінено і внесені правки Постановою Кабінету Міністрів
України № 410 від 25.04.2018 р. «Про договори про медичне обслуговування
населення за програмою медичних гарантій». Нею також затверджено
Порядок укладення, зміни та припинення договору про медичне
обслуговування населення за програмою медичних гарантій і Типову форму
договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних
гарантій);
- Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики
розрахунку вартості послуги з медичного обслуговування» № 1075 від 27
грудня 2017 року (затверджена відповідна методика, яка спрямована на
забезпечення стандартизації та уніфікації підходів до обліку витрат у
закладах охорони здоров’я та встановлення базових принципів універсальної
національної системи розрахунку вартості послуг з медичного
19

обслуговування, фінансування яких забезпечується за рахунок бюджетних
коштів) [17, c. 217].
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення
Національної служби здоров’я України» від 27 грудня 2017 р. № 1101,
основними завданнями Національної служби охорони здоров’я відповідно до
чинного законодавства є:
- реалізація державної політики у сфері державних фінансових гарантій
медичного обслуговування населення за програмою державних гарантій
медичного обслуговування населення (програма медичних гарантій);
- виконання функцій замовника медичних послуг та лікарських засобів
за програмою медичних гарантій;
- внесення на розгляд Міністра охорони здоров’я пропозицій щодо
забезпечення формування державної політики у сферідержавних фінансових
гарантій медичного обслуговування населення [21].
Тобто, Національна служба здоров’я створена для реалізації зміни
принципу фінансування системи охорони здоров’я. Така структура
забезпечує ряд переваг. До прикладу, медичні протоколи затверджує не
Національна служба здоров’я, а МОЗ. Це дає можливість службі виступати у
ролі незалежної контролюючої структури. Служба замовляє медичні послуги
у лікарень, у тому числі й приватних, до яких не має жодного відношення.
Лікарню обирає пацієнт – служба здоров’я лише оплачує лікування і
контролює його вартість та якість. Це окрема урядова структура, якій не
належить жоден медичний заклад [22].
Зауважимо, що прозорість і відкритість роботи Національної служби
здоров’я України, зокрема, забезпечується завдяки використанню
електронної системи охорони здоров’я. Підписання договорів із медичними і
аптечними закладами, звітування і оплата за договорами здійснюються
виключно в електронній формі.
Таким чином, викладене вище дозволяє говорити про те, що за часи
незалежності України були здійснені спроби реформування системи охорони
20

здоров’я, однак не всі вони увінчались успіхом, а супроводжуюче
законодавство не завжди характеризувалося системністю і послідовністю.
Тому за період 1991-2014 р. не було здійснено структурних змін у системі
охорони здоров’я і не вдалось вирішити головні проблеми – неефективність
фінансування, планування та регуляції.
Однак з кінця 2014 року розпочався новий етап, який ознаменував
перехід до нової моделі, що передбачає впровадження принципу «гроші
йдуть за пацієнтом», державне солідарне медичне страхування, контракту
модель закупівель медичних послуг, нові форми фінансування,
автономізацію медичних послуг.А отже, вбачається, що система охорони
здоров’я переходить на якісно новий рівень.
Отже, Сучасна система охорони здоров'я в Україні ґрунтується на
декількох організаційно-правових основах. Основні з них включають:
Конституція України: Конституція визначає право громадян на
охорону здоров'я, а також встановлює принципи державної політики у сфері
охорони здоров'я.
Закони про охорону здоров'я: Україна має ряд законів, які регулюють
охорону здоров'я, зокрема Закон "Про охорону здоров'я. Ці закони
встановлюють правила та принципи функціонування системи охорони
здоров'я, включаючи організаційні та фінансові аспекти.
Міністерство охорони здоров'я: Міністерство охорони здоров'я України
є основним органом виконавчої влади, відповідальним за реалізацію
державної політики у сфері охорони здоров'я. Воно забезпечує розробку та
впровадження стратегій розвитку системи охорони здоров'я, контролює
медичну допомогу та надає державну підтримку медичним закладам.
Національна служба здоров'я: В рамках реформи охорони здоров'я в
Україні була створена Національна служба здоров'я, яка відповідає за
організацію та фінансування медичної допомоги населенню. Вона забезпечує
розподіл коштів на медичні послуги, контролює якість медичної допомоги та
регулює взаємодію між медичними закладами.
21

1.3. Зарубіжний досвід розвитку системи соціальних гарантій в
галузі охорони здоров’я.

Реформа національної системи охорони здоров’я (надалі – НСОЗ) в
Україні є надзвичайно потрібною і актуальною, адже її першорядною
функцією і завданням є забезпечення належного розвитку системи
соціальних гарантій в галузі охорони здоров’я. Проте, в процесі
впровадження реформи проявились як ряд позитивних змін, так і деякі
негативні наслідки, які потребують свого вирішення. Саме тому, вважаємо,
що корисно розглянути зарубіжний досвід, який в перспективі можна було б
використати для подоланню вітчизняних проблем реформи НСОЗ.
Оскільки основним напрямом державної політики в реформуванні
суспільних відносин в Україні є європейська інтеграція, тобто досягнення
європейських міжнародно-правових стандартів у всіх сферах суспільного
життя, тому для нашої держави особливо цікавим є досвід країн
Європейського Союзу.
Завданням реформ у сфері політики охорони здоров’я в більшості країн
Європейського Союзу є: збільшення кількості застрахованих осіб;
децентралізація державної системи охорони здоров’я; розширення сфери
первинної допомоги, автономії стаціонарів; посилення приватного сектору;
поліпшення якості медичних послуг; пріоритетність профілактики та
медичної освіти перед процесом лікування.
Загалом стратегія Європейського Союзу щодо охорони здоров’я
передбачає такі напрями:
– удосконалення системи інформації щодо здоров’я на всіх соціальних
рівнях;
– розроблення механізму швидкого реагування в разі виникнення
загрози для здоров’я;
– зосередження на детермінантах здоров’я, зокрема на шкідливих
чинниках, пов’язаних зі способом життя[1, c. 411].
22

Звернемо увагу, що загалом в світі існує три моделі фінансування
галузі охорони здоров’я:
– модель Беверіджа – державні закупівлі медичних послуг (наприклад,
Великобританія, Іспанія, Португалія);
– модель Бісмарка – загальнообов’язкове медичне соціальне
страхування (наприклад, Австрія, Канада, Франція, Польща);
– ринкова модель – оплата видатків на медичні послуги за рахунок
коштів приватних осіб, приватних страхових компаній та фондів (наприклад,
США) [23, с. 12].
В Європі моделі механізму фінансування НСОЗ поєднують
фінансування обов’язкове (податки і внески соціального страхування) і
добровільне (внески добровільного страхування і пряма оплата медичної
допомоги пацієнтом).
Слід наголосити, що в аспекті фінансування реформи НСОЗ в Європі
були обумовлені різні підходи та механізми: з одного боку, невпинним
зростанням фінансових витрат на медичну допомогу унаслідок старіння
населення, збільшення обсягів хронічних захворювань і інвалідності,
впровадженням нових методів і технологій лікування, нових очікувань
суспільства, а з іншого боку, необхідністю посилення здатності цих
систем покращити здоров’я населення згідно з цілями ВООЗ. Ці проблеми
вирішувалися шляхом: по-перше, виокремлення первинної медичної
допомоги і її утвердження головною в НСОЗ, як широко доступну і найменш
витратну, здатну забезпечити масову профілактику хронічних захворювань і
інвалідності, спроможну лікувати хвороби і протидіяти їх поширенню; по-
друге, запровадження механізмів ощадливого витрачання коштів і
підвищення спроможності до якісного надання медичної допомоги в умовах
ринку[24, c. 65].
Отже, в ході реформ охорони здоров’я в Європі було запроваджено
механізм децентралізованого управління і фінансування. Цей механізм мав
такі переваги:
23

- раціоналізував розподіл ресурсів, залучив місцеву владу і населення
до вирішення проблем місцевої медичної допомоги; сприяв її покращенню і
рівності доступу до нього; делегував прийняття політичних рішень на
місцевий рівень;
- забезпечив більш вищий рівень гнучкості, швидкості реакції,
ефективності у вирішенні проблем і відповідальності місцевої влади.
Однак, цей механізм мав такі недоліки/наслідки: ослабив центральну
владу; він є життєво спроможним тільки за наявності професійно
підготовлених кадрів; недоцільний при прийнятті стратегічних рішень щодо
принципів і ресурсів охорони здоров’я, громадської безпеки, моніторингу,
оцінювання і аналізу стану здоров’я і роботи органів управління.
Також, було впроваджено механізми забезпечення права:
- участі громадян в управлінні місцевою охорони здоров’я, зокрема
через: їх участь у місцевих радах і комітетах щодо охорони здоров’я, в
консультаціях органів влади з місцевими громадами (Фінляндії,
Великобританії); утворення громадських організацій із захисту інтересів
пацієнтів; зростання активності ЗМІ щодо прав громадян у виборі медичної
допомоги (в країнах Центральної і Східної Європи);
- пацієнта отримати якісну медичну допомогу (Польща,
Великобританія, Фінляндія, Нідерланди) сучасного рівня і інформацію
про стан здоров’я; догляд від членів сім’ї і друзів; послуги священика,
конфіденційного і достойного поводження з пацієнтом; можливість відмови
від частини медичної допомоги, доступу до засобів зв’язку, листування інше;
- свободи вибору лікаря, лікарні і страховика, участі у прийнятті
медичних рішень [24, с. 66; 25].
Ці механізми в кожній країні неподібні і складні у застосуванні.
Розглянемо приклади деяких країн детальніше. Так, Республіка Польща
продовжує розвивати свою систему охорони здоров’я, і в цьому процесі
розвитку виділяють такі етапи [26, c. 65]: 1) 1991-1997 рр. – формування
правових засад для впровадження медичної реформи; 2) 1994-1996 рр. –
24

створення реєстру медичних послуг та запровадження книжок медичних
послуг у кожному закладі охорони здоров’я; 3) 1995-2004 рр. – розробка та
впровадження карти пацієнта на засадах імплементації Декларації прав
пацієнта за рекомендацією ВООЗ в медичну галузь; 4) 1999-2001 рр. –
формування нової інституції –кас хворих, запровадження страхової
медицини, створення ланки первинної медичної допомоги, функціонування
інституту сімейного лікаря; 5) 2006-2016 рр. – реалізація державного проєкту
«лікарняна мережа» та створення системи спеціалізованої медичної допомоги
(вторинної ланки); 6) 2009-2010 рр. – побудова системи діагностичних груп
(системи фіксації особи пацієнта, його діагнозу захворювання та протоколів
лікування); 7) 2010-2011 рр. – стандартизація та переведення в цифровий
формат баз даних про пацієнтів, закупівлю ліків, роботу аптек тощо; 8) 2015-
2016 рр. – створення Національного Фонду охорони здоров’я, інтеграція
служб охорони здоров’я за принципом «агенства охорони здоров’я».
Управління системою охорони здоров’я розділене між Міністерством
охорони здоров’я, Народним фондом здоров’я та органами місцевого
самоврядування. Національний фонд здоров’я розподіляє гроші між
воєводствами на основі алгоритму, що враховує чисельність та особливості
населення. Представництво Фонду в кожному воєводстві підписує на
конкурсній основі контракти із провайдерами медичних послуг, тобто
лікарями, лікарнями і клініками. Лікарі первинної ланки отримують плату за
кількість пацієнтів, а вторинної ланки діагностики – за надані послуги [27].
Особливістю вказаної періодизації реформування є те, що сукупність
представлених етапів варто розглядати, як цілісну систему змін. Тобто
кожний етап включає проведення заходів реформування, які не
завершувалися на певному етапі, а являлися передумовою для початку
наступного. В умовах сьогодення реформа зосередилася на якості послуг.
Використовуються різні механізми для підвищення якості медичних послуг
(стандартизація, сертифікація, новітні стандарти, навчання лікарів).
25

Цікавим є досвід Естонії, адже в цій пострадянській країні була
реалізована одна з найбільш вдалих медичних реформ. У відносно короткі
терміни було змінено принципи медичного фінансування та надано
автономію клінікам. За десять років у країні створено нову систему охорони
здоров’я, яка не поступається іншим європейським країнам. Система охорони
здоров’я в Естонії фінансується здебільшого за рахунок податків. Із 1992
року головним джерелом фінансування є цільовий податок із заробітної
плати. На його частку припадає понад 60% усіх витрат на охорону здоров’я.
Із державного бюджету покривається близько 8% загальних витрат на
охорону здоров’я, із муніципальних – близько 2%. В Естонії застосовується
система договірних відносин, при якій фонд медичного страхування (ФМС)
укладає договори тільки з певними медичними організаціями. Відбираються
найбільш ефективні постачальники послуг, у тому числі з приватних установ.
ФМС зобов’язаний укладати договори з лікарнями (найчастіше на п’ять
років). Контроль якості медичної допомоги входить у функції ФМС.
Головний інструмент контролю – проведення аудитів, комплексної оцінки
результатів діяльності медичних установ. Висновки Фонду щодо кожного
аудиту – це не тільки виявлення проблем, а й рекомендації для їх усунення.
Аудити проводяться спеціалізованими лікарськими асоціаціями [28].
Таким чином, досвід розвитку системи соціальних гарантій в галузі
охорони здоров’я кожної країни є унікальним. Звичайно вже сформовані
приклади поступового і ефективного реформування системи охорони
здоров’я, як, наприклад, досвід Польщі, яка пережила аналогічну українській
систему охорони здоров’я. Такий досвід втілення якісних змін і позбавлення
помилок, які свого часу здійснила Республіка Польща є корисним для
України в умовах побудови більш сучасної та ефективної моделі охорони
здоров’я у контексті євроінтеграції.
Отже, зарубіжний досвід розвитку системи соціальних гарантій в галузі
охорони здоров'я різниться в різних країнах. Деякі країни мають
універсальну систему охорони здоров'я, яка забезпечує медичне
26

обслуговування всім громадянам безплатно або за символічну плату. Ці
системи фінансуються за рахунок загальних податків або обов'язкових
внесків.
Також, наприклад, в Канаді існує система медичного страхування,
відома як Канадська модель охорони здоров'я. Кожен громадянин має право
на базові медичні послуги, і фінансування забезпечується з урядових коштів.
Ця система забезпечує доступність медичної допомоги всім канадцям
незалежно від їх соціального статусу чи доходу.
У Великій Британії діє Національна служба охорони здоров'я (National
Health Service, NHS), яка надає медичну допомогу безоплатно. Ця система
також фінансується з податків і забезпечує всеосяжну медичну допомогу
громадянам.
Європейські країни, такі як Німеччина, Франція, Швеція та інші, мають
систему загального обов'язкового страхування. В цих країнах громадяни
мають зобов'язання мати медичне страхування, але держава забезпечує
регулювання і стандартизацію системи. Це дає можливість гарантувати
доступність та якість медичних послуг для всіх.

27

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ СИСТЕМИ
ДЕРЖАВНИХ СОЦІАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ
ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ (2020-2022 рр.)

2.1. Особливості формування мережі закладів охорони здоров'я.

Україна має певні особливості щодо формування мережі закладів
охорони здоров'я. Основною установою, що забезпечує регулювання та
координацію цієї мережі, є Міністерство охорони здоров'я України.
Одна з ключових особливостей полягає в тому, що система охорони
здоров'я в Україні базується на принципах загальної доступності та
безоплатності медичної допомоги для громадян. Основними складовими
мережі охорони здоров'я є державні та комунальні заклади охорони здоров'я,
приватні медичні установи, а також заклади, що належать до неурядових
організацій.
Державні заклади охорони здоров'я фінансуються з державного
бюджету, а їхню діяльність координує Міністерство охорони здоров'я. Вони
надають медичну допомогу безкоштовно або за символічну плату.
Комунальні заклади охорони здоров'я фінансуються з місцевих бюджетів та
забезпечують медичне обслуговування в місцевих громадах.
Приватні медичні установи, зазвичай, фінансуються з власних коштів
або за рахунок плати пацієнтів. Вони також надають медичні послуги, але
вартість цих послуг може бути значно вищою порівняно з державними та
комунальними закладами.
Неврядові організації також можуть мати свої заклади охорони
здоров'я, які фінансуються за рахунок благодійних внесків, грантів або інших
джерел. Ці установи можуть спеціалізуватися на наданні допомоги певним
категоріям.
28

28 лютого 2023 року Кабінет Міністрів України схвалив постанову
«Деякі питання організації функціонуючої мережі закладів охорони
здоров’я». Документ скасовує діючий з 2019 року попередній порядок
створення госпітальних округів і визначає новий порядок функціонування
госпітальних округів і госпітальних кластерів та встановлення їх меж [29].
Отже, Постанова № 174 розпочинає інфраструктурний етап медичної
реформи, метою якого є забезпечення територіальної доступності якісної
медичної та реабілітаційної допомоги.
З 04.03.2023 втратила чинність постанова Кабінету Міністрів України
«Деякі питання створення госпітальних округів» від 27 листопада 2019 р. №
1074. «Водночас перелік опорних закладів охорони здоров’я госпітальних
округів на період до 2023, затверджений постановою КМУ від 15 січня 2020
р. № 23-р, продовжує діяти із змінами згідно з постановою Кабінету
Міністрів України від 7 вересня 2022 р. № 789-р» [3].
«Перш за все зазначимо, що благоустроєна мережа закладів охорони
здоров’я – це мережа закладів охорони здоров’я, яка надає медичну допомогу
в межах відповідного госпітального округу, зокрема під час надзвичайних
ситуацій, надзвичайного чи воєнного стану. Налагоджена мережа дозволяє
організувати належну якість таких послуг, своєчасність і доступність для
населення, а також ефективне використання матеріальних, трудових та інших
ресурсів» (п. 2 Порядку № 174).
Як видно з визначення, на базі госпітальних округів формується
заможна мережа ЛПЗ. Це території, «на яких забезпечується надання якісної,
комплексної, безперервної та орієнтованої на потреби пацієнта медико-
реабілітаційної допомоги (п. 2 ст. 3 Закону України «Основи законодавства
України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII)» [15].
Госпітальні округи, у свою чергу, поділяються на госпітальні кластери.
У госпітальних округах працюють загальні, кластерні та суперкластерні
багатопрофільні лікарні, а також постачальники інших медичних послуг.
29

Загальні, кластерні та суперкластерні заклади охорони здоров’я
відрізняються за обсягом і складністю медичної та реабілітаційної допомоги,
а також кількістю обслуговуваних осіб. Законодавець додав своє визначення
до Основ влітку 2022 року. «Постанова № 174 визначає оптимальну мережу
та спеціалізацію цих ОЗ» [29].
Типи багатопрофільних лікарень у складі комплексної мережі
визначаються відповідно до мінімального (базового) переліку напрямків
надання медичної допомоги згідно з додатком до Порядку № 178:
«Загальнооздоровчий заклад – це багатопрофільний лікарняний заклад,
який надає медико-реабілітаційну допомогу населенню територіального
населеного пункту або кількох громад та забезпечує основні напрямки
надання стаціонарної медичної допомоги згідно з переліком, визначеним
Кабінетом Міністрів України, стабілізацію стану хворого. стану та його
маршрутизації до закладів охорони здоров’я кластеру та суперкластеру (п. 5
ст. 3 Основ)» [15].
Заклад охорони здоров’я кластера – «багатопрофільний лікарняний
заклад, здатний забезпечити на території госпітального кластеру потребу
населення в медичній допомозі за найбільш поширеними захворюваннями та
станами за напрямками надання медичної допомоги в стаціонарних умовах
згідно з переліком. визначається Кабінетом Міністрів (п. 8 ст. 3 Основ)» [15].
Суперкластерний заклад охорони здоров’я – це «багатопрофільний
лікарняний заклад, який має ресурси та технології, спрямовані на надання
медичної допомоги при найбільш складних та/або рідкісних випадках
захворювань населення всього госпітального округу за напрямками надання
медичної допомоги в стаціонарних умовах у відповідно до переліку,
визначеного Кабінетом Міністрів (ст. 14, 3 Основ)» [15].
«Обласним, Київській міській державним (військовим) адміністраціям
до 1 травня 2023 року розробити та подати на затвердження МОЗ спроможну
мережу закладів охорони здоров’я та плани розвитку госпітальних округів,
30

які МОЗ має розглянути та погодити. протягом двох місяців (п.п. 4, 6
постанови № 174)» [29].
Зазначені терміни не поширюються на райони, які перебувають під
тимчасовою окупацією або зоною активних бойових дій. Кабінет міністрів
пропонує Раді міністрів Автономної Республіки Крим, Луганській,
Донецькій, Запорізькій, Херсонській обласним та Севастопольській міській
державним адміністраціям протягом шести місяців після припинення або
скасування подати пропозиції щодо визначення обґрунтованої мережі ПОЗ.
воєнного стану (п. 5 постанови № 174).
«Після узгодження з Міністерством охорони здоров'я обласна та
Київська адміністрації мають затвердити кожну свою статкову мережу та
план розвитку госпітального округу. Передбачено, що плани розвитку
регіонів переглядатимуться та перепогоджуватимуться з МОЗ не рідше
одного разу на три роки (п. 17 Порядку № 174)» [31].
Госпітальні округи діятимуть у межах Автономної Республіки Крим,
областей, мм. Києві та Севастополі (п. 4 Порядку № 174).
Розгалужена мережа закладів охорони здоров’я госпітального округу
включає:
- надскупчення СЗЗ;
- кластерні СЗЗ;
- загальні ПОЗ;
- надавачі первинної медичної допомоги;
центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф з
постійними пунктами дислокації бригад екстреної (швидкої) медичної
допомоги.
Надкластерні HMO в межах госпітального округу:
- багатопрофільні лікарні для дорослих;
- багатопрофільна дитяча лікарня;
31

- заклади з розрахунку не більше одного на госпітальний округ, що
виконують функцію головного центру з організації та надання медико-
реабілітаційної допомоги за напрямами:
«• онкологічний
• кардіологія
• психіатричні
• фтизіопульмональний або інфекційний
• перинатальний (ч. 1 п. 6 Порядку № 174)» [29].
Загалом центри охорони здоров’я суперкластеру можуть працювати за
28 напрямками надання медичної допомоги, повний перелік яких наведено у
додатку до Порядку № 174:
«акушерство та гінекологія (III рівень перинатальної допомоги)
анестезіологія (інтенсивна терапія в невідкладних станах)
гастроентерології
гематології
неонатології
ендокринологія
інтенсивна терапія
інфекційні захворювання
кардіології
кардіохірургія
комбустіологія
неврологія
нейрохірургія
нефрології
отоларингологія
офтальмології
ортопедія і травматологія
паліативна допомога
пульмонології
32

реабілітація
ревматології
судинна хірургія
терапія
торакальна хірургія
урології
хірургія, особливо дитяча
щелепно-лицева хірургія
трансфузіології» [29].
Визначений КМУ мінімальний перелік напрямів надання медичної
допомоги може бути розширений за рішенням власника багатопрофільної
лікарні відповідно до потреб населення (ч. 2 п. 6 Порядку № 174).
Окрім багатопрофільних лікарень ПМСД, розгалужена мережа
госпітального округу включає організаційно інтегрований набір
постачальників первинної медичної допомоги (ПМСД). Зауважимо, що
робота з територіальної доступності охоплює, зокрема, зміну структури та
розширення послуг ГТД у громадах (п. 3, 8 Порядку № 174). «Заклади ПМД
у складі благополучної мережі госпітальних округів мають забезпечувати
надання якісної, комплексної, безперервної та орієнтованої на пацієнта
первинної медико-санітарної допомоги відповідно до соціально-
демографічних характеристик населення, особливостей його поселення» [32,
c.80].
Маршрути транспортування хворих бригадами екстреної (швидкої)
медичної допомоги до суперкластерних, кластерних та загальномедичних
центрів за відповідними напрямками надання медичної допомоги
затверджуються структурними підрозділами з питань охорони здоров’я
облдержадміністрацій. При цьому пункти постійної дислокації бригад
екстреної (швидкої) медичної допомоги у розгалуженій мережі мають бути
визначені таким чином, щоб забезпечити нормативи прибуття бригад
33

відповідно до постанови КМУ № 10. 1271 від 16 грудня 2020 року (п. 9
Порядку № 174).
Лікарняний кластер діятиме в межах району адміністративно-
територіальної одиниці. Він матиме один кластерний об’єкт, який
обслуговуватиме не менше 120 тис. осіб і розташовуватиметься, як правило,
в адміністративному центрі району.
Для кожного кластера лікарні можна визначити більше одного
кластеризованого:
- з розрахунку на чисельність населення понад 120 тис. осіб;
- врахування територіальної доступності населення до медичної
допомоги;
- з урахуванням можливості надання медичної допомоги населенню за
мінімальними (базовими) напрямками згідно з додатком до Порядку No174.
Загалом центри здоров’я кластера можуть працювати за 20 напрямками
надання медичної допомоги: акушерство та гінекологія (II рівень
перинатальної допомоги), алергологія, анестезіологія (інтенсивна терапія в
невідкладних станах), дерматовенерологія, ендокринологія (крім хірургічних
ВТ), кардіологія, неврологія. , нейрохірургія, отоларингологія, педіатрія,
реабілітація, терапія, ортопедія та травматологія, урологія, хірургія, зокрема
судинна, офтальмологія, паліативна допомога, психіатрія, трансфузіологія.
«В обласних центрах і містах з населенням понад 300 тис. осіб та в
Києві кількість закладів охорони здоров’я кластеру визначається з
розрахунку один такий заклад на 150 тис. населення. При цьому, як і в інших
госпітальних кластерах, враховують територіальну доступність медичної
допомоги та можливість таких закладів надавати медичні послуги за
мінімальними (базовими) площами» [29].
Загальний ППЗ обслуговуватиме одну або кілька територіальних
громад і розрахований на 40 тис. населення, яке проживає в радіусі 60 км.
Як і на вищих рівнях, для доступу до медичної допомоги важливими є
не лише обсяг і види медичних послуг, а й транспортне сполучення та якість
34

дорожнього покриття. «Необхідно забезпечити прибуття на загальну ПОЗ
протягом не більше 60 хвилин. Якщо це неможливо зробити через
особливості рельєфу або відсутність доріг, зона обслуговування може бути
менше 60 км» [33].
Загальні HMO працюють у шести сферах охорони здоров’я:
- анестезіологія (інтенсивна терапія в невідкладних станах);
- неврологія;
- інфекційні захворювання;
- ортопедія і травматологія;
- терапія;
- хірургія.
З набранням чинності Постанови № 174 втрачають чинність умови
Порядку проведення конкурсу на посаду керівника державного,
комунального закладу охорони здоров’я, затвердженого розпорядженням
КМУ від 27 грудня 2017 р. № 1094.
У разі проведення конкурсу на посаду керівника закладу охорони
здоров’я комунальної форми власності, який входить або планується до
включення до комплексної мережі закладів охорони здоров’я відповідного
госпітального округу, до складу конкурсної комісії входить представник
Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурного
підрозділу з питань охорони здоров'я обласної, Київської чи
Севастопольської міських державних адміністрацій за місцезнаходженням
закладу охорони здоров'я.
Отже, як бачимо, інфраструктурний етап медичної реформи вже
розпочато і влітку 2023 року має запрацювати спроможна мережа закладів
охорони здоров’я у відносно спокійних регіонах України. Це передбачає
злагоджену роботу ЗЛЗ спеціалізованих лікарень, первинна та екстрена
медична допомога, що обслуговує населення громад, районів та областей. У
результаті спроможна мережа має забезпечити територіальну доступність
якісної та своєчасної медичної та реабілітаційної допомоги в межах області.
35

Вони відповідають за організацію розгалуженої мережі обласних та
Київської міської державних адміністрацій. У планах розвитку госпітальних
округів мають враховувати побажання територіальних громад. Водночас
органи місцевого самоврядування мають керуватися затвердженими
планами, коли приймають рішення про створення, реорганізацію чи
перепрофілювання ООПТ у громаді чи районі.

2.2. Державні гарантії медичного обслуговування населення.

Програма державних гарантій медичного обслуговування населення
(програма медичних гарантій) — відносно нове явище для українського
суспільства, яке з’явилося в результаті розробки та впровадження медичної
реформи в Україні у 2017-2020 роках. Так, 19 жовтня 2017 року прийнято
Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування
населення», згідно з яким визначено, що «державні фінансові гарантії
включають надання медичних послуг (медичних послуг), необхідних
пацієнтам та ліків належної якості за рахунок коштів Державного бюджету
України за програмою медичних гарантій» [34].
Цим законом України вперше на законодавчому рівні визначено, що
включає програма державних гарантій медичного обслуговування населення
(програма медичних гарантій). У п. 1 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону України
визначено, що «це програма, яка визначає перелік та обсяг медичних послуг
(у тому числі виробів медичного призначення) та лікарських засобів, повна
оплата надання яких пацієнтам гарантується державою на за рахунок коштів
Державного бюджету України згідно з тарифом на профілактику,
діагностику, лікування та реабілітацію при захворюваннях, травмах,
отруєннях і патологічних станах, а також на вагітність і пологи» [34].
Наведена норма вказує саме на медичні послуги (в тому числі медичні
вироби). Однак у ч. 1 ст. 4 цього ж Закону України програма медичних
36

гарантій також охоплює повну оплату з Державного бюджету України
необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних із наданням:
1) невідкладна медична допомога;
2) первинна медико-санітарна допомога;
3) вторинна (спеціалізована) медична допомога;
4) третинна (високоспеціалізована) медична допомога;
5) паліативна допомога;
6) медична реабілітація;
7) медичне обслуговування дітей до 16 років;
8) медична допомога при вагітності та пологах.
За логікою законодавця поняття «медичні послуги» поглинає поняття
«медична допомога». Якщо звернутися до основоположного у сфері охорони
здоров’я Закону України «Основи законодавства України про охорону
здоров’я» від 19.11.92 р. № 2801-XII, то бачимо, що відповідно до абз. 3
години 1 ст. 3 медична допомога – це діяльність професійно підготовлених
медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування
та реабілітацію у зв'язку із захворюваннями, травмами, отруєннями та
патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами. «Тоді як
медична послуга (медична послуга) – це послуга, яка надається пацієнту
закладом охорони здоров’я або фізичною особою – підприємцем,
зареєстрованою та має ліцензію на провадження господарської діяльності з
медичної практики, і оплачується її замовником. Замовником мед.
обслуговування населення» [15].
Крім того, медичну допомогу надають професійно підготовлені
медичні працівники, які перебувають у трудових відносинах із закладами
охорони здоров’я, що надають медичну допомогу згідно з отриманою
відповідно до закону ліцензією, та фізичними особами-підприємцями, які
зареєстровані та отримали відповідну ліцензію в у встановленому законом
порядку і можуть перебувати в цивільно-правових відносинах із зазначеними
установами. А медична послуга надається закладом охорони здоров'я або
37

фізичною особою-підприємцем, зареєстрованою та ліцензованою в
установленому законодавством порядку на провадження господарської
діяльності з медичної практики. Таким чином, після прийняття Закону
України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування
населення» поняття «медична допомога» поглинається поняттям «медична
послуга», що, водночас, виглядає нелогічним та непослідовним, враховуючи
положення Закону України «Основи законодавства України про охорону
здоров’я» вище.
Медична допомога та медичне обслуговування – два поняття, які слід
відокремлювати одне від одного. Такий розподіл дозволяв і дозволяє
визначати рівень гарантії отримання медичної допомоги (наприклад, у
невідкладних випадках) пацієнтам незалежно від віку, раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану. статус, зареєстроване місце проживання.
ознака мови або інші знаки. Водночас, визначення переліку платних
медичних послуг на нормативному рівні забезпечить публічність, прозорість
та відкритість у сфері охорони здоров’я, що в свою чергу призведе до
реалізації програми фінансових гарантій медичного обслуговування
населення.
Державні гарантії медичного обслуговування населення України –
система забезпечення доступу населення до якісних медичних послуг.
Основними документами, що регулюють цю систему, є Конституція України
та Закон України «Про охорону здоров’я».
Відповідно до Конституції України «кожен громадянин має право на
медичну допомогу, а держава зобов’язана забезпечити умови для її надання.
Законодавство визначає основні принципи та гарантії медичного
обслуговування населення» [35].
Однією з форм надання медичної допомоги є загальнообов'язкове
державне медичне страхування. Відповідно до Закону України «Про
загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування» усі
38

громадяни України, які мають статус платника єдиного внеску, автоматично
підключаються до системи медичного страхування. Це означає, що вони
мають право на безкоштовне медичне обслуговування в державних і
комунальних медичних закладах.
До державних гарантій медичного обслуговування відноситься також
програма медичних гарантій, яка визначає обсяг і стандарти медичної
допомоги, що надається населенню безоплатно або за рахунок коштів
державного бюджету. Ця програма включає такі послуги, як медичне
обстеження, лікування захворювань, невідкладна медична допомога,
профілактичні заходи та інші.

2.3. Державні і громадські заходи щодо охорони та зміцнення
здоров'я населення.

Державна політика України в галузі охорони здоров’я – це «сукупність
прийнятих загальнодержавних рішень або зобов’язань щодо збереження та
зміцнення фізичного і психічного здоров’я та соціального благополуччя
населення держави як найважливішої складової її національного багатства
через здійснення комплексу політичних, організаційних, економічних,
правових, соціальних, культурних, наукових і медичних заходів з метою
збереження генофонду української нації, її гуманітарного потенціалу та
врахування потреб нинішніх і майбутніх поколінь у інтереси як конкретної
особи (індивіда), так і суспільства в цілому» [36, с.105].
Які завдання та зміст роботи ЦГЗ, взаємодія з іншими закладами
охорони здоров’я? «Здоров'я населення є визначальним фактором
поступального розвитку суспільства, його перспектив у соціальній,
економічній, науковій, культурній та інших сферах життя. Вивченням
здоров'я населення та системи його охорони займається наука «громадське
здоров'я». Нові виклики та загрози, зростання вимог до охорони здоров’я
39

потребують вдосконалення методів оцінки стану здоров’я населення,
обґрунтування сучасних стратегій і програм розвитку, підвищення
ефективності системи охорони здоров’я» [37, с.402].
У центрі уваги громадської охорони здоров’я є покращення здоров’я та
якості життя шляхом профілактики та лікування захворювань та інших
фізичних і психічних станів. Для цього ведеться епідеміологічний нагляд за
випадками та показниками здоров’я та пропаганда здорового способу життя.
Державна установа «Центр громадського здоров’я МОЗ України» є
«закладом охорони здоров’я, відповідальним за збереження та зміцнення
здоров’я населення, соціально-гігієнічний моніторинг захворювань,
епідеміологічний нагляд і біологічну безпеку, групову та популяційну
профілактику захворюваності, епідемічний контроль та стратегічне
управління у сфері громадського здоров'я» [38].
Комунальний заклад «Центр громадського здоров’я МОЗ України»
створено на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України наказом
МОЗ України від 18 вересня 2015 року № 604. «Основне завдання Центру
громадського здоров'я (ЦГЗ) має працювати у сфері громадського здоров'я.
Центр виконує лікувально-профілактичні, науково-практичні, організаційно-
методичні функції у сфері охорони здоров’я з метою забезпечення якісного
лікування хворих на соціально небезпечні захворювання, зокрема ВІЛ/СНІД,
туберкульоз, наркоманію, вірусні гепатити тощо, профілактика захворювань
в контексті розвитку систем охорони здоров'я» [38]. ОГС бере участь у
формуванні регуляторної політики та взаємодіє з іншими міністерствами,
науково-дослідними установами, міжнародними, громадськими
організаціями, які працюють у сфері охорони здоров’я та боротьби із
соціально небезпечними захворюваннями. Які теоретико-методологічні
основи формування та реалізації державної політики у сфері охорони
здоров’я та громадського здоров’я? Основи державної політики у сфері
охорони здоров’я та охорони здоров’я громадян визначені низкою
40

нормативно-правових актів і програмних документів, найважливішими з
яких є:
- Конституція України;
- Закон України «Основи законодавства України про охорону
здоров'я»;
- концепція розвитку охорони здоров'я населення України, затверджена
Указом Президента України від 07.12.2000 р. № 1313;
- Укази Президента України:
- «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони
здоров'я населення» від 06.12.2005 р. № 1694/2005;
- «Про вдосконалення державного управління у сфері протидії
поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу в Україні» (зі змінами,
внесеними згідно з Указом Президента України від 26 січня 2007 року №
46/2007) від 30 листопада 2005 року № 1674/2005;
- «Про додаткові невідкладні заходи щодо протидії поширенню ВІЛ-
інфекції/СНІДу в Україні» від 12 грудня 2007 року № 1208/2007;
– «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 18
січня 2006 р.
- «Про заходи щодо підвищення ефективності боротьби з небезпечними
інфекційними хворобами» від 14 лютого 2006 року № 132/2006 [39, ст.154-
158];
- Постанови Кабінету Міністрів України:
- програма діяльності Кабінету Міністрів України "Український
прорив: для людей, а не політиків" (затверджена постановою Кабінету
Міністрів України від 10 січня 2008 р. № 14);
- Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Подолання
наслідків світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток»
(затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2008 р.
№ 1107);
41

- Національний план розвитку системи охорони здоров’я на період до
2010 року (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13
червня 2007 р. № 815) [40, с.28-29].
- ДУ «Центр громадського здоров’я МОЗ України» реалізує проекти з
міжнародними партнерами, спрямовані на протидію ВІЛ-інфекції/СНІДу,
туберкульозу, розробку нових програм моніторингу та оцінки та
фармацевтичний менеджмент: [38]
- Догляд і лікування. Повна назва проекту: Посилення можливостей
лікування ВІЛ/СНІДу в Україні в рамках Надзвичайної ініціативи
Президента США щодо допомоги хворим на ВІЛ/СНІД (PEPFAR).
– SILab. Повна назва проекту: Підтримка системи епідеміологічного
нагляду за ВІЛ-інфекцією та системи управління/покращення якості
лабораторії МОЗ України, покращення використання стратегічної інформації
та розбудова потенціалу громадської охорони здоров’я в рамках
Надзвичайної ініціативи Президента щодо допомоги ВІЛ/СНІДу (PEPFAR),
реалізований ДУ «Центр громадського здоров’я МОЗ України».
- проекти Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом
та малярією (GF):
- Проект ГФ 2018-2020. Повна назва проекту: Прискорення прогресу
України у забезпеченні сталої відповіді громадського здоров’я на
туберкульоз та ВІЛ-інфекцію.
- Проект ГФ 2021-2023. Повна назва проекту: Прискорення прогресу у
зниженні тяжкості туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні.
– GFA/THL. Повна назва проекту: Надання підтримки Україні у
розвитку сучасної системи громадського здоров'я.
- FHI. Повна назва проекту: Співпраця з Україною у сфері охорони
здоров'я.
- Союз. Повна назва проекту: Посилення впровадження Рамкової
конвенції ВООЗ з боротьби проти тютюну в Україні. Реалізує державну
політику України у сфері охорони здоров’я та здоров’я населення МОЗ
42

України, діяльність якого спрямована на досягнення таких стратегічних цілей
[41]:
«- підвищення якості медичної допомоги, забезпечення рівного доступу
до медичних послуг;
- створення умов для стабільного розвитку системи охорони здоров'я в
довгостроковій перспективі;
- відновлення високих морально-етичних, професійних засад у
діяльності медичного працівника та підвищення престижу професії лікаря в
суспільстві;
- забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя;
- проведення цілеспрямованої роботи щодо збільшення середньої
тривалості життя».
Довгостроковими пріоритетами МОЗ України є:
- досягнення стабільного та повноцінного фінансового забезпечення
галузі;
- підвищення ефективності та якості медичних послуг шляхом їх
стандартизації;
- Створення єдиного медичного простору.
Вітчизняні дослідники стверджують, що «для розробки та реалізації
ефективної політики реформування охорони здоров’я необхідно пройти такі
три етапи: прийняття політико-управлінських рішень, їх реалізація та оцінка
результатів реформ» [42, с. 104].
Слід зазначити, що національна політика охорони здоров’я має
передбачати створення нової ідеології охорони здоров’я в Україні, розробку
шляхів і засобів оптимальної організації на національному рівні охорони та
зміцнення здоров’я, формування здоров’я людини. спосіб життя, медико-
соціальна профілактика захворювань, реабілітація.
Серед основних цілей нової ідеології охорони здоров'я виділяють такі
позиції: «1) стимулювання державою соціальної спрямованості розвитку
суспільства; 2) впровадження нешкідливих технологій, що забезпечують
43

охорону життя і здоров'я в процесі матеріально-технічного виробництва; 3)
забезпечення державою першочергового фінансування комплексних
народногосподарських програм профілактики, своєчасного лікування,
реабілітації та інших заходів з охорони здоров'я; 4) заохочення державою
підприємств і організацій, які активно інвестують у пріоритетні напрямки
розвитку охорони здоров’я» [43, с.136].
Щодо стратегічних цілей національної політики охорони здоров’я
України, то до них слід віднести:
«- зниження захворюваності та передчасної смертності різних груп
населення за віковими, статевими, професійними, релігійними та іншими
ознаками;
- подовження середньої тривалості життя людини при збереженні її
достатньої якості;
- продовження трудового довголіття та соціальної активності людини;
- зменшення негативного впливу навколишнього середовища
(природного та антропогенного) на здоров'я населення;
- докорінне вдосконалення системи медичної профілактики
захворювань та їх ускладнень, а також реабілітації осіб, які втратили
здоров'я» [40, c.29].
Структура державної політики в контексті розбудови незалежної
демократичної України визначається стратегією суспільного вибору та
масштабністю суспільних перетворень і в цілому відображає
багатоаспектність існування та розвитку основних потреб та інтересів
суспільства. Стратегічною метою державної політики у сфері охорони
здоров’я та здоров’я населення є покращення стану здоров’я населення,
підвищення реальної доступності медичної допомоги для всіх його верств.
Збереження і зміцнення здоров'я забезпечує більш повне використання
різнобічних можливостей людини, подовження тривалості активного
трудового періоду її життя і підвищення економічно значущих якісних
характеристик населення. Здоров'я розуміється не стільки як здатність до
44

фізично благополучного існування, скільки як здатність виконувати
соціально-трудові функції, відтворювати сукупність здібностей і потреб
людини в цілому. Ступінь розвитку різних здібностей, творчих здібностей
особистості і повнота їх реалізації, інтенсивність і результативність
життєдіяльності особистості не тільки залежать, а й певною мірою похідні
від стану її здоров'я.
Основою нової сучасної парадигми державної політики України у сфері
охорони здоров’я та громадського здоров’я має стати розуміння того, що
здоров’я людини є соціально-економічною цінністю, та здійснення
скоординованих дій, спрямованих на покращення здоров’я нації. стратегічне
значення країни.
Як зазначалося вище, державна політика у сфері охорони здоров’я та
здоров’я населення спрямована на підвищення рівня здоров’я, підвищення
якості життя та збереження генофонду українського народу. Його реалізація
має забезпечити доступність кваліфікованої медичної допомоги кожному
громадянину України, сприяти впровадженню нових ефективних механізмів
фінансування та управління галуззю, створенню умов для формування
здорового способу життя. Стратегія розвитку охорони здоров’я та охорони
здоров’я в Україні визначається станом та динамікою розвитку громадського
здоров’я, діяльністю закладів охорони здоров’я, а також соціально-
економічною та політичною ситуацією в державі, яка визначається змінами,
які мали місце в державному і громадському житті.
Виходячи зі змісту самого поняття «державна політика у сфері охорони
здоров’я», головною метою державної політики у сфері охорони здоров’я на
сучасному етапі має бути:
«- досягнення позитивних змін у сформованій ситуації, а саме
збереження та зміцнення здоров’я всіх верств населення;
- підвищення якості та ефективності медичної допомоги;
- забезпечення соціальної справедливості та прав громадян на її
отримання в умовах трансформації соціально-економічних відносин;
45

- удосконалення організації та фінансування галузі та раціональне
використання ресурсів» [44, c.3].
Досягти цієї мети можна лише шляхом реалізації комплексу
загальнодержавних заходів, які передбачають:
«- проведення економічних реформ, спрямованих на поступальний
розвиток виробництва та збільшення ВНП, що сприятиме підвищенню
добробуту населення та формуванню державного бюджету, який забезпечить
реалізацію програм охорони здоров’я та соціального захисту потребуючих;
- поліпшення добробуту людей, створення умов для забезпечення
раціонального збалансованого харчування, безпечного для здоров'я житла,
активного культурного відпочинку, фізичної культури і спорту;
- забезпечення ефективної охорони навколишнього природного
середовища, у тому числі впровадження екологічно чистих технологій у
промисловість, енергетику, сільське господарство, будівництво та транспорт,
створення та використання сучасних засобів знешкодження шкідливих
речовин та охорони навколишнього середовища, підвищення екологічної
культури населення;
- забезпечення охорони праці та техніки безпеки в усіх галузях
виробництва, створення здорових умов праці, ефективної профілактики
виробничого травматизму та професійних захворювань;
- формування здорового способу життя, його моральне і матеріальне
стимулювання, гігієнічне виховання і навчання людей, особливо дітей і
молоді, розвиток фізичної культури і спорту, боротьба зі шкідливими
звичками (алкоголізмом, тютюнопалінням, наркоманією, токсикоманією);
- проведення активної демографічної політики, спрямованої на
підвищення народжуваності та зниження смертності, особливо дітей та осіб
працездатного віку, удосконалення системи планування та захисту сім'ї,
політики підтримки молоді, соціального захисту інвалідів та осіб похилого
віку;
46

- збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення,
вдосконалення системи охорони материнства, поліпшення умов праці та
побуту матерів;
- забезпечення всебічного гармонійного фізичного і психічного
розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування,
оптимальних умов життя, виховання і навчання;
- забезпечення профілактичної спрямованості системи охорони
здоров'я шляхом вдосконалення санітарного законодавства, широкого
впровадження профілактичних заходів;
- розвиток фармацевтичної та медичної інструментальної
промисловості, виробництва імунобіологічних препаратів, медичного
приладобудування, здешевлення, підвищення якості та безпечності
вітчизняної продукції, що має сприяти підвищенню
конкурентоспроможності, кардинально покращити медичне та матеріально-
технічне забезпечення медичних установ і населення» [45, c.59].
У контексті викладеного робимо висновок, що суспільні потреби щодо
оптимізації діяльності системи охорони здоров’я та здоров’я населення
України в епоху глобалізації потребують пошуку нових шляхів формування
та реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я та охорони
здоров’я населення. використовуючи інноваційні підходи та кращий
закордонний досвід. Необхідність вирішення ключових проблем галузі
визначила основні напрями державної політики у сфері охорони здоров’я та
охорони здоров’я населення. Першочерговим завданням є формування
науково обґрунтованої стратегії охорони здоров’я та здоров’я населення,
розробка державних комплексних і цільових програм, які мають забезпечити
її реалізацію.
Водночас слід особливо зазначити, що в сучасних умовах ефективна
реалізація державної політики України у сфері охорони здоров’я та охорони
здоров’я неможлива без розширення та зміцнення міжнародних зв’язків.
Підсумовуючи вищезазначене, зазначимо, що для України, яка нині
47

перебуває у процесі трансформації всієї системи державного управління,
процес впровадження змін у систему охорони здоров’я та громадського
здоров’я, ефективне управління якими є вагомим внеском у досягнення
адекватного рівня життя населення, значно ускладнюється.
На глибоке переконання, перш за все, необхідно внести зміни у
фінансово-економічні засади системи охорони здоров’я, а саме фінансування
має здійснюватися за обсягом послуг, що надаються, а не за наявною
інфраструктурою. Але стереотип мислення та сподівання населення на
надання безкоштовної медичної допомоги продовжує підтримуватися
певними політичними силами. Державний бюджет не може забезпечити
базові потреби населення в охороні здоров'я, не кажучи вже про
вузькоспеціалізовану та альтернативну допомогу. Важливо не лише мати
гарантований мінімальний соціальний пакет для надання медичної допомоги,
а й те, щоб громадянин мав вибір, де і як лікуватися. Тому система охорони
здоров'я повинна базуватися на різних формах організації. Перш за все,
необхідно максимально використати те, що є: залучити кошти ззовні,
зробити так, щоб вони не виходили за межі системи, а працювали на неї,
використовуючи для цього механізми державного регулювання.
48

РОЗДІЛ 3. ПРОЄКТ У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я
«ВАКЦИНАЦІЯ РЯТУЄ ЖИТТЯ»

3.1. Опис проєкту.

Вакцинація вважається одним із найбільших досягнень медицини
сучасного світу. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, саме
вакцинація, запобігаючи 20 захворюванням, щороку рятує життя 2–3
мільйонів людей. «Європейська обсерваторія систем і політики охорони
здоров’я зазначає, що обмеження можливостей лікарів вводити вакцину
проти грипу лікарям є значним організаційним бар’єром для національних
програм вакцинації. У квітні 2018 року Фармацевтична група Європейського
Союзу опублікувала документ, у якому викладено найкращі фармацевтичні
практики. Серед послуг та заходів, якими займаються фармацевти по всій
Європі, вони виділили вакцинацію від інфекції пневмококів, грипу,
оперізувального герпесу, вірусу папіломи людини, а також під час
подорожей. Враховуючи актуальність обраної теми, метою нашої роботи був
аналіз результатів пілотного проекту з вакцинації проти грипу в аптеках м.
Києва та визначення факторів, що впливають на прихильність до вакцинації»
[46, с.197].
Як відомо, грип – це дуже заразне вірусне захворювання, яке може
призвести до серйозних ускладнень і навіть летального результату.
Найкращий спосіб запобігти грипу – щорічна вакцинація. Щеплення
особливо важливі для тих осіб, які мають підвищений ризик захворіти на
грип через особливості своєї професії, тих, хто забезпечує життєзабезпечення
країни, а також представників груп ризику. «До групи ризику входять вагітні
жінки, діти до 5 років, люди похилого та старечого віку, а також люди з
хронічними захворюваннями. Рівень вакцинації в Україні залишається
низьким: у позаминулому сезоні (2019–2020 рр.) проти грипу щеплено 238
49

079 осіб (0,6% населення). Вакциновано лише 1,6% із 15,1 млн. людей із
групи ризику та 12,8% із 379 тис. медичних працівників» [47, c.85].
За словами керівника Національної технічної експертної групи з питань
імунізації, «частка населення, вакцинованого проти грипу, за останні роки
становить приблизно 0,5%. За неофіційною статистикою, тобто за кількістю
закуплених в аптеках доз вакцин, можна говорити про 0,9% щеплених від
грипу в Україні. При чисельності населення близько 40 мільйонів майже 1%
недостатньо для формування колективного імунітету».
Щоб спростити доступ українців до вакцинації проти сезонного грипу
та продемонструвати готовність України впроваджувати світові практики у
сфері охорони здоров’я, було проведено проект вакцинації проти грипу в
аптеках. Проект проводився з 10 по 14 листопада включно в 5 аптеках Києва
з 8:00 до 20:00. Вперше в Україні громадяни могли зробити щеплення від
грипу безпосередньо в аптеці. Взяти участь у проекті міг кожен повнолітній
за умови придбання в аптеці вакцини будь-якого виробника та попереднього
безкоштовного огляду лікаря на місці. «За п'ять днів у п'яти аптеках Києва
щепили 1714 українців. За результатами проекту можна зробити висновок,
що попит на вакцинацію поза медичними закладами в Україні є і досить
високий. МОЗ підтримує сучасні ініціативи та працює над спрощенням
процедури отримання вакцин в аптеках (як і в багатьох країнах світу)» [48,
с.67].
Наразі вносяться зміни до нормативно-правових актів, зокрема до
Положення про організацію та проведення профілактичних щеплень. Проект
наказу передбачає можливість для професійних молодших бакалаврів,
молодших бакалаврів та бакалаврів проводити процедуру щеплення без
участі лікаря. Також розглядається можливість надання права фармацевтам
робити щеплення в аптеках. Далі ми визначили фактори, що впливають на
початок вакцинації. До основних факторів, що сприяють вакцинації,
відносяться:
«• висока поінформованість про хвороби та їх наслідки;
50

• наявність рекомендацій, наданих медичним працівником;
• наявність у лікаря, який займається хворим, щеплення від грипу» [49,
с.235].
До основних факторів, що перешкоджають вакцинації, відносяться:
• оцінка особистого ризику захворіти як низького, впевненість у
доброму здоров'ї;
• негативне враження від ефективності вакцинації;
• побоювання щодо побічних ефектів;
• організаційні та фінансові бар'єри.
Щеплення проти грипу пропонувалися в аптеках у 40% європейських
країн у 2019 році. «Механізми оплати послуг вакцинації в аптеці
відрізняються від країни до країни: від повного відшкодування (як у
Британському національному плані імунізації проти грипу) до оплати за
клієнт (Португалія). Вакцинація проти грипу та інших інфекційних
захворювань в аптеках європейських країн є ефективною складовою
фармацевтичної діяльності та додатковою послугою, яка користується
попитом» [50, с.15].
Незаперечно, що фармацевти можуть підвищити доступність і
зручність вакцинації як додаткової послуги. У рамках пілотного проекту «в
п’яти аптеках Києва за п’ять днів щепили 1714 українців, що свідчить про
наявність попиту на щеплення поза медичними закладами в Україні. Серед
факторів, що сприяють вакцинації, є: обізнаність про наслідки захворювання
та надання консультації медичного працівника. Перешкоджають вакцинації
переконання в доброму здоров'ї і страх побічних ефектів» [51, c.85].
Проект громадського здоров’я «Вакцинація рятує життя» – це
ініціатива з підвищення обізнаності про важливість вакцинації та її вплив на
загальне самопочуття та здоров’я населення. Основна мета проекту –
залучити громадськість до активної участі в програмах вакцинації для
запобігання поширенню захворювань та захисту від потенційно небезпечних
захворювань.
51

В рамках проекту можуть бути реалізовані такі заходи:
1. Інформаційна кампанія: Проведення освітніх заходів, семінарів,
лекцій та розповсюдження інформаційних матеріалів про важливість
вакцинації, безпеку вакцин та їх вплив на здоров’я. Ви можете
організовувати просвітницькі заходи, батьківські збори в школах,
інформаційні кампанії в ЗМІ та соціальних мережах.
2. Створення доступу до вакцинації: забезпечення доступності вакцин
для всіх верств населення, включно з уразливими групами. Це може бути
створення пунктів масової вакцинації, мобільних бригад, розширення мережі
медичних закладів, що надають послуги з вакцинації, забезпечення
достатньою кількістю вакцин.
3. Партнерство з місцевою владою та організаціями громадського
сектору: Співпраця з місцевою владою, некомерційними організаціями та
іншими зацікавленими сторонами для спільного розвитку.
Розробка проекту громадської охорони здоров’я з акцентом на
вакцинацію є дуже важливою для порятунку життів і запобігання поширенню
захворювань. Основні кроки для розробки такого проекту можуть включати.
Аналіз ситуації: вивчення епідеміологічної ситуації, наявних вакцин та
їх ефективності, визначення проблемних груп населення та факторів ризику,
що сприяють поширенню захворювання.
Визначення мети проекту: Встановлення конкретної мети проекту,
наприклад досягнення певного відсотка вакцинованого населення або
зниження захворюваності на певну хворобу.
Розробка стратегії вакцинації: Визначення стратегії вакцинації,
включаючи групи населення, які мають бути вакциновані в першу чергу,
графік вакцинації та необхідні ресурси (вакцини, медичний персонал,
інфраструктура тощо).
Мобілізація ресурсів: Забезпечення необхідних ресурсів для реалізації
проекту, включаючи фінансування, закупівлю вакцин, навчання медичного
52

персоналу та створення відповідної інфраструктури для проведення
вакцинації.
Мета проекту "Вакцинація рятує життя" у сфері громадського здоров'я
полягає в просуванні та поширенні усвідомлення про важливість вакцинації
для збереження життя та покращення загального стану здоров'я населення.
Цей проект має на меті надати інформацію про вакцини, їх безпеку та
ефективність, а також розбити міфи та неправильні уявлення, пов'язані з
вакцинацією. Він спрямований на збільшення обізнаності громадськості про
вплив вакцин на індивідуальне та громадське здоров'я.
Головна мета полягає у збільшенні відсотка населення, яке отримує
необхідні вакцини, зокрема проти широко поширених захворювань, які
можна запобігти вакцинацією, наприклад, кір, поліомієліт, вірусний гепатит,
COVID-19 та інші.
Важливою частиною цього проекту є інформування громадськості про
протоколи вакцинації, доступність вакцин, місця вакцинації та інші аспекти,
що стимулюють людей здійснювати вакцинацію.
Мета проекту "Вакцинація рятує життя" полягає в підвищенні рівня
вакцинації, зменшенні поширення захворювань та збереженні життя людей
шляхом забезпечення інформованості та доступності вакцин.
Отже, здоров’я українців залишається найважливішим пріоритетом
країни й дотримання Календаря щеплень відіграє в цьому ключову роль. В
умовах воєнного стану імунізація – чи не найбільш ефективний метод
убезпечити себе та своїх дітей від тяжких захворювань та їхніх наслідків.
Через війну росії проти України наша медична система зосереджена на
допомозі бійцям Збройних сил України та тим цивільним мешканцям, які
постраждали внаслідок обстрілів ворожих військ. Мінімум який ми можемо
зробити, щоб зменшити навантаження на наших лікарів, зробити щеплення.
В Україні всі діти мають обов’язково отримати щеплення проти десяти
захворювань:
● туберкульозу,
53

● поліомієліту,
● дифтерії,
● кашлюка,
● правця,
● кору,
● гепатиту В,
● гемофільної інфекції,
● краснухи,
● епідемічного паротиту.
Ці вакцини безоплатні, їх закуповують державним коштом. Для всіх
дорослих потрібно кожні десять років поновлювати щеплення від дифтерії та
правця.
Відтоді як 220 років тому була винайдена перша сучасна вакцина,
щеплення вже врятували життя багатьох поколінь, рятуватимуть і майбутні.
Переривання планової вакцинації – відповідно до національного
календаря профілактичних щеплень – навіть на короткий період, підвищує
ймовірність спалахів інфекцій і захворювань, які попереджає вакцинація.
В останні роки показники охоплення щепленнями в Україні не
перевищували 80%. Відтак, ще в жовтні 2021 року в Україні зафіксували
спалах поліомієліту, а в січні 2022 року виявили другий випадок
захворювання. Тепер в країні зафіксовано і спалах кору [52, c.10].
Важливо зробити й додаткові щеплення з урахуванням епідсезону –
проти грипу та COVID-19. Якщо ви вже маєте 2 дози, то попіклуйтесь про
бустерну чи додаткову.
Вакцинація – єдиний спосіб захиститися від потенційно смертельних
недуг і можливість уникнути додаткових навантажень і на здоров’я
громадян, і на систему охорони здоров’я загалом. Щороку вакцинація рятує
2–3 млн людей в усьому світі від небезпечних захворювань та щороку
запобігає 1,5 млн летальних випадків унаслідок інфекційних хвороб [53].
54

Сьогодні в умовах війни імунізація є питанням національної безпеки,
оскільки здоров’я українців – усіх разом і кожного зокрема, залежить від
рівня охоплення щепленнями в країні.
В проект «вакцинація рятує життя» повинні входити такі види
вакцинації:
Щеплення проти гепатиту В роблять малюку в перші 24 години життя.
Це одне з перших батьківських рішень на користь життя малюка.
Вірус гепатиту В порушує функціонування печінки. Тривале
перебування вірусу в клітинах печінки провокує розвиток цирозу й раку
печінки, що майже завжди летальне.
Розвиток хронічної інфекції більше розповсюджений серед дітей
грудного віку, інфікованих їхніми матерями, або до досягнення п’ятирічного
віку. Саме тому важливо отримати всі три дози вакцини, бо від цього
залежить рівень захисту дитини.
Дорослим також варто дізнатися чи мають вони щеплення. Адже
вакцину проти вірусного гепатиту B ввели до програми імунізації дітей в
Україні лише з 2001 року.
Вірусом можна інфікуватися в лікарні, вдома, у стоматологічному
кабінеті, у перукарні, під час контакту з інфікованими предметами – зубною
щіткою, залізним гребінцем, ножицями, якими користувалася інфікована
людина [54, c.195].
Лікування вірусного гепатиту В довготривале. Надійним захистом від
цієї недуги є щеплення. Воно захищає більше, ніж на 95 % і формує довічний
імунітет.
Як вберегти немовля від важких форм туберкульозу?
Відповідь проста й однозначна – вакцина БЦЖ.
Вона запобігає розвитку туберкульозного менінгіту або міліарного
туберкульозу, які особливо небезпечні для дітей першого року життя.
55

Її вводять на 3–5 день життя дитини. Це рекомендований вік для
вакцинації, однак діти старше 5 днів також можуть бути вакциновані, якщо
раніше вони не були щеплені з об’єктивних причин.
Щеплення допоможе імунній системі малюка підготуватися до
можливих зустрічей з інфекцією й натренувати організм на боротьбу з нею.
Шановні батьки, поки не загоїлося місце щеплення, не можна:
● робити масаж руки дитини;
● наносити крем або мазь на місце щеплення;
● накладати на місце щеплення пластир;
● видаляти або чухати скоринку [55, c.133].
Вакцинація проти поліомієліту внесена до Національного календая
щеплень України та обов’язкова у всіх країнах Європи.
Зазвичай симптоми схожі на ГКІ або грип чи ГРВІ. Поки людина
думає, що в неї грип, вірус поліомієліту підступно розповсюджується
організмом. І згодом виникають рухові розлади. Вони виражаються
сильними болями в м’язах, паралічем, що розвивається за кілька годин,
вражаючи ноги, плечі, груди, живіт, обличчя тощо.
Згодом хвороба призводить до смерті від неможливості дихати. У разі
одужання функції уражених хворобою нервів та м’язів не відновлюються,
також можливі небезпечні ускладнення – пневмонія, міокардит, важкі
шлунково-кишкові розлади з кровотечею тощо.
Вірус передається під час контакту з калом або слиною інфікованої
людини: як правило, через брудні руки до рота, а після цього розмножується
в кишківнику. Джерелом інфекції можуть стати побутові предмети та
іграшки.
Ліків проти поліомієліту не існує, однак його можна попередити за
допомогою імунізації.
Діти до 5 років найбільш сприятливі до вірусу поліомієліту. Тому
щеплення роблять із раннього віку:
56

● у 2 та 4 місяці життя – інактивованою поліомієлітною вакциною
(ІПВ);
● у 6 та 18 місяців, а також 6 і 14 років – оральною поліомієлітною
вакциною (ОПВ).
Обидві вакцини формують імунітет до поліомієліту, а ОПВ запобігає
передаванню хвороби іншим людям завдяки тому, що формує імунітет у
кишківнику та перериває передавання збудника [56, c.330].
Дифтерія – гостре інфекційне захворювання. Збудник – дифтерійна
паличка. Коли вона потрапляє в дихальну систему, вона виробляє токсин,
який потрапляє до крові й уражає різні органи, найчастіше – серце, нервову
систему, нирки.
Передається інфекція повітряно-крапельним шляхом і може
проявлятися болями в горлі, підвищеною температурою, лихоманкою,
набряком слизової оболонки гортані, нальотом на мигдалинах сірого
кольору, осиплістю голосу. Призводить до ускладнення дихання. В час війни
існує особливо великий ризик інфікування.
Єдиний спосіб захиститися від дифтерії – вакцинація.
Дітям її проводять за схемою: 2, 4, 6, 18 місяці життя, 6, 16 років, і вже
потім дорослі мають ревакцинуватися кожні 10 років.
Ефективність щеплень становить 95–100 %, тож навіть не зволікайте —
дбайте і про малечу, і про себе.
Військові умови з обмеженим доступом до проточної води й засобів
гігієни, а також із підвищеним ризиком поранень є ідеальним середовищем
для виникнення правця. Це – інфекційна хвороба, яку спричиняють бактерії
Clostridium tetani. Вони живуть у ґрунті та кишковому тракті тварин.
Від людини до людини це захворювання не передається. Інфікування
правцем відбувається при потраплянні бруду в рану або поріз, унаслідок
укусів тварин чи травмування гострими предметами, уламками деревини.
57

Правець вражає нервову систему і проявляється сильними судомами,
що може призвести до переломів кісток, проблем із ковтанням. Хвора
людина відчуває сильні болі.
Прогноз у разі захворювання несприятливий. Навіть попри екстрену
реанімацію та оперативне медичне втручання смертність досягає 70 %.
Смерть, як правило, настає через спазм дихальних м’язів і параліч серцевого
м’яза.
Єдиний надійний спосіб захиститися від правця – щеплення,
ефективність якого становить 95–100 %.
Дітям щеплення роблять у 2, 4, 6, 18 місяців, 6 та 16 років. Утім
імунітет не зберігається на все життя. Тому необхідна ревакцинація у 26, 36,
46, 56, 66 і далі – кожні десять років. Вчасна ревакцинація є вкрай важливою.
Звертаємося до всіх дорослих: перевірте свій вакцинальний статус.
Коли ви востаннє отримували щеплення проти правця? Якщо минуло понад
10 років, — обов’язково зверніться до найближчої амбулаторії або до
медичного працівника в центрі розміщення внутрішньо переміщених осіб.
Якщо ви плануєте або вже захищаєте Україну на фронті, будь ласка,
обов’язково зробіть щеплення.
Кашлюк – це вкрай заразне захворювання. Недуга характеризується
запаленням дихальних шляхів, а найпоширеніша ознака – затяжний кашель.
Діти, які інфікувалися кашлюком, можуть мати напади кашлю протягом 4–8
тижнів.
У немовлят кашлюк може супроводжуватися тимчасовим припиненням
дихальних рухів. Пневмонія є досить поширеним ускладненням від кашлюку.
Рідше виникають конвульсії й ураження головного мозку.
Симптоми зазвичай з’являються через 7–10 днів після інфікування:
помірний жар, нежить, кашель, який, як правило, переходить у судомний
кашель. За перших симптомів негайно звертайтеся до лікаря.
Кашлюк легко поширюється від людини до людини, здебільшого під
час кашлю чи чхання.
58

Запобігти кашлюку можна завдяки вакцинації. Відповідно до
Національного календаря щеплень, вакцинувати дітей для профілактики
кашлюку необхідно у віці 2, 4, 6 і 18 місяців.
Перевірте вакцинальний статус свій та своєї дитини. Поспішайте
надолужити пропущені!
Ніхто не повинен померти від хвороби, яку можна попередити
вакциною.
Кір – одна з головних причин дитячої смертності у світі. В Україну
повернувся спалах кору! Захворювання має тяжкий перебіг і часто потребує
госпіталізації. Може призвести до пневмонії, вушної інфекції, запалення
мозку, інших серйозних ускладнень, а також до інвалідності та смерті.
Вірус кору – надзвичайно заразний. Він швидко передається від
інфікованої людини до здорової під час вдихання найдрібніших крапель
слизу, які потрапили в повітря при чханні, кашлі або розмові хворого.
На 4–5 день інфікування з’являється червоний висип, який починається
зі шкіри голови й обличчя, а згодом розповсюджується на все тіло. На 6–12
день з’являються висока температура, нежить, кашель, іноді блювання і
пронос. Хвороба із симптомами триває до 4 тижнів і більше.
Краснуха – типова дитяча хвороба. Перебіг краснухи трохи нагадує кір
або ГРВІ: підвищення температури, червона висипка по всьому тілу,
збільшення потиличних лімфовузлів. Джерелом інфекції є хвора людина,
навіть за відсутності проявів.
Попри те, що часто краснуха перебігає в дітей легко, у підлітків та
дорослих це захворювання може спричинити тяжкі ускладнення. Зокрема,
захворювання суглобів, розлади центральної нервової системи.
Особливо небезпечною хвороба є для вагітних жінок, оскільки може
призвести до викиднів, мертвонародженості або множинних вроджених вад
плода.
Епідемічний паротит у народі більш відомий під назвою свинка,
оскільки через ураження слинних залоз хворий має дуже специфічний
59

вигляд. Для хвороби характерне болісне опухання привушних, слинних,
підшлункової, статевих залоз.
Від хвороби найчастіше страждають підлітки та дорослі. Для дорослих
прояви та наслідки можуть бути значно тяжчими й навіть летальними.
Вірус може вражати нервову систему, призводити до запальних
процесів у мозку, молочних залозах, яєчках, втрати слуху. У чоловіків може
призвести до безпліддя, а у вагітних жінок — до викидня або ж передчасних
пологів.
Інфекція поширюється повітряно-крапельним і контактно-побутовим
шляхом, а захворіти дитина може в дитячому садочку, школі чи будь-якому
місці, де діти активно взаємодіють.
Противірусної терапії від цих трьох недуг не існує. Єдиний надійний
захист від можливих ускладнень — вакцинація. Дві дози вакцини
забезпечують довічний захист від захворювання у віці 12 місяців та 6 років.
У дорослому віці радять ревакцинуватися, щоби закріпити ефективність
вакцини. Пам’ятайте: щеплення вакциною КПК є набагато безпечнішим, ніж
будь-яка з цих трьох хвороб.
Близько 15 % смертей дітлахів віком до 5 років є пневмонія. Одним із
головних її збудників є гемофільна паличка типу Б, яка призводить до
захворювання Hib-інфекцією.
Hib-інфекція або гемофільна інфекція може призвести й до тяжких
хвороб – гнійний менінгіт, ураження нервової системи, епіглотит (тяжкий
набряк горла), отит, сепсис (інфекція крові) та інші. Передається інфекція
повітряно-крапельним шляхом або контактно.
За статистикою від 3 до 6 % випадків гемофільної інфекції типу Б у
дітей є фатальними; до 20 % пацієнтів, які вижили після менінгіту,
спричиненого Hib, втрачають слух або мають неврологічні ускладнення.
У зоні найвищого ризику діти віком від 6 місяців до 4 років. Однак
вразити хвороба може й підлітків і навіть дорослих.
60

Найбільш ефективним методом профілактики захворювання є
вакцинація.
Вона може проводитися моновакцинами та комбінованими вакцинами,
що містять Hib-компонент.
Щеплення для профілактики Hib-інфекції необхідно проводити за
схемою:
● перша доза — 2 місяць життя;
● друга доза — 4 місяць життя;
● третя доза — 12 місяць життя.

3.2. Механізми впровадження проєкту та очікувані результати

Основні кроки для розробки і реалізації стратегії вакцинації
"Вакцинація рятує життя" можуть включати:
Оцінка епідеміологічної ситуації: Проведення аналізу захворюваності
та поширення хвороби серед населення, виявлення груп ризику, визначення
необхідності вакцинації та можливих наслідків незахищеності.
Вибір вакцини: Проведення оцінки доступних вакцин, їх
ефективності, безпеки та вартості. Вибір найбільш оптимальної вакцини
або комбінації вакцин для запобігання захворюванню.
Розробка плану вакцинації: Визначення цільових груп населення для
вакцинації, встановлення пріоритетів залежно від ризику захворювання та
ефективного використання ресурсів.
Забезпечення постачання вакцин: Забезпечення наявності необхідної
кількості вакцин для вакцинації цільових груп. Встановлення механізмів
контролю якості та забезпечення ланцюга постачання вакцин.
Залучення медичного персоналу: Навчання та підготовка медичного
персоналу для проведення вакцинації, забезпечення необхідного
обладнання та матеріалів
61

Для мобілізації ресурсів у проекті у сфері громадського здоров'я
"Вакцинація рятує життя" необхідно вжити кілька кроків. Ось деякі
рекомендації, які можуть допомогти в організації та мобілізації ресурсів:
- Залучення партнерів: Співпраця з урядовими органами,
неприбутковими організаціями, фахівцями з медицини та іншими
зацікавленими сторонами може сприяти мобілізації ресурсів. Встановлення
партнерських відносин дозволяє об'єднати зусилля та використовувати
наявні ресурси ефективніше.
- Фінансування: Забезпечення необхідних фінансових ресурсів є
ключовим етапом мобілізації проекту. Залучення грантів, дотацій,
спонсорської підтримки або інших джерел фінансування допоможе
забезпечити необхідні ресурси для проведення вакцинації.
- Інформаційна кампанія: Здійснення широкомасштабної інформаційної
кампанії є важливим елементом мобілізації ресурсів. Інформування громади
про важливість вакцинації, безпеку та ефективність вакцин може підвищити
свідомість та підтримку проекту.
- Кадрові ресурси: Мобілізація фахівців з медичної сфери, волонтерів
та інших людей, які мають досвід у громадському здоров'ї, дозволяє
забезпечити належне функціонування проекту.
Впровадження проєкту "Вакцинація рятую життя" може включати
наступні механізми:
Забезпечення доступу до вакцин: Проєкт передбачає забезпечення
населення відповідною вакциною. Це включає постачання вакцин з
виробництва, їх транспортування до медичних установ та інших місць
вакцинації.
Існує кілька способів забезпечення доступу до вакцин:
Розробка та виробництво: Для початку, необхідно розробити ефективні
вакцини. Потім вони повинні бути вироблені у достатній кількості.
Фармацевтичні компанії та наукові організації виконують ці функції,
співпрацюючи з урядами та міжнародними організаціями.
62

Регулююча оцінка безпеки та ефективності: Перш ніж вакцина може
бути дозволена для використання в медичних цілях, вона повинна пройти
строгу процедуру регулюючої оцінки. У багатьох країнах цю роль виконує
національний орган, такий як Агентство з контролю якості лікарських засобів
і медичних виробів (FDA) у США або Європейське агентство з лікарських
засобів (EMA).
Розподіл вакцин: Коли вакцини отримали регулюючий затвердження,
вони повинні бути розподілені між країнами та населенням. Цей процес може
включати закупівлю вакцин, логістику доставки та зберігання, а також
призначення пріоритетних груп для вакцинації. Уряди співпрацюють з
міжнародними організаціями, такими як Всесвітня організація охорони
здоров'я (ВООЗ), для розподілу вакцин.
Масова інформаційна кампанія: Для успішного впровадження проєкту
важливо провести масову інформаційну кампанію, щоб популяризувати
вакцинацію та пояснити її важливість. Це може включати створення
інформаційних матеріалів, веб-сайту або мобільних додатків, проведення
публічних лекцій та просвітницьких заходів.
Організація місць вакцинації: Для зручності населення слід створити
доступні місця вакцинації. Це можуть бути медичні заклади, спеціальні
вакцинаційні пункти або мобільні бригади, які здійснюватимуть вакцинацію
в окремих районах або громадах.
- Центри вакцинації: У багатьох країнах організовуються спеціальні
центри вакцинації, де проводяться масові вакцинаційні кампанії. Ці центри
можуть бути розташовані в спеціально обладнаних місцях, таких як
виставкові центри, спортивні арени або інші простори з великою площею.
Центри вакцинації зазвичай працюють за попереднім записом.
- Медичні заклади: Вакцинація також може проводитися у медичних
закладах, таких як лікарні, поліклініки або приватні кабінети лікарів. У таких
випадках люди можуть звертатися до свого сімейного лікаря або отримувати
вакцинацію у спеціалізованих відділеннях.
63

- Мобільні бригади: Для досягнення людей у важкодоступних районах
або тих, хто не може самостійно прибути до вакцинаційного центру,
організовуються мобільні бригади. Ці бригади можуть відвідувати житлові
райони, навчальні заклади, робочі місця або інші місця, де люди знаходяться.
Заклади громадського харчування та торгові центри: Деякі країни
організовують вакцинаційні пункти в закладах громадського харчування,
таких як ресторани або кав'ярні, або в торгових центрах.
Медичний персонал: Необхідно забезпечити достатню кількість
медичного персоналу для проведення вакцинації. Це може включати лікарів,
медсестер та інших кваліфікованих медичних працівників.
Ось кілька шляхів, якими можна забезпечити достатню кількість
медичного персоналу для проведення вакцинації:
Розширення існуючих команд: Застосовувати політику перерозподілу
медичного персоналу, залучати лікарів та медсестер з інших медичних
підрозділів до команд, які проводять вакцинацію. Це може включати
перепідготовку та надання необхідної підтримки для нових завдань.
Підготовка студентів та практикантів: Залучати студентів медичних та
медсестринських факультетів, а також практикантів до процесу вакцинації.
Забезпечення належного нагляду та підтримки досвідченими фахівцями
може допомогти залучити більше рук до роботи.
Мобілізація резерву: Створення резерву медичного персоналу, який
можна мобілізувати в разі потреби. Це може включати колишніх медичних
працівників, які мають відповідні навички, а також фахівців з інших областей
здоров'я, які можуть бути перепідготовлені.
Залучення волонтерів: Розглянути можливість залучення добровольців
з медичними навичками, які можуть допомогти в проведенні вакцинації.
Моніторинг та оцінка: Частину проєкту становить моніторинг та оцінка
результатів вакцинації. Це допомагає визначити ефективність проєкту,
виявити проблемні аспекти та прийняти відповідні заходи для їх вирішення.
64

Моніторинг та оцінка результатів вакцинації є важливим етапом у
визначенні ефективності проєкту та виявленні проблемних аспектів, що
потребують уваги та вирішення. Цей процес допомагає збирати, аналізувати
та оцінювати дані щодо вакцинації з метою отримання об'єктивної
інформації про стан вакцинаційної програми та її впливу на здоров'я
населення.
Один з основних аспектів моніторингу та оцінки полягає у зборі даних
про покриття вакцинації. Це включає в себе вимірювання кількості
вакцинованих осіб у різних групах населення, визначення вакцинаційного
покриття за різними типами вакцин, а також оцінку темпів вакцинації. Ці
дані допомагають встановити, наскільки ефективно проєкт забезпечує
вакцинацію населення та які групи можуть потребувати додаткової
підтримки.
Крім того, моніторинг та оцінка включають збір і аналіз інформації про
ефективність вакцин. Це може включати в себе оцінку рівня захворюваності
серед вакцинованого населення порівняно з невакцинованим, визначення
рівня захисту, який надає вакцина, та виявлення випадків небажаних реакцій
на вакцину. Ці дані допомагають встановити ефективність вакцинаційної
програми та виявити потенційні проблеми, які можуть потребувати
коригування.

65

ВИСНОВКИ

Поняття і сутність державних соціальних гарантій в галузі охорони
здоров’я полягають у забезпеченні громадянам держави доступу до якісних
та доступних медичних послуг. Ці гарантії охоплюють різні аспекти,
включаючи доступність медичних закладів, фінансування медичної системи,
організацію та надання медичної допомоги, соціальне страхування та інші
заходи, спрямовані на підтримку здоров'я населення.
Державні соціальні гарантії в галузі охорони здоров’я мають важливе
значення для забезпечення рівних можливостей доступу до медичної
допомоги для всіх громадян. Це означає, що незалежно від соціального
стану, економічного положення або інших факторів, кожен має право на
отримання необхідних медичних послуг.
В цілому, державні соціальні гарантії в галузі охорони здоров’я
спрямовані на захист і покращення здоров'я населення, забезпечення доступу
до медичних послуг та зменшення соціальних нерівностей в цій сфері.
Організаційно-правові засади державних соціальних гарантій в галузі
охорони здоров'я в Україні включають різноманітні нормативно-правові акти
та механізми, які забезпечують населенню доступ до якісних медичних
послуг та захист від ризиків, пов'язаних зі здоров'ям.
Однією з основних організаційних засад є система загального
обов'язкового медичного страхування, яка забезпечує фінансування
медичних послуг для населення. Згідно з цією системою, громадяни
обов'язково сплачують внески на медичне страхування, а держава та
роботодавці також вносять свої внески.
Державні соціальні гарантії включають такі послуги, як загальна
медична допомога, екстрена медична допомога, лікування важких та
рідкісних захворювань, профілактичні обстеження, вакцинацію, реабілітацію
та інші. Для забезпечення цих гарантій створюються медичні заклади, де
66

надаються потрібні медичні послуги, а також розробляються програми та
стандарти надання медичної допомоги.
Організаційно-правові засади також включають контроль за якістю
надання медичних послуг, забезпечення прав пацієнтів, захист медичних
працівників та інші аспекти, що стосуються охорони здоров'я.
Зарубіжний досвід розвитку системи соціальних гарантій в галузі
охорони здоров'я показує, що успішні моделі забезпечення медичної
допомоги вимагають поєднання ефективності, доступності та якості послуг.
Один з ключових аспектів урядової політики в цьому секторі – забезпечення
універсального покриття, щоб кожен громадянин мав доступ до медичних
послуг незалежно від свого фінансового стану.
Особливості формування мережі закладів охорони здоров'я в Україні
полягають в декількох ключових аспектах.
По-перше, система охорони здоров'я в Україні базується на
загальнодержавному принципі. Це означає, що відповідальність за
організацію та функціонування мережі закладів охорони здоров'я
покладається на державу. Мережа включає лікарні, поліклініки, амбулаторії,
санаторії та інші медичні установи.
По-друге, система фінансування здоров'я в Україні зазнала змін з
моменту незалежності країни. З 2017 року була запроваджена система
загальнообов'язкового медичного страхування (ЗМС), яка передбачає
залучення фінансування через страхові внески громадян та роботодавців. Це
дало змогу покращити доступ до медичних послуг для населення.
По-третє, в останні роки в Україні проводяться реформи в системі
охорони здоров'я з метою покращення якості та доступності медичних
послуг. Ці реформи включають перегляд моделі фінансування, розвиток
електронної системи здоров'я, зміну принципів організації медичної
допомоги та інші заходи.
Незважаючи на ці зміни, у системі охорони здоров'я України все ще
існують проблеми, такі як недостатнє фінансування, нерівномірний доступ до
67

медичних послуг у регіонах, недостатня кількість кваліфікованих медичних
працівників тощо.
Державні гарантії медичного обслуговування населення в Україні є
важливою складовою системи охорони здоров'я країни. Їх метою є
забезпечення доступності та якості медичної допомоги для всіх громадян.
Основні принципи державних гарантій медичного обслуговування в
Україні включають:
1. Універсальність: гарантії поширюються на всіх громадян,
незалежно від їх соціального статусу, доходу чи місця проживання.
2. Рівність: кожен має право на однаковий доступ до медичної
допомоги без будь-якої дискримінації.
3. Впевненість: гарантії мають забезпечити населенню доступ до
необхідних медичних послуг та ліків.
4. Доступність: медична допомога повинна бути фізично, фінансово
та інформаційно доступною для всіх громадян.
5. Якість: гарантії передбачають надання медичних послуг
відповідно до встановлених стандартів якості.
6. Поетапність: система державних гарантій передбачає поступове
розширення обсягу та якості медичного обслуговування з плином часу.
В Україні проводяться різноманітні державні і громадські заходи з
метою охорони та зміцнення здоров'я населення. Низка ініціатив і програм
спрямовані на поліпшення фізичного та психічного стану громадян,
профілактику захворювань і підвищення загального рівня медичного
обслуговування.
Один з головних напрямків цих заходів - розвиток загальної медичної
системи. Влада спрямовує зусилля на модернізацію медичних закладів,
покращення умов праці медичних працівників, забезпечення доступу до
якісних медичних послуг для всіх громадян. Зокрема, проводяться реформи в
охороні здоров'я, спрямовані на покращення фінансування системи,
68

удосконалення стандартів надання медичної допомоги та підвищення якості
медичної освіти.
Також в Україні активно розвиваються громадські ініціативи,
спрямовані на популяризацію здорового способу життя та профілактику
захворювань. Організовуються масові спортивні заходи, акції з популяризації
правильного харчування, надання інформації про шкідливі звички та їх
наслідки. Залучаються громадські організації, медичні фахівці та засоби
масової інформації для поширення корисної інформації про здоров'я та
пропаганди здорового способу життя.
Проект "Вакцинація врятує життя" є надзвичайно важливою
ініціативою, спрямованою на боротьбу зі заразними хворобами і
підвищенням рівня громадського здоров'я. Його головна мета - поширення
усвідомлення про важливість вакцинації та стимулювання
широкомасштабного щеплення.
Вакцинація має вирішальне значення для здоров'я і добробуту нашого
суспільства. Шляхом введення вакцин у людський організм стимулюється
розвиток імунітету до певних хвороб, знижується ризик захворювання,
поширення інфекцій і смертності.
Проект "Вакцинація врятує життя" зосереджується на освіті та
інформуванні громадськості про безпечність і ефективність вакцин. Він
сприяє збору і аналізу наукових доказів, розробці освітніх матеріалів та
проведенню свідомої комунікації з метою зменшення міфів і неправильних
уявлень щодо вакцинації.
Успіх проекту полягає в досягненні широкої масової вакцинації
населення. Це вимагає мобілізації ресурсів, включаючи фінансову підтримку,
доступ до вакцин, впровадження ефективних програм вакцинації та
співпрацю зі здоров'ям секторами, громадськістю і міжнародними
організаціями.

69

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Назарко Ю. В. Гарантії реалізації права на охорону здоров’я в
Україні та країнах Європейського Союзу. Юридичний часопис Національної
академії внутрішніх справ. 2018. № 1. С. 405-418.
2. Тлумачний словник-мінімум із соціальної педагогіки та
соціальної роботи / упор. Л. В. Лохвицька. 2-ге вид., оновл. Тернопіль :
Мандрівець, 2017. 232 с.
3. Словник української мови. Академічний тлумачний словник
(1970-1980). URL: http://sum.in.ua/s/socialjnyj
4. Рудницька О.П. Поняття та класифікація гарантійних виплат.
Актуальні проблеми держави і права. 2011. Вип. 57. С. 175-182.
5. Пожарова О., Пожаров Ю. Юридичні гарантії трудових прав
жінок: міжнародні акти та законодавство України. Підприємництво,
господарство і право. 2020. № 2. С. 160-164.
6. Горин В.П. Соціальні гарантії в системі соціальної безпеки
держави: теоретико-методологічний аспект. Світ фінансів. 2013. № 2. С. 69-
80.
7. Сташків Б.І. Право соціального забезпечення. Загальна частина:
навчальний посібник. Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2016. 692 с.
8. Карпишин Н. І., Комуніцька Н. П. Державні соціальні гарантії з
охорони здоров’я в Україні. Вісник Хмельницького національного
університету 2010, № 4, T. 1. С. 84-88.
9. Гриньова В. М. Державне регулювання економіки: навч. посіб.
Харків: ІНЖЕЛ», 2004. 756 с.
10. Головатий М. Ф. Соціальнаполітика і соціальна робота:
термінол.-понят. слов. Київ: МАУП, 2005. 560 с.
11. Баранова Н.П., Новікова Т.В Соціальні стандарти і соціальні
гарантії в системі соціальної політики України. URL: htpp//
www.cpsr.org.ua/index.php
70

12. Головня О. М. Соціальні гарантії як джерело підтримки
економічної безпеки України. Інвестиції: практика та досвід, 2009. № 23. С.
41-45.
13. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії:
Закон України від 05.10.2000 № 2017-III. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2017-14#Text
14. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. URL:
https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text
15. Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон
України від 19.11.1992 № 2801-XII. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2801-12#Text
16. Основні шляхи подальшого розвитку системи охорони здоров'я в
Україні: спільний звіт / за заг. ред. В. М. Лехан, В. М. Рудого. Вид-во
Раєвського, 2005. 168 с.
17. Сенюк Ю.І., Надюк З.О. Сучасна державна політика у сфері
охорони здоров’я: аналіз реформування системи. Право та державне
управління. 2020 р., № 2. С. 211-219.
18. Барзилович А.Д. Реформування системи охорони здоров’я в
Україні: стратегічні аспекти. Інвестиції: практика та досвід. № 2/2020. С. 134-
140.
19. Майданик Р. Законодавство України у сфері охорони здоров’я:
система і систематизація. Медичне право. 2013. № 2 (12). С. 63-74.
20. Ткач К. Д. Генезис розвитку правового регулювання у сфері
охорони здоров’я в Україні за часи незалежності. LEGAL BULLETIN. №5.
2022. С. 17-24.
21. Мартиненко Ю. Як зміниться життя пацієнтів та лікарів за
медичної реформи – голова Нацслужби здоров'я. 2018. URL: https://delo.ua/
econonomyandpoliticsinukraine/jak-zminitsja-zhittjapacijentiv-ta-likariv-za-
medichnoji-reform-340942/
71

22. Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування
населення: Закон України від 19. 10. 2017 №2168- VII. URL:
https://zakon.rada.gov.ua /laws/show/2168-19#Text
23. Скріпкін С. В. Правове регулювання публічних видатків в галузі
охорони здоров’я в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07;
Класич. приват. ун-т. Запоріжжя, 2019. 20 с.
24. Вошко І. Особливості реформування систем охорони здоров’я в
країнах Європи. Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр.
ОРІДУ. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2021. Вип. 2 (83). С. 64-68.
25. Ямненко Т. Медична реформа: реалії України та міжнародний
досвід. Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2018. № 2. С.
116-120.
26. Євсюкова О.В. Генезис медичної реформи у республіці Польща у
контексті євроінтеграції. Інвестиції: практика та досвід. 2021. № 12. С. 62-66.
27. Як працює система охорони здоров'я Польщі. URL:
https://suprun.doctor/transformacziya/yak-praczyue-sistema-oxoroni-zdorovya-
polshhi.html?=page514
28. Петренко Є.К. міжнародний досвід упровадження реформ у сфері
охорони здоров’я. URL: https://repo.knmu.edu.ua/bitstream/123456789/22063/1/
Міжнародний%20досвід%20упровадження%20реформ%20в%20системі%20о
хорони%20здоров%60я.pdf.
29. Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання організації
спроможної мережі закладів охорони здоров’я» від 28 лютого 2023 р. № 174.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/174-2023-п#Text.
30. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження
переліку опорних закладів охорони здоров’я у госпітальних округах на
період до 2023 року» від 15 січня 2020 р. № 23-р. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/23-2020-р#Text.
31. Європейський центр профілактики та контролю захворювань.
Оперативні міркування у сфері громадського здоров’я щодо профілактики та
72

контролю інфекційних захворювань в умовах агресії Росії проти України
(Operational public health considerations for the prevention and control of
infectious diseases in the context of Russia’s aggression towards Ukraine). 8
березня 2022 р. Стокгольм: ЄЦПКЗ. 2022 р.
32. Врочинська А., Раймер В., Куна А., Бяла М. Профілактика та
боротьба з інфекційними захворюваннями в умовах агресії Росії проти
України. Обговорення рекомендацій ECDC. 2022. С. 80-88.
33. Iльницький Д. О., Ольшевська І. П. Міграційний виклик
національним системам охорони здоров’я. Світове господарство і міжнародні
економічні відносини. Київ, випуск 48-1, 2019. С. 51-56. URL:
https://doi.org/10.32843/bses.48-9.
34. Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування
населення: Закон України від 19.10.2017 р. № 2168-VIII.Відомості Верховної
Ради. 2018. № 5. Ст. 31.
35. Лехан В.М, Крячкова Л.В., Заярський М.І. Аналіз реформ охорони
здоров’я в Україні: від здобуття незалежності до сучасності. Україна.
Здоров’я нації. 2018. № 4 (52).
36. В. М. Князевич, Я. Ф. Радиш, Н. О. Васюк. Державна політика
України в галузі охрони здоров’я як організаційно нормативна система
владних дій та управлінських рішень. Інвестиції: практика та досвід. № 7.
2015. С. 105-110.
37. Громадське здоров’я: підручник для студ. вищих мед. навч. закладів
/ В. Ф. Москаленко, О. П. Гульчій, Т.С. Грузєва [та ін.]. Вид. 3. Вінниця: Нова
Книга: 2013. 500 с.
38. Про Центр/Центр громадського здоров’я. https://phc.org.ua/pro-centr
39. Основні підходи до реформування вищої медичної освіти як
визначального чинника системи охорони здоров`я. Магрламова К.Г. Збірник
наукових праць «Педагогічні науки». Випуск LXXXL Том 2. 2018. С. 154 –
158.
73

40. Концептуальні основи національної політики в галузі охорони
здоров’я/ В. Пономаренко, А. Нагорна, Л. Ткач, В. Гуменний. Українські
медичні вісті. 1997. № 1(56). С. 28-29.
41. Кризина Н.П. Аналіз державної політики в галузі охорони здоров’я
в працях українських учених.
42. Гомон Д.О. Державна політика України у сфері охорони здоров’я в
контексті реформування / Право і сусупільство. 2015. № 6. 2. С. 104 – 108.
43. Державна політика у сфері охорони здоров’я: [монографія]: у 2 ч. /
кол. авт.; упоряд. Я. Радиш; передм. та заг. ред. М. Білинської, Я. Радиша. К.:
НАДУ, 2013. Ч. 1. 396 с.
44. Державна політика України в галузі охорони здоров’я: стан і
перспективи розвитку. О. Поживілова. 2011. 5 с.
45. Панорама охорони здоров’я населення України / А. В. Підаєв, О. Ф.
Возіанов, В. Ф. Москаленко [та ін]. К.: Здоров`я, 2003. 396 с
46. Сучасні аспекти створення лікарських засобів : матеріали ІІ
Міжнародної науково-практичної дистанційної конференції (1 лютого 2022
р., м. Харків). – Xарків : НФаУ, 2022. 269 с.
47. Беллі П. Як працює система? Новий підхід до аналізу і оцінки
процесів управління в системі охорони здоров’я в Україні / П. Беллі, Ю.
Джигир, К. Майнзюк. К. : Світовий банк, 2015. 224 с.
48. Артьоменко В. В. Симуляційне навчання в медицині: міжнародний
та вітчизняний досвід. Одеський медичний журнал. 2015. № 6 (152). С. 67–74.
49. Монастирський Г.Л. Зарубіжні моделі реформування системи
менеджменту лікувальнопрофілактичних установ та можливості їх адаптації
в умовах національної економіки. Модернізація менеджменту та публічного
управління в системі охорони здоров’я / кол. монографія за науковою ред.
д.е.н. Шкільняка М.М., д.е.н. Желюк Т.Л. Тернопіль, Крок. 2020. С. 235-247.
50. Віткова В.С. Конституційне право на медичну допомогу та його
юридичне забезпечення в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук.
Ужгород, 2017. 18 с.
74

51. Мішина Н.В. Громадянське суспільство у полісекторних моделях
суспільства. Наукові праці Національного університету «Одеська юридична
академія». 2018. Т. ХХІІ. С. 85–92.
52. Бондарчук О. Б. Імунопрофілактика – актуальна проблема сучасної.
Клінічна імунологія. Алергологія. Інфектологія. 2009. № 6/7. С. 10–14.
53. Водянніков О. Вакцинація, ЄСПЛ і Конституція: нотатки на полях
одного судового рішення. LB.ua. 2021. URL:
https://lb.ua/blog/oleksandr_vodennikov/481138_-
vaktsinatsiya_iespl_i_konstitutsiya.html.
54. Гревцова Р. Ю. Актуальні проблеми правового регулювання
охорони громадського здоров’я в Україні. Адміністративне право і процес.
2015. № 1 (11). С. 195–208.
55. Демченко І. С., Дубицька Н. Т. Нормативно-правове регулювання
обов’язкової вакцинації: аргументи «за» та «проти». Часопис Київського
університету права. 2017. № 4. С. 133–138.
56. Bradley P. Should childhood immunisation be compulsary? Journal of
Medical Ethics. 1999. N. 25. P. 330–334.

Репозиторій ЧДТУ