Репозиторій ЧДТУ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
 
 Спеціальність 
232 Соціальне забезпечення, 
освітній ступінь магістр 
заочна форма навчання, 
II курс, 
група ЗСЗМ-812. 
 
  
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
 
на тему: РОЗВИТОК «ІНВАСПОРТУ» В УКРАЇНІ ЯК ШЛЯХ ДО 
РОЗБУДОВИ ІНКЛЮЗИВНОГО СУСПІЛЬСТВА 
 
 
 
Студента    Ядвіги Олександра Віталійовича                 
(підпис) 
 
Науковий керівник  к.е.н., доцент Журба Інна Олександрівна     
(Вчене звання,прізвище, ім’я, по батькові)    (підпис) 
 
 
 
Робота допущена до захисту в ЕК 
 
Завідувач кафедри соціального забезпечення 
           к.е.н., доцент Журба І.О.       . 
      
   (вчене звання, прізвище та ініціали) (підпис) 
 
 
 
 
Черкаси 2019 р. 
 
 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ  
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
Освітній ступінь магістр 
Спеціальність 232 – Соціальне забезпечення 
 
 
ЗАТВЕРДЖУЮ: 
Завідувач кафедри  
соціального забезпечення 
 
________________ к.е.н., доц. Журба І.О. 
 
«_____» ________________20 ___ р. 
 
ЗАВДАННЯ 
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ МАГІСТРА СТУДЕНТУ 
    Ядвізі Олександру Віталійовичу    
(прізвище, ім’я, по батькові) 
Тема роботи: Розвиток «інваспорту» в Україні як шлях до розбудови 
інклюзивного суспільства 
 
Керівник роботи  к.е.н., доц.. Журба Інна Олександрівна      
(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання) 
затверджені наказом вищого навчального закладу від «31» серпня 2019 р. № 248/01 
2. Строк подання студентом роботи «__» ____ 2019р. 
3. Вихідні дані до роботи законодавчі та нормативні дані з питань соціального забезпечення, 
аналітичні та статистичні дані, підручники, посібники, монографії, статті, Інтернет джерела. 
 
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити) 
спорт як складова соціального захисту осіб з інвалідністю у незалежній Україні.  Аналітичні 
підходи до визначення адаптивного спорту як фактору розвитку інклюзивного суспільства. 
Вдосконалення архітектурної доступності спортивних закладів як шлях до розбудови 
інклюзивного суспільства. 
 
5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень, плакатів) 
Проблемне поле досягнення соціальної інтеграції особами з інвалідністю. Проблематика 
досягнення соціальної інтеграції особами з інвалідністю у різні періоди їх розвитку.  
Переваги та недоліки існуючих моделей навчання осіб із інвалідністю. Соціальна інтеграція 
засобами адаптивної фізичної культури. Інституціональне забезпечення реалізації прав осіб з 
інвалідністю в розвинених країнах світу. Залучення позабюджетних та інвестиційних коштів 
для розвитку дитячо-юнацького спорту у м. Черкаси ергодизайнерський підхід до 
проектування спортивнооздоровчих комплексів для осіб з інвалідністю.  
 
 
 
 
 
 
6. Консультанти розділів кваліфікаційної роботи магістра  
Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата 
Розділ 
консультанта завдання видав завдання прийняв 
1 К.е.н., доц. Журба І.О. 03.10.19 17.10.19. 
2 К.е.н., доц. Журба І.О. 17.10.19 25.10.19 
3 К.е.н., доц. Журба І.О.. 25.11.19 02.12.19 
 
7. Дата видачі завдання «11» вересня 2019 р. 
 
 
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН 
 
№ Строк виконання 
Назва етапів випускної роботи  Примітка  
з/п етапів роботи 
1 Вибір напряму дослідження. Складання 
15.09.2019  
попереднього плану випускної роботи.. 
2 Опрацювання літературних джерел. 
26.09.2019  
Підготовка та групування матеріалів. 
3 Затвердження плану. Підготовка 
03.10.2019  
теоретичного розділу. 
4 Доопрацювання теоретичного розділу. Аналіз 
даних, необхідних для написання 15.10.2019  
аналітичного розділу. 
5 Підготовка аналітичного розділу. 17.10.2019  
6 Доопрацювання аналітичного розділу. 31.10.2019  
7 Підготовка та написання розрахункового 
07.11.2019  
розділу роботи. 
8 Розрахунок пропозицій. 21.11.2019  
9 Доопрацювання розрахункового розділу. 25.11.2019  
10 Підготовка висновків по роботі 29.11.2019  
11 Оформлення випускної роботи 09.12.2019  
 
 
Студент    __________________  Ядвіга О.В, 
          (підпис)                       (прізвище та ініціали) 
Керівник роботи    __________________  Журба І.О  
         (підпис)                       (прізвище та ініціали) 
Секретар ЕК      __________________  _____________ 
(підпис)                       (прізвище та ініціали) 
 
РЕФЕРАТ 
Кваліфікаційна робота містить 119 сторінки,  24 таблиць, 9  рисунків, список 
літератури з 84  найменувань,   5 додатків. 
  
РОЗВИТОК «ІНВАСОПРТУ» В УКРАЇНІ ЯК ШЛЯХ ДО РОЗБУДОВИ 
ІНКЛЮЗИВНОГО СУСПІЛЬСТВА 
 
Мета кваліфікаційної роботи – дати характеристику основним положенням, що 
розкривають сутність поняття та проблеми соціальної інтеграції осіб із інвалідністю,  роль 
адаптивної фізичної культури в її реалізації в різноманітних аспектах, формування 
архітектурно доступного простору для маломобільних груп населення. 
Обєктом дослідження є процес формування інклюзивного суспільства через призму 
розвитку адаптивного спорту в України 
Предметом дослідження є сукупність теоретичних і практичних аспектів формування 
та реалізації розвитку «інваспорту». 
Методи дослідження: системний підхід і структурно-функціональний аналіз; 
порівняння, зіставлення, аналогія; аналіз, синтез, узагальнення; аналіз наукової літератури та 
документальних джерел; опитування і спостереження.  
Теоретична значущість дослідження полягає у тому, що його результати розширюють 
наукові уявлення про шляхи і методи спеціальної підготовки осіб з інвалідністю при 
заняттях адаптивними видами спору, що вносить певний внесок у теорію соціальної 
адаптації через  спортивні тренування осіб з інвалідністю.  
Практична значущість. Розроблена технологія архітерктурної доступності дозволяє 
значно оптимізувати  процес заняття адаптивними видами спорту  для осіб з інвалідністю, 
підвищити їх функціональні параметри, фізичну підготовленість, розвивати соціальні 
навички спілкування та соціальну адаптацію.  
Результати дослідження можуть бути використані при розробці та реалізації пограм 
для заняття адаптивними видами спорту для осіб з інвалідністю. 
Рік виконання дипломної роботи – 2019. 
Рік захисту роботи – 2019. 
 
Підпис студента ____________________  
Дата ______________________________ 
 
 
Зміст  
Вступ 
РОЗДІЛ І. СПОРТ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ 
ІНВАЛІДІВ У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ 
1.1. Історичні аспекти розвитку спорту для інвалідів  
1.2.  Соціальна адаптація і соціальна інтеграція осіб з інвалідністю 
через спорт 
1.3.  Інституціональне забезпечення реалізації прав осіб з 
інвалідністю в розвинених країнах світу  
Висновки до розділу 1. 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ 
АДАПТИВНОГО СПОРТУ ЯК ФАКТОРУ РОЗВИТКУ 
ІНКЛЮЗИВНОГО СУСПІЛЬСТВА 
2. 1. Фактори, що зумовлюють виникнення та розвиток адаптивного 
спорту 
2.2. Визначення та обґрунтування соціалізуючих функції спорту осіб 
з івалідністю 
2.3.  Моніторинг закордонних  та вітчизняних програм фінансування 
спортивних програм та спорту  осіб з інвалідністю 
Висновки до розділу 2 
РОЗДІЛ 3. ВДОСКОНАЛЕННЯ АРХІТЕКТУРНОЇ 
ДОСТУПНОСТІ СПОРТИВНИХ  ЗАКЛАДІВ ЯК ШЛЯХ ДО 
РОЗБУДОВИ ІНКЛЮЗИВНОГО СУСПІЛЬСТВА 
3.1. Перспективи розвитку адаптивного спорту  інвалідів як 
передумова інклюзії 
3.2.  Розробка та обгрунутвання системних  питань архітектурної 
доступності  та універсального дизайну закладів фізкультури та 
спорту 
3.3. Ерго-дизайнерські принципи гуманізації середовища 
видовищних та спортивнооздоровчих комплексів для осіб з 
інвалідністю  
Висновки до розділу 3  
ВИСНОВКИ 
Перелік використаних літературних джерел 
Додатки 
 
 
 
Вступ 
ВСТУП 
Проблема соціальної інтеграції осіб з інвалідністю належить до числа 
найважливіших соціальних, гуманітарних і державних проблем сучасності. За 
даними вітчизняних і зарубіжних досліджень, кількість осіб з обмеженнями 
життєдіяльності у світі залишається стабільно високою, а в Україні ця категорія 
населення становить значну частину суспільства. Зростання кількості осіб з 
інвалідністю зумовлюється впливом комплексу чинників, серед яких війни, 
інфекційні та спадкові захворювання, екологічні катастрофи, виробничий і 
побутовий травматизм, наслідки дорожньо-транспортних пригод, а також інші 
соціально небезпечні явища. У зв’язку з цим особливого значення набувають 
питання їх реабілітації, соціального захисту та залучення до активного 
суспільного життя [2; 23; 24; 44; 54; 55]. 
Упродовж останніх десятиліть особлива увага науковців і практиків 
приділяється соціальній і фізичній реабілітації осіб з інвалідністю засобами 
фізичної культури і спорту. Це зумовлено тим, що повне відновлення 
працездатності та повернення до попередньої професійної діяльності 
спостерігається далеко не в усіх випадках, а отже, особливої ваги набуває 
пошук ефективних шляхів компенсаторного розвитку, підтримання 
функціональних можливостей організму, формування активної життєвої позиції 
та створення умов для соціальної адаптації [23; 26; 32; 45; 62]. 
Фізична культура і спорт традиційно розглядаються як один із найбільш 
дієвих засобів зміцнення здоров’я, формування вольових якостей, розвитку 
рухових умінь і навичок. Їх значення не обмежується лише оздоровчим 
аспектом, оскільки заняття фізичними вправами сприяють розширенню 
діапазону рухової активності, розвитку комунікативних здібностей, 
підвищенню самооцінки та створюють передумови для більш повноцінної 
участі особистості в суспільному житті. Особливо важливим це є для осіб, які 
 
внаслідок порушень опорно-рухового апарату або інших стійких обмежень 
здоров’я потребують спеціально організованих форм фізкультурно-спортивної 
діяльності [9; 23; 26; 32; 62; 66]. 
У цьому контексті особливої актуальності набуває розвиток інваспорту в 
Україні як важливого напряму адаптивної фізичної культури. Інваспорт 
виконує не лише оздоровчу й реабілітаційну функції, а й виступає дієвим 
механізмом соціальної інтеграції, самореалізації та розширення соціальних 
контактів осіб з інвалідністю. Саме участь у спортивній діяльності створює 
умови для розкриття фізичних і духовних можливостей людини, сприяє 
вдосконаленню особистості, формуванню мотивації до активного життя, 
зміцненню впевненості у власних силах та подоланню соціальної ізоляції [26; 
32; 45; 57; 62; 66]. 
Актуальність теми дослідження посилюється тим, що в умовах 
суспільних трансформацій, а також у зв’язку зі зростанням кількості осіб з 
інвалідністю внаслідок воєнних подій на Сході України, особливої ваги набуває 
забезпечення ефективної діяльності спортивних організацій, які працюють у 
сфері адаптивного спорту. Від рівня їх організаційного, кадрового, матеріально-
технічного та інформаційного забезпечення значною мірою залежить залучення 
осіб з інвалідністю до систематичних занять фізичною культурою і спортом, а 
відтак і результативність процесів їх соціальної адаптації та інтеграції [35; 36; 
47]. 
У наукових дослідженнях вітчизняних учених, зокрема С. Адирхаєва, І. 
Акімкіна, Ю. Бріскіна, С. Матвєєва, І. Когут, Є. Гончаренко, П. Буйлова, А. 
Гриценко, В. Дідуха, О. Каленик та інших, знайшли відображення питання 
становлення і розвитку адаптивного спорту в Україні, особливості організації 
тренувального процесу, проблеми фізичної реабілітації та соціального 
включення осіб з інвалідністю. Водночас потребують подальшого наукового 
осмислення основні напрями діяльності спортивних організацій у сфері 
 
інваспорту, умови підвищення ефективності їх функціонування, а також роль 
інваспорту в розбудові інклюзивного суспільства [26; 32; 57; 62; 66]. 
Поряд із цим слід зазначити, що в науковому обігу недостатньо 
узагальнених інформаційних джерел, присвячених спорту осіб з інвалідністю, а 
також уповільнено відбувається адаптація інваспорту до вимог сучасного 
суспільства, зокрема в аспекті інформатизації, використання можливостей 
мережі Інтернет, популяризації спортивного руху та забезпечення доступу до 
спеціалізованої інформації. Не менш важливим є і питання формування 
архітектурно доступного середовища для маломобільних груп населення, 
оскільки саме безбар’єрність спортивної інфраструктури виступає однією з 
базових умов залучення осіб з інвалідністю до фізкультурно-спортивної 
діяльності [8; 27; 38; 39; 43; 58; 67]. 
Отже, актуальність обраної теми визначається необхідністю 
комплексного вивчення розвитку інваспорту в Україні як важливого засобу 
соціальної інтеграції осіб з інвалідністю, підвищення ефективності діяльності 
відповідних спортивних організацій і створення передумов для розбудови 
інклюзивного суспільства. 
Мета кваліфікаційної роботи полягає в тому, щоб охарактеризувати 
основні теоретичні та практичні положення, які розкривають сутність і 
проблеми соціальної інтеграції осіб з інвалідністю, визначити роль адаптивної 
фізичної культури та інваспорту в її реалізації, а також обґрунтувати значення 
доступного архітектурного середовища для залучення маломобільних груп 
населення до спортивної діяльності. 
Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання дослідження: 
1. проаналізувати наукові підходи до проблеми соціальної інтеграції 
осіб з інвалідністю; 
2. розкрити сутність інваспорту та адаптивної фізичної культури як 
засобів реабілітації й соціальної адаптації; 
 
3. охарактеризувати основні етапи та особливості розвитку інваспорту 
в Україні; 
4. визначити роль спортивних організацій у залученні осіб з 
інвалідністю до занять адаптивним спортом; 
5. дослідити значення архітектурної доступності спортивного 
середовища для маломобільних груп населення; 
6. окреслити перспективні напрями вдосконалення системи 
інваспорту в Україні. 
Об’єктом дослідження є процес соціальної інтеграції осіб з інвалідністю 
засобами адаптивної фізичної культури і спорту. 
Предметом дослідження є організаційні, соціально-педагогічні та 
середовищні засади розвитку інваспорту в Україні як шляху до розбудови 
інклюзивного суспільства. 
Методи дослідження: системний підхід і структурно-функціональний 
аналіз; порівняння, зіставлення, аналогія; аналіз, синтез, узагальнення; аналіз 
наукової літератури та документальних джерел; опитування і спостереження. 
Теоретична значущість дослідження полягає в тому, що його 
результати розширюють наукові уявлення про шляхи та методи спеціальної 
підготовки осіб з інвалідністю у процесі занять адаптивними видами спорту, а 
також поглиблюють положення теорії соціальної адаптації засобами спортивної 
діяльності. 
Практична значущість дослідження полягає в тому, що обґрунтовані в 
роботі підходи до забезпечення архітектурної доступності та організації занять 
адаптивними видами спорту можуть бути використані з метою оптимізації 
спортивної діяльності осіб з інвалідністю, підвищення рівня їх фізичної 
підготовленості, розвитку соціальних навичок спілкування та покращення 
процесу соціальної адаптації. 
Результати дослідження можуть бути використані під час розроблення 
та реалізації програм занять адаптивними видами спорту для осіб з 
 
інвалідністю, а також у діяльності спортивних організацій, реабілітаційних 
центрів і закладів, що працюють із маломобільними групами населення. 
Структура та обсяг кваліфікаційної роботи. Кваліфікаційна робота 
складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної 
літератури та додатків. Ілюстративний матеріал подано у __ таблицях і __ 
рисунках. Кваліфікаційна робота містить 119 сторінки,  24 таблиць, 9  рисунків, список 
літератури з 84  найменувань,   5 додатків. 
 
 РОЗДІЛ І. СПОРТ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ 
ІНВАЛІДІВ У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ  
 
1.1. Історичні аспекти розвитку спорту для інвалідів  
Розвиток спорту для інвалідів і паралімпійського руху має більш ніж 
столітню історію та є важливою складовою загального процесу гуманізації 
суспільства. Формування цього напряму було пов’язане зі зміною ставлення до 
людей з інвалідністю, поступовим визнанням їхнього права на фізичну 
активність, спортивну самореалізацію та участь у суспільному житті нарівні з 
іншими членами суспільства. Історично першими організованими формами 
спортивної діяльності людей з інвалідністю стали об’єднання осіб із вадами 
слуху. Зокрема, у 1888 р. в Берліні був створений перший спортивний клуб для 
людей з порушеннями слуху, а у 1924 р. в Парижі проведено перші Всесвітні 
ігри глухих, які згодом стали основою сучасного дефлімпійського руху [26; 57; 
80]. 
Подальший розвиток спорту для інвалідів відбувався поступово, однак 
справжній поштовх цьому процесу дала Друга світова війна. Значна кількість 
військовослужбовців і цивільних осіб, які зазнали тяжких поранень, насамперед 
ушкоджень хребта і спинного мозку, актуалізувала потребу в нових підходах до 
фізичної та соціальної реабілітації. У 1944 р. в межах обов’язкової частини 
комплексного лікування у Великій Британії було впроваджено спеціально 
розроблену спортивну програму для осіб, які пересувалися на візках. Її 
розробником став Людвіг Гутман — нейрохірург німецького походження, який 
емігрував до Великої Британії у 1939 р. Саме він обґрунтував доцільність 
використання спортивної діяльності як важливого інструменту реабілітації осіб 
із травмами спинного мозку [26; 57; 80]. 
У 1948 р. за ініціативою Л. Гутмана в госпіталі Сток-Мандевіля були 
проведені перші спортивні змагання серед спортсменів на візках. У 
подальшому саме ці змагання стали прообразом сучасних Паралімпійських 
 
ігор. Значення цієї події полягало в тому, що спорт уперше почав розглядатися 
не лише як засіб підтримання фізичної форми, а як повноцінний механізм 
медичної, психологічної й соціальної реабілітації осіб з інвалідністю [26; 57]. 
На відміну від багатьох країн Заходу, на території колишнього СРСР 
розвиток спорту для інвалідів тривалий час не набував системного характеру. 
Ця тема або фактично замовчувалася, або висвітлювалася фрагментарно. 
Починаючи з 1957 р., з’являлася інформація про виступи спортсменів із вадами 
слуху, однак щодо інших категорій осіб з інвалідністю належної уваги не 
приділялося. У той час, коли у світі наприкінці 1950-х і в 1960-х рр. спорт для 
інвалідів набував усе більшої популярності, радянська модель соціальної 
політики не створила повноцінних умов для розвитку цього напряму. Лише 
наприкінці 1980-х рр., у період суспільно-політичних трансформацій, 
розпочався процес інтеграції осіб з інвалідністю в різні сфери суспільного 
життя, у тому числі й у фізкультурно-спортивну діяльність [26; 57]. 
Знаковою подією цього періоду стала участь спортсменів СРСР у VIII 
Паралімпійських іграх 1988 р., де вперше і востаннє виступала збірна команда 
Радянського Союзу з літніх паралімпійських видів спорту. У складі цієї 
команди були й українські спортсмени, зокрема легкоатлети, які здобули вагомі 
результати. Цей факт засвідчив наявність в Україні реального потенціалу для 
подальшого розвитку паралімпійського та загалом інвалідного спорту [57; 80]. 
Для кращого розуміння основних етапів становлення спорту для інвалідів 
доцільно узагальнити ключові історичні події в таблиці. 
Таблиця 1.1 
Основні етапи розвитку спорту для інвалідів у світі та в Україні 
Рік Подія Значення 
Створення в Берліні спортивного клубу Одна з перших організованих форм спорту 
1888 
для осіб із вадами слуху для інвалідів 
Проведення в Парижі перших Всесвітніх Початок міжнародного дефлімпійського 
1924 
ігор глухих руху 
Запровадження Л. Гутманом спортивної Формування реабілітаційної моделі спорту 
1944 
програми для осіб на візках для інвалідів 
 
Рік Подія Значення 
Проведення перших Сток-Мандевільських 
1948 Прототип сучасних Паралімпійських ігор 
ігор 
Участь збірної СРСР у VIII Вихід українських спортсменів на 
1988 
Паралімпійських іграх міжнародну паралімпійську арену 
Створення в Україні перших Початок національного спортивного руху 
1989 
фізкультурно-спортивних клубів інвалідів інвалідів 
Створення Національного комітету спорту Інституційне оформлення спортивного руху 
1992 
інвалідів України інвалідів 
Формування державної системи фізичної 
1993 Створення системи «Інваспорт» 
культури і спорту інвалідів 
Початок міжнародного представництва 
1993 Дебют українських дефлімпійців у Софії 
незалежної України 
Вихід України на міжнародну 
Дебют української збірної на 
1996 паралімпійську арену як незалежної 
Паралімпійських іграх в Атланті 
держави 
Складено за: [26; 57; 80; 81]. 
Формування спортивного руху серед інвалідів в Україні бере початок з 
1989 р. Саме в цей період почали створюватися фізкультурно-спортивні та 
оздоровчі клуби інвалідів, які стали основою майбутньої системи розвитку 
інваспорту. Однією з ключових постатей цього процесу став Валерій 
Михайлович Сушкевич, діяльність якого мала вирішальне значення для 
становлення організованого спортивного руху людей з інвалідністю в 
незалежній Україні. Саме безмежний оптимізм, цілеспрямованість і 
громадянська позиція В. М. Сушкевича та його однодумців стали тим 
підґрунтям, на якому почав формуватися новий погляд на інвалідність — як на 
проблему не тільки медичну, а й соціальну [57; 61; 81]. 
Важливим осередком цього руху стала Дніпропетровська асоціація 
фізкультури та спорту інвалідів «Оптиміст». Її діяльність мала не лише 
спортивне, а й суспільне значення, оскільки сприяла зміні ставлення до людей з 
інвалідністю як до повноцінних учасників громадського життя. Сам В. М. 
Сушкевич, будучи інвалідом І групи та пересуваючись на візку, власним 
прикладом довів, що людина з інвалідністю може бути не лише активною, а й 
лідером масштабних суспільних перетворень. Його підхід базувався на 
 
розумінні інвалідності як проблеми суспільства, яке має створити умови для 
повноцінного життя людини, а не як проблеми самої особи [57; 61]. 
Стрімкий розвиток масового спорту інвалідів в Україні став можливим 
після створення унікальної державної системи фізичної культури і спорту 
інвалідів «Інваспорт». У 1993 р. відповідно до спільної постанови Міністерства 
України у справах молоді і спорту та Національного комітету спорту інвалідів 
України від 14.01.1993 р. № 29/П-2-6 «Про створення Українського та обласних 
центрів інвалідного спорту» були засновані Український центр з фізичної 
культури і спорту інвалідів «Інваспорт» та 27 регіональних відділень, які мали 
забезпечити реалізацію державної політики у сфері фізичної культури і спорту 
інвалідів [20; 57; 81]. 
Створення системи «Інваспорт» стало визначальним етапом 
інституційного оформлення спорту для інвалідів у незалежній Україні. На 
відміну від попередніх років, коли розвиток цього напряму мав фрагментарний 
характер, із 1993 р. він набув чіткої організаційної структури. Саме через 
мережу центрів «Інваспорт», спеціалізованих спортивних шкіл, фізкультурно-
оздоровчих клубів і секцій почала реалізовуватися системна робота, 
спрямована на залучення осіб з інвалідністю до занять фізичною культурою, 
спортивної реабілітації, підготовки спортсменів високого класу та формування 
резерву національних збірних команд [20; 26; 57; 66]. 
Особливе місце в розбудові регіональної мережі посідала 
Дніпропетровська область. На базі «Оптиміста» було створено обласний центр 
«Інваспорт», три міські центри «Інваспорт», 13 спортивних клубів інвалідів на 
громадських засадах, обласну спеціалізовану дитячо-юнацьку спортивну школу 
для дітей та інвалідів паралімпійського резерву. Їхня діяльність була 
спрямована на реалізацію важливої соціальної мети: через фізкультурно-
спортивну реабілітацію повернути людей до активного життя, зміцнити їхню 
віру у власні сили, створити умови для відчуття рівності в суспільстві й 
підвищення якості життя [57; 81]. 
 
Не менш показовим став і зв’язок системи «Інваспорт» із закладами 
вищої освіти спортивного профілю. У 1994 р. Дніпропетровський державний 
інститут фізичної культури і спорту першим серед спортивних закладів вищої 
освіти України оголосив набір студентів серед інвалідів. У подальшому багато 
вихованців «Інваспорту» стали студентами цього закладу, а частина з них — 
призерами Паралімпійських ігор. Це свідчить про те, що в Україні поступово 
формувалася цілісна система підтримки осіб з інвалідністю, яка поєднувала 
спортивну підготовку, освіту, реабілітацію та соціальну інтеграцію [57]. 
Узагальнення інституційної бази розвитку спорту інвалідів в Україні 
подано в таблиці 1.2. 
Таблиця 1.2 
Інституційні засади розвитку спорту інвалідів в Україні 
Інституція / структура Період становлення Основні функції 
Фізкультурно-спортивні Первинне залучення осіб з інвалідністю 
З 1989 р. 
клуби інвалідів до фізичної культури і спорту 
Кінець 1980-х — Організація спортивної, реабілітаційної 
Асоціація «Оптиміст» 
початок 1990-х рр. та громадської роботи 
Національний комітет Координація спортивного руху інвалідів, 
1992 р. 
спорту інвалідів України міжнародне представництво 
Український центр Реалізація державної політики у сфері 
1993 р. 
«Інваспорт» спорту інвалідів 
Організація тренувальної, 
Регіональні центри 
З 1993 р. реабілітаційної, змагальної роботи в 
«Інваспорт» 
регіонах 
Підготовка спортивного резерву серед 
ДЮСШ інвалідів З 1990-х рр. 
дітей та молоді 
Спеціалізовані спортивні Підготовка фахівців і створення умов 
З 1994 р. 
заклади вищої освіти для навчання спортсменів з інвалідністю 
Національний центр База підготовки, реабілітації та 
2000-і рр. 
«Україна» проведення змагань 
Складено за: [20; 35; 38; 57; 81]. 
Значною мірою результативність українського інваспорту була 
забезпечена саме тим, що спорт почав розглядатися не вузько як сфера 
досягнень, а як елемент соціального захисту. Важливим елементом соціальної 
адаптації та реабілітації інвалідів стала їхня участь у спортивному житті. 
 
Спортсмени-інваліди почали виступати як одна з найбільш соціально активних 
категорій людей з особливими потребами. Через спорт вони отримували 
можливість не лише досягати високих результатів, а й самореалізовуватися, 
розширювати коло соціальних контактів, долати ізольованість, підвищувати 
самооцінку й демонструвати суспільству власний потенціал [23; 26; 57; 66]. 
Окремої уваги заслуговує участь українських спортсменів у 
Паралімпійських і Дефлімпійських іграх. Уперше український прапор 
замайорів на Х Паралімпійських іграх 1996 р. в Атланті, де Україна вже як 
незалежна держава взяла участь у літніх Паралімпійських іграх. До складу 
делегації входило 25 спортсменів, які представляли п’ять видів спорту. Уже 
тоді українська команда привернула до себе увагу, здобувши 1 золоту, 4 срібні 
та 2 бронзові медалі. Цей дебют став важливим психологічним і символічним 
рубежем, оскільки засвідчив здатність незалежної України бути 
конкурентоспроможною на міжнародному рівні [57; 80]. 
Подальші виступи українських паралімпійців характеризувалися стійкою 
позитивною динамікою. На Паралімпійських іграх 2000 р. у Сіднеї українські 
спортсмени вибороли 3 золоті, 20 срібних і 14 бронзових нагород, що стало 
свідченням суттєвого прогресу національної системи підготовки [6]. Особливо 
успішними були Паралімпійські ігри 2004 р. в Афінах, де Україна посіла шосте 
місце в загальному заліку та здобула 55 медалей, серед яких 24 золоті, 12 
срібних та 19 бронзових. Українські спортсмени брали участь у дев’яти видах 
спорту й установили понад десять світових та паралімпійських рекордів. Саме 
ці змагання переконливо засвідчили входження України до числа провідних 
держав паралімпійського спорту [57; 82]. 
Серед найяскравіших прикладів особистих досягнень цього періоду слід 
назвати виступ тотально незрячого плавця Віктора Смирнова, який здобув сім 
нагород, п’ять із яких були золотими. Визначними були й здобутки Олени 
Акопян, Лідії Соловйової та інших спортсменів. Такі приклади мали не лише 
спортивне, а й потужне суспільне значення, оскільки формували новий образ 
 
людини з інвалідністю — не як пасивного отримувача соціальної допомоги, а 
як особистості, здатної до високих досягнень, самодисципліни й лідерства [57; 
82]. 
Ще більш переконливими стали результати XIII Паралімпіади 2008 р. у 
Пекіні, де українська команда посіла четверте загальнокомандне місце, 
здобувши 74 медалі, з яких 24 золоті, 18 срібних та 32 бронзові. Особливо 
помітними були успіхи спортсменів, які представляли Дніпропетровський 
центр «Інваспорт». Серед них — Лідія Соловйова, Оксана Єлізаветська, Оксана 
Ботарчук, Тетяна Рудківська, Інна Стрижак, Марина Чишко, а також вихованці 
системи «Інваспорт», які входили до складу збірної України з футболу та 
сприяли її перемозі у фіналі [57; 83]. 
Не менш вагомими були й успіхи українських спортсменів із вадами 
слуху. У 1993 р. українські дефлімпійці вперше виступили на XVII Всесвітніх 
літніх іграх глухих у Софії та здобули 2 золоті, 4 срібні й 2 бронзові медалі. У 
подальшому результати української команди неухильно зростали. У 1997 р. у 
Копенгагені спортсмени з України здобули 5 золотих, 10 срібних та 5 
бронзових нагород і встановили чотири світові рекорди. У 2001 р. в Римі 
дефлімпійці України посіли четверте загальнокомандне місце, здобувши 12 
золотих, 12 срібних і 10 бронзових медалей. У 2005 р. на ХХ літніх 
Дефлімпійських іграх у Мельбурні Україна посіла перше загальнокомандне 
місце, а в 2009 р. у Тайбеї — друге [57; 80]. 
З огляду на вагомість міжнародних здобутків українських спортсменів 
доцільно подати їх у систематизованому вигляді. 
Таблиця 1.3 
Основні результати України на Паралімпійських і Дефлімпійських іграх 
Рік Змагання Результат України Значення 
XVII Всесвітні ігри 2 золоті, 4 срібні, 2 Перший успішний виступ незалежної 
1993 
глухих, Софія бронзові України в дефлімпійському русі 
Х Паралімпійські ігри, 1 золота, 4 срібні, 2 Дебют України на Паралімпійських 
1996 
Атланта бронзові іграх 
 
Рік Змагання Результат України Значення 
XI Паралімпійські ігри, 3 золоті, 20 срібних, Посилення позицій України в 
2000 
Сідней 14 бронзових паралімпійському спорті 
Дефлімпійські ігри, 12 золотих, 12 Вихід України в число провідних 
2001 
Рим срібних, 10 бронзових держав дефлімпійського руху 
XII Паралімпійські 24 золоті, 12 срібних, Закріплення високого міжнародного 
2004 
ігри, Афіни 19 бронзових, 6 місце статусу 
ХХ літні 20 золотих, 17 
2005 Дефлімпійські ігри, срібних, 14 бронзових, Підтвердження лідерства України 
Мельбурн 1 місце 
XIII Паралімпійські 24 золоті, 18 срібних, Один із найуспішніших виступів 
2008 
ігри, Пекін 32 бронзові, 4 місце України 
Літня Дефлімпіада, 20 золотих, 22 срібні, Високий рівень розвитку 
2009 
Тайбей 25 бронзових, 2 місце дефлімпійського спорту 
Зимові Паралімпійські 5 золотих, 8 срібних, 6 Зміцнення позицій у зимових видах 
2010 
ігри, Ванкувер бронзових, 5 місце спорту 
Пік результативності українського 
XIV Паралімпійські 32 золоті, 24 срібні, 28 
2012 паралімпійського спорту на початок 
ігри, Лондон бронзових, 4 місце 
2010-х рр. 
Складено за: [6; 57; 80; 82; 83; 84]. 
Важливе місце в історії розвитку спорту для інвалідів в Україні посідає Національний 
центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів 
«Україна» в Євпаторії. Його створення стало принципово новим етапом у 
формуванні матеріально-технічної бази українського інваспорту. Центр був 
задуманий не просто як тренувальна база, а як унікальний комплекс, що 
поєднував спортивну підготовку, реабілітацію, проживання, оздоровлення і 
безбар’єрне середовище. У ньому реалізовано принцип доступності: спеціально 
облаштовані під’їзди, пандуси, адаптовані готелі, їдальні, тренувальні й 
змагальні майданчики. Завдяки цьому Центр став не лише місцем підготовки 
національних збірних команд, а й символом того, що в Україні можливе 
практичне втілення ідеї безбар’єрності [35; 38; 39; 57]. 
Значення інваспорту в Україні слід розглядати не лише крізь призму 
спортивних результатів, а й у контексті соціального захисту. На початок ХХІ 
ст. в Україні нараховувалося понад 2,5 млн інвалідів, які становили значну 
частину населення та впливали на всі сфери суспільного життя. З огляду на це 
питання соціального захисту інвалідів набувало стратегічного значення для 
 
держави. У цей період в Україні поступово формувалася законодавча та 
інституційна база захисту і підтримки людей з інвалідністю. Ключове значення 
мав Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», 
прийнятий у березні 1991 р., який став базовим нормативним актом у цій сфері 
[13]. 
Відповідно до положень цього Закону інваліди в Україні мають усі 
соціально-економічні, політичні й особисті права та свободи, закріплені 
Конституцією України й іншими законодавчими актами. Законодавство 
проголосило заборону дискримінації, а також визначило основні напрями 
державної політики у сфері соціального захисту інвалідів. До них належали: 
формування спеціальних державних органів, створення громадських 
організацій інвалідів, сприяння освіті, спорту і працевлаштуванню, розвиток 
доступної інфраструктури, матеріальне, соціально-побутове й медичне 
забезпечення, а також формування сприятливого інформаційного середовища 
[13; 14; 15; 20; 42; 47]. 
Разом із тим у практичній площині існували дві ключові проблеми: 
недостатній рівень фінансування та відсутність належних механізмів реалізації 
окремих законодавчих положень. Це стосувалося забезпечення технічними 
засобами реабілітації, санаторно-курортного лікування, протезно-ортопедичної 
допомоги й загалом рівня матеріального забезпечення осіб з інвалідністю. 
Унаслідок цього реальні можливості повної реалізації прав, гарантованих 
законом, залишалися обмеженими [46; 51; 57; 63]. 
На цьому тлі спорт виявився однією з тих сфер, де українська держава 
змогла досягти найбільш помітних позитивних результатів у частині 
соціального захисту інвалідів. Саме спорт став простором, у якому люди з 
інвалідністю мали можливість самореалізуватися, утвердитися в суспільстві, 
покращити стан здоров’я, підвищити свій соціальний статус і матеріальне 
становище. На думку низки дослідників і практиків, успіхи українських 
спортсменів-інвалідів зумовлені не лише їхніми особистими якостями, а й тим, 
 
що в українському суспільстві поступово сформувалася тенденція до 
відкритого доступу осіб з інвалідністю до фізичної культури і спорту [56; 57]. 
Водночас не можна не враховувати і того, що спортивні досягнення 
безпосередньо впливали на суспільне сприйняття інвалідів. Високі результати 
українських спортсменів на міжнародній арені формували позитивний імідж 
держави, зміцнювали її авторитет у світі та водночас змінювали громадську 
думку всередині країни. Спортсмени-інваліди ставали прикладом мужності, 
сили волі, дисципліни та громадянської активності. У суспільстві, де існували 
складні соціально-економічні проблеми, їхні успіхи виконували важливу 
морально-психологічну функцію, сприяючи популяризації ідеї рівних 
можливостей [57; 61]. 
На початок 2010-х рр. в Україні функціонувала розгалужена мережа 
структур, що забезпечували розвиток спорту інвалідів. Станом на 2013 р. діяли 
27 регіональних центрів «Інваспорт», понад сто їхніх відділень, 174 
фізкультурно-спортивні та оздоровчі клуби інвалідів, 27 дитячо-юнацьких 
спортивних шкіл інвалідів. Цією системою було охоплено понад 50 тис. 
дорослих інвалідів та 22 тис. дітей і підлітків, які відвідували фізкультурно-
реабілітаційні групи та спортивні секції з 27 видів спорту. Щорічно в Україні 
проводилися понад 250 чемпіонатів, першостей та кубків із 19 видів спорту 
серед осіб з ураженнями зору, слуху, опорно-рухового апарату та інтелекту [57; 
81]. 
Традиційною та надзвичайно популярною в Україні стала Спартакіада 
для дітей-інвалідів «Повір у себе», яка проводилася українськими та 
регіональними центрами з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт». Її 
значваспорт». Її значення полягало не лише у виявленні спортивно обдарованих 
дітей, а й у створенні умов для ранньої соціалізації, розвитку комунікаційних 
навичок, виховання впевненості у власних силах та формування мотивації до 
активного способу життя [57; 81]. 
 
Показово, що держава поступово визнавала й матеріальну значущість 
спортивних досягнень осіб з інвалідністю. Зокрема, Постановою Кабінету 
Міністрів України № 704 від 6 серпня 2008 р. було збільшено винагороди 
інвалідам-переможцям спортивних змагань різного рівня. Хоча такі заходи не 
могли повністю розв’язати проблему низького рівня соціального забезпечення, 
вони свідчили про зростання ролі спорту в системі державної політики щодо 
інвалідів [48]. 
Отже, із здобуттям Україною незалежності розпочалося формування 
концепції соціального захисту інвалідів, важливою складовою якої став спорт. 
Її розвиток відбувався через створення законодавчої бази, спеціалізованих 
органів і установ, розбудову громадського сектору, формування системи 
«Інваспорт», розширення міжнародної участі українських спортсменів та 
створення сучасної спортивно-реабілітаційної інфраструктури. Досвід 
незалежної України переконливо свідчить, що спорт виступає одним із 
пріоритетних напрямів державної діяльності, спрямованої на реабілітацію, 
соціалізацію і самореалізацію інвалідів. Незважаючи на фінансові та 
організаційні труднощі, саме в цій сфері були досягнуті найбільш вагомі 
результати, які мали як внутрішньосуспільне, так і міжнародне значення [13; 
20; 47; 48; 57; 81]. 
Таким чином, історичний розвиток спорту для інвалідів в Україні 
засвідчує поступовий перехід від поодиноких громадських ініціатив до цілісної 
державної системи підтримки. Українська модель розвитку інваспорту 
поєднала в собі реабілітаційний, соціальний, педагогічний і репрезентативний 
потенціал, що дало змогу перетворити спорт на один із найбільш дієвих 
інструментів соціального захисту інвалідів у незалежній Україні. Саме тому 
інваспорт доцільно розглядати не лише як окремий напрям фізичної культури, а 
як важливий чинник формування більш відкритого, гуманного та інклюзивного 
суспільства [23; 26; 57; 66]. 
 
 
 
1.2. Соціальна адаптація і соціальна інтеграція осіб з інвалідністю 
через спорт. 
У сучасній науковій літературі поняття соціальної інтеграції трактується 
як процес включення особистості до системи суспільних зв’язків і відносин 
через засвоєння знань, соціального досвіду, норм, цінностей та моделей 
поведінки, притаманних певному суспільству або соціальній групі. Метою 
соціальної інтеграції є формування такого суспільного середовища, у якому 
кожна людина, незалежно від стану здоров’я, має можливість реалізувати свої 
права, виконувати соціальні ролі та брати активну участь у житті суспільства 
[9; 23]. 
Соціальна інтеграція осіб з інвалідністю є одночасно і метою, і засобом 
суспільного розвитку. Як мета вона передбачає досягнення максимально 
можливого рівня самостійності, соціальної активності та включеності особи у 
різні сфери життя. Як засіб вона відображає здатність суспільства розвиватися 
на засадах рівності можливостей, поваги до людської гідності, недискримінації 
та толерантності щодо всіх категорій населення, у тому числі й осіб з 
інвалідністю [23; 24; 25]. 
Соціальна інтеграція осіб з інвалідністю являє собою комплекс заходів, 
спрямованих на відновлення або компенсацію порушених суспільних зв’язків, 
формування позитивного соціального статусу, досягнення соціальної 
незалежності та створення умов для самореалізації. Такий процес є складним і 
багатовимірним, оскільки потребує не лише матеріальної чи медичної 
підтримки, а й створення умов для розвитку особистісного потенціалу, 
фізичного, морального і духовного самовдосконалення людини [9; 23]. 
Сутність соціальної інтеграції полягає у створенні таких умов 
життєдіяльності, за яких особа з інвалідністю не лише пристосовується до 
суспільства, а й стає його повноцінним суб’єктом. У цьому контексті важливого 
значення набуває системний підхід до розуміння проблем осіб з інвалідністю, 
 
який дозволяє виявити багаторівневу структуру бар’єрів, що перешкоджають їх 
повноцінній участі в суспільному житті. Саме тому цілісний аналіз проблем 
соціальної інтеграції потребує врахування їх соціальних, психологічних, 
освітніх, комунікативних і фізичних аспектів (рис. 1.1). 
Р 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Рисунок 1.1.Проблемне поле досягнення соціальної інтеграції особами з 
інвалідністю  
Окремого розгляду потребують питання соціальної інтеграції дітей з 
інвалідністю. Інвалідність у дитячому віці обумовлює не лише обмеження 
життєдіяльності, а й ризик соціальної дезадаптації, труднощів у навчанні, 
спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні та орієнтації в соціальному 
просторі. У процесі дорослішання особа з інвалідністю проходить низку 
вікових етапів, кожен з яких характеризується специфічними проблемами й 
особливостями соціального становлення. У зв’язку з цим досягнення соціальної 
інтеграції потребує врахування вікової специфіки та особливостей розвитку 
особистості на різних етапах її життєвого шляху (рис. 1.2). 
 
 
Рис 1.2. Проблематика досягнення соціальної інтеграції особами з 
інвалідністю у різні періоди їх розвитку  
 
Урахування вікових особливостей осіб з інвалідністю та багаторівневої 
структури їхніх проблем дає змогу добирати адекватні засоби і форми впливу 
для досягнення максимально можливого рівня їх інтеграції у суспільстві. Проте 
результативність цих заходів значною мірою залежить від глибокого розуміння 
змісту, завдань і закономірностей процесу соціальної інтеграції, а також її 
основних складових — соціальної адаптації, реабілітації та інклюзії [23; 25]. 
Поняття адаптації використовується в різних галузях наукового знання 
— біології, філософії, психології, педагогіці, соціології. У контексті даного 
дослідження соціальна адаптація розглядається як процес пристосування особи 
до умов соціального середовища, оволодіння нею прийнятними формами 
поведінки, нормами взаємодії та способами виконання соціальних ролей. Для 
осіб з інвалідністю цей процес ускладнюється наявними порушеннями 
розвитку, функціональними обмеженнями, а також зовнішніми бар’єрами 
соціального середовища [9; 23]. 
Загальновизнаним є положення про те, що обмеження життєдіяльності та 
соціальна дезадаптація осіб з інвалідністю безпосередньо пов’язані з 
особливостями їх соціального становища. Л. С. Виготський пов’язував 
фізичний дефект із явищем «соціального вивиху», підкреслюючи, що 
 
ускладнення розвитку особистості виникає не лише внаслідок фізичних 
порушень як таких, а й через деформацію її соціальних зв’язків та можливостей 
повноцінної участі в житті суспільства [5]. Саме тому подолання соціальної 
ізоляції, формування комунікативних зв’язків і включення особи в активну 
суспільну діяльність виступають важливими передумовами її успішної 
адаптації. 
Ще однією важливою складовою соціальної інтеграції є реабілітація, 
основною метою якої є відновлення соціального статусу особи з інвалідністю та 
забезпечення умов для її подальшої соціальної адаптації. Реабілітація тісно 
пов’язана з лікуванням та адаптацією, однак не зводиться до них. Якщо 
лікування спрямоване на усунення або пом’якшення патологічних проявів, а 
адаптація — на пристосування до нових умов за допомогою компенсаторних 
механізмів, то реабілітація орієнтована на активізацію відновлювальних 
можливостей організму й особистості загалом. У процесі реабілітації 
компенсаторний механізм використовується для подолання дефекту, тоді як у 
процесі адаптації — для пристосування до нього [23]. 
Важливим напрямом реабілітаційної роботи є фізкультурно-спортивна 
реабілітація. Відповідно до Закону України «Про фізичну культуру і спорт», 
під фізкультурно-спортивною реабілітацією розуміють систему заходів, 
розроблених із застосуванням фізичних вправ для відновлення здоров’я особи 
та спрямованих на відновлення і компенсацію функціональних можливостей її 
організму, поліпшення фізичного й психологічного стану, а також на 
формування готовності до активної участі в соціальному житті [20]. Таким 
чином, фізична культура і спорт виступають не лише засобом оздоровлення, а й 
ефективним інструментом соціального включення осіб з інвалідністю. 
Поряд із соціальною адаптацією та реабілітацією важливим процесом 
соціальної інтеграції є соціальна інклюзія. Упродовж останніх років в Україні 
посилився інтерес до створення єдиного освітнього простору, у межах якого 
діти з різними освітніми потребами мають можливість навчатися разом. На 
 
державному рівні були прийняті положення і нормативні акти, спрямовані на 
забезпечення права дітей з інвалідністю на якісну освіту за місцем проживання, 
на створення умов для реалізації їхнього творчого потенціалу та розвитку 
індивідуальних здібностей [16; 25; 41]. 
Ще відносно недавно основною формою здобуття освіти дітьми з 
інвалідністю була система інтернатних і спеціальних закладів. Для свого часу 
така система відіграла позитивну роль, оскільки створювала можливості для 
спеціалізованої корекційної допомоги. Проте поступово стало очевидним, що 
ізольоване навчання має суттєві обмеження, оскільки не забезпечує 
повноцінного включення дитини в природне соціальне середовище. У цьому 
зв’язку в освітній практиці дедалі більшого значення набували інтегроване та 
інклюзивне навчання. 
Таблиця 1.4 
Переваги та недоліки основних моделей навчання осіб з інвалідністю 
Модель 
Переваги Недоліки 
навчання 
Наявність підготовлених педагогів, Тривале перебування поза родиною 
які володіють спеціальними методами обмежує сімейне спілкування; 
і прийомами навчання; апробовані звужуються контакти з однолітками 
навчальні плани й корекційні без порушень розвитку; виникають 
Спеціалізоване 
методики; спеціально організована труднощі подальшої соціальної 
навчання 
матеріальна база; можливість адаптації; знання і навички, здобуті 
цілодобового супроводу фахівцями; в умовах ізоляції, не завжди 
формування окремих життєво забезпечують повноцінне 
необхідних навичок включення у суспільство 
Можливість здобуття освіти за Система освіти переважно 
місцем проживання без відриву від залишається неадаптованою до 
Інтегроване 
родини; розвиток у середовищі потреб дітей з інвалідністю; часто 
навчання 
здорових однолітків; формування відсутній повноцінний корекційний 
комунікативних навичок; розширення супровід; недостатньо 
 
Модель 
Переваги Недоліки 
навчання 
соціокультурної активності; сприяння підготовлених фахівців; інтеграція 
подальшій соціальній адаптації можлива переважно для дітей, 
рівень розвитку яких близький до 
вікової норми 
Освітня система адаптується до 
Реалізація цієї моделі вимагає 
потреб дитини, а не дитина до 
комплексної перебудови не лише 
системи; урахування індивідуальності 
освітньої системи, а й суспільних 
Інклюзивне кожного учня; навчання в єдиному 
підходів загалом; потребує значного 
навчання освітньому просторі; створення умов 
кадрового, організаційного та 
для розвитку, самореалізації та 
матеріально-технічного 
пошуку свого місця в суспільстві 
забезпечення 
незалежно від рівня можливостей 
Складено за: [23; 25; 41]. 
Із розвитком економічної, політичної та соціокультурної сфер суспільства 
на зміну переважно спеціалізованому навчанню поступово приходять більш 
прогресивні форми здобуття освіти — інтеграція та інклюзія. Інтегроване 
навчання дає можливість учням з особливими потребами більшу частину часу 
перебувати в загальноосвітньому середовищі разом з іншими дітьми, а частину 
— в спеціально організованих умовах, де їм надається необхідна психолого-
педагогічна, соціальна та медична допомога. Проте, незважаючи на безперечну 
прогресивність інтеграції, така модель часто передбачає пристосування дитини 
до вже існуючої системи освіти, а не адаптацію самої системи до її потреб. 
Унаслідок цього учні з інвалідністю, будучи фізично присутніми в 
освітньому середовищі, не завжди отримують реальну можливість для 
повноцінного навчання, розвитку й соціальної участі. Саме тому інклюзія 
розглядається як більш досконала модель, оскільки вона ґрунтується на 
визнанні цінності кожної дитини, незалежно від стану її здоров’я, рівня 
розвитку чи освітніх потреб [25; 41]. 
 
Одним із найбільш ефективних шляхів досягнення соціальної інтеграції 
осіб з інвалідністю, на думку багатьох дослідників, є заняття фізичною 
культурою і спортом [26]. Соціальна інтеграція засобами адаптивної фізичної 
культури має комплексний характер. Вона сприяє не лише зміцненню здоров’я 
та розширенню функціональних можливостей організму, а й розвитку 
комунікативних здібностей, формуванню позитивної мотивації, виробленню 
активної життєвої позиції, подоланню невпевненості та усвідомленню власної 
соціальної цінності. Крім того, систематичні заняття фізичною культурою і 
спортом створюють передумови для включення особи з інвалідністю в різні 
види суспільної діяльності, а отже, безпосередньо впливають на процес її 
соціальної адаптації та інтеграції (рис. 1.3). 
 
 
Спорт у цьому аспекті виконує одразу кілька функцій. По-перше, він має 
реабілітаційне значення, оскільки сприяє відновленню або компенсації 
порушених функцій організму. По-друге, він виконує соціалізуючу функцію, 
адже формує навички взаємодії, співпраці, відповідальності, самодисципліни та 
вольової поведінки. По-третє, спорт має психологічну функцію, оскільки 
сприяє підвищенню самооцінки, подоланню почуття ізольованості та 
формуванню позитивного образу «Я». По-четверте, він виконує соціально-
 
репрезентативну функцію, оскільки через спортивні досягнення особи з 
інвалідністю отримують визнання з боку суспільства, а сам факт їх активної 
участі у спортивному житті руйнує усталені соціальні стереотипи [23; 26; 62; 
66]. 
Таким чином, соціальна інтеграція осіб з інвалідністю є 
багатокомпонентним процесом, який включає соціальну адаптацію, 
реабілітацію та інклюзію. Урахування особливостей реалізації цих процесів, 
вікової специфіки розвитку особистості та багаторівневої структури проблем 
осіб з інвалідністю дає змогу добирати адекватні засоби й механізми їх 
соціального включення. Одним із найбільш результативних засобів досягнення 
високого рівня соціальної інтеграції виступає адаптивна фізична культура і 
спорт, які поєднують у собі оздоровчий, виховний, комунікативний і 
соціалізуючий потенціал [20; 23; 26]. 
 
1.3. Інституціональне забезпечення реалізації прав осіб з інвалідністю 
в розвинених країнах світу 
Морально-етичний розвиток світового суспільства зумовив поступову 
зміну ставлення до осіб з інвалідністю. Якщо раніше переважали підходи, 
засновані переважно на благодійності, опіці, лікуванні та соціальному 
утриманні, то упродовж другої половини ХХ — початку ХХІ ст. у науковому та 
суспільно-політичному дискурсі утверджується інше бачення, відповідно до 
якого особа з інвалідністю розглядається насамперед як носій прав, свобод і 
законних інтересів. Саме цим пояснюється посилення уваги до створення таких 
умов, за яких людина має не лише формально проголошені права, а й реальні 
можливості для їх реалізації [23; 24; 28]. 
У цьому контексті особливого значення набули соціальна та правозахисна 
моделі «інвалідності». Сутність соціальної моделі полягає в тому, що 
інвалідність розглядається не як виключно індивідуальна медична проблема, а 
як результат взаємодії людини з бар’єрами соціального середовища. 
 
Відповідно, головне завдання держави і суспільства полягає у створенні умов 
для соціального залучення осіб з інвалідністю, зокрема в освітній, трудовій, 
культурній, спортивній та інформаційній сферах, а також у формуванні 
доступного архітектурного і комунікативного середовища [23; 24; 39]. 
Правозахисна модель, своєю чергою, акцентує увагу на забезпеченні рівності 
прав, забороні дискримінації, розвитку механізмів судового й 
адміністративного захисту та створенні інституційних гарантій реалізації прав 
осіб з інвалідністю [24; 28]. 
Важливим етапом розвитку правозахисного підходу стало схвалення 
Генеральною Асамблеєю ООН у 2006 р. Конвенції про права інвалідів. Її мета 
полягає в заохоченні, захисті та забезпеченні повного і рівного користування 
всіма особами з інвалідністю всіма правами людини й основоположними 
свободами, а також у заохоченні поваги до властивої їм гідності [28]. Отже, 
Конвенція закріпила нове розуміння державної політики щодо інвалідності: від 
допомоги як прояву соціальної опіки — до створення системи реальних 
гарантій участі людини в усіх сферах суспільного життя. 
Ратифікація Верховною Радою України 16 грудня 2009 р. Конвенції ООН 
про права інвалідів суттєво актуалізувала питання вдосконалення 
інституціонального забезпечення реалізації прав осіб з інвалідністю, їх 
реабілітації, соціальної інтеграції та соціального захисту [28]. Водночас саме 
визнання принципів соціальної та правозахисної моделей ще не створює 
автоматичних умов для повноцінної реалізації прав цієї категорії населення. У 
зв’язку з цим виникає потреба в дослідженні позитивного досвіду розвинених 
країн світу, у яких сформовано ефективні інституційні механізми реалізації 
прав осіб з інвалідністю, а також у вивченні можливостей його адаптації до 
українських умов. 
З метою узагальнення зарубіжного досвіду доцільно розглянути 
особливості інституціонального забезпечення реалізації прав осіб з 
інвалідністю в окремих країнах світу (табл. 1.5). 
 
Таблиця 1.5 
Інституціональне забезпечення реалізації прав осіб з інвалідністю в розвинених країнах 
світу та окремих державах із показовим досвідом 
Країна Нормативно-правові та інституційні особливості 
Діють акти «Про інтеграцію інвалідів», «Про опіку над інвалідами», «Про 
медичне обслуговування жертв війни», «Про туберкульоз», а також закони у 
сфері соціального забезпечення, соціального страхування та 
Австрія 
працевлаштування. Використовуються квоти та субсидії при 
працевлаштуванні, стимулюється створення спеціальних виробництв і 
підтримується система професійної реабілітації. 
Законодавство охоплює питання освіти, професійної підготовки, 
недискримінації та зайнятості осіб з інвалідністю. Роботодавці зобов’язані 
Велика 
адаптувати робочі місця, забезпечувати підвищення кваліфікації, кар’єрне 
Британія 
просування та належні умови праці. Розвинений недержавний сектор послуг, 
функціонує значна кількість громадських організацій осіб з інвалідністю. 
Законодавча система базується на принципі недискримінації у сфері праці, 
житла, послуг, освіти та доступу до соціальної інфраструктури. Важливе місце 
Канада посідають федеральні, провінційні та місцеві програми реабілітації. Розвинені 
інформаційні, професійні та медико-соціальні служби, а принцип рівності осіб 
з інвалідністю закріплений на конституційному рівні. 
Основу становлять акти щодо освіти дітей з інвалідністю, професійної 
підготовки, реабілітації, усунення архітектурних бар’єрів та заборони 
дискримінації. Працевлаштування стимулюється системою податкових пільг, а 
США 
за безпідставну відмову у працевлаштуванні передбачено санкції. Відсутність 
загальнообов’язкового квотування компенсується гнучкими механізмами 
підтримки та розвиненою системою послуг для дітей з інвалідністю і їх сімей. 
Законодавство орієнтоване на реабілітацію, суспільну інтеграцію та 
працевлаштування осіб з інвалідністю. Забороняється пряма й опосередкована 
Польща дискримінація, значна увага приділяється дітям з інвалідністю, розвитку 
громадських ініціатив і включенню осіб з інвалідністю в культурне та 
суспільне життя. 
Законодавством передбачено забезпечення осіб з інвалідністю технічними 
засобами пересування, обладнанням для занять спортом, адаптацією житла та 
широким спектром соціальних послуг. Існують рівні права на освіту, 
Швеція 
функціонує розвинута система дошкільного виховання й підтримки дітей з 
інвалідністю. Роботодавці стимулюються індивідуальними дотаціями за 
працевлаштування таких осіб. 
Конституційно закріплено обов’язок органів влади забезпечувати інтеграцію 
осіб з інвалідністю в усі сфери суспільного життя. Діють норми щодо 
Франція працевлаштування, соціальної допомоги, професійної реабілітації, квотування 
робочих місць, субсидування роботодавців. Соціальна підтримка реалізується 
як державними, так і асоціативними структурами. 
Реабілітаційна система охоплює питання транспорту, архітектурного 
планування, домашнього обслуговування, перекладацьких послуг, підтримки 
Фінляндія 
зайнятості, адаптаційного навчання та субсидування працевлаштування. 
Розвивається сектор приватних реабілітаційних послуг, а координація 
 
Країна Нормативно-правові та інституційні особливості 
здійснюється на національному й муніципальному рівнях. 
Характеризується високим рівнем розвитку соціальної інфраструктури та 
універсального дизайну. Діє антидискримінаційне законодавство, а в 
Австралія 
суспільстві сформовано етично орієнтоване ставлення до осіб з інвалідністю. 
Значну роль відіграють благодійні й громадські ініціативи. 
Законодавство передбачає стимулювання трудової активності осіб з 
інвалідністю через компенсації, дотації на транспортні засоби та 
Ізраїль 
переобладнання автомобілів. Система надання пільг є диференційованою та 
жорстко регламентованою. 
Сформовано широку систему соціального страхування та соціального 
працевлаштування осіб з інвалідністю. Передбачено функціонування 
Бельгія 
національного фонду соціальної реабілітації інвалідів, а підприємства, які 
працевлаштовують осіб з інвалідністю, отримують відповідні пільги. 
Реабілітацію та професійну інтеграцію забезпечують Федеральне управління 
праці, Міністерство праці і соціальних справ, а також інститути страхування. 
Німеччина 
Значна увага приділяється професійній орієнтації, перепідготовці, 
працевлаштуванню та формуванню доступного середовища. 
Соціальне забезпечення включає соціальне страхування, матеріальну допомогу 
та соціальне обслуговування. Реалізація прав осіб з інвалідністю відбувається 
Китай через розвиток освіти, працевлаштування, спорту, громадських ініціатив і 
волонтерської підтримки. Держава використовує механізми обов’язкового 
працевлаштування та соціального планування. 
Діє законодавство, засноване на позитивній дискримінації: резервування 
робочих місць у державному секторі, спеціальні права у сфері освіти, податкові 
Індія 
пільги, гранти та субсидії. Передбачається державна підтримка розвитку 
технологій навчання й адаптації освітніх програм. 
Законодавча база охоплює спеціальну, загальну, професійно-технічну та вищу 
освіту осіб з особливостями психофізичного розвитку. Регулювання 
Білорусь 
орієнтоване на розвиток спеціальної освіти та підтримку державної системи 
соціального захисту. 
Права осіб з інвалідністю закріплено в конституційних і галузевих актах, 
указах президента, урядових постановах. Значна увага приділяється 
Росія 
формуванню доступного середовища, визначенню пріоритетних професій та 
інформаційному забезпеченню проблем інвалідності. 
Складено за: [1; 4; 21; 22; 23; 24; 37; 38; 39; 73; 74; 75; 76; 77; 78; 79]. 
Проведений порівняльний аналіз дає підстави стверджувати, що у 
більшості розвинених країн світу питання реалізації прав осіб з інвалідністю 
вирішуються на основі комплексного підходу. Його основними ознаками є: 
наявність розгалуженої нормативно-правової бази, розвиток системи 
реабілітаційних послуг, заборона дискримінації, створення умов для 
професійної діяльності, впровадження інклюзивної освіти, розбудова 
 
безбар’єрного середовища, а також активна участь громадських організацій у 
формуванні та реалізації державної політики [21; 23; 24; 39]. 
Водночас зарубіжний досвід свідчить, що інституціональне забезпечення 
реалізації прав осіб з інвалідністю не зводиться лише до прийняття законів. У 
більшості країн ефективність цієї системи досягається завдяки функціонуванню 
спеціалізованих органів державного управління, координаційних рад, фондів, 
реабілітаційних служб, професійних агентств та потужного громадського 
сектору. Саме поєднання нормативного регулювання з інституційною 
спроможністю держави і суспільства забезпечує реальне, а не декларативне 
втілення прав людини [21; 23; 39]. 
Яскравим прикладом високого рівня соціального залучення осіб з 
інвалідністю є Швеція, де людей з особливими потребами можна побачити в 
усіх сферах суспільного життя — в освіті, культурі, спорті, сфері дозвілля та 
зайнятості. У цій країні важливого значення набула реформа, спрямована на 
виховання дітей з інвалідністю в сім’ї, а не в інтернатних закладах, а також 
розбудова системи підготовки фахівців, які забезпечують їх супровід і 
обслуговування [21; 23]. Польща демонструє високий рівень активності 
громадянського суспільства у сфері захисту прав осіб з інвалідністю, що 
проявляється у діяльності фондів, правозахисних організацій, центрів 
підтримки, а також у проведенні численних культурних і соціальних акцій, 
спрямованих на популяризацію ідеї рівних можливостей [21]. У США, Канаді, 
Франції, Фінляндії та Великій Британії особлива увага приділяється поєднанню 
антидискримінаційного законодавства, професійної реабілітації, підтримки 
роботодавців та розвитку доступного середовища [1; 4; 21; 23]. 
Для України вивчення цього досвіду має не лише теоретичне, а й 
безпосередньо практичне значення. За період незалежності в державі було 
проведено значну роботу щодо формування нормативно-правової бази 
реалізації прав осіб з інвалідністю. Особливої актуальності це питання набуло 
після ратифікації Конвенції ООН про права інвалідів. У подальшому було 
 
вдосконалено чинні нормативно-правові акти та прийнято низку нових законів і 
підзаконних документів, спрямованих на підвищення рівня реабілітації, 
соціальної інтеграції та соціального захисту осіб з інвалідністю [13; 14; 28; 47]. 
Станом на 2019 р. в Україні діяли реабілітаційні установи різних типів, 
залежно від змісту реабілітаційних заходів. Відповідно до ст. 13 Закону 
України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» до них належать установи 
медичної, медико-соціальної, соціальної, психолого-педагогічної, фізичної, 
професійної, трудової, фізкультурно-спортивної реабілітації, а також установи 
змішаного типу [14]. Такий підхід свідчить про поступове утвердження 
комплексного розуміння реабілітації як багатовекторного процесу, що охоплює 
не лише відновлення функцій організму, а й соціальне включення особи. 
Для систематизації основних нормативно-правових актів України, що 
забезпечують реалізацію прав осіб з інвалідністю в контексті положень 
Конвенції ООН про права інвалідів, доцільно подати їх у таблиці 1.6. 
Таблиця 1.6 
Основні нормативно-правові акти України щодо реалізації прав осіб з інвалідністю 
Нормативно-правовий акт Основний напрям регулювання 
Закріплення прав, заборона дискримінації, визначення 
Закон України «Про основи 
державних органів управління, засади працевлаштування, 
соціальної захищеності інвалідів в 
освіти, професійної підготовки та доступності соціальної 
Україні» [13] 
інфраструктури 
Визначення базових термінів, видів реабілітації, 
Закон України «Про реабілітацію реабілітаційних заходів, реабілітаційних установ, 
інвалідів в Україні» [14] індивідуальної програми реабілітації, професійної й 
трудової реабілітації 
Закон України «Про державну 
Соціальна підтримка дітей-інвалідів та осіб з 
соціальну допомогу інвалідам 
інвалідністю з дитинства 
дитинства та дітям-інвалідам» [15] 
Закон України «Про психіатричну 
Захист прав осіб, які потребують психіатричної допомоги 
допомогу» [18] 
Закон України «Про фізичну Регулювання фізкультурно-спортивної реабілітації та 
культуру і спорт» [20] участі осіб з інвалідністю у спортивному житті 
Закон України «Про загальну Можливість створення спеціальних та інклюзивних 
середню освіту» [16] класів у загальноосвітніх навчальних закладах 
Закон України «Про професійно- Забезпечення доступу до професійної освіти осіб з 
технічну освіту» [17] інвалідністю 
 
Нормативно-правовий акт Основний напрям регулювання 
Наказ МОН України № 912 від Концепція розвитку інклюзивного навчання / 
01.10.2010 [41] інклюзивної освіти 
Постанова КМУ від 08.12.2006 № Затвердження Державної типової програми реабілітації 
1686 [52] інвалідів 
Постанова КМУ від 31.01.2007 № Реалізація статей 19 і 20 Закону України «Про основи 
70 [50] соціальної захищеності інвалідів в Україні» 
Постанова КМУ від 03.12.2009 № Питання медико-соціальної експертизи, порядок, умови 
1317 [49] та критерії встановлення інвалідності 
Постанова КМУ від 16.02.2011 № Положення про централізований банк даних з проблем 
121 [48] інвалідності 
Наказ Мінсоцполітики України 
Положення про Фонд соціального захисту інвалідів 
від 14.04.2011 № 129 [42] 
Постанова КМУ від 01.08.2012 Національний план дій з реалізації Конвенції про права 
[47] інвалідів на період до 2020 року 
Постанова КМУ від 20.06.2012 № 
Моніторинг і оцінювання ефективності програм 
554 [46] та Методика моніторингу 
соціальної підтримки населення 
від 12.03.2013 [40] 
Складено за: [13; 14; 15; 16; 17; 18; 20; 40; 41; 42; 46; 47; 48; 49; 50; 52]. 
З аналізу наведених нормативно-правових актів випливає, що в Україні 
поступово сформовано правовий каркас, спрямований на реалізацію базових 
положень Конвенції ООН про права інвалідів. Насамперед ідеться про 
закріплення принципів рівності та недискримінації, регламентацію діяльності 
державних органів і громадських організацій, правове забезпечення 
працевлаштування, освіти, професійної підготовки, доступності соціальної 
інфраструктури, індивідуальної мобільності, соціальних послуг та реабілітації 
[13; 14; 28]. 
Важливе місце у цьому процесі посідає Закон України «Про основи 
соціальної захищеності інвалідів в Україні», який став базовим актом у сфері 
соціального захисту. Саме в ньому закріплено загальні підходи до забезпечення 
прав осіб з інвалідністю, визначено систему державного управління у 
відповідній сфері, а також норматив працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % 
середньооблікової чисельності штатних працівників, а для роботодавців із 
чисельністю від 8 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця [13]. Істотне 
значення має й Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», який 
 
деталізує понятійний апарат, закріплює види реабілітації та визначає 
організаційні засади надання реабілітаційних послуг [14]. 
Окремого розгляду потребує розвиток інклюзивної освіти в Україні, 
оскільки саме освітня сфера є одним із ключових напрямів реалізації права осіб 
з інвалідністю на повноцінну участь у суспільному житті. Формування 
нормативної основи інклюзивної освіти в Україні відбувалося поступово: від 
розроблення концептуальних документів і модельних законодавчих актів до 
затвердження Концепції розвитку інклюзивного навчання та створення 
можливостей для функціонування спеціальних та інклюзивних класів у 
загальноосвітніх навчальних закладах [16; 17; 25; 41]. Важливим кроком у 
цьому напрямі стала також постанова Кабінету Міністрів України від 15 серпня 
2011 р. № 872, якою було затверджено Порядок організації інклюзивного 
навчання у загальноосвітніх навчальних закладах. 
Інституціональне забезпечення реалізації прав осіб з інвалідністю в 
Україні не обмежується законодавчим регулюванням, а охоплює також 
діяльність уповноважених органів державної влади та громадських інституцій. 
До основних суб’єктів у цій сфері належать Міністерство охорони здоров’я 
України, Міністерство соціальної політики України, Міністерство молоді та 
спорту України, Державна служба зайнятості, Фонд соціального захисту 
інвалідів, Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, Національна 
Асамблея інвалідів України, а також інші громадські об’єднання, чия діяльність 
спрямована на захист прав осіб з інвалідністю [3; 42]. 
Особливо слід відзначити діяльність Всеукраїнського громадського 
соціально-політичного об’єднання «Національна Асамблея інвалідів України» 
(НАІУ), яке відіграє вагому роль у представництві та захисті конституційних 
прав і законних інтересів осіб з інвалідністю, у формуванні позитивного 
суспільного ставлення до них, у популяризації ідей універсального дизайну, 
підвищенні професійного рівня фахівців, які працюють з дітьми-інвалідами, а 
 
також у здійсненні моніторингу відповідності національного законодавства 
положенням Конвенції ООН про права інвалідів [3; 35; 38; 39]. 
Водночас, незважаючи на суттєві напрацювання, аналіз української 
практики станом на 2019 р. дає підстави стверджувати, що вітчизняна система 
інституціонального забезпечення реалізації прав осіб з інвалідністю ще не 
досягла рівня системності, характерного для провідних європейських держав. 
Основна проблема полягає в тому, що нормотворча діяльність у цій сфері 
значно випереджає розвиток дієвих організаційних механізмів реалізації 
прийнятих норм. Інакше кажучи, в Україні вже сформовано значний масив 
правових актів, але практичне забезпечення їх виконання часто залишається 
недостатнім через обмеженість фінансових ресурсів, організаційні труднощі, 
міжвідомчу неузгодженість та недостатній рівень контролю й моніторингу [40; 
46; 47]. 
Крім того, окремі документи, пов’язані з моніторингом та оцінюванням 
ефективності програм соціальної підтримки населення, не повною мірою 
охоплюють питання ефективності політики саме щодо реалізації прав осіб з 
інвалідністю. Це свідчить про необхідність подальшого вдосконалення не лише 
нормативної бази, а й механізмів інституційного супроводу, статистичного 
обліку, оцінювання результативності державних програм та координації між 
органами влади і громадськими структурами [40; 46; 48]. 
Отже, досвід розвинених країн світу переконує, що ефективне 
забезпечення прав осіб з інвалідністю ґрунтується на поєднанні трьох основних 
складових: нормативно-правової визначеності, інституційної спроможності та 
суспільної підтримки ідей рівності й недискримінації. Для України важливим є 
не лише подальше вдосконалення законодавства, а й розвиток організаційного 
механізму його реалізації, посилення міжвідомчої координації, розширення 
участі громадських організацій, удосконалення системи моніторингу та 
впровадження принципів універсального дизайну, інклюзії та доступності в 
усіх сферах суспільного життя. Саме за таких умов інституціональне 
 
забезпечення реалізації прав осіб з інвалідністю набуде реального, а не суто 
декларативного характеру [28; 39; 47]. 
 
Висновки до розділу 1. 
У результаті дослідження теоретичних, історичних і інституціональних 
засад розвитку спорту як складової соціального захисту осіб з інвалідністю 
встановлено, що інваспорт є не лише окремим напрямом фізичної культури, а 
важливим суспільним механізмом реабілітації, соціальної адаптації, інтеграції 
та самореалізації цієї категорії населення. Його значення полягає у поєднанні 
оздоровчої, виховної, психологічної, комунікативної та соціалізуючої функцій, 
що в сукупності сприяють включенню осіб з інвалідністю в активне суспільне 
життя. 
У ході аналізу історичних аспектів розвитку спорту для інвалідів 
з’ясовано, що становлення цього явища має тривалий і послідовний характер. 
Витоки міжнародного спортивного руху осіб з інвалідністю сягають кінця ХІХ 
— початку ХХ ст., а його активний розвиток розпочався після Другої світової 
війни, коли спорт став розглядатися як важливий засіб реабілітації людей із 
травмами та стійкими порушеннями здоров’я. В Україні повноцінне 
формування спортивного руху інвалідів розпочалося наприкінці 1980-х рр., а в 
умовах незалежності набуло системного характеру завдяки створенню 
Національного комітету спорту інвалідів України та державної системи 
«Інваспорт». Саме ці інституції заклали організаційні основи розвитку масового 
й спорту вищих досягнень серед осіб з інвалідністю. 
Встановлено, що спорт у незалежній Україні став одним із найбільш 
результативних напрямів соціального захисту інвалідів. Він сприяв не лише 
фізичній реабілітації, а й підвищенню самооцінки, розвитку самостійності, 
розширенню соціальних контактів, подоланню ізольованості та формуванню 
позитивного суспільного образу людини з інвалідністю. Важливим 
підтвердженням ефективності української моделі стали високі результати 
 
національних паралімпійських і дефлімпійських збірних на міжнародній арені, 
які засвідчили високий рівень організації спортивної підготовки, а також 
значний потенціал інваспорту як інструменту суспільної інтеграції. 
Узагальнення наукових підходів до проблеми соціальної інтеграції дало 
змогу визначити, що цей процес має багатокомпонентний характер і включає 
соціальну адаптацію, реабілітацію та інклюзію. Соціальна інтеграція осіб з 
інвалідністю передбачає не лише пристосування особи до умов суспільства, а й 
трансформацію самого соціального середовища відповідно до принципів 
рівності можливостей, недискримінації та доступності. У цьому контексті спорт 
і адаптивна фізична культура виступають одним із найбільш ефективних 
засобів досягнення соціальної інтеграції, оскільки забезпечують одночасний 
вплив на фізичний стан людини, її психологічну сферу, комунікативні навички 
та соціальну активність. 
У межах аналізу інституціонального забезпечення реалізації прав осіб з 
інвалідністю в розвинених країнах світу встановлено, що ефективна державна 
політика у цій сфері ґрунтується на поєднанні трьох ключових складових: 
розвиненої нормативно-правової бази, дієвої системи спеціалізованих 
інституцій та високого рівня суспільного визнання прав осіб з інвалідністю. 
Досвід Австрії, Великої Британії, Канади, США, Польщі, Швеції, Франції, 
Фінляндії та інших країн свідчить про те, що реальне забезпечення прав цієї 
категорії населення досягається за умови комплексного підходу, який охоплює 
освіту, працевлаштування, реабілітацію, розвиток універсального дизайну, 
антидискримінаційні механізми та підтримку громадських ініціатив. 
 
Проаналізовано також стан інституціонального забезпечення реалізації 
прав осіб з інвалідністю в Україні. Встановлено, що за період незалежності в 
державі сформовано значний нормативно-правовий масив, спрямований на 
регулювання питань соціального захисту, реабілітації, освіти, зайнятості, 
фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю. Особливого значення набула 
 
ратифікація Конвенції ООН про права інвалідів, яка стимулювала подальше 
вдосконалення вітчизняного законодавства. Разом з тим доведено, що 
основною проблемою української системи залишається певний розрив між 
нормативним закріпленням прав і практичними механізмами їх реалізації. Це 
проявляється в недостатньому фінансуванні окремих програм, обмеженій 
доступності інфраструктури, нерівномірності регіонального розвитку та 
недостатній узгодженості між суб’єктами реалізації державної політики. 
Отже, результати дослідження дають підстави стверджувати, що спорт у 
сучасному суспільстві виступає важливим інструментом соціального захисту 
осіб з інвалідністю, а його розвиток є вагомою передумовою формування 
інклюзивного суспільства. Історичний досвід України, позитивні практики 
зарубіжних країн, а також аналіз процесів соціальної адаптації, інтеграції та 
реабілітації підтверджують необхідність подальшого вдосконалення державної 
та громадської підтримки інваспорту, розширення доступу до спортивної 
інфраструктури, посилення міжвідомчої координації та впровадження сучасних 
підходів до реалізації прав осіб з інвалідністю. 
 
 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ 
АДАПТИВНОГО СПОРТУ ЯК ФАКТОРУ РОЗВИТКУ ІНКЛЮЗИВНОГО 
СУСПІЛЬСТВА 
 
2. 1. Фактори, що зумовлюють виникнення та розвиток адаптивного 
спорту 
У процесі вивчення будь-якого соціального явища одним із ключових є 
питання про чинники, що зумовили його виникнення, визначають особливості 
функціонування в сучасних умовах і впливають на перспективи подальшого 
розвитку. У зв’язку з цим структура знань про адаптивний спорт має 
розглядатися у взаємозв’язку з генезою цього явища, його соціальною 
природою, місцем у системі фізичної культури та суспільною роллю [26; 32; 
62]. 
Як і будь-яка інша складова фізичної культури, адаптивний спорт 
формується не ізольовано, а під впливом комплексу суспільних умов. Загалом 
фізична культура як частина загальної культури суспільства перебуває в 
тісному взаємозв’язку із загальнокультурними, політичними, соціально-
економічними, демографічними, національними, географічними та 
особистісними чинниками. Водночас, будучи соціально значущою 
підсистемою, вона не лише зазнає впливу середовища, а й сама активно впливає 
на суспільні процеси, соціальну структуру, систему цінностей і способи 
самореалізації особистості [32; 45; 62]. 
Адаптивний спорт як суспільне явище є складовою фізичної культури, 
частиною загальної культури суспільства та, водночас, важливим компонентом 
міжнародного спортивного руху. Його становлення та розвиток були зумовлені 
дією низки взаємопов’язаних чинників, серед яких особливе місце посідають 
соціокультурні, соціально-політичні та ідеологічні, соціально-економічні та 
особистісні [26; 45; 62]. 
 
 
Соціокультурні чинники розвитку адаптивного спорту 
Одним із базових чинників виникнення адаптивного спорту є еволюція 
суспільного ставлення до хвороби, тілесних порушень та інвалідності. У різні 
історичні епохи сприйняття осіб з інвалідністю істотно змінювалося. У давніх 
суспільствах фізичні та психічні порушення часто трактувалися як відхилення, 
пов’язані з покаранням, слабкістю або соціальною неповноцінністю. Водночас 
навіть у межах античного світу існували окремі приклади підтримки осіб, які 
втратили здоров’я, зокрема колишніх воїнів, що свідчить про неоднорідність 
історичних підходів [23; 26]. 
Подальші зміни у ставленні до осіб з інвалідністю були пов’язані з 
поширенням християнської етики, яка утверджувала ідеї милосердя, співчуття 
та духовної рівності людей. У середньовіччі монастирі, церкви та благодійні 
установи виконували функції опіки над знедоленими, зокрема й над особами з 
психофізичними порушеннями. Надалі, особливо у ХVIII–ХІХ ст., відбувається 
поступовий перехід від суто опікунської моделі до елементів виховання, 
навчання та суспільної адаптації таких осіб. Саме в цей період виникають 
перші спеціалізовані заклади для дітей із вадами слуху, зору, мовлення та 
інтелектуального розвитку [23; 24]. 
Важливим проявом соціокультурної трансформації стало виникнення 
організованих форм фізичної активності для осіб з інвалідністю. Наприкінці 
ХІХ ст., зокрема у 1888 р. в Берліні, було створено перший спортивний клуб 
для осіб із порушеннями слуху, що стало одним із початкових етапів 
інституціоналізації спорту для цієї категорії населення [26; 80]. Після Першої 
світової війни, яка спричинила суттєве зростання кількості осіб з інвалідністю, 
суспільний запит на їх фізичну, психологічну та соціальну адаптацію значно 
посилився. Саме тоді почали формуватися державні системи соціального 
захисту і реабілітації, у яких фізична культура й спорт дедалі виразніше 
розглядалися як важливий інструмент відновлення життєвої активності [23; 26]. 
 
На відміну від традиційних систем фізичного виховання, які історично 
нерідко були пов’язані з військовою підготовкою або забезпеченням 
обороноздатності держави, адаптивний спорт первинно виник як засіб 
соціальної та фізичної реабілітації. Так, діяльність Людвіга Гуттманна у Сток-
Мандевільському шпиталі засвідчила, що спорт здатний виконувати не лише 
лікувально-відновну, а й соціалізуючу функцію, сприяти подоланню ізоляції та 
відновленню життєвої мотивації людини [26; 57; 80]. Згодом, із розвитком 
олімпійського спорту та зростанням престижу спортивних досягнень у ХХ ст., 
спортивна складова в реабілітації осіб з інвалідністю почала посідати дедалі 
вагоміше місце. 
Саме в межах цього процесу сформувалися основні міжнародні напрями 
адаптивного спорту: з 1924 р. розпочалося проведення Міжнародних ігор 
глухих, які в подальшому трансформувалися у Дефлімпійські ігри; з 1952 р. 
започатковано Міжнародні Сток-Мандевільські ігри, що стали основою 
сучасних Паралімпійських ігор; з 1968 р. розвивається рух Спеціальних 
Олімпіад, орієнтований на осіб з інтелектуальними порушеннями [26; 57; 80]. 
Отже, соціокультурний чинник розвитку адаптивного спорту полягає 
насамперед у зміні суспільних уявлень про місце людини з інвалідністю в 
соціумі та в утвердженні її права на активне життя, самореалізацію й участь у 
спортивній діяльності. 
Соціально-політичні та ідеологічні чинники. Розвиток адаптивного спорту 
істотно залежить і від соціально-політичного контексту. Незважаючи на його 
виразну гуманістичну спрямованість, спорт осіб з інвалідністю в різні історичні 
періоди зазнавав впливу політичних суперечностей, державної ідеології та 
особливостей міжнародних відносин. Так, у другій половині ХХ ст. питання 
наявності або відсутності в суспільному просторі осіб з інвалідністю ставало не 
лише соціальною, а й політичною проблемою. Відомим є приклад 1980 р., коли 
VI Паралімпійські ігри відбулися не в СРСР, а в Арнемі, що значною мірою 
було зумовлено небажанням радянської системи публічно визнавати проблему 
 
інвалідності у власному суспільстві [26; 57]. 
Політичні й організаційні суперечності впливали також на сам формат 
проведення міжнародних спортивних змагань осіб з інвалідністю. Водночас у 
подальшому саме міжнародні спортивні інституції стали важливим чинником, 
який спонукав держави активніше розвивати відповідний напрям. Зокрема, 
включення участі у паралімпійському русі до числа престижних міжнародних 
критеріїв сприяло зростанню уваги до спорту осіб з інвалідністю в тих країнах, 
де раніше ця сфера залишалася маргіналізованою [26; 57]. 
У сучасний період адаптивний спорт уже сам по собі став важливим 
фактором суспільного і політичного життя. Його розвиток підтримується 
міжнародними організаціями, релігійними та громадськими інституціями, а 
також державами, які декларують відданість принципам гуманізму, рівності 
можливостей і прав людини. Символічне й практичне значення мають 
міжнародні акції, присвячені правам осіб з інвалідністю, підтримка 
спеціалізованих спортивних змагань та офіційне визнання цінності таких рухів 
на глобальному рівні [28; 75; 78; 79]. 
Отже, соціально-політичні та ідеологічні чинники впливають на 
адаптивний спорт двояко: з одного боку, вони можуть стримувати його 
розвиток через ігнорування або політизацію проблем інвалідності, а з іншого — 
створювати умови для його інституційного зміцнення, суспільного визнання та 
міжнародної підтримки. 
Соціально-економічні чинники. Вагоме значення у виникненні та 
розвитку адаптивного спорту мають соціально-економічні чинники, які 
доцільно розглядати як на суспільному, так і на особистісному рівнях. У 
суспільному вимірі спорт осіб з інвалідністю пов’язаний із загальною 
економічною спроможністю держави забезпечити систему реабілітації, 
медичного супроводу, спортивної підготовки, адаптованої інфраструктури, 
транспортної доступності та матеріального стимулювання спортсменів. У 
цьому сенсі адаптивний спорт є не лише гуманістично важливою, а й ресурсно 
 
залежною сферою [20; 26; 57]. 
На особистісному рівні соціально-економічний чинник проявляється в 
тому, що систематичні фізкультурно-спортивні заняття сприяють розвитку 
компенсаторних механізмів, підвищенню функціональних можливостей 
організму, зміцненню здоров’я та зростанню потенціалу особи до професійної, 
суспільної й побутової активності. Для осіб з порушеннями опорно-рухового 
апарату, сенсорними або іншими обмеженнями фізичної активності спорт 
виступає не лише засобом фізичного вдосконалення, а й фактором розширення 
життєвих перспектив, підвищення мобільності та конкурентоспроможності в 
соціальному середовищі [23; 26; 62]. 
Соціально-економічне значення адаптивного спорту проявляється і в 
ширшому суспільному контексті. Ефективна фізкультурно-спортивна робота з 
особами з інвалідністю прямо пов’язана зі зменшенням рівня соціальної 
ізоляції, підвищенням працездатності, активізацією участі у трудовій 
діяльності, зниженням витрат на окремі види соціальної підтримки та 
покращенням якості життя цієї категорії населення. Отже, адаптивний спорт 
має не лише гуманітарний, а й економічно доцільний характер, оскільки сприяє 
перетворенню особи з інвалідністю на більш активного суб’єкта суспільних 
відносин [20; 23; 26]. 
В українських умовах важливо враховувати й те, що соціально-економічні 
чинники впливають на структуру мотивації до занять спортом. Ідеться, 
зокрема, про зростання ролі матеріального стимулювання спортсменів-
паралімпійців, винагород за високі результати на міжнародних змаганнях, а 
також про престиж спортивних досягнень. Водночас така орієнтація не повинна 
затьмарювати основної соціальної функції адаптивного спорту — охоплення 
широких верств осіб з інвалідністю фізкультурно-оздоровчою та 
реабілітаційною діяльністю [20; 48; 57]. 
Окрему увагу слід звернути на те, що особливості фінансування 
безпосередньо впливають на форми функціонування адаптивного спорту. 
 
Показовим є приклад руху Спеціальних Олімпіад, діяльність якого тривалий 
час ґрунтувалася переважно на доброчинних засадах, волонтерській підтримці 
та соціальному партнерстві [26]. Це свідчить про те, що адаптивний спорт може 
розвиватися через різні моделі ресурсного забезпечення, однак у кожному 
випадку фінансово-організаційний компонент залишається одним із 
визначальних. 
Особистісні чинники. Не менш важливу роль у розвитку адаптивного 
спорту відіграють особистісні чинники. З одного боку, вони пов’язані з 
внутрішньою мотивацією самої особи з інвалідністю: прагненням до фізичного 
вдосконалення, компенсації порушених функцій, подолання ізольованості, 
розширення комунікативних можливостей, досягнення соціальної 
самостійності та особистісної самореалізації. Саме спорт у багатьох випадках 
стає для людини засобом утвердження власної суб’єктності, формування 
позитивної самооцінки та включення в суспільне життя [23; 26; 45; 62]. 
З іншого боку, розвиток адаптивного спорту у ХХ ст. значною мірою був 
зумовлений діяльністю окремих видатних особистостей, які не лише стали 
організаторами відповідних рухів, а й сформували їх ідеологію та практичні 
засади. Насамперед ідеться про Ежена Рубен-Алке, Людвіга Гуттманна та Юніс 
Кеннеді-Шрайвер. Їхній внесок часто порівнюють із роллю П’єра де Кубертена 
в історії сучасного олімпійського руху [26; 57]. 
Особлива роль належить Людвігу Гуттманну, якого в 1960 р. Папа Іоанн 
ХХІІІ фактично назвав «Кубертеном паралізованих», відзначаючи його вклад у 
формування міжнародного спортивного руху осіб з тяжкими ураженнями 
опорно-рухового апарату. Саме особиста позиція Л. Гуттманна, його 
професійна відданість і гуманістичне бачення спорту як засобу повернення 
людини до активного життя стали підґрунтям розвитку сучасного 
паралімпійського руху [26; 57]. 
Не менш показовою є діяльність Юніс Кеннеді-Шрайвер, особиста 
життєва історія якої була безпосередньо пов’язана з проблемами 
 
інтелектуальних порушень у родині. Саме ця обставина стала важливим 
стимулом до її багаторічної діяльності, спрямованої на створення організації 
Спеціальних Олімпіад та розвиток системи підтримки людей з 
інтелектуальними порушеннями [26]. У цьому випадку особистісний фактор 
виявився рушійною силою для формування міжнародної інституції, що змінила 
уявлення про можливості цієї категорії осіб. 
Особистісний чинник відіграє важливу роль і в сучасному функціонуванні 
адаптивного спорту. Діяльність керівників міжнародних організацій, 
спортсменів-лідерів, тренерів, реабілітологів, громадських діячів та батьків осіб 
з інвалідністю значною мірою визначає темпи розвитку окремих напрямів, 
суспільний резонанс спортивного руху та його вплив на формування 
інклюзивного середовища [26; 57]. 
Таким чином, виникнення та розвиток адаптивного спорту зумовлені 
комплексом взаємопов’язаних чинників. Соціокультурні чинники визначають 
зміну ставлення суспільства до осіб з інвалідністю та визнання їх права на 
активну участь у спортивному житті. Соціально-політичні та ідеологічні 
чинники впливають на масштаби інституційної підтримки, міжнародне 
визнання та суспільний статус адаптивного спорту. Соціально-економічні 
чинники визначають ресурсні можливості його розвитку, а також його значення 
як засобу підвищення якості життя, соціальної активності й професійної 
спроможності осіб з інвалідністю. Особистісні чинники, у свою чергу, 
проявляються як у внутрішній мотивації спортсменів, так і в діяльності 
видатних особистостей, які стали ідейними та організаційними засновниками 
відповідних спортивних рухів [23; 26; 45; 57; 62]. 
Отже, адаптивний спорт доцільно розглядати не лише як специфічний 
різновид спортивної діяльності, а як складне соціальне явище, розвиток якого 
зумовлений історичними, культурними, політичними, економічними й 
особистісними передумовами. Саме така багатофакторність пояснює його 
значний потенціал як важливого чинника розвитку інклюзивного суспільства. 
 
 
2.2. Визначення та обґрунтування соціалізуючих функцій 
спорту інвалідів 
Спорт інвалідів як складне соціальне явище виконує низку важливих 
суспільно значущих функцій, які зумовлюють його місце в системі соціальної 
адаптації, реабілітації та інтеграції осіб з інвалідністю. З одного боку, він є 
складовою загальної системи фізичної культури, а з іншого — має власну 
функціональну специфіку, що визначається особливостями контингенту осіб, 
на яких спрямована його дія, а також завданнями фізичного, психологічного і 
соціального відновлення [23; 26; 32; 62]. 
У зв’язку з цим доцільно розрізняти загальні та специфічні функції 
спорту інвалідів. До загальних належать гуманістична, соціалізуюча, 
комунікативна, освітня, виховна та видовищна функції. До специфічних — 
корекційно-компенсаторна, рекреаційно-оздоровча, функція моделювання 
поведінки, інтегративна, гедоністична та змагальна. Саме сукупність цих 
функцій забезпечує багатовимірний вплив спорту інвалідів на особистість і 
суспільство, а також дозволяє розглядати його як важливий фактор розвитку 
інклюзивного соціального простору [23; 26; 45; 62; 66]. 
Таблиця 2.1 
Загальні та специфічні функції спорту інвалідів 
Група 
Функції Зміст функціонального впливу 
функцій 
Утвердження цінності людини, її гідності, права на 
Загальні Гуманістична 
самореалізацію, активне життя та суспільне визнання 
Включення особи в систему суспільних відносин, 
Соціалізуюча 
 засвоєння соціальних норм, ролей, моделей поведінки 
Розширення кола спілкування, формування 
Комунікативна 
 міжособистісних зв’язків, подолання соціальної ізоляції 
Набуття знань про рухову активність, спорт, гігієну, 
Освітня 
 функціонування організму, змагальну діяльність 
Формування морально-вольових якостей, 
Виховна самодисципліни, відповідальності, позитивної 
 
самооцінки 
 
Група 
Функції Зміст функціонального впливу 
функцій 
Демонстрація людських можливостей, формування 
Видовищна 
 суспільної поваги, зміна ставлення до осіб з інвалідністю 
Корекційно- Корекція порушених функцій, розвиток компенсаторних 
Специфічні 
компенсаторна можливостей організму 
Рекреаційно- Активний відпочинок, відновлення фізичних і духовних 
 оздоровча сил, зміцнення здоров’я 
Моделювання Формування позитивних зразків поведінки, наслідування 
 поведінки морально сильних особистостей 
Об’єднання людей навколо спільних цінностей, 
Інтегративна 
 включення осіб з інвалідністю у спільну діяльність 
Отримання задоволення від руху, досягнення, 
Гедоністична 
 спілкування, подолання труднощів 
Реалізація потреби у суперництві, самовдосконаленні, 
Змагальна 
 досягненні результату 
Складено за: [23; 26; 45; 62; 66]. 
Провідне місце серед загальних функцій спорту інвалідів займає 
гуманістична функція. Її зміст визначається передусім утвердженням у 
суспільній свідомості найвищої соціальної цінності — людини, її здоров’я, 
гідності, права на соціальну самореалізацію, повноцінну участь у житті 
суспільства та належну якість життя. Гуманістична сутність спорту інвалідів 
проявляється не лише у створенні умов для рухової активності людей з 
інвалідністю, а й у формуванні в суспільстві адекватних соціальних настанов 
щодо них як повноправних членів соціуму [23; 24; 26]. 
Спорт надає людині з інвалідністю широкі можливості для особистісного 
розвитку в умовах дії таких гуманістичних чинників, як свобода, рівність, 
відповідальність, ініціатива та творчість. Специфіка спортивної діяльності, яка 
передбачає мобілізацію фізичних і духовних сил у процесі тренувань та 
змагань, сприяє особистісному зростанню. Це зростання проявляється у 
поліпшенні фізичного стану, розширенні комунікативної активності, зростанні 
спортивних результатів, набутті суспільного визнання, що, у свою чергу, 
підсилює віру людини у власні сили, гармонізує самооцінку та позитивно 
впливає на якість її життя [23; 26; 62]. 
 
Однією з центральних у системі функцій спорту інвалідів є соціалізуюча 
функція. Вона реалізується через активізацію процесу включення особи в життя 
суспільства, участь у соціально корисній діяльності, набуття життєвого досвіду, 
засвоєння соціальних норм, правил поведінки та цінностей. Спортивні заняття 
можуть виступати не лише засобом фізичного вдосконалення, а й важливою 
умовою духовного розвитку, формування самостійності у житті, підготовки до 
трудової діяльності, розвитку відповідального ставлення до себе та оточення 
[23; 26; 45; 66]. 
Соціалізуючий потенціал спорту інвалідів проявляється також у тому, що 
участь у тренувальному процесі та змаганнях різного рівня дає змогу людині 
позиціонувати себе як повноправного члена суспільства. Особливо значущими 
в цьому сенсі є досягнення спортсменів у Паралімпійських, Дефлімпійських 
іграх та Всесвітніх іграх Спеціальних Олімпіад, оскільки вони демонструють 
високі фізичні та духовні можливості людей з інвалідністю. Такі досягнення 
формують у суспільстві подвійний ціннісний ефект: з одного боку, 
утверджують значення престижу, перемоги, результату, а з іншого — сприяють 
розвитку співчуття, поваги, розуміння і соціального визнання [26; 57; 80]. 
Виховна функція спорту інвалідів полягає у формуванні в особистості та 
суспільстві гуманістичних, морально-етичних і вольових якостей. Систематичні 
заняття спортом сприяють вихованню адекватної самооцінки, подоланню 
невпевненості в собі, формуванню свідомого ставлення до власного здоров’я, 
розвитку відповідальності, ініціативності, дисциплінованості та навичок 
самовиховання. Спорт утверджує в свідомості особи пріоритет активності, 
наполегливості й праці як засобів досягнення результату, а отже, сприяє 
набуттю позитивного морального досвіду [23; 26; 45]. 
Особливе значення виховна функція має ще й тому, що видатні 
досягнення спортсменів-інвалідів виступають прикладом не лише для інших 
осіб з інвалідністю, а й для суспільства в цілому. Вони демонструють 
можливість подолання складних життєвих обставин, сприяють формуванню 
 
поваги до сили волі, самодисципліни та внутрішньої стійкості. У цьому сенсі 
спорт інвалідів виконує ще й важливу суспільно-виховну місію, руйнуючи 
стереотипи щодо обмеженості життєвого потенціалу таких осіб [26; 57]. 
Тісно пов’язаною з виховною є видовищна функція спорту інвалідів. Її 
зміст полягає у демонстрації високих досягнень спортсменів, їх наполегливості, 
витривалості та здатності до боротьби. Хоча змагання осіб з інвалідністю не 
завжди сприймаються крізь призму традиційної спортивної естетики, вони 
викликають значний емоційний відгук у глядачів саме завдяки глибині 
людського змісту, який у них закладений. Спостерігаючи за спортсменами з 
інвалідністю, глядач змінює сприйняття самої категорії «інвалідності»: така 
людина постає не як об’єкт жалю, а як особистість, здатна боротися, досягати, 
перемагати й визначати власну долю [23; 26]. 
Саме тому видовищна функція спорту інвалідів, на відміну від її 
традиційного трактування в спорті вищих досягнень, має не стільки 
розважальний, скільки виховний і соціально-перетворювальний характер. Вона 
сприяє зміні суспільних уявлень, гуманізації масової свідомості та 
утвердженню принципів рівності й поваги до людської гідності [23; 26; 57]. 
Важливе місце в системі загальних функцій посідає освітня функція. Вона 
реалізується, з одного боку, через набуття спортсменами-інвалідами знань про 
рухову активність, спорт, гігієну, функціонування організму, особливості 
тренувального процесу, правила змагань і спортивної класифікації, а з іншого 
— через формування ширшого наукового й суспільного знання про спорт 
інвалідів як соціальну цінність і особливу сферу людської діяльності [26; 32; 
62]. 
Для осіб із моторними та сенсорними порушеннями освітня функція 
спорту має особливо важливе значення, оскільки включає вивчення базових 
рухових дій, формування фонду рухових уявлень, оволодіння навичками 
користування засобами пересування, засвоєння знань про особливості 
функціонування організму, правила гігієни, режими навантаження й 
 
відновлення. У спорті вищих досягнень ця функція поглиблюється за рахунок 
необхідності формування різних видів підготовленості, засвоєння принципів 
планування тренувального процесу, індивідуалізації техніки, розуміння правил 
класифікації та особливостей змагальної діяльності [26; 62]. 
Особливого значення для осіб з інвалідністю набуває комунікативна 
функція спорту. Відомо, що однією з серйозних проблем цієї категорії осіб є 
соціальна ізольованість, звуження кола спілкування, фіксація уваги на власному 
захворюванні або функціональних обмеженнях, зниження особистісної 
ініціативи, емоційна пригніченість. Спортивна діяльність, навпаки, розширює 
можливості міжособистісної взаємодії, сприяє розвитку комунікативної 
активності, формує потребу у спілкуванні та спільній діяльності [23; 26; 62]. 
У процесі спортивного тренування використовуються різноманітні 
вербальні та невербальні засоби комунікації, а сам характер спортивної 
діяльності передбачає взаємодію з тренером, партнерами по команді, 
суперниками, суддями, організаторами та глядачами. Спортивні заняття 
вимагають відвідування спортивних споруд, участі в групових формах роботи, 
колективних тренуваннях, змаганнях, фестивалях, що суттєво зменшує 
комунікативні бар’єри та сприяє соціальному включенню [23; 26]. 
Для окремих нозологічних груп комунікативна функція має і спеціальні 
прояви. Так, у дефлімпійському спорті важливу роль відіграє існування 
міжнародних дактилологічних систем та спеціальних комунікативних засобів, 
що розширюють можливості спілкування спортсменів з вадами слуху без 
перекладачів і сприяють їх залученню до міжнародного спортивного й 
суспільного життя [26]. 
Серед специфічних функцій спорту інвалідів базовою є корекційно-
компенсаторна функція. Саме вона становить підґрунтя всієї спортивної 
діяльності осіб з особливими потребами, оскільки інвалідність як стійке 
порушення об’єктивно зумовлює потребу в максимально можливій корекції 
наявних відхилень і розвитку компенсаторних можливостей організму. Заняття 
 
спортом сприяють корекції сенсорних, психічних, соматичних і моторних 
порушень, розвитку координації рухів, фізичних якостей, поліпшенню 
функціонування серцево-судинної, дихальної та інших систем організму [23; 
26; 62]. 
Не менш важливою є рекреаційно-оздоровча функція, яка полягає в 
задоволенні потреби людини в активному відпочинку, відновленні фізичних і 
духовних сил, отриманні позитивних емоцій та оздоровчому впливі рухової 
активності. Спортивні заняття створюють для цього широкі можливості: від 
адаптованих спортивних ігор і плавання до танців на візках, фестивалів, 
спартакіад та інших форм дозвілля. У паралімпійському та дефлімпійському 
спорті рекреаційна складова може виступати також засобом відновлення після 
інтенсивних тренувань, підтримання психоемоційної рівноваги та розширення 
неформального спілкування [23; 26]. 
Окремої уваги заслуговує функція моделювання поведінки. Як і в 
професійному спорті, у спорті інвалідів формуються якості, які суспільство 
сприймає як зразкові: цілеспрямованість, наполегливість, стійкість до 
труднощів, дисциплінованість, здатність до подолання життєвих бар’єрів. 
Спортсмени-інваліди стають прикладами для наслідування як для інших осіб з 
інвалідністю, так і для ширшого соціального оточення. Їхній життєвий і 
спортивний шлях демонструє можливості особистісного зростання, незважаючи 
на складні обставини, що має потужний виховний і суспільно-моральний ефект 
[26; 57]. 
Важливе місце посідає також інтегративна функція спорту інвалідів. Вона 
полягає в об’єднанні людей навколо суспільно значущих цінностей на основі 
спільності інтересів, діяльності та соціального досвіду. Спорт інвалідів є 
унікальною формою інтеграції, оскільки охоплює представників різних 
нозологічних груп, різних країн, культур і соціальних систем, ґрунтуючись на 
спільних ідеалах, пов’язаних із гідністю, рівністю, самореалізацією та 
прагненням до кращого життя [23; 26; 28]. 
 
Особливо показовим проявом інтегративної функції є програми 
Об’єднаного спорту, у межах яких в одній команді можуть виступати особи з 
інтелектуальними порушеннями та партнери без таких порушень. Подібні 
практики доводять, що спорт може бути не лише засобом адаптації людини з 
інвалідністю до суспільства, а й ефективним інструментом зміни самого 
суспільства, формування інклюзивного середовища, у якому спільна діяльність 
стає нормою [26]. 
Важливою специфічною функцією є гедоністична функція, яка 
реалізується через відчуття радості, задоволення, емоційного піднесення від 
рухової активності, спілкування, досягнення поставленої мети й отримання 
соціального визнання. Для людини з інвалідністю навіть мінімальні успіхи в 
розвитку рухових можливостей можуть мати надзвичайно високу емоційну 
цінність. Задоволення приносить не лише сама рухова діяльність, а й 
можливість пересуватися, взаємодіяти, змагатися, перемагати, почуватися 
успішною й потрібною [23; 26]. 
Завершує систему специфічних функцій змагальна функція, яка 
ґрунтується на розумінні змагання як системоутворюючого чинника спорту. 
Саме змагання створює підстави для систематичних тренувань, рухової 
активності, самовдосконалення та орієнтації на досягнення результату. 
Водночас у спорті інвалідів змагальна функція має специфіку, зумовлену тим, 
що спорт для цієї категорії осіб не може бути зведений виключно до боротьби 
за максимальний результат. На відміну від олімпійського спорту, тут змагальна 
діяльність повинна узгоджуватися із завданнями фізичної та соціальної 
реабілітації [26; 62]. 
У зв’язку з цим у спорті інвалідів доцільно розмежовувати дві цільово-
результативні форми: реабілітаційний спорт, орієнтований переважно на 
оздоровчо-рекреаційні та соціалізуючі завдання, і спорт інвалідів у системі 
міжнародного спортивного руху, вершиною якого є Паралімпійські ігри, 
Дефлімпійські ігри та Всесвітні ігри Спеціальних Олімпіад. У другому випадку 
 
на перший план виходить демонстрація найвищих можливостей спортсмена в 
умовах упорядкованого суперництва [26; 57; 80]. 
При цьому змагальна функція спорту інвалідів реалізується з 
урахуванням суттєвої специфіки класифікації та організації змагань. Так, у 
Паралімпійському спорті розподіл спортсменів на стартові групи здійснюється 
залежно від збережених функціональних можливостей відповідно до вимог 
конкретного виду спорту або дисципліни. У системі Спеціальних Олімпіад, 
навпаки, підкреслюється гуманістичний принцип, за яким найвищою цінністю є 
людина, а не результат, тому дивізіони формуються таким чином, щоб кожен 
атлет мав можливість максимально проявити свої здібності й відчути успіх [26]. 
Отже, спорт інвалідів виконує складну систему взаємопов’язаних 
загальних і специфічних функцій, що визначають його соціальну значущість. 
Найважливішою серед них є соціалізуюча функція, оскільки саме через неї 
спорт сприяє включенню особи з інвалідністю в суспільство, формуванню 
активної життєвої позиції, засвоєнню соціальних норм, розвитку 
комунікативних здібностей і набуттю соціального досвіду. Водночас її 
реалізація стає можливою лише у взаємодії з гуманістичною, виховною, 
комунікативною, освітньою, корекційно-компенсаторною, інтегративною та 
іншими функціями спорту інвалідів. Саме тому спорт інвалідів доцільно 
розглядати як багатофункціональний соціальний інститут, який виступає 
важливим засобом соціальної реабілітації та одним із чинників розвитку 
інклюзивного суспільства [23; 26; 45; 62; 66]. 
 
2.3. Моніторинг закордонних та вітчизняних програм фінансування 
спортивних програм і спорту осіб з інвалідністю 
Фінансове забезпечення є однією з базових передумов розвитку фізичної 
культури, масового спорту, спорту вищих досягнень та адаптивного спорту. 
Саме характер джерел фінансування, обсяги ресурсного забезпечення, рівень 
диверсифікації фінансових надходжень і ступінь участі державних та 
 
недержавних інституцій значною мірою визначають ефективність реалізації 
спортивної політики, доступність спортивних послуг для населення та 
можливості соціальної інтеграції осіб з інвалідністю засобами спорту [20; 29]. 
Моніторинг зарубіжного досвіду свідчить, що в економічно розвинених 
країнах Європи і Північної Америки система фінансування фізичної культури і 
спорту має багатоканальний характер. На відміну від України, де станом на 
2019 р. основний фінансовий тягар продовжує нести держава, у більшості 
розвинених країн спостерігається переважання позабюджетних джерел над 
бюджетними. До таких джерел належать кошти населення, місцевих бюджетів, 
комерційних структур, спонсорів, лотерей, спортивного тоталізатора, 
телебачення та інших елементів ринкової інфраструктури [21]. 
Для розвинених країн характерним є не лише більший обсяг фінансових 
ресурсів, що спрямовуються на спорт, а й вища гнучкість механізмів їх 
залучення. Так, у Швейцарії суттєву роль відіграють внески населення, 
фінансування з боку кантонів і комун, а також надходження від спеціалізованих 
спортивних лотерейних інституцій. У Швеції провідними джерелами 
виступають місцеві бюджети, кошти бізнесу та оплата послуг населенням. В 
Італії важливе місце у фінансуванні спортивної сфери посідають доходи від 
футбольного тоталізатора, тоді як у Фінляндії одним із ключових інструментів 
виступає законодавчо врегульований ігорний бізнес, прибутки від якого 
спрямовуються на культуру, соціальний добробут, реабілітацію та розвиток 
окремих видів спорту [21]. 
Значущим джерелом фінансування в розвинених країнах є також 
спонсорство. У сучасних умовах великі спортивні змагання, функціонування 
федерацій, підготовка спортсменів, оновлення матеріально-технічної бази й 
розвиток спортивної інфраструктури практично неможливі без 
багатосторонньої підтримки з боку бізнесу. У зв’язку з цим спонсорство 
розглядається не як допоміжний, а як один із системних механізмів 
матеріального забезпечення спорту [21]. Для країн із ринковою економікою 
 
характерним є також активне залучення засобів масової інформації, які через 
придбання прав на трансляцію спортивних подій формують додатковий сегмент 
спортивного бюджету. 
Узагальнення основних моделей фінансування спорту в зарубіжних 
країнах подано в таблиці 2.2. 
Таблиця 2.2 
Основні джерела фінансування фізичної культури і спорту в окремих зарубіжних 
країнах 
Домінуючі джерела 
Країна Характерні особливості 
фінансування 
Кошти населення, кантони, Висока частка споживчих витрат населення; 
Швейцарія комуни, спортивні лотереї, функціонування системи Sport-Toto; значна 
бізнес роль місцевого самоврядування 
Переважання місцевого фінансування над 
Комуни, кошти населення, 
Швеція державним; активна участь населення у 
бізнес 
споживанні спортивних послуг 
Тоталізатор, кошти населення, Важлива роль футбольного бізнесу і 
Італія регіональні та провінційні тоталізатора; державний бюджет не є основним 
бюджети джерелом 
Ігорний бізнес, соціальні та Законодавчо визначений розподіл прибутків 
Фінляндія культурні фонди, державне лотерей і гральних компаній між спортом, 
регулювання культурою і соціальним сектором 
Місцеві бюджети, ЗМІ, Основне навантаження несуть регіони, 
Франція телетрансляції, громадський департаменти й комуни; вагому роль мають 
сектор телеканали 
Регіональні та місцеві 
Відчутна перевага регіонально-муніципального 
Португалія бюджети, державний бюджет, 
фінансування над центральним 
ігорний бізнес 
Складено за: [21]. 
Отже, аналіз зарубіжного досвіду засвідчує, що найбільш стійкою є така 
модель фінансування спортивної сфери, яка ґрунтується на поєднанні 
державної підтримки з активною участю місцевих бюджетів, населення, 
бізнесу, медіа та спеціалізованих лотерейних або гральних механізмів. 
Особливістю цієї моделі є також значний рівень децентралізації, коли місцеві 
органи влади відіграють ключову роль у забезпеченні розвитку масового 
спорту, спортивної інфраструктури та фізкультурно-оздоровчої роботи [21; 29]. 
 
В українських умовах ситуація має інший характер. Станом на 2019 р. 
основним джерелом фінансування фізичної культури і спорту залишаються 
кошти державного та місцевих бюджетів. Така ситуація пояснюється, з одного 
боку, обмеженою платоспроможністю населення, а з іншого — недостатнім 
розвитком ефективних механізмів меценатства, спортивного спонсорства, 
інвестування у спортивну інфраструктуру та використання альтернативних 
фінансових інструментів [20; 29]. У межах проведеного дослідження експертне 
опитування засвідчило, що найбільш перспективними джерелами фінансування 
фізичної культури і спорту в Україні на сучасному етапі є державний бюджет, 
бізнес, місцеві бюджети, ігорний бізнес, телебачення та, лише в обмеженому 
обсязі, кошти населення. 
Узагальнена структура ймовірних джерел фінансування фізичної 
культури і спорту в Україні подана в таблиці 2.3. 
Таблиця 2.3 
Ймовірна структура джерел фінансування фізичної культури і спорту в Україні станом 
на 2019 р. 
Орієнтовна частка, 
Джерело фінансування 
% 
Державний і регіональні бюджети 70 
Фінансові вкладення великого, середнього і малого бізнесу 15 
Ігорний бізнес у різних формах 8 
Телебачення та медійні надходження 5 
Кошти населення (платні послуги, квитки, атрибутика, спорядження 
2 
тощо) 
Складено за результатами експертного опитування в межах дослідження. 
Подібна структура свідчить про збереження бюджетно-орієнтованої 
моделі фінансування, яка має як переваги, так і суттєві обмеження. Її 
позитивною стороною є можливість держави забезпечувати базове 
функціонування спортивної системи навіть в умовах недостатньо розвиненого 
ринку спортивних послуг. Водночас така модель не створює достатньої 
фінансової стійкості, оскільки надмірна залежність від бюджету робить 
 
спортивну сферу вразливою до економічних коливань, змін пріоритетів 
державної політики та дефіциту ресурсів [29; 46]. 
Особливого значення в Україні набуває муніципальний рівень управління 
фізичною культурою і спортом. Саме органи місцевого самоврядування 
найближче перебувають до повсякденних потреб населення, а тому здатні 
оперативніше реагувати на запити громад, організовувати спортивно-оздоровчу 
роботу за місцем проживання, підтримувати масовий спорт, створювати 
дворові спортивні майданчики, розвивати клуби та залучати волонтерський 
ресурс. У контексті спорту осіб з інвалідністю це має особливе значення, 
оскільки саме на місцевому рівні вирішуються питання доступності спортивних 
об’єктів, організації фізкультурно-реабілітаційних занять, транспортної 
досяжності та взаємодії з громадськими організаціями [20; 29]. 
У цьому зв’язку важливу роль відіграє Державна цільова соціальна 
програма розвитку фізичної культури і спорту на період до 2020 року, 
метою якої є утвердження фізичної культури і спорту як важливого чинника 
здорового способу життя, гармонійного розвитку особистості, формування 
гуманістичних цінностей, позитивного іміджу держави та створення умов для 
соціальної адаптації й реабілітації осіб з інвалідністю. У документі 
передбачалося, що оптимальний варіант розвитку спортивної сфери має 
базуватися на поєднанні зусиль органів виконавчої влади, органів місцевого 
самоврядування та інститутів громадянського суспільства, тобто на моделі 
партнерського управління [29]. 
Фінансова структура цієї програми представлена в таблиці 2.4. 
Таблиця 2.4 
Орієнтовні обсяги та джерела фінансування Державної цільової 
соціальної програми розвитку фізичної культури і спорту на період до 2020 
року 
Джерело фінансування Обсяг, тис. грн Частка у загальному обсязі, % 
Державний бюджет 8 806 282,1 34,8 
 
Джерело фінансування Обсяг, тис. грн Частка у загальному обсязі, % 
Місцеві бюджети 13 651 515,3 53,9 
Інші джерела 2 867 035,3 11,3 
Разом 25 324 832,6 100,0 
Складено за матеріалами Державної цільової соціальної програми 
розвитку фізичної культури і спорту на період до 2020 року. 
Наведені дані свідчать, що навіть у межах програмного підходу ключове 
навантаження покладалося на місцеві бюджети, частка яких перевищувала 
половину загального обсягу фінансування. Це підтверджує важливість 
муніципального та регіонального рівнів у забезпеченні розвитку фізичної 
культури, масового спорту та створенні умов для фізкультурно-спортивної 
реабілітації осіб з інвалідністю. 
Разом із тим результати аналізу стану бюджетного забезпечення 
спортивної галузі в Україні засвідчують наявність низки проблем. По-перше, 
упродовж окремих періодів спостерігалася відсутність достатньо цілісного 
програмного підходу до розвитку спорту, що негативно позначалося на 
довгостроковому плануванні. По-друге, існуюча система управління 
бюджетними коштами не завжди забезпечувала прозорість, обґрунтованість і 
цільовий характер витрат. По-третє, недостатній розвиток сучасної спортивної 
інфраструктури призводив до значних витрат на проведення навчально-
тренувальних зборів за кордоном, що свідчило про наявність системних 
проблем вітчизняної матеріально-технічної бази. По-четверте, не було повною 
мірою врегульовано механізми залучення меценатства і спонсорських 
інвестицій як додаткового ресурсу розвитку спортивної галузі. 
Окремим напрямом аналізу є регіональний рівень фінансування 
спортивних програм. Як приклад можна навести міську програму розвитку 
фізичної культури і спорту в м. Черкаси, що охоплювала 2017–2021 рр. Її 
фінансування здійснювалося за рахунок коштів міського бюджету, а також 
інших джерел, не заборонених законодавством. Головним розпорядником 
коштів виступав департамент освіти та гуманітарної політики, а контроль за 
 
виконанням програми здійснювали міська рада та відповідні структурні 
підрозділи. Такий підхід демонструє практичну реалізацію муніципальної 
моделі управління спортивною сферою, у межах якої місцевий рівень бере на 
себе не лише організаційні, а й фінансові функції. 
Для більшої наочності основні параметри фінансування Черкаської 
міської програми подано в таблиці 2.5. 
Таблиця 2.5 
Узагальнена структура фінансування міської програми розвитку фізичної культури і 
спорту в м. Черкаси на 2017–2021 рр. 
Загальний обсяг, тис. 
Напрям фінансування 
грн 
Спортивно-масова і фізкультурно-оздоровча робота у навчально-
405,1 
виховній сфері 
Дитячо-юнацький спорт 151 116,0 
Спорт вищих досягнень і розвиток олімпійського руху 4 581,0 
Утримання комунальних спортивних закладів і споруд 28 022,1 
Фінансове обслуговування 4 635,5 
Організаційне та інформаційне забезпечення 75,0 
Разом 188 834,7 
Складено за матеріалами міської програми розвитку фізичної культури і спорту м. Черкаси. 
Аналіз цієї програми дає змогу зробити кілька висновків. По-перше, 
найбільший обсяг фінансування спрямовано на дитячо-юнацький спорт, що 
свідчить про визнання його пріоритетності на місцевому рівні. По-друге, значні 
кошти передбачено на утримання існуючої спортивної інфраструктури, що 
підтверджує високу вартість функціонування спортивної сфери навіть на рівні 
міста. По-третє, порівняно незначні обсяги мають інформаційне та 
організаційне забезпечення, хоча саме вони здатні відігравати помітну роль у 
популяризації спорту для всіх і залученні соціально вразливих груп населення 
до регулярної рухової активності. 
Важливо, що очікувані результати програми передбачали не лише 
зростання кількості спортивних заходів, вихованців дитячо-юнацьких 
спортивних шкіл та переможців змагань, а й збільшення частки населення 
 
міста, залученого до регулярних занять фізичною культурою і спортом, з 13 % 
до 20 %. Це свідчить про орієнтацію програми не виключно на спорт вищих 
досягнень, а й на розвиток масової спортивної активності, що є важливим і для 
розширення можливостей соціальної адаптації осіб з інвалідністю. 
У контексті досліджуваної теми принципово важливим є те, що 
фінансування спортивних програм має розглядатися не лише як ресурсне 
забезпечення окремої галузі, а як один із механізмів формування інклюзивного 
суспільства. Створення доступної спортивної інфраструктури, підтримка 
фізкультурно-реабілітаційних заходів, розвиток спорту для всіх, залучення осіб 
з інвалідністю до регулярних занять та забезпечення умов для їх участі у 
змаганнях різного рівня безпосередньо впливають на ефективність соціальної 
інтеграції та якість життя цієї категорії населення [20; 23; 26]. 
Разом із тим вітчизняна практика станом на 2019 р. засвідчує, що 
проблеми фінансування спорту осіб з інвалідністю не можуть бути розв’язані 
виключно за рахунок бюджетних коштів. Необхідним є розвиток 
багатоканальної системи фінансування, що передбачає поєднання державної 
підтримки, місцевих бюджетів, спонсорства, меценатства, соціального 
партнерства, інвестицій у спортивну інфраструктуру та активнішого залучення 
громадських організацій до реалізації фізкультурно-спортивних програм. 
Особливе значення в цьому процесі повинні мати муніципальні органи 
управління, оскільки саме вони здатні забезпечити гнучку реакцію на потреби 
місцевих громад, у тому числі осіб з інвалідністю. 
Отже, моніторинг зарубіжних і вітчизняних підходів до фінансування 
спортивних програм дає підстави стверджувати, що ефективна модель розвитку 
спорту, зокрема спорту осіб з інвалідністю, повинна базуватися на принципах 
диверсифікації джерел фінансування, децентралізації управління, програмно-
цільового підходу, прозорості використання коштів та орієнтації на соціальний 
результат. У розвинених країнах така модель уже набула системного характеру, 
тоді як в Україні станом на 2019 р. вона перебувала на етапі становлення. Саме 
 
тому подальший розвиток адаптивного спорту та спорту для всіх в Україні 
безпосередньо пов’язаний із удосконаленням фінансово-управлінських 
механізмів, зміцненням місцевого рівня спортивної політики та посиленням 
інституційної підтримки інклюзивних спортивних практик. 
Висновок до розділу 2 
У результаті проведеного аналізу встановлено, що адаптивний спорт є 
складним багатофакторним соціальним явищем, виникнення й розвиток якого 
зумовлені сукупністю соціокультурних, соціально-політичних, ідеологічних, 
соціально-економічних та особистісних чинників. Його становлення пов’язане 
зі зміною суспільного ставлення до осіб з інвалідністю, переходом від 
переважно медико-опікунського підходу до визнання права людини на активне 
життя, самореалізацію, участь у суспільних процесах і спортивній діяльності. 
Важливу роль у розвитку адаптивного спорту відіграли гуманізація суспільної 
свідомості, міжнародний спортивний рух, інституціоналізація прав осіб з 
інвалідністю та діяльність видатних особистостей, які стали засновниками 
відповідних спортивних напрямів. 
З’ясовано, що адаптивний спорт не можна розглядати виключно як 
різновид рухової активності чи окремий сегмент спортивної практики. Його 
природа є значно ширшою, оскільки він функціонує як соціальний інститут, що 
одночасно виконує реабілітаційну, соціалізуючу, освітню, виховну, 
комунікативну, інтегративну та інші функції. Саме така 
багатофункціональність дозволяє трактувати адаптивний спорт як важливий 
чинник розвитку інклюзивного суспільства, у якому особа з інвалідністю 
визнається не об’єктом опіки, а активним суб’єктом соціальної взаємодії. 
У ході дослідження функціонального потенціалу спорту інвалідів 
доведено, що провідне місце серед його суспільно значущих функцій посідає 
соціалізуюча функція. Вона реалізується через включення особи з інвалідністю 
у систему суспільних відносин, засвоєння нею соціальних норм, формування 
активної життєвої позиції, розвиток комунікативних навичок, розширення кола 
 
соціальних зв’язків та участь у соціально корисній діяльності. Водночас 
соціалізуючий ефект спорту посилюється взаємодією з іншими функціями — 
гуманістичною, виховною, освітньою, комунікативною, корекційно-
компенсаторною, рекреаційно-оздоровчою, інтегративною та змагальною. У 
сукупності це створює умови не лише для фізичного відновлення людини, а й 
для її повноцінного суспільного включення. 
Обґрунтовано, що гуманістична функція спорту інвалідів полягає в 
утвердженні цінності людини, її гідності, права на самореалізацію та суспільне 
визнання. Виховна функція забезпечує формування морально-вольових 
якостей, дисципліни, відповідальності та позитивної самооцінки. 
Комунікативна функція долає соціальну ізоляцію й розширює можливості 
міжособистісної взаємодії. Освітня функція пов’язана з набуттям спеціальних 
знань, умінь і навичок, необхідних для повноцінної участі у спортивній 
діяльності та повсякденному житті. Специфічні функції спорту інвалідів — 
корекційно-компенсаторна, рекреаційно-оздоровча, гедоністична, інтегративна 
та функція моделювання поведінки — підтверджують, що адаптивний спорт 
має унікальний вплив як на окрему особистість, так і на суспільство в цілому. 
Аналіз фінансового забезпечення спортивних програм у зарубіжних 
країнах показав, що найбільш ефективними є багатоканальні моделі 
фінансування, які поєднують державні ресурси, місцеві бюджети, кошти 
населення, бізнесу, спонсорів, засобів масової інформації, лотерейних і 
гральних механізмів. Для більшості розвинених країн характерним є 
переважання позабюджетних джерел над бюджетними, а також суттєва роль 
місцевого самоврядування у фінансуванні спортивної інфраструктури й 
масового спорту. Така модель забезпечує вищу фінансову стійкість, гнучкість і 
здатність адаптувати спортивну політику до потреб різних соціальних груп, у 
тому числі осіб з інвалідністю. 
Водночас встановлено, що в Україні станом на 2019 р. зберігалася 
переважно бюджетно-орієнтована модель фінансування фізичної культури і 
 
спорту. Основне навантаження несли державний і місцеві бюджети, тоді як 
участь населення, бізнесу, спонсорів та інших альтернативних джерел 
залишалася недостатньою. Незважаючи на наявність програмних документів і 
державної підтримки, система фінансування спортивної галузі 
характеризувалася недостатньою диверсифікацією, обмеженістю ресурсів, 
проблемами цільового використання коштів, слабким розвитком меценатства та 
недосконалістю окремих організаційно-управлінських механізмів. 
Разом з тим дослідження показало, що перспективним напрямом 
удосконалення фінансового забезпечення спорту, зокрема адаптивного спорту, 
в Україні є посилення ролі органів місцевого самоврядування, розвиток 
муніципальної спортивної політики, підтримка масового спорту за місцем 
проживання, залучення громадських організацій, волонтерського руху, 
спонсорства та партнерства з бізнесом. Такий підхід здатний створити більш 
гнучку й життєздатну модель розвитку спорту для всіх та спорту осіб з 
інвалідністю. 
Отже, результати розділу дають підстави стверджувати, що адаптивний 
спорт виступає не лише формою фізичної активності, а й вагомим чинником 
соціальної інтеграції, самореалізації та розвитку інклюзивного суспільства. 
Його ефективне функціонування залежить від сукупності соціальних 
передумов, реалізації багатофункціонального потенціалу та наявності 
належного фінансово-організаційного забезпечення. Саме поєднання цих 
складових створює основу для подальшого розвитку адаптивного спорту в 
Україні як важливого механізму соціальної реабілітації та утвердження 
принципів інклюзії. 
 
 
 
 
РОЗДІЛ 3.  ВДОСКОНАЛЕННЯ АРХІТЕКТУРНА ДОСТУПНІСТЬ 
СПОРТИВНИХ  ЗАКЛАДІВ ЯК ШЛЯХ ДО РОЗБУДОВИ 
ІНКЛЮЗИВНОГО СУСПІЛЬСТВА 
 
3.1. Перспективи розвитку адаптивного спорту  інвалідів як 
передумова інклюзії 
 
У сучасних умовах розвитку українського суспільства особливої 
актуальності набуває проблема створення належних умов для повноцінної 
участі осіб з інвалідністю в усіх сферах суспільного життя. Це зумовлено як 
зростанням кількості осіб із порушеннями фізичного та психофізичного 
розвитку, так і необхідністю утвердження гуманістичних цінностей, що 
передбачають рівність можливостей, повагу до людської гідності, соціальну 
інтеграцію та доступність базових суспільних інститутів для всіх категорій 
населення [23; 28; 39]. 
У цьому контексті адаптивна фізична культура та адаптивний спорт 
посідають важливе місце серед засобів соціальної адаптації, реабілітації та 
інтеграції осіб з інвалідністю. Поряд із такими напрямами соціального 
включення, як освіта, працевлаштування, підвищення матеріального 
забезпечення, розвиток побутової інфраструктури та доступного середовища, 
саме систематичні заняття адаптивною фізичною культурою і спортом є одним 
із найбільш дієвих механізмів залучення людини до активного суспільного 
життя [20; 23; 26; 66]. 
Значення адаптивного спорту визначається тим, що він дає змогу не лише 
оптимізувати функціональний стан організму з урахуванням ступеня 
інвалідизації, а й компенсувати дефіцит комунікації, розширити соціальні 
контакти, підвищити самооцінку та соціальний статус людини. Рухова 
активність забезпечує безпосередній зв’язок особи з навколишнім 
 
середовищем, створює умови для розвитку рухового апарату, зміцнення 
здоров’я, підвищення працездатності та формування активної життєвої позиції. 
У цьому сенсі адаптивна фізична культура і спорт сприяють не лише фізичному 
вдосконаленню, а й подоланню низки соціально-психологічних бар’єрів, які 
супроводжують процес життєдіяльності особи з інвалідністю [23; 26; 45; 62; 
66]. 
Особливо вагомими є можливості адаптивної фізичної культури у 
корекції та вдосконаленні моторики осіб з інвалідністю, насамперед дітей. 
Значна кількість фізичних вправ, різноманітність форм їх застосування та 
варіативність методичних підходів дають змогу підбирати найбільш доцільні 
комбінації засобів для кожного конкретного випадку. Саме це забезпечує 
переваги фізичного виховання як універсального інструменту фізичної, 
психологічної та соціальної реабілітації [23; 26; 62]. 
Разом із тим сучасний стан розвитку адаптивної фізичної культури в 
Україні станом на 2019 р. свідчить про наявність низки системних проблем, що 
стримують її поширення. До них належать недостатній рівень обізнаності 
суспільства щодо потреб осіб з інвалідністю, обмежена кількість 
спеціалізованих спортивних споруд, нестача адаптованого інвентарю та 
обладнання, недостатній рівень архітектурної доступності спортивного 
середовища, проблеми транспортної досяжності, дефіцит фахівців із 
відповідною спеціальною підготовкою, недостатнє цільове фінансування, а 
також обмеженість науково-методичного й інформаційного забезпечення [38; 
39; 57; 66]. 
Таким чином, перспективи розвитку адаптивного спорту безпосередньо 
пов’язані з усвідомленням необхідності створення спеціальних умов, які б 
дозволяли особам з інвалідністю не лише брати участь у фізкультурно-
спортивній діяльності, а й розширювати межі власної рухової, соціальної та 
комунікативної активності. У цьому контексті адаптивний спорт слід 
розглядати як одну з передумов формування інклюзивного суспільства, 
 
оскільки він сприяє не лише індивідуальному розвитку людини, а й зміні 
суспільних підходів до сприйняття інвалідності [23; 26; 39]. 
Важливим напрямом сучасних наукових досліджень є теоретичне й 
методичне обґрунтування розвитку адаптивної фізичної культури. Йдеться про 
розроблення нормативно-правового забезпечення навчально-тренувальної та 
змагальної діяльності, удосконалення системи управління навантаженням і 
відпочинком, пошук ефективних засобів відновлення, вивчення проблем 
соціалізації та комунікативної діяльності осіб з інвалідністю, а також про 
розвиток техніко-конструкторської підготовки як нового компонента 
спортивної діяльності в окремих нозологічних групах [66]. Це свідчить про 
перехід адаптивної фізичної культури від переважно практико-орієнтованого 
рівня до етапу поглибленого наукового осмислення. 
У фізичній реабілітації засобами адаптивної фізичної культури акцент 
дедалі більше зміщується у бік пошуку комплексних технологій, які поєднують 
тілесний і психічний компоненти оздоровлення. Серед таких підходів значну 
увагу привертають методи психосоматичної саморегуляції, психотерапевтичні 
техніки, рухова активність із контрольованим елементом ризику, а також 
інтеграція рухової діяльності із засобами мистецтва — музикою, хореографією, 
пантомімою, малюванням, ліпленням тощо [45]. Подібні технології дають 
можливість не лише поліпшити фізичний стан людини, а й подолати агресію, 
страх, відчуженість, тривожність, сформувати позитивне ставлення до власного 
тіла, отримати новий сенсорний досвід і відчути емоційне задоволення від руху. 
У зв’язку з цим особливого значення набувають креативні види 
адаптивної фізичної культури, які орієнтовані не лише на функціональне 
відновлення, а й на особистісне самовираження. Вони сприяють подоланню 
негативних психічних станів, розширенню меж самосприйняття, розвитку 
внутрішньої свободи та впевненості у власних можливостях. Для осіб з 
інвалідністю така діяльність має особливу цінність, оскільки дозволяє пережити 
стан успіху, соціального прийняття та емоційного піднесення [45; 62]. 
 
Отже, перспективи розвитку адаптивного спорту в Україні доцільно 
розглядати як багатовекторний процес, що охоплює інституційні, кадрові, 
інфраструктурні, науково-методичні, соціально-психологічні та інформаційні 
складові. Для більшої систематизації основні перспективні напрями розвитку 
адаптивної фізичної культури і спорту подано в таблиці 3.1. 
Таблиця 3.1 
Перспективні напрями розвитку адаптивного спорту як передумови інклюзії 
Напрям Зміст 
Розширення охоплення осіб з Залучення якомога більшої кількості осіб з інвалідністю до 
інвалідністю заняттями систематичних занять фізичною культурою і спортом 
Поширення знань про адаптивний спорт, популяризація 
Фізкультурна освіта та 
здорового способу життя, формування позитивного 
інформаційна підтримка 
суспільного ставлення 
Забезпечення доступності спортивних споруд, приміщень, 
Архітектурна та 
роздягалень, санітарних вузлів, трибун, транспортних 
інфраструктурна доступність 
під’їздів 
Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації 
Кадрове забезпечення 
тренерів, реабілітологів, інструкторів, педагогів 
Розвиток правових механізмів підтримки адаптивного 
Нормативно-правове 
спорту, удосконалення стандартів і вимог до спортивного 
вдосконалення 
середовища 
Розроблення сучасних програм, методик, моделей 
Науково-методичне 
тренування, відновлення і супроводу осіб різних 
забезпечення 
нозологічних груп 
Розширення цільового фінансування, залучення місцевих 
Фінансова підтримка бюджетів, спонсорства, меценатства і громадських 
ініціатив 
Інтеграція з іншими сферами Поєднання спортивної діяльності з психологічною, 
реабілітації соціальною, педагогічною та культурною реабілітацією 
Складено за: [20; 23; 26; 39; 45; 66]. 
Серед наведених напрямів особливої уваги потребує забезпечення 
доступності існуючих фізкультурно-оздоровчих і спортивних об’єктів. Саме 
архітектурна доступність, яка охоплює не лише наявність пандусів, а й 
комплексне облаштування середовища відповідно до принципів універсального 
дизайну, є однією з ключових передумов реального включення осіб з 
інвалідністю в систему спортивної діяльності [38; 39]. За відсутності 
 
доступного середовища навіть найкращі програми фізкультурно-спортивної 
реабілітації не можуть бути реалізовані повною мірою. 
Не менш важливим є кадровий аспект. Подальший розвиток адаптивного 
спорту неможливий без достатньої кількості спеціально підготовлених 
фахівців, здатних працювати з різними нозологічними групами, враховувати 
індивідуальні особливості функціонального стану людини, організовувати 
навчально-тренувальний процес і забезпечувати його безпечність та 
ефективність. У цьому контексті особливого значення набуває вдосконалення 
системи професійної підготовки тренерів, викладачів, реабілітологів і 
методистів [26; 32; 66]. 
Водночас розвиток адаптивної фізичної культури повинен спиратися на 
належне нормативно-правове підґрунтя. Удосконалення законодавства, 
розширення програм державної підтримки, розвиток механізмів міжвідомчої 
взаємодії, а також підвищення ролі місцевого самоврядування у створенні умов 
для занять спортом осіб з інвалідністю є важливою умовою реального 
просування до інклюзивної моделі суспільства [13; 14; 20; 29; 47]. 
Перспективним є й подальший розвиток інформаційно-
пропагандистського забезпечення адаптивного спорту. Недостатній рівень 
суспільної обізнаності щодо його значення, можливостей і результатів значною 
мірою стримує як залучення осіб з інвалідністю до занять, так і підтримку цього 
напряму з боку громади, бізнесу, місцевої влади та громадських організацій. 
Отже, популяризація адаптивного спорту має розглядатися як окрема складова 
державної і регіональної політики у сфері інклюзії [23; 26; 66]. 
Узагальнюючи викладене, слід зазначити, що перспективи розвитку 
адаптивного спорту інвалідів в Україні визначаються не лише потребою у 
фізичній реабілітації та корекції порушень, а й ширшими суспільними 
завданнями — подоланням соціальної ізоляції, забезпеченням рівних 
можливостей, підвищенням соціального статусу осіб з інвалідністю та 
утвердженням інклюзивних цінностей. Впровадження адаптивної фізичної 
 
культури і залучення до адаптивного спорту якомога більшої кількості осіб з 
інвалідністю створює реальні передумови для їх соціальної адаптації та 
інтеграції, а відтак — для формування повноцінного, гуманістично 
орієнтованого й соціально активного суспільства [20; 23; 26; 39; 66]. 
 
 
 
3.2. Розробка та обгрунутвання системних  питань архітектурної 
доступності  та універсального дизайну закладів фізкультури та спорту 
 
Однією з ключових передумов формування інклюзивного суспільства є 
створення безбар’єрного середовища, яке забезпечує рівний доступ усіх 
категорій населення до об’єктів соціальної інфраструктури, зокрема до закладів 
фізичної культури і спорту. Архітектурна доступність у цьому контексті 
виступає не лише технічною характеристикою будівлі, а соціально значущою 
умовою реалізації прав людини, її мобільності, самостійності, участі в 
суспільному житті, оздоровчій, спортивній і реабілітаційній діяльності [28; 38; 
39]. 
Створення безбар’єрного середовища слід розглядати як суспільне благо, 
тісно пов’язане із соціальним і економічним розвитком держави. Рівень 
доступності архітектурного середовища є важливим індикатором зрілості 
соціальної політики, реального дотримання прав осіб з інвалідністю та 
спроможності держави забезпечувати рівність можливостей для всіх громадян. 
У цьому сенсі заклади фізичної культури і спорту мають особливе значення, 
оскільки саме вони є простором реабілітації, соціалізації, оздоровлення, 
комунікації та суспільної інтеграції [20; 23; 28; 39]. 
У міжнародній і вітчизняній практиці забезпечення доступності дедалі 
частіше пов’язується з концепцією універсального дизайну. Відповідно до 
підходу, закріпленого у Конвенції ООН про права інвалідів, універсальний 
дизайн означає проектування предметів, середовища, програм і послуг, 
 
придатних для використання всіма людьми в максимально можливому обсязі 
без необхідності спеціальної адаптації чи спеціального дизайну [28]. Отже, 
йдеться не про окремі локальні пристосування лише для осіб з інвалідністю, а 
про створення такого середовища, яке від початку є зручним, зрозумілим і 
безпечним для максимально широкого кола користувачів. 
У цьому полягає принципова відмінність сучасного підходу до 
проектування спортивних споруд від традиційної практики фрагментарного 
облаштування окремих елементів доступності. Якщо раніше питання доступу 
часто зводилося лише до встановлення пандуса при вході, то в межах концепції 
універсального дизайну архітектурна доступність розглядається комплексно: 
від прилеглої території і шляхів підходу до внутрішнього планування, засобів 
вертикального переміщення, навігації, санітарно-гігієнічних приміщень, місць 
для глядачів, роздягалень, душових, сервісних зон та інформаційного 
забезпечення [38; 39]. 
Після здобуття Україною незалежності відбулися суттєві зміни в підходах 
до осіб з інвалідністю. Якщо радянська модель фактично ігнорувала проблеми 
доступності, виходячи з ідеологічного заперечення їх суспільної значущості, то 
сучасний підхід ґрунтується на визнанні необхідності створення рівних умов 
життєдіяльності для всіх верств населення. З огляду на значну кількість осіб з 
інвалідністю та інших маломобільних груп населення в Україні, забезпечення 
безперешкодного життєвого середовища набуває великої соціальної ваги й стає 
одним із базових елементів державної політики у сфері соціального захисту, 
реабілітації та інтеграції [13; 14; 28; 39]. 
У науковій і нормативній літературі до маломобільних груп населення 
відносять осіб, які відчувають труднощі під час самостійного пересування, 
орієнтування в просторі, отримання послуг або користування інформацією. До 
цієї категорії належать не лише особи з інвалідністю, а й люди похилого віку, 
вагітні жінки, особи з тимчасовими порушеннями здоров’я, батьки з дитячими 
візками та інші групи населення, чиї фізичні можливості з тих чи інших причин 
 
є обмеженими [38; 39]. Саме тому архітектурна доступність не може 
розглядатися як вузькоспеціалізоване питання — її забезпечення має 
універсальний соціальний ефект. 
Таблиця 3.2 
Основні категорії маломобільних груп населення та їх потреби у спортивному 
середовищі 
Категорія Ключові вимоги до 
Основні труднощі 
користувачів доступності 
Пересування, підйом по сходах, 
Особи з порушеннями Пандуси, ліфти, широкі 
користування санітарними 
опорно-рухового проходи, доступні душові та 
приміщеннями, доступ до трибун і 
апарату санвузли, місця для візків 
роздягалень 
Тактильні елементи, 
Особи з порушеннями Орієнтування в просторі, безпечне контрастне маркування, 
зору пересування, сприйняття інформації звукові орієнтири, зрозуміла 
навігація 
Візуальна інформація, світлові 
Особи з порушеннями Отримання інформації, сприйняття 
сигнали, текстове дублювання 
слуху оголошень, безпечна евакуація 
повідомлень 
Зручні шляхи руху, місця для 
Зниження мобільності, витривалості, 
Особи похилого віку відпочинку, безпечні покриття, 
орієнтації 
мінімізація фізичних зусиль 
Батьки з дитячими Пересування через сходи, вузькі Пологі входи, широкі двері, 
візками проходи, відсутність сервісних зон зручні маршрути руху 
Особи з тимчасовими Мінімізація бар’єрів, доступні 
Обмеження рухливості, підвищена 
порушеннями маршрути, зручне просторове 
стомлюваність 
здоров’я планування 
Складено за: [28; 38; 39]. 
Правовою основою формування безбар’єрного середовища в Україні 
станом на 2019 рік виступали міжнародні та національні нормативно-правові 
акти. Ключове значення має Конвенція ООН про права інвалідів, ратифікована 
Україною 16 грудня 2009 р. і чинна для України з 6 березня 2010 р. [28]. Саме 
цей документ закріпив доступність як один із базових принципів реалізації прав 
осіб з інвалідністю. Важливими у цьому контексті є також закони України «Про 
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про архітектурну 
діяльність», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про будівельні 
норми», а також низка державних будівельних норм, які регулюють 
 
проектування житлових, громадських, транспортних, культурних, медичних і 
спортивних споруд з урахуванням потреб маломобільних груп населення [13; 
20; 38; 39]. 
Особливу увагу у сфері дослідження архітектурної доступності 
спортивних закладів слід приділити нормативам, які безпосередньо стосуються 
спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд. Їх призначення полягає в тому, 
щоб забезпечити можливість безпечного і повноцінного користування такими 
об’єктами не лише спортсменами, а й глядачами, відвідувачами, тренерами, 
супроводжуючими особами та персоналом. У сучасному розумінні доступність 
спортивного закладу — це не окрема адаптація одного елемента, а цілісна система 
організації простору [8; 38; 39]. 
Універсальний дизайн як концептуальна основа такого підходу 
спирається на сім базових принципів, розроблених наприкінці ХХ ст. 
міжнародною групою архітекторів, дизайнерів і дослідників. Ці принципи 
можуть застосовуватися як для оцінювання існуючих об’єктів, так і для 
спрямування нового проектування та реконструкції. 
Таблиця 3.3 
Принципи універсального дизайну та їх значення для спортивних закладів 
Значення для закладів фізичної 
Принцип Зміст 
культури і спорту 
Середовище має бути 
Рівноправне придатним для всіх Рівний доступ до входів, трибун, 
використання користувачів без виділення роздягалень, залів, басейнів 
окремих груп 
Можливість альтернативного 
Урахування різних способів 
Гнучкість у користування обладнанням, 
використання простору й 
користуванні пристосованість до різних фізичних 
обладнання 
можливостей 
Інтуїтивна зрозумілість Зрозуміла навігація, логічне 
Просте та зручне 
незалежно від досвіду та планування приміщень, доступність 
використання 
віку сервісів 
Сприйняття інформації 
Подання важливої Візуальна, тактильна та звукова 
незалежно від сенсорних 
інформації у різних формах навігація, дублювання сигналів 
можливостей 
Мінімізація ризиків і Безпечні маршрути руху, захищені 
Припустимість помилок 
шкідливих наслідків зони, маркування небезпечних 
 
Значення для закладів фізичної 
Принцип Зміст 
культури і спорту 
випадкових дій ділянок 
Низький рівень Використання середовища з Автоматичні двері, пологі пандуси, 
фізичних зусиль мінімальною втомою зручні покриття, зони відпочинку 
Наявність достатнього місця Простір для візків, широкі 
Необхідний розмір і 
для підходу, під’їзду і коридори, доступні місця для 
простір 
маневрування глядачів та спортсменів 
Складено за: [28; 38; 39]. 
Застосування принципів універсального дизайну у спортивних закладах 
має особливу специфіку, оскільки така інфраструктура одночасно 
використовується для тренувань, змагань, масових фізкультурно-оздоровчих 
заходів, реабілітації та дозвілля. Це означає, що архітектурна доступність 
повинна бути забезпечена на всіх рівнях: від зовнішнього підходу до будівлі до 
найдрібніших елементів внутрішнього середовища. Зокрема, спортивна споруда 
повинна передбачати безпечні шляхи підходу, визначені місця для паркування 
осіб з інвалідністю, доступні входи й виходи, пандуси або підйомні пристрої, 
широкі дверні прорізи, зручні коридори, доступ до всіх поверхів, спеціально 
облаштовані санітарно-гігієнічні приміщення, адаптовані роздягальні, душові, 
місця для відпочинку, а також систему зрозумілої навігації [8; 38; 39]. 
У методичних матеріалах, підготовлених Всеукраїнським громадським 
соціально-політичним об’єднанням «Національна Асамблея інвалідів України», 
доступність об’єктів соціальної інфраструктури пропонується оцінювати за 
комплексом ознак, які охоплюють прилеглу територію, транспортний підхід, 
вхідну групу, внутрішнє планування, вертикальні комунікації, санітарні 
приміщення, доступність сервісів та інформаційне орієнтування [38]. Такий 
підхід є особливо важливим для спортивних споруд, де навіть незначні 
архітектурні бар’єри можуть повністю унеможливити відвідування об’єкта або 
участь у заняттях. 
Таблиця 3.4 
Основні складові архітектурної доступності закладів фізичної культури і спорту 
Складова доступності Практичний зміст 
 
Складова доступності Практичний зміст 
Безпечні шляхи руху, рівне покриття, пониження бордюрів, 
Прилегла територія 
відсутність перешкод 
Виділені місця для транспорту осіб з інвалідністю поблизу 
Паркування 
входу 
Пандуси, поручні, автоматичні або полегшені двері, 
Вхідна група 
відсутність високих порогів 
Горизонтальні комунікації Широкі коридори, вільні проходи, зрозуміла структура руху 
Вертикальні комунікації Ліфти, підйомники, доступні сходи, пандуси між рівнями 
Санітарно-гігієнічні 
Доступні туалети, душові, достатній простір для маневрування 
приміщення 
Пристосовані роздягальні, тренувальні зали, басейни, 
Функціональні зони 
глядацькі місця 
Піктограми, контрастне позначення, тактильні та візуальні 
Інформаційна доступність 
орієнтири 
Доступні шляхи евакуації, дублювання сигналів, урахування 
Безпека та евакуація 
різних нозологій 
Складено за: [8; 38; 39]. 
Системний характер архітектурної доступності означає, що її 
забезпечення має закладатися ще на стадії проектування. Саме на цьому етапі 
проектувальники й архітектори можуть найбільш ефективно врахувати потреби 
маломобільних груп населення, інтегрувати відповідні технічні рішення в 
загальну концепцію будівлі й уникнути значно більших витрат у майбутньому. 
Доведено, що передбачення характеристик доступності на етапі проекту є 
суттєво економічно вигіднішим, ніж подальше пристосування вже збудованої 
споруди [38; 39]. Тому сучасний підхід до проектування спортивних закладів 
повинен спиратися на принцип пріоритету попереднього врахування 
доступності. 
Із цим безпосередньо пов’язане питання фінансових ресурсів. Реалізація 
повноцінної архітектурної доступності потребує організаційних і фінансових 
зусиль з боку держави, органів місцевого самоврядування, проектних 
організацій, балансоутримувачів, інвесторів і громадських інституцій. Водночас 
у науково-методичних джерелах підкреслюється, що витрати на доступність у 
новому будівництві є значно меншими, ніж витрати на перепланування або 
 
реконструкцію вже існуючих об’єктів [38; 39]. Більше того, більшість таких 
рішень приносить користь не лише особам з інвалідністю, а й усім 
користувачам об’єкта, створюючи ефект універсальної зручності. 
Принципово важливим є також залучення самих осіб з інвалідністю до 
процесу планування, проектування, експертизи та оцінювання об’єктів. Саме 
вони можуть найбільш точно окреслити реальні бар’єри, з якими стикаються у 
повсякденному житті, і вказати на ті рішення, що справді відповідають їхнім 
потребам. Участь представників цільових груп у проектуванні спортивних 
закладів дозволяє уникнути формального підходу до доступності, зменшити 
ймовірність помилкових рішень і підвищити ефективність подальшої 
експлуатації об’єкта [38; 39]. 
У практиці забезпечення архітектурної доступності доцільно виділяти 
кілька послідовних етапів: попереднє планування, проектування, погодження та 
отримання дозволів, будівництво і моніторинг виконання робіт, подальше 
технічне обслуговування та контроль стану доступності. На кожному з цих 
етапів необхідна координація між архітекторами, проектувальниками, 
представниками органів влади, замовниками, експертами та представниками 
громадських організацій осіб з інвалідністю [38; 39]. Відтак доступність 
повинна сприйматися не як одноразовий технічний захід, а як постійно 
підтримувана якість середовища. 
Станом на 2019 рік в Україні на державному рівні посилилася увага до 
врахування вимог доступності під час будівництва та реконструкції спортивних 
споруд. Зокрема, у порядках надання державної субвенції на створення нових 
або реконструкцію існуючих палаців спорту та спортивних басейнів одним із 
критеріїв надання фінансування виступало врахування вимог щодо доступності 
осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. Це свідчить про 
поступове інтегрування принципів універсального дизайну та безбар’єрності в 
механізми державної спортивної політики, хоча реальна ефективність таких 
рішень значною мірою залежить від якості їх практичної реалізації на місцях. 
 
З практичної точки зору доцільно рекомендувати впровадження в 
діяльність органів місцевого самоврядування та балансоутримувачів 
спортивних закладів обов’язкової попередньої оцінки рівня архітектурної 
доступності об’єктів фізичної культури і спорту. Така оцінка повинна 
здійснюватися не епізодично, а системно, із застосуванням уніфікованих 
критеріїв, що охоплюють зовнішню територію, вхідну групу, шляхи 
пересування всередині будівлі, вертикальні комунікації, санітарно-гігієнічні 
приміщення, зони для глядачів, роздягальні та інформаційну навігацію. 
Проведення такого аудиту дасть змогу визначати першочергові проблемні зони, 
встановлювати послідовність їх усунення та раціонально планувати обсяги 
фінансування [38; 39]. 
 
Практично значущим є також запровадження поетапної модернізації вже 
існуючих спортивних споруд. З огляду на обмеженість фінансових ресурсів, 
характерну для українських умов станом на 2019 рік, доцільним є насамперед 
пристосування найбільш відвідуваних і соціально значущих об’єктів, зокрема 
дитячо-юнацьких спортивних шкіл, фізкультурно-оздоровчих центрів, басейнів, 
палаців спорту та багатофункціональних спортивних комплексів. На першому 
етапі пріоритет слід надавати забезпеченню доступного входу до будівлі, 
безпечного переміщення основними маршрутами, облаштуванню санітарно-
гігієнічних приміщень та створенню доступу до основних функціональних зон. 
Такий підхід дозволить досягати практичного результату навіть за умов 
поступового фінансування [38]. 
 
Не менш важливою є розробка на місцевому рівні програм архітектурної 
адаптації спортивних закладів, що мають поєднувати технічні, організаційні та 
кадрові заходи. У межах таких програм доцільно передбачати не лише 
 
будівельно-ремонтні роботи, а й навчання персоналу закладів принципам 
взаємодії з особами з інвалідністю, правилам супроводу маломобільних 
відвідувачів, використанню доступної навігації та забезпеченню безпечної 
евакуації. Це дає підстави стверджувати, що архітектурна доступність повинна 
розглядатися не тільки як характеристика простору, а і як складова 
організаційної культури закладу фізичної культури і спорту [39]. 
Окремої уваги потребує посилення консультативної участі громадських 
організацій осіб з інвалідністю в процесі проектування, реконструкції та 
прийняття в експлуатацію спортивних споруд. Практика залучення 
безпосередніх користувачів до оцінки проектних рішень дає змогу значно 
підвищити реальну ефективність заходів доступності, уникнути формального 
підходу та забезпечити відповідність архітектурного середовища фактичним 
потребам різних нозологічних груп. У зв’язку з цим доцільно рекомендувати 
включення представників таких організацій до складу консультативних, 
експертних або моніторингових груп при реалізації місцевих програм розвитку 
спортивної інфраструктури [3; 38; 39]. 
Отже, архітектурна доступність і впровадження принципів 
універсального дизайну в закладах фізичної культури і спорту слід розглядати 
як одну з базових передумов розбудови інклюзивного суспільства. Доступність 
спортивного середовища забезпечує не лише фізичну можливість перебування 
особи з інвалідністю в спортивному закладі, а й створює умови для її реальної 
участі в оздоровчій, реабілітаційній, змагальній та соціальній діяльності. Саме 
тому проблема архітектурної адаптації спортивних споруд має комплексний 
характер і охоплює правові, технічні, організаційні, фінансові та соціальні 
аспекти. 
У ході дослідження встановлено, що ефективне забезпечення доступності 
можливе лише за умови системного підходу, коли вимоги безбар’єрності 
закладаються ще на стадії проектування, а не вирішуються фрагментарно вже 
після введення об’єкта в експлуатацію. Використання принципів 
 
універсального дизайну дозволяє перейти від практики локального 
пристосування окремих елементів до комплексного формування середовища, 
зручного для всіх категорій користувачів, у тому числі для осіб з інвалідністю 
та інших маломобільних груп населення. 
Визначено, що для закладів фізичної культури і спорту першочергового 
значення набувають такі складові доступності, як безпечна прилегла територія, 
адаптована вхідна група, доступні шляхи горизонтального і вертикального 
пересування, пристосовані санітарно-гігієнічні приміщення, зрозуміла система 
навігації та інформаційного супроводу. Водночас практична реалізація цих 
вимог вимагає не лише наявності нормативної бази, а й належного 
фінансування, координації дій між органами влади, проектувальниками, 
балансоутримувачами об’єктів і громадськими організаціями осіб з 
інвалідністю. 
Таким чином, удосконалення архітектурної доступності спортивних 
закладів є не допоміжним, а стратегічним напрямом державної та місцевої 
політики у сфері інклюзії. Реалізація цього завдання сприятиме розширенню 
участі осіб з інвалідністю у спортивному житті, підвищенню ефективності їх 
фізичної та соціальної реабілітації, а також формуванню в суспільстві реальних, 
а не декларативних умов рівності можливостей. 
 
3.3. Ерго-дизайнерські принципи гуманізації середовища видовищних 
та спортивнооздоровчих комплексів для інвалідів  
 
3.3. Ерго-дизайнерські принципи гуманізації середовища 
видовищних та спортивно-оздоровчих комплексів для осіб 
з інвалідністю 
У системі формування інклюзивного суспільства особливе місце 
належить не лише нормативному закріпленню прав осіб з інвалідністю, а й 
реальному перетворенню архітектурного середовища на простір, придатний для 
 
повноцінного життя, оздоровлення, дозвілля та соціальної активності. У цьому 
контексті видовищні та спортивно-оздоровчі комплекси мають подвійну 
функцію: з одного боку, вони є місцем фізичної реабілітації, тренування і 
відпочинку, а з іншого — важливим інструментом суспільної інтеграції, 
комунікації й публічної присутності осіб з інвалідністю. Саме тому їх 
проектування повинно здійснюватися не за залишковим принципом 
пристосування, а на основі ерго-дизайнерського підходу, що поєднує 
архітектурну доцільність, ергономічну безпечність, функціональну доступність 
та соціальну гуманізацію середовища [8; 38; 39]. 
Незважаючи на наявність державних будівельних норм, у яких 
проголошується необхідність забезпечення вільного доступу осіб з інвалідністю 
до громадських будівель і споруд, практична реалізація цих вимог станом на 
2019 рік залишалася недостатньою. Це підтверджується як загальним станом 
вітчизняної інфраструктури, так і візуальними прикладами, наведеними на рис. 
1, 2, 3, 4, 5, 6.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Рис.1,2. В громадських спорудах недостатньо устаткування для 
пересування інвалідів.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Рис.3. Для інвалідів недостатньо комфортно сконструйовані меблі та 
устаткування.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Рис.4. Плавальні басейни пристосовані тільки для здорових людей.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Рис.5. Стадіони не мають пандусів та сходів для інвалідів.  
 
 
 
 
 
Рис.6. Готелі не мають пристосованих умов для інвалідів.  
 
Недостатнє обладнання громадських споруд засобами пересування для 
осіб з інвалідністю (рис. 1, 2), незручність меблів та устаткування (рис. 3), 
непристосованість плавальних басейнів (рис. 4), стадіонів (рис. 5) і готелів (рис. 
6) свідчать про те, що питання гуманізації середовища вимагає не локального, а 
системного вирішення. 
Потреба у створенні саме спортивно-оздоровчих комплексів для осіб з 
інвалідністю пояснюється тим, що поряд із професійно орієнтованими 
спортивними центрами дедалі більшої ваги набувають заклади, які поєднують 
функції оздоровлення, фізичної реабілітації, активного дозвілля, соціального 
супроводу, комунікації та культурно-побутового обслуговування. Популярність 
таких комплексів пов’язана як з урбанізаційними процесами, так і з посиленням 
суспільного запиту на якісний щоденний та щотижневий відпочинок. Не менш 
 
важливим чинником є і прагнення самих осіб з інвалідністю вести максимально 
повноцінне життя, користуватися послугами у сфері спорту, оздоровлення та 
обслуговування на рівних умовах з іншими громадянами [23; 26; 39]. 
У зв’язку з цим ерго-дизайнерський підхід до проектування спортивно-
оздоровчих комплексів повинен спиратися на кілька взаємопов’язаних 
положень. По-перше, середовище має бути безпечним, зручним і 
передбачуваним для користувача з різними функціональними можливостями. 
По-друге, простір має проектуватися так, щоб він не вимагав додаткових зусиль 
для пристосування, а від початку враховував особливості мобільності, 
орієнтування, сприйняття інформації, користування обладнанням і перебування 
у місцях масового скупчення людей. По-третє, архітектурно-планувальна 
структура комплексу повинна забезпечувати одночасно і доступність, і 
гнучкість, і перспективу подальшого розвитку. 
Основою формування спортивно-оздоровчих комплексів виступають 
умови їх розміщення у структурі міста. На нових територіях доцільним є 
формування комплексів із більшою площею ділянки, ширшим набором 
головних і периферійних функцій, включенням відкритих і закритих 
спортивних зон, паркування, рекреаційних просторів та супутніх сервісів. На 
вільних ділянках у межах вже сформованої міської забудови спортивно-
оздоровчі комплекси, як правило, мають менші площі та скорочений набір 
функцій, однак повинні залишатися соціально орієнтованими й відповідати 
конкретним потребам мікрорайону або міського району. На реконструйованих 
територіях найбільш виправданими є комплекси середнього або малого 
масштабу з чітко визначеною локальною функцією, наприклад: спортивний 
блок, реабілітаційний модуль, приміщення для супутніх побутових послуг [8; 
38; 39]. 
Істотне значення для архітектурно-планувального рішення має характер 
розміщення об’єкта відносно транспортної інфраструктури. Острівне 
розміщення покращує зорове сприйняття комплексу та сприяє зручності 
 
транспортного підходу; кутове — дозволяє виразніше диференціювати 
функціональні блоки; одностороннє вздовж магістралі — може виконувати 
буферну функцію і водночас інтегруватися в композицію міської забудови. В 
усіх випадках для осіб з інвалідністю необхідно передбачати місця для 
індивідуального транспорту та спеціалізованого автотранспорту на відстані не 
більше 50–60 м від входу, із відповідною розміткою, спеціальними 
позначеннями та збільшеною шириною паркувального місця [38; 39]. 
Таблиця 3.5 
Ерго-дизайнерські принципи формування середовища видовищних і спортивно-
оздоровчих комплексів для осіб з інвалідністю 
Принцип Зміст принципу Практичне проектне втілення 
Забезпечення безперешкодного Пандуси, підйомники, ліфти, 
Доступність користування всіма основними широкі проходи, доступні входи, 
функціональними зонами адаптовані санвузли 
Раціональне групування Відокремлення спортивних, 
Функціональне 
приміщень відповідно до реабілітаційних, глядацьких, 
зонування 
характеру використання побутових і технічних зон 
Оптимальна поверховість, 
Економне використання площі та 
скорочення надлишкових 
Компактність ресурсів без втрати 
комунікацій, інтеграція 
функціональної якості 
споріднених функцій 
Уніфікація приміщень, гнучкість 
Формування будівлі на основі 
Модульність конструктивних рішень, простота 
узгоджених просторових модулів 
розширення 
Можливість трансформації Перепланування залів, 
Гнучкість простору відповідно до різних трансформовані перегородки, 
сценаріїв використання резерв для добудови 
Відповідність середовища Раціональні розміри меблів, 
Ергономічність фізичним і психофізіологічним обладнання, висота поручнів, 
особливостям користувача зручність доступу до сервісів 
Піктограми, контрастне 
Полегшення орієнтування і 
Інформативність маркування, тактильні та візуальні 
сприйняття простору 
орієнтири 
Відмова від «спеціального» 
Створення психологічно 
Гуманізація відокремлення, інтеграція в міське 
комфортного, неізолюючого 
середовища середовище, комфортні зони 
простору 
відпочинку 
Складено за: [8; 38; 39]. 
 
За об’ємно-планувальною структурою спортивно-оздоровчі комплекси 
можуть формуватися як великопрогінні павільйони з вбудованою, 
прибудованою або частково інтегрованою багатоповерховою частиною. Такий 
підхід дає змогу поєднувати великі спортивні простори з допоміжними, 
адміністративними, побутовими та навчально-реабілітаційними приміщеннями. 
Вибір конкретного рішення залежить від функціональної програми комплексу, 
особливостей ділянки, щільності забудови, типу головної спортивної функції, а 
також потреб цільових груп користувачів. 
У досліджуваному контексті особливо важливими є принципи 
компактності, модульності та гнучкості. Принцип компактності передбачає 
раціональне використання земельної ділянки, енерго- і ресурсозбереження, 
оптимізацію комунікаційних зв’язків і мінімізацію зайвих переміщень 
користувачів. Принцип модульності забезпечує узгодження різних за 
функціональним призначенням просторових блоків в єдиному об’ємно-
планувальному рішенні. Принцип гнучкості дає змогу передбачати 
трансформацію приміщень, добудову окремих частин комплексу, адаптацію до 
зміни технологічних і соціальних потреб у майбутньому [8; 39]. 
До цих принципів доцільно додати ще один, який має особливе значення 
саме для середовища осіб з інвалідністю, — принцип сенсорної доступності. 
Його зміст полягає в тому, що архітектурний простір має бути однаково 
придатним для користувачів з різними сенсорними можливостями. Це 
передбачає застосування контрастних кольорових рішень, тактильних 
покажчиків, зрозумілих піктограм, акустично комфортного середовища, 
візуального дублювання оголошень, а також уникнення зайвого шуму, що може 
ускладнювати орієнтування. 
Таблиця 3.6 
Рекомендований функціональний склад спортивно-оздоровчого комплексу для осіб з 
інвалідністю 
Функціональний 
Основні приміщення Вимоги доступності 
блок 
 
Функціональний 
Основні приміщення Вимоги доступності 
блок 
Ігрові зали, тренажерні зали, 
Безбар’єрний доступ, маневрові 
Спортивний басейн, зали ЛФК, зали «сухого 
зони, спеціальне обладнання 
плавання» 
Кабінети відновлення, масажу, Близькість до спортивного блоку, 
Реабілітаційний фізичної реабілітації, спокійне середовище, адаптовані 
психологічного супроводу меблі 
Простір для візків, поручні, 
Роздягальні, душові, санвузли, 
Побутовий антиковзкі покриття, доступні 
кімнати відпочинку 
сантехнічні прилади 
Виділені місця для осіб на візках і 
Трибуни, зони очікування, 
Глядацький супроводжуючих, безпечна 
супровідні сервіси 
евакуація 
Навчально- Класи, конференц-зони, Доступність меблів, візуальна і 
методичний теоретичні аудиторії звукова інформація 
Кафе, перукарня, адміністративні Низькі стійки, зручні проходи, 
Сервісний 
й інформаційні зони зрозуміла навігація 
Пандуси, підйомники, ліфти, 
Транспортно- Входи, вестибюлі, коридори, 
позначене паркування, логічні 
комунікаційний ліфти, паркування 
маршрути руху 
Складено за: [8; 38; 39]. 
Отже, ерго-дизайнерська гуманізація середовища спортивно-оздоровчих 
комплексів полягає у створенні такого простору, який не просто допускає 
присутність особи з інвалідністю, а забезпечує її реальну активність, 
незалежність і комфорт. Саме в цьому сенсі середовище повинно бути не 
спеціально «пристосованим» у вузькому значенні, а з самого початку 
спроєктованим для різноманітного користувача. 
Проєктне обґрунтування будівництва критого басейну в м. Черкаси 
Опис проблеми, на розв’язання якої спрямовано проєкт. 
Запропонований проєкт будівництва критого басейну для плавання обласної 
спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву по вул. 
Пастерівська, 102 у м. Черкаси спрямований на подолання дефіциту сучасної 
спортивної інфраструктури, здатної одночасно забезпечувати потреби дитячо-
юнацького спорту, спорту вищих досягнень, фізкультурно-оздоровчої 
діяльності та реабілітації осіб з інвалідністю. Реалізація цього проєкту дасть 
 
змогу привести регіональну спортивну базу у відповідність до сучасних вимог і 
норм фізичного виховання, а також розширити можливості Черкаської області 
щодо підготовки спортсменів різних рівнів і проведення офіційних спортивних 
заходів. Важливо, що проєкт узгоджується з пріоритетами державної політики у 
сфері фізичної культури і спорту, відповідає Державній стратегії регіонального 
розвитку, Стратегії розвитку Черкаської області на період до 2020 року та 
Плану її реалізації на 2018–2020 роки. 
 
Таблиця 3.7 
Узагальнена характеристика проєкту будівництва критого басейну в м. Черкаси 
Компонент 
Зміст 
проєкту 
Недостатній рівень забезпечення області сучасною басейновою 
Проблема 
інфраструктурою для спорту, оздоровлення та реабілітації 
Будівництво сучасного критого басейну для КЗ «ОСДЮСШОР» 
Мета 
Черкаської обласної ради 
Проєктування, тендерні процедури, дозвільна документація, закупівля 
Основні завдання 
матеріалів, будівництво, введення в експлуатацію 
Нормативна Відповідність державним і регіональним стратегічним документам, 
основа вимогам безпечності, надійності та стандартам FINA 
Діти, молодь, спортсмени, особи з інвалідністю, мешканці області, 
Цільові групи 
учасники змагань 
Очікуваний Створення сучасного басейну для тренувань, змагань, оздоровлення і 
результат реабілітації 
Розширення доступу населення до спортивних послуг, поліпшення умов 
Соціальний ефект 
для інклюзії та реабілітації 
Регіональний Підвищення спортивного потенціалу області та можливості проведення 
ефект офіційних змагань 
Складено на основі матеріалів проєкту. 
 
Мета та завдання проєкту. 
Метою проєкту є будівництво сучасного критого басейну для КЗ 
«ОСДЮСШОР» Черкаської обласної ради за адресою: м. Черкаси, вул. 
Пастерівська, 102, який забезпечить належні умови для проведення навчально-
тренувального процесу, фізкультурно-оздоровчої роботи, спортивної 
 
підготовки, реабілітаційних заходів і змагань різного рівня. Для досягнення 
поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання: забезпечити 
проектно-кошторисну підготовку об’єкта; провести тендерні процедури й 
укласти договори на виконання будівельних робіт; отримати дозвільну 
документацію; здійснити закупівлю необхідних будівельних матеріалів та 
обладнання; виконати будівництво басейнового комплексу відповідно до 
чинних будівельних норм, вимог безпечності, надійності, доступності та 
міжнародних стандартів, зокрема вимог FINA. 
Опис діяльності в межах проєкту. 
У межах реалізації проєкту передбачається послідовне виконання підготовчого, 
будівельного й організаційно-експлуатаційного етапів. Підготовчий етап 
включає розроблення та погодження проектно-кошторисної документації, 
проведення тендерних процедур, отримання дозволів на виконання будівельних 
робіт. На будівельному етапі здійснюватиметься безпосереднє зведення критого 
басейну, облаштування інженерних мереж, благоустрій території та оснащення 
об’єкта відповідним спортивним і допоміжним обладнанням. Організаційно-
експлуатаційний етап передбачає введення об’єкта в експлуатацію, 
налагодження режиму його функціонування, формування груп користувачів та 
інтеграцію басейну в систему підготовки спортсменів, фізкультурно-оздоровчої 
та реабілітаційної роботи області. 
Очікувані результати реалізації проєкту. 
Результатом реалізації проєкту має стати створення сучасного басейнового 
комплексу, який задовольнятиме потреби населення області у якісних 
фізкультурно-спортивних послугах, забезпечуватиме належні умови для 
підготовки спортсменів-плавців, а також спортсменів, для яких плавання є 
суміжним або допоміжним елементом навчально-тренувального процесу. 
Уведення басейну в експлуатацію дозволить Черкаській області приймати та 
проводити змагання обласного і всеукраїнського рівнів, підвищити 
результативність виступів спортсменів, розширити можливості занять 
 
плаванням для дітей, молоді та осіб з інвалідністю, а також покращити 
загальний стан спортивної інфраструктури регіону. 
Таблиця 3.8 
Показники успішності проєкту будівництва критого басейну в м. Черкаси 
Очікуване значення 
Стан на початок 
Показник після завершення Джерело верифікації 
реалізації проєкту 
проєкту 
Наявність сучасного 
критого басейну на Акт введення в 
Введено в експлуатацію 
базі КЗ Відсутній експлуатацію, 
1 критий басейн 
«ОСДЮСШОР» технічна документація 
ЧОР 
Забезпечено 
Відповідність 
відповідність чинним Проєктно-кошторисна 
об’єкта сучасним 
Недостатня будівельним нормам і документація, 
нормам спортивного 
вимогам до спортивних експертний висновок 
будівництва 
споруд 
Забезпечено 
Відповідність Проєктні рішення, 
відповідність основним 
параметрів басейну Відсутня технічний паспорт 
вимогам FINA для 
вимогам FINA об’єкта 
проведення змагань 
Кількість Проєктна 
0 10 доріжок по 50 м 
плавальних доріжок документація 
Можливість 
проведення змагань Забезпечено проведення Календарні плани 
обласного та Обмежена змагань обласного та змагань, накази 
всеукраїнського національного рівнів профільних органів 
рівнів 
Умови для 
Створено спеціалізовані 
підготовки Звіти закладу, плани 
умови для навчально-
спортсменів, Недостатні навчально-
тренувального процесу 
паралімпійців і тренувальної роботи 
та реабілітації 
дефлімпійців 
Забезпечено 
Архітектурна Акт оцінки 
безбар’єрний доступ до 
доступність об’єкта Частково відсутня / доступності, 
основних 
для осіб з не забезпечена результати 
функціональних зон 
інвалідністю моніторингу 
басейну 
Наявність Передбачено тренажерну Проєктна 
допоміжної залу, душові, класи для документація, 
Недостатня 
спортивної теоретичної підготовки, технічний опис 
інфраструктури місця для глядачів об’єкта 
Пропускна 
Відсутня До 96 осіб за одну зміну Проєктні розрахунки 
потужність басейну 
 
Очікуване значення 
Стан на початок 
Показник після завершення Джерело верифікації 
реалізації проєкту 
проєкту 
Потенційне 
охоплення населення До 50 тис. осіб на рік за План експлуатації, 
спортивними та Обмежене умови повноцінного звіти 
оздоровчими функціонування об’єкта балансоутримувача 
послугами 
Можливість 
використання Забезпечено умови для 
Плани роботи закладу, 
басейну для Обмежена відновлювальних і 
внутрішні положення 
реабілітаційних реабілітаційних занять 
занять 
Низький рівень Підвищення доступності 
забезпечення спортивних послуг, Аналітичні звіти, 
Соціальний ефект 
сучасною покращення умов для звітність закладу, 
для регіону 
басейновою оздоровлення, соціальної регіональні програми 
інфраструктурою інтеграції та інклюзії 
 
Фінансова сталість проєкту полягає в тому, що його реалізація 
сприятиме довгостроковому зміцненню матеріально-спортивної бази регіону, 
розширенню можливостей для оздоровлення населення та подальшому 
функціонуванню басейну не лише за рахунок бюджетної підтримки, а й через 
організацію платних послуг, спортивних заходів, тренувальних зборів та інших 
форм експлуатації об’єкта. 
Фінансова сталість проєкту 
Фінансова сталість проєкту будівництва критого басейну в м. Черкаси 
повинна розглядатися не у вузько комерційному, а в соціально-
інфраструктурному та інституційному вимірі. Спортивний басейн такого рівня 
є об’єктом довгострокового суспільного користування, який одночасно виконує 
спортивну, оздоровчу, реабілітаційну, освітню та соціально-інтеграційну 
функції. Саме тому його ефективність не може оцінюватися виключно за 
критерієм прямої окупності капітальних вкладень. Значно важливішими є 
стабільність подальшого функціонування об’єкта, здатність забезпечувати 
постійний потік користувачів, можливість часткового генерування власних 
 
надходжень і зменшення бюджетного навантаження в перспективі експлуатації 
[20; 29]. 
Загальна кошторисна вартість проєкту становить 107 807,922 тис. грн, з 
яких 97 027,129 тис. грн передбачено за рахунок Державного фонду 
регіонального розвитку, а 10 780,793 тис. грн — за рахунок місцевого бюджету. 
Така структура фінансування свідчить, що на етапі створення об’єкта 
домінуючим є державний інвестиційний ресурс, тоді як подальша сталість 
функціонування має забезпечуватися змішаною моделлю: бюджетною 
підтримкою, власними надходженнями, доходами від надання послуг, 
проведення спортивних заходів і використанням інфраструктури в режимі 
багатофункціонального закладу [29]. 
За розрахунками, наведеними в матеріалах проєкту, відкриття платних 
абонементних груп може забезпечити орієнтовно 1 600,0 тис. грн власних 
надходжень на рік за умови функціонування абонементної моделі протягом 
восьми місяців, при вартості абонемента 500 грн на місяць. Це означає, що 
повна капітальна вартість об’єкта не може бути компенсована за рахунок лише 
абонементних надходжень у короткостроковій перспективі, оскільки умовний 
строк прямої окупності становив би понад 67 років. Водночас місцева частка 
співфінансування в обсязі 10 780,793 тис. грн за такого рівня власних 
надходжень має значно реалістичніший горизонт компенсації — близько 6,7 
року. Такий показник дозволяє стверджувати, що фінансова сталість проєкту 
має базуватися саме на поєднанні бюджетної підтримки з поступовим 
нарощенням власних доходів від експлуатації об’єкта. 
Суттєвою перевагою проєкту є те, що басейн не обмежується лише 
функцією спортивної підготовки. Його багатофункціональний характер дає 
змогу використовувати об’єкт для навчально-тренувальних зборів, проведення 
змагань, оздоровчих занять населення, відновлювальних програм, реабілітації 
осіб з інвалідністю, роботи дитячих і юнацьких груп, а також для суміжних 
сервісів. Саме така багатоканальність використання формує основу фінансової 
 
сталості, оскільки один і той самий об’єкт може одночасно виконувати 
соціальну місію і генерувати власний ресурс на поточне утримання, оновлення 
матеріально-технічної бази та часткове самофінансування [20; 29]. 
Окремо слід наголосити, що включення в проєкт інклюзивної складової 
— зокрема встановлення підйомників для осіб з інвалідністю, адаптації 
душових, санітарних приміщень і безбар’єрних маршрутів — не повинно 
розглядатися як додаткове фінансове навантаження, яке знижує економічну 
ефективність об’єкта. Навпаки, така модернізація істотно розширює коло 
потенційних користувачів басейну, підвищує суспільну цінність проєкту та 
зміцнює його довгострокову соціальну й інституційну сталість. За умови, що 
додаткові витрати на підйомники становлять 360,0 тис. грн, їхня частка у 
загальному бюджеті проєкту є незначною, тоді як соціальний ефект від 
забезпечення доступності є суттєвим [38; 39]. 
Таблиця 3.9 
Оцінка фінансової сталості проєкту будівництва критого басейну в м. Черкаси 
Компонент фінансової  
Зміст Аналітична оцінка 
сталості 
Переважає державне інвестиційне  
ДФРР — 97 027,129 тис. грн; 
Початкова структура фінансування; місцеве 
місцевий бюджет — 10 
фінансування співфінансування становить 10 % 
780,793 тис. грн 
загальної вартості 
Може стати базовим джерелом  
Власні надходження від Орієнтовно 1 600,0 тис. грн на 
покриття частини поточних витрат 
абонементних груп рік 
та розвитку об’єкта 
Умовний строк прямої окупності  
Окупність повної 107 807,922 тис. грн / 1 600,0 — понад 67 років; комерційна 
вартості проєкту тис. грн на рік окупність не є визначальною 
метою проєкту 
Окупність місцевої  
10 780,793 тис. грн / 1 600,0 Умовний строк компенсації — 
частки 
тис. грн на рік близько 6,7 року 
співфінансування 
Проведення обласних і Формують непрямий економічний  
Додаткові доходи від всеукраїнських змагань, ефект через проживання, 
змагань і зборів навчально-тренувальних харчування, транспорт, сервісні 
зборів послуги 
Соціальна Оздоровлення населення, Виступає ключовим показником  
ефективність розвиток дитячо-юнацького доцільності проєкту 
 
Компонент фінансової  
Зміст Аналітична оцінка 
сталості 
спорту, реабілітація осіб з 
інвалідністю 
Підйомники, доступні  
Розширює коло користувачів і 
маршрути, адаптовані 
Інклюзивна складова посилює довгострокову суспільну 
санітарно-побутові 
віддачу проєкту 
приміщення 
Забезпечує організаційну  
Функціонування на базі КЗ спадкоємність, кадрову підтримку 
Інституційна сталість 
«ОСДЮСШОР» ЧОР та включення в регіональну 
спортивну систему 
Фінансова модель Бюджетна підтримка + власні Найбільш реалістична модель  
після введення в надходження + спортивні довгострокового функціонування 
експлуатацію заходи + сервісні послуги об’єкта 
Складено на основі матеріалів проєкту та розрахунків автора. 
За таких умов фінансову сталість проєкту доцільно трактувати як 
здатність об’єкта зберігати функціональність, забезпечувати суспільно значущі 
послуги та частково відтворювати власний ресурс після завершення 
інвестиційної фази. Отже, критий басейн у м. Черкаси слід оцінювати не як 
вузько прибутковий інфраструктурний проєкт, а як стратегічний 
багатофункціональний об’єкт регіонального значення, інвестування в який має 
довгостроковий соціальний, спортивний, реабілітаційний та інклюзивний ефект 
[20; 29; 39]. 
Інституційна сталість проєкту визначається тим, що його реалізація 
сприятиме розвитку мережі спеціалізованих спортивних закладів області, 
посиленню потенціалу регіональної спортивної системи та підвищенню 
спроможності місцевих інституцій у сфері фізичної культури і спорту. 
Політична сталість полягає у тому, що проєкт відповідає державним і 
регіональним пріоритетам, позитивно впливає на формування місцевої 
політики у сфері спорту, популяризації здорового способу життя та створення 
доступної спортивної інфраструктури. 
Інноваційність проєкту виявляється в тому, що запропонований басейн 
належить до небагатьох в Україні об’єктів, розрахованих на 10 доріжок по 50 м 
 
і орієнтованих на відповідність вимогам проведення змагань високого рівня, у 
тому числі чемпіонатів Європи та світу. При цьому важливо, що при його 
проектуванні і будівництві мають бути враховані не лише технічні та безпекові 
вимоги, а й принципи архітектурної доступності та інклюзивності, що значно 
підвищує соціальну цінність цього об’єкта. 
Таблиця 3.10 
Удосконалений паспорт проєкту будівництва критого басейну в м. Черкаси 
Позиція Характеристика 
Будівництво критого басейну для плавання обласної спеціалізованої 
Назва проєкту дитячо-юнацької школи олімпійського резерву по вул. Пастерівська, 
102 у м. Черкаси 
Створення сучасного басейнового комплексу для навчально-
Мета проєкту 
тренувальної, змагальної, оздоровчої та реабілітаційної діяльності 
Діти й молодь, спортсмени області, паралімпійці, дефлімпійці, 
Цільові групи 
мешканці міста та області, учасники змагань 
Функціональні Плавання, стрибки у воду, реабілітація, «сухе плавання», теоретичні 
можливості заняття, глядацька функція 
Проєктні 10 доріжок по 50 м, глибина ванни до 5,5 м, трибуни, душові, зали 
характеристики супроводу, тренажерна зала 
Інклюзивна Пандуси, ліфт/підйомник, підйомник до води, адаптовані душові й 
складова санвузли, місця для глядачів з інвалідністю 
Розширення спортивної інфраструктури області, підвищення 
Очікуваний ефект 
доступності плавання, розвиток спорту й реабілітації 
Складено на основі матеріалів проєкту. 
Для академічної коректності слід розмежувати повну кошторисну 
вартість проєкту і етапні бюджетні форми, подані в матеріалах. У вихідних 
даних фігурує загальна кошторисна вартість 107 807,922 тис. грн, з яких 97 
027,129 тис. грн передбачено за рахунок Державного фонду регіонального 
розвитку, а 10 780,793 тис. грн — за рахунок місцевого бюджету. Це означає, 
що структура фінансування проєкту має співвідношення 90 % / 10 % на користь 
державного джерела, а середньорічний обсяг фінансування за дворічного циклу 
реалізації становить 53 903,961 тис. грн. 
Окремо доцільно врахувати запропоноване доповнення проєкту — 
встановлення спеціальних підйомників для осіб з інвалідністю. Якщо збільшити 
 
вартість програми на 360,0 тис. грн, загальна кошторисна вартість становитиме 
108 167,922 тис. грн. У такому разі частка додаткового інклюзивного 
компонента становитиме близько 0,33 % від первісної кошторисної вартості, 
що свідчить про відносно невелику питому вагу такого рішення за його високої 
соціальної значущості. 
Таблиця 3.11 
Фінансово-економічні показники вдосконаленого проєкту басейну 
Показник Значення 
107 807,922 тис. 
Повна кошторисна вартість проєкту 
грн 
Фінансування за рахунок ДФРР 97 027,129 тис. грн 
Співфінансування з місцевого бюджету 10 780,793 тис. грн 
Частка ДФРР у структурі фінансування 90,0 % 
Частка місцевого бюджету 10,0 % 
Додаткове рекомендоване фінансування на підйомники для осіб з 
360,0 тис. грн 
інвалідністю 
108 167,922 тис. 
Оновлена загальна вартість проєкту 
грн 
Частка інклюзивного дооснащення в оновленому бюджеті близько 0,3 % 
*Складено на основі проєктних матеріалів і розрахунків. Частки фінансування та оновлена 
кошторисна вартість визначено розрахунково. * 
З точки зору соціально-економічного обґрунтування, проєкт має не лише 
капіталовкладальний, а й довгостроковий суспільний ефект. У матеріалах 
зазначено, що за умови функціонування абонементних груп у обсязі 400 осіб на 
день і вартості абонемента 500 грн на місяць протягом 8 місяців потенційний 
валовий дохід може становити 1 600 000 грн на рік. У перерахунку на повну 
початкову вартість проєкту це становить близько 1,48 % від його кошторисної 
вартості на рік, а умовний строк простої окупності лише за рахунок 
абонементних надходжень перевищує 67 років. Це дає підстави стверджувати, 
що басейновий комплекс не слід розглядати як комерційний проєкт у вузькому 
розумінні; його основна ефективність є соціальною, спортивною, 
реабілітаційною та інфраструктурною. 
 
Орієнтовний економічний ефект реалізації проєкту 
Для більш повного обґрунтування доцільності будівництва критого 
басейну доцільно враховувати не лише його соціальну, спортивну та 
реабілітаційну цінність, а й потенційний економічний ефект. Умовно його 
можна поділити на прямий та непрямий. До прямого ефекту належать 
надходження від абонементних груп, платних оздоровчих занять, оренди 
окремих функціональних зон та супутніх послуг. До непрямого — кошти, які 
залишаються в місцевій економіці внаслідок проведення змагань, навчально-
тренувальних зборів, приїзду спортсменів, тренерів, суддів, супроводжуючих 
осіб та глядачів. 
У розрахунках, наведених нижче, використано умовний сценарій, який 
відповідає логіці проєкту станом на 2019 рік. Базовими припущеннями є: 
функціонування абонементних груп протягом 8 місяців на рік; середня вартість 
абонемента — 500 грн на місяць; поетапне зростання завантаженості басейну 
впродовж перших трьох років після введення в експлуатацію; поступове 
збільшення кількості спортивних заходів; а також помірний розвиток супутніх 
сервісів. Отже, наведені показники слід розглядати як орієнтовні розрахункові 
величини, що відображають потенційний, а не гарантований обсяг 
економічного ефекту. 
Таблиця 3.12 
Орієнтовний розрахунок економічного ефекту від функціонування критого басейну в м. 
Черкаси 
1-й рік після 2-й 3-й 
Джерело 
Характер введення в рік, рік, 
економічного Примітка до розрахунку 
ефекту експлуатацію, тис. тис. 
ефекту 
тис. грн грн грн 
За умови функціонування 8 
місяців на рік; 1-й рік — 80 
Абонементні 1 1 % завантаження, 2-й — 90 
Прямий 1 280,0 
групи 440,0 600,0 %, 3-й — 100 % від 
розрахункових 1 600,0 тис. 
грн 
Проведення 1 1 Умовно: 2, 3 і 4 заходи на 
Непрямий 720,0 
змагань і 080,0 440,0 рік; близько 300 учасників і 
 
1-й рік після 2-й 3-й 
Джерело 
Характер введення в рік, рік, 
економічного Примітка до розрахунку 
ефекту експлуатацію, тис. тис. 
ефекту 
тис. грн грн грн 
навчально- супроводжуючих осіб на 
тренувальних захід; середні витрати в 
зборів місті — 1,2 тис. грн на 
особу 
Супутні послуги 
Умовний сценарій 
(оренда, оздоровчі 
Прямий 200,0 300,0 400,0 поступового розширення 
групи, сервісні 
спектра платних послуг 
надходження) 
2 3 
Разом 2 200,0 
 820,0 440,0  
Розраховано автором на основі матеріалів проєкту. 
Наведені розрахунки дають підстави стверджувати, що економічний 
ефект від функціонування басейнового комплексу має накопичувальний 
характер. Уже в перший рік експлуатації сукупний прямий і непрямий ефект 
може становити близько 2,2 млн грн, а за умови досягнення повної 
функціональної завантаженості та активного використання об’єкта для 
проведення спортивних заходів — зрости до 3,44 млн грн на третій рік. При 
цьому найбільш стабільним джерелом надходжень виступають абонементні 
групи, тоді як проведення змагань і зборів формує додатковий 
мультиплікативний ефект для місцевої економіки. 
З аналітичної точки зору важливо враховувати, що найбільша цінність 
такого об’єкта полягає не лише у фінансових показниках. Економічний ефект у 
даному випадку поєднується з соціальним результатом: розширенням доступу 
населення до спортивно-оздоровчих послуг, зміцненням матеріально-технічної 
бази регіону, розвитком інклюзивної спортивної інфраструктури, підвищенням 
туристичної та змагальної привабливості міста. Саме тому доцільність 
реалізації проєкту критого басейну слід оцінювати комплексно — як поєднання 
інфраструктурної, соціальної, реабілітаційної, спортивної та економічної 
ефективності. 
 
 
З огляду на це, доцільно виділяти кілька рівнів ефективності проєкту: 
1. соціальну ефективність — поліпшення доступу населення до 
спортивно-оздоровчих послуг, у тому числі осіб з інвалідністю; 
2. спортивну ефективність — підвищення якості підготовки 
спортсменів, можливість проведення змагань обласного та національного 
рівнів; 
3. реабілітаційну ефективність — використання плавання як засобу 
відновлення, корекції й оздоровлення; 
4. економічно-інфраструктурну ефективність — залучення 
учасників змагань, глядачів, тренерів, супроводжуючих осіб, розвиток супутніх 
сервісів міста. 
Таблиця 3.13 
Поетапний зміст реалізації вдосконаленого проєкту басейну 
Етап Основний зміст робіт Пріоритет щодо доступності 
Обстеження території, обмірні 
Закладення вимог доступності в 
Підготовчий роботи, проектно-кошторисна 
технічне завдання 
документація, тендерні процедури 
Формування безбар’єрних 
Зведення основного об’єкта, мережі, 
Будівельний маршрутів, доступних входів, 
благоустрій території 
вертикальних комунікацій 
Закупівля обладнання, Установлення підйомників, 
Оснащення облаштування залів, душових, адаптованих сантехнічних і 
трибун, класів сервісних елементів 
Тестування доступності за 
Пуско- Перевірка інженерних систем, 
участю користувачів з 
налагоджувальний введення в експлуатацію 
інвалідністю 
Підтримання безбар’єрності, 
Поточне функціонування, 
Експлуатаційний коригування недоліків, контроль 
обслуговування, моніторинг 
реальної доступності 
Складено на основі проєктних матеріалів та положень підрозділу. 
Отже, гуманізація середовища видовищних і спортивно-оздоровчих 
комплексів для осіб з інвалідністю повинна здійснюватися на основі ерго-
дизайнерського підходу, що поєднує архітектурну доступність, функціональну 
доцільність, безпечність, комфорт і можливість повноцінної участі людини у 
спортивному та суспільному житті. Запропоновані принципи формування 
 
такого середовища, а також практичне обґрунтування проєкту будівництва 
критого басейну в м. Черкаси свідчать, що сучасний спортивний об’єкт має 
розглядатися не лише як інженерна споруда, а як елемент інклюзивної 
інфраструктури регіону. Реалізація подібних проєктів сприятиме розширенню 
доступу населення до якісних фізкультурно-спортивних і реабілітаційних 
послуг, підвищенню рівня соціальної інтеграції осіб з інвалідністю та 
зміцненню матеріально-технічної бази спорту, що в цілому відповідає 
стратегічним завданням формування безбар’єрного та соціально орієнтованого 
суспільства.. 
 
Висновки до розділу 3. 
У результаті проведеного дослідження встановлено, що вдосконалення 
архітектурної доступності спортивних закладів є однією з ключових передумов 
розбудови інклюзивного суспільства. Доступне спортивне середовище 
забезпечує не лише фізичну можливість відвідування об’єктів особами з 
інвалідністю, а й створює умови для їх повноцінної участі у фізкультурно-
оздоровчій, реабілітаційній, змагальній та суспільній діяльності. Саме тому 
архітектурна доступність має розглядатися не як допоміжний елемент 
благоустрою, а як стратегічний напрям державної та місцевої соціальної 
політики [28; 38; 39]. 
У ході аналізу перспектив розвитку адаптивного спорту доведено, що він 
виступає однією з найбільш дієвих передумов соціальної інклюзії осіб з 
інвалідністю. Адаптивна фізична культура і спорт забезпечують не лише 
поліпшення функціонального стану організму, а й сприяють розширенню 
комунікативних можливостей, підвищенню соціального статусу, формуванню 
активної життєвої позиції та подоланню соціальної ізольованості. Разом з тим 
виявлено, що подальший розвиток цього напряму в Україні станом на 2019 рік 
стримувався низкою чинників, серед яких провідне місце посідали недостатня 
архітектурна доступність спортивних об’єктів, обмеженість спеціалізованої 
 
інфраструктури, нестача кваліфікованих кадрів, недостатнє фінансування та 
слабке інформаційно-методичне забезпечення [23; 26; 39; 66]. 
Обґрунтовано, що системне вирішення проблеми доступності повинно 
базуватися на принципах універсального дизайну, які передбачають 
рівноправне, безпечне, зручне та зрозуміле використання простору всіма 
категоріями користувачів. Для закладів фізичної культури і спорту це означає 
необхідність комплексного врахування потреб маломобільних груп населення 
на всіх рівнях архітектурно-планувальної організації: від прилеглої території, 
входів і транспортних зв’язків до внутрішніх комунікацій, санітарно-гігієнічних 
приміщень, глядацьких зон, роздягалень, душових та інформаційної навігації. 
Доведено, що найбільш ефективним є підхід, за якого вимоги доступності 
закладаються ще на стадії проектування, а не реалізуються фрагментарно після 
введення об’єкта в експлуатацію [38; 39]. 
У дослідженні показано, що ерго-дизайнерські принципи гуманізації 
середовища спортивно-оздоровчих і видовищних комплексів повинні 
охоплювати доступність, функціональне зонування, компактність, модульність, 
гнучкість, ергономічність, інформативність та гуманізацію простору. Саме 
поєднання цих принципів дозволяє формувати середовище, у якому особа з 
інвалідністю не лише перебуває, а й активно діє, займається спортом, 
проходить реабілітацію, відпочиває, спілкується та включається в суспільне 
життя. Отже, гуманізація архітектурного середовища спортивних об’єктів є 
важливою умовою практичної реалізації інклюзії [8; 38; 39]. 
Практичне значення одержаних результатів підтверджено на прикладі 
проєкту будівництва критого басейну для плавання обласної спеціалізованої 
дитячо-юнацької школи олімпійського резерву в м. Черкаси. Встановлено, що 
такий об’єкт має багатофункціональний характер і може використовуватися для 
розвитку дитячо-юнацького спорту, підготовки спортсменів вищого рівня, 
проведення навчально-тренувальних зборів і змагань, а також для реабілітації 
та оздоровлення осіб з інвалідністю. Доведено, що включення до проєкту 
 
інклюзивної складової — підйомників, безбар’єрних маршрутів, адаптованих 
санітарно-побутових приміщень, доступних місць для глядачів — істотно 
підвищує його суспільну цінність при порівняно незначному зростанні 
кошторисної вартості. 
Аналіз фінансової та інституційної сталості проєкту засвідчив, що подібні 
спортивні об’єкти доцільно оцінювати не лише з позиції прямої комерційної 
окупності, а передусім як стратегічні інфраструктурні інвестиції у розвиток 
регіону. Їх ефективність проявляється у зміцненні матеріально-технічної бази 
спорту, підвищенні доступності оздоровчих і реабілітаційних послуг, 
розширенні можливостей для проведення спортивних заходів, формуванні 
позитивного іміджу території та посиленні інклюзивного потенціалу місцевої 
громади. Саме тому фінансова сталість таких проєктів повинна забезпечуватися 
шляхом поєднання бюджетної підтримки, власних надходжень, сервісних 
послуг, проведення спортивних заходів та ефективного управління 
інфраструктурою. 
Отже, результати розділу дають підстави стверджувати, що архітектурна 
доступність спортивних закладів, розвиток адаптивного спорту та гуманізація 
просторового середовища становлять єдину систему чинників, від яких 
залежить реальне просування до інклюзивного суспільства. Упровадження 
принципів універсального дизайну, модернізація спортивної інфраструктури, 
посилення інституційної підтримки адаптивного спорту та реалізація доступних 
багатофункціональних проєктів регіонального рівня є важливими напрямами 
подальшого вдосконалення державної та місцевої політики у сфері соціальної 
інтеграції осіб з інвалідністю. 
 
 
 
 
 
 
ИСНОВКИ  
 
Актуальність обраної теми зумовлена тим, що в сучасних умовах 
розвитку українського суспільства особливої ваги набуває проблема створення 
реальних умов для соціальної інтеграції осіб з інвалідністю, забезпечення 
рівності можливостей, доступу до фізичної культури, спорту, соціальної 
інфраструктури та суспільного життя в цілому. У цьому контексті інваспорт 
виступає не лише як окремий напрям фізкультурно-спортивної діяльності, а як 
важливий соціальний механізм реабілітації, адаптації, самореалізації та 
утвердження інклюзивних цінностей. Потреба у комплексному осмисленні 
історичних, соціальних, інституційних, фінансових та архітектурно-
просторових аспектів розвитку інваспорту в Україні й визначила наукову та 
практичну значущість проведеного дослідження. 
Метою магістерської роботи було теоретично обґрунтувати розвиток 
інваспорту в Україні як шлях до розбудови інклюзивного суспільства, з’ясувати 
його соціальне значення, виявити чинники і механізми впливу адаптивного 
спорту на процеси соціальної інтеграції осіб з інвалідністю, а також визначити 
роль архітектурної доступності спортивних закладів у забезпеченні інклюзії. 
Для досягнення поставленої мети в роботі було виконано низку 
взаємопов’язаних завдань: проаналізовано історичні аспекти розвитку спорту 
осіб з інвалідністю в Україні та світі; розкрито місце спорту в системі 
соціального захисту осіб з інвалідністю; уточнено сутність соціальної адаптації, 
соціальної інтеграції та інклюзії через спорт; охарактеризовано соціалізуючі 
функції спорту інвалідів; досліджено зарубіжні та вітчизняні підходи до 
фінансування спортивних програм; визначено перспективи розвитку 
адаптивного спорту в Україні; обґрунтовано значення архітектурної 
доступності й універсального дизайну закладів фізичної культури і спорту; 
розглянуто ерго-дизайнерські принципи гуманізації спортивного середовища та 
 
практичні можливості їх реалізації на прикладі проєкту будівництва критого 
басейну в м. Черкаси. 
У результаті проведеного дослідження сформульовано такі загальні 
висновки. 
1. Встановлено, що інваспорт є складним багатофункціональним 
соціальним явищем, яке поєднує реабілітаційну, соціалізуючу, гуманістичну, 
виховну, комунікативну, інтегративну та культурну складові. Його значення 
полягає не лише у фізичному вдосконаленні людини з інвалідністю, а й у 
створенні умов для її активної участі в суспільному житті, формуванні 
позитивної самооцінки, підвищенні рівня самостійності та подоланні соціальної 
ізоляції. 
2. Доведено, що становлення спорту осіб з інвалідністю має тривалий 
історичний характер і відбувалося від реабілітаційних практик до формування 
міжнародного спортивного руху. У незалежній Україні розвиток інваспорту 
набув системного характеру завдяки створенню Національного комітету спорту 
інвалідів України та державної системи «Інваспорт», які забезпечили 
організаційні засади розвитку масового, паралімпійського та дефлімпійського 
спорту. 
3. З’ясовано, що соціальна інтеграція осіб з інвалідністю є 
багаторівневим процесом, який охоплює соціальну адаптацію, реабілітацію та 
інклюзію. У межах цього процесу адаптивний спорт виступає одним із 
найбільш ефективних засобів суспільного включення, оскільки одночасно 
впливає на фізичний стан людини, її психологічну сферу, комунікативні 
навички, систему цінностей та рівень соціальної активності. 
4. Обґрунтовано, що серед функцій спорту інвалідів провідне місце 
посідає соціалізуюча функція. Вона реалізується через залучення особи з 
інвалідністю до системи соціальних відносин, набуття досвіду взаємодії, 
формування активної життєвої позиції, засвоєння норм суспільної поведінки та 
розвитку відповідальності, самодисципліни і самореалізації. У взаємодії з 
 
гуманістичною, виховною, освітньою, комунікативною, корекційно-
компенсаторною та змагальною функціями вона формує цілісний потенціал 
спорту як чинника розвитку інклюзивного суспільства. 
5. Виявлено, що розвиток адаптивного спорту визначається 
сукупністю соціокультурних, соціально-політичних, соціально-економічних та 
особистісних чинників. До основних передумов його подальшого розвитку 
належать гуманізація суспільної свідомості, утвердження правозахисної моделі 
інвалідності, розширення державної та громадської підтримки, зростання ролі 
реабілітаційних практик, а також потреба у створенні рівних можливостей для 
осіб з інвалідністю в усіх сферах суспільного життя. 
6. Установлено, що в розвинених країнах світу найбільш ефективними 
є багатоканальні моделі фінансування спортивної сфери, які поєднують 
державні ресурси, місцеві бюджети, кошти населення, бізнесу, спонсорства, 
лотерейних механізмів та громадських ініціатив. В Україні станом на 2019 рік 
зберігалася переважно бюджетно орієнтована модель фінансування, що 
обмежувало розвиток спорту для всіх та адаптивного спорту і засвідчувало 
необхідність пошуку більш диверсифікованих фінансових механізмів. 
7. Доведено, що перспективним напрямом удосконалення розвитку 
інваспорту в Україні є посилення ролі органів місцевого самоврядування, 
підтримка муніципальної спортивної політики, залучення громадських 
організацій, волонтерських ініціатив, спонсорства і меценатства. Саме 
локальний рівень є найбільш ефективним для формування доступної 
спортивної інфраструктури, організації фізкультурно-реабілітаційної роботи та 
задоволення реальних потреб осіб з інвалідністю. 
8. Визначено, що архітектурна доступність закладів фізичної культури 
і спорту є однією з ключових передумов розбудови інклюзивного суспільства. 
Безбар’єрне середовище забезпечує не лише можливість потрапити до будівлі, а 
й створює умови для повноцінної участі особи з інвалідністю у спортивній, 
оздоровчій, реабілітаційній, видовищній і соціальній діяльності. У зв’язку з цим 
 
доступність спортивних споруд слід трактувати як системну категорію, що 
охоплює правові, технічні, проектні, фінансові та організаційні аспекти. 
9. Обґрунтовано, що найбільш результативним підходом до 
проектування та модернізації спортивних об’єктів є впровадження принципів 
універсального дизайну. Їх застосування дає змогу перейти від часткового 
пристосування окремих елементів середовища до комплексного формування 
простору, придатного для максимально широкого кола користувачів, у тому 
числі осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. 
10. Доведено, що ерго-дизайнерський підхід до гуманізації середовища 
спортивно-оздоровчих і видовищних комплексів має ґрунтуватися на 
принципах доступності, функціонального зонування, компактності, 
модульності, гнучкості, ергономічності, інформативності та соціальної 
доцільності. Саме таке поєднання принципів дозволяє формувати середовище, у 
якому особа з інвалідністю може не лише бути присутньою, а й активно діяти, 
займатися спортом, проходити реабілітацію, спілкуватися, відпочивати та брати 
участь у публічному житті. 
11. Практичну значущість одержаних результатів підтверджено на 
прикладі проєкту будівництва критого басейну в м. Черкаси. Встановлено, що 
сучасний басейновий комплекс повинен розглядатися як багатофункціональний 
об’єкт, придатний для підготовки спортсменів, проведення змагань, 
фізкультурно-оздоровчої роботи та реабілітації осіб з інвалідністю. Включення 
до такого проєкту інклюзивної складової істотно підвищує його соціальну 
цінність та розширює можливості його використання в інтересах громади. 
12. На основі проведеного дослідження визначено, що подальший 
розвиток інваспорту в Україні має здійснюватися за такими основними 
напрямами: розширення охоплення осіб з інвалідністю заняттями адаптивною 
фізичною культурою і спортом; удосконалення нормативно-правової бази; 
розвиток архітектурно доступної спортивної інфраструктури; підготовка 
спеціалізованих кадрів; посилення фінансової підтримки; упровадження 
 
принципів універсального дизайну; активізація інформаційно-просвітницької 
роботи та залучення громадськості до формування й реалізації політики у цій 
сфері. 
Отже, у ході дослідження поставлену мету досягнуто, а визначені 
завдання виконано. Результати магістерської роботи підтверджують, що 
розвиток інваспорту в Україні є важливим шляхом до розбудови інклюзивного 
суспільства, оскільки об’єднує соціальний, реабілітаційний, виховний, 
архітектурний та гуманістичний потенціал. Подальше вдосконалення цієї сфери 
має здійснюватися на основі комплексного підходу, що охоплює як розвиток 
адаптивного спорту, так і створення доступного середовища, здатного 
забезпечити реальну рівність можливостей для всіх членів суспільства. 
 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 
1.  Богінська Ю.В. Законодавче забезпечення доступності вищої освіти в 
європейських державах для осіб з обмеженими можливостями. Актуальні 
проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами. / Збірник 
наукових праць № 6 (8). – ВМУРЛ «Україна». – Київ. – 2009.  
2. Войтенко В.П., Войтенко А.П. Инвалидность в Украине: динамика і 
структура // Проблеми старіння і довголіття,- 1996,- № 1-2.,- С. 16-20.  
3. Всеукраїнське громадське соціально-політичне об’єднання «Національна 
Асамблея інвалідів України» (НАІУ) [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://www.mlsp.gov.ua/control/uk/ publish/article?art_id=80123&cat_id=41899.  
4. Вундерл А. Професійна реабілітація в Австрії // Матеріали міжнародного 
семінару «Організація професійної реабілітації та зайнятості інвалідів» // 26-27 
травня 2008 р., м. Євпаторія, АР Крим, Київ «Соцінформ», 2008 р.  
5. Выготский Л. С. Избранные произведения / Л. С. Выготский. – 
[Электронный ресурс] // Режим дос па: // npu.edu.ua/book// kpp_spets.psuhologia 
2. Гудонис В. П. Основы и перспективы социальной адаптации лиц с 
пониженным зрением / В. П. Гудонис – М.: Мос. псих.-социал. ин-т; Воронеж: 
НПО «МОДЭК», 1998. – 228 с.  
6. Гурина О. Леонид Кучма: возможно наши паралимпийцы сделали для 
Украины больше, чем все вместе взятые дипломаты / О. Гурина //Факты и 
комментарии. – 2000. – 4 ноября. – С. 2 
7. Данчак І.О. Принципиергономічногоформуванняархітектурного 
середовищапо-мешканьдляінвалідів. – дис… канд. архітектури. – Львів, 2003. – 
123с.  
8. Дорохіна Г. І. Класифікація за рівнем комфортності споруд фізкультурно-
оздоровчих закладів пристосованих для використання інвалідами. ЇЇ вплив при 
проектуванні мережі міста / Ганна Ігорівна Дорохіна // Містобудування та 
територіальне планування: Наук.-техн. збірник. – К.: КНУБА, 2012. – Вип. 46. – 
С. 190 – 196. 163 
 
9. Егорова Т. В. Социальная интеграция детей с ограниченными 
возможностями: учеб. пособие / Т. В. Егорова – Балашов: Изд-во «Николаев», 
2002. – 80 с.  
10. Євсєєва О. О. Інноваційна спрямованість соціальноекономічного 
розвитку України / О. О. Євсєєва // Економічний простір : Збірник наукових 
праць. – № 62. – Дніпропетровськ : ПДАБА, 2012. – С. 85 – 93.  
11. Євсєєва О. О. Стратегічні напрями соціального розвитку, шляхи 
державного регулювання : монографія / О. О. Євсєєва. – Київ : СПДФО 
Коваленко В. Ф., 2011. – 524 с.  
12. Жилая среда с планировочными элементами, доступными инвалидам. СП 
35-102-2001. Одобрен и рекомендован к применению в качестве нормативного 
доку-ментаСистемы нормативных документов в строительстве постановлением 
Госстроя России от 16 июня 2001г., №71.  
13. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» 
[Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/875-
12.  
14. Закон України  «Про реабілітацію інвалідів в Україні» [Електронний 
ресурс] Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2961-15/page2.  
15. Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам дитинства 
та дітям-інвалідам» [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1489-14.  
16. Закон України «Про загальну середню освіту» [Електронний ресурс] 
Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/651-14.  
17. Закон України «Про професійно-технічну освіту» [Електронний ресурс] 
Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/103/98-%D0%B2%D1%80.  
18. Закон України «Про психіатричну допомогу» [Електронний ресурс] 
Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1489-14.  
19. Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» 
20. Закон України «Про фізичну культуру і спорт». – [Електроний ресурс] // 
 
Режим доступа: http://zakon. rada.gov.ua.  
21.  Занятость людей с ограниченными возможностями. Примеры и анализ 
опыта Европейских стран. Исследование в рамках компонента 
«Моделирование» проекта «Социальная интеграция инвалидов в Приволжском 
Федеральном округе». – Ноябрь. – 2006 г. – EuropeAid/119954/C/SV/RU. 
[Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://aupam.narod.ru/pages/trudoustroistvo/zanyatostj_lyudej_s_organichennihmi_v
ozmozhnostyami/o glavlenie.html.  
22. Инвалиды в Китае [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://russian.china.org.cn/special/txt/ 2008-08/27/content_16342519.htm.  
23. Інвалідність та суспільство: навчально-методичний посібник. За заг. 
редакцією Байди Л.Ю., Красюкової – ЕННС О.В. / Кол. авторів: Байда Л.Ю., 
Красюкова – Еннс О.В., Буров С.Ю., Азін В.О., Грибальський Я.В., Найда Ю.М. 
– К., 2012. – 216 с. [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://roippo.org.ua/upload/iblock/997/invalidnist%60-ta-suspil%60stvo.pdf.  
24. Інвалідність та суспільство: навчально-методичний посібник. За заг. 
редакцією Байди Л.Ю., Красюкової – ЕННС О.В. / Кол. авторів: Байда Л.Ю., 
Красюкова – Еннс О.В., Буров С.Ю., Азін В.О., Грибальський Я.В., Найда Ю.М. 
– К., 2012. – 216 с. [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://roippo.org.ua/upload/iblock/997/invalidnist%60-ta-suspil%60stvo.pdf.  
25. Індекс інклюзії: загальноосвітній навчальний заклад: навч.-метод. 
посібник / кол. упорядників: О. О. Патрикеєва, Н. З. Софій, І. В. Луценко, І. П. 
Василашко; під заг. ред. В. І. Шинкаренко, – К.: ТОВ «Вид. дім “Плеяди”», 
2011. – 96 с. Інклюзивна школа: особливості організації та управління: навч.-
метод. посіб. / кол. авт.: А. А. Колупаєва, Н. З. Софій, Ю. М. Найда та ін.; за заг. 
ред. Л. І. Даниленко. – 2-ге вид., стереотип. – К.: ФО-П І. С. Парашин, 2010. – 
128 с.  
26. Історичні, організаційні та соціальні аспекти розвитку спорту інвалідів: 
навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. фіз. виховання і спорту / [С. Ф. 
 
Матвєєв, Ю. А. Бріскін, І. О. Когут та ін.]. – К.: Асконіт, 2011. – 250 с.  
27. Комаров К.О. Особливості архітектурного планування житлового 
середовища для людей з вадами зору / К.О. Комаров // Сучасні проблеми 
архітектури та містобудування: науково-технічний збірник. – К.: КНУБА, 2010. 
– Вип. 23. – С. 78–86.  
28. Конвенція ООН про права інвалідів, міжнародний документ від13.12.2006 
(Конвенцію ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Конвенції про 
права інвалідів і Факультативного протоколу до неї» N1767-VI від 16.12.2009).  
29. Концепція Загальнодержавної цільової соціальної програми розвитку 
фізичної культури і спорту на 2012 – 2016 роки [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу : http:// dsmsu.gov.ua/index/ua/category/54/2012/1  
30. Котлярова Л. С. Архитектура и асcоциативний мир. Сооружения для 
слепых и слабовидящих //ВНИИТАГ Минстроя России. Сер. Общественные 
зданя: Обзор. информ. – М.,1992. – Вып.3.-40с.  
31. Крундишев Б.Л. Зарубежный опыт проектирования объектов 
соцобеспече-ния/ ВНИИТАГ Минстроя России. – М.,1992.-45с. (жилые здания: 
О.И.; Вып.3).  
32. Круцевич Т. Понятійно-категоріальний апарат адаптивного фізичного 
виховання / Т.Круцевич, Р. Чудна // Теорія і методика фізичного виховання і 
спорту. - 2005. - № 2-3.  
33. Леонтьева Э.Г. Доступная среда глазами инвалида. – Екатеренбург: 
БАСКА, 2009. – 64с.  
34. Литвиненко С. Н. Педагогическая система управления развитием спорта 
для всех : автореф. … дисс. доктора пед. наук. Спец. 13.00.04 / Светлана 
Николаевна Литвиненко ; Российский государственный педагогический 
университет им. А. И. Герцена. – СПб., 2006. – 42 с.  
35. Матеріали веб-сайту «Спільна Програма «Сприяння інтеграційній 
політиці та послугам для людей з інвалідністю в Україні», що впроваджується 
Програмою розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН), Дитячим фондом 
 
ООН (ЮНІСЕФ), Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ), 
Міжнародною організацією праці (МОП) у партнерстві з Міністерством 
соціальної політики України та Національною асамблеєю інвалідів України.  
Матеріали сайту «Проект «Безбар’єрна країна», що реалізується Національною 
Асамблеєю інвалідів України.  
36. Матеріали звіту про права людини в Україні (перше півріччя 2015 року) - 
Українська Гельсінська спілка з прав людини.  Заключні зауваження Комітету 
з прав людей з інвалідністю стосовно первинного звіту України (від 
04.09.2015).  
37. Международное законодательство и опыт реабилитации [Електронний 
ресурс] Режим доступу: 
http://www.google.com.ua/search?hl=ru&q=MejZAKON&bav=on.2,or.r_gs.r_pw.,cf
.osb&biw=1440& bih=807&um=1&ie=UTF-
8&tbm=isch&source=og&sa=N&tab=wi&ei=uQBiT-35FYb3sgbQ76n-BQ  
38. Методичний посібник «ДОСТУПНІСТЬ ДО ОБ’ЄКТІВ ЖИТЛОВОГО 
ТА ГРОМАДСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ» 
видання V (доповнене) Підготовлено Всеукраїнським громадським 
соціальнополітичним об’єднанням «Національна Асамблея інвалідів України» 
Наталія Скрипка, виконавчий директор ВГСПО НАІУ, Ярослав Грибальський, 
координатор програм з безбар’єрності ВГСПО НАІУ, Володимир Азін, 
провідний спеціаліст ВГСПО НАІУ.  
39. Навчально - методичний посібник «ДОСТУПНІСТЬ ТА 
УНІВЕРСАЛЬНИЙ ДИЗАЙН» Азін В.О., Байда Л.Ю., Грибальський Я.В., 
Красюкова-Еннс О.В. Доступність та універсальний дизайн: навч.-метод. 
посіб./за заг. ред. Байди Л.Ю., Красюкової-Еннс О.В. — К., 2013. —128с.  
40. Наказ від 12.03.2013 № 114/242/392/85/85 «Про затвердження Методики 
проведення моніторингу та оцінювання ефективності програм соціальної 
підтримки населення» [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z0508-13.  
 
41. Наказ Міністерства освіти і науки України № 912 від 01 жовтня 2010 року 
Про затвердження Концепції розвитку інклюзивного навчання [Електронний 
ресурс] Режим доступу: http://osvita.ua/legislation/Ser_osv/9189/  
42. Наказ Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 № 129 
«Про затвердження Положення про Фонд соціального захисту інвалідів» 
[Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z0528-
11.  
43. Никольская А.Я. Градостроительные основы формирования системы 
сданный и сооружений с учетом инвалидов// Архитектура пи инвалиды: 
Сборник статей и информационных материалов. – Г.: НИИТИАГ,1992.  
44. Овчаренко Т. Проблема спорта для инвалидов как часть олимпийского 
движения в Украине // Современннй олимпийский спорт: Тез. докл. II 
Междунар. конгр. - К., 1997. - Є. 206.  
45. Озолина Е. «Адаптивная физическая активность» как новая дисциплина в 
семействе спортивных наук / Е. Озолина, В.Дмитриев, Н.Рубцова // Наука в 
олимпийском спорте: Спец. вып.- Киев : Олимпийская литература, № 2 - 2002. 
Шапкова Л.В. Опорные концепции методологии адаптивной физической 
культуры / Л.В. Шапкова, С.П. Евсеев // Теория и практика физической 
культуры,- 1998,- № 1.  
46. Постанова від 20 червня 2012 р. № 554 «Про проведення моніторингу та 
оцінювання ефективності програм соціальної підтримки населення» 
[Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/554-
2012-%D0%BF.  
47. Постанова Кабінету міністрів України від 1.08.2012 р. «Про затвердження 
Державної цільової програми «Національний план дій з реалізації Конвенції 
про права інвалідів» на період до 2020 року» [Електронний ресурс] Режим 
доступу: http://search.ligazakon.ua/ l_doc2.nsf/link1/KP120706.html.  
48. Постанова Кабінету Міністрів України за № 704 від 6 серпня 2008 р. «Про 
заохочення спортсменів-інвалідів та їх тренерів» Постанова Кабінету Міністрів 
 
України від 16.02.2011 р. № 121 «Про затвердження Положення про 
централізований банк даних з проблем інвалідності» [Електронний ресурс] 
Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/121-2011-%D0%BF.  
49. Постанова Кабінету Міністрів України від 3.12.2009 р. № 1317 «Питання 
медико-соціальної експертизи» [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1317- 2009-%D0%BF.  
50. Постанова Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 р. N 70 «Про 
реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності 
інвалідів в Україні» [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP070070.html.  
51. Постанова КМУ № 554-2012-п від 20.06.2012 «Про проведення 
моніторингу та оцінювання ефективності програм соціальної підтримки 
населення» [Електронний ресурс] Режим доступу: 
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/554-2012-%D0%BF.  
52. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 р. № 1686 
«Про затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів» 
[Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1686-
2006-%D0%BF.  
53. Про затвердження Цільової комплексної програми "Фізичне виховання - 
здоров'я нації": Указ Президента України № 963/98(01.09.98) // Урядовий 
кур'єр. - 1998. -№172  
54. Програми з фізичної культури спеціальних загальноосвтних шкіл 
інтенсивної педагогічної корекції (для дітей з затримкою психічного розвитку 
та класів вирівнювання для таких самих дітей при масових загальноосвітніх 
школах): Підготовчий; 1-9 класи / Укл. М.О.Козленко,- К.: ЮДО, 1994-32 с.  
55. «Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності», 
затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 
1317 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // invavolyn.at.ua., 12.01.2013. 
Підсумки та антикризові сподівання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // 
 
// http://paralympic. naiu.org.ua/ 26.12.2013. 
56. Проектирование зданий и сооружений с учетом доступности для мало-
мобильных групп населения. Общие положения. СП 35-101-2001. Одобрен и 
реко-мендован к применению в качестве нормативного документа Системы 
нормативных документов в строительстве постановлением Госстроя России от 
16 июня 2001г., №70.  
57. Римар О. В. Історико-соціальні аспекти розвитку параолімпійського руху 
в Україні : автореф. дис. ... канд. наук з фіз. виховання і спорту : [спец.] 24.00.01 
"Олімпійський і професійний спорт" / Римар Ольга Василівна ; ЛДІФК. - Л., 
2002. - 19 с.  
58. Родик Я.С. Эргономические особенности формирования архитектурной 
средыреабилитационных центров. – дисс… канд. арх. – Харків: ХДТУБА. 2005. 
– 177с.  
59. Специальная педагогика / под ред. Н. М. Назаровой. – М.: Изд. центр 
«Академия», 2000. – 520 с. 
60. Спортивна хартія Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 
http://lib.sportedu.ru/Press/SFA/1996N1/p14- 17.htm  
61. Сушкевич В. «Я не хочу більше однієї керуючої руки при голосуванні в 
Парламенті України» / В. Сушкевич. – «Без бар’єрів»– 2012. – 22 жовтня. – №20 
(98). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // invavolyn.at.ua., 22.10.2012 
62. Теория и организация адаптивной физической культуры: учебник. Т. 1: 
Введение в специальность. История организация и общая характеристика 
адаптивной физической культуры / под общ. ред. проф. С. П. Евсеева. – 2-е 
изд., испр. и доп. – М.: Сов. спорт, 2005. – Т. 1. – 296 с.  
63. Трошко, М. Среда, которая мне по плечу // Техническое нормирование, 
стандарты и сертификация в строительстве. – 2011. – № 1. – С. 110–120. 
64. Хачатрянц, К.К. Преобразование транспортно-пешеходной сети на жилых 
территориях крупных и крупнейших городов. Проблемы и пути их решения / 
К.К. Хачатрянц, А.В. Мазаник, Е.В. Таберко, Е.В. Иваницкая // Техническое 
 
нормирование, стандарты и сертификация в строительстве. – 2010. – № 6. – С. 
26–29.  
65. Шерстникова Т. А. Особенности адаптации маломобильных групп 
граждан в городской среде/ Шерстникова Т. А. // Молодой ученый. — 2012. — 
№6. — С. 58-61.  
66. Шляхи удосконалення фізкультурно-спортивної роботи з інвалідами в 
Україні / [С.Матвеев, І.Когут, Л.Радченко та ін.] //Теорія і методика фізичного 
виховання і спорту. - 2004. - № 2.  
67. Шолух М.В. Системні принципи архітектурного удосконалення 
реабілітацій-ного середовища промислового міста. – дис… доктора 
архітектури. – Харків, ХДТУБА, 2010.- 277с.  
68. Шолух М.В., Мироненка В.П. Место слабых в душе сильных или о 
нынешних домах-интернатах для инвалидов и престарелых// Вісник 
Харківської державної ака-демії дизайну і мистецтв: Зб. наук. пр. За ред. 
Даниленка В.Я. – Харків: ХДАДМ, 2008.-№7. – С.153-162.  
69. Ярская В. Н. Инклюзия – новый код социального равенства / В. Н. Ярская 
// Образование для всех: политика и практика инклюзии: сб. науч. ст. и науч.-
метод. материалов. – Саратов: Науч. кн.., 2008. – 224 с.  
70. Brave Brazilian wonderkid who was born without feet is invited to train with 
Barcelona. – [Електронний ресурс] // Режим доступу: 
http://www.dailymail.co.uk/sport/football/article-2194810/Brazilian-wonderkid-
GabrielMuniz-invited-train-Barcelona.html.  
71. DePauw K. Horseback Riding for Individuals with Disabilities: Programs, 
Philosophy, and Research. – Adapted Physical Activity Quarterly. – 1986 – 217–226 
р.  
72. Emmanuel’s Educational Foundation and Sports Academy. – [Електронний 
ресурс] // Режим доступу: http://www.emmanuelsdream.org/.  
73. Inter-American Convention on the Elimination of All Forms of Discrimination 
against Persons with Disabilities. – [Електронний ресурс] // Режим доступу: 
 
http://www.oas.org/juridico/english/treaties/a-65.html.  
74. Organization of American States (OAS), 29th Sess., Inter-American 
Convention on the Elimination of All Forms of Discrimination against Persons with 
Disabilities. – [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www. 
oas.org/juridico/English/sigs/a-65.html.  
75. The Magglingen Declaration and recommendations. Sport and development 
international conference. Magglingen, Switzerland, 16lh – 18lh February 2003. – 19 
p.   
76. The Secretariat of the African Decade of Persons with Disabilities, Continental 
Plan of Action for the African Decade of Persons with Disabilities. – [Електронний 
ресурс] // Режим доступу: http://www.secretariat. 
disabilityafrica.org/documents.php?action=get_file&attach_id=267. 
77. UNESCO, International Charter of Physical Education and Sport. – 
[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www. 
unesco.org/education/nfsunesco/pdf/SPORT_E.PDF.  
78. United Nations, The Standard Rules on the Equalization of Opportunities for 
Persons with Disabilities. – [Електронний ресурс] // Режим доступу: 
http://www.un.org/esa/socdev/enable/dissre00.htm.  
79. United Nations, World Programme of Action Concerning Disabled Persons. – 
[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.un.org/esa/socdev/enable/ 
diswpa00.htm.  
80. История паралимпийского спорта [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: // http://invasport.org.ua/category/istoriya_paralimpiyskogo_sporta, 
08.08.2012. 
81. Григорьев С.В., Цвигун О.А. К вопросу о развитии инвалидного спорта в 
независимом украинском государстве. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
// http://www.sportcanals.ru/sportsdata/sports-299.html., 01.05.2013 
82. Успішний почин українських зимників. Прес-служба НКСІУ 
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://paralympic.naiu.org.ua 
 
26.01.2013 
83. Паралімпійські ігри подія найбільша за 20 років незалежності. Команда 
України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //: 
http://www.unian.ua/news/520957-naparalimpiyski-igri-pojide-naybilsha-za-20-
rokiv-nezalejnosti-komanda-ukrajini.html., 12.03.2013. 
84. Главный итог впереди. Сушкевич В. [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: //: http://invasport.org.ua/paralimpiysiy-sport-v-ukraine/valerij-sushkevich-
glavnyj-itogvperedi.html#more-1498., 8.09.2012 
о
д
а
т
о
к
 
2
 
д
о
 
П
р
о
г
р
а
м
и