ChSTU repository

1 
 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
___________________________________________________________________________________________ 
(повне найменування вищого навчального закладу)  
Факультет гуманітарних технологій 
___________________________________________________________________________ 
(повне найменування інституту, найменування факультету (відділення) 
Кафедра соціального забезпечення 
___________________________________________________________________________ 
(повна назва кафедри (предметної,  циклової комісії)) 
 
 
 КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА 
на тему  
СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ 
 
 
Виконала: студентка 4 курсу, групи ЗСЗСК-66 
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення»  
Путіліна Олена Олександрівна 
                                                                              
 
Керівник: д.е.н., проф. Захарова Оксана Володимирівна 
                                                     (прізвище та ініціали) 
Рецензент: _________________________ 
                                                    (прізвище та ініціали) 
 
 
 
 
 
 
Черкаси – 2020 р. 
2 
 
ЗМІСТ 
ВСТУП………………………………………………………………….....................3 
РОЗДІЛ І. Теоретичні основи вивчення взаємодії держави, суспільства і 
людини в соціальній політиці ……………………………………………………7 
1.1. Аналіз теоретичної основи соціальної політики……………………………7 
1.2. Взаємодія держави, суспільства і людини в моделях соціальної 
політики……………………………………………………………………………..14 
1.3. Роль «третього сектора» і громадських ініціатив в соціальній політиці: 
розвиток механізмів самоорганізації…………………………...............................21 
Висновки до першого розділу……………………………………………………28 
РОЗДІЛ ІІ. Специфіка функцій держави і суспільства в соціальній 
політиці……………………………………………………………………………..30 
2.1. Особливості існування та утворення соціальної держави…………………..30 
2.2. Роль соціального страхування в реалізації соціальної політики...................38 
Висновки до другого розділу…………………………………………………….47 
РОЗДІЛ ІІІ. Становлення соціальної роботи як механізму реалізації 
соціальної політики в сучасній Україні ……………………………………….49 
3.1. Особливості та суперечності взаємодії держави, суспільства і людини………….49 
3.2. Напрями інституційного розвитку соціальної роботи...........................................57 
3.3. Пропозиції щодо використання показників для вимірювання ефективності 
соціальної політики в Україні……………………………………………………..65 
Висновки до третього розділу…………………………………………………...76 
Висновки…………………………………………………………………...............78 
Список використаних джерел………………………………………...................82 
Додатки……………………………………………………………………………..88 
 
 
 
3 
 
ВСТУП 
Актуальність теми дослідження. Соціальна політика є складовою 
частиною політики будь-якої держави і займає особливе місце в державному 
управлінні. На різних етапах розвитку держава може віддавати пріоритет тому 
чи іншому її напрямку. 
У сучасній вітчизняній практиці державного управління проблема вибору 
державної соціальної політики, адекватної потребам суспільства, актуалізується 
в зв'язку з тим, що в сучасному світі здійснюється загально - цивілізаційний 
перехід до моделі социальної держави. 
Для сучасної України цінності демократії не менш важливі, ніж 
прагнення до економічного успіху або соціального благополуччя. Однією з 
найважливіших демократичних цінностей, безумовно, є концепція соціальної 
держави, продекларована Конституцією України. 
Проте радикальні зміни політичної та економічної систем держави 
поставили під загрозу стабільність і перспективу соціального розвитку, методи 
та принципи соціальної політики попереднього (радянського) періоду, показали 
свою неефективність і неадекватність виникаючих проблем. У зв'язку з цим 
актуальним стало питання про пошук (виробітку) нової концепції соціальної 
політики, що відповідає реаліям часу і майбутнього розвитку. Дана проблема 
знайшла відображення в роботі вчених, дослідницьких центрів, державних 
структур. 
Актуальність дослідження зумовлена й тим, що структурні системні 
реформи, що проводяться в Україні, негативно відбилися на соціальному 
становищі значної частини українського суспільства, а певну його частину 
привели до маргіналізації. Тенденції змін свідчать про те, що замість 
позитивних зрушень в економіці, а разом з нею в соціальній сфері, країна 
втратила соціальний статус стабільної держави в світі. За індексом людського 
розвитку, розрахованого ООН, Україна неухильно наближається до категорії 
країн «з низьким рівнем людського розвитку». Наразі країна посіла 88 позицію 
серед 189 країн. 
4 
 
Проблеми, протиріччя і особливості соціального розвитку України на 
сучасному етапі привертають пильну увагу, як політиків, громадськості, так і 
дослідників - істориків, соціологів, економістів, політологів та ін. Тривала і 
глибинна криза українського соціуму змушує задуматися про його причини, 
зміст, наслідки та шляхи виходу. Про складність питання свідчить, то що, до 
сих пір ведуться запеклі суперечки навіть про шляхи виведення країни з кризи, 
не кажучи про віддалені перспективи. 
Тривалий час аналізу соціальної політики в зарубіжній науці приділялося 
більше уваги, ніж у вітчизняній. Глибоко пророблена проблематика соціальної 
політики та перспектив її розвитку в роботах таких зарубіжних науковців, як                        
П. Абрахамсон, П. Бурдье, Е. Ведунг,  Е. Райнерт, Н. Волгіної, А. 
Гальчинського, В. Мілецкого, О. Холостової та ін.. 
Разом з тим у вітчизняній науці відводиться помітне місце критичному 
аналізу соціальної держави, досягнутих результатів і вельми істотних 
соціальних проблем, що виникли в результаті його діяльності. У західній 
соціології теоретична основа такого критичного аналізу була розроблена Ю. 
Габермас, який аналізував взаємодії «системного і життєвого світу», держави, 
економіки і суспільства в умовах пізнього капіталізму. Запропонований ним 
підхід розвивається такими сучасними соціологами, як У. Бек, Я. Кулпітт, В. 
Лейбфрід, С. Хорт і ін. 
Аналіз літератури, присвяченої процесам взаємодії соціальної політики і 
перспективам розвитку людини, показує, що теоретичною основою 
дослідження цієї взаємодії може бути концепція соціальних прав і обов'язків 
людини і громадянина, які реалізуються засобами соціальної політики. Питання 
соціального розвитку людини як мети розвитку суспільства зачіпаються у всіх 
фундаментальних соціологічних роботах починаючи з М. Вебера, Е. 
Дюркгейма, К. Маркса, Т. Парсонса. Продовжують дослідження різних типів 
взаємодій людини і держави Г. Герасименко,  О. Майборода, О. Макарова,  О. 
Коваль та ін.. 
5 
 
О. Макарова досліджувала  принципові засади реалізації соціальної 
політики в Україні, необхідності врахування чинників глобального порядку та 
національних особливостей соціально-економічного розвитку, ціннісних 
настанов українського населення; А. Ярошенко, Н. Сухицька  досліджували 
історію та теорію соціальної політики України; А. Сіленко розглядав 
пріоритети соціальної політики у перехідному українському суспільстві. 
Широку увагу привертає і соціальна робота як засіб реалізації соціальної 
політики. Ці проблеми розробляються І. Миговичем, Т. Семигіною,                          
В. Шахраєм.  
Об'єктом дослідження в роботі є соціальна політика держави в умовах 
становлення соціальної держави. 
Предмет дослідження — механізм формування і реалізації державної 
соціальної політики в умовах становлення України як соціальної держави. 
Мета роботи полягає в комплексному дослідженні змісту і специфіки 
соціальної політики в Україні в процесі формування соціальної держави.  
Відповідно до мети поставлено такі завдання: 
1. Проаналізувати теоретичні основи вивчення взаємодії держави, 
суспільства і людини в соціальній політиці. 
2. Дослідити специфіку функцій держави і суспільства в соціальній 
політиці. 
3. Висвітлити становлення соціальної роботи як механізму реалізації 
соціальної політики в сучасній Україні. 
Поставлені завдання зумовили вибір методів дослідження: теоретичні 
(аналіз, синтез, систематизація і порівняння науково-теоретичного матеріалу); 
емпіричні (вивчення практичного досвіду, спостереження).  
В своєму дослідженні ми використовували порівняльний і системний 
методи, що дозволило виявити взаємозв'язок з цивілізаційними аспектами 
соціальної політики та її особливостями на українському грунті. Системний 
метод дозволив розглянути соціальну політику у взаємозв'язку і 
взаємозалежності з економічною і політичною системами. Структурно-
6 
 
функціональний метод використовувався для розкриття загального і особливого 
в концептуальних установках соціальної політики. Міждисциплінарний підхід 
до аналізу ролі і місця соціальної політики  в суспільстві дозволив розкрити 
проблему як складного соціополітичного явища, що знаходиться в процесі 
постійних змін. Певну роль з аналізу соціальної ситуації в Україні зіграв 
статистичний метод, що дозволив виконати аналіз необхідних даних про стан і 
динаміку соціальних процесів з досліджуваної проблеми. 
Всі перераховані методи використовувалися в сукупності з метою 
забезпечення комплексного підходу до дослідження, що дозволило вирішити 
поставлені в роботі наукові мету і завдання. 
Теоретичне значення роботи полягає в тому, що теоретично здійснено 
аналіз сучасних проблем соціальної політики в Україні та охарактеризовано 
основні причини та наслідки  їх  проявів в українському суспільстві.  
Практична значимість отриманих результатів визначається 
можливостями їх використання для корекції існуючої практики соціальної 
політики в Україні. Запропонований підхід дає можливість оцінювати 
ефективність різних соціальних програм, нормативних актів, виходячи із 
завдань розвитку людини, узгодження інтересів різних суб'єктів, стійкого і 
цілісного розвитку суспільства.  
Структура роботи: кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох  
розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел (55) та 
додатків (3). Загальний обсяг роботи 101 сторінка. 
 
 
 
 
 
 
 
7 
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ, 
СУСПІЛЬСТВА І ЛЮДИНИ В СОЦІАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ 
1.1. Аналіз теоретичної основи соціальної політики 
Необхідність наукового дослідження соціальної політики обумовлена 
складною будовою сучасного суспільства, що представляє собою певну 
цілісність, яку необхідно зберегти в умовах співіснування конфліктуючих 
інтересів різних соціальних груп, індивідів і спільнот.  
Поняття «політика» в сучасній практиці має подвійне значення: з одного 
боку, воно означає діяльність держави, спрямовану на спільні цілі, на відміну 
від приватного бізнесу чи особистих інтересів, з іншого боку, вживається для 
опису поведінки тих, хто намагається використовувати державну владу в 
певних цілях (необов'язково тільки для особистої вигоди) [27, с. 219]. 
Сучасне вживання англійського терміна «policy» обумовлено тим, що 
використання влади, в першу чергу державної, може бути узаконено тільки на 
основі певної концепції мети розвитку суспільства і похідних від цієї мети 
коштів. Будь-яка держава намагається мати  розраховану на перспективу 
програму, що виражає загальні інтереси, яку вона представляє виборцям на 
обговорення і схвалення. Ця програма, відповідно до довгострокової стратегії 
держави є, на думку  Т. Парсонса, «раціональною основою дії, яка спрямова на 
інтеграцію системи» і, будучи схвалена електоратом, є основою легітимації 
державної влади та моделлю для ефективної роботи [37, с. 98]. 
На думку О. Макарової, соціальна політика прагне до вилучення, 
систематизації і надання інформації і підвищенню ефективності державного 
втручання. Раціональний характер соціальної політики пов'язує її з 
картезіанською традицією сучасної соціальної науки, підкреслює значимість 
оцінки ефективності її втручання, але знецінює політичні чи моральні аспекти 
вибору соціальних пріоритетів, якщо такі переважають, як було в 
соціалістичному «проекті» соціальної політики[26, с. 198]. 
Поняття «соціальне» відображає спільний, колективний характер 
життєдіяльності людей, коли їх соціальні зв'язки і спільні інтереси виявляються 
8 
 
в рамках різних спільнот: соціальних груп, верств населення, поселень, регіонів 
і т.д. Взаємодія інтересів цих груп є важливою складовою частини життя 
суспільства. 
Соціальна політика як інструмент управління має своєю загальною метою 
усунення соціальних антагонізмів в суспільстві, реалізацію за допомогою 
спеціальних заходів завдань динамічного розвитку і вдосконалення всієї 
системи соціальних відносин. 
У сучасній літературі представлені різні точки зору на соціальну політику 
і її об'єкт, від найширших, що випливають з розуміння політики як управління 
суспільними справами, до звужуючих її до управління тільки так званої 
«соціальної сферою» або, ще вужче, до соціального захисту нужденних.  
Відповідно до думки А. Міхненко, об'єктом соціальної політики може 
бути і політика, і економіка, і культура, оскільки всі суспільні відносини прямо 
або побічно впливають на стан і можливості розвитку різних соціальних 
спільнот і груп [27, с. 220]. 
Набагато частіше пропонується менш широке тлумачення, де в якості 
об'єкта розглядається система, що включає соціальне забезпечення, охорону 
здоров'я, освіту, науку і культуру, а також інфраструктуру цих галузей. 
За підходом П. Бурдьє соціальна політика розглядається одночасно як 
структурована і та, що структурує соціальний інститут. Соціальна політика 
конструюється за рахунок дискурсивних засобів номінації та кодифікації, що 
визначають цивільно-правовий статус будь-якої соціальної групи. «Кодифікація 
– це операція приведення в символічний порядок або підтримки символічного 
порядку, яка найбільш часто покладається на вищі державні бюрократії» [4, с. 
123]. Обсяг символічного капіталу групи визначається кодифікацією її правової 
позиції і статусом правового документа, що задає ці коди. Чим більшу 
юридичну силу має правовий документ, тим більший обсяг символічного 
капіталу отримує дана соціальна категорія громадян. 
Вплив соціальної політики на соціальну структуру суспільства і 
положення різних соціальних груп визначається основними механізмами 
9 
 
розподілу соціальних благ, їх типами і будовою. Ці механізми створюють не 
тільки політичну, а й економічну основу потенційних колективних дій різних 
груп населення. При цьому тільки держава є соціальним і політичним 
інститутом, який має право і обов'язок вирішувати від імені народу і діяти 
відповідно до так званих загальних (загальнонародних, загальнодержавних) 
інтересів. Те, що ці інтереси, як правило, нав'язуються одними групами іншим, 
відомо з часів Платона і Аристотеля і детально проаналізовано К. Марксом і Ф. 
Енгельсом [8, с. 86]. 
Теоретичне осмислення соціальної політики почалося паралельно з 
оформленням системи соціального страхування як основи соціальної держави в 
Німеччині в 1870-1880-х роках, в епоху канцлера Бісмарка. Зокрема, в останній 
чверті XIX ст. група німецьких дослідників об'єдналася в «гурток з вивчення 
соціальної політики» («Verien fur Sozialpolitik»), де економіка вивчалася з 
позицій соціал — реформізма. Необхідність осмислення нового соціального 
явища зазначає В. Зомбарт: «... спостережливий теоретик-соціолог, який хотів 
би освітити світлом науки політику-практику, прагне внести в плутанину 
окремих політичних заходів сенс, єдність і систему, розрізняє групи однорідних 
і різнорідних починань і приходить до необхідності встановити поняття 
соціальної політики» [2]. Вже тоді було очевидно, що визначення соціальної 
політики залежить від того, що вважається основними засобами та цілями. 
Відповідно до них можна виділити наступні трактування: 
Перше, в якій «соціальне» прирівнюється до «суспільного», а соціальна 
політика розуміється як «громадські дії щодо вирішення проблем, які зачіпають 
все суспільство». Мета соціальної політики — «сприяти досягненню цілей 
товариства», такій політиці протилежна приватнопідприємницька політика. В 
рамках приватнопідприємницької політики ряд країн накопичили важливий 
досвід, наприклад, в Німеччині пенсійне страхування і страхування від 
нещасних випадків на виробництві спочатку розвивалося на окремих 
підприємствах або групах однотипних підприємств. Навіть виплати сім'ям у 
зв'язку з народженням дітей практикувалися спочатку підприємцями. Однак це 
10 
 
не вичерпувало всіх випадків необхідної допомоги, які пов'язані з соціальною 
роботою, в зокрема тих, які традиційно вирішувалися на місцевому рівні. Тому 
розвинені держави узагальнили і інтегрували досвід підприємств і місцевих 
спільнот (комун) в різних моделях «соціальної держави». Дане трактування 
дозволяє зробити висновок, що підсумовування приватних інтересів і завдань, 
що вирішуються підприємцями, не може дати рішення загальних, 
інтегративних проблем суспільства і держави, для вирішення яких і потрібна 
соціальна політика [7, с. 156].   
Друге трактування, де соціальна політика через трудове законодавство і 
соціальне страхування вирішує проблеми найманих працівників. В кінці XIX 
століття це були, в першу чергу, робочі, в даний час в постіндустріальному 
суспільстві більшість людей, що працюють за наймом — вже не «сині», а «білі» 
комірці. Мета соціальної політики — нейтралізація радикальних соціалістичних 
ідей, забезпечення можливості соціал - реформізму. Протилежність   соціал- 
реформізму — це радикалізм, який на практиці був пов'язаний з соціалістичною 
революцією під керівництвом робітничого класу [5, с. 111].  
Зараз, через сто років, ми бачимо досвід реалізації соціал-реформізму в 
розвинених державах Європи, а досвід соціал-радикалізму — в колишньому 
СРСР. Соціал-реформізм виявився досить ефективним способом досягнення 
добробуту різних верств населення за рахунок високої історичної 
спадкоємності, а радикалізм вів до високих людських витрат, які «з'їдали» 
зміни [9, с. 202]. З іншого боку, потенціал диференціації інтересів, присутній в 
такому типі соціальної політики, призвів до того, що податки на працююче 
населення в даний час занадто виросли, а груп населення, яких необхідно 
забезпечувати стає все більше. Тут інтереси соціального захисту та 
орієнтованою на перспективу соціальної політики стали суперечити один 
одному, соціально-економічний розвиток західних країн сповільнилося через 
надмірне соціальне навантаження на підприємців та робітників. Завдання 
соціальної політики сьогодні — знайти нові можливості для балансу інтересів 
11 
 
працюючих і економічно залежних клієнтів соціальної роботи, в певній мірі 
зменшуючи, а краще, оптимізуючи, соціальні витрати. 
Третє трактування, де соціальна політика через систему суспільної і 
державної допомоги та благодійності забезпечує мінімальний дохід бідним, 
тобто непрацездатним, декласованим і малозабезпечених з працюючих 
(пауперов). Мета — забезпечити перерахованим групам населення більш-менш 
прийнятне існування. Протилежність такої мінімальної підтримки — варіанти 
примусового працевлаштування, які в сьогоднішніх правових державах 
трансформувалися в громадські роботи або системи відпрацювання виплат 
(welfarestate - workfare state) [47, с. 56].  
Такий тип соціальної політики виявляє, що реальною цільовою групою є 
не бідні, а, навпаки, забезпечені верстви населення, які захищають власне 
безпечне і стійке існування через політику підтримки нужденних. Держави, які 
проводили такий тип соціальної політики, швидко зіткнулися з 
неконтрольованим зростанням витрат на соціальні потреби і зростанням 
кількості клієнтів. Тому, наприклад, Великобританія, починаючи з 1980-х років, 
стала паралельно впроваджувати в соціальну роботу ринкові механізми і 
розвивати взаємодопомогу, самодопомогу під прапором «community 
development» — розвитку спільнот і роботи на цьому рівні. Політика розвитку 
роботи в спільнотах, як нова технологія соціальної роботи, безумовно, 
актуальний компонент соціальної інтеграції, тому сьогодні викликає інтерес у 
багатьох країнах.  
Четверте трактування, в якій соціальна політика розуміється як 
інструмент, який пом'якшує негативні наслідки ринкового лібералізму або 
реформування в цьому напрямку, в першу чергу, в процесах розподілу. Мета 
даного типу соціальної політики — утримати диференціацію доходів у певних 
рамках (якщо рамки — доцільний коефіцієнт, то він не повинен перевищувати 
1:10). Природно, що для цього необхідна ефективна система оподаткування. 
Протилежність цьому типу соціальної політики — масове зубожіння найманих 
працівників, пауперизм. Деградація умов найманої праці в Україні - результат і 
12 
 
наслідок невдалих спроб такої соціальної політики. В її результаті за останні 
10-12 років зайнятість і трудові доходи все більше знецінюються в очах 
українського населення. Зате через реально низький рівень життя зростає число 
постійних клієнтів соціальних служб. Тому у нас в країні соціальна робота 
носить неефективний характер, не сприяє активізації клієнтів і інтеграції 
суспільства. Сучасні автори підкреслюють, що соціальна політика покликана 
пом'якшувати «вроджені пороки» капіталізму і ринкової економіки (які вище 
названі «провалами» держави або ринку), зменшувати ціну, яку індивіди, сім'ї, 
групи і спільноти повинні платити за успіхи капіталізму, але поки це виходить 
погано [12, с. 78]. 
П'яте трактування соціальної політики розглядає соціальну солідарність 
як її базову характеристику. Її важливим компонентом є можливість 
регулювання розвитку всіх соціальних груп через колективну відповідальність 
«суспільства за всіх». Протилежність — індивідуалістичний лібералізм, але 
сьогодні він також розвинувся в ідею індивідуальних контрактів громадян 
(платників податків) з державою і страховими системами, тобто 
индивідуалізовану систему страхування на тлі загальних гарантій «суспільства 
добробуту».  
У розвинених країнах Європи обговорюється ідея індивідуальних 
«welfare contracts», за допомогою яких автори хочуть чіткіше визначити 
солідарні обов'язки платників податків, оскільки і на Заході існує проблема 
ухилення від виплат до державних систем соціального страхування або 
несплата податкової прогресії в прибутковому оподаткуванні. Солідарність як 
принцип передбачає, що внесок в систему соціальної підтримки вносить кожна 
людина в різних формах, не тільки у вигляді грошових виплат, але, наприклад, 
у вигляді волонтерської соціальної роботи і т.д. В цьому її інтегруючий сенс.  
Можливо, солідарні системи гратимуть зростаючу роль в соціальній 
політиці XXI століття в країнах, що розвиваються. Саме в таких країнах 
важливо забезпечити мінімальні соціальні гарантії всьому населенню при 
досить низькому рівні зайнятості та заробітної плати в цілому. Можливості 
13 
 
високооплачуваної, ефективної зайнятості тут обмежені або зрушені в низько 
технологічні, сировинні галузі економіки, що, в свою чергу, гальмує і 
економічний і соціальний розвиток. 
У розумінні соціальної політики, яке підсумовано в Конвенції МОП, 
також йдеться про добробут всього населення: «Будь-яка політика повинна 
перш за все спрямовуватися на досягнення добробуту і розвиток населення, а 
також на заохочення його прагнення до соціального прогресу ... в якості 
основної мети при плануванні економічного розвитку» [18]. 
 Однак потрібно зазначити, що міжнародний законодавець в особі ООН і 
МОП в останні десятиліття весь час «зміщувався» в напрямку акценту від 
добробуту на розвиток населення і параметри цього розвитку. Так, з 1991 року 
організаціями ООН використовує «Індекс розвитку людського потенціалу», де 
всі країни світу зіставляються не тільки за рівнем добробуту (вираженого в 
показнику валового внутрішнього продукту на душу населення (ВВП на душу 
населення), але і за рівнем освіти та зайнятості [23, с. 10].  
Таким чином, ООН через використання даного індексу для міждержавних 
порівнянь, поставила питання про те, чи використовуються результати 
економічного розвитку для всього населення кожної країни, або добробут, 
здоров'я і освіченість є привілеєю вузького кола, певних соціальних груп. Тому 
дуже важливим питанням соціальної політики сьогодні є не тільки зростання 
добробуту, а й доступність освіти і здоров'я для всіх груп населення. Можна 
припустити, що в сучасних умовах освіта і здоров'я дають той стартовий 
соціальний капітал, який дозволяє вирішити проблеми зростання добробуту, а 
не навпаки, як це було в XIX столітті.  
Отже, цілі суспільства і цілі соціальної політики сьогодні повинні бути 
пов'язані з розвитком доступності освіти та здоров'я для всіх груп населення, це 
дає в перспективі найбільший приріст як громадського, так індивідуального 
розвитку. Перенесення акценту з росту добробуту на завдання і можливості 
розвитку людини - перший важливий момент, який необхідно підкреслити, 
аналізуючи теоретичну основу соціальної політики. 
14 
 
На нашу думку, сучасна соціальна політика – це взаємодія держави, 
економічних структур і громадянського суспільства з координації діяльності 
різних соціальних груп і соціально-територіальних спільнот в сфері 
виробництва, розподілу і споживання, що дозволяє узгодити інтереси цих груп 
з інтересами людини і довготривалими цілями суспільства. Більш коротко, 
соціальна політика це взаємодія трьох основних секторів суспільства для 
розвитку людини і суспільства в цілому.  
Підсумовуючи вище сказане, ми будемо розглядати соціальну політику у 
вузькому розумінні як систему державних заходів по підтримці тих верст 
населення, які в силу різних причин опинились в складних життєвих 
обставинах і не можуть своїми силами їх  вирішити. В соціально-
демографічному плані – це пенсіонери, діти-сироти, студенти, працюючі 
матері, інваліди з дитинства, в територіальному – жителі малих селищ чи 
особливо віддалених районів, в соціально-професіональному – 
низькооплачувані працівники, масові групи інтелігенції (лікарі, освітяни). 
В широкому розумінні соціальна політика – це напрямок 
макроекономічного регулювання, який покликаний забезпечить соціальну 
стабільність суспільства і створити для громадян рівні можливості для 
розвитку.   
 
1.2. Взаємодія держави, суспільства і людини в моделях соціальної 
політики. 
Найважливіші визначення соціальної політики пов'язані з виділенням її 
суб'єктів, об'єктів і способів їх взаємодії. У широкому сенсі соціальна політика 
є інтеграцією засобів і механізмів взаємодії, за допомогою яких центральна, 
регіональна та місцева влада (законодавча і виконавча), економічні механізми і 
механізми громадянського суспільства впливають на життя населення, 
забезпечуючи вирішення соціальних конфліктів, рівновагу і розвиток [53, с. 
348]. І тут пріоритетним є вивчення інтеграційних механізмів взаємодії 
населення і влади, в ролі яких, очевидно, виступають закони, податки, соціальні 
15 
 
блага і послуги. Звідси у вузькому сенсі соціальна політика може розглядатися 
як інституційна оформлена система благ і послуг, що надають населенню 
державні установи. 
Але за останнє десятиліття трансформація постсоціалістичних соціальних 
інститутів призвела до юридичного закріплення принципу рівності різних 
організаційно-правових форм реалізації соціальної політики, а, отже, безлічі її 
суб'єктів. Ми виходимо з того, що суб'єктом будь-якої діяльності може 
вважатися людина або соціальний інститут, що володіє будь-якими ресурсами 
для її самостійної реалізації. Таким чином, як по горизонталі, так і по вертикалі 
управління соціальна політика може реалізовуватися безліччю взаємодіючих 
державних і недержавних суб'єктів (організацій), а правове регулювання 
поступово повинно приходити на зміну адміністративним методам управління. 
Перехід від патерналізму держави до рівноправної взаємодії трьох 
секторів, що включають безліч суб'єктів соціальної політики, природно, 
тривалий і складний. Ця взаємодія має стати стійким, закріпленим в 
традиційній культурі і підтриманим законодавством. У зв'язку з цим в даний 
час радикально змінюється уявлення про суб'єктів соціальної політики і її 
принципів: діяльність держави децентралізується, диференціюється відповідно 
до інтересів різних соціальних груп, «опускається» на рівень місцевої влади та 
місцевих громад і т.п. Цей процес підтверджує правоту К. Маркса, який 
передбачив зменшення ролі держави в суспільствах з високорозвиненою 
економікою [2, с. 32].  
Як було сказано вище, суб'єктом соціальної політики може бути не тільки 
держава, а й громадські, благодійні та інші об'єднання, громадські ініціативи та 
групи самодопомоги, а також інститути ринку. Але потрібен час, щоб люди 
навчилися самостійно об'єднуватися для вирішення власних проблем і 
зрозуміли, для чого це необхідно, з одного боку, і для того, щоб держава 
зрозуміла, що не можна постійно змінювати «правила гри», тобто режим 
взаємодії з новими економічними суб'єктами і організаціями «третього сектора» 
[28, с. 209]. 
16 
 
В даний час міжсекторна взаємодія досить детально вивчається рядом 
авторів в руслі тематики вирішення соціальних конфліктів. Так,  Л. Ніковський 
і В. Якимець пишуть: «За останнє десятиліття XX століття в державі поступово 
оформилися три сектори, характерні для будь-якого демократичного 
суспільства: державний, комерційний та некомерційний сектор. Протягом цього 
пострадянського періоду виник заново заснований на діловій громадянській 
ініціативи приватний бізнес-сектор (умовно званий другим) і істотно 
перетворився державний сектор, який в минулому не тільки займав виробничу 
сферу економіки, а й монополізував управління і виробництвом і соціальною 
сферою. Цей перший державний  сектор зазнав серйозних змін з більш-менш 
чітким поділом трьох гілок влади і ідентифікацією системи державних 
(бюджетних і муніципальних) установ. За минуле десятиліття в країні став 
формуватися і незалежний недержавний некомерційний сектор (його часто 
називають третім), який базується на громадських ініціативах в (переважно) 
невиробничій сфері (освіта, наука, охорона здоров'я, соціальний захист, 
екологія та ін.). 
Кожен із секторів має свою місію, області діяльності, технології роботи, 
організаційні структури, системи управління, ресурсну базу, нормативну базу 
та свою сферу використання продукції і ринки товарів і послуг. Якщо звести до 
мінімуму опис особливостей і відмінностей цих трьох секторів, то 
найважливішими з них є: форма власності, місія і технології роботи» [28, с. 
215]. 
Сучасна правова держава наділяє свою владу в форму законів, які 
визначають рамки більшості взаємодій, як між секторами, так і всередині їх. 
Тому можна говорити не про пріоритет держави, але про пріоритет законів у 
визначенні характеру будь-яких дій кожного з секторів і їх взаємодій. Однак це 
«ідеальний» спосіб регулювання. Проблема, яку ми б хотіли підкреслити — це 
постійна зміна суб'єктів взаємодій, що відбувається внаслідок процесу 
взаємодії. Іншими словами, взаємодія — це не протилежно спрямовані процеси 
впливу суб'єктів і об'єктів один на одного, а трансформації, які проявляються в 
17 
 
тому, що характер змін одного суб'єкта негайно зазнає змін в силу тих змін 
іншого, які вони викликали. Можливо, саме постійні трансформації — важлива 
причина того, що законослухняність знижується, закони обходяться, а багато 
соціальних проблем застряють в глухих кутах  неефективних взаємодій. 
 К. Манхейм відзначав, що сучасне суспільство має справу не з 
короткочасними труднощами, а з радикальною зміною своєї структури, 
стикається з явищами дезінтеграції і має планувати і координувати взаємодію 
секторів для збереження цілісності. Д. Фрідман розвинув підхід Манхейма до 
планування суспільства, виділивши п'ять секторів і визначив їх творчу роль в 
сучасному суспільстві: домашнє господарство, ринок, громадянське 
суспільство (добровільний сектор), політична спільність і держава. Він 
зазначав, що на навколишній світ краще дивитися як на «суспільний», в якому 
стикаються і змагаються один з одним різні інституційні інтереси [14, с. 185]. 
Коли Ю. Габермас ділить світ на системний і життєвий, він також 
пропонував чотирьох секторну модель, оскільки життєвий світ включає людину 
і різні співтовариства, а системний світ — держава і ринок [54, с. 124]. 
 Істотно також розуміння громадянського суспільства, як носія ресурсів 
солідарності, найважливішого ресурсу соціального розвитку та підтримки, 
поряд із законодавчим регулюванням і ринковими фінансовими ресурсами. Це 
розуміння виникло в критичному осмисленні проблем розвитку соціальної 
держави. 
Слід зазначити, що суспільство сформовано через три способи взаємодії: 
ієрархічну владу, ринковий обмін і соціальну самоорганізацію. Особливості їх 
такі [9, с. 204]: 
- Ієрархічна влада координує індивідуумів через силу (примус). У 
сучасному суспільстві влада, яка знаходиться в руках держави, отримує 
легітимацію (законність) через демократичні вибори і реалізується за 
допомогою законів; 
- Ринки координують індивідуумів через механізм попиту і пропозиції, 
обмін, як правило, еквівалентними цінностями; 
18 
 
- Соціальна самоорганізація заснована на добровільних діях і вкладах на 
основі розділених вірувань, цінностей та інтересів. Це світ асоціацій до якого 
можна включити групи самовдосконалення, цивільні ініціативи, групи 
інтересів, союзи, клуби, організації милосердя, неурядові організації або 
політичні партії, які відображають соціальну самоорганізацію. 
Отже, все різноманіття відносин соціальної організації і самоорганізації 
можна умовно поділити на три типи: відносини панування і підпорядкування 
(влади, силі, страху), обміну (ринкові, комерційні, договірні) і ті, що називають 
відносинами солідарності, засновані на «братерстві» людей, «безпосередній 
соціальності». Соціум, з точки зору системного підходу, являє собою 
сукупність інститутів і організацій, дуже різних, але таких, що типологічно 
утворюють три макроструктури: держава, ринок та громадянське суспільство. 
Ці інституційні структури включають всі види людських відносин, але в 
різних пропорціях: держава — це перш за все відносини панування і 
підпорядкування, ринок — відносини обміну, громадянське суспільство — 
сімейно-родинні, кооперативні, солідарні, духовні та релігійні зв'язки. 
Моделі соціальної політики, з цієї точки зору, визначаються 
співвідношенням зазначених системо утворюючих макроструктур (секторів) і 
типів взаємодій. Вони постійно взаємодіють, тісно пов'язані між собою, але в 
той же час відіграють відносно самостійну роль. Їх співвідношення можуть 
варіюватися в різних суспільствах. Різним комбінаціям цих секторів 
відповідають і різні типи соціальної організації в залежності від того, який 
початок в даному суспільстві домінує [27, с. 225]. 
Отже, теоретичні міркування про баланс секторів і їх взаємодії, стали 
надзвичайно актуальними на тлі потреби в нових моделях соціальної політики в 
Україні. Епоха державного патерналізму в соціальній політиці завершилася 
усвідомленням того, що в країнах «переможного соціалізму» рівень життя і 
рівень соціального захисту нижче, ніж в розвинених західних країнах. Стало 
очевидно, що держава не може претендувати на те, щоб «облаштувати» 
19 
 
суспільство, з іншого боку, суспільство не може вирішити всі свої проблеми без 
участі держави. 
Це зробило питання про збалансовану соціальну політику в Україні 
практично першочерговим. Одночасно з глибокими змінами в Європі, що 
почалися в кінці 1991 року, інтенсивно йшов процес інтеграції в ЄС і відбулися 
радикальні зміни в умовах соціального відтворення. Ці умови, які включають 
сукупність інститутів і норм, що регулюють соціальне становище індивідів і 
груп в суспільстві, обумовлене доходами, майном, освітою, професією і 
соціальним статусом, за останні 100 років не раз радикально змінювалися. 
Однак приблизний перелік цих умов, на думку більшості авторів, сьогодні 
виглядає так [22]: 
- стимулювання економічного зростання і розподілу і виникаючих при 
цьому доходів і майна відповідно до пануючих норм справедливості («добробут 
для всіх»); 
- забезпечення зайнятості, тобто мінімізація безробіття; 
- вивільнення коштів для нездатних до праці або непродуктивно 
працюючих членів суспільства, щоб забезпечити і для них рівень існування, що 
сприймається як достатній;  
- забезпечення стабільної купівельної спроможності і запобігання 
інфляції, оскільки зменшення купівельної здатності (в тому числі внаслідок 
інфляції) найбільше зачіпає осіб з низькими доходами; 
- обмеження особистої залежності, гарантії основних прав людини, 
особливо права на розвиток особистості, рівних стартових можливостей і 
шансів на економічний розвиток; 
- координація та узгодження групових інтересів економічного і 
соціального характеру, перш за все роботодавців і робітників, виробників і 
споживачів, індивідів і суспільства. 
Слід зазначити, що гроші і влада - інструменти «системного світу», в той 
час як солідарність – інструмент «життєвого світу». Як стверджує вже 
згадуваний Ю. Габермас [54], розвивається тенденція, коли системний світ 
20 
 
«колонізує» життєвий світ. Цей погляд відображає критику розробок моделей 
соціальної політики в Європі останніх десятиліть, де ринок і держава поступово 
протиставлялися безпосередній інтегруючій солідарності громадянського 
суспільства. Вторгнення системного світу в світ життєвий — основна проблема 
сучасного суспільства. Ринок і держава в системному світі підпорядковують всі 
сфери життя, роблять їх «грошовими» або «бюрократизованими». Виникають 
нові типи конфліктів. Класові конфлікти перетворилися в керовані державою 
переговори про заробітну плату; держава вибудовує систему захисту 
безробітних, хворих і людей похилого віку — що зводить все більше число 
людей в положення клієнтів по відношенню до держави і бюрократизує ці 
відносини. Мабуть, Ю. Габермас, як і Н. Луман першими звернули увагу, що 
розвинена система соціального захисту має зворотний бік, формалізуючи 
людські відносини, надаючи їм обмінно-еквівалентний характер. 
Отже, держава — це три незалежних гілки влади і ця незалежність часто 
виявлялася у вигляді протистояння уряду і Верховної Ради в тому числі, з 
питань соціальної політики. Загальноприйнятим стало позначення ЗМІ як 
четвертої гілки влади, надзвичайна роль якої висвітлювати те, як сприймає 
населення впровадження державою соціальної політики.  
Адміністративні старання влади в останній рік привели до формування 
фактично однопартійної Ради, слухняною Уряду. Ступінь конфліктності їх 
взаємодій зменшилася, зате різко збільшилася напруга між владою і 
населенням, інтереси якого влада, схоже, вважає за можливе ігнорувати. 
Природно, це ставить під питання можливість послідовної соціальної політики 
та сталого розвитку країни. 
Сучасна ситуація в Україні висуває нові вимоги до можливостей людини 
як суб'єкта і адресата (об'єкта) соціальної політики. Можна передбачити, що 
структурування соціальної політики, цього пріоритетного напрямку діяльності 
сучасної соціальної держави, зазнає глибокі зміни. Такі зміни вже проводилися, 
але в менших масштабах, наприклад, в західних країнах, які йшли назустріч 
вимогам громадянського суспільства для вирішення соціальних проблем. Зараз, 
21 
 
особливо в постсоціалістичних країнах, виникло безліч ініціатив і дій, які не 
можна чітко віднести до жодної зі сфер. Вони є як витратами («сірими 
зонами»), так і досягненнями між секторної взаємодії. Розквіт нових соціальних 
і культурних рухів, таких як боротьба за права людини, фемінізм, захист 
навколишнього середовища та ін. створили новий тип соціальної структури - 
«мережеве суспільство» і нові можливості соціальних взаємодій, надзвичайно 
диференційованих як в глобальному, так і локальному просторі. Цей процес ще 
раз продемонстрував важливість узгодження різних інтересів в світі, одночасно 
фрагментарне і взаємозалежне. 
На закінчення необхідно відзначити, що розвиток соціальних держав і 
соціальної політики повсюдно носить суперечливий характер. Розробка 
ефективної соціальної політики є найважливішим завданням будь-якої влади, 
тим більше, нової української. Постійний контекст глобальних соціальних 
проблем, виділених ще в 1970-і роки, і нові проблеми, пов'язані з «суспільством 
ризику», визначають мегатенденції соціальної політики. Новий глобальний світ 
інформаційних технологій інтерпретується багатьма дослідниками в термінах 
кризи капіталізму і етатизму та необхідності їх реструктуризації [21, с. 210]. 
Однак, все більше дослідників звертає увагу на те, що паралельно 
глобалізації йдуть процеси локалізації, відродження традиційних інститутів, 
таких як місцеве самоврядування, національно-культурні та господарські 
громади і т.д. В Україні ж замість розвитку процесів взаємодії секторів 
суспільства і формування більш узгодженої та збалансованої моделі розвитку 
суспільства, ми бачимо втрату довіри громадян до держави, маніпулювання 
громадською думкою, неповага до законів з боку всіх суб'єктів соціальної 
політики. 
 
1.3. Роль «третього сектора» і громадських ініціатив в соціальній 
політиці: розвиток механізмів самоорганізації 
Виходячи із запропонованої концепції розгляду держави, ринку та 
громадянського суспільства як трьох взаємопов'язаних секторів суспільства і 
22 
 
ресурсів соціальної політики, проаналізуємо теоретичні концепції 
громадянського суспільства («третього сектора») і його соціальних функцій. 
Вони пов'язують людину і державу, владу і громадянина, тому особливо 
актуальні в рамках сучасної соціальної держави, де очікування громадян щодо 
турботи держави великі, а ступінь участі в справах держави і суспільства часто 
обмежується голосуванням на виборах.  
У сучасних трактуваннях громадянського суспільства відзначається, що 
воно включає в себе різні об'єднання людей (недержавні організації, 
товариства, групи взаємодопомоги, групи простих людей (grass root groups), 
соціальні рухи (особливо так звані нові руху — жінок, молоді, «зелені» і т.д.), 
мережі (network) цих об'єднань. В це поняття включається і громадська думка. 
Перша суттєва передумова збереження та функціонування громадянського 
суспільства — відносна автономія і незалежність від держави і економіки. Друга 
передумова — наявність демократичних правил і законів, які підтримують 
громадянське суспільство. Участь громадян є принципом, на якому ґрунтується 
розвиток громадських утворень, розвиток служб для населення [55, с. 109]. 
Проблема участі громадян, в основному, вивчена в аспекті політичної 
участі. Що ж стосується соціальної участі, тобто участі в різних формах 
суспільної самоорганізації населення, то воно стало розвиватися в Україні 
тільки в останні роки. У соціологічній літературі зазначено, що відцентрова 
тенденція і загальне захоплення альтернативами державі виникло після подій 
кінця 1980-х — початку 1990-х років у всіх посткомуністичних країнах. 
 Пріоритетним завданням постсоціалістичних держав постало завдання 
формування місцевого самоврядування, яке б мало конституційні гарантії 
автономії і взяло на себе частину функцій державної влади, безпосередньо 
пов'язаних з населенням. У сучасних роботах по різним аспектам спільнот 
виділяється безліч їх видів. Основою будь-яких спільнот є наявність загальних 
об'єднуючих інтересів, цілей або територій. Такого роду неформальні асоціації 
є структурою, фундаментом громадянського суспільства, його капіталом, 
оскільки на Заході ж основою громадянського суспільства був не тільки 
23 
 
вільний індивід, а й різноманітний «суспільний капітал», заснований на 
соціальних зв'язках, об'єднаннях, взаємодопомоги і довірі. Втілювати його, в 
першу чергу, потрібно в сім'ї, сусідському співтоваристві і участі в місцевому 
самоврядуванні. Вважалося, що тільки наявність громадянського суспільства 
дозволяє кожній людині реалізувати свою свободу, як в негативному, так і в 
позитивному аспектах [10, с. 79]. 
Питання про роль громадянського суспільства і його солідарних ресурсів 
пов'язаний з розширенням уявлення про суб'єктів і ресурси соціальної політики. 
У західній соціологічній літературі висловлюється впевненість, що 
використання людських ресурсів громадянського суспільства дозволить 
сформувати механізм переходу від знеособленої, бюрократизованої і витратної 
політики до більш адресної і справедливої. Традиція розглядати громадянське 
суспільство з точки зору солідарності, його специфічного ресурсу, була 
запропонована Ю. Габермас і продовжена багатьма соціологами [54]. Вона 
спирається на прийнятий погляд на громадянське суспільство як об'єднання 
вільних, рівноправних, автономних і активно діючих індивідів, які для 
реалізації своїх цілей вступають в специфічні договірні відносини з державою і 
ринковими структурами. В принципі, концепція громадянського суспільства 
може розглядатися як вираз специфічної форми взаємодії між суспільством, 
державою і ринковими структурами. Специфічність цієї взаємодії пов'язана з 
тим, що історичні варіанти реалізації громадянського суспільства досить 
розрізнялися. 
У теоретичному плані осмислення громадянського суспільства йшло як в 
руслі ідей Гегеля, Маркса та інших радикалів, які бачили в якості мети розвитку 
суспільства створення бездержавного суспільного устрою, так і в руслі 
ліберальних ідей спадкоємців Гоббса і Локка. Тут громадянське суспільство 
розглядалося як саморегулююча сфера, гарант індивідуальних прав і свобод, які 
необхідно захищати від постійних загроз втручання з боку держави, яка прагне 
керувати всім і всіма. Адже держава забезпечує порядок за допомогою приписів 
і санкцій, за допомогою закону. У цьому деякі автори бачать основу того, що 
24 
 
держава передує громадянському суспільству, оскільки закон створює і 
охороняє різноманітні соціальні утворення [8, с. 34]. 
Оцінка значення активізації і залучення громадян пов'язані з новим 
підходом до соціальної політики. Громадяни повинні бути активними у 
вирішенні своїх власних проблем. Цей підхід тісно пов'язаний з 
трансформацією держави загального добробуту. Консервативне крило, подібно 
комунітарному (communitarianist) руху, бачить активізацію громадян як спосіб 
соціальної інтеграції. Процес виключення або не включення пов'язаний не 
тільки з руйнуванням традиційних суспільних, державних або економічних 
утворень, він також може створювати інші, нові можливості для соціальної 
участі на місцевому рівні. Так, жінки похилого віку, витіснені з 
високотехнологізованих робочих місць, можуть використовувати ресурс часу і 
кваліфікації для створення організацій, що підтримують дітей, літніх людей та 
людей з інвалідністю. Звичайно, з точки зору феміністської соціології це крок 
назад до патріархального розподілу праці. Але з точки зору розвитку 
громадянського суспільства це крок вперед до дебюрократизації організації 
соціальних послуг і зростання соціальної включеності. Звичайно, така 
зайнятість не може оплачуватися на тому ж рівні, що і зайнятість в 
комерційному секторі економіки. Однак вона може бути оплачуваною як з 
муніципальних джерел, так і з коштів самих громадян. Ці нові можливості 
життя вже породили в теоретичному осмисленні таке поняття як «економіка 
третього сектора». 
Сьогодні українські соціологи-практики доводять, що сильні і добре 
організовані спільноти дуже важливі для поліпшення якості життя і 
будівництва громадянського суспільства. Причини цього, на їх думку, в 
наступному [11]: 
- демократія передбачає активність громадян як законне підтвердження 
авторитету уряду; 
- багато проблем мають явно виражене місцеве значення і вимагають дій 
на місцевому рівні; 
25 
 
- уряду з центру часто не вдається організувати необхідний для цієї 
спільноти набір соціальних послуг - їх слід розробити і надавати за участю 
громадян. 
Способи вирішення місцевих проблем не завжди очевидні: їх можна 
придумувати і намагатися застосувати за допомогою цивільних груп, 
отримуючи при цьому корисний досвід. Це процес «нарощування потенціалу». 
Його можна визначити як «роботу, яка зміцнює здатність громадських 
організацій створювати власні структури, системи, залучати учасників і 
набувати практичних знань для кращого розуміння і досягнення поставлених 
завдань». Власне, це і є «розвиток громад». 
Активізація місцевих громад не виникає відразу. Вона пов'язана із 
зацікавленістю у вирішенні своїх проблем і співпраці з урядовими структурами 
і має на увазі роботу в наступних чотирьох областях [12]: 
1. Особиста участь: багато людей відчувають відчуження і марність зусиль, не 
вірячи, що щось можна змінити; 
2. Позитивний вплив: ця робота пов'язана з такими питаннями, як надання 
рівних можливостей, соціальна справедливість і боротьба з дискримінацією; 
3. Організація спільноти: існує необхідність зміцнення громадських організацій 
з тим, щоб вони з неформальних груп переросли в організації, що 
представляють інтереси спільноти; 
4. Залучення до участі: сильне співтовариство взаємодіє з іншими городянами 
або співгромадянами шляхом участі та впливу на політичні та громадські 
процеси. 
Розвинуте співтовариство здатне вирішувати багато питань поліпшення 
якості життя, представляючи собою «дбайливу соціальну державу» в мініатюрі: 
покращувати роботу служб охорони здоров'я, освіти та соціальної допомоги; 
сприяти безпеці та здоров'ю членів спільноти; покращувати екологічні умови в 
місці проживання, що мають на увазі ефективну систему поводження з 
відходами, розвинений громадський транспорт, низький рівень злочинності і 
т.п. 
26 
 
Громада здатна вирішувати деякі економічні і політичні питання, 
наприклад, розвивати мережу невеликих підприємств для жителів, що 
відповідають їхнім потребам і дають їм переваги; розвивати творчі спільноти, в 
яких його члени можуть обмінюватися досвідом, будувати громадянське 
суспільство, де громадські організації співпрацюють з місцевою обраною 
владою і урядовими структурами місцевого рівня. Вже сьогодні є приклади 
організації різних асоціацій взаємодопомоги,волонтерських, громадських та 
благодійних організацій та ін. 
Криза патерналістської моделі соціальної держави в 1990-і роки привів до 
розгубленості і соціального зниження великої частини населення, але і сприяв 
згуртуванню громадян навколо вже існуючих громадських організацій і 
створення нових. Сама держава, перейнявшись ідеєю демократизації, виявила, 
що демократизація неможлива без децентралізації і передачі частини владних 
повноважень і ресурсів вниз, туди, де проблеми населення виникають, що 
відповідало концепції громадянського суспільства як локального, общинного, 
муніципального [28, с. 210].  
Розвивається в останні роки місцеве самоврядування населення, яке 
отримало системне законодавче підкріплення, починаючи з 1995 року, також є 
інститутом вирішення різних соціальних проблем самими громадянами. 
Звичайно, тривала українська традиція общинного вирішення важливих для 
членів місцевої громади проблем виявилася перерваною і сьогодні рівень 
самоорганізації населення в Україні важко порівнювати з аналогічним в 
Німеччині, Швеції та інших соціальних державах. Однак і теоретична, і 
практична розробка проблем самодопомоги і взаємодопомоги населення, а 
також їх місця в соціальній політиці, сьогодні інтенсивно ведеться. 
Перехід від «держави добробуту» до «суспільства добробуту», який 
акцентований соціологами Франкфуртської школи, необхідний і в Україні. 
Теоретичною основою для вивчення процесів становлення «суспільства 
добробуту» є концепція субсидіарності або «субсидіарної соціальної держави», 
яка підкреслює значення місцевого самоврядування та ініціатив 
27 
 
громадянського суспільства для підвищення ефективності та адресності 
соціальної політики, орієнтації її на інтереси членів місцевих спільнот. Також 
важлива опора на соціальне партнерство з державою, ринком та громадянським 
суспільством [29, с. 349]. 
У сучасних дослідженнях, присвячених місцевому самоврядуванню, 
велике значення надається питанню про те, які саме функції повинні 
виконуватися на цьому, найбільш близькому населенню рівні і яка технологія їх 
реалізації. Проблема самоорганізації громадянського суспільства надзвичайно 
важлива для України в зв'язку зі зменшенням реального значення і 
можливостей держави в різних сферах життя. Але зменшення тиску держави 
саме по собі не породжує ефективну економіку (комерційний сектор) і 
самостійного громадянина; сильну місцеву владу і податкоспроможність 
«третього», тобто недержавного сектора, який орієнтований на надання послуг 
громадянам. Не виникають автоматично і «правила гри» між секторами, тобто 
ті самі договірні відносини в рамках «соціального контракту», які 
встановлюють рівноправність сторін, які перетворюються з виконавців волі 
держави в його партнерів. 
Важливо, що кожен з трьох партнерів має власні пріоритети, ресурси і 
технології для вирішення проблем суспільства, і тільки разом вони можуть 
гарантувати реалізацію ефективної і гуманної соціальної політики. Жоден з 
трьох секторів не існує ізольовано в сучасних державах, багато з яких 
конституційно закріплені як «соціальні держави». У різноманітних теоретичних 
моделях «соціальної політики» підкреслюється, що повний етатизм, опора лише 
на економічні (ринкові) механізми або буквально зрозуміле народовладдя 
можливі лише як ідеальні конструкти. Необхідний оптимальний баланс цих сил 
в суспільстві, без якого неминучі шарахання від тоталітарної держави до 
нецивілізованого ринку і анархії [22, с. 305]. 
Нам здається, що така оптимізація необхідна і можлива на шляхах 
розвитку громадянського суспільства в Україні. Громадянське суспільство і 
генетично пов'язане з ним народовладдя, тобто самоврядування, вимагають для 
28 
 
свого здійснення розвитку певних організацій — «одиниць» самоврядування. 
Очевидно, що такі можуть носити територіальний або виробничо-професійний, 
політичний, конфесійний і т.п. характер. Звичайно, в реальній діяльності вони 
тісно переплетені. Але їх постійна взаємодія надають стійкість і згуртованість 
спільності, підтримують порядок і забезпечують задоволення як повсякденних 
потреб, так і духовних потреб. 
 
Висновки до першого розділу  
Здійснивши аналіз теоретичної основи соціальної політики, ми прийшли 
до висновку, що сучасна соціальна політика – це взаємодія держави, 
економічних структур і громадянського суспільства з координації діяльності 
різних соціальних груп і соціально-територіальних спільнот в сфері 
виробництва, розподілу і споживання, що дозволяє узгодити інтереси цих груп 
з інтересами людини і довготривалими цілями суспільства. Більш коротко, 
соціальна політика це взаємодія трьох основних секторів суспільства для 
розвитку людини і суспільства в цілому.  
Соціальна політика розглядається: 
-  у вузькому розумінні — це система державних заходів по 
підтримці тих верст населення, які в силу різних причин опинились в 
складних життєвих обставинах і не можуть своїми силами їх  
вирішити. В соціально-демографічному плані – це пенсіонери, діти-
сироти, студенти, працюючі матері, інваліди з дитинства, в 
територіальному – жителі малих селищ чи особливо віддалених 
районів, в соціально-професіональному – низькооплачувані 
працівники, масові групи інтелігенції (лікарі, освітяни); 
- в широкому розумінні – це напрямок макроекономічного 
регулювання, який покликаний забезпечить соціальну стабільність 
суспільства і створити для громадян рівні можливості для розвитку.   
Виявлено, що найважливіші визначення соціальної політики пов'язані з 
виділенням її суб'єктів, об'єктів і способів їх взаємодії. Суб'єктом соціальної 
29 
 
політики може бути не тільки держава, а й громадські, благодійні та інші 
об'єднання, громадські ініціативи та групи самодопомоги, а також інститути 
ринку. 
Визначено поступовий перехід України  від «держави добробуту» до 
«суспільства добробуту» та підкреслюється значення місцевого 
самоврядування та ініціатив громадянського суспільства для підвищення 
ефективності та адресності соціальної політики, орієнтації її на інтереси членів 
місцевих спільнот. Також важлива опора на соціальне партнерство з державою, 
ринком та громадянським суспільством. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
30 
 
Розділ 2. СПЕЦИФІКА ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА В 
СОЦІАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ  
2.1. Особливості існування та утворення соціальної держави 
Сучасна українська  держава, відповідно до ст. 1 Конституції України 
[19], є соціальною державою, проте запис про це, яка є, фактично, вибором 
довгострокового сценарію розвитку, була зроблена в період, коли держава була 
в стані системної кризи. Зародження незалежності України на початку 1990-х 
років, на думку О. Макарової межувало з «руйнуванням і відбувалося в умовах, 
коли самі реформи треба було вести в суспільстві  незрілої державою» [24, с. 
59]. Незважаючи на конституційне закріплення, поняття «соціальної держави» є 
у вітчизняній літературі досі слабо розробленим, а його оціночно-
публіцистичний оборот тільки заважає більш строгому аналізу. Це поняття 
залишається слабо диференційованим, яке не прив'язане до утвореного 
соціокультурного контексту. Синонімами вважаються такі поняття як соціальна 
держава, соціальна правова держава, держава загального добробуту і т. п. 
Відкритим залишається питання щодо  критеріїв віднесення, при тому не тільки 
географічних, історичних або політичних, а й власне соціальних. 
Безумовно, це пояснюється тим, що наукова традиція складається досить 
довго. Держава як політичний або юридичний феномен має тривалу історію 
розгляду, а соціальна держава взагалі порівняно новий історичний феномен, що 
виник і розвивається в надзвичайно динамічний період історії. Традиційно 
держава розглядається, як «основний інститут політичної системи суспільства, 
що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і відносини людей, 
суспільних груп, класів і асоціацій» [36, с. 65].  
Одні автори підкреслюють роль держави як форми публічно-владних 
відношень [7], інші підкреслюють його роль як механізму примусу [8], треті — 
організатора і координатора громадських справ [4] і т. п. 
Вважається, що проблема сучасної України в тому, що держава ще 
недостатньо соціальна, не встигла стати такою. Однак проблема не тільки в 
цьому. Необхідно більш точно визначити тенденції розвитку самої української 
31 
 
держави. Наступні кроки, незважаючи на 29 років незалежності країни, не 
очевидні на шляху переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки, яка 
є ресурсною основою соціальної держави. Кроки, зроблені державою за останні 
роки, важко однозначно інтерпретувати як провідні до заданої мети. Виходячи з 
постійно декларованої необхідності зниження бюджетних витрат на соціальні 
потреби і переорієнтації їх на самі малозабезпечені верстви населення, можна 
зробити висновок про лібералізацію держави і побудови українського варіанту 
«держави добробуту (благоденства)», а не соціальної держави, традиційно 
орієнтованої на пріоритети підтримки зайнятого населення (платників          
податків) [15, с. 215].  
Дискусії навколо шляхів розвитку соціальної держави трансформувалися 
на початку XXI століття в дискусії про більш збалансований розвиток держави, 
ринку та громадянського суспільства, з одного боку, і співвідношення свободи і 
захищеності людини в сучасному суспільстві, з іншого. Тому абсолютно 
необхідно повернутися до витоків соціальної держави, проаналізувати основні 
його моделі (типи) і причини кризових явищ, після чого міркування про 
специфіку української соціальної держави та перспективи його розвитку 
можуть стати більш аргументованими. 
Прийнято вважати, що в соціальній державі будь-яке економічне 
реформування розглядається через призму досягнення соціальних результатів, 
так як пріоритетним є розвиток людини. 
Класична, континентальна традиція розуміння соціальної держави 
складалася в дискусії, де були представлені досить різні точки зору. По-перше, 
віра в прогрес, характерна для доби Просвітництва, породила віру в 
удосконалення громадських установ і держави. Ідеї Ш. Монтеск'є про 
можливість розвитку законності, обмеження всевладдя держави і верховенства 
права як «здійснення свободи» була підхоплена німецькими мислителями:                
І. Кантом, Г. В. Ф. Гегелем, В. фон Гумбольдтом і Л. фон Штейном. У зв'язку з 
тим, що Л. фон Штейн і В. фон Гумбольдт були не тільки відомими 
32 
 
мислителями, але і державними діячами, їх особливо часто називають як 
ідеологами німецької соціальної держави  [5, с. 546]. 
Теоретики того часу протиставляли правову державу теократичній і 
деспотичній, підкреслюючи, що виконання адміністративно-управлінських 
функцій в останніх базувалося не тільки, а іноді і не стільки на праві, скільки на 
нормах релігії або волі правителя. Крім того, правова держава вважалася 
протилежністю поліцейського, в якому переважали каральні та контрольні 
механізми. Право як засіб узгодження інтересів різних соціальних груп приймає 
форму писаного права, права в юридичному значенні, яке формалізовано через 
закон і підтримується примусовим апаратом держави.  
Потрібно відзначити, що інтерес до регулюючих можливостей права в 
Україні був завжди великий, оскільки український  соціум традиційно себе 
усвідомлює як не законослухняний, на відміну, скажімо, від німецького. З 
іншого боку, в українській дійсності ми бачимо закони, які суперечать одне 
одному, або не вписуються в загальну систему. Право — теж суперечливе 
утворення: прийняття законів лобіюється, і узгодження інтересів всіх 
соціальних груп відбувається не завжди, тому право в принципі може як 
упорядковувати, так і дестабілізувати соціальну взаємодію. У Західній Європі ж 
на основі ідеї права, яка впорядковує систему державного управління за 
допомогою законів, дотримання яких однаково обов'язково для всіх станів, 
стала розвиватися ідея соціальної держави, як природне її продовження. 
Таким чином, задача держави — створення відповідного законодавства, 
оскільки «потреба під усіма формами містить в собі відомі однорідні елементи. 
Вони утворюють завдання законодавства та уряду, які повинні встановити тут 
єдність» [53, с. 498]. Саме створенням соціально орієнтованих законів має 
займатися держава, потреба ж, на думку Штейна, завжди носить місцевий 
характер, як за підставами, так і за коштами допомоги, тому займатися 
допомогою бідним має місцеве самоврядування, за допомогою асоціацій 
громадян. Дуже істотно, що конкретні форми турботи про бідних Штейн 
вважав обов'язком місцевого самоврядування. Ця думка надзвичайно актуальна 
33 
 
зараз в ситуації того глухого кутка, в якому опинилося «дбайлива» соціальна 
держава як на Заході, так і в Україні [9, с. 204]. 
Під «певними благами» мається на увазі, як правило, мінімум фінансової 
безпеки; освіта та охорона здоров'я в сучасних державах зазвичай гарантуються 
законом, а в деяких країнах держава також субсидує оплату житла для певних 
адресних груп. Подання про певні блага, тобто мета соціальної держави, 
сьогодні розділяється всіма державами, навіть якщо вони не оснащені 
фінансовими засобами. Подання про цілі як орієнтири розвитку держави 
особливо характерно для британських соціологів, які акцентують важливість 
вирівнювання доходів, але вважають, що держава повинна підтримувати 
соціальний статус громадян, зокрема, через субсидування оплати гідного 
житла. 
Ідея соціальної держави тісно пов'язана з легітимацією втручання 
держави в саморегулюючі ринкові відносини, які є, на загальну думку, 
механізмом, що породжує соціальну нерівність. Відповідно до нового 
розумінням ролі ринку і держави в функціонуванні соціального цілого, був 
переосмислений стійкий погляд на «природність» соціальних нерівностей, 
породжених як нерівністю власності, так і нерівністю позицій на ринку праці. У 
держави по відношенню до всіх громадян з'явилися нові універсальні завдання 
[16, с. 234]. 
Виникає питання, які ж конкретні регулятори знаходяться в руках 
держави для посилення спільності і подолання надмірних відмінностей 
соціальних суб'єктів, підтримки балансу між їхнім спільним і відмінним? Чи 
можна в діяльності держави побачити прояв таких механізмів? Звісно ж, що 
найбільш функціональним економічним механізмом збільшення частки 
загального в соціальних суб'єктах і скорочення їх диференціації виступає 
відома операція перерозподілу через бюджет держави певної частки ВВП. 
Якщо ця частка перерозподілу зменшується, ступінь диференціації соціальних 
суб'єктів наростає. Не випадково сучасні держави прагнуть до збільшення 
частки коштів, що перерозподіляються через бюджет. Цим самим вони 
34 
 
скріплюють соціальне середовище, перешкоджають її фрагментації і зростання 
соціальної напруженості між окремими взаємодіючими суб'єктами. 
В якості загальноприйнятих норм-орієнтирів для соціальних держав 
виступають норми відшкодування втраченого заробітку, рекомендовані ООН і 
МОП. Наведемо в таблиці 1 норми Конвенції ООН № 102, так як вони повинні 
враховуватись усіма державами — членами ООН, і розраховуватися, природно, 
виходячи із середнього заробітку (як правило), в даній країні. 
Таблиця 1. Періодичні виплати типовому одержувачу 
Разділ Охоплювани Типовий % 
Конвенції й випадок одержувач відшкодування 
ООН зарабітку 
 
III Хвороба Чоловік з дружиною та 45 
двома дітьми 
IV Безробіття Чоловік з дружиною та 45 
двома дітьми 
V Старість Чоловік з дружиною в 40 
пенсійному віці 
VI Трудове каліцтво: 
 непрацездатність Чоловік з дружиною 50 
та двома дітьми 
 
 Втрата годувальника Вдова з двома дітьми 45 
VIII Вагітність і пологи Жінка 40 
 
IX Инвалідність Чоловік з дружиною та 40 
двома дітьми 
X втрата Вдова з двома дітьми 40 
Отже, Конвенція МОП №102 визначає, що допомога по старості має 
годувальника 
становити не менше 40% зарплати. Пізніша Конвенція №128 підвищує цей 
рівень до 45%. Ще більш високий рівень допомоги — 55% визначає 
Рекомендація МОП №131, яка встановлює до того ж, що водиться 
національним законодавством мінімальний розмір допомоги по старості 
повинен гарантувати мінімальний рівень життя [31]. 
Досвід України, однак, не вкладається в рамки, цієї тенденції. Щоб 
основні соціальні виплати відповідали нормам, встановленим ООН, необхідно 
35 
 
перерозподіляти через бюджет набагато більший відсоток ВВП, ніж в даний 
час. Оцінити відсоток ВВП, що перерозподіляється через бюджет, досить важко 
через загальну непрозорість фінансової ситуації в державі. Однак експерти 
стверджують, що він надзвичайно малий (12-13%). Тому, наприклад, пенсії у 
зв'язку з втратою годувальника у нас дуже низькі, пенсії по інвалідності теж. 
Відсоток відшкодування заробітку в трудової пенсії не досягає 40%, а, за 
оцінками експертів, дорівнює приблизно 32% -37%. У той же час в більшості 
європейських країн він вище 60%, хоча останнім часом ставиться питання про 
те, що на цьому рівні не вдається втриматися в ситуації старіння населення, яка 
спостерігається у всіх розвинених країнах світу [35]. 
Різні автори акцентують різні пріоритети соціальної держави. Якщо для 
одних характерно широке його тлумачення як державної системи опіки та 
забезпечення, то для інших — роль соціальної держави зводиться до 
згладжування структурної соціальної нерівності і запобігання масового 
зубожіння населення. У той же час все більш поширеною стає точка зору, що 
реальне значення соціальної держави лежить не в перерозподільних ефектах, а 
в потенціалі соціальної інтеграції. Соціальна держава не повинна редукувати до 
проблем соціальної стратифікації або нерівності, оскільки з ростом заробітної 
плати і доходів зростають і соціальні виплати, але відносна бідність 
зберігається, а іноді і збільшується. Сила держави добробуту не в точному 
перерозподілі, а в можливостях більш збалансованого розвитку суспільства і 
високого рівня соціального світу. 
Автори німецького видання «Словник соціальної роботи: завдання, 
практика, поняття і методи соціальної роботи та соціальної педагогіки»                   
Д. Крефт і І. Міленц пропонують наступне трактування, яке можна назвати 
цілком традиційною: «соціальна держава означає обов'язок держави 
піклуватися про добробут своїх громадян. Це зобов'язання здійснюється 
шляхом компетентного втручання держави у відповідності з існуючим 
законодавством в соціально-економічні процеси, коли це необхідно для 
підтримання належного рівня добробуту» [55, с. 98]. 
36 
 
Слід зазначити, що система державного, обов'язкового соціального 
страхування є фундаментом соціальної держави в усіх країнах світу, особливо 
європейських континентальних. Крім того, безумовним джерелом колективної 
солідарності завжди були первинні соціальні структури: сім'я, сусідство, цехова 
структура, корпорація тощо. Допомога нужденним сприймалася також як 
релігійний борг. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що системи 
соціального захисту, які сформував ринок у вигляді соціального страхування та 
громадянське суспільство у вигляді неформальних солідарних механізмів, не 
тільки «старше» соціальної держави, а й стійкіше його, оскільки мають більш 
«природний» характер. 
Вважається, що сучасна соціальна держава може гарантувати кожному 
громадянинові гідні умови життя. Однак держава повинна діяти так, щоб ці 
гарантії не носили дестимулюючий характер по відношенню до зайнятості. 
Сьогодні основними параметрами соціальної держави будь-якого типу 
вважаються [32, с. 67]: 
1. Розвинена правова система, де здійснено поділ влади, чітка реалізація 
функцій кожної гілки влади. Це означає, що законодавча влада розробляє 
нормативно-правову основу соціальної роботи; виконавча влада організовує 
виконання законів, збір податків, функціонування організаційно-управлінських 
структур, що забезпечують отримання соціальних послуг громадянами; судова 
влада забезпечує захист прав громадян в установленому законом порядку. 
Держава підтримує громадські ініціативи, взаємодіє з некомерційними і 
недержавними організаціями, що здійснюють рішення будь-яких соціальних 
завдань. 
2. Розвинена система страхових соціальних відрахувань (обов'язкового і 
добровільного, корпоративного або комерційного, соціального страхування), 
високий рівень податків, які формують бюджет і розміри бюджетних 
відрахувань на соціальну сферу. 
3. Розвинена система послуг та соціальних служб для всіх груп населення.  
37 
 
Більшість українських авторів вважає, що для нашої країни соціальна 
держава - це держава, в якій враховуються інтереси всіх соціальних верств 
суспільства, де працездатним людям надається можливість заробляти на гідне 
життя собі і своїм родинам, а непрацездатним держава забезпечує гарантований 
рівень життя за допомогою виплати пенсій, допомог, надання інших видів 
соціального забезпечення та соціальної допомоги. На жаль, механізм цього 
державного гарантування, як правило, не аналізується, але реально він залежить 
саме від виконання податкових зобов'язань працюючих і підприємців. При 
цьому держава повинна встановити прийнятні ставки податків і стежити за їх 
акуратною виплатою усіма учасниками ринку праці. 
Конституція України в ст.1, ч.1 проголошує Україну соціальною 
державою, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне 
життя і вільний розвиток людини. Ключовими поняттями тут є «гідне життя» і 
«розвиток людини. Існує багато трактувань того, що значить «гідне життя» і чи 
можна її вимірювати ступенем забезпеченості благами, наданими державою 
[19].  
Однак інструменталізація даного поняття необхідна і слід розглядати 
його в рамках державної соціальної політики, яке певним чином вимірюється і 
враховується. Тому дане поняття розвивається і іншими статтями Конституції і 
комісією з законотворчої діяльності по розробці Мінімальних державних 
соціальних стандартів (МДСС). Соціальні стандарти — це постійно діючі 
обмежувачі, що не дозволяють досягти небезпечного рівня ринкового 
нерівності. У їх число можуть входити і ставки податків, і мінімальний розмір 
оплати праці, і прожитковий мінімум, і певний набір медичних або освітніх 
послуг. 
Система державних мінімальних стандартів є комплексом 
взаємопов'язаних державних соціальних стандартів [39]: 
- мінімальні державні соціальні стандарти; 
- галузеві стандарти соціальних послуг; 
- соціальні стандарти суб'єктів України та ін. 
38 
 
Основною трудністю виявилася ситуація, коли забезпечення основного 
мінімального соціального стандарту — прожиткового мінімуму (нижньої межі 
споживання) групам населення, які є працездатними, хоча і з якихось причин 
виключеним з трудової діяльності, руйнує мотивацію на самозабезпечення і 
зайнятість, як оплачувану, так і неоплачувану. Цей процес захопив значну 
частину населення, що знаходиться в працездатному віці. 
На закінчення слід зазначити, що причини соціальної діяльності держави 
можна побачити в необхідності підтримувати певний рівень добробуту членів 
суспільства як умови соціальної стабільності, зменшення гостроти соціальної 
напруженості і запобіганні відкритих конфліктів і розколів; в дотриманні 
міжнародних правових норм і прийнятих світовою спільнотою гуманітарних 
зобов'язань, в реалізації принципу справедливості і т.д. У той же час саме 
поняття добробуту є суперечливим, дискусійним і все більше зсувається в бік 
розуміння соціального виключення як найгіршого неблагополуччя. Але таке 
розуміння є більш актуальним для розвинених країн. Для нашої країни поки 
актуальним є і саме спрощене розуміння добробуту як певного рівня доходів і 
кінцевого споживання. 
 
2.2. Роль соціального страхування в реалізації соціальної політики 
Життя в українському сучасному суспільстві пронизана різними 
взаємодіями між державою і економікою. Це регульовані державою через 
встановлення правових норм відносини власності, зайнятості, оподаткування, 
реалізація прав людини і т.д. 
Соціальне страхування запропонувало переконливу відповідь на питання, 
яким чином необхідні і бажані громадянами соціальні гарантії можна 
трансформувати в завдання держави, як і де держава знаходить можливості для 
цих цілей, як їх витрачає і т.п. Ресурси держави, як правило, формуються за 
рахунок законного вилучення частини доходів громадян і організацій за 
допомогою оподаткування. Оподаткування - надзвичайно важливий зв'язок між 
державою, ринком і громадянами. 
39 
 
Держава взяла на себе роль арбітра в процесах перерозподілу, 
проявляючи солідарність з менш забезпеченою частиною суспільства на шкоду 
іншій, більш благополучній. Держава здійснює перерозподіл виходячи з 
культурних, соціальних, моральних вимог, які можуть змінюватися, але, як 
правило, обмежують економічну ефективність певних рішень. Тобто держава 
зобов'язана втручатися в ситуаціях, які позначають, як «провали ринку», «вади 
ринку», де вільна дія ринкових сил підвищує рівень добробуту одних учасників 
за рахунок інших. У цих ситуаціях держава зобов'язана втручатися, хоча постає 
питання про вартість втручання, тобто, в свою чергу, про вади (провали) 
держави, які можуть бути великі і перешкоджати розвитку економіки [20, с. 45]. 
Відповідно до ст. 1 «Основ законодавства України про 
загальнообов’язкове державне соціальне страхування» загальнообов’язкове 
державне соціальне страхування розуміють як систему прав, обов’язків і 
гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне 
забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати 
працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, 
а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок 
грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником 
або уповноваженим ним органом (роботодавцем), громадянами, а також 
бюджетних та інших джерел, передбачених законом [30]. 
Замість соціально-філософських міркувань про співвідношення 
відповідальності і солідарності в основу системи було покладено поняття 
ризику, яке можна об'єктивувати і ступінь ризику розрахувати. З точки зору 
ймовірності втрати доходу можна розглядати в одній площині ризики, пов'язані 
з нещасними випадками на виробництві, хворобами, безробіттям і навіть 
старістю. Важливим є те, що договір страхування, як окремий випадок 
«суспільного договору» робить виплату допомоги залежною від економічних 
умов і правових норм, а не від щедрості держави-покровителя. Тим самим, мова 
йде не про моральні правила, а про виконання закону. Жорстка зв'язок між 
працею, заробітком і можливістю отримання компенсацій також сприяє 
40 
 
зменшенню залежності від держави, збільшуючи особисту відповідальність за 
соціальну безпеку (захищеність). 
У законодавстві України зазначається, що загальнообов’язкове державне 
соціальне страхування поділяється на такі види, як: пенсійне страхування, 
медичне страхування, страхування у зв’язку з тимчасовою втратою 
працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, 
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного 
захворювання, що спричинили втрату працездатності, страхування від 
безробіття. Кожен із цих видів передбачає надання державою певних видів 
матеріального забезпечення та соціальних послуг. 
Завдяки соціальному страхуванню суспільство вирішує такі завдання [20, 
c. 92]:  
− формує грошові фонди, з яких фінансуються витрати, що пов’язані з 
утриманням непрацездатних осіб;  
− забезпечує необхідну кількість і структуру відтворення трудових 
ресурсів;  
− скорочує розриви в рівні матеріального забезпечення працюючого та 
непрацюючого населення;  
− досягає підвищення життєвого рівня соціальних груп населення, які не 
беруть участі в трудовому процесі.  
Соціальне страхування існує у двох формах: обов'язкове і добровільне 
страхування. Для різних країн і етапів розвитку страхування при співставленні 
цих форм виявляються певні відмінності. Обов'язкове соціальне страхування - 
це різновид державних соціальних гарантій, які забезпечуються через цільові 
позабюджетні (державні або суспільні) фонди. На цей раз реалізується принцип 
неповного самофінансування. На випадок дефіциту даних фондів держава надає 
їм допомогу з державного бюджету. Таким чином, вона виступає гарантом 
фінан! сової стійкості цих фондів і реалізації програм обов'язкового 
соціального страхування [20, с. 47]. 
41 
 
Основні відмінності між обов'язковим і добровільним страхуванням 
подано в таблиці 2.1. В Україні більшого розвитку набуло саме 
загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Це система прав, 
обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту (що включає 
матеріальне забезпечення громадян у визначених законом випадках) за рахунок 
грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків 
роботодавцями, громадянами, а також за рахунок бюджетних та інших джерел, 
передбачених законом [30]. 
Таблиця 2.1.  
Основні відмінності між добровільним і обов'язковим соціальним 
страхуванням 
№ Добровільне соціальне страхуваня Обов'язкове соціальне 
п/п страхуваня 
1 Частина добровільної страхової діяльності, Частина системи державного 
яка відноситься до суспільного сектору страхування 
особового страхування 
2 Регламентується законами про Регламентується законами з питань 
страхування та некомерційні організації обов‘язкового страхування та про 
державні бюджетні фонди 
3 Правила страхування визначаються Правила страхування визначаються 
страховими організаціями або їх державою 
об‘єднаннями 
4 Колективне Загальне, іноді виключаючи високо 
доходні групи населення 
5 Здійснюється страховими некомерційними Здійснюється державними 
організаціями (товариствами взаємного позабюджетними фондами 
страхування) (трастами) 
6 Страхувальники – юридичні і фізичні Страхувальники – роботодавці, 
особи працівники, держава 
7 Здійснюється за рахунок приватних Здійснюється за рахунок внесків 
доходів громадян, прибутку підприємств роботодавців, працівників і субсидій 
з державного бюджету 
Наразі в Україні діють три цільові позабюджетні фонди (Таблиця 2.2.), до 
яких роботодавці та робітники перераховують страхові внески: Пенсійний фонд 
України (ПФУ), Фонд соціального страхування України (ФСС), який здійснює 
керівництво та управління загальнообов’язковим державним соціальним 
страхуванням від нещасного випадку, у зв’язку з тимчасовою втратою 
працездатності та медичним страхуванням і Фонд загальнообов’язкового 
42 
 
державного соціального страхування України на випадок безробіття (ФБ). Діє 
класичний ланцюг: страхувальник (роботодавець) – страховик (фонд) – 
застрахована особа (працівник) [17, с. 21]. 
Таблиця 2.2. 
Фонди  забезпечення соціального страхування 
Найменування фонду Статус фонду 
Пенсійний фонд України Виконавча дирекція Пенсійного 
 фонду України є постійно діючим 
виконавчим органом, організовує та 
забезпечує виконання рішень 
правління 
Фонд соціального страхування Фонд належить до цільових 
України (ФСС) позабюджетних страхових фондів та є 
некомерційною самоврядною 
організацією та здійснює керівництво 
та управління загальнообов’язковим 
державним соціальним страхуванням 
від нещасного випадку, у зв’язку з 
тимчасовою втратою працездатності 
та медичним страхуванням 
Фонд загальнообов’язкового Фонд є цільовим централізованим 
державного соціального страховим фондом, некомерційною 
страхування України на самоврядною організацією 
випадок безробіття 
 
Загальний розмір страхових внесків до фондів соціального страхування 
України, розрахований у відсотках до заробітної плати, відповідає практиці 
більшості країн ЄС. Однак частка працівників у сплаті страхових внесків 
значно менша, ніж у країнах ЄС, що збільшує навантаження на роботодавців 
(таблиця 2.3.). 
 
 
 
 
43 
 
Таблиця 2.3. 
Розмір і пропорції страхового навантаження в системах соціального 
страхування країн ЄС та України 
 Страхові внески (% від з/п) 
Роботодавець Працівник Усього 
  Австрія 25,1 17,2 42,3 
Німеччина  21,2 19,8 41,0 
Греція 28,2  15,4  43,6 
Італія 35,1  9,5  44,6 
Франція 38,9  12,5  51,4 
Україна 37,7  3,6  41,3 
Для зменшення навантаження на фонд оплати праці, видатків 
роботодавців на адміністрування страхових внесків, формування єдиної бази 
даних платників соціальних внесків у 2010 році було запроваджено єдиний 
соціальний внесок. Після введення єдиного соціального внеску, замість 
відокремлених внесків в фонди соціального страхування, фінансування 
соціального страхування в Україні характеризують доходи та видатки 
Пенсійного фонду України. З 2010 року  обсяг видатків ПФУ зріс на 61,9 млрд 
грн або 32%, але питома вага видатків ПФУ у ВВП країни зменшилась з 17,7% 
до 14,7% [17, с. 29]. 
Доходи Пенсійного фонду України складаються з: власних надходжень 
ПФУ; коштів Державного бюджету України на пенсійні виплати, фінансування 
яких чинними законодавчими нормами визначено проводити за рахунок коштів 
Держбюджету; коштів ФБ – на пенсійні виплати громадянам, які достроково 
вийшли на пенсію; кошти ФСС на виплату пенсій по інвалідності внаслідок 
нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань [35].  
У 2018-2019 рр. власні надходження ПФУ збільшились на 14,5 млрд грн 
або 9%, з 158 млрд грн до 172,5 млрд грн. За цей час надходження коштів 
44 
 
Державного бюджету України на фінансування пенсійних програм зросли на 
16,7 млрд грн або 26%, з 64,2 млрд грн до 80,9 млрд грн. Значна частина коштів 
Держбюджету спрямовується на фінансування пенсійних виплат, призначених 
за різними пенсійними програмами, – 73,9% у 2017 р., 80,6% – у 2018 р., 79% – 
у 2019 р. Інша частина коштів держбюджету (від 19,4% до 26,1%) на пенсійні 
виплати направляється на покриття дефіциту ПФУ [52]. 
Дефіцит системи соціального страхування посилився в результаті 
передачі функцій збору та адміністрування єдиного податку в ДФСУ замість 
ПФУ. Згідно з розрахунками Федерації профспілок України, застосування 
передбаченого чинним законодавством у 2018 р. коефіцієнта 0,6 до розміру 
єдиного внеску призведе до того, що сумарний розрахунковий дефіцит 
страхових коштів фондів соціального страхування складе понад 100 млрд грн, у 
тому числі 4,9 млрд грн – у Фонді соціального страхування на випадок 
безробіття і 7 млрд грн – у Фонді соціального страхування [34]. 
Отже, головним недоліком чинної системи соціального страхування є 
низький рівень страхового захисту, який не забезпечує гідного життя в старості, 
у випадку хвороби, інвалідності тощо. 
Відомий економіст, як П. Самуельсон, розглядає соціальне страхування в 
першу чергу, як спосіб планування видаткової частини сімейного бюджету і 
можливість убезпечити себе від певних ризиків, поміщаючи заощадження в 
надійне місце [49, с.144]. На жаль, українська система соціального страхування 
повною мірою не убезпечує від певних ризиків. Тому питання про перехід до 
приватних систем забезпечення старості, заснованим на повному накопиченні 
коштів протягом трудової діяльності. В даному випадку мова йде не про 
добровільні внески, а про обов'язкове, встановлене державою нормоване і 
регульоване забезпечення та систему накопичення. В нашій країні мова йде 
саме про впровадження трирівневої системи пенсійного страхування, яке було 
ще затверджено в 2003 році.  
Наразі діє солідарна система (1 рівень), про  яку ми згадували вище, не 
так активно, як хотілось, але діє недержавне пенсійне забезпечення (3 рівень). 
45 
 
Накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного 
страхування (другий рівень) лише планується вводити із 2023 року. 
Передбачається, що кошти другого рівня будуть задіяні в економіці країни, тим 
самим сприяти підвищенню економічного добробуту країни та бездефіцитності 
Пенсійного Фонду.  
Однак пенсійне страхування, як і система страхування в цілому, не може 
вирішити всі завдання соціальної політики, що виникають в сучасному 
суспільстві. Особливо це стосується проблем соціальної нерівності і 
виключення, які, як показав час, успішно «пручаються» спробам їх ефективного 
вирішення. У всіх сучасних країнах крім систем страхування, існують програми 
(системи), побудовані на солідарному підході і реалізуються через податковий 
розподіл. Природно, що в основі цих програм лежить певне уявлення про 
справедливість. Якщо в системах страхування приймається, що справедливим є 
відповідність розміру соціальної виплати попередньо внесених вкладів, то тут 
працює інша логіка, оскільки попередні внески відсутні, а соціальна проблема 
є. 
З позицій пріоритету соціальної справедливості як рівності, соціальна 
держава має забезпечити приблизно рівні стартові можливості для всіх 
громадян в отриманні освіти, збереження здоров'я, розвитку особистості і 
реалізації індивідуальних життєвих сценаріїв. Надалі соціальне втручання може 
бути необхідне тому, що для сучасного суспільства характерна диференціація 
життєвих стилів і індивідуальних умов життя, коли, з одного боку, «біографія 
стає фундаментальним рефлексивним проектом», з іншого, різко зростає 
різноманітність і ступінь соціальних ризиків. Сучасні люди, залежать вже не від 
сім'ї та інших референтних груп, а від ринку праці, освіти, правової системи, 
можливостей медичної, психологічної та соціальної допомоги в широкому сенсі 
слова. А це відтворює потребу в соціальній державі на індивідуальному, а не 
тільки корпоративному або колективному рівнях, що, безумовно, повертає до 
питання про те, яким воно має бути і які гарантії надавати. 
46 
 
Ряд авторів відзначає, що інтерес до проблематики соціальної рівності / 
нерівності і справедливості змінюється останнім часом. У суспільствах, де 
значна частина благ проводиться колективно або в громадському секторі, а 
ринкова конкуренція відсутня, почуття незадоволеності, як це не 
парадоксально, виявляються гостріше, оскільки очікування рівномірного 
розподілу цих благ ніколи не збуваються через фактично нерівного доступу до 
них. Так, нерівність в отриманні освіти та користування громадськими 
послугами переноситься набагато гірше, ніж нерівність доступу до платних 
послуг [55]. 
Це пов'язано з тим, що в останні роки багато благ і послуг, що вважалися 
чисто суспільними благами, переводяться в категорію виключених суспільних 
благ або благ з обмеженим доступом. Аргументація для обмеження споживачів 
пов'язана з тим, що пропозиція чистого громадського блага на основі 
добровільної кооперації не може бути здійснено через «зайців». У міру 
збільшення розміру групи стає все важче отримати інформацію про споживачів 
і їх перевагах, тому, при великих розмірах групи завдання її забезпечення 
покладається на державу. Послуги і блага, що забезпечуються державою, 
фінансуються за рахунок податків та інших обов'язкових платежів, а рішення 
про витрати приймаються законодавчо (національна оборона, охорона 
навколишнього середовища, охорона громадського порядку і т.п.). 
Що ж стосується виключених благ, то їх споживання також не вибірково, 
але з невеликими витратами можна регулювати до них доступ, усуваючи 
додаткових споживачів. Типовими прикладами є телебачення або деякі види 
медичних послуг. Можна зробити вакцинацію платною, але профілактика 
інфекцій приносить велику користь всім, допомагаючи викорінити деякі 
хвороби або не допустити епідемії. В інших випадках, коли мова йде не про 
медичні, а про соціальні наслідки, обмеження також скоріше шкідливі, 
наприклад, платна допомога алкоголікам і наркоманам. Та й інші питання 
доступу повинні регулюватися через систему медичного страхування, а не 
встановлення списку платних послуг. Те ж саме можна сказати про шкільну 
47 
 
освіту, в отриманні якого усіма дітьми суспільство зацікавлене менше, ніж сім'ї 
та самі діти. 
Таким чином, у соціальній державі ми бачимо постійну «боротьбу» між 
державою, що нав'язує рівність, навіть якщо воно обходиться надзвичайно 
дорого платникам податків, і ринком, зацікавленій в нерівностях для того, щоб 
поліпшення «якісних» параметрів громадських послуг стало оплачуваним. Зі 
сказаного можна зробити висновок, що нові моделі громадянства, поступово 
сформовані соціальною ринковою економікою і різноманітними формами 
соціального страхування, вимагають від кожного члена суспільства 
відповідальності, розсудливості, здатності керувати собою і розрахунку 
наслідків своїх дій на протязі всього, розумно і завчасно спланованого, 
життєвого сценарію. 
 
Висновки до другого розділу  
 
Дослідивши специфіку функцій держави і суспільства в соціальній 
політиці, а саме особливості існування та утворення соціальної держави та роль 
соціального страхування в реалізації соціальної політики, ми прийшли до таких 
висновків: 
1. Основними параметрами соціальної держави будь-якого типу 
вважаються  
- розвинена правова система, де здійснено поділ влади, чітка реалізація 
функцій кожної гілки влади. Це означає, що законодавча влада розробляє 
нормативно-правову основу соціальної роботи; виконавча влада організовує 
виконання законів, збір податків, функціонування організаційно-управлінських 
структур, що забезпечують отримання соціальних послуг громадянами; судова 
влада забезпечує захист прав громадян в установленому законом порядку. 
Держава підтримує громадські ініціативи, взаємодіє з некомерційними і 
недержавними організаціями, що здійснюють рішення будь-яких соціальних 
завдань. 
48 
 
- розвинена система страхових соціальних відрахувань (обов'язкового і 
добровільного, корпоративного або комерційного, соціального страхування), 
високий рівень податків, які формують бюджет і розміри бюджетних 
відрахувань на соціальну сферу. 
-  розвинена система послуг та соціальних служб для всіх груп населення.  
Більшість українських авторів вважає, що для нашої країни соціальна 
держава — це держава, в якій враховуються інтереси всіх соціальних верств 
суспільства, де працездатним людям надається можливість заробляти на гідне 
життя собі і своїм родинам, а непрацездатним держава забезпечує гарантований 
рівень життя за допомогою виплати пенсій, допомог, надання інших видів 
соціального забезпечення та соціальної допомоги. На жаль, механізм цього 
державного гарантування, як правило, не аналізується, але реально він залежить 
саме від виконання податкових зобов'язань працюючих і підприємців. При 
цьому держава повинна встановити прийнятні ставки податків і стежити за їх 
акуратною виплатою усіма учасниками ринку праці. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
49 
 
Розділ ІІІ. СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ ЯК МЕХАНІЗМУ 
РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ 
 
3.1. Особливості та суперечності взаємодії держави, суспільства і людини  
 
Процеси трансформації соціальної політики в Україні в період з початку 
1990-х років по теперішній час привели до суперечливих змін у сфері держави, 
економіки і громадянського суспільства. Соціальна політика, яка проводилася в 
1990-і роки в Україні, характеризується спонтанністю і безсистемністю, а часто 
суперечить напрямку економічних реформ. По суті, вона зводилася до спроб 
нейтралізації соціальної напруженості, постійно відставала і не могла 
запропонувати концепції узгодженого розвитку держави, суспільства і 
економіки. На жаль, ця ситуація не змінилася і в даний час. Позитивні 
інституційні зрушення у формуванні нової соціальної політики пов'язані поки 
тільки зі становленням соціальної роботи — важливий механізм її реалізації. 
Після розпаду Радянського союзу трансформація суспільно-політичної та 
економічної системи країни значно скоротила можливості державного 
регулювання економіки і, відповідно, можливості держави підтримувати 
колишній обсяг соціальної допомоги громадян. Лібералізація цін, спад 
виробництва, обмеження або відсутність можливостей підприємств 
підтримувати соціальну сферу актуалізували проблему докорінного 
реформування системи соціальної політики, пошуку нових суб'єктів і нових 
форм її реалізації. Тому вирішення соціальних проблем поступово 
децентралізується, диференціюється відповідно до інтересів різних соціальних 
груп, все більше «опускається» з рівня держави на рівень місцевої влади. Однак 
це природний напрям децентралізації вирішення соціальних питань погано 
ув'язано з податковою системою і, найчастіше, у місцевої влади немає 
фінансових можливостей вирішувати соціальні питання [12]. 
Поряд з місцевим самоврядуванням з'явилася велика кількість різних 
громадських організацій, у багатьох випадках з ініціативи активних громадян 
50 
 
або соціальних груп. В даний час від держави «відірвалася» не тільки значна 
частина економіки, але виникли різноманітні громадські організації, існування 
яких говорить не тільки про формування громадянського суспільства, а й 
формування структур, які лобіюють групові інтереси. 
Суспільство змінилось, що позначилось на виборі пріоритетів соціальної 
політики. Змінилася структура сім'ї, зростає число багатодітних сімей і дітей, 
народжених поза шлюбом; з'явилися діти — «соціальні сироти» і бездомні діти; 
різко погіршилося здоров'я населення, збільшилася захворюваність 
інфекційними і «соціальними» хворобами, знизилася середня тривалість життя, 
а вік дожиття збільшився, отже, і частка літніх людей в суспільстві. Звідси 
випливає швидке зростання потреб населення в різних видах соціального 
обслуговування, зростання кількості соціальних сервісів і зайнятих в них 
людей. При цьому українська «держава соціальних послуг» декларує свою 
орієнтацію на потреби малозабезпеченого населення, що вимагає нових і нових 
витрат держави. З одного боку, адресна спрямованість говорить про те, що 
держава все ж йде від патерналізму-універсалізму, з іншого, навіть адресні 
зобов'язання держава виконує далеко не в повному обсязі [46]. 
Важливе значення має сама модель відносин держави і населення, що 
склалася за останні 10-12 років. Надії на щасливі і швидкі реформи розсіялися, 
умови лібералізації цін на початку 1992 року різко знизили не тільки рівень 
життя, але і рівень довіри громадян до держави. Соціальна нерівність набула 
демонстративний характер, населення із ситуації довічної зайнятості потрапило 
в ситуацію невизначено тривалої відсутності роботи або затримок заробітної 
плати, якими держава не надто цікавилася. Декларовані цілі реформ — 
створення конкурентної економіки і демократичного суспільства – виявилися 
скомпрометовані. Економіка швидко стала олігархічною, а «брудні технології» 
проведення виборів нітрохи не більш демократичні, ніж вибори без вибору за 
радянських часів. 
Розвиток демократії в цілому надмірно пов'язувалося з альтернативними 
виборами, «демократією раз в п‘ять років». Підтримки інститутів 
51 
 
громадянського суспільства, за допомогою яких громадяни могли б 
відстоювати свої інтереси, надавалося значно менше значення. Однак політичні 
потреби, пов'язані з входженням в Європейські організації, привели до 
законодавчого оформлення місцевого самоврядування, статусу громадських 
організацій та інших. Багато з них швидко стали помітними соціальними 
акторами, наприклад, Рух за права споживачів, Комітети солдатських матерів і 
т.п. Держава в явній формі висловила бажання підтримати ініціативи «третього 
сектора». Чи призведе це до реального узгодження інтересів держави і 
громадських організацій, до відходу від історичної колізії «антигромадської 
держави - антидержавного суспільства», судити рано. Паралельно державна 
влада вибудовує «вертикаль влади», позбавляє організації «третього сектора» 
податкових і орендних пільг що, природно, можна інтерпретувати як посилення 
авторитарних, а не демократичних, самоврядних початків. 
Крім того, в рамках розподілу державного фінансування через так звані 
«соціальні замовлення» на місцевих і регіональних тендерах склалися так звані 
«сірі зони», коли фінансування отримують певні громадські організації, які 
виступають як партнери державних чиновників по бізнесу (бізнес цей, 
безумовно, протизаконний — переведення в готівку бюджетних грошей). Тут, 
як і в бізнесі у власному розумінні слова, ми бачимо контрактні відносини, 
навіть узгодження інтересів, але не на користь суспільства, а на користь 
вузького кола людей, що розпоряджаються ресурсами. Дійсно, для України 
проблема «сірих зон» стоїть дуже гостро, оскільки корупцію можна 
витлумачити як свого роду «перекривання», тобто «сіру зону».  
Корупція перетворилася в стійку систему відносин, розгалужених 
контрактів між державними службовцями та підприємцями, які не зводяться до 
простого обміну послугами. Ряд авторів вважає, що ці відносини передбачають 
взаємну тактичну і стратегічну підтримку в рамках тривалої співпраці, при 
цьому окремий чиновник по відношенню до відповідного підприємця все більш 
починає виступати в ролі партнера по бізнесу. Такі «договірні» відносини 
відомі українські соціологи вдало ідентифікували як «змову». Результатом 
52 
 
такого симбіозу і численних змов стала неефективність національної економіки 
на макрорівні, оскільки втрати суспільства багаторазово перевищують ті 
вигоди, які отримують від підтримки таких відносин конкретні фірми і 
конкретні чиновники. У той же час державна підтримка певних галузей 
економіки дала б можливість реструктурувати і розширити зайнятість і 
самозайнятість, особливо в громадському (некомерційному) секторі. Однак 
держава ніяк не може зважитися на реальні реформи в економіці і визначення 
пріоритетів і перспектив її розвитку [24, с. 60]. 
Роль української держави в соціальній політиці протягом останнього 
десятиліття радикально змінилася. Лібералізація концепції держави в цей 
період призвела до його відходу з багатьох звичних для населення сфер 
соціальної діяльності. У той же час можливості для підтримки різних форм 
самоорганізації і самозабезпечення населення не були створені. Таким чином 
реалізувати субсидіарні підходи до соціальної політики в Україні практично 
неможливо, оскільки принцип субсидіарності передбачає можливість опори 
кожної людини на власні або сімейні можливості і ресурси самозабезпечення, 
хоча б мінімальні. Якщо таких немає, субсидіарність просто неможлива. 
Соціальне партнерство, яке історично склалося як взаємодія 
роботодавців, найманих працівників і держави, в сучасних умовах слід 
розуміти, як рівноправна взаємодія держави, ринкових структур в особі 
роботодавців і найманих працівників, структур громадянського суспільства і 
населення . Тільки цей новий тип відносин, що включає взаємодію всіх секторів 
суспільства, може зробити соціальну політику ефективною і стійкою, що 
сприяє інтеграції суспільства і протидії відсутності життєвих перспектив у 
населення і дестабілізації соціуму [9, с. 204]. 
В Україні в 1990-х роках відбувалося становлення системи соціального 
страхування, яка в усіх розвинених країнах є фундаментом соціального 
державах. Особливо важливий перехід від пенсійного забезпечення до 
пенсійного страхування. Були поставлені питання про критерії даного переходу 
і ефективності пенсійної системи, про значення персоніфікованого обліку 
53 
 
пенсійних внесків в перспективах розвитку системи і інших альтернативи 
розвитку. В процесі реформ були створені державні позабюджетні фонди: 
Пенсійний Фонд, Фонд соціального страхування, Фонд обов'язкового і Фонд 
зайнятості.  
У більшості розвинених країн соціальне страхування за обсягом 
фінансових коштів і масовості охоплення слугує базовим інститутом реалізації 
соціальних прав, фундаментом соціальних держав. Так, на частку існуючих 
видів обов'язкового соціального страхування припадає приблизно 60-70% всіх 
витрат на соціальний захист і 15-25% ВВП. В Україні на частку коштів трьох 
позабюджетних державних фондів соціального страхування припадає близько 
45-50% витрат на цілі соціального захисту і 8-10% ВВП [34]. 
Але і формування системи обов'язкового соціального страхування було 
перервано реформою податкової системи. Замість цільових соціальних 
відрахувань, які акумулювалися в державних, але позабюджетних фондах 
обов'язкового соціального страхування та були відносно незалежні від уряду, 
держава ввела Єдиний соціальний податок. Його збирають податкові органи, а 
потім зібрані гроші розподіляють в три державні фонду соціального 
страхування [17, с . 67]. 
 Це грубе порушення прав працюючих на відкладену частина їх 
заробітної плати. Порушення — тому що економічна природа податків і 
соціальних відрахувань в систему обов'язкового страхування принципово різна. 
Тим самим, держава реально урізала потенційні доходи населення в старості і в 
разі хвороби. Паралельно проводиться Пенсійна реформа, різко знижується 
роль держави в забезпеченні громадян трудовою пенсією. Сьогодні в неї вже 
вносяться поправки, пов'язані з включенням все меншого кола працюючих і все 
більш пізніх років народження. 
Багато авторів вважають, що необхідно знизити рівень податкового 
навантаження і можна це зробити, лише зруйнувавши державну монополію на 
соціальне страхування, перейшовши до системи, де державне страхування лише 
доповнює корпоративні і недержавні страхові механізми [15, с. 217].  
54 
 
На наш погляд, це знизить рівень обов'язковості і універсальності 
страхових гарантій, що не сприйметься населенням. Крім того, державне 
страхування одна з останніх опор довіри до держави (уряду), в цій опорі 
потребує і населення, і держава, яка вже зіткнулося з згубним для соціально-
економічного розвитку недовірою населення, який не бажає, наприклад, 
зберігати значну частину своїх заощаджень в банках або інвестувати їх. Ряд 
економістів вважають, що того, що заховано у населення в «панчохах», з 
лишком вистачило б для модернізації виробництва без всяких позик у МВФ, 
проте фінансова криза серпня 1998 року знецінила і ці заощадження, як уже 
трапилося в початку 1992 року, причому без будь-якого позитивного ефекту 
для економіки. Ті акценти, які розставляла в PR-компаніях на початку 
лібералізації сама держава, пропагуючи денаціоналізацію, роздержавлення, а 
також явна неефективність приватизації для більшості населення, не дають 
усвідомити той факт, що в більшості розвинених країн світу давно склалася 
багатоукладна економіка (багато авторів говорять про поліформне суспільство) 
і змішані форми власності (у Франції називають цей тип економіки «mix»). 
Причому в ряді країн, що найбільш динамічно розвиваються, дуже великими і 
ефективними власниками є пенсійні або страхові компанії, власність яких не 
може бути позначена як державна, приватна, загальна і т.п. 
Великим впливом на пенсійну систему має сформований рівень 
заробітної плати, а також структури доходів населення (Додаток А). Справа в 
тому, що головна функція будь-якої пенсійної системи полягає в заміщенні 
працівникам (при виході їх на пенсію) одержуваної ними заробітної плати. 
Тому страховий тариф, фінансово забезпечує отримання пенсій, розраховується 
від фонду оплати праці (ФОП) на підприємстві і розмірів заробітної плати 
кожного працівника. У зв'язку з цим до конкретних деформацій в сфері 
пенсійного забезпечення слід віднести вкрай низький рівень заробітної плати, 
який тягне завужену базу страхових відрахувань до ПФУ. Так, величина 
офіційно зафіксованої заробітної плати, яка служить базою нарахування 
55 
 
страхових тарифів, складає лише 17% ВВП (для порівняння: в західних країнах 
фіксується величина заробітної плати становить 35-40% ВВП) [3, с. 13]. 
Значна частина доходів населення знаходиться в не грошовій  
(натуральній) формі; певна її частка не фіксується, оскільки «знаходиться» в 
сфері тіньової економіки, у чому зацікавлена і саме населення, для якого це 
форма адаптації до економічної реальності. До 25-30% доходів населення, 
згідно із законом підлягають пенсійному страхуванню, опиняються поза його 
рамками (а інтернет - опитування показує, що «за відомістю» зарплату 
отримують не більше 50% працюючих) [52]. Це призводить до невиправдано 
високого фінансового тягаря, які несуть дисципліновані роботодавці і свідчить 
про те, що населення не розуміє механізмів формування пенсій. 
Значна частка населення має доходи нижче або рівні прожиткового 
мінімуму. У 1997 р в Страсбурзі на конференції ООН була прийнята 
Декларація, згідно з якою основою гарантованого соціального мінімуму життя 
людей повинна бути погодинна заробітна плата в розмірі 3 доларів за годину. В 
Україні наразі середньо годинна оплата становить трохи близько 1 долара 
(розмір МЗП з 01.01.2020 – 4723 грн; розмір МЗП за годину – 28,31 грн.) [3, 
с.14]. 
 Отже, для частини населення, зайнятого в ряді галузей промисловості, 
науці, освіті, культурі, сільському господарстві тощо пенсія як інститут 
заміщення заробітної плати об'єктивно не здатна виконати своє призначення. З 
іншого боку для працівників з дуже високою заробітною платою було б 
доцільно ввести обмеження заробітку, з якого беруться пенсійні відрахування, 
оскільки існуюча диференціація заробітків може привести в майбутньому до 
надмірної диференціації пенсій. 
В Україні створено систему соціальної допомоги (Додаток Б), яка 
складається з житлової субсидії, допомоги малозабезпеченим сім’ям, допомоги 
інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомоги сім’ям з дітьми тощо. 
Можна зробити висновок, що основними критеріями потреб у нас в країні є 
рівень доходів нижче прожиткового мінімуму, чисельність і склад сім'ї, а також 
56 
 
стан здоров'я дітей і батьків (інвалідність). Однак не менше значення для 
отримання допомоги має факт приналежності людини до певної пільгової 
категорії населення.  
Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим 
сім’ям» визначає державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям як   
щомісячну допомогу, яка надається малозабезпеченій сім’ї у грошовій формі в 
розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім’ї 
[38]. 
Для отримання цього виду соціальної допомоги потрібно враховувати: 
- прожитковий мінімум сім’ї – визначена для кожної сім’ї залежно від її 
складу сума прожиткових мінімумів; 
- середньомісячний сукупний дохід сім’ї – обчислений у середньому за 
місяць дохід усіх членів сім’ї з усіх джерел надходжень потягом шести місяців, 
що передують місяцю звернення за призначенням державної соціальної 
допомоги (Додаток В). 
Наше дослідження системи соціальних допомог малозабезпеченим 
сім’ям, виявило цілу низку проблем, які виникають в цих сім’ях. 
Перш за все варто відмітити матеріально-побутові (фінансові) проблеми. 
Частка витрат на продовольчі товари вище, а структура харчування набагато 
менш різноманітна. У зв'язку з постійним зростанням цін відзначаються вкрай 
обмежені можливості задовольняти потреби, дефіцит у найнеобхідніших 
предметах. 
Іншою проблемою є працевлаштування членів сім’ї. Часто ця проблема 
посилюється незнанням законів та інформації про ті пільги, які покладені таким 
сім'ям. Виживання малозабезпеченої сім'ї в сучасних умовах можливо шляхом 
підвищення власних доходів. 
Також важливою є житлова проблема. Зростання плати за житлово-
комунальні послуги ще більш ускладнює матеріальні проблеми. 
57 
 
Іншою групою проблем є психолого-педагогічні проблеми. Ми можемо 
відмітити, що члени малозабезпечених сімей мають занижену самооцінку, 
тривожність, невпевненість у собі, неадекватне уявлення про власну 
особистість. 
Не менш важливими є медичні проблеми. Складний психологічний 
клімат малозабезпеченої сім'ї, як правило, впливає на здоров'я, особливо дітей. 
Також відзначається низький рівень санітарної культури малозабезпеченої сім'ї 
[48, с. 50-55]. 
Проаналізувавши чинне законодавство ми бачимо, що система державної 
соціальної допомоги в Україні має такі складові: 
- соціальна допомога, яка надається з урахуванням потреб, але без 
урахування доходу чи майнового стану( державні допомоги сім’ям з дітьми 
тощо); 
- адресна соціальна допомога, яка надається з урахуванням доходу та 
майнового стану (держані допомоги малозабезпеченим сім’ям, субсидії). 
Таким чином, основною метою системи соціальних допомог є підтримка 
малозабезпечених груп населення. У той же час необхідно підкреслити, що 
пряма грошова або інша матеріальна допомога повинна мати тимчасовий 
характер, надаватися у вигляді безвідсоткових кредитів або пільг для 
збільшення подальшої самостійної активності сімей. Іншими словами, вона 
повинна мати зворотний характер і спрямовуватися на освоєння нових видів 
діяльності, підвищення кваліфікації і зростання економічного потенціалу сімей. 
3.2. Напрями інституційного розвитку соціальної роботи 
З початку 1990-х років в Україні йде процес інституційного оформлення 
соціальної роботи. Сучасна соціальна робота дає складний вимір людини, 
пов'язаний з соціальним благополуччям, захищеністю, соціально-економічними 
гарантіями його прав. Поворот до проблематики соціальних прав і гарантій, по-
перше, дав поштовх до поновлення дискусії про свободу людини, про цінності 
гарантій і порядку, співвідношенні гарантій і свобод, а також такому 
58 
 
соціальному устрою, де порядок підтримується для реалізації прав і свобод 
людей, дискусії, яку почав уже багато років тому Ю. Габермас [54]. 
Але розвиток інституту соціальної роботи породив і нові проблеми. 
Можна відзначити поворот від локалізації соціальних проблем і критичних 
ситуацій в розвитку людини, що завжди вважалося метою соціальної роботи, до 
їх генералізації (універсалізації) як в практиці, наприклад, при оцінці бідності 
та інших аспектів соціального неблагополуччя, так і в теорії, коли більшість 
фахівців підкреслює компенсуючу роль соціальної роботи. 
Тенденція універсалізації соціальної роботи та соціального захисту існує, 
особливо в розвинених країнах, тому актуальним є питання: чи означає вона 
процес заміни традиційних інститутів підтримки людини на мережу соціальних 
послуг, все більш різноманітних або соціальні послуги являються формою 
підтримки сім'ї, спільноти за місцем проживання та інших традиційних 
інститутів? У зв'язку з цим соціологи-теоретики обговорюють поняття 
«неруйнівної соціальної роботи», тобто, фактично, повертаються до питання 
про допустимість втручання держави в справи людини і природних 
співтовариств, про межі такого втручання [55]. 
в Україні спостерігається інституційний розвиток системи соціальної 
роботи в трьох напрямках[51, с. 86]: 
1) як система соціальних практик (послуги для населення); 
2) як система професійної освіти; 
3) як система понять, які формують новий напрям соціального знання. 
Звичайно, предметні і діяльні підстави нових форм практики соціальних 
служб досі перебувають в процесі становлення, а на початку 1990-х років ця 
проблема стояла тим гостріше. 
Курс на лібералізацію економіки, взятий з початку 1990-х років, вимагав 
перегляду сформованих в період соціалістичного розвитку механізмів 
соціального забезпечення населення. Особливістю соціального забезпечення є 
те, що це система, що базується на принципі універсалізму, на механізмі 
максимально широкого включення громадян (користувачів) в систему 
59 
 
пропонованих державою благ і послуг в грошовій або натуральній формі. 
Соціальне забезпечення практично не містить механізмів виключення громадян 
з числа одержувачів різних соціальних благ і послуг. 
С. Кропельницька і О. Макарова визначають соціальне забезпечення як 
утримання за рахунок суспільства (держави) різних категорій населення, в 
особливих випадках і особливими способами. Вважається, що соціальне 
забезпечення - обов'язок усього суспільства, що реалізується державою. 
Державна централізована система соціального забезпечення населення склалася 
і існувала за радянських часів. Спочатку вона охоплювала лише робітників і 
службовців, потім поширилася на всі населення і стало загальною, тобто 
універсальною. Сьогодні, незважаючи на звичне і широке використання 
поняття «соціальне забезпечення» як теоретиками, так і практиками, воно 
фактично застаріло, неточно і поступово замінюється іншими поняттями, 
такими, як «соціальне страхування», «допомога», «обслуговування» і т .п. [20; 
26]. 
У найзагальнішому плані розвиток нових форм соціальних практик 
повинен був йти по шляху відмови від універсального включення всіх громадян 
в систему соціального забезпечення. Виявилося, що, з одного боку, такий 
універсалізм носить зрівняльний характер і не заохочує найбільш активних і 
працездатних членів суспільства. З іншого - не містить механізмів ідентифікації 
найбільш нужденних членів суспільства і їх особливої підтримки. Перехід до 
адресної допомоги найбільш нужденним групам населення був задуманий для 
виключення тих, хто не потребував допомоги держави, здатних самостійно 
вирішувати проблеми власного включення в будь-які соціальні середовища 
прийнятними для себе і суспільства способами. Однак цей процес протікав 
дуже суперечливо.  
У сучасному розумінні соціальна робота передбачає вирішення наступних 
завдань [51, с. 10]: 
- сприяння в створенні нормальних умов для життя людини в суспільстві; 
60 
 
- запобігання, усунення та пом'якшення різних особистісних і соціальних 
конфліктів; 
- розвиток здатності клієнтів до комунікативності, соціальної 
компетентності, рефлексії власних проблем і проблем свого соціального 
середовища; 
- розвиток самостійності і стійкості, так само як і терпимості 
(толерантності в різних сенсах); 
- пошук і освоєння джерел різних видів допомоги; 
- виявлення і розкриття можливостей для отримання освіти. 
Статус клієнта в сучасному українському законодавстві встановлено 
відповідно до Конституції та загальновизнаними нормами права в області 
соціального обслуговування. Особливої уваги заслуговують прийняті два 
основних закони України: «Про соціальні послуги»[46] і «Про основи 
соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» [40]. Закони визначили 
основні поняття, а також форми допомоги громадянам (клієнтам): 
- ситуації, в яких громадянин може стати клієнтом. 
- новий тип правовідносин, пов'язаний з наданням соціальних послуг 
населенню. 
- принципи, напрямки і стандарти соціального обслуговування. 
У цих законах міститься докладний перелік установ і служб соціального 
обслуговування, діяльність яких повинна відповідати державним стандартам, 
але може мати різну організаційно-правову форму. Система державних 
мінімальних стандартів - комплекс взаємопов'язаних вимог і нормативів 
надання соціальних послуг, необхідність яких вже добре усвідомлена. 
Стандартизація соціального обслуговування направлена на рішення 
наступних завдань [22]: 
- збереження єдиного соціального простору на основі загальних норм, що 
регулюють обсяг і якість соціального обслуговування; 
- становлення і розвиток в регіонах системи установ соціального 
обслуговування населення; 
61 
 
- підвищення обгрунтованості формування бюджетів на державному 
рівні, рівні суб'єктів України і місцевому рівні. 
Перелік видів державних і не державних установ, що надають 
загальнодоступні і безкоштовні послуги, визначається цими законами і 
нормативними актами, які доповнюють закон. Ці закони є істотним 
розширенням правовідносин між державою та громадянами у сфері соціальної 
роботи. До їх прийняття правовідносини були пов'язані з грошовими виплатами 
або натуральною допомогою, тепер вони доповнилися соціальними послугами. 
В результаті законодавчого регулювання створення мережі різноманітних 
соціальних служб для обслуговування і допомоги різним групам населення 
виявилося близько до завершення.  
Це означає, що безліч соціальних проблем мають певні законом 
організаційно-правові та фінансові рамки їх вирішення. З одного боку, 
виходить, що відбулася кристалізація бюрократичних структур у соціальній 
роботі. З іншого, щоб відповідати вимогам мінливої дійсності, соціальні служби 
повинні гнучко реагувати на нові проблеми. Необхідно мати ресурси для 
збільшення числа функцій наявних служб або створення нових, спеціалізованих 
[21, с. 221]. 
На територіальному рівні організаційне забезпечення соціальної роботи 
здійснюється соціальними службами. Соціальні служби – державні і 
недержавні установи, здійснюють різні види соціального обслуговування. 
Створення широкої мережі соціальних служб та системи підготовки 
кваліфікованих кадрів для них є значущим досягненням періоду незалежності 
України.  
Наведемо приклад типової структури Територіального 
центру соціального обслуговування  населення (міського, районного і т.п.) 
включає [13]: 
- відділення соціального обслуговування на дому (їх кількість залежить 
від чисельності групи населення, яка цього потребує, тобто літніх і людей з 
інвалідністю); 
62 
 
- спеціалізовані відділення медико-соціального обслуговування; 
- відділення денного перебування для людей похилого віку, які можуть 
самостійно пересуватися і обслуговувати себе; 
- геріатричне соціально-реабілітаційне відділення; 
- відділення термінової соціальної допомоги; 
- соціально-консультативне відділення, що надає правову та психологічну 
допомогу всім хто звертається; 
- відділення соціального захисту сім'ї і дітей; 
- відділення по роботі з дітьми з інвалідністю. 
Пріоритетним напрямком розвитку системи соціального обслуговування 
став перехід від переважно стаціонарних форм обслуговування (інтернатів, 
будинків для людей похилого віку) до нестаціонарних форм. Так, 
обслуговування на дому направлено на продовження перебування людей в 
звичному середовищі свого житла. Послуги надаються відповідно до 
Державного переліку гарантованих соціальних послуг, в який входять послуги з 
купівлі і доставці продуктів, медикаментів і товарів першої необхідності; оплаті 
житла і комунальних послуг; сприяння в організації прибирання житлових 
приміщень і т.д. 
Великою проблемою є низька кваліфікація персоналу, працюючого 
безпосередньо з клієнтами. Соціальний робітник, який обслуговує літніх людей 
на дому в місті, на одну ставку повинен відвідувати 8 осіб 2 рази на тиждень. У 
сільській місцевості кількість обслуговуваних на ставку - 4 людини, так як там 
великі відстані, а службовим транспортом соціального робітника не 
забезпечують. Заробітна плата соціального робітника є мінімальною 
Відповідно, тут велика плинність кадрів, а рівень задоволеності роботою 
низький. До того ж у таких соціальних робітників дуже мало можливостей 
підвищити кваліфікацію. Тому можливості кар'єрного росту або збільшення 
заробітної плати невеликі. На цьому рівні клієнти і соціальні працівники не 
розділені бар'єром професіоналізму, а важливим елементом мотивації є 
бажання бути корисним людям, робити добро [29]. 
63 
 
Отже, хоча соціальна робота безпосередньо покликана покращувати 
взаємодії людини з його ближніми і далекими середовищами, а також 
коригувати регулятори цих взаємодій, реально фахівці працюють на рівні 
людини або сім'ї. При цьому впливу і взаємодії з клієнтами, на жаль, мають 
короткочасний, нерегулярний, і, більш того, разовий характер. 
Інституційний розвиток соціальної роботи не можливий без розвитку 
освіти і професіоналізації соціальної роботи. Першим кроком в забезпеченні 
соціальних служб кваліфікованими кадрами було внесення професії 
«Спеціаліст із соціальної роботи» в тарифний кваліфікаційний довідник посад 
робітників і службовців» в 1991 році. Другим кроком був початок прийому 
студентів в ряд ВНЗ України за фахом «Соціальна робота». Це було фактичним 
початком підготовки дипломованих фахівців, а паралельно - перепідготовки 
тих, хто мав непрофільну освіту або хотів отримати другу вищу за новою 
спеціальністю [55, с. 55]. 
В Україні існує кілька напрямків в організації навчання у вищій школі. 
Вони в основному реалізуються через дві тенденції: перша - студент отримує 
знання, які пропонує викладач, який потім контролює процес засвоєння цих 
знань студентами; друга - студент становиться учасником організації та 
здійснення процесу навчання. У цьому випадку важливим є вироблення вміння 
самостійно аналізувати, творчо підходити до поєднання теоретичних і 
практичних знань. 
Ця тенденція видається більш перспективною, оскільки вона орієнтована 
на активізацію пізнавальної і соціальної активності студентів. Вона дозволяє 
оптимізувати взаємодію викладачів і студентів, наблизити його до практики, а в 
ідеалі - включити в певні види практичної соціальної роботи. Практика в 
структурі навчального процесу підготовки соціальних працівників стає реально 
однією з найважливіших частин всього процесу навчання фахівців в даній 
області [50, с. 56]. 
Практика – особлива форма навчальної діяльності як з боку викладачів, 
так і з боку студентів. І викладач, і студент - рівноправні суб'єкти цієї 
64 
 
діяльності, хоча, природно, вони мають і специфічні завдання. Так, метою 
практики з боку викладача є, перш за все: 
а) надання студентам можливості поєднати їх теоретичні знання про 
соціальні проблеми і форми їх вирішення, про соціальне законодавство і методи 
соціальної роботи з практичним досвідом; 
б) надати студентам можливість практикуватися в прийнятті рішень із 
конкретної соціальної проблеми.  
Метою ж практики з боку студентів є в основному: 
а) участь в роботі по складанню плану вирішення конкретної проблеми;    
б) включення в роботу по вирішенню проблеми; 
в) оволодіння навичками оформлення відповідних документів;  
г) складання звіту про виконану роботу; 
д) оволодіння навичками спілкування з клієнтом і ін. 
Таким чином, практика є, з одного боку, широким полем перевірки всього 
теоретичного багажу, накопиченого студентами за час навчання у вузі, з іншого 
– на практиці відбувається більш глибоке усвідомлення проблем, вирішення 
яких пов'язані зі специфікою соціальної служби, в якій проводиться практика. 
«Професіоналізація» соціальної роботи привела до вимог на престиж і 
заробітну плату, реалізованим через членство в організації, і, по-друге, 
сформувала відповідні цим вимогам структури особистості, а саме мотивацію і 
професійну освіту. Останні необхідні для процесу прийняття рішень в 
повсякденному житті, так як їм не можна управляти тільки через програми 
прийняття рішень. Тому зміни в системі професійної освіти (а саме орієнтація 
на освіту у вищому навчальному закладі) завжди двоякі: з  одного боку, вони 
стосуються домагань на престиж і зарплату, з іншого – стосуються передумов 
рішень, прийнятих в організованій соціальній роботі. У той же час такий 
критерій професіоналізму як теоретичні знання, на думку багатьох практиків, 
значить менше, ніж уміння вибудовувати відносини з клієнтами або життєвий 
досвід [50, с. 38]. 
65 
 
Фахівці з вищою освітою працюють, як правило, у соціальних службах в 
якості методистів, завідувачів відділеннями та консультантів. Зарплата їх 
невелика. Менша частина з них потрапляє на державну службу, де умови 
роботи краще, а зарплата вище. 
Великою проблемою є низька кваліфікація персоналу, що працює 
безпосередньо з клієнтами. Соціальний робітник, який обслуговує літніх людей 
на дому в місті, на одну ставку повинен відвідувати 8 осіб 2 рази на тиждень. У 
сільській місцевості кількість обслуговуваних на ставку – 4 людини, так як там 
великі відстані, а службовим транспортом соціального робітника не 
забезпечують. Заробітна плата соціального робітника – мінімальна. Природно, 
що тут велика плинність кадрів, а рівень задоволеності роботою низький. До 
того ж у таких соціальних працівників дуже мало можливостей підвищити 
кваліфікацію. Тому можливості кар'єрного росту або збільшення заробітної 
плати невеликі. На цьому рівні клієнти і соціальні робітники не розділені 
бар'єром професіоналізму, а важливим елементом мотивації є бажання бути 
корисним людям, робити добро. 
Отже, перспективи розвитку соціальної роботи в Україні визначаються 
тим, що, з одного боку, професіоналізація соціальної роботи повинна тривати, 
оскільки потреби населення в різних видах допомоги ростуть. З іншого, 
держава не може адекватно фінансувати розширення професійної соціальної 
роботи, це показує вже склалася практика. Ситуація загострюється тим, що 
очікування громадян щодо турботи держави дуже великі, а ступінь участі їх 
самих в справах держави і суспільства вельми незначна. Саме зміна таких 
установок на пасивність і очікування допомоги держави відбувається занадто 
повільно - тут потрібно терпіння і час. 
 
3.3. Пропозиції щодо використання показників для вимірювання 
ефективності соціальної політики в Україні 
Можливості розвитку людини в сьогоднішній Україні не повинні 
перекриватися потребами його соціального захисту, хоча і те й інше актуальне. 
66 
 
Хоча багато фахівців, спираючись на історично звичну точку зору, що бідність 
є причиною поганої освіти, низького рівня здоров'я і соціального виключення в 
цілому, наполягають на тому, що пріоритетом соціальної політики повинна 
бути боротьба з бідністю, можливий і інший підхід до цієї проблеми. Більш 
того, альтернативний підхід полягає в тому, що б розірвати зв'язок з потребою, 
бідністю і соціальним виключенням. Це може зробити тільки соціальний 
розвиток, який пов'язаний з ростом освіти, поліпшенням здоров'я і ступеня 
участі людей у вирішенні  їхніх власних проблем. 
Таким чином, тільки стаючи суб'єктом процесу власного розвитку, 
людина може отримати від суспільства таку допомогу, яка дозволить 
забезпечити йому реальний соціальний ріст. Однак дана проблема і теоретично, 
і практично складна, вона свідчить про те, що соціальна допомога повинна бути 
ув'язана з завданнями соціального розвитку, обумовлена ними. Наприклад, 
отримання бідною сім'єю грошової або натуральної допомоги повинно бути 
пов'язане з обов'язковим відвідуванням дітьми школи, за участю батьків в 
роботі шкільних громадських організацій і т.п. Це пов'язано з точкою зору 
фахівців про те, що освіта є двигуном розвитку людини [10, с. 177].  
У сучасному суспільстві, де вимоги до людини високі, а темп змін 
великий, прогалини шкільної освіти важко заповнити в дорослому віці. Таким 
чином, різні види соціальної допомоги повинні бути вбудовані в систему 
планування соціального розвитку, їх результативність повинна аналізуватися і 
враховуватися на наступних етапах роботи з людьми, які отримують допомогу. 
Такий систематичний моніторинг ефективності можливо здійснити тільки за 
допомогою різних показників (індикаторів) розвитку тих чи інших соціальних 
процесів, вбудованих в систему соціальної роботи. 
Проблема результативності соціальної політики в цілому і соціальної 
роботи в певних напрямках тісно пов'язана з більш загальною соціологічною 
проблемою вимірювання результатів управління соціально-економічними 
процесами і оцінки цих результатів. Вона сформульована більше 30-ти років 
67 
 
тому як проблема показників соціального розвитку (соціальних індикаторів) 
[55, с. 245]. 
У нашій країні інформаційну основу для аналізу соціального розвитку і 
якості життя населення давала, в першу чергу, система державної статистики. У 
1960-70 роки, поряд з економічними перетвореннями і створенням системи 
планування економічного і соціального розвитку, сталося швидке зростання 
соціологічних, соціально-психологічних і т.п. досліджень населення. Це 
призвело як до розширення системи показників державної статистики, так і до 
різних спроб стикування різноманітних інформаційних джерел – офіційної 
статистики, галузевих документальних джерел, даних соціологічних 
досліджень та інших. Здавалося, що достовірність статистичних даних 
забезпечується тим, що головним, якщо не єдиним, суб'єктом соціальної 
політики була держава, хоча його діяльність доповнювалася інфраструктурою і 
соціальними послугами, які містили великі підприємства [22, с.76].  
Соціальна політика носила універсальний характер. Проте, на початку 
1990-х років одним з найважливіших питань соціальної політики був перехід 
від універсальної, але мінімальної підтримки держави всіх груп населення до 
цільової, адресної підтримки найбільш нужденних груп. Інакше кажучи, 
постало питання, чим повинні бути обумовлені соціальні права і який механізм 
їх реалізації. Тоді передбачалося, що працездатні громадяни, працюючи, 
зможуть підвищити свій рівень добробуту за рахунок трудової участі та 
зростання оплати праці, які є пріоритетним способом отримання будь-яких 
соціальних благ, в тому числі в соціальній державі. Про непрацездатних людей 
і групах населення, які, як правило, мають низькі доходи, має подбати держава, 
використовуючи механізм адресної допомоги. На жаль, до початку 
реформування не склалося уявлення про те, кого і на якій підставі відносити до 
найбільш нужденних, малозабезпечених груп населення. Частково це відбулося 
саме тому, що індикатори соціальної діагностики стану населення були зведені 
до найпростіших показників розміру поточних доходів. Тому різке зниження 
рівня життя населення в 1992-93 рр. показало, що адекватних механізмів 
68 
 
адресної допомоги ще не створено. Перші роки реформування стали показувати 
значне погіршення становища населення, не тільки за рівнем доходів, але, що 
більш істотно, за рівнем здоров'я і тривалості життя. 
Таким чином, держава планувала економічну реформу, не враховуючи, 
що її фоном буде певна, стійка, можна сказати, традиційна культура відносин 
держави (державної влади як легітимного представника всього народу) з 
населенням. Ця традиційна культура мала цілком суперечливий характер. На 
думку фахівців з політичної антропології, з одного боку, народ вважав, що 
народна влада зобов'язана влаштувати з життя свято. З іншого боку, 
повсякденне життя повинно було бути наповнено самовідданою працею на 
благо суспільства і майбутнього [25, с. 22].  
Тому населення сприйняло нову економічну ситуацію по-різному, але 
готовність довго нести витрати заради майбутнього свята життя була вичерпана 
ще при соціалізмі. Значний вплив на особливості сприйняття перехідного 
періоду справила широка, але одностороння інформація про західні соціальні 
держави. З'явилася інформація про них, як про держави, що піклуються про 
своїх громадян, але які обов'язки несуть самі законослухняні громадяни, так і 
залишилося маловідомим. Дані, що ховалися до епохи гласності, про значну 
перевагу західного рівня життя над соціалістичним, були сприйняті великою 
частиною населення як поштовх для вимог якнайшвидшого переходу на нову 
систему економічних відносин. Однак ніяких адекватних уявлень про те, 
скільки часу і зусиль потрібно для дійсного поліпшення становища в країні і 
зростання доходів більшості населення, не було у керівництва держави того 
часу. 
Необхідно відзначити, що моніторинг будь-яких показників ефективний, 
якщо є певне уявлення про соціальні процеси, стану яких вони фіксують. 
Відбуваються ці зміни в результаті спонтанної зміни характеру протікання 
процесу (саморозвитку) або вони є результатом управлінського впливу 
(програмування, регулювання. По змінах, які відбулись можна буде судити про 
ефективність соціальної політики в країні або регіоні. Для цього необхідно 
69 
 
проводити виміри показників на початку діяльності будь-якої «команди 
управління» та відслідковувати динаміку за весь період. Цим, імовірно, могли б 
займатися або організаційні структури, що займаються виконання соціальних 
програм (а такі є на всіх рівнях, від адміністрації Президента до міських 
урядів), або соціальні служби, такі як ЦСССДМ, які готують статистичні дані в 
Щорічні доповіді про становище дітей [27, с. 221]. 
Потрібно тільки домовитися, як інтерпретувати деякі показники. Так, 
зростання народжуваності навряд чи може радувати, якщо паралельно буде 
рости кількість дітей, які залишаються без піклування батьків або дітей-
інвалідів, так само як знижуватися кількість охоплених шкільною освітою. 
Незначна кількість молоді в суспільстві – набагато менша проблема, ніж 
ненавчені і навіть малограмотні. Можливо, слід вкладати ресурси в підвищення 
керованості освітніми процесами, оскільки важливість підготовки молоді до 
життя неможливо переоцінити.  
Пріоритети соціального розвитку, пов'язані з ефективним вкладенням 
коштів у створення умов для розвитку дітей та контроль за досягненням 
необхідних суспільству результатів, подаються першочерговими. Діти як 
майбутнє української держави, з точки зору теорії управління є аттрактором, 
який притягує суспільство до свого стану. Суспільство еволюціонує в 
напрямку, який визначається рівнем розвитку дітей, які неминуче задають 
перспективу дорослим через зворотні зв'язки. Вибір сім'ї в якості однієї з 
базових одиниць соціальної політики і соціальної допомоги визначається її 
роллю у вихованні дітей [53, с. 21]. 
Дуже важливо через інформаційну взаємодію міняти організаційне 
середовище суспільства з адміністративно-виконавського на рівноправно-
партнерське. Можливо, соціальні проблеми з якими не справляються влада, 
необхідно передавати під контроль громадської думки і громадських 
(недержавних) організацій або розробити механізми спільного контролю з боку 
влади і громадськості. Але для цього держава повинна розробити механізм 
фінансування НГО, який дозволяв би їм здійснювати не разові або 
70 
 
короткострокові акції, а бути реальною ланкою соціальної політики, як в 
західних соціальних державах, наприклад, в Німеччині чи Великобританії. 
З одного боку, це підняло б значення недержавного сектора і активізувало 
суспільство в пошуках шляхів поліпшення свого соціального захисту та 
альтернативних технологій соціальної роботи. Однак треба врахувати, що це 
процес тривалий і непростий, хоча збільшення частки і значення 
взаємодопомоги і самодопомоги в соціальній роботі – один з безумовних 
показників її ефективності. 
Здійснювані в даний час в державній політиці принципи соціальної 
допомоги засновані на виділенні ряду категорій населення, яким надається 
набір пільг і компенсацій. Деякі з таких виплат не можна розглядати як 
соціальну допомогу, так як вони компенсують завдані збитки або 
винагороджують за певні заслуги перед державою. Кількість пільгових 
категорій постійно збільшується, деякі групи населення отримують практично 
всі види державної допомоги, незалежно від ступеня потреби, а багато 
нужденних не отримують її зовсім, або отримують в недостатньому обсязі. 
З управлінської точки зору не можна просто сказати, що система погана, 
тому що зазначений недолік відносний – кількість одержувачів (клієнтів) різних 
видів виплат зростає, допомогу отримує більше людей. Допомоги невеликі, 
рівень життя низький, але підняти його за рахунок  допомог, «розмазуючи» їх 
по зростаючій кількості одержувачів, неможливо. 
Проблема тим більш значима, що однією з особливостей проведених 
зверху реформ є відсутність соціальних орієнтирів і обмежувачів для 
економічних експериментів. Скільки б про це не писали фахівці і ЗМІ, 
орієнтири влади не змінюються, незважаючи на значне поліпшення 
економічного становища України досить швидко після дефолту 1998 року. Але 
для місцевої влади, яка змушена першою реагувати на невдоволення населення, 
вельми важливо контролювати ступінь соціальної напруженості і мати 
інформацію для оцінки стану. Інформація про стан малозабезпечених сімей  тут 
дуже важлива, оскільки саме на рівні сім'ї проглядається взаємозв'язок між 
71 
 
рівнем життя і суб'єктивною оцінкою різними індивідами різних сторін свого 
буття [55, с. 166].  
З цією метою необхідна організація моніторингу системи соціальних 
показників, що включає величину і розподіл доходів і поточного споживання, 
масштаби і характер бідності, рівень захворюваності, зайнятість і ін. Сьогодні 
одним з болючих питань як соціального управління в цілому, так і соціального 
захисту є слабка інформаційна база про тих, хто потребує підтримки, з одного 
боку, і слабка інформованість найбільш нужденних груп населення про 
можливості допомоги, з іншого. 
Інформаційна роз'єднаність перерахованих систем, ведення власних 
класифікацій, закритість розробок, спрямованість на вирішення власних 
галузевих завдань не дає можливості використовувати існуючі інформаційні 
системи як основу адресної соціальної допомоги. Необхідно не тільки їх 
об'єднання на базі мережевих технологій, але і розробка нових ідентифікаторів 
для персоніфікації об'єкта допомоги. Звісно ж, що найпростіші набори 
показників, об'єднаних для зручності в табличну форму, могли б давати 
постійну інформацію про зміни положення таких основних груп клієнтів, як 
діти і літні люди. Важливо, що збирати ці первинні дані могла б місцева влада, 
яким це давало б матеріал для незалежної експертизи соціальних процесів, так 
як дані офіційної галузевої статистики вельми часто «редагуються» в  
політичних цілях. 
Для дітей і літніх ми можемо рекомендувати наступний набір показників 
(Таблиця 3.1.) 
 
 
 
 
 
 
 
72 
 
Таблиця 3.1. 
 
Показники соціального становища дітей та літніх людей 
Група Діти (до 18 років) Кіль- Літні люди Кіль- 
Показни кість / кість 
 
ків % (%) 
т1е.- лЗейд оров‘я 
1.1. Смертність у віці до  Загальна кількість людей  
року (до 5 років) старше пенсійного віку 
1.2. Смертність у віці 5-  1.2. Кількість людей  
18 років Старше 65 лет 
1.3. Мала вага при  1.3.  Кількість людей  
народженні (до 2,5 кг) Старше 80 лет 
1.4. Діти, які отримали  1.4. Смертність  
статус інвалідів від хвороб  
2. Освіта і зайнятості 
 a. 2.1.Відвідує дошкільні  2.1. Вчаться в  
установи «Університетах 
третього віку» або 
аналогічних 
програмах 
 2.2. Відвідує школу (в  2.2 Бере участь в  
тому числі вечірню) програмах допомоги 
школам, займається 
репетиторством і т.п. 
 2.3. Відсів зі шкіл  2.3. Продовжують  
працювать 
 2.4. Не вчиться і не    
працює 
     
3. Сімейний стан 
 3.1. Живуть в рідних  3.1. Живуть  з чоловіком  
сім'ях (жінкою) 
 3.2. Діти-сироти та діти  3.2. Живуть с чоловіком   
позбавлені (жінкою) і дітьми 
батьківського 
піклування залишилися 
без піклування 
73 
 
 3.3. Знаходяться в  3.3. Вдові, що живуть з  
ДБСТ, прийомних дітьми або іншими 
сім‘ях родичами 
 3.4. Знаходяться в  3.4. Самотні, що живуть  
 
Інтернатних закладах в окремих квартирах 
сім‘ 
 3.5. Знаходяться поза  3.5.Одинокі, що живуть  
сім'єю і виховних установ в гуртожитках 
(діти вулиці) 
   3.6. Живуть в  
реінтеграційному центрі 
   3.7. Знаходяться  в  
інтернатному закладі 
(стаціонар) 
4. Девіантна поведінка 
 4.1. Скоїли  4.1. Скоїли  
правопорушення правопорушення 
 4.2. Засуджені (14-18  4.2. Засуджені  
років) 
 4.3.  Вживають  4.3.  Вживають алкоголь  
наркотики 
 4.4.  Вживають  4.4.  Живуть на вулиці  
токсичні (безпритульні) 
речовини 
 4.5. Неповнолітні матері,  4.5. Самогубства  
кількість випадків 
 4.6.  Самогубства    
5. Малозабезпеченість  і        соціальне  обслуговування 
 5.1. Сім‘ї з   5.1. Пенсія нище   
доходом нище прожиткового мінімума 
прожиткового 
мінімума 
мминимума 
74 
 
 5.2. Отримують шкільні  5.2.  Отримують талони в   
сніданки (обіди) їдальню або іншу 
 
продовольчу допомогу 
 
 
 5.3. Отримують інші  5.3. Отримують речову або  
види соціальної інші  види соціальної  
допомоги допомоги  
 
 5.4. Охоплені  5.4. Обслуговуються на дому  
 
програмами літнього соціальними працівниками 
відпочинку  
 
   5.5. Стоять в черзі для   
утримання в стаціонар  
 
 
6  Участь в справах  місцевої громади  
 
 м6.і1с.ц Вевідовїі дгруюомтьа ди  6.1. Відвідують клуби або  
дитячі клубні заходи  
(Підліткові) клуби 
 
 6.2.Приймають участь у  6.2.Приймають участь у   
благоустрої за місцем благоустрої за місцем 
 
проживання проживання 
  
 6.3. Відвідують   6.3. Беруть участь в роботі  
одиноких літніх людей, з дітьми з неблагополучних  
які проживають поруч сімей або в роботі  
підліткових клубів 
 6.4. Беруть участь в  6.4. Беруть участь в роботі   
роботі громадських організацій 
 
громадських організацій або «груп взаємодопомоги» 
 
Отже, в сучасній Україні дуже важливо розвивати моніторинг стану 
різних груп населення на місцевому рівні. Для цього можна користуватися 
досить простими статистичними даними та якісними / кількісними 
показниками. Однак результати моніторингу необхідно широко публікувати і 
обговорювати в ЗМІ. Такий моніторинг може дати адекватну картину 
75 
 
становища дітей, літніх людей, і інших груп населення, що дозволяє судити про 
ступінь успішності та ефективності соціальної політики та соціальної роботи на 
місцевому рівні. 
Ми показали, що для вирішення задач соціальної політики велике 
значення має організація процесу взаємодії і узгодження інтересів держави, 
суспільства і людини. Соціальна політика повинна виступати в якості 
інституту, метою якого є розблокування цих взаємодій. Тому в теоретичній 
рефлексії соціальної політики акцент повинен поступово бути перенесений з 
аналізу прямих політико-управлінських впливів на суспільство на вивчення 
процесів координації діяльності різних соціальних структур в сфері 
виробництва, розподілу і споживання, що дозволяє узгодити інтереси цих груп 
з інтересами людини і довготривалими цілями суспільства в цілому. 
Варіанти вирішення соціальних проблем повинні ширше обговорюватися 
в ЗМІ, причому обов'язково з різних точок зору. Найважливішим аспектом 
дискусії повинно бути залучення населення до вибору і реалізації певних 
рішень, децентралізація управління і передача державою ресурсів населенню, 
громадським організаціям. Такий пріоритет соціальної політики як участь 
населення у виборі і реалізації пріоритетів пов'язаний з тим, що практика 
соціальної держави всюди в розвинених країнах проявила таку дилему: 
перекладання відповідальності на державу послаблює горизонтальну 
солідарність, соціальну згуртованість. 
Щоб можливості розвитку людей в сучасній Україні не перекривалися 
потребами її виживання та соціального захисту, держава за допомогою 
організаційних механізмів соціальної політики має підтримувати соціальну 
кооперацію, взаємодопомога і мотивацію на інтелектуальні та культурні 
цінності замість стихійних механізмів конкуренції, яка як в природі, так і в 
суспільстві лише усуває слабкі ланки, перешкоджаючи регресу. 
 Дев'яності роки XX століття Україна провела під знаком конкуренції, що 
зумовило величезні соціальні і економічні втрати. Пора поміняти ідеологію і 
технологію соціальних взаємодій, навчитися не придушувати, а погоджувати 
76 
 
інтереси і виконувати домовленості. Прогрес може здійснитися за рахунок 
зростання довіри всіх соціальних суб'єктів один до одного, самоорганізації 
суспільства і творчої активності людини, можливості присвятити себе більш 
складним і соціально значимим цілям, ніж добування «хліба насущного» [51, с. 
34]. 
На нашу думку, сталий розвиток українського суспільства і кожного 
громадянина можливо лише при переорієнтації держави, економіки і самих 
людей на поліпшення здоров'я, підвищення освіти і зайнятості як передумов 
поступового зростання добробуту. Необхідна також підтримка державою будь-
яких легітимних форм самозайнятості та самозабезпечення, децентралізація 
управлінських повноважень і фінансових ресурсів паралельно з розвитком 
громадських ініціатив взаємодопомоги і підвищенням відповідальності кожної 
людини за самого себе, за свій розвиток і розвиток найближчій соціального 
середовища. 
 
Висновки до третього розділу  
 
Розглянувши становлення соціальної роботи як механізму реалізації 
соціальної політики в сучасній Україні ми прийшли до висновків, що 
можливості розвитку людей в сучасній Україні не  повинні перекриватися 
потребами його виживання та соціального захисту. Держава за допомогою 
організаційних механізмів соціальної політики має підтримувати соціальну 
кооперацію, взаємодопомогу і мотивацію на інтелектуальні та культурні 
цінності замість стихійних механізмів конкуренції. 
 В якості нового механізму реалізації соціальної політики в нашій країні  
виступає соціальна робота. Вона не тільки оформилася як наука і академічна 
дисципліна, але і далеко пішла від осмислення громадської філантропії або 
державного піклування. Однак не всі теоретичні та прикладні питання знайшли 
своє рішення або навіть достатній ступінь прояснення. Більш того, рішення 
77 
 
одних проблем сформулювало ряд інших, висунутих самою специфікою 
сучасного суспільства, сформованим розумінням прав і свобод людини. 
Так виявилося, що побудувати систему захисту від втрати доходів у 
зв'язку зі старістю, хворобою або іншими причинами в індустріальному 
суспільстві набагато простіше, ніж відповісти на питання, що виникають у 
зв'язку з цим. Наприклад, цей захист є і новою формою обмеження свободи 
людини, оскільки вводить нові, закріплені законодавчо і обов'язкові для всіх 
норми соціальної взаємодії, такі, як трудовий стаж, вік виходу на пенсію, рівень 
відшкодування втрачених доходів і т. п. Розвинена соціальна держава повинна 
тримати працюючих членів суспільства в рамках досить жорстких соціальних 
зобов'язань, щоб гарантувати соціальні права літнім, яких стає все більше через 
старіння населення або непрацюючим через звуження ринку праці. 
Щоб можливості розвитку людей в сучасній Україні не перекривалися 
потребами їх виживання та соціального захисту, держава за допомогою 
організаційних механізмів соціальної політики має підтримувати соціальну 
кооперацію, взаємодопомога і мотивацію на інтелектуальні та культурні 
цінності замість стихійних механізмів конкуренції, яка як в природі, так і в 
суспільстві лише усуває слабкі ланки, перешкоджаючи регресу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
78 
 
ВИСНОВКИ 
Результати проведеного дослідження засвідчують успішне виконання 
поставлених завдань, досягнення мети, що створює підґрунтя для переконливих 
і аргументованих висновків. 
1. Проаналізувавши теоретичні джерела, які визначають основи 
соціальної політики, ми можемо констатувати, що сучасна соціальна політика – 
це взаємодія держави, економічних структур і громадянського суспільства з 
координації діяльності різних соціальних груп і соціально-територіальних 
спільнот в сфері виробництва, розподілу і споживання, що дозволяє узгодити 
інтереси цих груп з інтересами людей і довготривалими цілями суспільства.  
Встановлено, що соціальна політика може розглядатись у вузькому 
розумінні як система державних заходів по підтримці тих верст населення, які в 
силу різних причин опинились в складних життєвих обставинах і не можуть 
своїми силами їх  вирішити. В соціально-демографічному плані – це 
пенсіонери, діти-сироти, студенти, працюючі матері, інваліди з дитинства, в 
територіальному – жителі малих селищ чи особливо віддалених районів, в 
соціально-професіональному – низькооплачувані працівники, масові групи 
інтелігенції (лікарі, освітяни). 
В широкому розумінні соціальна політика – це напрямок 
макроекономічного регулювання, який покликаний забезпечить соціальну 
стабільність суспільства і створити для громадян рівні можливості для 
розвитку.   
З‘ясовано, що суб'єктом соціальної політики може бути не тільки 
держава, а й громадські, благодійні та інші об'єднання, громадські ініціативи та 
групи самодопомоги, а також інститути ринку. Соціум, з точки зору системного 
підходу, являє собою сукупність інститутів і організацій, дуже різних, але 
таких, що типологічно утворюють три макроструктури: держава, ринок та 
громадянське суспільство. 
Ці інституційні структури включають всі види людських відносин, але в 
різних пропорціях: держава – це перш за все відносини панування і 
79 
 
підпорядкування, ринок – відносини обміну, громадянське суспільство –
сімейно-родинні, кооперативні, солідарні, духовні та релігійні зв'язки. 
Моделі соціальної політики, з цієї точки зору, визначаються 
співвідношенням зазначених системо утворюючих макроструктур (секторів) і 
типів взаємодій. Вони постійно взаємодіють, тісно пов'язані між собою, але в 
той же час відіграють відносно самостійну роль. Їх співвідношення можуть 
варіюватися в різних суспільствах. Різним комбінаціям цих секторів 
відповідають і різні типи соціальної організації в залежності від того, який 
початок в даному суспільстві домінує. 
2. Досліджено специфіку функцій держави і суспільства в соціальній 
політиці та з‘ясовано, що для нашої країни соціальна держава – це держава, в 
якій враховуються інтереси всіх соціальних верств суспільства, де 
працездатним людям надається можливість заробляти на гідне життя собі і 
своїм родинам, а непрацездатним держава забезпечує гарантований рівень 
життя за допомогою виплати пенсій, допомог, надання інших видів соціального 
забезпечення та соціальної допомоги. На жаль, механізм цього державного 
гарантування, як правило, не аналізується, але реально він залежить саме від 
виконання податкових зобов'язань працюючих і підприємців. При цьому 
держава повинна встановити прийнятні ставки податків і стежити за їх 
акуратною виплатою усіма учасниками ринку праці. 
Основними параметрами соціальної держави вважаються: 
- Розвинена правова система, де здійснено поділ влади, чітка реалізація 
функцій кожної гілки влади. Це означає, що законодавча влада розробляє 
нормативно-правову основу соціальної роботи; виконавча влада організовує 
виконання законів, збір податків, функціонування організаційно-управлінських 
структур, що забезпечують отримання соціальних послуг громадянами; судова 
влада забезпечує захист прав громадян в установленому законом порядку. 
Держава підтримує громадські ініціативи, взаємодіє з некомерційними і 
недержавними організаціями, що здійснюють рішення будь-яких соціальних 
завдань. 
80 
 
- Розвинена система страхових соціальних відрахувань (обов'язкового і 
добровільного, корпоративного або комерційного, соціального страхування), 
високий рівень податків, які формують бюджет і розміри бюджетних 
відрахувань на соціальну сферу. 
- Розвинена система послуг та соціальних служб для всіх груп населення.  
3. Висвітлено становлення соціальної роботи як механізму реалізації 
соціальної політики в сучасній Україні, що передбачає вирішення наступних 
завдань: сприяння в створенні нормальних умов для життя людини в 
суспільстві; запобігання, усунення та пом'якшення різних особистісних і 
соціальних конфліктів; розвиток здатності клієнтів до комунікативності, 
соціальної компетентності, рефлексії власних проблем і проблем свого 
соціального середовища; розвиток самостійності і стійкості, так само як і 
терпимості (толерантності в різних сенсах); пошук і освоєння джерел різних 
видів допомоги; виявлення і розкриття можливостей для отримання освіти. 
4. Для подолання соціальних проблем нами запропоновані наступні 
заходи:  
– зменшити податковий тиск на фонд оплати праці для працедавців та 
одночасно збільшити соціальні внески для працівників;  
– спростити дозвільну систему та створити конкурентоздатні умови 
для ведення бізнесу;    
– запровадити системи моніторингу та оцінювання програм 
соціальної підтримки;  
– формувати системи профілактичних заходів щодо виникнення 
соціальних небезпек;  
– організувати умови для соціальної інспекції з перевірки 
правильності надання соціальних виплат категоріям населення.  
Чим успішніше реалізуватимуться принципи ринкової справедливості, 
виробничий аспект соціальної політики, механізм залежності особистих доходів 
від трудової активності, тим будуть вищими реальні доходи громадян і ширші 
можливості для придбання на платній основі соціально значущих благ і послуг. 
81 
 
На нашу думку, для вирішення задач соціальної політики велике значення 
має організація процесу взаємодії і узгодження інтересів держави, суспільства і 
людини. Соціальна політика повинна виступати в якості інституту, метою якого 
є розблокування цих взаємодій. Сталий розвиток українського суспільства і 
кожного громадянина можливо лише при переорієнтації держави, економіки і 
самих людей на поліпшення здоров'я, підвищення освіти і зайнятості як 
передумов поступового зростання добробуту. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
82 
 
Список використаних джерел 
1. Аристотель. Політика. URL:  
http://royallib.com/book/aristotel/politika.html (дата звернення: 
20.04.2020) 
1. Балакирева О. Ностальгия по патернализму. URL: 
http://dialogs.org.ua/ru/expert/page128.html (дата звернення: 
20.04.2020) 
2. Бондар Н. Соціальне страхування в Україні: труднощі існування в 
трансформаційній економіці. / Економіка. Фінанси. Право, 2006.   № 
1.  С.12-15. 
3. Бурдье П. Начала.  Москва: Socio-Logos, 1994. 288 с 
4. Вайс К. Г. Оцінювання: Методи дослідження програм та політики. 
Пер. з англ.  Київ: Основи, 2000.  671 с.  
5. Вебер М. Основные социологические понятия / Теоретическая 
социология: Антология: В 2 ч. / Пер. с англ., фр., нем., ит.; Сост. и 
общ. ред. С.П. Баньковской.  Москва: Книжный дом «Университет», 
2002.  Ч. 1.  424 с.  
6. Ведунг  Е. Оцінювання державної політики і програм / Пер. з англ. 
В.Шульга.  Київ: Всеувито, 2003.  350 с. 
7. Гальчинский, А. С. Карл  Маркс об историзме денежных 
отношений: методологический аспект. Москва: Мысль, 1985. 190 с. 
8. Герасименко Г. В. Концепція соціальної держави: еволюція 
наукових поглядів і сучасні виклики // Вісник ХНУ. Серія 
«Економічні науки».  2012.  № 3.  Т. 1.  С. 202–205.  
9.  Грішнова О. А. Людський капітал: формування в системі освіти і 
професійної підготовки.  Київ: Т-во «Знання», КОО,  2001.  254 с.  
10. Демографічні чинники бідності (колективна монографія) / За заг. 
ред. Е.М.Лібанової. Київ: Інститут демографії та соціальних 
досліджень НАН України,  2009.  184 с. 
83 
 
11. Держава і суспільство в Україні: історія і сучасність / За ред. д.і.н. 
О.М.Майбороди.  Київ : ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2013.  
184 с. 
12. Деякі питання діяльності територіальних центрів соціального 
обслуговування (надання соціальних послуг) : постанова Кабінету 
Міністрів України від 23.12.2015 р. № 1093. Дата 
оновлення: 05.06.2001р.URL : 
https://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1417-2009-%D0%BF (дата 
звернення:  20.11.2019). 
13. Добровольное действие / Государственное управление. Словарь-
справочник. Пер. с англ. Под ред. Волчковой Л.Т., Кузнецовой Л.Б. 
и др. ООО «Издательство «Петрополис»», 2001. с. 179-192. 
14. Дропа Я. Податкове навантаження та його вплив на економіку 
України / Формування ринкової економіки в Україні,  2009.  Вип. 19.  
С. 213–218. 
15. Інноваційні моделі соціальних послуг: проекти українського фонду 
соціальних інвестицій / За ред. Н.В. Кабаченко. Київ: ЗАТ «ВІПОЛ», 
2006.  320 с. 
16. Коваль О. П. Модернізація системи соціального страхування в 
Україні : аналітична доповідь / Національний інститут стратегічних 
досліджень при Президентові України.  Київ, 2014.  38 с.  
17. Конвенция об основных целях и нормах социальной политики № 
117. Конвенции и рекомендации МОТ. Женева. 1962. URL: 
http://consultant.parus.ua/?doc=00Y3XF6A5A (дата звернення 
23.05.2020.) 
18. Конституція України : [зі змін. та допов., внесеними Законом 
України від 15 берез. 2016 р.  № 1-рп / 2016]. Київ : Паливода А. В., 
2016. 64 с. 
19. Кропельницька С. О. Соціальне страхування : навчальний посібник. 
Київ: Центр учбової літератури, 2013. 336 с. 
84 
 
20. Лібанова  Е. М. Бідність населення України: методологія, методика 
та практика аналізу: монографія / Інститут демографії та соціальних 
досліджень НАН України.  Київ: КНЕУ, 2008.  328 с. 
21. Людський розвиток в Україні: історичний вимір трансформації 
державної соціальної політики (колективна монографія) / за ред. 
Е.М.Лібанової.  Київ: Ін-т демографії та соціальних досліджень ім. 
М.В.Птухи НАН України, 2014.  380 с. 
22. Макарова О. В. Регіональний індекс людського розвитку: причини 
та напрями удосконалення методики розрахунку / Макарова О.В., 
Гладун О.М. // Статистика України, 2012.  № 1(56).  С. 10–15. 
23. Макарова О. В. Соціальне відторгнення в Україні: специфіка прояву 
та методологія оцінювання // Демографія та соціальна економіка, 
2011.  № 1(15).  С. 57–68.  
24. Макарова О.В. Соціальні програми як інструмент подолання 
бідності і підвищення життєвого рівня населення / Реалізація Цілей 
Розвитку Тисячоліття ООН в Україні: подолання бідності та 
підвищення життєвого рівня населення.  Київ : Інститут демографії 
та соціальних досліджень НАН України, 2004. С. 21–25. 
25. Макарова О. В. Соціальна політика в Україні : монографія. Ін-т 
демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України.  
Київ, 2015.  244 с.  
26. Михненко А. Світові моделі соціальної політики: уроки для 
України / А. Михненко, Н. Щур // Вісник Національної академії 
державного управління, 2011.  №2(31).  С. 219-227. 
27. Никовская Л. И., Якимец В. Н. Гражданское участие, межсекторное 
партнерство и интернет-технологии публичной политики // 
Социальные и гуманитарные знания. 2019. Том 5, № 3. С. 208-223. 
28. Населення України. Соціально-демографічні проблеми 
українського села. Київ: Ін-т демографії та соціальних досліджень 
НАН України, 2007. 468 с. 
85 
 
29. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне 
соціальне страхування : Закон України від 14 січ. 1998 р. № 16/98-
ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/16/98-
%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 08.05.2020). 
30. О пенсионных нормах в конвенциях и рекомендациях 
Международной организации труда // Пенсия. 1998, №12.  с.53-56. 
31. От трансформации – к обществу для всех. Региональный доклад о 
человеческом развитии / Региональное бюро ПРООН по странам 
Европы и СНГ. – Братислава. – 2011. – 132 с.  
32. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: 
http://zakon4.rada.gov.ua/ (дата звернення: 20.11.2019). 
33. Офіційний веб-портал Державної служби статистики України. URL: 
http://www.ukrstat.gov.ua/ (дата звернення: 20.11.2019). 
34. Офіційний веб-портал Пенсійного фонду України URL: 
https://www.pfu.gov.ua/2121043-zvit-pro-vykonannya-byudzhetu-
pensijnogo-fondu-ukrayiny-za-2019-rik/ (дата звернення: 04. 05.2020) 
35. Пал, Леслі А. Аналіз державної політики / Пер. з англ. Іван Дзюб.  
Київ: Основи, 1999.  422 с. 
36. Парсонс Т. Система современных обществ / Пер. с англ. Москва: 
Аспект-Пресс, 1998.  270 с. 
37.  Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’я: Закон 
України від 01.06.2000 р. № 1768-3 « (остання редакція 01.01.2014 
р.)  Дата оновлення:  09.08.2019. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/ 
laws/show/1768-14 (дата звернення: 20.11.2019). 
38. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії: 
Закон України від 10.06.2018, підстава № 2189-VIII URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2017-14 (дата звернення:                  
20.15. 2020). 
39. Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні : 
Закон України від 21.03.1991 р. № 875-XII. Дата 
86 
 
оновлення: 09.08.2019. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2998-12 (дата звернення: 
20.11.2019). 
40. Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні : Закон України  від 
06.10.2005 р. № 2961-IV. Дата оновлення: 03.07.2019. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2961-15 (дата звернення: 
20.11.2019). 
41. Про забезпечення організаційно-правових умов соціального 
захисту дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування : 
Закон України  від 13.01.2005 р. №  2342-IV. Дата оновлення: 
31.08.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2342-15 (дата 
звернення: 20.11.2019). 
42. Про загальнообов’язкове державне страхування на 
випадок безробіття : Закон України від 02.06.2000 р. № 1533-III. 
Дата оновлення:  09.08.2019. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1533-14 (дата звернення: 
20.11.2019). 
43. Про зайнятість населення : Закон України від 05.07.2012 р. № 5067-
VI. Дата оновлення: 09.08.2019. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/5067-17 (дата звернення: 
20.11.2019). 
44. Про охорону дитинства : Закон України  від 26.04.2001 р. № 2402-
III. Дата оновлення: 09.08. 2019. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2402-14 (дата звернення: 
20.11.2019). 
45. Про соціальні послуги : Закон України від 17.01.2019 р. № 2671-
VIII. Дата оновлення: 01.01.2020.URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2671-19 (дата звернення: 
20.11.2019). 
87 
 
46. Райнерт Э.С. Как богатые страны стали богатыми, и почему бедные 
страны остаються бедными / Пер. с англ. Н. Автономовой; под ред. 
В. Автономова; Нац. исслед. ун-т «Высшая школа экономики». – 
(Экономическая теория).  Москва, 2014.  146 с.  
47. Регіональний людський розвиток: Статистичний бюлетень / Відп. за 
вип. О. О. Кармазіна. Київ: Державна служба статистики України, 
2019.  62 с. 
48. Самуэльсон  П. А. Экономика / Пер.с англ. Москва: Алфавит, 1993. 
430 с. 
49. Семигіна Т. В., Миговичч І. І. Вступ до соціальної роботи : навч. 
посіб. Київ: Академвидав, 2013.   304 с. 
50. Семигіна Т. В. Основи соціальної роботи : навч. посіб. Київ: 
Знання, 2014. 178 с. 
51. Соціальний захист населення України-2019 : статистичний збірник. 
Київ: Державна служба статистики України, 2019 р.  124 с 
52. Социальная политика: Энциклопедический словарь / Под ред.             
Н. А. Волгина.  Москва: Академический проект, 2005. 688 с. 
53. Хабермас Ю. Отношения между системой и жизненным миром в 
условиях позднего капитализма. THESIS. Весна, 1993. Т. 1. Вып. 2. 
С. 123-136.  
54. Ярошенко А. О., Семигіна Т. В., Сухицька Н. В. Історія та теорія 
соціальної політики України: навч. посібн. Київ: НПУ імені М.П. 
Драгоманова, 2018.  289 с. 
 
 
 
 
 
 
 
88 
 
Додаток А 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
89 
 
Додаток Б 
Система соціальної допомоги 
Враховуючи те, що прожитковий мінімум відповідно до Закону України 
«Про державні соціальні стандарти та державні гарантії» є базовим державним 
соціальним стандартом, на основі якого визначаються розміри основних 
державних соціальних гарантій, у 2020 році підвищуватимуться розміри 
державних допомог. 
Розмір допомоги при народженні дитини становить 41 280 грн. Виплата 
зазначеної допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 грн, решта суми 
допомоги виплачуватиметься протягом наступних 36 місяців рівними 
частинами у порядку, встановленому Кабміном у сумі 860 грн. 
Поряд з цим відповідно до постанови Кабміну від 30.05.2018 р. № 427 
«Деякі питання реалізації пілотного проекту із соціального захисту сімей з 
дітьми та підтримки розвитку відповідального батьківства» надаватиметься при 
народженні дитини одноразова натуральна допомога «пакунок малюка» та 
здійснюватиметься відшкодування послуги з догляду за дитиною до трьох років 
«муніципальна няня». 
У 2020 році вартість одноразової натуральної допомоги «пакунок 
малюка» становитиме до 5 тис. грн. Прогнозна кількість одержувачів 
зазначеної допомоги становитиме у наступному році 331 тис. осіб. 
Наступного року відшкодування послуги з догляду за дитиною до трьох 
років «муніципальна няня» отримають 63,4 тис. осіб у розмірі 1 779 грн. 
Мінімальний розмір допомоги по вагітності та 
пологах незастрахованим особам в грудні 2020 р. прогнозується у сумі 2 383,5 
грн проти 2 207,1 грн у грудні 2019 р. Прогнозна кількість одержувачів 
зазначеної допомоги становитиме у наступному році 204,2 тис. осіб. 
Розмір допомоги на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування, 
підвищується з 3 558 грн та 4 436 грн в залежності від віку дитини у грудні 
2019 року до 3 842,0 грн та 4 790,0 грн у грудні 2020 року. Щомісяця допомога 
надаватиметься на 39,6 тис. дітей. 
90 
 
Максимальний розмір допомоги на дітей одиноким 
матерям підвищується з 1 779 грн для дітей віком до 6 років, 2 218 грн для 
дітей віком від 6 до 18 років, 2 102 грн для дітей віком від 18 до 23 років, які 
навчаються, у грудні 2019 року до 1 921 грн для дітей віком до 6 років, 2 395 
грн для дітей віком від 6 до 18 років, 2 270 грн для дітей віком від 18 до 23 
років, які навчаються, у грудні 2020 р. Щомісяця зазначена допомога 
надаватиметься матерям на 397,3 тис. дітей. 
У 2020 році продовжуватиметься надання допомоги на дітей, хворих на 
тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади 
розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні 
захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, 
цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання 
нирок IV ступеня, на дитину, яка отримала тяжку травму, потребує 
трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, яким не встановлено 
інвалідність, в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили 
працездатність (у грудні 2020 р. розмір допомоги становитиме 1 769 грн). 
Прогнозна кількість одержувачів зазначеної допомоги становитиме у 
наступному році 16,4 тис. осіб. 
У 2020 році буде продовжено практику диференціації рівня 
забезпечення прожиткового мінімуму для різних категорій населення для 
призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям. 
При цьому у наступному році рівень забезпечення прожиткового 
мінімуму у відсотковому співвідношенні до прожиткового мінімуму для 
основних соціальних і демографічних груп населення збільшується для 
працездатних осіб з 21 % до 25 %, для дітей – з 85 % до 100 %, для осіб, які 
втратили працездатність, та осіб з інвалідністю залишається на рівні 100 % 
відповідного прожиткового мінімуму. 
При цьому, розмір державної соціальної допомоги малозабезпеченим 
сім'ям (у тому числі і максимальний) збільшуватиметься у наступному році на 
91 
 
кожну дитину віком від 0 до 13 років на 250 грн, а на кожну дитину віком від 13 
до 18 років – на 500 грн. 
У 2020 році державну соціальну допомогу щомісяця отримуватимуть 284 
тис. малозабезпечених сімей. 
Розміри державної соціальної допомоги особам з інвалідністю з 
дитинства і дітям з інвалідністю зростатимуть наступним чином: 
розмір допомоги для осіб з інвалідністю з дитинства І групи підгрупи А 
разом з надбавкою на догляд за ними зростає з 3 364,6 грн у грудні 2019 р. до 3 
633,3 грн у грудні 2020 р. Щомісяця цю допомогу отримуватимуть 32,8 тис. 
осіб; 
розмір допомоги для осіб з інвалідністю з дитинства І групи підгрупи В 
разом з надбавкою на догляд за ними зростає з 2 457 грн у грудні 2019 р. до 2 
653.5 грн у грудні 2020 р. Щомісяця цю допомогу отримуватимуть 32,9 тис. 
осіб; 
розмір допомоги особам з інвалідністю з дитинства ІІ та ІІІ групи разом з 
надбавкою на догляд за ними - відповідно з 1 638 грн у грудні 2019 року до 1 
769 грн у грудні 2020 року. Щомісяця цю допомогу отримуватимуть 216,3 тис. 
одержувачів; 
розмір допомоги дітям з інвалідністю віком до 6 років підгрупи А у разі 
призначення надбавки на догляд за ними зросте з 2 925,6 грн у грудні 2019 р. до 
3 159,3 грн у грудні 2020 р. та для інших дітей з інвалідністю з 2 036,1 грн до 2 
198,8 грн; 
розмір допомоги дітям з інвалідністю віком від 6 до 18 років підгрупи А у 
разі призначення надбавки на догляд за ними зросте з 3 364,6 грн у грудні 2019 
р. до 3 633,3 грн у грудні 2020 р. та для інших дітей з інвалідністю з 2 255,6 грн 
до 2 435,8 грн. 
Щомісяця допомогу на дітей з інвалідністю до 18 років отримуватимуть 
162,3 тис. осіб. 
Розмір допомоги на догляд за особою з інвалідністю І чи ІІ групи 
внаслідок психічного розладу у грудні 2020 року прогнозується у сумі 2 189 грн 
92 
 
проти 2 027 грн у грудні 2019 р. Щомісяця допомога надаватиметься 58,7 тис. 
особам. 
Видатки на виплату допомоги сім'ям з дітьми, малозабезпеченим сім'ям, 
особам, які не мають права на пенсію, особам з інвалідністю, дітям з 
інвалідністю, тимчасової державної допомоги дітям, тимчасової державної 
соціальної допомоги непрацюючій особі, яка досягла загального пенсійного 
віку, але не набула права на пенсійну виплату, допомоги по догляду за особами 
з інвалідністю І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу, компенсаційної 
виплати непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за особою з 
інвалідністю I групи, а також за особою, яка досягла 80-річного віку, 
передбачено на 2020 рік у сумі 59,5 млрд грн. 
У проекті Держбюджету на 2020 рік на реалізацію програм та заходів 
соціального захисту передбачені видатки, серед яких: 
виплата пільг і житлових субсидій громадянам на оплату житлово-
комунальних послуг, придбання твердого та рідкого пічного побутового палива 
і скрапленого газу у грошовій формі – 47 628,6 млн грн; 
надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам 
для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-
комунальних послуг, – 3 042,6 млн грн; 
соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської 
катастрофи, – 1 980,9 млн. грн; 
щорічна разова грошова допомога ветеранам війни і жертвам нацистських 
переслідувань та соціальна допомога особам, які мають особливі та особливі 
трудові заслуги перед Батьківщиною, – 1 323,7 млн грн; 
довічні державні стипендії – 4,9 млн грн. 
Для здійснення заходів із психологічної реабілітації, соціальної та 
професійної адаптації, забезпечення санаторно-курортним лікуванням 
постраждалих учасників Революції Гідності, учасників антитерористичної 
операції та осіб, які здійснювали заходи із забезпечення національної безпеки і 
оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ у Донецькій та Луганській 
93 
 
областях, а також забезпечення підготовки збірної команди України та її участі 
в міжнародних спортивних змаганнях – Іграх нескорених, на 2020 рік 
враховано 116,5 млн грн. 
Для забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали 
незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх 
сімей, передбачаються видатки у обсязі 753,6 млн грн. 
На соціальний захист осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю враховані 
видатки у загальному обсязі 1 975,1 млн гривень. 
Прогнозні показники видатків Держбюджету у 2020 році на пенсійне 
забезпечення обраховані з урахуванням індексу інфляції, прогнозного обсягу 
єдиного внеску на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та 
розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність: з 1 січня 
– 1 638,0 грн, 1 липня – 1 712,0 грн, 1 грудня – 1 769,0 гривень. 
Також при розрахунку обсягу видатків на пенсійне забезпечення були 
враховані видатки на завершення у 2020 р. поетапної виплати перерахованих 
пенсій військовослужбовцям та на проведення у 2020-2022 рр. відповідно до 
чинного законодавства індексації пенсій, запровадженої у 2019 р. 
За таких умов видатки державного бюджету, що спрямовуватимуться 
Пенсійному фонду України на виплату пенсій, у 2020 році становитимуть 172 
576,3 млн грн. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
94 
 
Додаток В 
Допомога малозабезпеченим сім’ям - 2020 
Процедура призначення 
Кому надається допомога 
Допомога малозабезпеченим сім’ям призначається і виплачується у 
грошовій формі малозабезпеченим сім’ям, які постійно проживають на 
території України, мають середньомісячний сукупний дохід, нижчий від 
прожиткового мінімуму для сім’ї. 
Прожитковий мінімум для сім’ї - визначена для кожної сім’ї залежно 
від її складу сума прожиткових мінімумів, розрахованих та затверджених 
відповідно до Закону України „Про прожитковий мінімум» для осіб, які 
відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення. 
(!!До стабілізації економічного становища в Україні розмір державної 
соціальної допомоги визначається з урахуванням рівня забезпечення 
прожиткового мінімуму. 
Рівень забезпечення прожиткового мінімуму встановлюється виходячи з 
реальних можливостей видаткової частини Державного бюджету України і 
затверджується одночасно з прийняттям закону про Державний бюджет 
України на відповідний рік.) 
Малозабезпечена сім’я - це сім’я, яка з поважних або незалежних від неї 
причин має середньомісячний сукупний доход, нижчий від прожиткового 
мінімуму для сім’ї. Право сім’ї на цю допомогу залежить не лише від доходів, 
але і від її майнового стану, зайнятості працездатних членів сім’ї та інших 
факторів. 
Ця допомога призначається відповідно до закону «Про державну соціальну 
допомогу малозабезпеченим сім’ям» та Постанови Кабінету міністрів України 
від 24 лютого 2003 р. N 250 «Про затвердження Порядку призначення і виплати 
державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям». 
Хто включається до складу сім’ї при визначені права на допомогу ? 
До складу сім’ї включаються: 
95 
 
–  чоловік, дружина; 
– рідні, усиновлені та підопічні діти цих осіб віком до вісімнадцяти 
років, а також діти, які навчаються за денною формою навчання у 
професійно-технічних, вищих навчальних закладах I — IV рівнів 
акредитації до досягнення двадцяти трьох років і які не мають 
власних сімей; 
– неодружені повнолітні діти, які визнані інвалідами з дитинства I та 
II груп або інвалідами I групи і проживають разом з батьками; 
–  непрацездатні батьки чоловіка та дружини, які проживають разом з 
ними і перебувають на їх утриманні у зв’язку з відсутністю власних 
доходів; 
– особа, яка проживає разом з одиноким інвалідом I групи і здійснює 
догляд за ним; 
– жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, не перебувають у 
шлюбі, але мають спільних дітей. 
При цьому до складу сім’ї включаються незалежно від місця проживання 
(перебування) або реєстрації діти, які навчаються за денною формою навчання 
у професійно-технічних, вищих навчальних закладах I — IV рівнів акредитації 
до досягнення двадцяти трьох років і не мають власних сімей. 
Водночас  до складу сім’ї не включаються особи, які перебувають на 
повному державному утриманні. 
Куди  звертатися за допомогою 
Призначення і виплата соціальної допомоги здійснюється управліннями 
соціального захисту населення (УСЗ, совбес) за місцем реєстрації 
уповноваженого представника малозабезпеченої сім’ї. 
У сільській місцевості заяви з необхідними документами для призначення 
соціальної допомоги приймають виконавчі органи сільських і селищних рад та 
здійснюють їх передачу відповідним органам соціального захисту населення. 
Зазначені виконавчі органи можуть визначати уповноважену особу для 
прийняття документів. 
96 
 
Чи може бути виплачена допомога не за місцем реєстрації ? 
Допомога також може бути призначена і виплачена за місцем фактичного 
проживання уповноваженого представника сім’ї за умови подання довідок про 
склад сім’ї і про неотримання такої допомоги в органах соціального захисту 
населення за місцем реєстрації. 
У разі коли повнолітні члени сім’ї, яка звернулася за призначенням 
соціальної допомоги, фактично проживають разом, але зареєстровані за різними 
адресами, уповноважений представник сім’ї додає до заяви довідки про склад 
сім’ї та про неотримання такої допомоги в органах  соціального захисту 
населення за місцем реєстрації. 
Потрібно зазначити, що у цьому випадку рішення про призначення 
соціальної допомоги приймається органами  соціального захисту населення на 
підставі обстеження матеріально-побутових умов сім’ї, яке проводиться 
соціальними інспекторами цих органів, із складенням акта за формою, 
затвердженою Мінсоцполітики. 
Перелік документів необхідних для отримання допомоги 
Для отримання допомоги потрібно подати заяву, де дається згода сім’ї на 
збір інформації про неї, про її власність, доходи та майно. До заяви про надання 
державної соціальної допомоги додаються: 
– документ, що посвідчує особу уповноваженого представника сім’ї; 
– довідка про склад сім’ї; 
– декларація про доходи та майно осіб, які входять до складу сім’ї 
(заповнюється на підставі довідок про доходи кожного члена сім’ї); 
–   довідка про наявність та розмір земельної частки (паю); 
– довідка встановленої форми про безпосередню участь особи в 
антитерористичній операції (якщо є така особа в складі членів 
родини). 
Потрібно зазначити, що в декларацію не включаються державна 
соціальна допомога, призначена відповідно до Закону України «Про державну 
97 
 
соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям»; нарахована субсидія за спожиті 
житлово-комунальні послуги; сплачені членами сім’ї аліменти. 
Рішення про призначення соціальної допомоги або про відмову в її 
наданні приймається органом  соціального захисту населення протягом десяти 
календарних днів. 
У разі прийняття рішення про відмову в наданні соціальної допомоги 
орган праці та соціального захисту населення письмово повідомляє про це 
уповноваженого представника сім’ї із зазначенням підстав відмови та порядку 
оскарження рішення. 
Строк протягом якого виплачується допомога 
Допомога малозабезпеченим сім’ям призначається на півроку і через 
шість місяців сім’я знову повинна підтвердити своє право на виплати. Для 
призначення  соціальної  допомоги  на   наступний   строк  уповноважений  пре
дставник  сім’ї  подає  заяву  і  декларацію про  доходи та майно.  Довідка про 
склад сім’ї поновлюється лише у 
разі  змін  у  складі  сім’ї  або  у  разі,  коли  між поданням заяви 
на  призначення соціальної допомоги на наступний строк 
та  припиненням  виплати  раніше  призначеної  соціальної  допомоги  минуло  
більше  календарного місяця. 
Випадки коли допомога не призначається 
У наданні державної соціальної допомоги може бути відмовлено, а 
виплата призначеної допомоги може бути припинена у випадках коли: 
– працездатні члени малозабезпеченої сім’ї не працюють, не служать, 
не навчаються у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації 
та професійно-технічних навчальних закладах з денною формою 
навчання протягом трьох місяців, що передують місяцю звернення 
за призначенням соціальної допомоги; 
– під час обстеження матеріально-побутових умов сім’ї з’ясовано, що 
малозабезпечена сім’я має додаткові джерела для існування, не 
зазначені у декларації про доходи та майно; 
98 
 
– особи, які входять до складу малозабезпеченої сім’ї, протягом 12 
місяців перед зверненням за наданням соціальної допомоги 
здійснили покупку земельної ділянки, квартири (будинку), 
автомобіля, транспортного засобу (механізму), будівельних 
матеріалів, інших товарів довгострокового вжитку тощо, на суму, 
яка на час звернення перевищує 10-кратну величину прожиткового 
мінімуму для сім’ї; 
– Рішення про призначення державної соціальної допомоги у таких 
випадках приймається органами соціального захисту населення на 
підставі обов’язкового обстеження матеріально-побутових умов 
сім’ї, яка звернулася за призначенням такої допомоги; 
–  у власності чи володінні малозабезпеченої сім’ї є друга квартира 
(будинок) за умови, що загальна площа житла перевищує 21 
квадратний метр на одного члена сім’ї та додатково 10,5 
квадратного метра на сім’ю, чи більше одного автомобіля, 
транспортного засобу (механізму). 
За наявності обставин, що зазначені вище (тобто умов коли допомога не 
призначається) державна соціальна допомога може бути призначена 
органом  соціального захисту населення на підставі рішень районних, 
держадміністрацій та виконавчих комітетів міських і районних у містах (у разі 
їх створення) рад або утворених ними комісій у разі, коли: 
у складі сім’ї є інвалід; 
у малозабезпеченій багатодітній сім’ї виховуються троє або більше дітей 
віком до 18 років (якщо діти навчаються за денною формою навчання у 
загальноосвітніх, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах I - 
IV рівня акредитації, але не довше ніж до досягнення ними 23 років); 
неможливість отримання будь-яких джерел для існування пов’язана з 
тривалою хворобою одного та/або кількох членів сім’ї. Рішення про 
призначення державної соціальної допомоги у таких випадках приймається на 
99 
 
підставі обстеження матеріально-побутових умов сім’ї, яка звернулася за 
призначенням такої допомоги. 
Умови припинення виплати допомоги 
Виплата    раніше    призначеної    соціальної   допомоги  припиняється:  
- якщо сім’єю приховано або навмисно подано  недостовірні  дані  про її 
доходи та майновий стан,  що вплинули на встановлення права  на 
соціальну допомогу і визначення її розміру, внаслідок чого були  надміру 
виплачені кошти, з місяця, в якому виявлено порушення; 
- у разі переїзду сім’ї в іншу місцевість та настання обставин,  що 
унеможливлюють 
виплату  соціальної  допомоги  (зокрема,  смерть  одинокої  особи),  з  міс
яця,  що  настає  за місяцем,  в якому  відбулися зміни;  
- за заявою уповноваженого представника сім’ї  з  місяця,  що настає за 
місяцем її подання, якщо інше не обумовлено заявою. 
Розмір допомоги малозабезпеченим сім’ям 
Розмір допомоги - це різниця між рівнем забезпечення прожиткового 
мінімуму для сім’ї (встановлюється щорічно законом про державний бюджет) 
та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим ніж 75 % 
від рівня забезпечення прожиткового мінімуму для сім’ї (відповідно до ст.9 ЗУ 
«Про державний бюджет на 2019 рік») 
Середньомісячний сукупний дохід сім’ї визначається згідно з Методикою 
обчислення сукупного доходу сім’ї для всіх видів соціальної допомоги, що 
затверджується Мінпраці, Мінекономіки, Мінфіном, Держкомстатом і 
Держкомсім’ямолоддю. 
Розмір соціальної допомоги визначається з урахуванням рівня 
забезпечення прожиткового мінімуму. Рівень забезпечення прожиткового 
мінімуму для різних категорій осіб, кожного разу визначаються законом про 
бюджет на відповідний рік. 
Знайте!  Для кожної дитини (крім дитини-інваліда), яка входить до 
складу малозабезпеченої сім’ї, рівень забезпечення прожиткового мінімуму 
100 
 
збільшується на 10 %, а для кожної дитини-інваліда, яка входить до складу 
малозабезпеченої сім’ї, для кожної дитини, яка утримується матір’ю (батьком, 
усиновителем), що не перебуває у шлюбі, і запис про батька (матір) цієї дитини 
у Книзі реєстрації народжень провадиться в установленому порядку за 
вказівкою матері (батька), для кожної дитини, в якої один або обоє батьків є 
інвалідами I або II групи, — на 20 %. 
Для громадян, які отримали статус особи, що проживає і працює (навчається) 
на території населеного пункту, якому надано статус гірського, рівень 
забезпечення прожиткового мінімуму збільшується на 20 %. 
Важливо! 
Для фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему 
оподаткування та є платниками єдиного податку першої групи, незалежно від 
отриманих (неотриманих) доходів до сукупного доходу за кожен місяць 
враховується дохід на рівні двох розмірів прожиткового мінімуму, 
встановленого для працездатних осіб, чинного на відповідний місяць;  
для фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему 
оподаткування та є платниками єдиного податку другої групи, - трьох розмірів 
прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб;  
для фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему 
оподаткування та є платниками єдиного податку третьої групи, чотирьох 
розмірів прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб. 
Приклад розрахунку допомоги малозабезпеченим сім’ям у 2020 році:  
Сім’я складається з 4 осіб (двоє дітей – 10 та 5 років, батько та мати), 
середньомісячний дохід сім’ї , який вона отримує складає– 3000 грн. 
Середньомісячний дохід визначається на підставі сумування всіх доходів 
родини за попередні шість місяців перед зверненням за допомогою та діленням 
суми всіх цих доходів за шість місяців на 6, тобто визначаєте середню суму 
ваших доходів за один місяць. 
Які доходи враховуєте, а які ні, визначено в Методиці: 
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0112-02 
101 
 
Далі ви визначаєте, яку ж суму гарантує держава на склад вашої родини, і 
ви повинні мати. 
Визначається ця сума, з урахуванням даних Закону України про 
державний бюджет на відповідний рік (це статті 7 та 9 ЗУ про державний 
бюджет). 
Так, з 01.01.2020 року родині, зазначеній в прикладі держава гарантує: 
на дорослих - 525,50 грн. (2102 грн. прожиткового мінімуму помножуєте 
на 25 %) 
на дитину до шести років - 1512,15 грн.(1779,00 грн. прожиткового 
мінімуму помножуєте на 85 %) 
на дитину від шести до вісімнадцяти років - 1885,30 грн. (2218,00 
грн.прожиткового мінімуму помножуєте на 85 %) 
З 1 січня 2020 року рівень забезпечення прожиткового мінімуму для 
призначення допомоги для сім’ї становить: 4448,45 грн. (525,50 грн. х 2 
працездатних + 1512,15 грн. х 1 дитина до 6 років+ 1885,30 дитина від 6 до 18 
років). 
Розмір допомоги з січня 2020 році становить 1448,45 грн. (4448,45– 
3000,00). 
Тобто віднімаєте те, що держава гарантує від того, що ви фактично маєте 
в родині. 
Оскільки в цілому родина за прикладом має право на допомогу за 
доходами, відповідно до цієї суми 1448,45 грн. буде ще додано 10% на кожну 
дитину, як зазначалось вище. 
Максимальний розмір державної соціальної допомоги з урахуванням 
збільшення її розміру на кожну дитину, яка входить до складу малозабезпеченої 
сім’ї, не може бути більшим за прожитковий мінімум для сім’ї». 
102 
 
103