Репозиторій ЧДТУ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
 
 Спеціальність 
232 Соціальне забезпечення, 
освітній ступінь магістр 
денна форма навчання, 
II курс, 
група СЗМ - 018. 
 
  
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
 
на тему: Соціально-медична реабілітація людей похилого віку в  КЗ 
«Черкаський геріатричний пансіонат» Черкаської обласної ради 
 
 
 
Студента    Кугота Ярослава Олександровича                
(підпис) 
 
Науковий керівник  к.е.н., доцент Журба Інна Олександрівна     
(Вчене звання,прізвище, ім’я, по батькові)    (підпис) 
 
 
 
Робота допущена до захисту в ЕК 
 
Завідувач кафедри соціального забезпечення 
           к.е.н., доцент Журба І.О.       . 
      
   (вчене звання, прізвище та ініціали) (підпис) 
 
 
 
 
Черкаси 2019 р. 
 
 2 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ  
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
Освітній ступінь магістр 
Спеціальність 232 – Соціальне забезпечення 
 
 
ЗАТВЕРДЖУЮ: 
Завідувач кафедри  
соціального забезпечення 
 
________________ к.е.н., доц. Журба І.О. 
 
«_____» ________________20 ___ р. 
 
ЗАВДАННЯ 
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ МАГІСТРА СТУДЕНТУ 
    Куготу Ярославу Олександровичу    
(прізвище, ім’я, по батькові) 
Тема роботи: Соціально-медична реабілітація людей похилого віку в  КЗ 
«Черкаський геріатричний пансіонат» Черкаської обласної ради  
 
Керівник роботи  к.е.н., доц.. Журба Інна Олександрівна      
(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання) 
затверджені наказом вищого навчального закладу від «31» серпня 2019 р. № 248/01 
2. Строк подання студентом роботи «__» ____ 2019р. 
3. Вихідні дані до роботи законодавчі та нормативні дані з питань соціального 
забезпечення, аналітичні та статистичні дані, підручники, посібники, монографії, статті, 
Інтернет джерела. 
 
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити) 
Теоретичні засади соціально-медичної реабілітації людей похилого віку та нормативно-
правове забезпечення її організації в Україні. Аналіз діяльності КЗ «Черкаський 
геріатричний пансіонат» Черкаської обласної ради у сфері соціально-медичної реабілітації 
мешканців. Розробка рекомендацій щодо вдосконалення соціально-медичної реабілітації 
людей похилого віку в умовах геріатричного пансіонату.. 
 
5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень, плакатів) 
Схема організації соціально-медичної реабілітації людей похилого віку в КЗ «Черкаський 
геріатричний пансіонат» Черкаської обласної ради. Діаграма основних проблем і напрямів 
удосконалення реабілітаційної роботи з мешканцями пансіонату. Плакат із практичними 
рекомендаціями щодо підвищення ефективності соціально-медичної реабілітації людей 
похилого віку.  
 
 
 
 
 
 
 
 3 
6. Консультанти розділів кваліфікаційної роботи магістра  
Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата 
Розділ 
консультанта завдання видав завдання прийняв 
1 К.е.н., доц. Журба І.О. 03.10.19 17.10.19. 
2 К.е.н., доц. Журба І.О. 17.10.19 25.10.19 
3 К.е.н., доц. Журба І.О.. 25.11.19 02.12.19 
 
7. Дата видачі завдання «11» вересня 2019 р. 
 
 
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН 
 
№ Строк виконання 
Назва етапів випускної роботи  Примітка  
з/п етапів роботи 
1 Вибір напряму дослідження. Складання 
15.09.2019  
попереднього плану випускної роботи.. 
2 Опрацювання літературних джерел. 
26.09.2019  
Підготовка та групування матеріалів. 
3 Затвердження плану. Підготовка 
03.10.2019  
теоретичного розділу. 
4 Доопрацювання теоретичного розділу. Аналіз 
даних, необхідних для написання 15.10.2019  
аналітичного розділу. 
5 Підготовка аналітичного розділу. 17.10.2019  
6 Доопрацювання аналітичного розділу. 31.10.2019  
7 Підготовка та написання розрахункового 
07.11.2019  
розділу роботи. 
8 Розрахунок пропозицій. 21.11.2019  
9 Доопрацювання розрахункового розділу. 25.11.2019  
10 Підготовка висновків по роботі 29.11.2019  
11 Оформлення випускної роботи 09.12.2019  
 
 
Студент    __________________  Кугот Я.О. 
          (підпис)                       (прізвище та ініціали) 
Керівник роботи    __________________  Журба І.О  
         (підпис)                       (прізвище та ініціали) 
Секретар ЕК      __________________  _____________ 
(підпис)                       (прізвище та ініціали) 
 4 
РЕФЕРАТ 
Кваліфікаційна робота містить 78 сторінки,  1 таблиця, 1  рисунок, список 
літератури з 97 найменувань. 
СОЦІАЛЬНО-МЕДИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ В КЗ 
«ЧЕРКАСЬКИЙ ГЕРІАТРИЧНИЙ ПАНСІОНАТ» ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ 
Мета кваліфікаційної роботи – дослідити особливості соціально-медичної 
реабілітації людей похилого віку в умовах геріатричного пансіонату та обґрунтувати 
шляхи підвищення її ефективності в КЗ «Черкаський геріатричний пансіонат» Черкаської 
обласної ради. 
Об’єктом дослідження є процес соціально-медичної реабілітації осіб похилого віку 
в геріатричних пансіонатах. 
Предметом дослідження є теоретичні, організаційні та практичні аспекти 
соціально-медичної реабілітації людей похилого віку в КЗ «Черкаський геріатричний 
пансіонат» Черкаської обласної ради. 
Методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення, систематизація наукової 
літератури; порівняння та інтерпретація нормативно-правових джерел; спостереження, 
бесіда, анкетування; аналіз документації та практичного досвіду роботи закладу; графічні 
методи обробки й узагальнення отриманих результатів. 
Теоретична значущість дослідження полягає в уточненні сутності соціально-
медичної реабілітації людей похилого віку, визначенні її основних напрямів, форм і 
методів в умовах геріатричного пансіонату. У роботі узагальнено наукові підходи до 
організації реабілітаційної діяльності щодо осіб похилого віку та визначено роль 
соціального працівника у цьому процесі. 
Практична значущість дослідження полягає в аналізі досвіду соціально-медичної 
реабілітації в КЗ «Черкаський геріатричний пансіонат» Черкаської обласної ради та 
розробці рекомендацій щодо підвищення її ефективності. Запропоновані положення 
можуть бути використані у практичній діяльності геріатричних пансіонатів, установ 
соціального захисту населення, а також у підготовці фахівців соціальної сфери. 
У роботі досліджено актуальність проблеми соціально-медичної реабілітації людей 
похилого віку в умовах старіння населення України. Охарактеризовано особливості людей 
похилого віку як отримувачів соціально-медичних послуг, розкрито специфіку їх 
адаптації до умов проживання у геріатричному пансіонаті, проаналізовано зміст та 
організацію реабілітаційної роботи в закладі. Обґрунтовано шляхи вдосконалення 
соціально-медичної реабілітації, спрямовані на покращення психологічного стану, 
соціальної активності та якості життя мешканців пансіонату. 
Результати дослідження можуть бути використані при організації соціально-
медичної реабілітації людей похилого віку в геріатричних пансіонатах, у діяльності 
соціальних працівників, психологів, медичного персоналу та адміністрації закладів 
соціального захисту. 
 
 Рік виконання дипломної роботи – 2019. 
Рік захисту роботи – 2019. 
 
Підпис студента ____________________  
Дата ______________________________ 
 
 5 
ЗМІСТ 
 
ВСТУП…………………………………………………………………………..2-6 
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-МЕДИЧНОЇ 
РЕАБІЛІТАЦІЇ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ………..…………………..7-30 
1.1. Теоретичні засади дослідження проблеми соціально-медичної 
реабілітації людей похилого віку в геріатричних пансіонатах……………..7-18 
1.2. Технології соціально-медичної реабілітації людей похилого віку в 
геріатричних пансіонатах ……………………………………………..…….18-26 
1.3. Місце та роль соціального працівника в процесі соціально-медичної 
реабілітації людей похилого віку в геріатричних пансіонатах ….………26-30. 
ВИСНОВОК ДО І РОЗДІЛУ...…………………………………………….30-33 
РОЗДІЛ 2 ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ 
СОЦІАЛЬНО-МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ НА ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО 
ВІКУ…………………………………………………………………………..34-68 
2.1. Характеристика особливостей роботи відділення соціально-медичної 
реабілітації при черкаському геріатричному пансіонаті, як суб’єкта 
соціально-медичної реабілітації в геріатричних пансіонатах …………..34-42 
2.2. Динаміка психологічного стану людини похилого віку в процесі 
соціально-медичної реабілітації  в геріатричних пансіонатах ……………42-48 
2.3. Шляхи підвищення ефективності соціально-медичної реабілітації людей 
похилого віку в геріатричних пансіонатах ……………………………..…48-57 
2.4. Охорона праці у галузі соціальної роботи……………………………57-61 
ВИСНОВОК ІІ РОЗДІЛУ…………………………………………...……..61-63 
ВИСНОВКИ …………………………………………………….....………..64-68 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…..…………………………… 69-76 
ДОДАТКИ 
 
 
 
 6 
ВСТУП 
 
Актуальність теми. В Україні, як і в багатьох інших розвинутих 
країнах, останніми десятиріччями значно зросла частка людей похилого віку. 
За даними інституту демографії в Україні нараховується 11 млн людей 
похилого віку. Наслідком інтенсифікації старіння населення є зростання 
кількості самотніх старих людей, які потребують першочергової уваги 
суспільства [6]. Нині в Україні діє так званий принцип «трьох п’ятірок»: 
кожен п’ятий громадянин країни є людиною літнього віку; кожна п’ята літня 
людина мешкає сама; кожен п’ятий із літніх людей, які мешкають самі, 
утратив здатність до самообслуговування. 
Поняття “людина похилого віку” в Україні стійко асоціюється з віком 
виходу на пенсію, який, згідно із Законом України “Про пенсійне 
забезпечення”, становить 55 років для жінок і 60 – для чоловіків. 
Для надання допомоги людям похилого віку реалізують спеціальні 
програми, спрямовані на підтримку добробуту та стану здоров’я, і створюють 
низку відповідних закладів. Догляд у геріатричних пансіонатах відповідає 
потребам людини похилого віку. 
Середня тривалість життя в Україні становить 67,3 року (чоловіків – 61,5 
року, жінок – 73,4), що є менше, ніж у країнах Східної Європи – на 4-5 років, 
а в країнах Західної Європи на 11-13 років. 
Для населення пенсійного віку рівні захворюваності, первинної 
інвалідності та смертності, відповідно, у 2-3 рази вищі, ніж у країнах Східної 
Європи та в 1,5-8 разів вищі, ніж у державах Західної Європи, що 
детерміновано віковими змінами організму. Це визначає зростання кількості 
старих людей, які потребують підтримки суспільства. 
Погіршення з віком стану здоров’я літних людей супроводжується 
значними змінами обсягу й характеру їхніх потреб у різних видах медичної 
допомоги й зумовлює потребу переорієнтації сучасних систем надання 
медичної допомоги населенню літнього віку та позалікарняні форми обслуго-
 7 
вування. Останні більш економічно вигідні. Так, дослідження іноземних 
фахівців показали, що надання адекватної профілактичної первинної 
медичної допомоги людям 65 років і старшим на 17 % знижує рівень їх 
смертності та на 23 % підвищує бажання жити в громаді. 
Нині в Україні відсутня єдина скоординована система геріатричної 
допомоги населенню. Що ж до загальних державних форм медико-соціальної 
допомоги літним людям в Україні, то слід зазначити, що вона надається в 
системі загальних закладів охорони здоров’я та спеціальних геріатричних 
структурах Міністерства охорони здоров’я, у системі амбулаторних і 
стаціонарних закладів Міністерства праці і соціальної політики, а також 
частково громадськими та релігійними організаціями -Товариством 
Червоного Хреста України, Карітас України, Хессед й іншими. 
У сучасних геріатричних пансіонатах створення нормальних побутових 
умов особам похилого віку відбувається відповідно до спеціального 
Положення “Про геріатричні пансіонати”. Однак у цих закладах суттєве 
значення отримує проблема соціальної адаптації. Нові умови, необхідність 
зміни установленого життєвого стереотипу, підкорення нинішнім 
регламентованим правилам перебування в геріатричному пансіонаті, нове 
спілкування зі співмешканцями – усе це вимагає від людини похилого віку 
докорінної психологічної перебудови. 
Спеціальне обслуговування осіб похилого віку в умовах геріатричного 
пансіонату займає важливе місце в загальній системі соціального 
забезпечення. З ростом мережі геріатричних пансіонатів створюється 
матеріально-технічна база для вдосконалення трудової й інших видів 
активізуючої терапії, направлених на покращення стану здоров’я та 
збереження соціально значимої активності осіб пенсійного віку. Сьогодні 
такі причини вступу в геріатричний пансіонат, як відсутність житла або 
засобів для існування, не основні. 
Соціокультурна трансформація сучасного українського суспільства 
тісно пов’язана з розширенням сфери соціальної політики, одним із 
 8 
пріоритетів якої є забезпечення повноцінного функціонування суспільства, 
яке неможливе без створення умов для самореалізації кожної окремої 
людини. Об’єктами такої політики на сьогодні дедалі більше стають 
різноманітні групи населення, що потребують специфічних підходів та 
методів роботи. Процеси реформування соціального, економічного, 
культурного та політичного життя в Україні сприяли загостренню проблем 
невідповідності прав та можливостей окремих членів та груп суспільства. 
Особи, що визнані суспільством як девіанти або мають обмежені фізичні 
можливості, чи люди, що перебували у складних життєвих ситуаціях, часто 
неспроможні до повноцінної життєдіяльності внаслідок втрати частини 
соціально важливих функцій. Наприклад, часто вони не можуть адаптуватися 
до суспільних змін, інтегруватися у соціум, зайняти бажану економічну чи 
соціальну позицію тощо. Відповідно, існує потреба в соціальній реабілітації 
та відновленні означених функцій таких осіб.  
Про необхідність соціальної реабілітації в Україні почали говорити в 
середині 90-х років ХХ ст., коли із прийняттям незалежності відбулося 
реформування усіх сфер суспільного життя, ускладнилися процеси 
соціальної адаптації, особливо вразливих груп населення (люди з особливими 
потребами особи з девіантною поведінкою тощо). Відповідно, відбулися 
зміни в змісті, характері та завданнях реабілітації таких осіб. Якщо до 
середини 90-х років соціальна реабілітація в Україні мала яскраво виражений 
медичний аспект та спрямовувалася переважно на осіб з обмеженими 
фізичними можливостями (інвалідів), то сьогодні спостерігається розвиток 
саме соціальної1 складової реабілітаційного процесу. Цьому сприяли, 
насамперед, розвиток теоретико-методологічної бази організації та практики 
соціальної роботи та підготовка професійних соціальних працівників, що 
реалізують теоретичні положення на практиці. Необхідність соціальної 
реабілітації окремих груп населення/клієнтів соціальної роботи (девіантів, 
                                                 
 
 
 9 
інвалідів, осіб, що перебували в складних життєвих ситуаціях тощо) 
закріплена в численних міжнародних та вітчизняних нормативно-правових 
документах. Але проблемним аспектом залишається визначення загального 
поняття, яке б охоплювало існуючі теоретичні та практичні підходи до 
соціальної реабілітації. 
Мета роботи полягає в експериментальному дослідженні впливу 
соціально-медичної реабілітації на людей похилого віку в геріатричних 
пансіонатах. 
Окреслена мета зумовила такі завдання дослідження: 
 визначити теоретичні засади дослідження проблеми соціально-
медичної реабілітації людей похилого віку в геріатричних 
пансіонатах; 
 визначити технології соціально-медичної реабілітації людей 
похилого віку в геріатричних пансіонатах; 
 визначити місце та роль соціального працівника в процесі 
соціально-медичної реабілітації в геріатричних пансіонатах; 
 охарактеризувати особливості роботи відділення соціально-
медичної реабілітації при черкаському геріатричному пансіонаті, 
як суб’єкта соціально-медичної реабілітації осіб похилого віку; 
 обгрунтувати шляхи підвищення ефективності соціально-
медичної реабілітації людей похилого віку в геріатричних 
пансіонатах; 
 розкрити динаміку психологічного стану особи похилого віку в 
процесі соціально-медичної реабілітації в геріатричних 
пансіонатах; 
 вивчити охорону праці у галузі соціальної роботи. 
Об’єктом  роботи виступає соціально-медична реабілітація осіб 
похилого віку в геріатричних пансіонатах. 
Предмет роботи — особливості впливу соціально-медичної 
реабілітації на людей похилого віку в геріатричних пансіонатах. 
 10 
Поставлені завдання зумовили вибір методів дослідження: 
теоретичні (аналіз, синтез, систематизація і порівняння науково-
теоретичного матеріалу) з метою теоретичного обґрунтування проблеми та 
узагальнення стратегій, тактик, форм і методів профілактики наркотичної 
залежності серед старшокласників; емпіричні (бесіда, анкетування, 
спостереження, методи самооцінки та експертної оцінки, аналіз академічної 
успішності, тестово-контрольні методи, вивчення практичного досвіду 
роботи шкільних соціальних педагогів) з метою визначення особливостей 
профілактики наркотичної залежності серед старшокласників; прогностичні 
(методи моделювання і прогнозування) з метою побудови моделі 
профілактичної роботи у вищих загальноосвітніх закладах; педагогічний 
експеримент (констатувальний, формувальний, контрольний) для перевірки 
ефективності визначених соціально-педагогічних умов і моделі 
профілактичної роботи; методи математичної статистики та графічні 
методи для узагальнення і представлення експериментальних даних та 
перевірки вірогідності результатів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 11 
РОЗДІЛ 1  
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-МЕДИЧНОЇ 
РЕАБІЛІТАЦІЇ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ 
 
1.1. Теоретичні засади дослідження проблеми соціально-медичної 
реабілітації людей похилого віку в геріатричних пансіонатах 
 
Поняття соціальної медичної реабілітації неодноразово торкалися у 
своїх працях такі відомі дослідники та науковці як Г. Беккер, П. Бергер, І. 
Гофман, Н. Васильєва, Е. Дюркгейм, Т. Лукман, Т. Парсонс, В. Сайфулін, П. 
Сорокін, Т. Черняєва, А. Шевцов, П. Штомпка та ін. Відповідно, у сучасній 
науці існує кілька підходів до розуміння вищезгаданого поняття. Соціально-
медичну реабілітацію можна розглядати у контексті таких основних 
напрямків: соціалізації, соціальної адаптації, соціальної нормативності та 
соціального контролю, економічного підходу до вирішення соціальних 
проблем, соціальної мобільності. 
Щодо першого напрямку, соціалізаційного, то соціальна реабілітація 
пов’язується з інтеграцією у суспільство та процесами соціалізації. Вагомий 
внесок у розробку цього напрямку зробили П. Бергер та Т. Лукман [2]. Хоча 
безпосередньо соціальну реабілітацію автори не досліджували, але її зв’язок 
з соціалізацією можна теоретично вивести на основі розроблених ними 
теоретичних концепції, де важливими є поняття первинної та вторинної 
соціалізації, а також інтерналізації. Так, інтерналізація – це безпосереднє 
розуміння чи інтерпретація об’єктивного факту як певного значення, прояву 
суб’єктивних процесів, які відбуваються з іншими, завдяки чому цей факт 
стає значимим для самої особи. [13, с.51]. Первинна соціалізація передбачає 
процес включення дитини у суспільство. Вторинна охоплює кожен 
наступний процес, який дозволяє вже соціалізованому індивіду входити в 
нові сектори об’єктивного світу його суспільства, це процес засвоєння 
спеціалізованого знання через соціальні інститути. На думку П. Бергера та Т. 
 12 
Лукмана, для вторинної соціалізації характерною є незначна емоційна 
ідентифікація. Тобто, якщо під час первинної соціалізації особа ідентифікує 
себе з членами сім’ї, інтерналізуючи їх соціальну реальність як свою власну, 
то значимі інші у ході вторинної соціалізації визначаються як “інституційні 
функціонери”, чиє формальне призначення полягає в передачі соціального 
знання, а роль характеризується анонімністю [3, с.18]. Автори теорії 
наголошують на тому, що інтерналізована соціальна реальність в процесі 
первинної соціалізації впливає на вторинну соціалізацію і є набагато 
стійкішою від останньої.  
Соціальна реабілітація здійснюється як під час первинної (робота з 
дітьми, що мають особливі потреби), так і в ході вторинної соціалізації 
(наприклад, з девіантами). Якщо ми говоримо про первинну соціалізацію 
дітей з особливими потребами, то соціальна реабілітація є частиною процесу 
такої соціалізації. Тут на перший план реабілітаційного процесу висувається 
необхідність створення оптимальних умов для розвитку фізичних та 
психологічних функцій та соціальних можливостей дитини. Коли йдеться 
про вторинну соціалізацію і соціальну реабілітацію, то остання розуміється 
як необхідність подолання негативних наслідків неправильної соціалізації. 
Наприклад, реабілітаційний процес наркозалежної особи включатиме зміну 
соціальної поведінки, встановлення нових контактів тощо. Але, у будь-якому 
разі, спочатку необхідно дослідити перебіг та наслідки первинної, а вже 
потім зосереджуватися на вторинній соціалізації, корекції набутих цінностей, 
настановлень, моделей поведінки, що має враховуватися під час соціальної 
реабілітації.  
Якщо в теорії П. Бергера та Т. Лукмана зв’язок соціальної реабілітації 
та соціалізації можна було вивести теоретично, то у працях польського 
дослідника П. Штомпки цей зв’язок досліджується безпосередньо [15]. Але 
тут на перший план виходить уже процес не соціалізації, а ресоціалізації як 
відмови від культурних зразків, глибоко вкорінених раніше, та звернення до 
інших зразків, протилежних за своїм характером до попередніх. До цього 
 13 
додається поняття девіації як соціального явища, що передує ресоціалізації. 
Тобто, таких підхід до соціальної реабілітації видається найбільш 
характерним у роботі з особами, що звільнилися з місць позбавлення волі, 
або з особами, що визнаються суспільством як девіанти.  
Соціальну реабілітацію також пов’язують із поняттями соціальної 
адаптації та інтеграції в процесі соціалізації. Так, Т. Парсонс [5, 6] 
розглядав адаптацію як найважливішу умову соціалізації, що формує 
диференційований рольовий репертуар індивіда. Процес адаптації 
досягається шляхом засвоєння особистістю нормативних структур та 
символів культури. Стійкість будь-якої соціальної системи, на думку Т. 
Парсонса, залежить від міри інтеграції загальних цінностей з 
інтеріорізованою структурою потреб-настанов, що складають структуру 
особистості. Відповідно, існує два засоби підтримки соціальної рівноваги - це 
соціалізація та соціальний контроль. А процес інтеграції індивіда в соціальну 
систему здійснюється через інтеріоризацію загальноприйнятих суспільних 
норм.  
Отже, варто розглянути соціальну реабілітацію з точки зору 
соціальних норм та соціального контролю, де важливе місце відводиться 
теоріям стигматизації, девіації та проблемам інвалідизації.  
Значний внесок в розробку поняття інвалідизації зробив Т. Парсонс, 
який описав модель “роль хворого” [5. 6]. У зазначеній моделі хвороба 
розглядається як форма соціального відхилення, де індивід відіграє 
специфічну роль: звільняється від звичних соціальних обов’язків, не 
вважається винним у своїй хворобі, прагне одужати та звертається за 
професійною допомогою, виконує призначення компетентного лікаря. 
При цьому, слід відрізняти поняття інвалідності та інвалідизації. Перше 
було характерним для соціальної політики щодо людей з обмеженими 
фізичними можливостями (інвалідів) до 60-х років ХХ ст. Інвалідність 
сприймалася як особиста патологія людини, а всі її проблеми розумілися як 
наслідок цієї патології. Тобто, обмежені можливості індивіда розглядалися у 
 14 
контексті взаємозв’язку між окремою людиною та її хворобою. Всі проблеми 
інваліда - наслідок патології здоров’я і він повинен пристосовуватися до 
світу “нормальних” людей. У такому разі, завдання соціальної реабілітації - 
адаптація інвалідів у суспільство здорових людей [14]. Коли ж ми говоримо 
про інвалідизацію, то на відміну від інвалідності маємо на увазі не окремого 
індивіда та його проблеми, а взаємозв’язок людини і навколишнього 
середовища, вплив суспільства на життєдіяльність людини. Обмежені 
можливості розуміються як наслідок того, що соціальні та фізичні умови 
(культура суспільства, психологічний клімат, соціальна і політична 
організація тощо), у яких живе і працює людина з ослабленим здоров’ям, 
звужують можливості її самореалізації, тобто, інваліди розглядаються скоріш 
як пригноблена група, ніж як аномальна. Суть проблеми полягає у нерівності 
можливостей при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної 
реабілітації стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і 
допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід’ємних людських прав. 
Тобто, на відміну від попереднього розуміння, йдеться про вплив 
соціокультурного середовища на життєдіяльність людини з обмеженими 
можливостями.  
Інвалідизація тісно пов’язана зі стигматизацією, яка виражає одночасно 
процес, результат, причину та наслідок і є руйнівним елементом у процесі 
соціального впливу, як це визначав І. Гофман [12]. Важливим також є 
розуміння того, що люди інколи намагаються приховати стигму2, про яку 
вони самі знають. Наприклад, людина не говорить про те, що вчинила 
злочин, має якусь хворобу, зазнала насильства чи торгівлі людьми лише 
через те, що не хоче бути стигматизованою у суспільстві. Але це не означає, 
що приховування стигми, яку І.Гофман назвав “оминанням” (passing), 
залишається безслідним для її носіїв. Вплив стигми на соціальну ідентичність 
особистості та включення людини в соціальну взаємодію викликає серйозні 
                                                 
 
 
 15 
зміни в поведінці, часто призводячи до девіації, зокрема вторинної [12]. 
Тобто, ми можемо говорити про те, що соціальна реабілітація за такого 
підходу має бути спрямована на усунення причин та наслідків стигматизації 
як окремої особи, так і певних соціальних груп.  
Соціальна реабілітація різних груп клієнтів соціальної роботи має різну 
сутність. Так, зміст реабілітації осіб з особливими потребами та осіб з 
девіантною поведінкою буде відрізнятися. Але, в обох випадках йдеться про 
відповідність соціальним нормам та соціальний контроль з боку суспільства. 
В рамках теоретичних розвідок девіації, започаткованих в соціології ще Е. 
Дюркгеймом [12] можна досліджувати інституціональні форми соціальних 
відносин (соціальна норма і девіація), соціальні інститути, механізми 
соціального контролю та їх значення для процесу соціальної реабілітації. 
Зокрема, для аналізу соціальної реабілітації використовується поняття аномії 
як низького впливу соціальних норм на індивідів, що потребують соціальної 
реабілітації, їх неефективності як засобу соціальної регуляції поведінки, 
протиріччя між нормами, цілями та засобами їх досягнення. Такий підхід до 
розуміння соціальної реабілітації може бути застосований у роботі з 
девіантами (особами, які повернулися з місць позбавлення волі, 
наркозалежними тощо). 
Окремо можна розглядати соціальну реабілітацію у зв’язку з 
економічним підходом до вирішення соціальних проблем Г. Беккера, 
дієвість якого дослідник продемонстрував на прикладі таких процесів та 
інститутів як дискримінація, освіта, злочинність, шлюб, планування сім’ї, а 
також використав для пояснення ірраціональної та альтруїстичної поведінки 
[1]. Розуміння соціальної реабілітації з точки зору такого підходу на перше 
місце ставить поняття людського капіталу та інвестицій в нього. Так, 
людський капітал – це наявний у кожного з нас запас знань, навичок та 
мотивацій. Інвестиціями в нього можуть бути освіта, накопичення досвіду, 
охорона здоров’я, географічна мобільність та пошук інформації. З цієї точку 
зору, проблему соціальної реабілітації висвітлюють як невідповідність прав 
 16 
та можливостей щодо доступності соціально-економічних ресурсів. Шлях до 
соціальної реабілітації – це інвестиції у людський капітал. Найбільшого 
значення таке тлумачення набуває при роботі з людьми з особливими 
потребами, з особами, що потребують фізичного вилучення із травмуючої 
ситуації (як то особи, що зазнали насильства в сім’ї або постраждали від 
торгівлі людьми) тощо. При цьому, основними поняттями виступають 
людський капітал та інвестиції в нього. 
Соціальну реабілітацію розглядають і в контексті теорії соціальної 
мобільності П.Сорокіна, коли досліджується “перехід індивіда чи об’єкта, 
чи цінності, здійснений чи модифікований завдяки діяльності, від однієї 
соціальної позиції до іншої” [10, с.184]. Важливим моментом в розумінні 
соціальної реабілітації за такого підходу є суб’єкт соціальної реабілітації. 
Якщо в попередніх теоріях в ролі суб’єкта виступало суспільство як таке, то 
у даному випадку йдеться про те, що особистість сама здатна до реабілітації 
(самореабілітації). Таким чином, соціальну реабілітацію в розрізі соціальної 
мобільності можна трактувати як висхідну мобільність особи, коли індивід 
долає перешкоди між групами та досягає повної соціальної адаптації [12]. 
При цьому, важливими поняттями є зміна соціальної позиції та адаптація.  
Таким чином, соціальну реабілітацію в науці можна розглядати в 
контексті різних соціальних процесів: соціалізації, соціальної нормативності, 
соціальної мобільності, створення соціального капіталу. Відмінності у 
підходах зумовлені різноманітністю соціальних груп, у зв’язку з якими 
соціальна реабілітація розглядається. Вона може бути розпочата як на ранніх 
етапах життєдіяльності людини (як частина первинної соціалізації дітей-
інвалідів), так і в більш пізньому віці (соціальна адаптація людей похилого 
віку); проводитися зі здоровими особистостями та тими, що мають особливі 
потреби; бути спрямованою на окрему особистість, певну групу, чи 
суспільство тощо. Спільною характеристикою усіх підходів є те, що 
соціальна реабілітація передбачає зміни, які б дали можливості людині до 
повноцінного функціонування у суспільстві. Важливо, що такі підходи 
 17 
торкаються не лише окремо індивіда або суспільства, а характеризують їх 
взаємозв’язок як то з точки зору інвестицій у людський капітал чи 
дослідження масової соціальної мобільності.  
     Термін «реабілітація» є досить широким і включає в себе питання 
профілактики, діагностики, психологічну, медико-соціальну і професійну 
реабілітацію хворих та інвалідів. 
     Реабілітація підрозділяється на психічну (психологічну), медичну, 
професійну і соціальну. 
     Психічна (психологічна) реабілітація – це система медико-психологічних, 
педагогічних і соціальних заходів, які спрямовані на  відновлення, корекцію 
або компенсацію порушених психічних функцій, станів, особистісного 
статусу хворих та інвалідів, а також людей, що перенесли  захворювання або 
отримали психічну травму в результаті  різких змін соціальних відносин, 
умов життя та ін. (С. Ю. Головін, 2003). 
     Будь-яка хвороба є руйнівним процесом в організмі і характеризується 
поганим фізичним самопочуттям хворого, а також змінами його особистості 
та емоційної сфери. Відновлення психічного здоров’я передбачає усунення 
наслідків переживань, небажаних установок, непевності в своїх силах, 
тривоги про можливе погіршення стану і рецидив хвороби та ін. 
   Основними принципами психічної реабілітації є наступні: партнерство ― 
залучення хворого або інваліда до лікувально-відновлювального процесу; 
різноплановість зусиль на відновлення  різних сфер життєдіяльності; єдність 
психосоціальних і біологічних методів впливу; поетапний перехід від одного 
реабілітаційного заходу до іншого. 
          Медична реабілітація за визначенням комітету Всесвітньої організації 
охорони здоров’я (ВООЗ) (1980) – це активний процес, метою якого є 
досягнення повного  відновлення пошкоджених внаслідок хвороби або 
травми функцій у період лікування і тим самим попередження інвалідності, а 
у випадках розвитку інвалідності – допомога хворому в досягненні 
максимально можливої фізичної, психічної, професійної та соціальної 
 18 
повноцінності і послідуюча найбільш адекватна  інтеграція його в 
суспільство. Медична реабілітація включає всі види  відновного лікування в 
умовах стаціонару або поліклініки, санаторно-курортне лікування, 
диспансерне спостереження з проведенням необхідних профілактичних 
заходів, протезування та ортезування. 
     Згідно з даними А.В.Іпатова з співавт. (2001), до  соціальної реабілітації 
входять наступні заходи: 
     ― соціально-побутова і середовищна  адаптація, у тому числі 
консультації з різних питань соціально-побутової та середовищної  адаптації; 
навчання неповнофункціональної особи (інваліда) основним соціальним 
навичкам (особистої гігієни, самообслуговуванню, пересуванню, 
спілкуванню та ін.), включаючи і допоміжні засоби реабілітації; 
пристосування побутових умов до потреб інваліда, забезпечення технічними 
засобами реабілітації, а також навчання раціональному їх використанню; 
     ― соціально-психологічна допомога і підтримка; 
     ― фізична реабілітація; 
     ― інші види соціальної реабілітації: юридично-правова допомога, 
навчання членів сім’ї навичкам обслуговування інваліда та ін. 
     Таким чином, наведені вище дані свідчать про певну умовність розділення 
реабілітації на окремі підвиди. Враховуючи мету та задачі реабілітації та 
самої реабілітології, вони з повним правом можуть бути віднесені до 
соціальної медицини.  
Соціальна медицина знаходиться на стику різних наук, включаючи 
медицину, в тому числі реабілітологію, соціологію, юриспруденцію, гігієну 
та ін. Це наука про закономірності розвитку людської діяльності, що 
пов’язана з біосоціальними проблемами життєзабезпечення людини, про 
суспільне здоров’я як соціальний феномен. Соціальна медицина знаходиться 
в безпосередньому зв’язку з суспільними соціальними процесами, 
медициною та охороною здоров’я населення. 
 19 
     Соціальна медицина вивчає закономірності розвитку  суспільного 
здоров’я і охорони здоров’я з метою підвищення суспільного здоров’я 
шляхом усунення негативних соціальних факторів. Вона визначає 
співвідношення соціального і біологічного в понятті здоров’я і виясняє 
можливості вироблення  раціональної тактики збереження  суспільного 
здоров’я. Соціальна  медицина характеризується такими властивостями: 
     ― прикладним характером  вивчення суспільства і соціальних проблем 
медицини з метою збереження здоров’я; 
     - визначенням параметрів здоров’я та факторів, що негативно впливають 
на нього; 
     ― визначенням стану здоров’я населення в залежності від фізичного, 
психічного і соціального благополуччя; 
     ― обґрунтуванням ефективного  управління системою охорони здоров’я і 
соціальними інститутами, які реалізують потреби суспільства в оздоровленні 
населення; забезпечує розвиток профілактичного спрямування медицини та 
удосконалює  соціальні технології з метою збереження здоров’я населення; 
     ― створенням технологій спільними зусиллями медиків, психологів, 
соціологів, економістів, педагогів, юристів та ін. 
     Об’єктом і предметом соціальної медицини та соціально-медичного 
напрямку соціальної роботи є люди, що потребують захисту та зміцнення 
здоров’я. В першу чергу це відноситься до соціально незахищених, соціально 
залежних людей, для яких  забезпечення власного здоров’я по ряду причин є 
дуже складною задачею. Такі люди страждають хронічними 
захворюваннями, мають фізичні недоліки, вроджені аномалії розвитку, 
соціально небезпечні або соціально значимі хвороби й іншу медичну 
патологію, які не дають їм можливості самостійно, без сторонньої допомоги 
вирішувати свої проблеми. 
     Переважною більшістю клієнтів соціального працівника є  інваліди та 
пристарілі люди, які потребують не лише соціальної допомоги, але й різних 
 20 
медичних послуг, що відрізняються від допомоги, яку може надати лікар. Їм 
потрібна соціально-медична допомога. 
Таким чином, із вищенаведеного видно, що між реабілітацією хворих та 
інвалідів і соціальною медициною є тісний взаємозв’язок, тому що вони 
спрямовані на забезпечення фізичного, духовного і соціального благополуччя 
людини. Соціально-медична робота об’єднує зусилля спеціалістів різного 
профілю на основі єдиного розуміння специфіки технологій соціальної 
медицини. Удосконалення соціальних відношень у сфері життєдіяльності 
людини, впровадження  методів впливу як на окрему людину або  на певні 
прошарки населення, так і на соціальні явища і процеси з метою збереження 
суспільного здоров’я можна досягти соціальними технологіями програмного 
характеру. 
Згідно з даними ВООЗ стан здоров’я людини  характеризується  
фізичним, психічним і соціальним благополуччям, а тому ці фактори повинні 
враховуватися при проведенні соціально-медичної роботи, в якій повинні 
брати участь медики, соціологи, психологи, економісти, педагоги, юристи та 
інші спеціалісти. Вирішення питань соціальної медицини та розширення 
спеціалізованої  соціальної допомоги є необхідною потребою для сучасного 
суспільства. Сьогодні ця робота здійснюється дільничними терапевтами, 
середнім медичним персоналом поліклінік за місцем проживання 
неповнофункціональних осіб спільно з працівниками Фонду соціального 
захисту інвалідів та іншими установами соціального захисту населення. 
Добре організована соціально-медична допомога сприяє як покращенню 
медичної допомоги населенню, так і зниженню соціальної напруги в 
суспільстві. Вона потребує досить значних витрат і в той же час не гальмує 
розвитку країни. Соціально-медична робота фактично виробляє соціальний 
продукт у вигляді допомоги населенню в збереженні основних параметрів 
здоров’я суспільства і окремої людини, а тому вона робить вагомий внесок в 
економічний розвиток країни. 
 21 
Соціально-медична робота зводиться до надання в єдиному комплексі 
медичних і соціальних послуг тим верствам населення, які самі не можуть  
вирішувати життєві проблеми через стан здоров’я та соціальної залежності. 
Такі люди  не можуть самостійно покращити своє здоров’я, а тому 
потребують підтримки соціально-медичних працівників. 
Медичний працівник (дільничний лікар) разом з соціальним працівником 
домагається щоб його пацієнти (хворі), які одночасно є й ущербні, соціально 
уразливі, невпорядковані і соціально залежні, забезпечили б собі здоров’я і 
повноцінне життя в суспільстві. Такий підхід сприяє соціальній реабілітації 
хворого-інваліда. 
При наданні соціально-медичної допомоги виясняються причини 
соціального нестатку, в який міг потрапити хворий-інвалід, а тому потрібно в 
таких випадках підтримати його бажання до активного подолання труднощів. 
      Соціально-медична допомога надає  соціально-медичні послуги певній 
категорії людей, сприяє також розробці технологій соціально-медичного 
розвитку пристарілих та старих людей, інвалідів з дитинства, інвалідів 
внаслідок травм і різних захворювань. 
     Соціально-медична допомога передбачає також виконання певного обсягу 
чисто медичної допомоги – надання першої медико-санітарної допомоги, 
послуг з медичного догляду за хворими, інвалідами та одинокими 
непрацездатними громадянами, більшість з різних причин не можуть 
отримати  медичну допомогу в медичних закладах охорони здоров’я.  
На сьогодні соціально-медична робота, яка проводиться спільно з 
соціальними працівниками,  тісно пов’язана з діяльністю  лікувально-
профілактичних закладів і стала одним із напрямків їхньої діяльності. 
Соціально-медична допомога передбачає вирішення широкого кола  
питань, включаючи первинну медико-санітарну допомогу і реабілітацію 
хворих на хронічні хвороби, надання медичних послуг по догляду за 
пристарілими, інвалідами, дітьми-сиротами; розв’язання побутових, 
юридичних, психологічних і інших проблем, які повинні вирішуватись з 
 22 
однакових позицій. У зв’язку з цим працівники, які надають соціально-
медичні послуги, повинні мати добрі знання не лише з медицини, а  й з таких 
дисциплін, як соціологія, психологія та ін.     
Соціально-медична допомога передбачає також активну участь у 
забезпеченні первинної, вторинної і третинної профілактики захворювань і  в 
проведенні санітарно-просвітницької роботи. 
 
 
1.2. Технології соціально-медичної реабілітації людей похилого 
віку в геріатричних пансіонатах 
 
Проблеми здійснення самообслуговування і самостійного пересування 
вирішуються в ході соціально-побутової реабілітації.  
  Організація соціально-побутової реабілітації пов'язана з низкою 
методичних підходів, які лежать в основі технології цієї форми реабілітації.  
На етапі первинного огляду інваліда в бюро медико-соціальної 
експертизи фахівець з соціальної роботи за погодженням з кліціністом - 
експертом виявляє тип дефекту та пов'язані з ним обмеження 
життєдіяльності. Слідом за цим він вивчає питання про потребу інваліда у 
пристосуваннях і допоміжних пристроях для здійснення відносно 
незалежного існування в побуті.  
На наступному етапі виявляється ситуація про наявність умов в оселі 
інваліда для відносної побутової незалежності.  
У ході здійснення технології соціально-побутової реабілітації отримана 
фахівцем із соціальної роботи так звана соціальна інформація включається в 
індивідуальну програму реабілітації інваліда.  
Сам процес соціально-побутової реабілітації інвалідів повинен 
передбачати ряд послідовних смислових технічних складових.  
Здійснення соціально-побутової реабілітації має починатися з 
соціально-побутової орієнтації, в ході якої фахівець з соціальної роботи 
 23 
орієнтує інваліда в його можливостях до проживання у будь-яких конкретних 
умовах, розкриває перспективу його здібностей до здійснення 
життєдіяльності, показує необхідність докладання певних зусиль.  
Здійснення соціально-побутової реабілітації інваліда з порушеннями 
функцій опорно-рухового апарату передбачає навчання його прийомам 
відновлення втрачених навичок з соціально-побутового самообслуговування.  
 Фахівцеві, обучающему інваліда соціально-побутовим навичкам, необхідно 
знати призначення пристосування і механізм його дії, вміти його 
використовувати. При цьому повчальний повинен знати особливості 
анатомічної дефекту, що лежить в основі інвалідності, фізіологічні функції 
окремих груп м'язів.  Спеціаліст, який навчає інваліда, повинен 
користуватися медичними рекомендаціями, які враховують 
цілеспрямованість впливу пристосування на уражений суглоб (кінцівку, 
орган).  
Важливою складовою соціально-побутової реабілітації інвалідів з 
порушеннями функцій опорно-рухового апарату є соціально-побутова 
адаптація, яка являє собою процес пристосування інваліда до умов 
життєдіяльності за допомогою спеціальних допоміжних пристроїв і 
пристосувань для стабілізації життя з наявним дефектом до нових, 
сформованим умовам.  
Заключним етапом соціально-побутової реабілітації інваліда є 
соціально-побутове влаштування - проживання його в квартирі зі спеціально 
створеними побутовими умовами, які відповідають усім потребам інваліда.  
 При організації соціально-побутової реабілітації інвалідів з ураженням 
опорно-рухового апарату необхідно виходити з наступних принципових 
положень.  
1. Передбачити можливість використання інвалідом буденного 
господарсько-побутового обладнання та кухонного начиння шляхом 
навчання (перенавчання).  
 24 
2. Оснастити наявне обладнання, начиння елементарними 
спеціальними пристосуваннями (насадками, важелями) для використання 
його інвалідом.  
3. обладнати квартиру новими спеціальними адаптивними технічними 
засобами з урахуванням потреб інваліда, грунтовно пристосувати житлові 
умови до потреб інваліда з урахуванням типу дефекту.  
 Реалізація зазначених положень буде відрізнятися в залежності від 
локалізації анатомічного дефекту (пошкодження верхніх або нижніх 
кінцівок). Разом з тим незалежно від локалізації ушкоджень необхідно 
передбачити послідовність технології соціально-побутової реабілітації.  
 При здійсненні першого положення необхідна орієнтація не лише інваліда, а 
й членів його сім'ї на можливість пристосування пошкоджених кистей рук до 
користування повсякденним господарсько-побутовим обладнанням і 
кухонним начинням. Спеціаліст із соціальної роботи повинен не тільки 
орієнтувати, але і навчити інваліда безпосередньо й опосередковано через 
залучення членів родини навичкам користування холодильником, плитою і 
т.д.  
Спеціальні пристрої на господарсько-побутового обладнання 
встановлюються у ванній кімнаті у вигляді фіксованих до стіни 
електроприладів, подовжених ручок до гребінця і зубним щіток, у вигляді 
установок автоматичної подачі зубної пасти, у вигляді важільних кранів для 
води. Пристосування повинні полегшувати інвалідам з ушкодженнями 
верхніх кінцівок також самообслуговування при прийнятті ванни. Вони 
повинні забезпечити інваліду зручність і безпеку. У ванній необхідна 
установка навісного сидіння, протиковзкою опори для фіксації ніг, поручнів 
для підйому і переміщення у ванні. Необхідні також пристосування для 
інвалідів з ураженням верхніх кінцівок і в туалеті. Вони передбачають різні 
опори (настінні, відкидні, вертикальні, горизонтальні) до унітазу, пристрої 
для підйому з унітазу.  
 25 
Для здійснення самостійного приготування їжі необхідні 
пристосування для миття та чищення овочів і риби, для різання продуктів, 
для миття посуду, для відкривання банок і пляшок та ін  
 Спеціаліст із соціальної роботи повинен визначати необхідність постачання 
інваліда з ураженням верхніх кінцівок спеціальними пристосуваннями для 
розсовування фіранок, для підняття предметів з підлоги для відкривання 
кватирок.  
Ще більші проблеми в самообслуговуванні виникають в інвалідів, 
прикутих до ліжка. У цих випадках обмеження самообслуговування 
пов'язано не з дефектами верхніх кінцівок, а з неможливістю пересуватися. 
Вся життєдіяльність здійснюється в межах обмеженого простору. У зв'язку з 
цим необхідно обладнання такого простору спеціальними пристосуваннями 
для прийому їжі, читання, письма. Цій меті може служити надкроватний 
столик, який оснащується насадками-власниками книг, ручок і т.д. на стіні, 
де стоїть ліжко, необхідний горизонтальний поручень, що дозволяє інваліду 
самостійно сісти в ліжку.  
Для інвалідів з ураженням нижніх кінцівок, обмеження життєдіяльності 
яких переважно у сфері пересування, основне значення набуває спеціальне 
обладнання квартири. Це обладнання має слугувати не тільки пересуванню 
як фізіологічного акту, але і забезпечувати можливість виконувати інші 
функції, пов'язані з іншими видами життєдіяльності.  
Інвалід з ушкодженнями нижніх кінцівок потребує передусім в 
індивідуальних допоміжних засобах пересування (палиця, милиці, крісло-
коляска).  
У зв'язку з цим при обладнанні квартири стаціонарними пристроями 
необхідно переглянути і та обставина, щоб вони не створювали перешкод для 
користування індивідуальними засобами пересування.  
Устаткування квартири, в якій проживає інвалід з ушкодженнями 
нижніх кінцівок, змушений користуватися кріслом-коляскою, повинно 
починатися з передпокою. Необхідно передбачити низьке розташування 
 26 
вішалки для одягу і полиць. Вхідні двері повинні мати ручки, розташовані на 
доступній для інваліда висоті. Площа передпокою повинні бути достатньою 
для маневрування крісла-коляски.  
У квартирі між приміщеннями і при виході на балкон не повинно бути 
порогів. Дверні прорізи повинні давати можливість проїзду крісла-коляски. 
Уздовж вільних від меблів стін необхідна установка горизонтальних 
поручнів.  
Туалети повинні мати достатню площу для розвороту крісла-коляски. 
Унітаз необхідно обладнати настінним горизонтальним поручнем або 
опорної. У ванній кімнаті слід передбачити можливість розвороту крісла-
коляски, встановити поручні для переміщення у ванну. У кухні для зручності 
при приготуванні їжі поставити спеціальний стіл з виїмкою для інваліда на 
візку.  
Існує ще одна проблема для інваліда, що користується кріслом-
коляскою, - це переміщення на ліжко. Необхідно передбачити і це, тобто 
обладнати ліжко спеціальним підйомником, що забезпечує інваліду 
можливість самостійного управління з метою переміщення.  
Рекомендоване обладнання, устаткування, пропоновані технічні засоби 
є загальними, вони не вирішують всіх проблем задоволення потреб інвалідів 
з ушкодженнями опорно-рухового апарату. У кожному конкретному випадку 
можуть бути інші потреби, в залежності від особливостей дефекту. Крім того, 
питання обладнання квартири, всіх її приміщень не вирішують проблему 
соціально-побутової реабілітації інвалідів. Слідом за здійсненням обладнання 
квартири постає завдання навчання інваліда користуванню допоміжними 
пристроями і пристосуваннями.  
Саме оборудование квартири має відповідати не тільки вимогам побуту 
у вузькому сенсі цього слова. Інвалід, які перебувають постійно в межах 
власної квартири, може продовжити освіту, займатися трудовою діяльністю, 
мати любительське заняття. У зв'язку з цим і обладнання квартири має 
 27 
відповідати конкретним цілям, тобто виходити за вузькі рамки соціально-
побутової реабілітації.  
З метою практичної реалізації положень про соціально-побутової 
реабілітації інвалідів з порушеннями функцій опорно-рухового апарату в 
житловому середовищі необхідне створення моделі житлового приміщення, 
яка містила б всі життєво важливі блоки для оволодіння інвалідом 
запропонованими допоміжними пристроями і реабілітаційними технічними 
засобами з наступним відносно незалежним способом життя . 
В основу технології соціально-медичної реабілітації літніх людей 
повинні бути покладені наступні вимоги:  
 -  Попередження причин, що породжують проблеми літніх людей;  
 - Сприяння практичній реалізації прав і законних інтересів, 
забезпечення можливості самовираження літніх громадян і попередження 
усунення їх від активного життя;  
 - Дотримання рівності і можливостей літніх громадян при отриманні 
соціальної допомоги та послуг;  
 - Диференціація підходів до вирішення проблем різних груп літніх 
людей на основі врахування факторів соціального ризику, що впливають на 
їх стан;  
 - Виявлення індивідуальних потреб громадян похилого віку в 
соціальній допомозі і обслуговуванні;  
 - Адресність при наданні соціальних послуг з пріоритетом сприяння 
літнім громадянам у ситуаціях, що загрожують їхньому здоров'ю та життю;  
 - Використання нових технологій соціальної роботи, спрямованої на 
задоволення потреб і потреб літніх людей;  
 - Орієнтація на розвиток самодопомоги та взаємопідтримки літніх 
людей;  
 - Забезпечення інформованості громадян похилого віку, як і всього 
населення, про можливості соціальної допомоги та послуг.  
 28 
Основними напрямами підвищення рівня добробуту людей похилого 
віку є:  
 - Збільшення розміру пенсій;  
 - Вдосконалення системи пенсійного забезпечення;  
 - Розвиток послуг по догляду на дому;  
  - Розширення мережі будинків для людей похилого віку;  
 - Поліпшення умов проживання в цих будинках [2,3].  
Фізична залежність в літньому віці приймає гострі форми через 
самотності. Розлучення і вдівство літніх людей супроводжуються 
фінансовими труднощами з надією стабілізації стану в разі повторного 
шлюбу. Намагаючись уникнути самотності й обумовлених їм тягот, чимало 
літніх людей прагнуть до нового міцному сімейному союзу, побудованому на 
основі взаємної довіри та близькості. Завдання соціальних служб полягає в 
тому, щоб поряд з безпосередньою соціальною допомогою літнім подружнім 
парам сприяти формуванню толерантності та розуміння в оцінці та прийнятті 
різноманітних, часом екстраординарних форм сімейного життя в літньому 
віці.  
Однією із значущих технологій соціальної роботи з людьми похилого 
віку буде соціальна адаптація. Заходи щодо соціальної адаптації позитивно 
впливають на окремі категорії людей похилого віку. Така робота особливо 
актуальна для громадян без певного місця проживання та занять.  
Система соціального захисту також передбачає сприяння в 
налагодженні життєвого укладу та працевлаштування громадян похилого 
віку, а також (при необхідності) здійснення професійної перепідготовки.  
Трудові, фізичні і матеріальні затрати на догляд за літніми і, особливо, 
похилого віку членами сім'ї відчутним тягарем лягають на сім'ю, 
породжуючи проблеми, які не завжди можуть бути вирішені силами самої 
сім'ї. Соціальний патронаж таких сімей, а також сімей пенсіонерів та 
одиноких літніх людей дозволяє передбачити момент настання кризової 
ситуації та своєчасно прийняти адекватні заходи з метою її нейтралізації.  
 29 
Важливу роль відіграє система нестаціонарних установ системи 
соціального захисту людей похилого віку, так як саме ця форма є найбільш 
економічною і наближеною до реальних потреб людей похилого віку. 
Причому нестаціонарні заклади соціального захисту дозволяють підібрати 
індивідуально варіант обслуговування, в тому числі і на платній основі. У 
рамках таких установ розвиваються системи психологічної, медико-
соціальної та правової допомоги людям похилого віку.  
Центри соціального обслуговування забезпечують підтримку 
дозвільної і посильної громадської діяльності літніх, сприяють проведенню 
освітньо-освітньої та фізкультурно-оздоровчої роботи серед літніх [4,2].  
Залишається досить високою потреба соціального обслуговування в 
стаціонарних умовах. Мережа стаціонарних установ соціального 
обслуговування в перспективі повинна не тільки розширюватися, але і 
видозмінюватися. Переважаючі в даний час традиційні багатомісні будинки-
інтернати поступово повинні бути замінені стаціонарами інших типів.  
Істотно поліпшити стан клієнтів соціальних служб дозволить 
гуманізація підходу до соціального обслуговування людей похилого, що має 
на увазі:  
 - Введення гарантованого державою мінімуму надаються літнім людям 
соціальних послуг з тим, щоб підтримати відповідний рівень безпеки, 
комфортності життєдіяльності в літньому і літньому віці; забезпечити літнім 
громадянам сприятливі умови для реалізації їх прав та законних інтересів, 
участі в суспільному, економічному, культурному та духовному житті ; 
забезпечити захист громадян похилого віку від недобросовісних або 
протиправних дій у сфері соціального захисту та обслуговування;  
 - Недопущення відмови з боку державних соціальних служб у наданні 
гарантованих соціальних послуг з яким би то не було мотивів, у тому числі з 
причини хронічних інфекційних захворювань, а також туберкульозу, 
венеричних, психічних захворювань, алкоголізму, токсикоманії;  
 30 
 - Повага вибору громадян та надання можливостей для реалізації 
клієнтом права на альтернативне рішення (вибір державного або приватного 
установи, отримання послуг на постійній чи тимчасовій основі, 
безкоштовного або за плату, вибір закріпленого соціального працівника) 
шляхом реформування мережі закладів соціального обслуговування та 
докорінного поліпшення якості надаваних послуг;  
 - Облік національно-культурних особливостей, світоглядних і 
релігійних поглядів клієнтів соціальних служб шляхом індивідуалізації 
соціального обслуговування.  
Організація соціального обслуговування людей похилого повинна бути 
націлена на забезпечення безпечної старості через зниження впливу факторів 
соціального ризику та максимально можливу ступінь реалізації соціальних 
гарантій у поєднанні з наданням широкого спектру послуг в галузі 
профілактики та розвитку, щоб літні могли якомога довше зберігати 
соціальний тонус і звичний спосіб життя , залишаючись активними та 
корисними членами суспільства. 
 
1.3. Місце та роль соціального працівника в процесі соціально-
медичної реабілітації людей похилого віку в геріатричних 
пансіонатах 
 
У 80-ті роки розвитку соціальної допомоги літніх людей громадянам 
акцент був зроблений на справжнє обслуговування. З урахуванням цієї 
обставини була розроблена кваліфікована характеристика соціального 
працівника, визначені його посадові обов'язки. Разом з тим у реальній 
соціальній допомозі бідують і літні люди та інваліди, що знаходяться в 
будинках-інтернатах і люди передпенсійного віку.  
Старість - особливий період у житті людини, коли або взагалі не 
будуються далекосяжні плани, або різко звужуються і обмежуються 
вітальними потребами. Це період, коли з'являється безліч старечих недуг, які 
 31 
обумовлені не тільки, а може бути і не стільки наявністю хронічної 
соматичної патології. Зниження життєвого тонусу, що лежить в основі 
різноманітних недуг, в значній мірі пояснюється психологічним фактором - 
песимістичною оцінкою майбутнього, безперспективністю існування. При 
цьому, чим глибше самоаналіз, властивий даної особистості, тим складніше і 
болючіше психологічна перебудова. На стан життєвого тонусу впливає 
спосіб реагування на соматичні відчуття, які так само пов'язані з 
особливостями особистості літньої людини. Особливо загрожує у віці "відхід 
в хворобу". При підході до процесів старіння і старості розглядаються дві 
сторони цієї проблеми: особливості психічної діяльності, зумовлені віковими 
змінами мозкової діяльності, тобто біологічними процесами старіння; 
психологічні феномени, які становлять реакції старіючого людини на ці 
зміни або нову (внутрішню чи зовнішню) ситуацію, що склалася під впливом 
біологічних і соціальних факторів. Крім особистісних змін, пов'язаних з 
процесами старіння, важливо мати на увазі зміни психічних функцій. До них 
належать порушення пам'яті, уваги, емоційної сфери, психомоторної 
діяльності, орієнтування в цілому - порушення адаптаційних механізмів. [5]  
Особливу значимість спілкування з особами старшого віку мають 
придбання знання соціальним працівником по особливості розлади пам'яті. 
При відносній схоронності пам'яті на події багаторічної давності в старості 
страждає пам'ять на недавні події, порушується короткочасна пам'ять. Це 
може негативним чином позначитися на відносинах літню людину з 
обслуговуючим його соціальним працівником, коли виникають претензії до 
якості послуг, тривалості і кількості відвідувань і т.д. Ломка адаптаційного 
механізму, властива літньому віку, відбилося в нових умовах (при зміні місця 
проживання, первинного оточення, при необхідності здійснення контактів у 
незвичній обстановці і т.д.).  
Роль соціального працівника, що має постійний контакт з людьми 
похилого віку, полягає в тому, щоб будучи елементарно поінформованими 
про такі станах, вміти виявити ознаки захворювань і організовувати 
 32 
допомогу фахівця. Приміщення в будинок-інтернат для літньої людини є 
емоційним стресом, який несприятливо позначається на стан здоров'я, робить 
негативний вплив на його соціальну активність і може стати причиною 
психічного розладу. Діяльність соціального працівника, її зміст залежить від 
етапу "проходження" соціально-психологічної адаптації осіб похилого віку в 
будинку-інтернаті.  
Під час перебування літніх людей у приймально-карантинному 
відділенні будинку-інтернату велика роль відводиться соціальному 
працівнику. Вона полягає в тому, щоб роз'яснити функції цієї установи, 
ознайомити надійшли з розпорядком дня, з розташуванням побутових служб 
і медичних кабінетів, годинами роботи адміністрації і т.д. Проведення бесіди, 
ознайомлення з умовами життя в будинку-інтернаті людей похилого віку, які 
вирішили вступити в ці установи, багато в чому може знизити стан 
непевності і тривожності.  
Роль соціального працівника полягає в тому, щоб полегшити адаптацію 
літньої людини в нових умовах. Для це необхідні відомості про 
характерологічних особливостях літньої людини, схильностях і інтересах, 
установках і звичках. З'ясування цих обставин важливо і для створення 
мікросоціальних груп, так само переслідують мету поліпшення соціально-
психологічної адаптації осіб похилого віку.  
Крім вивчення особливостей особистості та інших обставин соціальної 
працівник може і повинна навчити літньої людини спілкуванню, вмінню 
розуміти людину більш слабе, ніж він сам, осмислення ситуації спільного 
проживання і т.д. За цих обставин соціальний працівник, володіючи певними 
знаннями і практичним досвідом, виступає і як соціальний психолог, і як 
соціальний педагог. При цьому соціальний працівник здійснює контакти з 
лікарем і медичним персоналом, використовуючи дані з історії хвороби про 
минуле життя літньої людини, знайомиться і зі станом його здоров'я, його 
можливостями до пересування, і зі ступенем схоронності до 
самообслуговування. Роль соціального працівника як фахівця, що володіє 
 33 
основами знань з геронтопсихології, деонтології та соціальної педагогіки, 
зростає і у зв'язку з необхідністю навчання персоналу будинків-інтернатів у 
диференційованому підході до літніх людей. Для соціального працівника в 
будинку-інтернаті для літніх людей та інвалідів представляє широке поле 
діяльності. [4]  
Соціальний працівник здійснює організацію соціально-середовищного 
впливу на людей похилого віку з урахуванням вікових особливостей, на 
основі вивчення їх побажань і потреб, рівня освіти і т.д. Особливу роль 
набуває організаційна робота по активному залученню літніх людей в 
громаді, з розвитку контактів між ними, зі створення мікросоціальних груп, 
проведення занять за інтересами. Здійснення цієї роботи спрямований на 
стабілізацію психологічного статусу літніх людей, що знаходяться в 
будинку-інтернаті, на відчуття наповненості життя, на усвідомлення того, що 
їхні інтереси враховуються працівниками установи.  
Таким чином протягом всього періоду проживання людей похилого 
віку в будинку-інтернаті вони потребують допомоги соціального працівника. 
По суті, він є основною "фігурою" в організації соціально-психологічної 
адаптації людей похилого віку. Місце соціального працівника в цій області 
діяльності установи сучасно визначено. Соціальний працівник - це 
спеціаліст, який володіє знаннями в області психології, соціальної 
педагогіки, соціології тощо, у своїй повсякденній діяльності контактує з 
іншими фахівцями, а за відсутності їх виконує їх функції. Значна роль в 
організації реабілітаційних заходів належить лікареві, який, грунтуючись на 
показаннях стану здоров'я, здатності до самообслуговування та пересування, 
визначає показання та протипоказання до проведення реабілітаційних 
заходів, контролює вплив цих заходів на стан здоров'я і оцінює їх 
ефективність. Реабілітаційні заходи в будинках-інтернатах для людей 
похилого повинні здійснюватися бажано за індивідуальними програмами, де 
прогнозується певний ефект в кожному конкретному випадку. Повинна 
враховуватися індивідуальність людини - це набір специфічних, властивих 
 34 
тільки даній людині, психологічних особливостей, які розглядаються в 
комплексі. [5] 
 
Висновки до першого розділу 
 
Аналіз теоретичного доробку щодо сутності реабілітаційного процесу 
та практики соціальної реабілітації показав, що між ними існує тісний 
взаємозв’язок. Зокрема, теорія пояснює проблему та вказує на результат, 
якого потрібно досягти, а практика визначає яким чином це можна зробити за 
існуючих суспільних умов. Теоретичні концепції розширюють можливості 
практичної соціальної роботи з окремими групами клієнтів, даючи для цього 
теоретичне обґрунтування проблеми, особливостей соціальної групи тощо. 
Хоча, існують і певні розбіжності: теоретики, наприклад, більше схиляються 
до визначення індивідуального аспекту, наголошують на взаємодії окремої 
особи та суспільства, а практика показує значимість суспільних змін, як то 
готовність соціальних інститутів до інтеграції реабілітованих осіб, 
відновлення соціального статусу особистості, зміну існуючих суспільних 
цінностей тощо. Але, безумовно, лише поєднання теоретичних та практичних 
підходів може дати цілісне уявлення про соціальну реабілітацію, її основні 
складові та поняття. 
Підсумовуючи вищесказане, можна визначити, що соціальна 
реабілітація є процесом, що має на меті відновлення важливих функцій 
життєдіяльності людини і суспільства через соціалізацію та адаптацію до 
існуючих соціальних умов, ітеграцію / реінтеграцію людини у суспільство та 
їх взаємовплив один на одного, розвиток людського капіталу та зміну 
існуючих суспільних стереотипів. При цьому використовується комплекс або 
система заходів медичної, психологічної, трудової, технічної, педагогічної, 
освітньої та соціальної реабілітації. До того ж, соціальна реабілітація 
повинна вирішувати проблеми на індивідуальному, сімейному, суспільному 
рівнях. 
 35 
Отже, соціальна технологія — це, насамперед, розробка методів і 
методик результативного, раціонального і цілеспрямованого соціального 
впливу. Однак цей вплив не зводиться до сукупності механічного набору 
операцій. У технологічній послідовності ці операції скоординовані й 
субординовані, упорядковані та регламентовані. 
Автори підручника "Технология социальной работы" за загальною 
редакцією І.Г. Зайнишева вважають, що наявність численних соціальних 
технологій викликає необхідність їх класифікації і типізації. Типологія як 
науковий метод, основою якого є розчленовування систем об'єктів і їх 
угруповання за допомогою узагальненої моделі чи типу, виконує важливу 
методологічну функцію. Основні логічні форми — тип, класифікація, 
систематика. 
Типологія в соціальній роботі: а) є формою наукового обґрунтування і 
програмування соціальних технологій; б) виконує прогностичну функцію (на 
основі творчої переробки інструментарію, який використовується на 
практиці, надає можливість прогнозувати результат застосування тих чи 
інших технологій в різних умовах); в) виконує орієнтовану функцію. В основі 
класифікації і типізації соціальних технологій лежать ті самі принципи, що 
використовуються у будь-якій іншій практичній діяльності. 
Для класифікації соціальних технологій, найбільш важливими є їхня 
систематизація, заснована на пізнанні істотних зв'язків між окремими видами 
технологій. 
Приступаючи до розгляду класифікації соціальних технологій, слід 
зазначити, що навіть найпростіші з них мають складну зовнішню і 
внутрішню структури (мікро- і макрорівні тощо), у результаті чого будь-яка 
їх класифікація не може бути однолінійною і становить складне 
розгалуження. 
Основою типології соціальних технологій можуть стати такі ознаки: 
· ступінь асоційованості об'єкта впливу (особистість, суспільство, 
соціальні групи, трудовий колектив); 
 36 
· масштаби та ієрархія впливу (глобальні, континентальні, регіональні і 
т. д.); 
· сфера соціалізації і життєдіяльності людей (виробнича, політична, 
соціальна, духовна); 
· ступінь зрілості соціальних об'єктів; 
· інструментарій, способи і засоби впливу, що використовуються для 
розв'язання поставлених завдань; 
· галузь громадського життя: економіка, творчість, охорона здоров'я, 
наукова діяльність; 
· рівень розробки соціальних технологій (теоретичний, конкретно-
прикладний); 
· мета, реалізована в результаті застосування певної технології. 
Питання про класифікацію соціальних технологій є складним і 
дискусійним. Як до розробки, так і до типізації соціальних технологій є різні 
підходи. Вони диктуються не тільки рідними поглядами вчених, що 
займаються дослідженнями в цій сфері, але і різними параметрами, що 
обираються як підстава класифікації. 
Роль соціального працівника, що має постійний контакт з людьми 
похилого віку, полягає в тому, щоб будучи елементарно поінформованими 
про такі станах, вміти виявити ознаки захворювань і організовувати 
допомогу фахівця. Приміщення в будинок-інтернат для літньої людини є 
емоційним стресом, який несприятливо позначається на стан здоров'я, робить 
негативний вплив на його соціальну активність і може стати причиною 
психічного розладу. Діяльність соціального працівника, її зміст залежить від 
етапу "проходження" соціально-психологічної адаптації осіб похилого віку в 
будинку-інтернаті.  
Соціальний працівник здійснює організацію соціально-середовищного 
впливу на людей похилого віку з урахуванням вікових особливостей, на 
основі вивчення їх побажань і потреб, рівня освіти і т.д. Особливу роль 
набуває організаційна робота по активному залученню літніх людей в 
 37 
громаді, з розвитку контактів між ними, зі створення мікросоціальних груп, 
проведення занять за інтересами. Здійснення цієї роботи спрямований на 
стабілізацію психологічного статусу літніх людей, що знаходяться в 
будинку-інтернаті, на відчуття наповненості життя, на усвідомлення того, що 
їхні інтереси враховуються працівниками установи.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 38 
РОЗДІЛ 2  
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ СОЦІАЛЬНО-
МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ НА ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ 
 
2.1.     Характеристика особливостей роботи  відділення соціально-
медичної реабілітації при КЗ «Черкаському геріатричному 
пансіонаті ЧОР» як суб’єкта соціально-медичної реабілітації осіб 
похилого віку в стаціонарних установах. 
 
Комунальний заклад „Черкаський геріатричний пансіонат Черкаської 
обласної ради”  є стаціонарною соціально-медичною установою для: 
постійного та тимчасового (терміном від 1 до 6 місяців) проживання 
громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують 
стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування; соціальної та 
медичної реабілітації за показаннями. 
Пансіонат розрахований на 160 місць та функціонує в складі 
геріатричного та реабілітаційного відділень. 
Основним завданням пансіонату є: 
забезпечення належних умов для проживання, соціально-побутового 
обслуговування, надання медичної допомоги громадянам похилого віку, 
ветеранів війни та праці, інвалідам, які потребують стороннього догляду і 
допомоги; 
надання кваліфікованої соціально-медичної і психологічної 
реабілітаційної допомоги підопічним відповідно до показань та 
реабілітаційних програм (Додаток А). 
Алгоритм влаштування до центру медико-соціальної реабілітації 
«Здоров’я» на платній основі: 
 підопічний (або один з родичів) звертається до директора закладу 
з заявою; 
 39 
 завідуючий центру реабілітації надає необхідний перелік 
документів, та готує клопотання перед Головним управлінням 
праці та соціального захисту населення для видачі путівки на 
поселення; 
 при наявності усіх документі та путівки Головного управління 
здійснюється поселення підопічного до центру; 
 бухгалтером закладу виписується рахунок на оплату платних 
послуг; 
 формується справа (Додаток Б). 
Алгоритм влаштування до центру медико-соціальної реабілітації 
«Здоров’я» на повне державне утримання здійснюється аналогічно до  
платної основи, але рахунок на оплату платних послуг заміняється 
необхідними документами на запит на пенсію (Додаток В). Підопічний, який 
перебуває на повному держаному утриманні отримує лише частину своєї 
пенсії в розмірі 25%, 75 % пенсії  відраховується на рахунок пансіонату для 
утримання особи. 
Центр медико-соціальної реабілітації «Здоров’я» було створений на базі 
Черкаського пансіонату ветеранів війни та праці в грудні 1997 р. В результаті 
чотирнадцятирічної діяльності Центру соціально-медичної реабілітації при 
Черкаському пансіонаті пройшли  соціальну реабілітацію біля 3 тис. хворих.  
35% хворих, котрі пройшли курс реабілітації – навчилися самостійно 
себе обслуговувати, 17% (з працюючих) повернулись до роботи за фахом або 
до праці в полегшених умовах, тобто у 40-45% хворих вдається досягнути 
значної позитивної динаміки з практичним відновлення вищих психічних та 
рухових функцій, що значно вище показників амбулаторного ведення хворих.  
До Центру реабілітації поступали на відновне лікування не тільки хворі 
Черкаської, а і інших областей (Київська, Полтавська, Харківська, Одеська, 
Вінницька та інші). 
Враховуючи кадровий, науковий підхід, розроблені ексклюзивні 
методики поетапної не медикаментозної реабілітації хворих, що перенесли 
 40 
інсульт, методик відновлення мовних розладів. В центрі ведеться наукова 
праця спільно з Харківською Академією післядипломної освіти. В 2008 році 
захищена кандидатська дисертація по реабілітації.  
В 2011 році створений філіал Харківської медичної Академії 
післядипломної освіти на базі відділення соціально-медичної реабілітації 
Черкаського геріатричного пансіонату хворих на цереброваскулярну та 
травматичну патологію в Черкаському регіоні, м. Черкаси.  
Розроблена програма циклу спеціалізації з питань медичної та соціальної 
реабілітації для слухачів відділень післядипломної освіти середнього 
медичного персоналу. Все це дасть змогу надати висококваліфіковану 
допомогу пацієнтам Черкаської області та створити в короткостроковій 
перспективі  (1-1.5 роки) міжрегіонального Центру реабілітації та центру по 
підвищенню кваліфікації та навчань соціальних та медичних працівників 
закладів України.  
Считается, что реабилитационные мероприятия могут быть эффективны 
у 80% лиц, перенесших инсульт, у 10% может произойти самостоятельное 
полное восстановление и у 10% - реабилитационные мероприятия 
бесперспективны. Постинсультная инвалидизация занимает первое место 
среди всех причин инвалидности.   По данным национального регистра, 31% 
пациентов, перенесших инсульт, требуется постоянный уход, а 20% не могут 
самостоятельно ходить. А к труду возвращается лишь 10-20% инсультных 
больных, притом, что одна треть — люди трудоспособного возраста. 
Основними чинниками, що викликають глибоку інвалідизацію хворих 
після церебрального інсульту, черепно-мозкових травм, травм опорно-
рухового апарату є: руховий дефіцит, мовні розлади, когнітивні і емоційні 
порушення, больові синдроми. Важливою особливістю є той факт, що після 
перенесеного інсульту – можливе відновлення порушених функцій, тому 
необхідна правильна і своєчасна рання (починаючи з 3-6 тижня) 
спеціалізована реабілітаційна допомога цим хворим, яка вважається 
ефективною в термін до 12 місяців від початку захворювання. 
 41 
Високий  рівень ускладнень та інвалідності після перенесеного 
інсульту зумовлений: 
 відсутністю координаторних заходів на етапі ранньої реабілітації (з 3-5 
дня до 2 тижнів) післяінсультних хворих; 
 невизначеністю єдиного організаційного підходу що до реабілітаційних 
заходів на етапі раннього відновлювального періоду (з 2 тижня до 6 місяців); 
 відсутністю спеціалізованого потужного реабілітаційного відділення 
(Центру) з достатньою матеріально-технічною базою що до виконання 
статутних завдань раннього активного відновлення хворого на першому році 
захворювання.  
Зниження відсотка втрати працездатності у пацієнтів, зменшення 
психологічного травмування, адаптація пацієнтів до побутових умов 
проживання, відновлення порушеної психіки і віри в себе, формування 
адекватного відношення хворого до власного дефекту, повна соціальна 
незалежність від рідних і близьких, а також по можливості повернення до 
професійної діяльності або фахова  переорієнтація хворого – все це важливі 
критерії соціального аспекту роботи реабілітаційного етапу 
відновлювального лікування. 
Виконання Програми дасть змогу:  
-    підвищити тривалість та якість життя населення;  
-  зменшити кількість випадків ускладнень, зумовлених перенесеними 
мозковими інсультами та травмами нервової системи; 
-    зменшити кількість випадків глибокої інвалідності та смертності;  
-  знизити рівень первинного виходу на інвалідність (насамперед хворих 
працездатного віку) внаслідок ускладнень;  
- організувати у м. Черкаси обласного Центру реабілітації як 
міжрегіональний спеціалізований заклад соціально-медичної реабілітації на 
базі Черкаського пансіонату ветеранів війни та праці, який буде займати одне 
з провідних місць в Україні. 
 42 
Зниження відсотка втрати працездатності у пацієнтів, зменшення 
психологічного травмування, адаптація пацієнтів до побутових умов 
проживання, відновлення порушеної психіки і віри в себе, формування 
адекватного відношення хворого до власного дефекту, повна соціальна 
незалежність від рідних і близьких, а також по можливості повернення до 
професійної діяльності або фахова  переорієнтація хворого – все це важливі 
критерії соціального аспекту роботи реабілітаційного етапу 
відновлювального лікування. 
В Черкаській області за 2011 рік було зареєстровано біля 3 тисяч  
випадків мозкового інсульту та  1.6 тисяч випадків травм головного та 
спинного мозку. Цереброваскулярні захворювання (за даними центру 
реабілітації при Черкаському пансіонаті ветеранів) в 78% випадків 
призводять до розвитку інвалідності та значно погіршують якість життя 
хворих. 53% з них потребують сторонньої допомоги, 48% мають 
інвалідизуючі геміпарези, у 30% розвивається психоорганічний синдром. 
Молодшає і вік розвитку мозкового інсульту, так кількість осіб 
працездатного віку за останні 6 років зросла в 5 разів. До праці повертаються 
не більше 15%, що вижили після інсульту, а 20% до кінця життя потребують 
сторонньої допомоги. 
Реабілітації потребують 90 % пацієнтів з перенесеними мозковими 
інсультами. Головне спрямування реабілітації полягає у відновленні 
соціальної адаптації хворих. Метою реабілітації хворих після перенесеного 
інсульту є скорочення неврологічного дефіциту, відновлення побутових 
навиків, корекція когнітивного дефіциту, що приведе до поліпшення якості 
життя і соціальній адаптації цих пацієнтів, зменшенню тягаря інсульту для їх 
сімей і суспільства.  
Основними чинниками, що викликають глибоку інвалідизацію хворих 
після церебрального інсульту, черепно-мозкових травм, травм опорно-
рухового апарату є: руховий дефіцит, мовні розлади, когнітивні і емоційні 
порушення, больові синдроми. Важливою особливістю є той факт, що після 
 43 
перенесеного інсульту – можливе відновлення порушених функцій, тому 
необхідна правильна і своєчасна рання (починаючи з 3-6 тижня) 
спеціалізована реабілітаційна допомога цим хворим, яка вважається 
ефективною в термін до 12 місяців від початку захворювання. 
При підтримці реабілітаційного Центру м. Санта – Роза, штат 
Каліфорнія США – в Черкаській області 1997 році вперше був створено 
Центр ранньої соціально-медичної реабілітації. В роботі  вдало поєднані 
програми і методики реабілітації української та американської медичної 
школи. Враховуючи кадровий, науковий потенціал, розроблені ексклюзивні 
методики поетапної немедикаментозної реабілітації хворих Центру 
соціально-медичної реабілітації при Черкаському геріатричному пансіонаті. 
 Заклад, а саме, Центр соціально-медичної реабілітації „Здоров’я” при 
Черкаському геріатричному пансіонаті налічує 25 ліжко-місць і займає 
площу другого поверху п’ятиповерхової будівлі пансіонату (Додаток Д).  
Палати розраховані на 1-2 ліжка, харчування – 4 разове. 
Медсестри та санітари чергують цілодобово позмінно за графіком 
роботи (Додаток Е). У центрі  проводиться: психологічна адаптація 
(проведення лекцій, бесід, відеофільми, можливий щоденний контакт 
пацієнтів з близькими людьми у вільний від занять час) (Додаток Ж), 
навчання пацієнтів навичкам ходіння та самообслуговування, відновлення 
побутових навиків.  
За кожним хворим закріплюється інструктор з ЛФК, який окремо 
проводить розробку кінцівок хворого по індивідуальній програмі (Додаток 
К). Палатна медсестра навчає навикам ходи, навикам окупаційної терапії 
(Додаток Л).  
При пансіонаті працює фізіотерапевтичне відділення, проводиться 
заняття логопеда з хворими з мовними  порушеннями (Додаток М).  
У Центрі  проводиться: психологічна адаптація та навчання пацієнтів 
навичкам ходіння та самообслуговування, відновлення рухових та мовних 
функцій у хворих з наслідками перенесених інсультів, черепно-мозкових та 
 44 
спінальних травм. Нами розроблені щотижневі індивідуальні програми для 
кожного хворого на термін перебування у відділенні, з урахуванням супутніх 
хвороб та реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження.  
Для клініко-функціонального контролю за адекватністю та 
ефективністю програм реабілітації використовується: 
 Клініко-неврологічне обстеження хворих; 
 4-х бальна шкала для оцінки неврологічногго дефіціту у 
постінсультних хворих; 
 Шкала PULSES для оцінки общего функціонального відновлення; 
 Індекс Бартела для оцінки повсякденної життевої активності; 
 «Опитувач мови» (N.D. Lincoln, D. Wade) для оцінки стану 
экспресивної та імпресивної сторони мови; 
 Шкала Поваляевой для оцінки ступеню важкості дізартрії; 
 Шкала тривоги Гамільтона (ШТГ); 
 Шкала депресії Гамільтона (ШДГ); 
 Компьютерна томографія головного мозку; 
 Транскраніальна доплерографія судин головного мозку та шиї. 
Працівники центру продовжують розробку та створення власних 
сучасних програм і методик реабілітації: 
- індивідуальні потижневі програми на кожного хворого; 
- методичні рекомендації мовних розладів у клініці гострих порушень 
мозкового кровообігу; 
- реабілітаційні цілі мультидисциплінарної бригади; 
- індивідуальний комплекс реабілітаційних програм, спрямований на 
відновлення мовного дефіциту, що дозволяє підвищити ефективність 
реабілітації хворих, збільшити їхні комунікативні можливості, поліпшити 
соціальну адаптацію, підвищити повсякденну життєву активність; 
- інструкції з  прийому їжі; 
- інструкції з купання; 
 45 
- проект та встановлена підвісна рейкова дорога для фіксації хворих при 
ходьбі. 
В центрі ведеться наукова праця спільно з Харківською Академією 
післядипломної освіти. Матеріали дисертації опубліковані у 11 друкованих 
працях. 
Проведено аналіз ефективності заходів за 12 років (1998 - 2010 р.) і 
статистично оброблені матеріали 3600 спостережень за хворими, які 
перенесли мозковий інсульт.  
Результатом проведеної реабілітації повинні бути максимально відновлені 
втрачені функції, відновлення порушеної психіки і віри в себе, повна 
соціальна незалежність від рідних і близьких, а також по можливості 
повернення до професійної діяльності, або фахова переорієнтація хворого. В 
результаті 17% пацієнтів повернулися до роботи за фахом, 20% — до праці в 
полегшених умовах, тобто 35—40% хворих вдається досягнути значної 
позитивної  динаміки з практичним відновленням вищих психічних і рухових 
функцій, що значно вище показників амбулаторного ведення хворих. Після 
логотерапії у 45% хворих виявлена позитивна динаміка мовних порушень. 
Працівники Центру продовжують розробку та створення власних 
сучасних програм і методик реабілітації. В Центрі спільно з Харківською 
Академією післядипломної освіти ведеться наукова праця по реабілітації 
хворих, котрі перенесли гостре порушення мозкового кровообігу за реєстром 
Державної цільової програми "Медична реабілітація"на 2011-2015 роки. 
 Зниження відсотка втрати працездатності у пацієнтів, зменшення 
психологічного травмування, адаптація пацієнтів до побутових умов 
проживання при лікуванні в умовах ЦР, відновлення порушеної психіки і 
віри в себе, формування адекватного відношення хворого до власного 
дефекту, повна соціальна незалежність від рідних і близьких, а також по 
можливості повернення до професійної діяльності або фахова  переорієнтація 
хворого – все це важливі критерії соціального аспекту роботи Центру 
соціально-медичної реабілітації. Впровадження в практичну роботу 
 46 
розроблених індивідуальних відновлювальних комплексів з урахуванням 
конкретної форми порушення мови дозволить підвищити ефективність 
реабілітації хворих, збільшити їхні комунікативні можливості, поліпшити 
соціальну адаптацію, підвищити повсякденну життєву активність, що в 
остаточному підсумку буде сприяти зменшенню тягаря інсульту для 
суспільства. 
 
2.2. Динаміка психологічного стану людини похилого віку в процесі 
соціально-медичної реабілітації в геріатричних пансіонатах 
 
Центр спрямовує свою роботу на покращення фізіологічного стану 
здоров’я та якості життя осіб похилого віку. Для людей з обмеженими 
фізичними можливостями створено всі необхідні умови для того, щоб вони 
могли без перешкод користуватись усіма благами цивілізації: зроблено 
пандуси, з’їзди з тротуарів, а в приміщенні працюють ліфти. 
Персонал уважно ставиться до своїх підопічних, тут знають звички, 
захоплення літніх людей, прагнуть допомогти у важку хвилину, підняти 
настрій. До цієї установи приходять і волонтери, небайдужі до долі 
стареньких. 
Медпрацівники проводять щоденну фізичну зарядку, яка стимулює 
енергію й апетит, сприяє гарному настрою. Істотним доповненням до цього 
слугують процедури, які проводяться у фізіотерапевтичному кабінеті 
(дарсонваль, електрофорез, ампліпульс, кварц, УВЧ, ультразвук, інгалятор, 
тубус кварц, вібровітал, магніт, термомасажна кушетка “Серагем” й ін.). 
Ліжкові хворі отримують такі послуги у власних кімнатах. 
У пансіонаті створено соціально-реабілітаційні та культурно-освітні 
послуги, де мешканці мають можливість займатися у спортзалі (для тих, хто 
потребує спеціальних вправ із відновлення рухливості кінцівок та хребта), 
користуватися бібліотекою та відеозалою, послугами працетерапії (допомога 
в підсобному господарстві, на харчоблоці, в овочесховищі). 
 47 
В актовому залі мешканці пансіонату мають змогу відвідувати 
різноманітні концерти, виступи творчих колективів області, а також самим 
брати участь у художній самодіяльності. На території пансіонату є окрема 
кімната для проведення обрядів: служби, сповіді, причастя та інших, котрі 
проводить священик православної церкви. 
Мешканцями геріатричного пансіонату можуть бути особи пенсійного 
віку, інваліди І та II груп, старші 18 років, які за станом здоров’я потребують 
стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги та 
яким, згідно з медичним висновком, не протипоказане перебування в пансіо-
наті. Нині тут проживає одиноких – 39,06 %, тих, що мають матір – 3,18 %, 
батька – 0,52 %, сестру – 11,97 %, брата – 8,85 %, племінників – 9,37 %, тітку 
– 1,04 %, сина – 11,45 %, доньку – 6,72 %, внуків – 4,16 %, невістку – 1,58 %, 
чоловіка – 1,58 %, бабусю – 0,52 %. 
У кімнатах, де проживають мешканці пансіонату, створено відповідні 
санітарно-гігієнічні умови: оптимальною температурою приміщення за 
суворого постільного режиму хворого є 20 °, за вільного постільного режиму 
– 22-23 °. Сухість повітря в приміщеннях із центральним опалюванням 
погано переносять хворі хронічними захворюваннями легенів, зокрема 
хронічним бронхітом, що сприяє появі кашлю. Для того, щоб зробити повітря 
приміщення вологішим, біля батарей центрального опалювання ставлять 
посуд із водою. 
Аналіз форм захворювань у підопічних показав, що найбільше 
відзначається серцево-судинних захворювань, до того ж у більшості з них II 
ступінь функціональної недостатності й лише в 40,0 % – перший. З інших 
захворювань - хвороби органів дихання (23,6 %), зору (13,4 %), опорно-
рухового апарату (68,2 %), нервової системи (7,8 %), шлунково-кишкового 
тракту (5,7 %), психічні розлади (6,6 %). Із серцево-судинних: найбільш часті 
гіпертонічні хвороби (52 %), атеросклеротичний кардіосклероз (41,7 %), 
церебральний атеросклероз (52,1 %). Особливості розвитку цих захворювань 
зумовлені специфікою вікових змін, що диктує необхідність знань лікарями 
 48 
основ геронтології. Лише під час урахування цих умов призначення трудових 
процесів буде здійснюватися правильно й вони зможуть дати терапевтичний 
ефект. 
Відновна терапія, або реабілітація, розглядається як складний процес, у 
який входять медична, психологічна, соціальна, трудова, професійна 
реабілітація. Усі види реабілітації тісно пов’язані між собою й мають на меті 
відновлення здоров’я хворого. Важливою особливістю реабілітації в геріатрії 
є те, що хворі літнього віку потребують підбадьорення та стимулювання 
більшою мірою, ніж молоді люди. У багатьох із них перенесене ускладнення 
патологічного процесу або травми із залишковими явищами й розвинута 
свідомість власної фізичної неповноцінності призводять до зниження 
спілкування з іншими особами. Водночас існує бажання боротися за 
відновлення втрачених функцій, щось робити для себе, щоб знову бути 
незалежним від сторонньої допомоги. Отож воля хворого -найбільш 
важливий елемент реабілітації. Медичному персоналу часто необхідні великі 
зусилля, щоб розвинути у хворого відчуття власної гідності, навчити його 
думати про себе як про особистість, стимулювати до проведення відновного 
лікування. Під час здійснення реабілітаційної терапії велике значення має 
наперед складений план відновної терапії, ознайомлення пацієнта з його 
деталями. Обґрунтування цього плану покращує самопочуття хворого, 
укріплює його рішучість боротися за своє одужання, знімає депресію. 
У пансіонаті проводяться заняття з ЛФК, які підтримують нормальний 
рівень діяльності та працездатності людини. Застосовуються вправи малої та 
середньої інтенсивності, з помірною амплітудою рухів. Велику увагу 
приділяють виробленню та постановці правильного дихання: воно має бути 
вільним, глибоким. Заняття проводять індивідуально або груповим методом. 
Якщо настає втома, їх відразу припиняють. Важливо також, щоб у групі всі 
були одного віку, статі, фізичної підготовленості. За віком групи 
комплектують так: чоловіки 35-40 років, 41-60 років, 61 року і старші, жінки 
-30-35 років, 36-45 років, 46-55 років, 56 років і старші. 
 49 
Під час призначення фізичних методів лікування враховуються 
особливості старіючого організму й передусім серцево-судинної системи, 
зміни її реактивності. Перед призначенням апаратної фізіотерапії та 
бальнеологічних процедур проводиться ретельне клінічне обстеження, 
вивчення функції серцево-судинної системи. У пансіонаті проводиться 
водолікування. Багато осіб літнього віку добре переносять кисневі, 
йодобромні ванни. Велике навантаження на серцево-судинну систему дають 
сульфідні ванни, які здебільшого рекомендуються тільки як місцева 
процедура на кінцівці. Несприятлива дія на коронарний кровообіг у людей із 
коронаросклерозом, схильністю до загострення коронарної недостатності 
часто відзначається під час застосування вуглекислих (нарзанових) ванн. 
Призначають їх хворим старше 60 років тільки після повної оцінки стану 
хворого, вивчення електрокардіографічних даних. Прийому вуглекислих 
ванн мають передувати хвойні або кисневі ванни. 
Достатньо широко в реабілітації застосовується масаж залежно від 
призначень: класичний, сегментарний або точковий. За місяць у пансіонаті 
масажується 16 осіб, яким проводять по десять процедур. Основні проблеми 
– болі в шийнокомірцевій ділянці, верхніх і нижніх кінцівок, спині, попереку. 
Одним з основних чинників відновної терапії є добре організована 
працетерапія, яка здійснюється з урахуванням медичних показань, 
зумовлених необхідністю відновлення функцій ураженої частини тіла, 
професійних навиків і психологічної установки хворого. Трудова діяльність, 
безумовно, сприяє швидшому відновленню здоров’я. 
Лікар геріатричного пансіонату виконує лікувально-консультативну 
функцію та керує середнім і молодшим медичним персоналом та 
працеінструкторами, які забезпечуюсь проведення працетерапії. Він, 
ураховуючи результати та рекомендації поглиблених медичних оглядів і 
загального клінічного обстеження, призначає кожному хворому вид, режим, 
тривалість трудових процесів, визначає спільно з працеінструктором можливі 
варіанти трудових процесів і все це відображає в історії хвороби, складаючи 
 50 
списки осіб, які за станом здоров’я, ступеня вираження дефекту та 
збереженням функціональних можливостей, можуть брати участь у 
працетерапії. Під його керівництвом розробляються правила внутрішнього 
розпорядку в ЛТМ і для інших об’єктів, де проводять роботи. Середній 
медичний персонал геріатричного пансіонату контролює виконання 
призначень лікаря в проведенні трудових процесів, стежить за проведенням і 
дотриманням профілактичного й санітарно-гігієнічного режиму під час 
роботи підопічних. 
У геріатричному пансіонаті за висновком лікаря трудові процеси були 
призначені 95 % підопічних, із них брали участь у трудових процесах лише 
80,9 %, що свідчить про недостатність уваги персоналу, який забезпечує 
проведення трудових процесів до призначень лікаря. Водночас оцінка стану 
здоров’я осіб, які беруть участь у трудових процесах, показала, що більшість 
із них, віком від 65 до 74 років, страждають різними порушеннями зі сторони 
життєво важливих органів та систем організму. У міру збільшення віку 
кількість осіб, котрі беруть участь у трудовому процесі, непохитно 
зменшується. На момент обстеження кількість потребуючих за станам 
здоров’я в постійному сторонньому догляді було 52,0 %. Як виявилося під 
час аналізу контингенту геріатричного пансіонату із числа підопічних, які 
беруть участь у трудових процесах, 53,3 % страждають різноманітними 
супроводжуючими захворюваннями, що також обмежує можливість 
заохочення їх до праці. Усе це визначає основні тенденції під час розробки 
оптимальних видів та режимів працетерапії (табл. 1). 
Таблиця 1 
Участь мешканців пансіонату в трудових процесах 
Вид трудового процесу Кількість підопічних 
абсолютне число (n) кількість (%) 
Допоміжна робота 81 42,2 
Підсобне господарство 44 23,1 
 51 
Лікувально-трудові 62 32,3 
майстерні 
Дослідження проблеми організації психолого-фізичної роботи з 
людьми похилого віку проводилися на базі Черкаського геріатричного 
пансіонату. 
Особи похилого віку були кваліфіковані медико-психологічною 
комісією як такі, що постійно проживали в геріатричному пансіонаті. Нині 
тут проживає 192 особи, із них – 84 чоловіки, або 43,75 % (зрілого віку – 8 
осіб (9,5 %); середнього – 17 (20,2 %); похилого – 32 (38 %); старечого – 25 
(29,8 %); довгожителів – 2 (2,5 %)) та 108 жінок, або 56,25 % (зрілого віку – 2 
(1,8 %); середнього – 5 (4,6 %); похилого – 34 (31,5 %); старечого – 63 (58,3 
%); довгожительок – 4 (3,8 %)). Це люди похилого віку, з обмеженими 
фізичними можливостями, які потребують цілодобової медичної та 
соціально-побутової підтримки (рис. 1). 
 
Рис. 1. Вікова категорія геріатричного пансіонату 
Аналіз видів праці з обслуговування геріатричного пансіонату показав, 
що 51,4 % підопічних із найбільш збереженою працездатністю беруть участь 
у прибиранні приміщень; 14,3 % – у прибиранні території; 21,8 % – 
працюють у їдальнях і на кухні; 2,2 % – зайняті дрібним ремонтом білизни та 
прасуванням; 8,1 % – працюють у пральні та лазні; 4,9 % – займаються 
доставкою їжі й газет; 1,8 % – працюють у бібліотеці; решта (1,5 %) зайняті 
чергуванням у коридорі, їдальні, буфеті, на прохідній та інших роботах. 
Приведені нами дані про види праці в геріатричних пансіонатах не 
 52 
виключають можливості працювати особам із хронічними захворюваннями 
психоневрологічного характеру. 
Слід визнати, що нині види трудових процесів у допоміжних, 
господарських справах недостатньо різноманітні й не слугують методом 
функціональної терапії з урахуванням наявного дефекту у хворого. 
Вищесказане дає змогу рекомендувати в щоденній практиці ширше 
використовувати запропонований і доповнений список приблизних видів 
праці в підсобному господарстві й на допоміжних роботах. 
 
2.3. Шляхи підвищення ефективності соціально-медичної реабілітації 
людей похилого віку в геріатричному пансіонаті 
 
Збільшення        чисельності        людей похилого віку в сучасному 
суспільстві та подовження тривалості їх життя вимагає підвищеної уваги до 
даної категорії громадян та вирішення різноманітних проблем, які пов’язані з 
їх життєдіяльністю, а саме: зростання хронічних та психічних захворювань, а 
звідси, періоду їх безпомічного існування; проблем соціального та 
психологічного характеру тощо. 
Однак як сучасна практика, так і наукові дослідження доводять, що 
один з реальних шляхів щодо забезпечення людині гідної старості – 
організація ефективної соціальної роботи. 
Аналіз науково-методичної літератури свідчить про те, що проблемі 
підвищення ефективності соціальної роботи з людьми похилого віку 
приділяється велика увага з боку фахівців. Різні аспекти цієї проблеми 
розглядали Каммінз, Генрі, Шапіро, Яцемірська та ін. Але незважаючи на 
значну діяльність спеціалістів в даному напрямі, питання належної 
організації соціальної роботи в спеціальних закладах для людей похилого 
віку і досі залишається до кінця не вирішеним. 
Підвищений інтерес до глибокого усвідомлення процесу старіння і 
осмислення його наслідків для політичних, економічних, соціальних 
 53 
правових структур інститутів суспільства привернув увагу до зародження 
геронтології.         Геронтологи         розглядають проблему старіння в 
чотирьох вимірах: в хронологічному, біологічному, психологічному і 
соціальному. 
Термін “соціальна геронтологія” був вперше вжитий американським 
вченим Д. Стігліцем у кінці 40-х років минулого століття для вивчення такої 
області геронтології, яка пов’язана з впливом соціальних і соціально-
культурних умов на процес старіння і з соціальними наслідками цього 
процесу. 
Важливою частиною соціології старіння є аналіз соціально-
психологічної специфіки періоду     старості.     Соціальна     геронтологія 
характеризує старість переважно як період рассоціолізації, розриву основних 
соціальних зв’язків. Так, по Д. Бромлей, невідворотність розриву між 
суспільством і особистістю пов’язана          з          залишенням          роботи, 
відокремленням від батьків дорослих дітей, що нерідко супроводжується 
погіршенням здоров’я людей похилого віку, звуженням кола їх інтересів і 
зосередженням на своєму внутрішньому світі. 
Головна причина зростаючого інтересу до геронтології, як науки, і до 
людей похилого віку, як до групи населення, полягає в тому, що 
збільшується відносно і пропорційно група людей, що старіше за 65 років. 
Особливо швидко за кордоном зростає група населення старіше за 85 років, 
хоча слід відзначити, що люди старші за 75 років, як правило, потрапляють в 
зону підвищеного ризику і можуть стати інвалідами частіше, ніж будь-яка 
інша вікова група. 
Аналіз становища громадян літнього віку й інвалідів вітчизняними та 
зарубіжними дослідниками свідчить про те, що вони є найбільш соціально 
незахищеними категоріями населення серед тих, хто потребує особливої 
уваги й соціального захисту з боку держави. 
Старість як період життя людей вбирає в себе багато корінних проблем 
як біолого-медичної сфери, так і соціальної та побутової. Це пояснюється 
 54 
тим, що люди похилого віку відносяться до категорії "маломобільного" 
населення і є найменш захищеною, соціально вразливою частиною 
суспільства. Це пов'язано, насамперед,          фізичним          станом,          із 
захворюваннями, зі зниженою руховою активністю.         Крім         цього,         
соціальна незахищеність людей похилого віку пов'язана з наявністю у 
багатьох із них психічних розладів, що відбивається на їхньому відношенні 
до суспільства, й ускладнює адекватний контакт з ним [4]. 
Психологічні проблеми виникають при зміні звичного способу життя й 
спілкування у зв'язку з виходом на пенсію, при настанні самотності в 
результаті втрати дружина або чоловіка, при загострені характерологічних 
особливостей у результаті розвитку склеротичного процесу. Все це     
призводить     до     виникнення     емоційно-вольових розладів, розвитку 
депресії, змін настрою. Зниження життєвого тонусу, що лежить в основі 
всіляких недуг, у значній мірі викликається психологічним фактором – 
песимістичною           оцінкою           майбутнього, 
безперспективним існуванням [1]. 
Головні труднощі, як вважають більшість авторів (наприклад 
Ерусланова Р.І, Альперович В.А. та Демидова Т.Е), пов’язані з неможливістю 
продовжувати незалежне й активне життя в старості, що викликано, 
насамперед припиненням або обмеженням трудової діяльності, переглядом 
ціннісних орієнтирів, самого способу життя й спілкування, а також 
виникненням різних труднощів як у соціально-побутовій, так й у 
психологічній адаптації до нових умов [5 ]. 
Підвищена соціальна вразливість літніх громадян пов'язана також і з 
економічними факторами:            невеликими            розмірами одержуваних 
пенсій, низькою можливістю працевлаштування. 
Розвиток соціального захисту населення спричинив активну 
нормотворчу діяльність у цій сфері. Уже прийнято багато законів та 
відповідних правових актів. Вивчення зарубіжного досвіду різних структур 
соціальної сфери з надання допомоги вразливим верствам населення дало 
 55 
змогу створити в Україні розгалужену мережу соціальних служб, 
перепрофілювати діяльність структурних підрозділів Міністерства праці та 
соціальної політики України, розширити компетенції інших відомств цієї 
сфери, зокрема, органів міністерства охорони здоров’я. 
Органи охорони здоров’я надають людям похилого віку лікувально-
профілактичну допомогу,         забезпечують         встановлення відповідних 
груп інвалідності, а також надання слухових апаратів та інших засобів 
медичної реабілітації, лікарських засобів. 
Правове регулювання соціальної роботи є безпосереднім або 
опосередкованим, воно стосується як діяльності самих соціальних 
працівників, прав клієнтів на отримання різного роду послуг, так і дотичне до 
різних аспектів управління соціальною сферою. 
Традиційно у вітчизняній науковій літературі основні форми соціальної 
роботи з людьми похилого віку зводять до реабілітації (медичної чи 
соціальної, яку часто надають у великих стаціонарних закладах) та соціальної 
допомоги. При цьому соціальна допомога людям похилого віку досить часто 
спрямована на задоволення потреб у самообслуговуванні, здійснення якого 
неможливе або ускладнене внаслідок втрати людиною чи обмеження тих або 
інших функцій [8]. Однак у світовій практиці існує думка, що загальні форми 
допомоги повинні орієнтуватися переважно на запобігання          втрати          
здатності          досамообслуговування або обмеження негативних наслідків 
цього [15]. 
Деякі дослідники негативно ставляться до спроб узагальнити 
особливості та потреби людей похилого віку. Наприклад, на думку 
всесвітньо відомого американського фахівця Грейс Крайга, об'єднання всіх 
людей похилого віку в одну групу призводить не тільки до ігнорування 
індивідуальних особливостей, а й не враховує стан фізичного здоров'я, 
фактори старіння та вікові нормативні фактори. Це є причинною виникненню 
ейджизму, тобто соціальної установки, згідно якої невиправдано високо 
оцінюється юність і дискримінується старість [4]. 
 56 
Важливу роль у похилому віці відіграють вироблені в процесі старіння 
механізми адаптації до втрат. Людям потрібен час, аби змиритися зі своїми 
фізичними чи функціональними втратами. Серед чинників, які впливають на 
здатність до адаптації, можна назвати: особисті якості людини; життєвий 
досвід; поточну ситуацію. Одні люди похилого віку досить добре 
адаптуються до втрат, інші – значно гірше. Швидкі технологічні, соціальні, 
культурні зміни у суспільстві утруднюють процес адаптації людей похилого 
віку [14]. 
Соціальна робота з людьми похилого віку невід’ємно пов’язана з 
діагностичним напрямом, який широко використовується для вивчення 
певних проблем. Існують загальні вимоги до діагностування, до яких 
належать: валідність, надійність, однозначність, точність. Є ряд і додаткових, 
спеціальних вимог. 
По-перше, перевагу має найбільш простий метод і найменш 
трудомісткий з тих, що дозволяють отримати бажаний результат. Адже 
опитування іноді може виявитися більш ефективним, ніж складні тести. 
По-друге, метод має бути доступним не тільки для соціального 
працівника, але і для клієнта при мінімумі фізичних і психологічних умов, 
необхідних для його проведення. 
По-третє, технологія застосовування методів повинна бути чіткою і 
зрозумілою. Вона повинна налаштовувати клієнта на його довірливе 
відношення до соціального працівника, на співпрацю, що виключає 
виникнення побічних мотивів, здатних негативно вплинути на результати. 
По-четверте, умови проведення діагностики не повинні відволікати 
клієнта від співучасті в діагностиці [9]. 
Ці та інші вимоги реалізуються в діагностиці за допомогою 
використання спеціальних прийомів або методів. Вони можуть бути різними 
і застосовуватися залежно від конкретних цілей і завдань дослідження. Серед 
них: 
-  методи статистичного та структурного аналізу; 
 57 
- методи вимірювань; 
- моделювання (конструювання); 
- прогнозування. 
Особливо важливе значення для організації роботи,        спрямованої        
на        покращенняжиттєдіяльності осіб похилого віку, має медико-соціальна 
робота. 
Прийнято вважати, що інвалідні коляски, ціпки, кашель – це атрибути 
старості, що старіння й хвороба – це те саме. Численні дослідження в США 
показали, однак, що це не так. І старі можуть бути активними й бадьорими. 
Звичайно, з віком потреба в медичній допомозі збільшується. В період 
природного старіння організму проявляється ряд хронічних захворювань, 
зростає кількість людей, які потребують постійного медичного нагляду, 
допомоги          кардіологів,          невропатологів, геронтологів,         геріатрів.         
Цивілізованість суспільства визначається, зокрема, і тим, наскільки широка 
мережа спеціальних поліклінік, лікарень, будинків відпочинку й санаторіїв 
для людей похилого віку [13]. 
Медико-соціальна робота розглядається і як новий вид мульти-
дисциплінарної професійної діяльності медичного, психолого-педагогічного і 
соціально-правового характеру, спрямованої не тільки на відновлення, але і 
збереження, і зміцнення здоров'я, в тому числі й осіб літнього віку. 
Вона принципово змінює існуючий підхід до охорони здоров'я, тому 
що припускає системний медико-соціальний вплив на більш ранніх етапах 
розвитку хворобливих процесів, що потенційно ведуть до важких 
ускладнень, інвалідизації і летальному результатові. Таким чином, медико-
соціальна робота набуває не тільки виражену реабілітаційну, але і 
профілактичну спрямованість, що має особливе значення для літніх людей 
[11]. 
Метою медико-соціальної роботи є досягнення оптимально можливого 
рівня здоров'я, функціонування й адаптації осіб літнього віку, осіб з 
фізичною і психічною патологією, а також соціально неблагополучних. 
 58 
Об'єктом медико-соціальної роботи є різні контингенти осіб, у тому числі і 
літні, що мають виражені медичні і соціальні проблеми. Робота з такими 
контингентами однаково важка і недостатньо ефективна як для медичних 
працівників, так і для фахівців соціальних служб, оскільки неминуче вони 
зіштовхуються з багатьма проблемами, що виходять за рамки їхньої 
професійної компетенції [2]. 
Наступний напрямок організація роботи, спрямованої на підтримку та 
покращення психологічного стану літньої людини. Інколи люди похилого 
віку стають пригніченими, втрачають сенс життя. Це може, зокрема, 
трапитися через втрату життєвих цінностей. І тут у пригоді може стати так 
званий метод біографічного інтерв'ювання або стимуляції спогадів, який 
допоможе людині похилого віку усвідомити, що «життя не минуло марно». 
Його можна використовувати у роботі як з одним клієнтом, так і з групою. 
Джерелами спогадів можуть стати фотографії, старі платівки з піснями       чи       
музикою,       якісь       сувеніри, відвідування музеїв, спогади про ті чи інші 
знаменні події життя: навчання в школі, одруження, народження дітей, 
відпочинок на морі, подорожі тощо. 
Втім, для соціальних працівників буває нелегко застосувати цей метод, 
оскільки розповіді можуть повторюватися, історії можуть бути 
перебільшеними та вигаданими. Тому використання цього методу вимагає 
від практиків інтенсивної підготовки до роботи, що включає підготовку 
клієнта і самого практика [5]. 
Так, у тому разі, коли клієнт розповідає про неприємний чи тяжкий 
досвід у своєму житті, бажано уникати припущень, адже автобіографія та 
огляд життя передбачає аналіз почуттів, а не тільки фактів. Також слід бути 
обережним, виявляючи почуття клієнта, які той переживає в даний момент. 
Наприклад, припущення, що рання смерть батька спричинила горе і нещастя, 
може зробити неможливим для старої жінки виявити відчуте нею 
полегшення, коли смерть її батька поклала край довготривалому насильству, 
яке той чинив у сім'ї. 
 59 
Натомість бажано звертатися до позитивних спогадів, які 
підтверджують позитивні якості, демонструють здатність та силу індивіда в 
подоланні труднощів і вирішенні складних життєвих ситуацій [7]. 
Ще одним з ефективних напрямів соціальної реабілітації людей 
похилого піку є залучення їх до громадської зайнятості. Літня людина, яка 
залишає свою професійну діяльність, часто зазнає стресу. На жаль, сучасне 
суспільство не може повністю задовольнити потребу в робочих місцях не 
лише означеній категорії громадян, а навіть і людям працездатного віку. 
Проте деякі перспективи тут можливі і у малому та середньому бізнесі, і у 
фермерських господарствах, на присадибних ділянках тощо. Пенсіонер 
повинен розуміти, що перехід на відпочинок – не фізична та розумова 
бездіяльність [8]. 
Говорячи про залучення літніх людей до трудової та громадської 
діяльності Галкин Р.А. підкреслює, що літня людина повинна залишатися в 
центрі інтересів родини, відчувати себе повноправним громадянином, 
цікавитися громадським життям. Корисним досвідом у цьому плані є 
створення так званих клубів за інтересами для людей похилого віку, де вони 
можуть спілкуватися, виконувати певні громадські функції, займатися 
спільною діяльністю. Або волонтерська діяльність самих пенсіонерів, котрі 
допомагають доглядати інших. 
У соціальній роботі з людьми похилого віку вагоме місце має і 
організація дозвіллєвої діяльності. Тому дозвілля розглядається як один з 
важливих напрямів самореалізації потенціалу   людини,   як   самоцінна   
суспільнасфера, спрямована на відновлення і розвиток її фізичних, 
психоемоційних, інтелектуальних сил [6]. 
Першим, хто визначив компенсаційну функцію дозвілля і дозвіллєвої 
діяльності, функцію суб’єктивної свободи проти вторгення соціального 
оточення, був Д. Рісмен. На його думку, вільний час надає зовнішньо 
детермінованій           особистості      можливість повернутися до самої себе, 
стає джерелом його індивідуалізації й автономізації. Багато західних 
 60 
дослідників розглядають вільний час як засіб компенсації дійсності. До них 
належать французькі теоретики сюрреалізму (Ж.Батай, Р.Кейса), 
неофрейдисти (В.Райх, Е.Фромм, Г.Маркузе), американські соціологи 
(Е.Мейо, М.Мід, М.Ловенштейн), сучасні французькі соціологи 
(Ж.Дюмазед’є, А.Турен, А.Моль, А.Лефевр) [2]. 
Отже, у сучасному світі в складі населення більшості країн зростає 
частка людей похилого віку, що пов'язують з подовженням середньої 
тривалості життя. Тому старіння як процес вимагає до себе особливої уваги, 
адже перехід людини в групу людей похилого віку суттєво змінює її 
взаємини з суспільством, стиль життя, вимагає пристосування до можливих 
втрат. 
Завданням соціальної роботи з літніми людьми є не тільки організація 
довготривалого догляду, а й надання цим людям можливостей реалізовувати 
свої здібності, брати участь у громадській діяльності, сприяння адаптації 
особистості до нових умов, пошук не задіяних на попередніх етапах 
життєвого шляху ресурсів тощо. Серед основних напрямів організації 
соціальної роботи з людьми похилого віку визначають: діагностичний 
напрям, напрям медико-соціальної роботи, напрям організації роботи, 
спрямованої на підтримку та покращення психологічного стану літньої 
людини, напрям залучення до громадської зайнятості та напрям організації 
дозвіллєвої діяльності. 
Соціальна робота з людьми похилого віку невід’ємно пов’язана також з 
методами, які широко використовується для вивчення певних проблем. Вони 
можуть бути різними і застосовуватися залежно від конкретних цілей і 
завдань дослідження. Серед них: 
-   методи статистичного та структурного аналізу; 
- методи вимірювань; 
- моделювання (конструювання); 
- прогнозування. 
 61 
Тому, ми вважаємо, що подальшим кроком досліджень   є   
застосування   усіх   перелічених напрямів та методів для ефективного 
підвищення соціальної роботи з людьми похилого віку в умовах геріатричних 
пансіонатах. 
 
2.4. Охорона праці соціального працівника в умовах інтернатного 
закладу 
В умовах інтернатного закладу соціальний працівник зобов’язаний: 
– дотримуватись Правил внутрішнього трудового розпорядку; 
- утримувати в чистоті робоче місце та технологічне обладнання; 
–  періодично проходити медичне обстеження; 
–  виконувати тільки ту роботу за якою фахівець пройшов – інструктаж з 
охорони праці і до якої допущений; 
– бережно відноситись до устаткування і обладнання та використовувати 
його за призначенням; 
–  при виявленні будь– яких несправностей обладнання, повідомити про 
це  керівництво і до усунення неполадок  до роботи не приступати; 
– знати і виконувати вимоги нормативних актів, інструкцій з охорони 
праці, правил користування засобами колективного та індивідуального 
захисту; 
– забороняється приступати до роботи у стані алкогольного або 
наркотичного сп’яніння, а також в хворобливому або стомленому стані; 
–  співпрацювати з керівництвом інтернатного закладу у справі 
створення безпечних і нешкідливих умов праці, повідомляти про порушення 
вимог охорони праці і пожежного режиму; 
–  виконувати вимоги пожежної безпеки, знати розміщення та вміти 
користуватись первинними засобами пожежогасіння; 
–  при травмуванні зверніться за медичною допомогою і повідомте про 
це адміністрацію (керівника). Вимагати складання акту за відповідною 
формою. 
 62 
Вимоги безпеки перед початком роботи в умовах інтернатного 
закладу:  
1. Перевірити санітарно– гігієнічний стан приміщення та наявність 
засобів пожежогасіння. 
2. Перевірити наявність медикаментів, необхідних для надання 
невідкладної допомоги та перевірити справність роботи приладів, 
обладнання, засобів механізації та іншого обладнання робочого місця і 
переконатись в наявності і справності захисного заземлення. 
3. Впевнитись, що робоче місце достатньо освітлене, підлога на 
робочому місці суха і чиста (неслизька). Підготувати робоче місце, робочий 
інструмент розмістити у вставленому місці у зручному і безпечному для 
користування порядку. Прибрати з робочого місця та проходів посуд  та інші 
предмети і матеріали, що не використовуються в роботі. Знати місце 
знаходження загального електрощита і вміти відключити подачу 
електроенергії . 
Перед експлуатацією електроапаратури, обладнання  соціальний 
працівник  повинен перевірити: 
 цілісність електропроводів, шнурів, штепсельних вилок; 
 перевірити справність обладнання, інструменту, захисного 
заземлення, вентиляції, місцевого освітлення  
Вимоги безпеки під час виконання роботи: 
1. Підтримувати робоче місце у належному порядку, не 
загромаджувати проходи і робоче місце тарою, пакувальними матеріалами, 
сторонніми предметами тощо. Не припускати поспішність у роботі, 
дотримуватись безпечних прийомів і методів праці. Не допускати 
переохолодження тіла від руху повітря (протягів, вентиляції) для запобігання 
можливого захворювання. Через кожні 2– 3 години роботи стоячи, робити 
короткочасні перерви на 5– 10 хвилин, для відпочинку використовувати 
зручний стілець. 
 63 
2. Не підіймати і не переносити вантаж вище встановленої для 
жінок норми – 10 кг при чергуванні з іншою роботою, і 7 кг при підійманні 
постійно протягом робочої зміни. Сумарна маса переміщеного вантажу 
упродовж зміни не повинна перевищувати: – з робочої поверхні – 350 кг, з 
підлоги – 175 кг. 
3. Протягом робочого часу виконувати роботу в обсязі, визначеному 
функціональними обов’язками.  
4. Суворо дотримуватись правил асептики та антисептики. Під час 
роботи  соціальний працівник зобов’язаний слідкувати за дотриманням вимог 
інструкцій з охорони праці, протипожежної безпеки, виробничої санітарії на 
своєму робочому місці; слідкувати за справністю електрообладнання та 
електронної медичної апаратури; утримувати в чистоті своє робоче місце. 
5. Користуватись електроапаратурою тільки заводського 
виготовлення. 
6. Не включати в електромережу апаратуру, обладнання без 
заземлення, при пошкодженні ізоляції шнура живлення і корпусу 
штепсельної вилки, а також дефектах, при яких можливе доторкання 
персоналу до частин, що знаходяться під напругою . 
7. Не висмикувати штепсельну вилку з розетки за шнур, необхідно 
притримати розетку рукою і витягнути вилку. Не наступати на електричні 
кабелі і шнури, не прокладати їх по батареях опалення, металевих трубах. 
8. Використовувати тільки справне обладнання, при виникненні 
несправності в процесі експлуатації відключити обладнання від 
електромережі, зробити відповідний запис в контрольно– технічному 
журналі, доповісти керівнику підприємства. Працювати з обладнанням 
дозволяється тільки після усунення несправностей і наявності запису 
представника спеціалізованої організації у вищевказаному журналі 
“Апаратура справна, до роботи допускається”. Не дозволяється самостійно 
проводити ремонт обладнання, або залучати до ремонту сторонніх осіб. Не 
пересувати апаратуру під час її експлуатації з місця на місце, слідкувати за 
 64 
цілісністю ніжок, коліс, підставок. Не дозволяється залишати без нагляду 
аппаратуру [80]. 
Соціальному працівникові забороняється: працювати на несправному 
обладнанні та з несправним заземленням; працювати при недостатньому 
освітленні; вмикати електроустаткування мокрими руками; відкривати і 
знімати запобіжні приспосіблення, огородження під час роботи устаткування, 
обладнання тощо; самостійно усувати несправності устаткування, 
обладнання, при виявленні несправностей негайно припинити роботу і 
викликати спеціаліста, що здійснює їх обслуговування; користуватись 
обладнанням, устаткуванням, приладами, апаратами тощо без попереднього 
навчання роботи з ними; підіймати і переносити самому вантаж, що 
перевищує допустимі норми (для жінок 7– 10 кг); ористуватись відкритим 
вогнем у приміщеннях та палити цигарки, користуватись електронагрівними 
приладами з відкритою спіраллю [78]. 
Вимоги безпеки після закінчення роботи. 
 прибрати робоче місце.  
 відключити електрообладнання від мережі, прибрати їх у 
відведене для цього місце.  
 доповісти адміністрації підприємства про всі неполадки, що мали 
місце під час роботи та  про прийняті заходи по їх ліквідації. 
 Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях. 
При виникненні аварійної ситуації працівник повинен: 
1. Припинити роботу, виключити верстати, машини, обладнання, 
усунути джерело небезпеки, якщо це можливо, покинути небезпечну зону. 
2. Попередити працюючих про небезпеку. 
3. Повідомити керівника  підприємства про виникнення аварійної 
ситуації. 
4. Допомагати в усуненні аварійної ситуації. 
5. При нещасних випадках із людьми необхідно надати першу 
долікарську допомогу, викликати швидку медичну допомогу за тел. – 103, 
 65 
поставити до відома керівництво, вжити заходів для збереження обставин, 
при яких трапився нещасний випадок, якщо це не створює загрози для життя 
і здоров”я інших працівників. 
У випадку загоряння необхідно: 
 зачинити вікна, кватирки, відключити електроприлади, 
вентиляцію, винести у безпечне місце горючі рідини; 
 приступити до гасіння загоряння, застосовуючи первинні засоби 
пожежогасіння. 
 полум'я необхідно гасити  наступними  засобами: при загорянні 
рідин, які змішуються з водою – будь– яким вогнегасником, струменем води, 
піском, сукняною ковдрою; при загорянні речовин, які не змішуються з 
водою – вогнегасниками порошковими, вуглекислотними, піском, 
покривалами; для гасіння палаючої електропроводки, електроприлmадів 
необхідно спочатку відключити від електромережі: вимкнути з розетки або 
вимкнути рубильник на електрощиті і гасити порошковим або 
вуглекислотним  вогнегасником; при загорянні легкозаймистих речовин для 
їх гасіння застосовують будь– які вогнегасники, пісок, сукняні ковдри; для 
гасіння палаючих дерев’яних частин застосовують будь– які засоби 
пожежогасіння. 
 вжити заходів для евакуації  та збереження матеріальних 
цінностей. 
після прибуття пожежних підрозділів виконувати розпорядження 
керівника  стосовно гасіння пожежі [79] . 
 
Висновки до другого розділу 
 
За радянської влади систему соціальних служб в Україні утворювали 
підпорядковані різним відомствам великі інтернатні заклади, за основу 
функціонування яких було взято ідеї коллективного виховання і 
 66 
коллективного захисту. У них не працювали фахові соціальні працівники і не 
застосовувалися етичні та професійні стандарти соціальної роботи.  
Нині в Україні роботу з людьми похилого віку зорієнтовані такі 
державні заклади: 
 територіальні центр из обслуговування самотніх непрацездатних 
громадян похилого віку та інвалідів; 
 будинки інтернати загального профілю; 
 спеціальні будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів; 
 геріатричні пансіонати; 
 пансіонати для ветеранів війни та праці; 
 спеціальні житлові будинки для ветеранів та пенсіонерів. 
Черкаський йгеріатричний пансіонат діє на підставі статуту, основними 
завданнями якого є:  
 забезпечення належних умов проживання, соціально-побутового 
обслуговування, надання медичної допомоги громадянам похилого 
віку, які потребують стороннього догляду; 
 надання кваліфікованої соціально-медичної і психологічної 
реабілітаційної допомоги підопічним відповідно до показань та 
реабілітаційних програм. 
У геріатричному пансіонаті за висновком лікаря трудові процеси були 
призначені 95 % підопічних, із них брали участь у трудових процесах лише 
80,9 %, що свідчить про недостатність уваги персоналу, який забезпечує 
проведення трудових процесів до призначень лікаря. Водночас оцінка 
стану здоров’я осіб, які беруть участь у трудових процесах, показала, що 
більшість із них, віком від 65 до 74 років, страждають різними 
порушеннями зі сторони життєво важливих органів та систем організму. У 
міру збільшення віку кількість осіб, котрі беруть участь у трудовому 
процесі, непохитно зменшується. На момент обстеження кількість 
потребуючих за станам здоров’я в постійному сторонньому догляді було 
52,0 %. Як виявилося під час аналізу контингенту геріатричного 
 67 
пансіонату із числа підопічних, які беруть участь у трудових процесах, 
53,3 % страждають різноманітними супроводжуючими захворюваннями, 
що також обмежує можливість заохочення їх до праці. Усе це визначає 
основні тенденції під час розробки оптимальних видів та режимів 
працетерапії 
Соціальна робота з людьми похилого віку невід’ємно пов’язана з 
діагностичним напрямом, який широко використовується для вивчення 
певних проблем. Існують загальні вимоги до діагностування, до яких 
належать: валідність, надійність, однозначність, точність. Є ряд і 
додаткових, спеціальних вимог. 
По-перше, перевагу має найбільш простий метод і найменш трудомісткий 
з тих, що дозволяють отримати бажаний результат. Адже опитування іноді 
може виявитися більш ефективним, ніж складні тести. 
По-друге, метод має бути доступним не тільки для соціального працівника, 
але і для клієнта при мінімумі фізичних і психологічних умов, необхідних 
для його проведення. 
По-третє, технологія застосовування методів повинна бути чіткою і 
зрозумілою. Вона повинна налаштовувати клієнта на його довірливе 
відношення до соціального працівника, на співпрацю, що виключає 
виникнення побічних мотивів, здатних негативно вплинути на результати. 
По-четверте, умови проведення діагностики не повинні відволікати клієнта 
від співучасті в діагностиці. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 68 
ВИСНОВКИ 
 
1. Аналіз теоретичного доробку щодо сутності реабілітаційного 
процесу та практики соціальної реабілітації показав, що між ними існує 
тісний взаємозв’язок. Зокрема, теорія пояснює проблему та вказує на 
результат, якого потрібно досягти, а практика визначає яким чином це можна 
зробити за існуючих суспільних умов. Теоретичні концепції розширюють 
можливості практичної соціальної роботи з окремими групами клієнтів, 
даючи для цього теоретичне обґрунтування проблеми, особливостей 
соціальної групи тощо. Хоча, існують і певні розбіжності: теоретики, 
наприклад, більше схиляються до визначення індивідуального аспекту, 
наголошують на взаємодії окремої особи та суспільства, а практика показує 
значимість суспільних змін, як то готовність соціальних інститутів до 
інтеграції реабілітованих осіб, відновлення соціального статусу особистості, 
зміну існуючих суспільних цінностей тощо. Але, безумовно, лише поєднання 
теоретичних та практичних підходів може дати цілісне уявлення про 
соціальну реабілітацію, її основні складові та поняття. 
Підсумовуючи вищесказане, можна визначити, що соціальна 
реабілітація є процесом, що має на меті відновлення важливих функцій 
життєдіяльності людини і суспільства через соціалізацію та адаптацію до 
існуючих соціальних умов, ітеграцію / реінтеграцію людини у суспільство та 
їх взаємовплив один на одного, розвиток людського капіталу та зміну 
існуючих суспільних стереотипів. При цьому використовується комплекс або 
система заходів медичної, психологічної, трудової, технічної, педагогічної, 
освітньої та соціальної реабілітації. До того ж, соціальна реабілітація 
повинна вирішувати проблеми на індивідуальному, сімейному, суспільному 
рівнях. 
2. Отже, соціальна технологія — це, насамперед, розробка методів і 
методик результативного, раціонального і цілеспрямованого соціального 
впливу. Однак цей вплив не зводиться до сукупності механічного набору 
 69 
операцій. У технологічній послідовності ці операції скоординовані й 
субординовані, упорядковані та регламентовані. 
Автори підручника "Технология социальной работы" за загальною 
редакцією І.Г. Зайнишева вважають, що наявність численних соціальних 
технологій викликає необхідність їх класифікації і типізації. Типологія як 
науковий метод, основою якого є розчленовування систем об'єктів і їх 
угруповання за допомогою узагальненої моделі чи типу, виконує важливу 
методологічну функцію. Основні логічні форми — тип, класифікація, 
систематика. 
Типологія в соціальній роботі: а) є формою наукового обґрунтування і 
програмування соціальних технологій; б) виконує прогностичну функцію (на 
основі творчої переробки інструментарію, який використовується на 
практиці, надає можливість прогнозувати результат застосування тих чи 
інших технологій в різних умовах); в) виконує орієнтовану функцію. В основі 
класифікації і типізації соціальних технологій лежать ті самі принципи, що 
використовуються у будь-якій іншій практичній діяльності. 
Для класифікації соціальних технологій, найбільш важливими є їхня 
систематизація, заснована на пізнанні істотних зв'язків між окремими видами 
технологій. 
Приступаючи до розгляду класифікації соціальних технологій, слід 
зазначити, що навіть найпростіші з них мають складну зовнішню і 
внутрішню структури (мікро- і макрорівні тощо), у результаті чого будь-яка 
їх класифікація не може бути однолінійною і становить складне 
розгалуження. 
Основою типології соціальних технологій можуть стати такі ознаки: 
· ступінь асоційованості об'єкта впливу (особистість, суспільство, 
соціальні групи, трудовий колектив); 
· масштаби та ієрархія впливу (глобальні, континентальні, регіональні і 
т. д.); 
 70 
· сфера соціалізації і життєдіяльності людей (виробнича, політична, 
соціальна, духовна); 
· ступінь зрілості соціальних об'єктів; 
· інструментарій, способи і засоби впливу, що використовуються для 
розв'язання поставлених завдань; 
· галузь громадського життя: економіка, творчість, охорона здоров'я, 
наукова діяльність; 
· рівень розробки соціальних технологій (теоретичний, конкретно-
прикладний); 
· мета, реалізована в результаті застосування певної технології. 
Питання про класифікацію соціальних технологій є складним і 
дискусійним. Як до розробки, так і до типізації соціальних технологій є різні 
підходи. Вони диктуються не тільки рідними поглядами вчених, що 
займаються дослідженнями в цій сфері, але і різними параметрами, що 
обираються як підстава класифікації. 
3. Роль соціального працівника, що має постійний контакт з людьми 
похилого віку, полягає в тому, щоб будучи елементарно поінформованими 
про такі станах, вміти виявити ознаки захворювань і організовувати 
допомогу фахівця. Приміщення в будинок-інтернат для літньої людини є 
емоційним стресом, який несприятливо позначається на стан здоров'я, робить 
негативний вплив на його соціальну активність і може стати причиною 
психічного розладу. Діяльність соціального працівника, її зміст залежить від 
етапу "проходження" соціально-психологічної адаптації осіб похилого віку в 
будинку-інтернаті.  
Соціальний працівник здійснює організацію соціально-середовищного 
впливу на людей похилого віку з урахуванням вікових особливостей, на 
основі вивчення їх побажань і потреб, рівня освіти і т.д. Особливу роль 
набуває організаційна робота по активному залученню літніх людей в 
громаді, з розвитку контактів між ними, зі створення мікросоціальних груп, 
проведення занять за інтересами. Здійснення цієї роботи спрямований на 
 71 
стабілізацію психологічного статусу літніх людей, що знаходяться в 
будинку-інтернаті, на відчуття наповненості життя, на усвідомлення того, що 
їхні інтереси враховуються працівниками установи.  
1. За радянської влади систему соціальних служб в Україні 
утворювали підпорядковані різним відомствам великі інтернатні заклади, за 
основу функціонування яких було взято ідеї коллективного виховання і 
коллективного захисту. У них не працювали фахові соціальні працівники і не 
застосовувалися етичні та професійні стандарти соціальної роботи.  
Нині в Україні роботу з людьми похилого віку зорієнтовані такі 
державні заклади: 
 територіальні центр из обслуговування самотніх непрацездатних 
громадян похилого віку та інвалідів; 
 будинки інтернати загального профілю; 
 спеціальні будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів; 
 геріатричні пансіонати; 
 пансіонати для ветеранів війни та праці; 
 спеціальні житлові будинки для ветеранів та пенсіонерів. 
Черкаський йгеріатричний пансіонат діє на підставі статуту, основними 
завданнями якого є:  
 забезпечення належних умов проживання, соціально-побутового 
обслуговування, надання медичної допомоги громадянам похилого 
віку, які потребують стороннього догляду; 
 надання кваліфікованої соціально-медичної і психологічної 
реабілітаційної допомоги підопічним відповідно до показань та 
реабілітаційних програм. 
2. У геріатричному пансіонаті за висновком лікаря трудові процеси були 
призначені 95 % підопічних, із них брали участь у трудових процесах лише 
80,9 %, що свідчить про недостатність уваги персоналу, який забезпечує 
проведення трудових процесів до призначень лікаря. Водночас оцінка стану 
здоров’я осіб, які беруть участь у трудових процесах, показала, що більшість 
 72 
із них, віком від 65 до 74 років, страждають різними порушеннями зі сторони 
життєво важливих органів та систем організму. У міру збільшення віку 
кількість осіб, котрі беруть участь у трудовому процесі, непохитно 
зменшується. На момент обстеження кількість потребуючих за станам 
здоров’я в постійному сторонньому догляді було 52,0 %. Як виявилося під 
час аналізу контингенту геріатричного пансіонату із числа підопічних, які 
беруть участь у трудових процесах, 53,3 % страждають різноманітними 
супроводжуючими захворюваннями, що також обмежує можливість 
заохочення їх до праці. Усе це визначає основні тенденції під час розробки 
оптимальних видів та режимів працетерапії 
3. Соціальна робота з людьми похилого віку невід’ємно пов’язана з 
діагностичним напрямом, який широко використовується для вивчення 
певних проблем. Існують загальні вимоги до діагностування, до яких 
належать: валідність, надійність, однозначність, точність. Є ряд і додаткових, 
спеціальних вимог. 
По-перше, перевагу має найбільш простий метод і найменш трудомісткий 
з тих, що дозволяють отримати бажаний результат. Адже опитування іноді 
може виявитися більш ефективним, ніж складні тести. 
По-друге, метод має бути доступним не тільки для соціального працівника, 
але і для клієнта при мінімумі фізичних і психологічних умов, необхідних 
для його проведення. 
По-третє, технологія застосовування методів повинна бути чіткою і 
зрозумілою. Вона повинна налаштовувати клієнта на його довірливе 
відношення до соціального працівника, на співпрацю, що виключає 
виникнення побічних мотивів, здатних негативно вплинути на результати. 
По-четверте, умови проведення діагностики не повинні відволікати 
клієнта від співучасті в діагностиці 
 
 
 
 73 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
1. Лехан В. М. Система охорони здоров’я в Україні. Підсумки, 
проблеми, перспективи / В. М. Лехан - К. : Сфера, 2003. - 27 с.Мурза В. П. 
Психолого-фізична реабілітація / Мурза В. П. - К. : Олан, 2005. - 608 с. 
2. Назар П. С. Загальний та спеціальний догляд за хворими з 
елементами фізичної реабілітації / П. С Назар, Л. Г. Шахліна. - К. : 
Медицина, 2006. - 130 с. 
3. Павлова Н. Основні напрями та принципи оздоровчої фізичної 
культури / Н. Павлова, О. Зендик // Фізичне виховання, спорт і культура 
здоров’я у сучасному суспільстві : зб. наук. пр. Волин. нац. ун-ту ім. Лесі 
Українки. - Т. 3. - Луцьк : РВВ “Вежа” Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 
2008. - С 110-114. 
4. Ковалієнко Н.В. Динамічні аспекти соціальної стратифікації: 
специфіка соціальної мобільності // Український соціум. – К.: 2007. - №1(18). 
– С.7-16. 
5. Сайфуллин В.Г. Социальная реабилитация участников боевых 
действий. 
6. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Наука, 1992. – 
398 с.  
7. Соціологія: Навч. посібник / За редакцією С. О. Макеева. - 
К.:Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. - С.123-143. 
8. Шевцов А.Г. Методологічні принципи соціальної реабілітації осіб з 
обмеженими функціями здоров’я: Зб. наук. пр. Кам’янець-Подільського 
державного університету, Серія соціально-педагогічна,  Вип. VI. –  
Кам’янець-Подільський, 2006. – С. 337- 342. 
9. Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с 
польск. С. М. Червонной. — М.: Логос, 2005. – С.407-436. 
10. Васьковская С.В. Психологическое консультирование. - К.: Вища 
шк., 1996. - 192 с.  
 74 
11. Еникеев М.И., Кочетков О.Л. Общая, социальная и юридическая 
психология. Краткий энциклопедический словарь. - М., 1997. - 448с.  
12. Закон України «Про охорону праці» 
13. Энциклопедия социальной работы. В 3 т. Т.3.: Пер. с англ. – М., 
1994. – С.163-164. 
14. Теория и практика социальной работы: Методические материалы/ 
Отв. ред. А.М.Панов и Е.И.Холостова. – М., 1998. – С.62.  
15. Холостова Е.И. Место социальной работы в системе наук. - М., 1995, 
с.19.  
16. Холостова Е.И. Профессиональный и духовно-нравственный портрет 
социального работника. - М., Союз, 1993.  
17. Мигович І.І. Соціальна робота як наука, навчальна дисципліна і 
професія. // Науковий вісник УжДУ. Серія - соціальна робота, № 1, 1998.  
18. Актуальные проблемы в геронтологии: Сообщ. Конф / Подгот. Г. 
Суворова // Врач. – 1996 -№7 – 143 с. 
19. Авербух, Е. С. Расстройства психической деятельности в позднем 
возрасте. Л. 1969. – 285 с. 
20. Альперович, В. Д. Геронтология. Старость. Социокультурный 
портрет: Учеб. пособие – М.: Приор: эксперт. бюро, 1998. – 270 с. 
21. Амосов, Н. М. Эксперимент по преодолению старости. – М.: АСТ; 
Донецк: Сталкер, 2003. – 130 с. 
22. Бордаренко, И. Н. Медицинские и социальные вопросы в 
геронтологии: Сборник статей и тезисов докладов 2-го Международного 
семинара по вопросам пожилых «Самарские лекции». – Самара. 1997. – Ч1. – 
240 с. 
23. Бедный, М. С. Демографические процессы и прогнозы здоровья 
насиления. – М., 1980.-210 с. 
24. Вопросы         геронтологии.         Материалы Всероссийской научной 
конференции        по геронтологии и гериатрии, организации медицинской, 
лекарственной и медико-социальной помощи ветеранам отечественной 
 75 
войны, посвященной 50-летию Победы. Под ред. Ю. С. Пименова, Г. П. 
Котельникова, О. Г. Яковлева. Самара: Самарский Дом печати, 1995. – 252 с. 
25. Жариков, Н. М. Эпидемиологические исследования в психиатрии. - 
М.: Медицина, 1977. -173 с. 
26. Журавлева, Т. П.        Основы        гериатрии: Учебное пособие для 
студентов учреждений сред. проф. образования. – М.: ФОРУМ: ИНФРА – М, 
2003. – 271 с. 
27. Зозуля, Т. В., Телешова, Е. С. Вопросы стационарной 
геронтопсихиатрической помощи и влияние психосоциальных факторов на 
частоту госпитализации. Сборник ВНЦПЗ РАМН. М., 1991. -222 с. 
28. Карсаевская, Т. В. Человек стареющий. Л. 1989.-203 с. 
29. Киселев, С. Г. Медицинские и социальные вопросы в геронтологии: 
Сборник статей и тезисов докладов 2-го Международного семинара по 
вопросам пожилых «Самарские лекции». – Самара. 1997. – Ч1. – 80 с. 
30. Козлов, А. А. Социальная герентология. – М., 1995.- 289 с. 
31. Козлов, А. А. Социальная работа за рубежом: состояние, тенденции, 
перспективы: Сборник научных очерков. – М.: Флинта: Московский 
психолого-социальный институт, 1998 – 224 с. 
32. Коркушко, О. В.,Чеботарев, Д. Ф. Колинковская, В. Г. Гериатрия в 
терапевтической практике. – Киев: Здоровье, 1993. – 840 с 
33. Арбатская Ю. Д. Врачебно-трудовая експертиза. – М., 1964. – 230 
с. 
34. Аршава І. Ф. Експериментально-психологічні та 
психофізіологічні методи дослідження в авіаційній психології і медицині: 
Метод. рекомендації. – Д.: РВВ ДНУ, 2002. – 24 с.  
35. Аршава І. Ф. Психофізіологія: Підручник. ⁄ І. Ф. Аршава, М. І. 
Черненко. – К.: Вища освіта, 2006. – 308 с. 
36. Вдосконалення управління та організації роботи обласних, 
центральних міських, республіканської АР Крим медико-соціальних 
 76 
експертних комісій: Метод. рекомендації / О. В. Сергієні, В. В. Маруніч, А. 
В. Іпатов та ін. – Д.: Пороги, 2002. – 22 с. 
37. Войтенко Р. М. Социальная психитрия с основами медико-
социальной експертизы и реабилитологии: Руководство для врачей  и 
психологов. – СПб.: ИКФ «Фолиант», 2002. – 256 с. 
38. Войтчак Т. Г. Інвалідність з дитинства в Україні  ⁄ О. В. Сергієні, 
В. Ф. Філюк // Демографічна ситуація в Україні: Тез. доп. наук. конф., Київ, 
жовтень, 1993. – К., 1993. – Ч. 2. – С. 55. 
39. Гиткина Л. С. Врачебно-трудовая експертиза: Пособие для 
врачей  лечебных учреждений  ⁄  Л. С. Гиткина, Т. А. Гуринович, М. М. 
Хомич. – Минск: Бєларусь, 1981. – 223 с. 
40. Горбунова Н. А. Основные принципы профессиональной  
ориентации и профессионального обучения инвалидов // Вопросы 
профессиональной ориентации, обучения  и трудового устройства инвалидов. 
– М.: ЦИЭТИН, 1981. – С. 43–51.  
41. Горбунова Н. А. Динамика течения и исходы инвалидности  ⁄ Н. 
А. Горбунова, Н. В. Сачко // Актуальные проблемы инвалидности: Сб. науч. 
тр. – М.: ЦИЭТИН, 1991. – С. 32–36. 
42. Гришина Л. П. Инвалидность как многофакторная проблема // 
Здравоохранение Российской Федерации. – 1994, № 12. – С. 11–14.  
43. Гришина Л. П. Актуальные проблемы инвалидности  Российской 
Федерации  ⁄ Л. П. Гришина, Д. Д. Войтехов, Н. Д. Талалаева. – М., 1995. – 
208 с. 
44. Дзяк Г. В. Лікарсько-трудова експертиза у практиці терапевта ⁄ Г. 
В. Дзяк, В. І. Шабельник, І. О. Логвіненко, О. П. Татаровський, Г. В. 
Охромій. – К.: Здоров’я, 1994. – 151 с. 
45. Емельянова Г. Ф.  Диспансеризация робочих промышленных 
предприятий ⁄ Г. Ф. Емельянова, И. Н. Кутузов. – Киев: Здоров’я, 1983. – 152 
с. 
 77 
46. Задачи по достижению здоровья для всех. Политика 
здравоохранения для Европы  / Европейская серия «Здоровье для всех». – 
Копенгаген, 1991. – №4. – С. 43–74. 
47. Здоров’я населення України та діяльність лікувально-
профілактичних закладів системи охорони здоров’я (Щорічна доповідь, 1998 
р.) / МОЗУ. Український  інститут громадського здоров’я. – К., 1999. - С. 
173–176. 
48. Зозуля І. С. Принципи медико-соціальної експертизи обмеження 
життєдіяльності при мозкових інсультах: Навч.-метод. посібник  ⁄ І. С. 
Зозуля, В. А. Голик,  Г. В. Русіна.  – Д.: Пороги, 2006. – 43 с.   
49. Іпатов А. В. Напрямки реформування первинної медико-
санітарної допомоги в Україні: Монографія. – Д.: Пороги, 2000. – 259 с. 
50. Іпатов А. В. Методичні підходи до медико-соціальної реабілітації 
хворих та інвалідів внаслідок онкологічних захворювань: Методичні 
рекомендації ⁄ А. В. Іпатов, Л. І. Матвієнко, О. В. Сергієні та ін.  -  Д.; 2001. – 
34 с. 
51. Іпатов А. В. Терміни і поняття у медико-соціальній експертизі: 
Довідник  ⁄  А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, Т. Г. Войтчак та ін. – Д., 2001. – 91 с. 
52. Іпатов А. В. Діагностика, медико-соціальна експертиза і 
реабілітація при  черепно-мозковій травмі: Посібник ⁄ А. В. Іпатов, М. І. 
Черненко, О. В. Сергієні, Т. М. Шутова. – Д.: Пороги, 2002. – 70 с. 
53. Іпатов А. В. Методика проведення державної акредитації установ 
медико-соціальної експертизи: Метод. посібник  ⁄  А. В. Іпатов, О. В. 
Сергієні, В. В. Марунич та ін. – Д.: Пороги, 2002. – 76 с. 
54. Іпатов А. В. Інвалідність як інтегративний показник стану 
здоров’я населення України ⁄ А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, Т. Г. Войтчак. – Д.: 
Пороги, 2002. – 341 с. 
55. Іпатов А. В. Збірник документів з медико-соціальної експертизи 
та працевлаштування інвалідів  ⁄ А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, Ю. І. Коробкін 
та ін. – Д., 2002. – 272 с. 
 78 
56. Іпатов А. В. Участь лікарів МСЕК в атестації робочих місць для 
інвалідів та в роботі інженерно-лікарських бригад: Навч.-метод. посібник ⁄ А. 
В. Іпатов, О. В. Сергієні, Т. В. Єрошкіна та ін. – Д.: Пороги, 2003. – 178 с. 
57. Іпатов А. В. Медико-соціальна експертиза обмеження 
життєдіяльності та принципи складання індивідуальної програми інвалідів 
внаслідок неврологічних ускладнень остеохондрозу хребта: Навч. посібник ⁄ 
А. В. Іпатов, М. І. Черненко, О. В. Сергієні та ін.  – Д.: Пороги, 2004. – 94 с. 
58. Іпатов А. В. Стандарт організації, структури та функціонування 
спеціалізованих психіатричних  медико-соціальних експертних комісій та 
критерії визначення обмежень життєдіяльності хворих з розладами психіки 
та поведінки ⁄ А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, Т. Г. Войтчак та ін. – Д.: Пороги, 
2004. – 100 с. 
59. Іпатов А. В. Управлінські та аналітико-економічні проблеми 
медицини та медико-соціальної експертизи: стан та шляхи удосконалення  ⁄ 
А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, Н. Г. Шпанковська. – Д.: Пороги, 2004. – 370 с. 
60. Ипатов А. В. Внутренняя картина болезни при  хронических 
соматических инвалидизирующих заболеваниях и методы ее коррекции: 
Метод. рекомендации ⁄ А. В. Ипатов, О. В. Сергиени, С. М. Мороз, М. В. 
Бутенко. – Д.: Пороги, 2004. – 27 с.  
61. Іпатов А. В. Професійна реабілітація інвалідів: Довідково-метод. 
посіб.⁄ А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, Т. Г. Войтчак та ін. – Д.: Пороги, 2005. – 
227 с. 
62. Кадыскин М. Б. Общие организационно-методические основы и 
показатели реабилитации инвалидов: Учеб. пособ. – СПб, 1995. – 39 с. 
63. Классификации и временные критерии, используемые при  
осуществлении медико-социальной экспертизы (Утверждены 
постановлением Министерства труда и социального развития Российской 
Федерации № 1/30 от 29 января 1997 г.). 
64. Клініка, медико-соціальна експертиза і основні принципи 
побудови індивідуальних реабілітаційних програм у хворих із запальними 
 79 
захворюваннями центральної нервової системи: Метод. рекомендації. / М. І, 
Черненко, Т. М. Шутова, О. О. Харченко та ін. -  Д, 2001. – 22 с. 
65. Клименко Д. І. Професійна  реабілітація хворих та інвалідів з 
уродженими і набутими захворюваннями органів слуху і рівноваги: Метод. 
рекомендації ⁄ Д. І. Клименко, Д. І. Заболотний, А. І. Розкладка. – Д., 2000. – 
39 с. 
66. Крижанівська Т. В. Організація, структура та функціонування 
міжрайонних спеціалізованих офтальмологічних медико-соціальних 
експертних комісій: Метод. рекомендації ⁄ Т. В. Крижанівська, В. В. 
Марунич, О. В. Сергієні та ін. – Д.: Пороги, 2002. - 40 с. 
67. Логай  І. М. Система заходів по удосконаленню реабілітації дітей 
з тяжкою патологією очей в Україні ⁄ І. М. Логай, М. М. Сергієнко, Й. Л. 
Ферфільфайн, Т. А. Аліфанова  // Медико-соціальна експертиза і реабілітація 
інвалідів: Зб. наук. праць. – Д.: РВА «Дніпро- VAL», 2000. – Вип. 31. – С. 
213- 222. 
68. Лукьяненко А. М. Проблемы експертизы, реабилитации и 
трудоустройства инвалидов. – М., 1982. – 272 с. 
69. Марунич В. В. Сучасні проблеми інвалідизації населення України 
⁄ В. В. Марунич, В. П. Топка, О. В. Сергієні, С. І. Черняк, Т. Г. Войтчак // 
Медико-социальная експертиза инвалидов: Межведомств. сб. науч. трудов. – 
Д.: ДГУ, 1998.- Т. 1. – С. 19-24. 
70. Марунич В. В.  Медико-соціальні проблеми інвалідності 
внаслідок хвороб системи кровообігу в Україні наприкінці ХХ – початку ХХІ 
століття ⁄ В. В. Марунич, А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, В. О. Бобров, Т. Г. 
Войтчак // Матеріали науково-практичної конференції «Сучасні проблеми 
медико-соціальної експертизи і реабілітації хворих та інвалідів внаслідок 
серцево-судинних захворювань» – Д: Пороги, 2002. – С. 3-14.  
71. Методологические основы психофизиологической  адаптивности 
и значение ее оценки для трудовых рекомендаций инвалидам: Метод. 
 80 
рекомендации / В. И. Черкасова, Л. И. Кацук, Ф. Я. Золотарев и др. – Л., 1983. 
– 23 с. 
72. Международная номенклатура нарушений, ограничений 
жизнедеятельности   и социальной недостатотчности. – М.  – 1994. – 106 с.  
73. Международная классификация нарушений, ограничений 
жизнедеятельности и здоровья / М. В. Коробов, Г. Д.  Шостка, В. Ю. 
Ряснянский и др. // «Человек и его здоровье»: Матер. VІ Рос. национ. 
конгресса. – СПб. – 2001. – С. 216. 
74. Мергелян Г. А. Совершенствование работы ВТЭК по 
профилактике инвалидности и восстановлению трудоспособности инвалидов 
на современном этапе // Сб. тез. докл. Республ. научно-практ. конф. 
«Социальные и медицинские проблемы профилактики инвалидности и 
сохранения трудовых ресурсов». – Минск, 1988. – С. 34-35. 
75. Методи професійної реабілітації інвалідів молодого віку: Метод. 
рекомендації / О. В. Сергієні,  Т. Г. Войтчак, В. Ф. Філюк та ін. – Д., 1995. -14 
с. 
76. Методика анализа уровня и причин  первичной инвалидности 
среди рабочих и служащих: Метод. рекомендации / Л. П. Гришина, Д. Д. 
Войтехов, В. С. Шипулина, А. Н. Протосенко. – М.: ЦИЭТИН, 1981. – 52 с. 
77. Методика составления индивидуальной программы медицинской 
реабилитации инвалидов, управление процессом ее реализации и контроля: 
Учебно-метод. пособие / А. В. Ипатов, О. В. Сергиени, В. В. Марунич  и др. – 
Д.: Пороги, 2003. – 105 с.  
78. Модель  державної системи професійної реабілітації інвалідів в 
Україні: Метод. рекомендації / А. В. Іпатов, О. В. Сергієні, В. П. Топка та ін. 
– Д.: Пороги, 2002. – 32 с.      
79. Нагорная А. М. Инвалидность населения: проблемы  и пути 
решения ⁄ А. М. Нагорная, Е. Р. Сытенко, А. Ю. Бувайло // Сов. 
здравоохранение. – 1991. – № 123. – С. 27–33.  
 81 
80. Наукове обґрунтування структури, організації, управління та 
функціонування обласних, центральних міських та республіканського 
центрів (бюро) медико-соціальної експертизи: Метод. посібник.– Д.: Пороги, 
2002. – 25 с. 
81. Новиков А. А. Учебное пособие по врачебно-трудовой 
экспертизе  ⁄ А. А. Новиков, И. А. Савельев. – М.: Медицина, 1975. – 176 с. 
82. Овчаров В. К. Международная  классификация состояний 
здоровья и ограничений жизнедеятельности // Проблемы социальной 
гигиены, здравоохранения и истории медицины. – М.: Медицина,  2002,  № 3. 
– С. 3–8. 
83. Организация работы ВТЭК общего профиля по медицинской и 
социально-трудовой реабилитации инвалидов: Метод. рекомендации / Т. А. 
Костюченко, Н. М. Павловская, В. П. Топка и др. – Д., 1989. – 37 с. 
84. Організація та управління системою професійної реабілітації 
інвалідів: Метод. рекомендації / В. П. Топка, О. В. Сергієні, Т. Г. Войтчак та 
ін. – Д., - 1997. - 27 с. 
85. Организация и методика разработки индивидуальной програмы 
реабилитации: Учебно-метод. пособие / М. В. Коробов, Е. А. Дворкин, Г. 
Деденева, Т. Н. Шеломанова – СПб, 1999. – 83 с. 
86. Предупреждение инвалидности и реабилитация  / Доклад 
комитета експертов ВООЗ. – Сер. тех. докл. 668. – Женева, 1983. – 43 с. 
87. Работа МСЕК по продлению сроков временной 
нетрудоспособности в аспекте реабилитации больных и инвалидов: Метод. 
рекомендации / А. В.  Ипатов, Е. В. Сергиени, А. Ф. Башмаков и др. – Д., 
2000. – 12 с. 
88. Руководство по медико-социальной експертизе: Теоретические и 
методологические основы медико-социальной экспертизы и реабилитации 
инвалидов // Центральный НИИ экспертизы трудоспособности и организации 
труда  инвалидов Минтруда и социального развития Российской Федерации. 
– М., 1999. – Том 1. – 196 с. 
 82 
89. Сергиени Е. В. Мониторинг инвалидности вследствие болезней 
системы кровообращения в Украине // Украинский кардиологический 
журнал. – 1997. –  № 5, вып. 2. – С. 84–87. 
90. Сергієні О. В. Організація та управління системою медичної 
реабілітації інвалідів: Метод. рекомендації.  – Д., 1997. – 24 с.  
91. Сергієні О. В. Сучасні проблеми реабілітації інвалідів. – Д.: 
Поліграфіст, 1988. – 136 с. 
92. Смычек В. Б. Основы реабилитации: Курс лекций. – Минск, 2000. 
– 131 с. 
93. Соколов Е. Н. Психофизиология научения: курс лекций. - М., 
1997. 
94. Справочник документов по ВТЭ и трудоустройству инвалидов / 
Под ред. П. А. Маккавейского. – Л.: Медицина, 1981. – 575 с. 
95. Сучасні положення про визначення  причин інвалідності: 
Навчально-методичний посібник / В. В. Марунич, А. В. Іпатов, М. І. 
Черненко та ін. – Д., 2007. – 67 с. 
96. Черненко М. І. Організація та управління системою медичної 
реабілітації інвалідів. – ДНУ, 2006. – 12 с. 
97. Шевчук В. І. Комплексна реабілітація інвалідів з наслідками 
травм та захворюваннями опорно-рухової системи  ⁄ В. І. Шевчук, Ю. О. 
Безсмертний. – Вінниця, 2004. – 315 с.