Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8805
Назва: ЕВОЛЮЦІЯ УНІФОРМИ УКРАЇНСЬКИХ БОРЦІВ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТА ПОВСТАНЦІВ ХХ-ХХІ СТ.
Автори: Стадник , Ірина Юріївна
БЕСАРАБ, НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА
Ключові слова: військова уніформа;військова уніформа;уніформологія;національна військова традиція;military uniform;uniformology;Ukrainian independence movement;national military tradition
Дата публікації: 2025
Короткий огляд (реферат): Об’єктом дослідження є військова уніформа українських збройних формувань ХХ–ХХІ ст. Предметом дослідження є еволюція уніформи, знаків розрізнення та символіки українських борців за незалежність у контексті національної військової традиції та історичної тяглості. Мета дослідження полягає у комплексному аналізі розвитку військової уніформи українських визвольних і державних військових формувань ХХ–ХХІ ст. як матеріального, символічного та культурно-історичного джерела. Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні комплексного дослідження еволюції української військової уніформи ХХ–ХХІ ст. з позицій тяглості національної військової традиції, а також у введенні до наукового обігу широкого кола візуальних і музейних джерел, зокрема фотоматеріалів та реконструкцій. Теоретичне значення роботи полягає у можливості використання результатів дослідження для подальших наукових розробок з уніформології, військової історії та проблематики національної ідентичності. Практичне значення полягає у можливості застосування матеріалів роботи в навчальних курсах з історії України, військової історії, музейній та виставковій діяльності, а також у роботі реконструкторських і просвітницьких проєктів. Висновки. У ході дослідження встановлено, що еволюція української військової уніформи ХХ–ХХІ ст. має виразний характер історичної тяглості, яка проявляється через символіку, систему знаків розрізнення, стилістичні та етнокультурні елементи. Попри переривання державної традиції, уніформа українських військових формувань зберігала ідею національної ідентичності та спадковості визвольної боротьби. Сучасна уніформа Збройних Сил України є результатом синтезу історичної спадщини та сучасних військових стандартів, що засвідчує актуальність і життєздатність української військової традиції в умовах сучасного воєнного протистояння. У процесі становлення та розвитку української державності військова уніформа відігравала багатовимірну роль, виступаючи одночасно матеріальним елементом військового забезпечення, символом державності та важливим маркером національної ідентичності. Однострій українських військових формувань від початку ХХ ст. формувався в умовах бездержавності, визвольної боротьби та зовнішнього впливу різних військових традицій, що зумовило його складну, але послідовну еволюцію. Візуальні ознаки уніформи – крій, колір, знаки розрізнення та символіка – стали одним із ключових способів репрезентації ідеї українського війська та його відокремлення від імперських і радянських зразків. У різні історичні періоди функціональні та символічні характеристики військової уніформи зазнавали істотних змін. Вона виконувала не лише утилітарну роль, а й комунікативні функції: формувала образ воїна-захисника, сприяла внутрішній єдності військових підрозділів, слугувала носієм політичних, ідеологічних та культурних смислів. Особливого значення уніформа набула в умовах підпільної боротьби та сучасних збройних конфліктів. Сучасна уніформа Збройних Сил України зберігає символічну функцію, інтегруючи елементи історичної військової традиції та підкреслюючи тяглість державотворчих процесів
The object of the study is the military uniform of Ukrainian armed formations of the 20th–21st centuries. The subject of the study is the evolution, symbolism, stylistic features, and continuity of national elements in the uniforms of Ukrainian independence fighters and insurgents. The aim of the study is to conduct a comprehensive analysis of the development of Ukrainian military uniforms as a material, visual, and symbolic source reflecting the continuity of the national military tradition from the period of the Ukrainian liberation struggles to the present day. The scientific novelty of the research lies in a comprehensive interdisciplinary analysis of Ukrainian military uniforms as a marker of national identity, historical memory, and cultural continuity. The study emphasizes the symbolic and ideological role of military uniforms and traces the transformation of historical elements within modern uniform designs of the Armed Forces of Ukraine. The theoretical significance of the thesis consists in expanding the methodological framework of Ukrainian uniformology and contributing to the historiography of military material culture and national identity studies. The practical significance of the research lies in the possibility of using its results in academic courses on Ukrainian history, military history, cultural studies, museum and exhibition work, historical reenactment, and the development of modern military-symbolic concepts. Conclusions. The study demonstrates that Ukrainian military uniform has never been merely functional clothing but has consistently served as a powerful symbol of national identity and continuity of the liberation struggle. Despite periods of political repression and the absence of statehood, elements of Ukrainian military tradition were preserved through symbolism, visual culture, and historical memory. In the contemporary context, especially during the ongoing Russian-Ukrainian war, the revival and reinterpretation of historical uniform elements in the Armed Forces of Ukraine reflect the continuity of national military tradition and play a significant role in strengthening collective identity and historical awareness. In the process of the formation and development of Ukrainian statehood, military uniforms have played a multidimensional role, serving simultaneously as a material component of military equipment, a symbol of statehood, and an important marker of national identity. From the early twentieth century, the uniforms of Ukrainian military formations evolved under conditions of statelessness, liberation struggles, and external influences from various military traditions, resulting in a complex yet consistent developmental trajectory. Visual features of uniforms – cut , color, insignia, and symbolism – became a key means of representing the concept of a Ukrainian national army and distinguishing it from imperial and Soviet models. Throughout different historical periods, the functional and symbolic characteristics of military uniforms underwent significant changes. Uniforms performed not only utilitarian functions but also communicative ones: shaping the image of the defender, fostering internal cohesion within military units, and conveying political, ideological, and cultural meanings. This role became especially pronounced during periods of underground resistance and contemporary armed conflict. Modern Ukrainian military uniforms continue to perform a symbolic function by integrating historical elements and emphasizing the continuity of national state-building traditions.
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8805
Розташовується у зібраннях:032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей)

Файли цього матеріалу:
Файл Опис РозмірФормат 
Еволюія уніформи Бесараб.pdf
  Restricted Access
5.32 MBAdobe PDFПереглянути/Відкрити    Запит копії


Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.

Extracted text
 
 
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА 
 
 
 
 
 
БЕСАРАБ НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА 
«ЕВОЛЮЦІЯ УНІФОРМИ УКРАЇНСЬКИХ БОРЦІВ ЗА 
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТА ПОВСТАНЦІВ ХХ-ХХІ СТ.» 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
 
 
 
Спеціальність : 032 Історія та археологія 
Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза  
                                культурно-історичних цінностей 
Група : ЗІМ-024 
 
 
                                                                              Науковий керівник: 
                                                                              Стадник Ірина Юріївна 
                                                                              завідувач кафедри ІП, 
                                                                              кандидат історичних наук 
 
 
Допущено до захисту рішенням засідання кафедри ІП, 
Протокол №___ від «___» __________ 2025 р 
Завідувач кафедри ІП ______________ Ірина СТАДНИК 
 
 
2 
 
ЗМІСТ 
 
ВСТУП …………………………………………………………………………...5 
РОЗДІЛ 1.Теоретико-методологічні засади дослідження військової 
уніформи  
1.1. Уніформологія як наукова дисципліна……………………………...8 
1.2. Поняття, структура та функції військової уніформи……………….8 
1.3. Принципи та методи дослідження військової уніформи………….11 
1.4. Історіографія питання……………………………………………….15 
РОЗДІЛ 2. Еволюція уніформи українських військових формувань 
     2.1. Уніформа Українських Січових Стрільців …………………………..22 
     2.2. Уніформа Армії УНР …………………………………………………..29 
     2.3. Уніформа УГА………………………………………………………….55 
     2.4. Уніформа Української повстанської армії …………………………...69 
     2.5. Трансформація української уніформи після 1991 р………………….76 
     2.6. Сучасна уніформа Збройних Сил України та вплив традицій 
попередніх епох……………………………………………………………….. 78 
РОЗДІЛ 3. Символіка, стильові елементи та національна ідентичність 
      3.1. Народні та етнокультурні мотиви в уніформі……………………….87 
      3.2. Питання тяглості національної військової традиції…………………91 
      3.3. Відображення української військової форми у сучасній культурі 
пам’яті та реконструкції……………………………………………………….94 
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………99 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………102 
ДОДАТКИ…………………………………………………………………….108 
 
 
 
3 
 
ВСТУП 
Тема військової уніформи посідає важливе місце у дослідженні історії 
державності, матеріальної культури та ідеології. Уніформа є не лише 
елементом зовнішнього вигляду війська, а й складником символічного 
простору нації: вона відображає політичні пріоритети, соціальну структуру 
армії, рівень її організації, ментальні настанови суспільства та уявлення про 
власну історичну тяглість. Для України, чия боротьба за незалежність 
тривала століттями та супроводжувалася численними спробами формування 
національних військових структур, еволюція уніформи має особливо 
важливе значення. 
Українські військові формування ХХ–ХХІ ст. – Українські Січові 
Стрільці, Армія УНР, Українська Галицька армія, Українська повстанська 
армія, а також сучасні Збройні Сили України – відіграли ключову роль у 
становленні української ідентичності. Кожне з цих угруповань, попри 
відмінні історичні обставини, соціальну структуру та матеріальні 
можливості, виробило власну уніформу, яка містила візуальні маркери 
національної приналежності. Ці елементи – від мазепинки та характерної 
стрілецької палітри до сучасних цифрових камуфляжів і реформованої 
системи знаків розрізнення – стали частиною візуального коду українського 
війська. 
Проблема еволюції української військової форми особливо 
актуалізувалася після відновлення незалежності у 1991 р. та особливо – після 
2014 р., коли Україна зіткнулася з необхідністю масштабної трансформації 
своїх Збройних Сил. Перегляд радянської спадщини та повернення до 
національно орієнтованих військових традицій стали однією з ключових 
тенденцій реформування війська. Сучасна уніформа ЗСУ, створена у 
співпраці з українськими дизайнерами, істориками та військовими 
експертами, інтегрує історичну символіку та новітні тактичні технології. 
Вона є не лише елементом екіпірування, а й візуальним підтвердженням 
тяглості державотворчих процесів. 
4 
 
Науковий інтерес до теми уніформології в Україні продовжує зростати. 
Проте комплексних досліджень, присвячених саме еволюції та історичній 
тяглості української військової уніформи в ХХ–ХХІ ст., досі небагато. Це 
визначає потребу в ґрунтовному аналізі розвитку однострою різних 
українських військових формацій, зіставленні їхніх стилістичних, 
функціональних та символічних особливостей, а також дослідженні того, як 
ці традиції інтегруються у сучасну військову форму. 
Метою дипломної роботи є комплексне дослідження еволюції 
уніформи українських борців за незалежність та повстанців ХХ–ХХІ ст., 
визначення ступеня тяглості традицій, виявлення спільних та відмінних рис 
однострою різних історичних епох, а також окреслення впливу цих традицій 
на формування сучасної уніформи Збройних Сил України. 
Для досягнення мети передбачено виконання таких завдань: 
● проаналізувати поняття, структуру та функції військової уніформи; 
● визначити місце уніформології в системі історичних дисциплін; 
● дослідити особливості уніформи УСС, Армії УНР, УГА, УПА та ЗСУ; 
● встановити тенденції розвитку українського військового однострою; 
● визначити елементи історичної тяглості та їх функціональне значення; 
● охарактеризувати роль національної символіки, кольорової системи та 
знаків розрізнення; 
● простежити інтеграцію історичних елементів у сучасні зразки форми. 
Об’єктом дослідження є військова уніформа українських збройних 
формувань ХХ–ХХІ ст. 
Предметом дослідження є еволюція її зразків, стильових рішень, 
символічних складових та практичних функцій у контексті державотворчих 
процесів. 
Методологічну основу дослідження становлять історико-порівняльний 
метод, візуальний аналіз артефактів, джерелознавчий аналіз, метод 
соціокультурної інтерпретації, а також структурно-функціональний підхід. 
5 
 
Наукова новизна роботи полягає у системному аналізі тяглості елементів 
військової уніформи від УСС і УНР – до сучасних ЗСУ, а також у виявленні 
механізмів формування національного стилю українського однострою в 
умовах різних історичних викликів. 
Практичне значення полягає у можливості використання результатів 
дослідження у музейній справі, реконструкторських проектах, історичній 
освіті, підготовці візуальної документації, а також у подальшій розробці 
національних моделей військової символіки та форми. 
Таким чином, дослідження еволюції української військової уніформи 
відкриває можливість глибше зрозуміти процеси формування української 
ідентичності, простежити спадкоємність традицій у військовій культурі та 
визначити місце українського війська у загальноєвропейському контексті. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ 
ДОСЛІДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ УНІФОРМИ 
1.1. Уніформологія як наукова дисципліна 
6 
 
Уніформологія –  спеціальна історична дисципліна, що вивчає історію 
ґенези та розвитку, а також характерні особливості службової, і в першу 
чергу військової, уніформи, тобто військового костюму, однострою. 
Офіційно або стихійно встановлена форма одягу вказує на належність 
військовослужбовця до певного військового формування держави, виду і 
роду військ, позначає військове звання. Форма складається з предметів 
обмундирування, спорядження і знаків розрізнення, встановлених для 
військовослужбовців. Ці складові уніформи в їх історичному розвитку є 
об'єктом вивчення уніформології [1].  
Дослідник Є. Славутич вважає, що до предмета уніформології входять 
такі питання вивчення історії мундира, як фасон та його зміни, колір, 
конструктивні особливості і склад матеріалів предметів військового строю, 
їхня вартість, технологія виготовлення, спосіб носіння; походження й 
запровадження у війську як певних комплексів одягу, так і окремо взятих 
предметів обмундирування й амуніції, причини, умови і наслідки цього 
процесу; утилітарні і символічні функції військових одностроїв та їхніх 
елементів; порядок заготовлення обмундирування і спорядження та 
забезпечення ними військ [2]. 
Бойове обмундирування будь-якої країни формується під впливом 
природних факторів, історичних традицій, технічного прогресу, розвитку 
засобів і методів збройної боротьби, тенденцій армійської моди [3]. 
Уніформологія — нова наука, що тільки формується, вивчає історію та хід 
розвитку військового форменого одягу [4]. Вона тісно пов'язана з іншими 
науковими дисциплінами: геральдикою, вексилологією, фалеристикою, 
емблематикою, мистецтвознавством. 
1.2. Поняття, структура та функції військової уніформи 
Військова уніформа – це стандартизований набір предметів одягу, 
спорядження та знаків розрізнення, призначений для військовослужбовців 
державних військових формувань. Військова форма одягу є відмінною за 
художньо-конструктивним устроєм та вказує на приналежність військового 
7 
 
до конкретного роду військ та виконання певних завдань, а при наявності 
встановлених знаків розрізнення – на військове звання бійця [5].  
     Функції уніформи можна розділити на кілька основних категорій: 
1. Ідентифікаційна та розпізнавальна функція – уніформа дає змогу 
швидко визначити, до якого роду військ чи формування належить 
військовослужбовець, яке має звання та статус. Це важливо не лише для 
дружніх підрозділів, а й для розрізнення союзників і противників, що 
особливо актуально у бойових умовах. Як пояснила французька вчена Сара 
Маза, форма – це зовнішній вираз, за допомогою якого людина ідентифікує 
себе, і буде ідентифікована іншими, як солдат [6]. 
2. Функція дисципліни та організації – уніфікований одяг створює 
уявлення порядку, дисципліни і субординації. Однорідність зовнішнього 
вигляду сприяє згуртованості, почуттю приналежності до єдиного колективу, 
що важливо для морально-психологічного стану військових.  
3. Практична та захисна функція – військова уніформа має відповідати 
умовам служби або бою: забезпечувати комфорт, мобільність, захист від 
погодних умов, адаптованість до клімату та рельєфу, можливість носити 
спорядження, зброю, амуніцію. Матеріали, крої, елементи спорядження 
розробляються з урахуванням бойової специфіки.  
4. Символічна та ідеологічна функція – уніформа є носієм символів 
держави, роду військ або історичних традицій. Знаки розрізнення, емблеми, 
нашивки, кольорова гама створюють візуальний код, який підсвідомо 
закріплює ідеї служби, честі, належності, патріотизму. У випадку української 
армії – відображає національну ідентичність, спадкоємність традицій [7]. 
5. Психологічна та соціальна функція – носіння уніформи змінює 
психологічний стан  з цивільного в професійного військового, з окремої 
особи у частину колективу. Вона формує почуття відповідальності, гордості, 
підвищує мотивацію та належність до спільноти. Це важливо для моральної 
згуртованості військових підрозділів [8].  
8 
 
6. Представницька та ритуальна функція – парадні, офіційні та 
церемоніальні варіанти уніформи виконують роль зовнішньої демонстрації 
державності, військової сили, честі та традиції. Вони використовуються під 
час присяги, парадів, урочистих заходів, нагороджень – як символ 
дисципліни, поваги та престижу.  
Окрім утилітарних функцій, уніформа є носієм національної 
ідентичності. Через форми, кольори, елементи символіки та традиційні 
відзнаки відбувається передача військової спадщини народу – від козацьких 
часів до сучасних високотехнологічних Збройних Сил. Уніформа стає 
важливим інструментом конструювання історичної пам’яті та демонстрацією 
тяглості державотворчих процесів. 
Структурно військова уніформа складається з кількох 
взаємопов’язаних компонентів: 
1. Одяг загального призначення -  (польова, парадна, повсякденна 
форма), що забезпечує відповідність кліматичним та бойовим умовам. 
2. Спорядження і захисні елементи  - (взуття, головні убори, 
розвантажувальні системи, засоби індивідуального захисту), які 
сприяють ефективності виконання завдань. 
3. Знаки розрізнення та військова символіка -  (погони, шеврони, 
кокарди, беретні знаки, нарукавні емблеми), які відображають 
субординацію, належність до виду чи роду військ, бойові заслуги, 
ідентичність частини. 
4. Елементи традиційно-культурного характеру, що формують 
історичну спадкоємність і підтримують військову етику та духовність. 
Кожен із цих компонентів не є випадковим: він проходить еволюцію 
разом із державою, суспільством, військовими доктринами та 
технологічними можливостями. 
Таким чином, військова уніформа – це не лише одяг військовослужбовця, 
але й комплексний системний елемент збройних сил, що поєднує матеріальні 
та нематеріальні складові. Її структура відображає функціональні потреби 
9 
 
армії, а символіка – духовний, культурний і політичний зміст військової 
служби. Уніформа виступає своєрідним мовним кодом, що передає важливу 
інформацію про військо, підкреслюючи його спадкоємність, професійну 
готовність та національну самобутність. 
1.3. Принципи та методи дослідження військової уніформи 
      Дослідження військової уніформи є важливою складовою історичного 
аналізу військової справи та культурної еволюції держави. Військовий 
однострій відображає не лише бойові потреби армії, але й суспільно-
політичні орієнтири нації, державотворчі процеси, технологічний рівень 
виробництва та національні символічні традиції. Тому вивчення уніформи 
українських військових формувань вимагає опори на чіткі наукові принципи 
та поєднання різних методів дослідження, що забезпечують всебічний і 
об’єктивний аналіз. 
Військово-історичне дослідження є системним процесом і послідовно 
проходить основні етапи: вибір об'єкта і постановка дослідницького 
завдання; виявлення джерел – інформаційної основи його вирішення і 
розробка методів дослідження; реконструкція досліджуваної військово-
історичної реальності та її емпіричне пізнання; пояснення і теоретичне 
пізнання; визначення істинності та цінності отриманого знання і його оцінка 
[9]. Однак при детальнішому розгляді логічної структури конкретного 
військово-історичного дослідження можна виділити і значно більшу 
кількість його внутрішніх етапів. Загальнонаукові методи, що 
застосовуються у військовій історії, розраховані на вирішення тих чи інших 
завдань, що постають у процесі пізнавальної військово-історичної 
дослідницької діяльності [10]. Одні з них виступають як конкретні 
пізнавальні засоби на емпіричному і теоретичному рівнях пізнання 
(спостереження та експеримент, опис і вимір, аналіз і синтез, індукція й 
дедукція і тощо), а інші пов'язані з розв’язанням ширших пізнавальних 
завдань (наприклад, співвідношення історичного й логічного, конкретного і 
10 
 
абстрактного моделювання та ін.). Ці методи виступають у своїй 
діалектичній єдності і протилежності, оскільки функціонування й розвиток 
об'єктів реальності протікають у просторі й часі. Інакше кажучи, будь-яка 
реальність на будь-якому етапі існування виявляє себе як певна даність з 
одного боку та має власну історію виникнення, розвитку і зникнення – з 
іншого. Тому об'єктивну реальність потрібно вивчати і синхронно, і 
діахронно, тобто у просторовому і часовому вираженні. Логічний метод 
розкриває рух об'єкта переважно у просторі, по горизонталі. Історичний 
метод показує рух об'єкта в інтервалах по вертикалі. В змістовному аспекті 
історичний метод розкриває конкретний світ явищ, а логічний – їх внутрішню 
суть. Логічний та історичний методи у військовій історії можуть виступати 
як окремо, так і в єдності, за якої провідну роль відіграватиме один з них. Ці 
методи варто використати для розкриття історичних коренів військової 
символіки та показу їх внутрішньої суті і єдності у розвитку процесу 
становлення української державності. Для дослідження об'єкта пізнання 
використовується метод сходження від конкретного до абстрактного і метод 
сходження від абстрактного до конкретного, що дає змогу перейти від 
обмеженого знання до повнішого й глибшого змістовно-конкретного 
теоретичного знання. Природна і суспільна реальність не складається з 
окремих та ізольованих предметів, явищ і процесів, а є сукупністю 
взаємопов'язаних та взаємодіючих об'єктів, певним цілісним, системним 
утворенням. Всі системи мають свою будову, структуру і функції. 
Характерною рисою системного методу є не його цілісність, а саме 
системність, спрямованість на вивчення системної сторони і природи 
об'єктивної реальності. Головними конкретними методами системних 
досліджень є структурний і функціональний аналізи. Перший спрямований 
на розкриття структури систем, другий – на виявлення їх функцій. Цей метод 
дає змогу показати структуру системи військової символіки та її функції. 
Історична реальність характеризується спільними рисами, і тому можна 
виокремити основні методи військово-історичного дослідження, а саме: 
11 
 
історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, 
історико-системний. У військово-історичному дослідженні всі ці методи 
перебувають у діалектичному взаємозв'язку, доповнюють один одного. Це 
дає змогу забезпечити об'єктивність і правдивість пізнавального процесу. 
При їх застосуванні використовуються й інші – загальнонаукові методи – 
аналіз і синтез, індукція і дедукція, опис і вимір, пояснення тощо. Вони вже 
виступають як конкретні пізнавальні засоби, необхідні для реалізації підходів 
і принципів, що лежать в основі провідного методу. Історико-генетичний 
метод дозволяє показати причинно-наслідкові зв'язки і закономірності 
історичного розвитку військової символіки в їх безпосередності, а історичні 
події та особистості охарактеризувати в їх індивідуальності й образності. 
Важливий і поширений метод наукового пізнання – історико-порівняльний. 
Його застосування допомагає визначити істотні ознаки, типологію і стадії 
порівнюваних історичних періодів розвитку української військової 
символіки. Виявлення істотних ознак, на основі яких має проводитися 
історико-порівняльний аналіз, а також типології і стадіальності 
порівнюваних явищ найчастіше потребує спеціальних дослідницьких зусиль 
і застосування інших загально історичних методів, насамперед історико-
типологічного та історико-системного. Застосування методу історико-
порівняльного аналізу в поєднанні з історико типологічним та історико-
системним дає змогу повною мірою підтвердити логічний висновок про те, 
що військова символіка України, хоча і схильна до впливу об'єктивних умов 
різних історичних періодів, веде свій початок від самої природи виникнення 
символічних визначень природних і суспільних явищ на ранніх стадіях 
зародження суспільних систем [11]. 
Ключовим є принцип історизму, який передбачає вивчення уніформи в 
точному зв’язку з конкретними умовами часу: розвитком державності, 
зміною форм збройної боротьби, економічними можливостями та соціальною 
структурою війська. Принцип об’єктивності доповнює його вимогою 
критичного опрацювання джерел: від офіційних нормативів та бойових 
12 
 
статутів до фотографій, мемуарів та музейних експонатів. Не менш важливим 
є принцип системності: уніформа розглядається не ізольовано, а як частина 
цілісного військового комплексу – разом із системою знаків розрізнення, 
структурою спеціальностей, забезпеченням та бойовими завданнями. 
Принцип тяглості військових традицій дозволяє простежити спадковість 
елементів форми — від УСС і війська УНР до УПА і сучасних Збройних Сил 
України, показавши, як історичні символи впливають на ідентичність воїна. 
У межах зазначених принципів застосовується комплекс 
взаємодоповнюючих методів. Джерелознавчий аналіз дає можливість 
встановити реальний вигляд форми та етапи її реформування на основі 
нормативних актів, наказів і документів військового керівництва. Музейно-
експедиційний метод забезпечує роботу з артефактами: огляд крою, 
матеріалів, технік виготовлення та індивідуальних особливостей вояцького 
спорядження. Важливе місце займає іконографічний аналіз фотографій, 
плакатів і малюнків – як засобів візуального фіксування форми у воєнних 
умовах. Візуально-порівняльний метод дозволяє співставляти вигляд 
українського військового однострою з іноземними аналогами, виявляючи 
шляхи запозичень і власні оригінальні риси. Дослідження символічного та 
естетичного змісту уніформи здійснюється шляхом залучення 
мистецтвознавчого підходу – через аналіз кольорів, геральдичних знаків, 
декоративних елементів, їхньої семантики та національного змісту. 
Соціокультурний метод розкриває вплив уніформи на формування 
патріотичної свідомості, статусної ідентифікації та внутрішньої самооцінки 
військовослужбовця. Нарешті, техніко-технологічний аналіз дозволяє 
оцінити відповідність форми її бойовому призначенню, вплив інноваційних 
матеріалів на комфорт і живучість солдата, а також еволюцію виробничих 
можливостей України в різні періоди. 
Важливою рисою сучасного уніформологічного дослідження є 
міждисциплінарність. Воно перебуває на перетині військової історії, 
культурології, етнології, геральдики, соціальних наук, дизайну одягу та 
13 
 
матеріалознавства. Такий широкий підхід дозволяє не лише реконструювати 
зовнішній вигляд історичних форм, але й усвідомити механізми формування 
національної військової традиції, продемонструвати символічне значення 
українського однострою для суспільства і ролі його у творенні історичної 
пам’яті. 
Таким чином, принципи та методи дослідження військової уніформи 
забезпечують комплексне охоплення її як матеріального об’єкта, так і 
соціально-культурного феномена. Їх системне використання створює 
підґрунтя для достовірного вивчення трансформації українського 
військового однострою та визначення його місця в загальноєвропейському й 
світовому контексті [11]. 
1.4. Історіографія питання. 
Історіографія дослідження української військової уніформи ХХ–ХХІ ст. 
є міждисциплінарною та охоплює праці з військової історії, уніформології, 
символознавства, музейної справи та культурної антропології. Незважаючи 
на відсутність узагальнюючих монографій, присвячених виключно еволюції 
української уніформи, наявний корпус наукових і джерельних матеріалів 
дозволяє комплексно реконструювати розвиток однострою українських 
військових формувань у різні історичні періоди. 
У книзі «Українська звитяга у символах» Віктор Карпов досліджує не 
лише озброєння та військові дії, а й символічні та візуальні елементи форми, 
такі як петлиці, кокарди, погонні знаки та інші відзнаки, які відображали 
національну ідентичність та військову традицію. 
Для уніформології ця праця важлива тим, що дозволяє поєднати 
нормативні описи та архівні джерела з аналізом символічного значення 
однострою, простежити спадкоємність традицій від Перших визвольних 
змагань до пізніших українських армій, а також осмислити роль форми у 
формуванні національної військової культури. 
14 
 
Перші наукові праці, що торкаються уніформи Українських Січових 
Стрільців, зосереджуються на описі організаційної структури легіону та його 
символіки. Автори наголошують, що однострій УСС був важливим 
інструментом національної самоідентифікації в межах імперського війська. 
Зокрема, дослідження, опубліковані в журналі «Стрій», детально 
аналізують петлиці, кокарди, головні убори та відзнаки УСС, простежуючи 
їхнє походження та стилістичні особливості. Ці праці цінні тим, що 
поєднують архівні матеріали, фотографії та реконструкторський досвід, 
дозволяючи простежити еволюцію деталей форми [15]. 
Важливим є також внесок Національного військово-історичного музею 
України, де у каталожних описах експонатів розкривається матеріальний 
склад уніформи, способи носіння та регіональні варіації. 
Центральний державний військовий архів України (ЦДВАОУ) є одним 
із базових первинних джерел уніформології українських збройних 
формувань періоду Перших визвольних змагань 1917–1921 років. Його 
значення полягає у збереженні оригінальних документів військового 
управління, що безпосередньо регламентували вигляд, носіння та 
забезпечення однострою українських армій. 
Насамперед ЦДВАОУ містить нормативно-правові акти – накази, 
циркуляри, інструкції та розпорядження Генерального штабу, Військового 
міністерства УНР, штабів армій і корпусів. Саме ці документи дозволяють 
точно встановити офіційно затверджені зразки уніформи, знаків розрізнення, 
кокард, петлиць і погонів, а також простежити хронологію змін у системі 
військового одягу. Для уніформології це джерело має визначальне значення, 
оскільки забезпечує автентичність реконструкцій. 
Важливою складовою архівних фондів є службове листування та 
господарська документація, що відображає практичний бік 
уніформотворення: закупівлю тканин, замовлення одностроїв, проблеми 
постачання, заміну матеріалів та спрощення крою в умовах війни. Ці 
15 
 
матеріали дозволяють зрозуміти розбіжності між нормативними приписами 
та реальною формою, зафіксованою на фотографіях і в мемуарах. 
ЦДВАОУ також зберігає кадрові документи та особові справи 
військовослужбовців, у яких інколи містяться описи зовнішнього вигляду, 
відзнак, нагород і належності до певного роду війська. У поєднанні з 
наказами по частинах ці джерела дають змогу простежити використання 
уніформи на рівні конкретних підрозділів. 
Окрему цінність становлять додатки до наказів, ескізи та креслення, які 
дозволяють реконструювати пропорції, колірні рішення та деталі однострою. 
Для уніформології це один із небагатьох типів джерел, що дає можливість 
максимально точно відтворити первісний задум військового керівництва. 
Найґрунтовніше питання уніформи Армії УНР та УГА розкрито в 
працях, присвячених державотворчим процесам періоду Української 
революції. Особливу цінність мають нормативні документи, зокрема накази 
про уніформу Армії УНР 1919 р., які дозволяють реконструювати офіційну 
концепцію військового однострою як елементу державної символіки [17, 65, 
66]. 
Праця Євгена Пінака та Михайла Чмира «Військо української революції 
1917 – 1921 років» є одним із ключових історіографічних джерел з 
уніформології українських збройних формувань доби Перших визвольних 
змагань. Її значення полягає у комплексному поєднанні нормативно-
правових актів, архівних матеріалів, візуальних джерел та сучасної наукової 
інтерпретації, що дозволяє реконструювати еволюцію військової форми 
УНР, Української Держави та пов’язаних з ними військових структур. 
Насамперед праця цінна систематичним залученням наказів, 
розпоряджень і статутних документів, зокрема наказів Головної Управи 
Війська УНР 1919 –1920 років, які регламентували зразки однострою, знаки 
розрізнення та кольорову символіку родів військ. Для уніформології це 
принципово важливо, адже дозволяє відрізнити офіційно затверджені зразки 
від польових, імпровізованих або пізніших реконструкцій. 
16 
 
Другим важливим аспектом є критичний аналіз візуальних джерел – 
фотографій, листівок, музейних експонатів. Автори не використовують 
зображення ілюстративно, а співвідносять їх з текстами наказів і спогадами 
сучасників, що дозволяє простежити реальний стан носіння уніформи, 
ступінь дотримання нормативів і регіональні відмінності. Для уніформології 
це дає змогу коригувати поширені міфи та помилки, що виникли в 
популярних публікаціях і реконструкторських середовищах. 
Важливою рисою роботи є простеження спадковості та трансформацій 
уніформи: від австро-угорських і російських імперських зразків – до 
формування власної української військової традиції. У цьому контексті 
аналізуються не лише елементи однострою (френчі, кашкети, шинелі, 
погони, петлиці), але й їх символічне навантаження, що є принциповим для 
інтерпретації уніформи як частини національного проєкту. 
Праця Пінака і Чмира також важлива як узагальнювальне 
історіографічне джерело, оскільки спирається на широке коло попередніх 
досліджень, мемуарів та архівних публікацій, вводячи їх у науковий обіг у 
структурованому та методологічно виваженому вигляді. Для дослідників 
уніформології вона слугує не лише джерелом фактичних даних, але й 
орієнтиром щодо коректної роботи з нормативними та візуальними 
матеріалами.  
Праця Дмитра Дорошенка «Історія України, 1917–1923 рр. Том 1. Доба 
Центральної Ради» є важливим опосередкованим історіографічним джерелом 
з уніформології українських військових формувань початкового етапу 
Визвольних змагань. Хоча дослідження не має на меті спеціальний аналіз 
військового однострою, його цінність полягає у фіксації контексту 
формування українських збройних сил та описі зовнішніх атрибутів війська 
як елементів державотворення. Автор неодноразово згадує зміну символіки, 
відзнак і зовнішнього вигляду вояків як вияв політичної емансипації та 
національної ідентифікації. У цих описах простежується перехід від 
імперських знаків розрізнення до українських кокард, нашивок, стрічок та 
17 
 
національних кольорів, що є надзвичайно важливим для реконструкції 
раннього етапу формування українського однострою. 
Окрему групу становлять дослідження українських та польських 
істориків, присвячені Українській Галицькій Армії. У статті «The meaning of 
the military uniform of the West Ukrainian People’s Republic armed forces as a 
self-identity indicator» уніформа УГА розглядається як маркер політичної та 
національної ідентичності, з акцентом на кокарди, емблеми та систему 
відзнак [107]. 
Праця Миколи Чмира, Євгена Пінака та Сергія Музичука «Галицька 
армія. 1918–1920» є важливим історіографічним джерелом з уніформології 
Української Галицької армії. Вона ґрунтується на архівних наказах і 
документах Начальної Команди УГА та дозволяє реконструювати 
нормативні зразки однострою, знаки розрізнення й символіку. В цій книзі 
поєднанні текстовий аналіз з візуальними матеріалами та простежується 
спадковість галицької форми від австро-угорської військової традиції. 
Видання є надійною основою для наукових досліджень і коректних 
реконструкцій однострою УГА. 
Таким чином, історіографія цього періоду дозволяє простежити перехід 
від символічного використання елементів форми до їхнього інституційного 
закріплення. 
Дослідження уніформи УПА мають специфічний характер через 
відсутність централізованого виробництва одностроїв. У наукових працях 
основний акцент робиться не на покрої, а на знаках розрізнення, нашивках, 
пов’язках та символіці. 
У виданнях Інституту історії України НАН України уніформа УПА 
розглядається як складник ідеологічної боротьби, де символіка компенсувала 
відсутність стандартного обмундирування [100]. 
Сергій Музичук у книзі «Українська Повстанча Армія» розповідає про 
передумови, історію створення, структуру, бойові дії, озброєння, уніформу, 
символіку та нагороди Української Повстанчої Армії - найвідомішої 
18 
 
нерегулярної революційної формації XX століття, створеної у роки Другої 
світової війни, яка вела збройну боротьбу за здобуття Незалежної 
Української Держави протягом 1940-х-1950-х рр. Видання вирізняється 
історичною достовірністю, об'єктивністю підходу до описаних подій, 
новизною та повнотою залучених документів, містить кольорові ілюстрації, 
унікальні документи та фотографії, багато з яких публікуються вперше. 
Також вперше серед багатьох існуючих видань, присвячених УПА, у книзі 
розглянуто питання уніформи та військової символіки УПА, що дає 
довідковий матеріал спеціалістам-історикам, мистецтвознавцям, 
сценографам, художникам-реставраторам, колекціонерам та членам 
військово-історичних клубів. 
Окремі статті у фахових виданнях аналізують систему звань УПА, 
показуючи її спадковість від попередніх визвольних формацій . 
Після відновлення незалежності України з’являється новий пласт 
досліджень, присвячених трансформації військової уніформи та подоланню 
радянської спадщини. У працях з військової соціології та культурології 
уніформа аналізується як інструмент формування нової армійської 
ідентичності. 
Сайт Ukrainian Military Pages є сучасним онлайн-джерелом з 
уніформології та історії українських військових формувань. Він містить 
систематизовані матеріали про однострої, знаки розрізнення, символіку та 
історичні етапи розвитку українського війська від часів Перших визвольних 
змагань до сучасності. Цінність сайту для уніформології полягає у зручному 
поєднанні текстових описів, фотографій, схем та реконструкцій, що дозволяє 
швидко і наочно порівнювати нормативні та практичні зразки однострою. 
Крім того, ресурс часто містить посилання на первинні джерела (накази, 
архівні документи), що робить його корисним для академічних досліджень, 
підготовки ілюстративних матеріалів та реконструкторських проєктів. 
Сайт можна розглядати як доповнення до класичних архівних та 
друкованих джерел, особливо для візуальної і практичної реконструкції 
19 
 
українських військових формувань.Важливим джерелом є діяльність 
військово-історичних реконструкторських клубів, які поєднують наукові 
дослідження, архівні матеріали та практичне відтворення уніформи. Їхні 
публікації, фотоархіви та виставкові каталоги дозволяють уточнювати деталі 
крою, матеріалів і способів носіння [100]. 
Таким чином, історіографія теми демонструє поступовий перехід від 
описових і фрагментарних згадок про уніформу до комплексного аналізу її 
символічної, культурної та ідентифікаційної функцій. Сукупність наукових 
праць, архівних матеріалів, музейних колекцій та реконструкторських 
досліджень створює міцну джерельну базу для всебічного вивчення еволюції 
української військової уніформи ХХ–ХХІ ст. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ УНІФОРМИ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ 
ФОРМУВАНЬ 
 2.1. Уніформа Українських Січових Стрільців  
20 
 
До появи Українських січових стрільців спричинила Перша світова 
війна. Уже в перший її день, 1 серпня 1914 р. лідери трьох найбільших 
галицьких партій утворили Головну Українську Раду, яка, зокрема, поставила 
перед австрійським командуванням питання про організацію в австрійській 
армії окремого українського формування, що мало стати зародком 
української національної армії [12]. 
Створення легіону Українських Січових Стрільців стало першою 
спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати 
інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування. Вони перші за 
довгий час знову виступили на захист українських соборних державних 
інтересів зі зброєю в руках. 
Виникнення Легіону Українських січових стрільців (УСС) у 1914 р. 
було безпосередньо пов’язане з політичними, соціальними та культурними 
процесами, що розгорталися в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ 
століття. У цей час українське суспільство Австро-Угорської імперії 
переживало активну модернізацію, що супроводжувалася консолідацією 
національного руху, розвитком громадських організацій та становленням 
власних воєнізованих структур. 
Важливим етапом стало виникнення численних спортивно-пожежних 
та напіввійськових товариств: «Січ», «Сокіл» та «Пласт». Ці організації 
формували фізичну, дисциплінарну та світоглядну підготовку молоді, 
плекали національну символіку та ідею служби українському народові. 
Поступове створення стрілецьких гуртків у їхньому складі стало підґрунтям 
для формування майбутнього Легіону УСС [13]. 
З початком Першої світової війни українські політичні еліти Галичини 
поставили собі завдання використати воєнний конфлікт як шанс для здобуття 
автономії, а згодом – державності. Головна українська рада (ГУР), створена 
у серпні 1914 р. і очолювана К. Левицьким, проголосила підтримку Австро-
Угорщини у війні проти Російської імперії та ініціювала створення окремого 
українського військового підрозділу. Саме за рішенням ГУР і було 
21 
 
сформовано добровольчий легіон, який увійшов до складу збройних сил 
імперії як Легіон Українських січових стрільців . 
Таким чином, передумовами створення Легіону стали: 
● зростання національного руху в Галичині; 
● розвиток парамілітарних молодіжних організацій; 
● прагнення українських політичних сил використати війну для здобуття 
автономії; 
● необхідність організованої української військової сили для 
протистояння російським військам. 
Легіон УСС відіграв ключову роль не лише як військове формування, 
а й як політичний і національно-культурний феномен, який суттєво вплинув 
на становлення української державності у ХХ столітті. 
  По-перше, діяльність УСС засвідчила здатність українців до створення 
дисциплінованого та ідейно зорієнтованого війська. Це стало важливим 
аргументом на користь автономістичних проєктів у стосунках із 
австрійською владою. 
По-друге, стрільці стали символом національного відродження, який 
об’єднував галицьких українців у культурному, освітньому та військово-
політичному контекстах. Стрілецькі газети, видавництва, культурно-освітні 
гуртки, хор і театральні трупи перетворили Легіон на осередок розвитку 
національної культури. 
По-третє, вихованці Легіону у 1917–1920 рр. стали кадровим ядром 
новостворених військових формацій Української Народної Республіки 
(зокрема Січових стрільців Є. Коновальця). Багато з них активно включилися 
у державотворчі процеси періоду визвольних змагань. 
Таким чином, Легіон УСС став фундаментом, на якому постала 
традиція українського військового формування новітньої доби. 6 серпня 1914 
р. у львівській газеті «Діло» з'явилося звернення Головної Української Ради 
«до всього українського народу», в якому закликали добровольців 
записуватися Українські Січові стрільці (УСС). На заклик Головної 
22 
 
Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але австрійський уряд, 
не впевнений у лояльності українських частин, дав дозвіл лише на 2,5 тисячі. 
Ядро легіону становили члени довоєнного січового, сокольського і 
пластового руху [14]. 
Протягом 1914–1916 рр. чисельність Легіону коливалася від 2500 до 
3000 стрільців, інколи зростаючи до 4000 за рахунок поповнень. Формування 
складалося із: 
● піхотних сотень, об’єднаних у курені; 
● кінного розвідувального відділу; 
● артилерійської батареї; 
● технічної (піонерської) сотні; 
● обозу та допоміжних служб. 
Командування здійснювали старшини австрійської армії та українські 
офіцери, підготовлені у військових школах імперії. 
Уніформа Легіону УСС стала одним із впізнаваних символів 
українських військових формацій початку ХХ століття, одночасно 
практичним військовим одягом і символічним виявом національної 
ідентичності. Весь період існування Легіону УСС бажання його   вояків   
підкреслити   свою   належність   до окремого     національного     українського     
підрозділу   зумовлювало   використання   нерегламентованих   відзнак   та   
елементів   уніформи [15]. Вони поєднували елементи стандартного австро-
угорського однострою (черговість поставки мундирів, колірні рішення) з 
відомими місцево-національними специфіками: головними знаковими 
елементами стали мазепинка як традиційний головний убір та застосування 
петлиць і відзнак, що мали національно-культурні конотації. Уніформа 
виконувала подвійні функції – бойову (камуфляжна/технічна) та ідеологічну 
(зв’язок із козацькою символікою, впізнаваність у складі національного 
руху). 
Загальне забарвлення уніформи відповідало стандарту австро-
угорської армії того часу – так званий «хехтграу» (темно-сірий з блакитним 
23 
 
відтінком). Мундири мали типову солдатську крійну конструкцію австро-
угорського взірця, але з локальними варіаціями у відтінках оздоблення 
(петлиці, кант, шеврони), що залежали від постачання, зв’язків із різними 
полками й можливих історичних запозичень. У деяких одиницях і на 
пізніших етапах зустрічаються варіанти з більш виразними національними 
елементами (наприклад, сині жупани або псевдоісторичні елементи, що 
нагадують козацький одяг), особливо у формуваннях, які орієнтувалися на 
демонстрацію національної самобутності.  
Найбільш  відомою  та  легко  впізнаваною  відзнакою  була  «чічка» 
(мал.1)  –  кругла  кокарда  з  матерії в   національних   синьо-жовтих   
кольорах,   яку  носили  збоку  на  солдатських  та  
 
офіцерських кепі протягом усієї війни (Додаток 1).  
 
Також використовувалися      нарукавні    синьо-жовті 
 
стрічки (які  не  набули  широкого  поширення), а в 
   
спогадах М. Угрин-Безгрішного є згадка про вимогу 
Мал.1 “Чічка” 
австрійського військового командування на самому 
початку формування легіону УСС про носіння легіонерами  «жовто-чорних 
перепасок» на  рукаві  як  знаку  належності  до  «комбатантів».  Крім  «чічки»,  
носилися  різні  патріотичні значки  як  довоєнних  українських  організацій, 
так  і  випущених  уже  в  період  існування  Легіону  УСС  [16]. 
Ситуація   з   уніформою   в   перші   місяці  існування  Легіону  УСС  
була  досить  складною. За  умовами  імператорського  патенту,  на  підставі 
якого формувався Легіон, уніформою, спорядженням  та  зброєю  він  мав 
забезпечуватися самостійно,   за   власні   кошти.   Цим   питанням  займалася  
Українська  Боєва  Управа  та  окремі представники,  фактично  всі  кошти  
збиралися з  пожертв  та  власних  заощаджень.  Крім  того, формування  
Легіону  УСС  відбувалося  під  час стрімкого   розвитку   російського   
наступу   на  Галичину,   поразки   та   відступу   австрійського  війська.  Це  
створювало  серйозні  організаційні проблеми,  а  також  змусило  перевозити  
добровольців зі Львова спочатку в Стрий, а потім взагалі на Закарпаття. 
24 
 
Потягом осені 1914 р. легіонерів поступово одягають в закуплену  
армійську уніформу (вживану), переважно австрійського ландверу та 
ландштурму, а також  угорського гонведу. Уніформа ландверу та 
ландштурму мала петлиці зеленого кольору (grasgrun), уніформа гонведу 
мала сірі петлиці (schiefergrau). Скоріше за все, з цими ж петлицями уніформа 
надходила і до Легіону УСС. З полків спільного війська уніформа могла 
надходити з петлицями належних цим полкам кольорів. Наприклад, під час 
перебування на Закарпатті у вересні 1914 р. частину форми легіонери 
отримали від запасного батальйону 35 піхотного полку, що стояв тоді в 
Мукачеві. Цей полк мав петлиці світлочервоного кольору (krebsrot). 
Старшини, які переводилися до Легіону УСС, прибували у формі з петлицями 
кольору свого полку або роду військ. Таким чином, восени 1914 р. вояки 
Легіону УСС одночасно носили уніформу як парамілітарних організацій, так 
і різних полків австрійського та угорського війська, з петлицями різних 
кольорів чи взагалі без них (Додаток 2) . Все це надавало воякам Легіону дуже 
строкатий вигляд, що підкреслювалося також і різноманітним озброєнням. 
Наприкінці 1914 – на початку 1915 р. питання уніформи, екіпірування 
та озброєння вирішується – постачання перебирає на себе австрійське 
військове міністерство. Вояки Легіону УСС отримують нарешті повні 
комплекти австрійської стандартної уніформи, спорядження та зброю [17]. 
Елементом однострою був кітель, що мав стоячий комір, накладні верхні і 
прорізні нижні кишені і валик на правому погоні, який запобігав сповзанню 
ременя гвинтівки. До комплекту однострою входили також штани з 
обмотками, шкіряні черевики та шинель. Замість важких шкіряних ранців 
Українські січові стрільці носили наплічники з тканини. Також до комплекту 
спорядження входив поясний ремінь з австро-угорською прягою, на який 
одягали підсумки, багнет і саперну лопатку [19]. Попри те, що Легіон УСС 
відносився до австрійського ландверу, замість зелених петлиць «прикладним 
кольором» для петлиць було визначено світлосиній (lichtblau)[17].  
25 
 
Петлиці (нашивки на комірі) і інші знаки відрізнялися за кольором та 
формою, залежно від підрозділу або походження солдата (наприклад, 
старшини з різних полків спільної армії могли зберігати петлиці своїх 
попередніх частин). Здебільшого використовуються сині петлиці, лікарі 
носили чорні, санітарки-легіонерки, належні до товариства Червоного хреста, 
носили білі з червоним хрестом. Вояки технічної сотні, що виконували 
функції піонерів, також носили сині петлиці. Відмінності тонів та відтінків 
петлиць офіцерів, підофіцерів та рядових Легіону, видимі на різних фото, 
можуть пояснюватися як належністю до різних служб, так і різним 
матеріалом петлиць і умовами освітлення [17]. 3 серпня 1916 р., для 
підкреслення національного характеру Легіону УСС, петлиці (вилоги) дещо 
змінюють: "Як характеристична відзнака на ковнірі для офіцерів і мужви 
Українського Леґіону є на кінці ясносиніх вилог, зглядно 1 цм. широкого 
паска, пароль - поперечний пасок на 1 цм. широкий з жовтого сукна. Наказ 
по Легіону ч.66 від 7 серпня 1916 року». Це зробило петлиці Легіону 
помітними серед петлиць інших полків армії. Дослідження історії одягу 
фіксують різноманітні варіанти петлиць та «зубчатки» (специфічна форма 
обрамлення петлиць), які використовувалися на різних етапах 1914–1919 рр. 
Відмінності тонів та відтінків петлиць офіцерів, підофіцерів та рядових 
Легіону, видимі на різних фото, можуть пояснюватися як належністю до 
різних служб, так і різним матеріалом петлиць і умовами освітлення [17].      
Оздоблення й форми петлиць слугували швидким способом ідентифікації 
підрозділу та рангу в полі бойової організації . Брак кольорового сукна через 
високу вартість фарбників для тканин змусив австрійську владу скасувати 
кольорові петлиці для всього війська наприкінці 1916 р. Замість них наказом 
від 27.11.1916 р. запроваджувалися тонкі стрічки «прикладного кольору» 
полку, які нашивалися поперек коміру по місцю, де раніше був край петлиці. 
Це співпало із введенням у війську нового зразка мундиру із відкладним 
коміром замість коміру-стійки. В Легіоні, де вже третій місяць на мундирах 
26 
 
офіційно носили двокольорові петлиці, ввели двоколірну синьо-жовту 
стрічку, що нашивалась поперек коміру відповідно до наказу (Додаток 3). 
Наприкінці 1916 р. в Легіоні УСС з’являється новий зразок шинельної 
петлиці. Петлиця мала форму паралелограма, рідше майже прямокутна, з 
поздовжньою смугою по центру. Крім форми паралелограма, 
використовувалася і стара п’ятикутна петлиця з вирізами, на яку було 
накладено поздовжню стрічку. Офіцери (старшини) мали на кінці петлиці 
ґудзик (як це було заведено і в австро-угорському війську взагалі), петлиці 
рядових вояків були без ґудзика. петлиці шилися у двох варіантах виконання 
– простіші м’які, та накладені на жорстку основу. На чорно-білих фото 
петлиця світла, смуга темна, виходячи з передачі кольорів на чорно-білих 
фото тих часів, та властивих для УСС кольорів, петлиця мала синій колір, а 
смуга – жовтий. Вочевидь, така петлиця в національних кольорах, стала 
продовженням поступового впровадження виразних українських відзнак 
Легіону УСС. На той момент в Легіоні вже відродили та поширювали носіння 
шапки «мазепинки» замість кепі австрійського зразка і впровадили свій 
зразок мундиру з відмінностями крою від австрійського (Додаток 4)[17].  
“Мазепинка” – головний убір, що отримав свою назву в честь гетьмана 
Івана Мазепи і був розроблена на основі австро-угорської кепі з елементами 
козацького головного убору (висота, форма 
 
відворотів, V-подібний виріз на вилогах). 
 
Мазепинка стала впізнаваним атрибутом 
 стрільця й символічно пов’язувала 
   сучасних бійців із козацьким минулим, 
Мал.2 Кокарди легіону УСС підкреслюючи безперервність військової 
традиції. Водночас вона мала практичну 
функцію (захист від погоди, зручність у марші) та елементом індивідуальної 
відзнаки (пункти виготовлення, лицьова кокарда, барвова обробка). До того, 
на мазепинку кріпилась синьо-жовта «чічка» та кокарда з зображенням 
галицького лева (Мал.2). Не дивлячись на те, що січовики мали з австро-
27 
 
угорською армією загальну систему відмінності військових звань, в них 
вийшло бути відмінними від інших, показати себе і почати боротьбу за 
суверенність країни [20]. 
Створення УСС стало першою спробою організувати українську 
національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від 
іноземного панування. Докладаючи неймовірних зусиль, стрільці зуміли 
перетворити Легіон у добре вишколену, фактично українську, військову 
формацію з національною символікою, власними українськими одностроями 
(мазепинка) й відзнаками [21]. Легіон УСС був найтривалішим (5,5 років) 
українським військовим формуванням під час і після Першої світової війни . 
Його колишні офіцери стали організаторами та керівниками Січових 
стрільців у Києві . Його офіцери також відіграли важливу роль у 
Листопадовому повстанні у Львові 1918 року та  були вищими командирами 
УГА. [18] 
2.2. Уніформа Армії УНР (1917-1921) 
Українська революція стала одним із найскладніших періодів 
національної історії, який мав визначальний вплив на подальший розвиток 
подій в Україні у ХХ ст. Породжена Лютневими революційними подіями у 
Петрограді протягом весни 1917 р. вона розпочалася легалізацією 
українських організацій Києва, Харкова, Одеси та ін. міст. Уже у перших 
числах березня 1917 р. була створена Центральна Рада (далі — УЦР) у 
Києві, що стала об’єднавчим центром потужного національного руху. 
Заборонений і переслідуваний під час І Світової війни він вилився у численні 
українські мітинги та маніфестації у губернських і повітових центрах [22]. На 
першому етапі, коли імперська армія руйнувалась, а військові частини 
втрачали дисципліну, українці, що мали військовий досвід, а також 
добровольці – колишні вояки або патріотично налаштовані – почали 
формувати курені, полки, добровольчі підрозділи. Так народжувалась ідея 
українського війська, відмінного від імперського, зі своєю структурою, 
командуванням та, згодом, – зі своєю символікою. 
28 
 
Питання уніформи вояків Української Народної Республіки посідає 
особливе місце в історії українського війська, оскільки формування 
національного однострою стало одним із ключових проявів державотворення 
у 1917–1921 роках. Створення власної армії вимагало не лише визначення 
структури, командування чи організаційних принципів, а й формування 
зовнішніх ознак українського війська – одягу, символіки, знаків розрізнення, 
кольорів та стилю, які мали б відрізняти його від військ сусідніх держав. 
Уніформа УНР пройшла складну еволюцію: від використання імперського 
російського обмундирування до поступового вироблення власних зразків, що 
спиралися як на козацькі традиції, так і на сучасні військові тенденції 
європейських армій. 
Однією з форм українського національного руху, що набув розмаху 
після Лютневої революції, став рух за «українізацію», тобто виокремлення в 
національні частини вояків-українців. Усвідомлення вояками-українцями 
своєї національної самобутності виявилося насамперед у використанні 
блакитного (синього) та жовтого національних кольорів у вигляді прапорів 
та нерегламентованих прикрас на формі одягу (стрічки, розетки). Згодом у 
національних кольорах почали оформлювати знаки розрізнення – погони, 
петлиці, лампаси. Єдиного підходу до цього, за відсутності відповідних 
вказівок згори, не було. Національні кольори не протиставлялися червоному 
кольору революції [23]. 
У перші місяці після утворення Центральної Ради українські військові 
частини не мали можливості виробляти власну форму. Більшість 
новостворених полків комплектувалися солдатами та старшинами колишньої 
імперської армії, що автоматично означало використання російського 
обмундирування з мінімальними змінами. Можливість встановлювати форму 
одягу та знаки розрізнення для українських військовиків з’явилася після 
проголошення у листопаді 1917 р. Української Народної Республіки .  
Першим офіційним знаком розрізнення на головні убори військовиків 
збройних сил УНР стала синьо-жовта стрічка довжиною 3 дюйми (7,5 см). 
29 
 
Відповідно до наказу Військовому Секретарству УНР від 26 листопада (9 
грудня) 1917 р. ч. 32 цю стрічку мали розмістити під російськими кокардами 
всі офіцери, козаки і матроси-українці. Річ у тім, що відповідно до ІІІ 
Універсалу, ухваленого Центральною Радою 7 (20) листопада 1917 р., 
проголошена ним Українська Народна Республіка зберігала федеративний 
зв’язок з Росією. Згодом, 17 (30) грудня 1917 р. Генеральний секретар 
військових справ УНР Симон Петлюра затвердив проект тимчасової форми 
одягу Української Народної Армії. Було, зокрема, встановлено, що всі 
військовики мають однакову форму одягу, роль якої мало виконувати 
похідне обмундирування Російської армії з низкою змін. Тимчасова форма 
одягу передбачала синьо-жовту кокарду, причому жовтий колір мав бути 
всередині [24]. Головною ознакою “українізації” в цей час були відзнаки на 
кашкетах  –  жовті та сині кокарди або нашивки у формі стрічок, трикутників 
чи прямокутників, що позначали приналежність до українських частин. На 
шинелях та гімнастерках вояки часто самостійно розміщували нашивку у 
вигляді тризуба або літер «У.Н.Р.». З погляду матеріальної культури це був 
період стихійної символізації: солдати застосовували те, що могли пошити 
або нашити власноруч, адже централізоване забезпечення практично не 
існувало. 
Протягом 1917–початку 1918 року уніформа залишалася переважно 
російською за зразком: гімнастерки захисного кольору, шинелі з фалдами, 
пілотки або кашкети старого зразка. Старшини носили такі самі предмети 
одягу, але з імперськими погонами, з яких лише зривали імперські знаки. 
Нерідко на однострої залишалися залишки старих відзнак, що створювало 
певну строкатість і невизначеність зовнішнього вигляду. 
Наказом М. Порша від  10 січня 1918 року було установлено уніформу 
для українського війська: “Одягом для укр. війська до остаточної 
демобілізації залишено поки що стару російську уніформу, але з такими 
одмінами: рід зброї та нумери в. частини мали бути означувані на комірі; 
посада мала означуватись особливою нашивкою на рукаві. На кутках коміра 
30 
 
нашивалися чотирьокутні наріжиники з синього сукна; на наріжному вгорі 
мав бути означений трафаретом рід зброї, а під ним число, або назва частини. 
Трафарети для піхоти – перехрещені рушниці, для кінноти – шаблі, для 
артилерії та ниших спеціяльних родів військатакі самі, які були в російському 
війську. Посада означалася срібними шевронами на правому рукаві вище 
локтя: шеврони мали вигляд тупого кута рогом до гори; ройовий мав один 
шеврон, четарь два; бунчужний (фельдфебель) - три; полусотенний – один з 
петелькою до гори над рогом, сотник – один з петель-кою та один з рогом під 
ним; курінний (баталіонний) - один з петелькою і два кутом під ним; 
полковник - один шеврон кутом з зазубнем (зігзагом) 1 1/2 сентім. 
завширшки; отаман брігадний - два таких самих; отаман дівізійний - три 
таких самих; отаман корпуса - три таких самих з петелькою; отаман армії - 
один широкий шеврон з петелькою та один широкий кутом; отаман 
фронтовий - один широкий з петелькою та два широких кутом. Кокарди 
синьо-жовті (жовтий колір в середині). Наплечники (погони) установлялись 
для всіх козаків і старшин блакитні, обшиті жовтим кантом.” [25]. Українське 
військо в цей період радше “переозначувало” стару форму новою 
символікою, ніж отримувало власні стандартизовані зразки. 
Ситуація змінилася після проголошення незалежності та укладення 
Берестейського миру, коли український уряд отримав можливість 
організувати власні захисні установи й визначити нормативи вигляду війська. 
У 1918 році було розроблено перші проекти національної уніформи. Основою 
став німецько-австрійський вплив, що позначилося на крої мундирів, 
конструкції кашкетів, формах комірів та способах розміщення знаків 
розрізнення. Найхарактернішою ознакою цього періоду була так звана 
«мазепинка» –  головний убір трикутної форми з виступом на чолі, що став 
одним із найвпізнаваніших елементів українського однострою XX століття. 
Вона мала глибоке історичне коріння, адже базувалася на козацьких та 
гайдамацьких головних уборах, але була адаптована до вимог сучасної війни 
й виготовлялася з сукна захисного кольору.  
31 
 
Після проголошення незалежності Української Народної Республіки 
починається новий етап формування українського війська. У цьому контексті 
важливу роль відіграли Синьожупанна та Сірожупанна дивізії, що з’явилися 
наприкінці 1917 – на початку 1918 р. Дивізії стали своєрідним проміжним 
етапом у еволюції української військової уніформи. Вони демонстрували 
перші системні спроби впровадження національних кольорів (синього та 
сірого), жупанної форми одягу, кокард і тризубів, що згодом увійшли до 
стандартів Армії УНР. Хоча існування дивізій було коротким і обмеженим 
територіально, вони створили основу для подальшої уніфікації одностроїв у 
період регулярної армії Центральної Ради і Директорії. 
У таборі Раштат (Німеччини), де перебували в полоні солдати-українці, 
які служили в армії Російської імперії, працювала організація Союзу 
Визволення України. Члени Спілки у 1915 р. проголосили, що хочуть 
організувати полк імені Тараса Шевченка – для боротьби за Незалежність 
Батьківщини від Російської імперії. Але реалізувати ці плани вдалось лише у 
1918 р., коли з полонених українців, які утримувались у таборах на території 
Німеччини, була створена 1-а Українська (Синьожупанна) дивізія [26]. 
21-22 березня 1918 року до Києва прибули чотири полки Першої 
української дивізії. Дивізія стала "подарунком" для Української Народної 
Республіки, з якою Німецька імперія півтора місяця перед тим уклала 
Брестську мирну угоду. Впадала в око стилізована під козацький стрій 
уніформа вояків: сині жупани й шаровари та сірі вовняні папахи. Блакитний 
шлик спереду був прикріплений жовто-блакитною кокардою (Додаток 5). Їх 
назвали "синьожупанниками", а дивізію - "Синьою". 
У неділю 24 березня 1918 року по обидва боки вул. Володимирської 
між Михайлівським та Софійським соборами до 13.00 зібралося кілька тисяч 
киян. Бо п'ятничні газети написали, що у цей час тут відбудеться парад 
української козацької дивізії. На Софійській площі біля пам'ятника Богдану 
Хмельницькому чекало керівництво союзної й водночас окупаційної 
німецької армії Oberost. Центральна Рада - парламент УНР - у повному складі 
32 
 
на чолі із професором Михайлом Грушевським стояла поряд. Після параду в 
центрі Києва "синьожупанники" отримали завдання охороняти завод 
"Арсенал", банки й будівлю Центральної Ради. Також їм доручили 
патрулювати вулиці, перевіряти помешкання й вилучати зброю.  
У середині квітня Жуковський наказав розділити дивізію й перекинути 
на захист кордонів УНР. Один полк мав відбути до Чернігова, інший - до 
Катеринослава, теперішнього Дніпропетровська. Другу дивізію - її 
створювали під Ковелем на Волині - міністр планував відрядити до Одеси. 
Але козаки відмовилися їхати: мовляв, вони потрібні саме в Києві. 
Невиконання наказу дало німцям-союзникам підстави засумніватися в 
дисциплінованості цих частин. Був і ще один момент: у Києві вже готувався 
гетьманський переворот. А "синьожупанники", попри затримку платні й 
убоге харчування із сухарів і консервів, зберігали вірність слабкій владі 
Центральної Ради. Тож у ніч на 27 квітня 1918-го козаків "Синьої" дивізії 
роззброїли й розпустили по домівках. Як були, у парадних одностроях. 
"Синьожупанник" Федір Скрипниченко, приміром, подався до рідного 
Бахмута на Донеччині. А сотник Тиміш Омельченко, родом із Хорольського 
повіту на Полтавщині, згодом - за Директорії - дослужився до підполковника 
Дієвої армії УНР. 
Перша українська дивізія - "синьожупанники" - за неповних три місяці 
існування не воювала жодного дня [27]. 
Сірожупанники – військове формування Української армії у 1918-1921 
рр., яке відзначилось у боях за незалежність нашої держави. Його офіційна 
назва – 1-ша козацько-стрілецькою дивізія, створена протягом весни-літа 
1918 р. на території Австро-Угорщини з полонених українців, які служили в 
армії Російської імперії, проте були прихильниками незалежності України. 
Згодом вони стали одним із військових формувань Української держави [28]. 
  Формування “Сірожупанної” дивізії стало можливим завдяки 
величезній підготовчій праці, проведеної Союзом визволення України 
впродовж 1915–1917  рр. у таборі Фрайштадт (Австрія). Підписання мирної 
33 
 
угоди між УНР і державами Почвірного союзу підштовхнуло український 
актив табору до негайних дій у справі формування національних відділів з 
числа полонених. Вже 9 лютого 1918 р. на надзвичайному засіданні Головної 
Української Ради (ГУР) табору Фрайштадт було піднесено питання про 
негайну організацію на засадах добровільності 
 
першого полку з числа членів «Січі» та інших 
 
полонених вояків-українців. Полк планувалося 
 
передати до «цілковитого розпорядження 
   Української Центральної Ради й Ради Народних 
Мал.3 Ескіз петлиці Міністрів». Після короткого обміну думками було 
одноголосно ухвалено пропозицію про негайне формування полку ім. 
Гетьмана Петра Дорошенка. Практичну реалізацію цього рішення було 
покладено на спеціально створену «Бойову Управу»[29]. Під час засідання 
постало питання про відмітні знаки для осіб, які запишуться до частини. 
Стрічки національних кольорів для цього було недостатньо, оскільки її вже 
носило багато осіб. Тож Д. Піддубний запропонував “нашивати жовто 
блакітну стрічку кожному записавшому ся членові ниби питлиць і дає 
інформатор. щой прийнято” [30]. У протоколі було зроблено відповідний 
малюнок (мал. 3).                                                   
 На думку М. Янчія, стрічку потрібно видавати кожному членові, хто 
записався. В. Єфремів подав ідею створити ще й окрему відзнаку для 
старшин. Носіння національних стрічок у вигляді петлиць на комірі 
підтверджують світлини [31]. 
Наступного дня «Бойова Управа» звернулась до полонених з відозвою, 
в якій закликала вступати до лав українського війська , і в таборі Фрайштадт 
розпочалось формування Першого українського полку ім. Гетьмана Петра 
Дорошенка. Та обставина, що 12 лютого 1918 р. до Фрайштадту надійшла 
телеграма («наказ») Делегації УНР у Бресті про необхідність негайно 
приєднатися до лав української армії задля збройного захисту нашої держави, 
значною мірою активізувала полонених українців. Разом з тим велике 
34 
 
значення мало рішення австро-угорського уряду провести обмін полоненими 
(на прохання Української Центральної Ради). Завдяки цій домовленості у 
таборі було розпочато підготовку до перевезення полонених українців 
додому. 1 березня 1918 р. після урочистого молебну та промов представників 
СВУ, табірної комендатури, членів Просвітнього відділу курінь відбув на 
залізничну станцію, і через кілька днів українські вояки були перевезені до 
Володимира-Волинського, де мало відбутися остаточне формування відділів 
«Сірожупанної» дивізії [32]. Через те, що «Сірожупанна» дивізія перебувала 
в окупованому австрійськими військами Володимирі-Волинському, уряд 
Австро-Угорщини, не бажаючи посилення Української Держави, з якою 
склалися досить напружені стосунки, тривалий час не погоджувався на 
передислокацію дивізії до України. Тільки після тривалих переговорів та 
завдяки сприянню німецького уряду, МЗС України вдалося досягти від 
австрійської влади згоди на перебазування дивізії. 26 серпня 1918 р. на основі 
особливої угоди відбулася церемонія передачі дивізії під командування 
генерала Сокири-Яхонтова, призначеного на цю посаду урядом Української 
Держави. Наступного дня дивізія присягнула на вірність Українській Державі 
і Гетьманові [33]. У добу гетьманату Скоропадського дивізія охороняла від 
більшовиків північні кордони України (Додаток 6). Назву "сірожупанників" 
або "сірих" дивізія дістала від уніформи, яку носила: короткий сірий жупан, 
сірі галіфе, сіра із сірим шликом шапка, на якій була уміщена синьо-жовта 
кокарда з тризубом (додаток). Інтелігентний склад частини справляв дуже 
гарне враження на мешканців осель, де дивізія квартирувала.  Щодо 
однострою  сотник І. Коссак повідомив таке: “Полтавська чимерка, не 
викинчена. Для цього працює 7 фабрик. До кінця місяця буде все виготовлено 
і доставлено” [34]. Привертає увагу використання терміну “чимерка” (тобто 
чумарка) замість “жупан”. Очевидно, подібно до синьожупанників, подальше 
використання слова “жупан” в неофіційній назві дивізії можна пояснити 
міркуваннями милозвучності [35]. Якщо говорити про знаки розрізнення 
посад то, на жаль, наказ про їхнє встановлення серед виявлених документів 
35 
 
відсутній. В будь-якому разі, з наявної літератури та світлин відомо, що 
розміщувалися вони на комірі. Система розрізнення наслідувала австро-
угорську, лише замість зірок військовики від роєвого до отамана полку мали 
зображення колосків. За М. Бутовичем, такі колоски, залежно від категорії, 
були срібні або золоті (Додаток 7) [36]. Можна з упевненістю стверджувати, 
що роєвий, четовий та бунчужний носили від 1 до 3 срібних (білих) колосків. 
М. Битинський додавав, що на комірі бунчужного був ще й жовтий галун [37]. 
Описану вище відзнаку регламентував не наказ, а документ під назвою 
“Границї функцій і посад рядової старшини”. Він не має дати, а лише номер: 
ОП. № 159. В цьому випадку також перейняли австро-угорський досвід. 
Відомо, що у збройних силах Австро-Угорщини особи, що відповідали 
російським “вольноопределяющимся”, носили на обох рукавах галун із 
жовтого шовку з чорною (спільна армія й австрійський ландвер) або 
червоною (угорський гонвед) смужкою [38]. Четарь, півсотенний та сотенний 
мали від 1 до 3 золотих колосків. У курінного, осавула й отамана полку 1–3 
золоті колоски розміщувалися на тлі широкого срібного галуна. Наказом 
дивізії від 20 червня 1918 р. ч. 71 “в додаток до бувшого роспорядження” 
оголошувалося, що старшини, які в російській армії мали ранг капітана й 
прослужили 16 років в офіцерських рангах, мають право носити “1 колосок 
на срібній підлозі” [39]. Що ж до знаків розрізнення трьох вищих посад, то 
тут ясності немає. Найбільш вірогідними видаються дані М. Бутовича, за 
якими їх позначали 1–3 золоті булави на тлі срібного галуна [40].  Для 
військовиків Сірої дивізії створили продуману систему знаків розрізнення, 
значно більш розвинену, ніж в синьожупанників. Очевидно, це заслуга 
капітана П. Кватерника. Крім знаків розрізнення посад на комірі, існували 
нашивки за поранення, за окремими спеціальностями (на рукав) та за 
полками (на шапку) [41]. Згідно з наказом дивізії від 30 червня 1918 р. ч. 80 
полкам і відділам належало одержати “нарукавні відзнаки, котрі нашивати 
(находящімся на відповідних посадах і в відповідн. родах зброі) по середині 
верхньої половини лівого рукава” [42] пришивалися на лівому рукаві й мали 
36 
 
такий вигляд: “кінська голова для кіннотчика, колесо для валковика, кулемет 
для кулеметчика і т.д.”[40]. 
 Працюючи над “Альбомом уніформ 
української армії та фльоти за доби 
 
Визвольної боротьби 1917–1921 рр.” (Прага, 
 
1937) М. Битинський створив зображення 
   
шести нашивок. З них три збігаються з 
 
описаними М. Бутовичем, а ще три являють 
 
собою схрещені гарматні стволи 
 
(артилерія), кирку й лопату (саперний 
 
курінь) та хрест (санітарна частина). Всі 
Мал.4 . Зображення нашивки зелені крім хреста, який червоний 
нашивок 
(мал.4)[43]. 
З початком другої радянсько-української війни Сірожупанна дивізія, як і вся 
армія УНР, відступила за межі своєї Батьківщини, виснажена тифом і боями 
з переважними силами ворога [44]. 
Наприкінці квітня 1918 р. політична ситуація різко змінилася – було 
встановлено гетьманське правління Павла Скоропатського. Гетьманский 
уряд розпочав формувати нову Українську армію. Відповідно для неї 
розроблялася й форма одягу. 5 червня 1918 р. уряд видав указ №205, у якому 
зазначалося : «Згідно з наказом Ясновельможного пана Гетьмана, форма 
військових Української армії повинна бути замінена, і зараз створена комісія 
для розробки проекту форми. Тому до остаточного створення і затвердження 
форми військових Української армії всю видачу одягу старшинам і козакам 
зупинити» [45]. 
Однострої, розроблені в часи Гетьманату П. Скоропадського, стали 
першими спробами створення єдиного комплекту української військової 
форми. Створена П. Скоропатським комісія з проектування та вироблення 
зразків нових одностроїв для Української армії та флоти як одне з перших 
завдань визначила розроблення знаків розрізнення. 16 червня 1918 р. 
37 
 
військове відомство видало наказ №221, яким встановлюються погони для 
старшин Української армії (Додаток 8) [46].  
Погони виготовлялися із золотого або срібного брузументованого 
шнура, плетеного «ялинкою», що сходилася посередині грані. В «ялинку» 
вплітали сині шовкові нитки і пришивали на погон із сукна, прикріплюючи у 
верхньому кінці металевим гудзиком. На погонах ранги визначалися 
ромбоподібними зірочками або булавами в одну лінію.  
Похідний (польовий) погон був із сукна захисного кольору із 
заокругленим кінцем, колір бічного канта відповідав роду військ. Посередині 
вздовж погона нашивали відповідно до звання одну або дві стрічки, так само 
захисного кольору. 
Особливий конвой, а також старшини штабу Ясновельможного пана 
Гетьмана отримали знак розрізнення на форму – дві перехрещені булави. 
Його носили на кашкеті зверху над кокардою. 
Військові лікарі і фармацевти теж дістали свої емблеми: лікарі на 
погонах – золотий або срібний ескулапів жезл, ветеринарні лікарі – золотого 
або срібного змія, фармацевти – золоту чашу з двома зміями [47].  
На час правління Гетьмана припадає утвердження Тризуба у військовій 
символіці. Наказом Військовій Офіції від 6 червня 1918 р. ч. 207 введено 
кокарду для головних уборів, затверджену Гетьманом 17 травня. Ця кокарда 
являла собою штамповану золоту опуклу ребристу “зірочку” круглої форми 
діаметром 27 мм. На “зірочку” накладався кружок 18 мм в діаметрі, покритий 
блакитною емаллю, зі золотим обідком та “гербом Української Держави”. 
При виготовленні кокарди для козаків (тобто рядового складу) замість емалі 
мала використовуватися фарба. Своєю формою нова кокарда розривала з 
російськими традиціями і, на відміну від російських зразків, була єдиною для 
старшин (офіцерів) та козаків [48]. 
За зразком гетьманського штабу і конвою було розроблено також 
похідну уніформу полків піхоти, артилерії та інженерної сотні Окремої 
38 
 
Сердюцької дивізії (жупан, штани, кашкет і шинель), опис якої було 
оголошено наказом ВО від 31 серпня 1918 р. ч. 461 [49]. 
Кашкет мав виготовлятися із сіро-
 синього сукна з околишем для піхотних 
 полків приладного сукна, для артилерії та 
 інженерної сотні — з чорного оксамиту. 
   Старшини та поверхстрокові підстаршини 
 малиносити кашкет з чорним шкіряним 
 козирком і підбородним ременем, кашкет 
 козаків мав бути без козирка. Замість кокарди 
Мал.5 . Кокарда «Зоря» та військовики мали носити на кашкеті «зорю 
кашкет згідно малюнку» (Мал. 5). «Зоря» складалася 
з чотирьох пучків променів, між якими 
розміщувалися булави, у центрі був круг із зображенням Тризуба [50]. 
Жупан відповідав зразку, регламентованому наказом ВО від 3 липня 
1918 р. ч. 290, з певними відмінностями. По-перше, по верхньому краю 
коміра мав вшиватися кант синього кольору, по нижньому краю – кант  
кольору роду зброї чи полку. При цьому шнур довкола коміра не нашивався. 
По-друге, захисні погони старшин передбачалися з просвітами та підбійкою 
кольору приладного сукна за родами зброї та полками, з сукна такого самого 
кольору мали виготовлятися погони козаків. По-третє, жупан козаків мав 
обшиватися не шовковим, а гарусним (шерстяним) шнуром. Штани 
(шаровари) – сіро-синього сукна крою бридж. Для старшин – з 
металізованими лампасами відповідно до категорії, для козаків – з кантом 
приладного сукна. 
Шинель «давнішнього» зразка з одним рядком металевих ґудзиків з 
гербом України та п’ятикутними петлицями на комірі – для піхотних полків 
з приладного сукна, для артилерії та інженерної сотні з чорного оксамиту. 
Кант петлиці – синій. У старшин петлиці з ґудзиком, у козаків – без. Комір 
старшинської шинелі мав обшиватися кантом з сукна кольору роду зброї чи 
39 
 
полку. Погони на шинелі передбачалися такі самі, як на жупані. Кольори 
приладного сукна і «наряддя» (металевих чи металізованих елементів) 
встановлювалися такі: 
Таблиця 1 
Частина Колір сукна Колір наряддя 
1-й полк Краповий Золотий 
2-й полк Краповий Срібний 
3-й полк Жовтогарячий Золотий 
(оранжевий) 
4-й полк Жовтогарячий Срібний 
(оранжевий) 
Артилерія Червоний Золотий 
Інженерна сотня Червоний Срібний 
Старшинам дивізії дозволялося носити замість сукняних погонів 
погони зі шнура, поза службою вони могли надягати довгі штани сіро-
синього сукна навипуск з кантом приладного сукна [23]. 
21 серпня 1918 р. наказом ВО ч. 508 було оголошено опис шапки, 
жупана, штанів, чобіт, кашкета й куртки Сердюцького Лубенського кінно-
козачого полку, розроблений на основі уніформи гусарських частин 
Російської армії [51]. Тому погони військовиків полку суттєво відрізнялися 
від загальновійськових. Вони робилися із «джгута» (білого вовняного у 
козаків і підстаршин, срібного з ушитими жовтими і блакитними нитками у 
старшин), складеного вдвоє з петлею внизу. Ранги старшин розрізнялися 
срібними штампованими «гайками» із золотими зірками, надягненими на 
джгут (хорунжий – погон без «гайок», значковий і військовий старшина – 1 
гайка, сотник і полковник – 2). «Гайки» підстаршин встановлювалися з 
переплетених блакитних і жовтих ниток. 
Того ж таки 21 серпня 1918 р. наказом ВО ч. 534 було оголошено 
затверджені тимчасово описи похідної форми обмундирування захисного 
кольору (мундир – сорочка френч для козаків, мундир-френч для старшин; 
40 
 
штани «напівгаліфе»; кашкет), шинелі для козаків, похідної шинелі для 
старшин, похідних погонів для козаків (усе – окрім Сердюцької дивізії) [52]. 
Похідний кашкет («похідна каскетка») англійського зразка, з сукна 
захисного кольору. По верху тулії кант відповідно до канту на погонах за 
наказом ВО від 15 червня 1918 р. ч. 222. 
Похідний мундир – сорочка френч для козаків з сукна захисного 
кольору, з розрізом до низу в кінноті та артилерії, а до поясу – в інших родах 
зброї, що мав застібатися зліва направо на 4 або 5 ґудзиків. Комір стоячий, 
м’який, із застібкою на 2 ґудзики. На грудях 2 кишені з клапанами. Клапани 
кишень та місце пришивання коміра з кантами кольору роду зброї за наказом 
ВО ч. 222. 
Похідний мундир-френч для старшин – однобортний, захисного сукна, 
зі стоячо-відкладним коміром, застібкою на 5 ґудзиків захисного кольору та 
4 кишенями з контрскладками – 2 на грудях та 2 бокові. Комір, клапани 
верхніх кишень та обшлаги мали обшиватися кантами кольору роду зброї за 
наказом ВО ч. 222. Дозволялося виготовляти комір та обшлаги з сукна більш 
темного відтінку, ніж френч. 
Штани крою напівгаліфе з легким бриджем, сіро-синього або захисного 
кольору залежно від роду зброї. Для старшин – з кантом кольору роду зброї, 
для козаків – без канта. Старшини корпусу генерального штабу мали носити 
на штанах малинові двохрядні лампаси за німецьким зразком. 
Шинель – «ранішого зразка» із селянського сукна сіро-коричневого 
кольору з 2 кишенями та застібкою на 4 металеві гаплики. Комір відкладний, 
із п’ятикутними петлицями приладного сукна з кантом (кому належить) за 
наказом ВО ч. 221. Погони з шинельного сукна, пришивні. На талії ззаду – 
хлястик на 2 ґудзиках. Для військовиків кінноти, артилерії й тих, кому 
належить бути в строю верхи, шинель повинна була мати розріз ззаду, що 
застібався на ґудзики. Крім того, рукави шинелі військовиків кінноти та 
кінної артилерії мали розрізні обшлаги «ранішнього кінного зразка». Шинель 
старшин відрізнялася кантом довкола коміра кольору канта на штанах, у 
41 
 
генералів, крім того, кант повинні були мати обшлаги і хлястик. Наказом ВО 
від 9 листопада 1918 р. було визначено, що всі старшини Генерального штабу 
повинні мати довкола коміра похідної шинелі білий кант, на шинелі 
генеральних старшин Генерального штабу білий кант мав бути також на 
обшлагах та хлястику [23].  Наказами ВО від 20 серпня 1918 р. наказом ВО ч. 
515 та від 21 серпня 1918 р. ч. 534 нарешті було визначено погони для 
підстаршин відповідно надстрокових та строкової служби. За формою вони 
були подібні до старшинських похідних. Посади розрізнялися нашивками з 
тасьми 8 мм завширшки зеленого (підстаршини строкової служби) чи 
жовтого (надстрокової) кольору. Ознакою посади бунчужного був також 
аксельбант, встановлений наказом ВО від 17 червня 1918 р. ч. 246 малинового 
(піхота), жовтого (кіннота), червоного (артилерія) чи блакитного (інженерні 
й технічні частини) кольору. До трьох вільних шнурів аксельбанта кріпилися 
компас, годинник та олівець [53]. 
Нарешті, наказом ВО від 9 листопада 1918 р. ч. 700 «форму убрання» 
(похідний мундир-френч старшинського зразка, сіро-сині штани, кашкет, 
шинель сердюцького пішого зразка з розрізом ззаду, як у старшин) отримали 
юнаки спільних юнацьких шкіл [54]. Кант на мундирі та кант на штанах 
встановлювалися малинового (для юнаків артилерійських та інженерних 
шкіл — червоного, кавалерійських — жовтого) кольору. Околиш кашкета і 
кант нагорі тулії мали бути малинового кольору, для юнаків артилерійських 
та інженерних шкіл передбачався околиш чорного оксамиту, для юнаків 
кавалерійської школи — жовтого. Петлиці на шинелі мали чорний кант, але 
були різного кольору залежно від спеціалізації навчального закладу: 
малинового сукна в піхотній, жовтого сукна в кавалерійській, чорного 
оксамиту в артилерійській та інженерній школах. Погони юнаків за формою 
були аналогічними старшинським похідним, але їх належало виготовляти з 
малинового (для юнаків артилерійських та інженерних шкіл — червоного) 
сукна. Погон мав обшиватися золотим (для інженерної школи — срібним) 
галуном 15 мм завширшки так, щоб між галуном і кантом чорного кольору 
42 
 
залишався «просвіт» завширшки 2 мм. Посади розрізнялися кількістю і 
шириною поперечних нашивок з жовтої (для інженерної школи — білої) 
тасьми 1 см завширшки та золотого (для інженерної школи — срібного) 
галуна шириною 3 см, розміщених на відстані 4 см від верхнього краю 
погона.Крім нашивок на погоні мав розміщуватися номер школи арабськими 
цифрами висотою близько 3 см кольору галуна. Старшини шкіл повинні були 
носити форму одягу старшинського зразка за наказами ВО чч. 221, 222 та 534, 
але «з присущими одмінами форми юнаків в відношенні колірів сукна і 
коліру наряддя». У разі виникнення утруднень у справі постачання предметів 
форми і приладних сукон дозволялося доношувати стару форму, але 
обов’язково зі встановленими погонами. 
Отже, відомо п’ять систем розрізнення козацьких, підстаршинських та 
юнацьких посад в Українській Армії [23]. 
Усього за часів Гетьманату було видано понад 20 наказів, що 
стосувалися уніформи та знаків розрізнення. Отже, у зазначений період 
питання форми одягу на рівні нормативно-правових актів було вирішене. На 
практиці ж усе було складніше. У статті невідомого автора «Про дещо», 
опублікованій на початку листопада 1918 р., зазначалося: «До цих пір можуть 
бути одягнені по формі лише сердюки та генерали, та й то влітку, бо питання 
щодо шинелі вже видається спірним в сенсі петлиць, і кантів та інших 
деталей» [55]. 
Не дивно, що наказом ВО від 9 листопада 1918 р. ч. 682 з огляду на 
відсутність потрібної кількості сукна і неможливість придбання старшинами 
та урядовцями шинелей встановленого зразка оголошувався дозвіл Гетьмана 
носити нарівні з шинелею українську чумарку, «як цілком відповідаючу 
військовим умовинам і старим козачим традіціям [56]. Фотографії свідчать, 
що навіть генеральні старшини змушені були носити ті мундири, які мали, 
розмістивши на них погони за наказом ВО ч. 221 або 222. 
У період Директорії (кінець 1918 -1920 р.) уніформа зазнала нових 
змін, зумовлених браком ресурсів та необхідністю швидкого переозброєння 
43 
 
війська під час бойових дій. З одного боку, зберігалися елементи 
гетьманської реформи  –  мазепинка, суконний мундир, кольорові петлиці. З 
іншого  –  у війська надходили великі партії австрійської та німецької форми, 
що дозволяло комплектувати підрозділи із західних губерній. Таким чином, 
однострої часто комбінували: українські відзнаки нашивалися на штани 
австрійського зразка, шинелі часом були німецькі, а головні убори – 
виготовлені місцевими шевцями. Особливо це стосувалося частин, які 
сформувалися з вояків колишніх січових стрільців, адже вони мали доступ до 
добре збережених комплектів австрійського походження. аби відрізняти 
частини та загони УНР від військ, які визнавали гетьмана Скоропадського, 
Директорія запровадила для своїх прибічників примітивні відзнаки. З 15 
листопада 1918 р. це була «біла перевязь на лівій руці» [57]. Практично 
одночасно з нею виникла й інша відзнака, яка повністю витіснила «білу 
перевязь» та на тривалий час залишилась у військах УНР – червона розетка 
(Додаток 9). 
Використання червоної символіки Директорією можна пояснити двома 
причинами: 
– по-перше, червоний колір був революційним символом, а керівники 
УНР цілком закономірно також вважали себе революціонерами; 
–  по-друге, в очах пересічних селян, яких упродовж 1918 р. 
тероризували гетьманські карні загони з українськими відзнаками на 
формі, національна символіка була частково дискредитована. 
Ось як згадує про це учасник тих подій Іван Вислоцький, який служив в 
Окремому загоні Січових Стрільців: «День цей, 15-го листопада 1918 року 
приніс повстання проти гетьманської влади в українській державі за 
Українську Народню Республіку. Назовні підклад національний, внутрі ще 
суто соціальний – а  як знак того, приказано під жовто-блакитну кокарду з 
тризубом вложити кусок червоного сукна. Появився і червоний прапор» [58].  
У деяких працях, присвячених військовому формуванню Січових 
Стрільців, подається й інше тлумачення символіки червоних стрічок – їх 
44 
 
трактують як символ «Червоної Калини». Наприклад старшина ОЗСС та 
автор «Історії Січових Стрільців» Василь Кучабський, згадував, що одразу 
після оголошення повстання «розпущені зі збірки стрільці начіпали на 
шоломи червоні стрічки під тризубом – знак стрілецької "червоної калини", 
готовності полягти в бою...Червоною калиною з білоцерківських лісів 
заквітчані їхали січові стрільці цього потягу, наче на весілля. Сталева гармата 
і сталеві скоростріли, навіть вони заквітчані були гронами червоних ягідок» 
[59]. 
Ще однією відмінністю військ Директорії від прибічників гетьмана стала 
відсутність погонів на формі (за винятком частини Республіканської дивізії 
та окремих старшин із числа Січових Стрільців). 
Так, Сірожупанна дивізія на початку Протигетьманського повстання зняла 
гетьманські кокарди та погони, прикривши порожнє місце на кашкетці 
жовто-блакитною кокардою з тризубом на червоній розетці. Їхній одяг не 
змінився: сірожупанники й надалі носили австрійські сіро-сині шинелі та сірі 
жупани з відзнаками-«колосками» на комірі [60].  
Спустошені склади одягу 2-го Подільського, 4-го Київського, 6-го 
Полтавського, частково 3-го Херсонського та 8-го Катеринославського 
корпусів майже нічим не прислужилися Дієвій Армії УНР. Повстанці, 
одягнуті в мундири зі складів цих корпусів або розійшлися по домівках, або 
перейшли на бік червоних. Інтендантські склади 1-го Волинського, 5-го 
Чернігівського і та 7-го Харківського корпусів було використано 
українською владою більш доцільно — для обмундирування вояків Дієвої 
Армії УНР та створеної у Східній Галичині Галицької армії. 
19 грудня 1918 р. у Києві, на Софійській площі, відбувся парад Січових 
Стрільців, Лубенського кінного полку та ще кількох підрозділів військ УНР. 
На параді були присутні керівники Директорії Симон Петлюра, Володимир 
Вииниченко, а також командири Осадного корпусу Євген Коновалець, Роман 
Сушко та ін. (Додаток 10). Збереглися кадри кінохроніки, на яких 
зображується приїзд Директорії до Киева, зустріч Петлюри та парад на 
45 
 
Софійській площі. Всі вояки одягнуті у стару російську форму: шинелі з 
башликами, каски та кашкетки. У деяких на лівому рукаві — синьо-жовті 
пов'язки, причому у Петлюри на рукаві пов’язка з літерами "ДУНР" 
(Директорія УНР). 
На касках більшості Січових Стрільців синьо-жовті кокарди з матерії, але 
трапляються і намальовані символи різних форм. У натовпі вирізняється 
кілька старшин Лубенського кінного полку: у шапках, запроваджених за 
часів гетьманування Павла Скоропадського (гусарського зразка), бурках та 
башликах кавказького типу (вочевидь, багряного кольору). 
Цікаво, що деякі старшини Січових Стрільців: Євген Коновалець, група 
верхівців, що слідує перед піхотою, мають на плечах вузькі погони із якимись 
знаками. 
Вірогідно, саме про ці відзнаки йдеться у газетних повідомленнях 
одеських кореспондентів, які побували на параді. У замітці від 11 січня 1919 
р. вони опублікували дані про запровадженні у Січовій дивізії особливих 
відзнак: вузьких погонів (удвічі вужчих за російські), на яких мають бути 
вишиті літери «С.С.» та цифра — номер полку. Що ж до звань, то за 
твердженням репортерів, вони мали позначатися на рукавах [61].У зібранні 
Українського музею Визвольної боротьби в Празі збереглися погони січового 
стрільця з вишитими літерами «У. С. С.», однією зірочкою та синьо-жовтим 
кантом навколо. Нині ці погони знаходяться у фондах Центрального 
державного архіву вищих органів влади та управління в Україні. Не 
виключено, що вони належать саме до періоду легендарного параду на 
Софійській площі 19 грудня 1918 р. (Додаток 11). 
Однак погони недовго були в ужитку в Cічових Cтрільців, оскільки вже в 
січні 1919 р. у військах Директорії розпочинається період «боротьби» з 
різними відзнаками, що нагадували російську та гетьманську символіку, 
втому числі й погонами. 
На початку 1919 р. війська Директорії чітко поділялися на регулярні і 
повстанські (тимчасові). 
46 
 
Характерною особливістю українських збройних формацій періоду 
Революції стала популярність «козацьких» мотивів в уніформі – шапок зі 
шликами, жупанів, чумарок, широких шароварів. Цікаво, що в деяких 
випадках така «історична» уніформа була запроваджена цілком офіційно. Так 
відповідно до наказу Головної управи Війська УНР від 8 січня 1919 р. 
уніформа старшин, урядовців і козаків Армії УНР мала включати сиву 
баракову шапку зі шликом та сірий жупан (Додатки 12,13). До парадної ж 
уніформи належали: «1. Шапка чорного барашку, з сукняною вставкою по 
кольору зброї, обшитою брузументом срібним, з білим султаном, з кокардою 
під ним – для усіх однакова. 2. Синій жупан історичний, обшитий срібним 
брузументом на комірі, полах, знизу та на рукавах вугловаті клапани, які 
повинні бути кольорові по роду зброї, пояс з матерії кольору по роду зброї. 
Шаровари козацькі широкі і у всіх червоні. Чоботи чорні, холяви до колін» 
[62].  
Найбільш якісно виглядала форма дивізії Січових Стрільців Осадного 
корпусу, невдовзі розгорнутої в корпус із власною артилерією та кіннотою. 
Перебуваючи в Києві, січовики по всьому місту збирали сталеві каски 
французького зразка, які потім використовувалися в 1-му та частково 3-му 
полках Січових Стрільців. Крім того, вони першими відмовилися 
доношувати старий одяг російської або австрійської армій, і самі взялися за 
виготовлення уніформи.  
Кінний полк Січових Стрільців у більшості був укомплектований 
кіннотниками старої російської армії, які ретельно слідкували за своєю 
формою. Крім френчів з жовтими відзнаками полку вдалося пошити (або десь 
роздобути) червоні галіфе з жовтими кантами. Ці галіфе полк носив майже 
весь 1919 р., тому за ним міцно закріпилася назва «червоноштанного». 
Піхотні полки Січових Стрільців також замовляли собі уніформу, але у 
значно меншій кількості: не вистачало ані тканини, ані промислових 
можливостей. Саме тому разом з новими мундирами зразка англійських 
френчів часто використовувалися російські гімнастьорки – «блузи», як їх 
47 
 
називають у спогадах. Постачання корпусу СС вивезло з Києва досить 
великий запас старого російського одягу, який було остаточно вичерпано 
лише у червні 1919 р. На коміри френчів піхотинців нашивалися сині канти 
та накладалися зірочки, що позначали ранги, емблеми роду зброї та літери 
«СС». На російських блузах не було жодних відзнак. 
Січові Стрільці носили кавалерійські бриджі синього кольору з білими або 
жовтими кантами. Кольорові канти відповідного роду зброї (відповідно до 
наказу Ч. 28 від 8.01.1919 р.) фігурують на багатьох фотографіях січових 
стрільців: на комірі, обшлагах, штанях. У холодний час Січові Стрільці 
носили шинелі старого російського зразка, іноді – з нашитими петлицями 
кольору роду зброї та позначками рангів.  
Вояки Сірожупанної дивізії до кінця квітня 1919 р. носили свою вже 
традиційну сіру форму з «колосками» та червоними відзнаками. Шинелі 
також були старі – з сіро-синього австрійського сукна.  
Надзвичайно оригінальною була уніформа різних частин Запорізького 
корпусу, передусім – переформованої з 2-го Запорізького полку 
Республіканської дивізії. Виконуючий обов’язки начальника штабу дивізії 
Никифор Авраменко згадував про це так: «Полки дивізії мали власний цвіт 
петлиць, кантів, верхів шапок і отоків: республіканці – червоний, мазепинці 
– білий, наливайківці – синій, богунівці – зелений, кінний дивізіон: 
1- ша сотня – малиновий, 2- га сотня – чорний, артилерія і інженерні частини 
– чорно-червоний. Зимою вся дивізія мала вигляд кубанських козаків, а літом 
– бельгійської армії». Пізніше малинові відзнаки вийшли тут з ужитку, а 
лишилися тільки чорні шлики та чорна форма, що й зумовило згодом назву 
реформованого підрозділу – Кінний полк Чорних Запорожців. 
Найбільш одноманітно у Запорізькій дивізії виглядав 3-й 
Гайдамацький полк, що складався з трьох куренів: 1-го – з ветеранів 1-ї 
українсько-більшовицької війни, 2-го – з представників Вільного козацтва 
Київщини та Катеринославщини, 3-го – з донецьких шахтарів. У березні 1919 
р. також додався 4-й курінь – Холодного Яру (з Чигиринщини). 
48 
 
Старшини та ветерани полку одягалися в сині жупани та 
підперезувалися червоними поясами. Усі вояки полку мали шапки з довгими 
червоними шликами. 
Крім того, до складу Запорізького полку належав Харківський 
Слобідський козацький кіш отамана Івана Кобзи, який почав формуватися на 
Харківщині 21 листопада 1918 р. Отаман Кобза сам розробив уніформу для 
своєї частини: вона складалася з синього жупана нижче колін, що 
підперезувався червоним поясом, синіх шароварів із червоним лампасом (або 
червоних шароварів), хутряної шапки з коротким червоним або синім 
шликом. Однак малоймовірно, аби проект уніформи отамана Кобзи мав 
більше поширення. 
Черговою спробою запровадити нову систему знаків розрізнення 
військових Армії УНР, яка проіснувала аж два тижні, став наказ Військам 
Дієвої Армії Ч. 84 від 9 квітня 1919 р. під назвою «До остаточного вирішення 
військового одягу» підписаний в.о. Наказного отамана А. Мельником та 
начальником Штабу Дієвої Армії, отаманом Сінклером. 
Наказ запроваджував відзнаки родів зброї та степенів козаків і старшин 
Армії УНР. Згідно з документом посередині обох рукавів нижче ліктя, на 
відстані 3 вершків від нижнього краю, мав нашиватися сукняний ромб, 
шириною по краю 1 вершок (4,445 см), кольору відповідно роду зброї 
(Додаток 14). Кольори родів зброї встановлювалися такі: піхота – блакитний, 
кіннота – жовтий, артилерія - червоний, технічне військо – чорний, кордонна 
охорона – «ясно-зелений», залізнично-технічні війська – темно-зелений, 
штаби та управління – малиновий, санітарні частини – коричневий, 
інтенданство – сірий, старшина з освітою Академії Генерального Штабу – 
малиновий з білим кантом. 
Степені позначалися галунними «стяжками» (стрічками) на ромбі. 
Ройовий (у документі — «райовий»), чотовий та бунчужний мали носити від 
одної до трьох золотих стрічок 0,5 см завширшки. На степені хорунжого, 
чотаря й сотника вказували від одної до трьох срібних стрічок шириною 1 см. 
49 
 
Одна чи дві срібні стрічки 1,5 см завширшки належали осаулу та полковнику 
відповідно. Такі ж стрічки, але «з кривульками» (йдеться, очевидно, про 
зигзаг) мали носити отаман і кошовий отаман. Вищеописані відзнаки 
належало одягнути у двотижневий термін після оголошення наказу, 
відповідальніть за його невиконання покладалася на командирів частин. До 
наказу додавалися три таблиці з малюнками але, на жаль, у архівній справі 
вони відсутні. 
Крім того, наказом передбачалася «реабілітація» погонів, адже наказ 
Головної Управи Війська УНР від 8 січня Ч. 28 використання погонів не 
передбачав. Відтепер українські військовики повинні були носити погони 
«того ж матеріялу, що й верхня одіж» 1 вершок завширшки. Нижній край 
погона мав вшиватися біля рукава, верхній – застібатися на ґудзик біля 
коміра. Однак, на відміну від часів гетьмана Скоропадського погони не 
являлися знаками розрізнення рангів і слугували лише для розміщення цифр 
номерів полків (арабськими) номерів кошів (римськими) та «начальних літер 
шефів частин» (вочевидь, ішлось про полки та бригади імені С. Петлюри, А. 
Макаренка, історичних діячів — Б. Хмельницького, І. Мазепи тощо). 
Незаважаючи на короткотривалість дії наказу, використання на 
практиці цих знаків розрізнення підтверджує фотографія групи військовиків 
Армії УНР, опублікована Ярославом Тинченком. Дослідник датує її квітнем 
1919 р. На рукаві третього зліва військового (начальника бронепотягу 
Олександра Козубського) добре видно ромб з горизонтальною стрічкою 
посередині. Щоправда, розміщений він вище, ніж це регламентовано 
наказом. Водночас погонів цей військовик не носить. Можливо, що внаслідок 
важких бойових дій та нестачі матеріалів використовувати у повному обсязі 
навіть дуже просту систему знаків розрізнення було проблематично. 
Отже, наказ від 9 квітня встановлював систему тимчасових знаків 
розрізнення, що давала інформацію про степень військовика, рід зброї, 
приналежність до органу військового управління чи військової частини. 
50 
 
Система кольорів родів зброї, встановлена наказом Ч. 84, демонструє 
частковий відхід від досвіду Української армії, на якому ґрунтувалася 
система кольорів за січневим наказом Головної Управи Ч. 28. Так, замість 
малинового кольору піхота отримала блакитний, а малиновий колір став 
позначати штаби та управління. Можливо, ці зміни означали повернення до 
системи кольорів родів зброї, запровадженої за Центральної Ради (наказ 
Військового Міністерства УНР від 1 квітня 1918 р. ч. 142). Водночас за 
санітарними частинами було збережено коричневий колір. На відміну від 
січневого наказу Ч. 28, кольори для ветеринарів, топографів, повітряного 
флоту та Генерального Штабу не встановлювалися, зате вперше у 
республіканському війську їх отримали інтенданти, військові залізничники і 
прикордонники. В останньому випадку, безперечно, успадковувалися 
традиції Окремого Корпусу Прикордонної Варти Російської імперії [23]. 
  У ЦДАВОУ (м. Київ), зберігається малюнок відзнак, які передбачалося 
носити на комірі воякам Армії Української Народної Республіки (Додаток 
15.Б). Відповідно до наказу Ч. 113 від 30 липня 1919 р., на комірі зліва 
повинні були носитися відзнаки по рангах (поєднання крапочок і смуг), а 
справа мали бути “відзнаки метальові на комірі високостю 34—35 мм, фігури 
по родам зброї, фарбою жовті”. Цим само наказом вводилися нарукавні 
тризуби, що вкупі з кокардою на кашкеті та відзнаками по рангам і родам 
зброї, що носилися на комірі, складало зручну систему ідентифікації бійця. 
Таким чином, кожен рід зброї Армії УНР мав свої колір та спеціальні 
знаки, які передбачалося виготовляти з жовтого металу. Чимало з зображених 
знаків протягом Першої світової війни використовувалися у російській 
імператорській армії для носіння на погонах, тому їх було легко впізнати та 
не складно дістати. Тим не менш, втілення в життя цього наказу було 
проблематичним, і більшістю козаків Армії УНР такі відзнаки не носилися. 
[23]. 
Окреме місце посідають уніформи старшин УНР у 1919–1921 роках. 
Попри хаотичність забезпечення, старшинські мундири залишалися більш 
51 
 
стандартизованими. Вони мали шинелі з комірами-лацканами, наплічники з 
позолоченими ґудзиками та чітко визначені знаки розрізнення рангу. 
Старшини носили чотири основні типи відзнак: ромби, трикутники, 
прямокутники та смуги, які виділяли посаду та звання, за аналогією до 
австрійської системи. Солдати натомість використовували спрощені 
нарукавні та комірні нашивки, часто виготовлені вручну. 
Різниця між солдатською та старшинською уніформою в цей час стала 
більш помітною. Солдатський однострій був значно простіший  –  мінімум 
оздоблення, грубе сукно, однотонні петлиці, практичне взуття без 
декоративних елементів. Старшини ж мали вбрання з тоншого матеріалу, 
чіткі рангові знаки на комірах і рукавах, шкіряні ремені з металевими 
пряжками, інколи  – кашкети із твердим околишем замість мазепинок. 
(Додаток 15.А). До парадного варіанта додавалися аксельбанти, галуни та 
кокарди із тризубом, що підкреслювало офіцерський статус.  
Окремо варто відзначити появу символіки та військових нагород. У 
1918–1919 роках активно використовувався тризуб  –  як нашивка на 
головних уборах, кокарда на кашкетах або нашивка на рукавах. У деяких 
частинах застосовували козацькі мотиви: шнурівки, коміри зі струменями, 
синьо-жовті елементи. Водночас уніформа залишалася функціональною: 
солдати отримували плащ-намети, кирзові чоботи, патронташі та інші речі 
австрійського або німецького походження. 
Остаточна уніфікація однострою так і не була досягнута через постійну 
війну, відсутність промислової бази та евакуації уряду. Проте головні 
елементи, що з’явилися в цей період  –  мазепинка, суконний мундир 
захисного кольору, українські петлиці, тризуб, система відзнак старшин –  
заклали основу майбутньої військової форми українських армій XX століття. 
Їхні конструктивні та стилістичні риси пізніше були успадковані УГА, 
частково армією Карпатської України та окремими формаціями періоду 
Другої світової війни, а в XXI столітті деякі образи (зокрема мазепинка) 
повернулися як символ національної військової традиції. 
52 
 
Останній базовий наказ про уніформу українських армій часів Перших 
визвольних змагань від 30 березня 1920 року встановлював чіткі вимоги до 
форми військовослужбовців УНР, намагаючись поєднати практичність та 
естетичність. Він замінив попередні накази від 24 квітня та 30 червня 1919 
року і містив детальний опис елементів уніформи як для старшин і козаків, 
так і для урядовців. 
Для старшин і козаків передбачалася кашкетка англійського зразку з 
підбородним ременем, кольору захисного сукна, з околишем і петлицями 
того ж матеріалу. Козирок відповідав кольору кашкетки, а підбородний 
ремінь міг бути шкіряним або сукняним; старшинам дозволялося 
використовувати золотий або срібний ремінь із крученого бузументу 
відповідно до відзнак на петлицях і погонах. Кокарда встановлювалася за 
наказом від 26 січня 1919 року. 
 Похідний мундир (френч) виготовлявся з сукна захисного кольору, мав 
стоячий закотистий комір і чотири кишені. Петлиці нашивалися відповідно 
до роду війська, а мундир застібався на п’ять гудзиків (костяних, шкіряних 
або металевих із гербом). Штани кроїлися у вигляді бриджів, старшинам 
дозволялося носити їх на випуск до черевиків. Шинель виготовлялася зі 
сірого сукна, мала гудзики або ґаплики, на комірі також нашивалися петлиці 
(Додаток 16). Погони були вузькі, з матеріалу мундира або шинелі, з 
метальовими або фарбовими відзнаками та номером частини арабськими 
цифрами; для штабних службовців використовували римські числа з 
додатковими позначками Ш.Д., Ш.Б. чи Ш.З.Б. 
Урядовці носили подібну форму, але переважно чорного кольору. 
Кашкетка, підбородний ремінь, френч, штани та шинель повторювали стиль 
старшин, петлиці нашивалися за відповідним малюнком, а погони для 
урядовців не передбачалися. 
Таким чином, наказ 1920 року впорядкував і стандартизував уніформу 
армії УНР, забезпечуючи одночасно її функціональність для походів і 
військових дій та привабливий вигляд для офіцерського складу [23]. 
53 
 
2.3. Уніформа УГА  
Українська Галицька Армія (УГА) постала внаслідок краху Австро-
Угорщини восени 1918 року та політичного піднесення українського руху в 
Галичині. Після Першої світової війни на території Східної Галичини 
перебували десятки тисяч українських військовослужбовців – колишніх 
вояків цісарської армії, які мали значний бойовий досвід. Саме вони 
становили основу кадрового складу майбутніх українських військових 
формувань. 
У ніч на 1 листопада 1918 р. українські старшини організували 
«Листопадовий чин» – взяття під контроль ключових об’єктів у Львові. Цей 
успішний військовий виступ став початком становлення ЗУНР і необхідності 
створення регулярної армії. Протягом листопада 1918 - лютого 1919 рр. на 
основі добровольців, місцевих інтелігентів, українського студентства, а 
також вояків, демобілізованих з імперських фронтів, була сформована 
Українська Галицька Армія – регулярне українське військо Галичини, що 
постало внаслідок краху Австро-Угорщини восени 1918 року та політичного 
піднесення українського руху в Галичині. Після Першої світової війни на 
території Східної Галичини перебували десятки тисяч українських 
військовослужбовців – колишніх вояків цісарської армії, які мали значний 
бойовий досвід. Саме вони становили основу кадрового складу майбутніх 
українських військових формувань. 
Політичним мотивом створення УГА було не лише утвердження 
державності ЗУНР, а й оборона території від збройних претензій Польщі. 
Військово-економічна ситуація регіону характеризувалася гострим 
дефіцитом зброї, амуніції та одностроїв, що значною мірою визначило 
зовнішній вигляд і матеріальне забезпечення війська. 
Чисельність УГА змінювалася в ході війни. Станом на грудень 1918 
року –близько 30 тис. вояків, а до весни 1919 року – понад 60 тис., включно 
з бойовими частинами, технічними й медичними підрозділами, обозом та 
допоміжними службами. На піку свого розвитку, влітку 1919 року, УГА 
54 
 
нараховувала понад 100 тис. осіб, хоча фактична кількість боєздатних 
бойових формувань була меншою через втрати, епідемії та нестачу амуніції . 
Такий масштаб вимагав значної кількості уніформи, взуття, захисного 
спорядження та системи розрізнення по родах зброї й чинах. 
Організаційно УГА складалася з корпусів, бригад, куренів і чот. 
Основними родами військ були піхота, артилерія, кіннота, технічні війська 
(інженерні, залізничні, зв’язкові), а також допоміжні структури: медична 
служба, юнацькі школи, інтендантство. Саме розмаїття родів та потреба у 
швидкому переозброєнні обумовили різноманіття уніформ, характерне для 
УГА. 
Оскільки УГА формувалася переважно на території колишнього 
австро-угорського коронного краю, основою її однострою став австро-
угорський мундир зразка 1916 -1918 рр. –  сірий або сіро-коричневий 
«фельдграу». У перші місяці війська ЗУНР використовували відзнаки, кітелі, 
плащі, шинелі, шапки та взуття, які залишилися на складах австро-угорської 
армії або були зняті з колишніх підрозділів . 
Основні елементи традиційного австро-угорського комплекту, що 
застосовувалися в УГА: 
● кітель (Waffenrock) та польовий мундир сіро-коричневого кольору; 
● штани-галіфе, інколи з обмотками; 
● шинелі з грубого сукна; 
● штиблети універсального типу; 
● головні убори –  польові шоломи, кашкети та залишки «фільцмуце». 
У лютому—березні 1919 за участю укр. педагога, організатора січово-
стрілецького і фізкульт. руху, урядовця Державного секретаріату військ. 
справ І.Боберського, худож. О.Куриласа і скульптора М.Бринського було 
розроблено однострій ГА. 22 квітня видано відповідне урядове 
розпорядження з описом нової уніформи, яку мали впровадити 1 травня. 
Розпоряд № 46 від 22 квітня 1919 р. є базовим наказом щодо уніформи 
55 
 
Галицької армії, що зі змінами та доповненнями діяв аж до кінця її існування, 
хоча повністю так ніколи і не виконувався.  
  Опис однострою вказаний у розпоряді: 
Всі стяги і заснови обовязує описаний тут полевий однострій, так в полю, як 
і при празничних виступах аж до дальшого зарядження. 
Старшинні відзнаки належить перевести як найскорше. 
Поки сукно приписаної краски не буде стояти до розпорядимо­сти, можна 
уживати сукна і матерії иншої полевої краски. 
Краска сукна. Приписаною краскою вовняного сукна на однострій є 
зеленаво-землиста краска. 
Шапка. Шапка «Мазепинка» складається з головача, обкладу, дашка, 
відзнаки на переді головача і ґузика, який спинає обклад на переді. 
Головач зішитий з 8 клинців, зігнутих під майже простим кутом так, що 
творить плоске дно шапки, яка в горі є в промірі 10-20 мм ширша, чим в долі. 
Вершки клинців сходяться точно по середині дна шапки. З причини браку 
ниток і матеріялу шити можна шапку з одностайним дном. 
Висота головача з переду від долини до верху 6-7 см, з заду низша о 10 мм. 
Довкола головача йде обклад, пришитий долом до головача, тої самої висоти, 
що головач, але на переді розтятий так, що оба кінці обкладу творять над 
дашком, по середині клинець. Горішні кути обкладу віддалені від себе на 5 ½ 
до 6 см. Долішні кути обкладу зшиті разом і на тім місці нашитий металевий 
тьмавий ґузик, 14 мм в промірі.  Дашок шапки по середині широкий на 5 см, 
довжини долішним краєм 26 см, лукастий, в долину вигнений. 
Шапка, зроблена з тої самої тканини, що однострій, горішні береги шапки 
обрублені сукном тої краски, яка вибрана є на означення роду оружжя. 
Обкладовий ґузик має у піхоти, артилерії, кінноти, технічних стяг, обозу 
витиснене число частини (полку), у инших формацій є цілком гладкий. 
Відзнака, припята на переді головача в клинци обкладу, є металевий кружок 
2 1/2 см в промірі, сріблистої краски для рядовиків і підстаршин, а золотистої 
56 
 
краски для старшин. Підшевка шапки з парусиного полотна. Кругом 
долішного берега підшевки йде пружок 4 см широкий, з тонкої шкіри або з 
церати. 
Блюза. Права передна часть блюзи сягає 5.7 см, а ліва передна часть 1.5 см 
поза конець ковніра.Обі передні части мають по дві кишен з клаптями. 
Горішні кишені, 16-17 см ширини та 17-18 см довжини, є нашиті на верху з 
закладками по середині, широкими на 4 см. Обі долішні кишені йдуть 
сподом. Всі чотири кишені йдуть поземо, а накриті з гори клаптями, які 
защіпаються на ґузик і є так само широкі, як кишеня. Горішна границя 
клаптів творить просту лінію, а низше тої простої лінії замкнені є клапті 
пятьма простими лініями. Дві бічні, що йдуть прямо з гори в долину, мають 
по 4 см. Середна позема так довга, як ширина закладки на кишені, се є 4 см. 
Здовжка клаптя, се є його розмір з гори в долину, виносить 8 см. 
Обі передні части блюзи спяті 6 ґузиками, які виходять на верх. 
Перший ґузик з гори віддалений від горішного берега о 2.5 см см, а послідний 
уміщений в самім стані. Ґузики гладкі, тьмаві, металеві. Між горішною та 
долішною кишенею одної передної части і до половини горішньої кишені 
попід спід лати, яка нашита верхом, пробігає шев, званий «рибкою», щоби 
блюза була до стану. Другий шев пробігає від пахи під долішну кишеню. 
З заду крій блюзи такий, що плечі скроєні з одного кусника. Лінії, які 
обмежують плечі з двох боків, пробігають від пахи прямо в долину. 
На обох барках находяться барчики з того самого сукна, що блюза, вшиті в 
шев рукава, ширини 3 см. На кождім барку пришитий є ґузик 2 см від ковніра, 
який служить до запинання барчиків. Правий барчик має три дірки й є на 24 
см довгий, а лівий дві дірки і має 18 см довжини.У старшин від хорунжого 
включно кінчаться барчики при ковнірі круглаво з одною діркою. 
На правім барку, 5 см від рукавного шва, находиться силька з того самого 
сукна, що блюза. При блюзі для рядовиків і підстаршин на правім барку є 
поріжок, зроблений з сукна, 3 см довгий, а 3 см в промірі, і з силькою, 
широкою на 1.3 см. Поріжок закладається силькою в гору на правий барчик, 
57 
 
барчик перетягається через барчикову сильку і зашпилюється на ґузик. 
Поріжок має прийти на блюзу, коли виходиться з крісом. Хто одітий в плащ, 
у того приходить поріжок на плащ. Без поріжка припинається правий барчик 
блюзи на обі, зложені над собою дірки, а трета дірка схована через се під спід. 
Стоячо-викладаний ковнір, висоти 4 см, зішпилюється двома чорними 
гафтками. Довжина блюзи є така, що сягає до половини сидження. Довжина 
рукава така, що при опущених раменах сягають рукави до половини насади 
великого пальця. Пахи від середини обрублені полотном на 5 см широким. 
Ґузики, які защіплюють блюзу, клапті і барчики, є металеві, круглі,гладкі, 
тьмаві і мають 20 мм в промірі. 
Штани. Штани доколінні (доколінки) широкі, свобідні для бедер і колін. 
Штани мають дві кишені на переді, з поземим отвором, замикані на ґузики, 
ушиті з полотна. До спинання штанів нашиті є 4 ґузики Трем долішним 
відповідають дірки в підшевці, найвизший ґузик защіплюється на дірку в 
сукні. До ношення штанів на шлийках пришиті на переднім краю 4 ґузики, в 
заді 2 ґузики. Щоби можна штани носити також на ремени, находиться в 
підшевці, нашитий на горішнім березі штанів, просув на ремінь. До 
переховання виказки зладжена є в середині правої кишені при передній 
стороні низше ґузикової дірки кишенька з полотна. На литках прилягають 
штани тіснійше. В долині має кожда ногавка на зовні розпір до 
зашпилювання на 2 ґузики.Щоби можна штани носити також на ремени, 
находиться в підшевці, нашитий на горішнім березі штанів, просув на ремінь. 
До переховання виказки зладжена є в середині правої кишені при передній 
стороні низше ґузикової дірки кишенька з полотна. На литках прилягають 
штани тіснійше. В долині має кожда ногавка на зовні розпір до 
зашпилювання на 2 ґузики. Довгі штани з чорного сукна дозволені поза 
службою з випусткою з сукна краски роду оружжя для старшин, підстаршин 
від старшого десятника включно почавши. Ремінь до штанів має 2.5 см 
ширини а дві ріжні довжини: Рід ч. 1. довгий на 1 м 10 см, рід ч. 2 має довжину 
1 м. Ремінь закладається в просув в сей спосіб, щоби пряжка прийшла на 
58 
 
лівий бік а конець ременя з дірками на правий бік. Коли ремінь застягнений, 
закладається конець ременя в просув. 
Плащ. Плащ має такі розміри, щоби під ним змістилася блюза, та щоби сягав 
до половини лидки, для кінноти на 10 см довший. Ліва передна часть 
заходить на праву та защіпляється тут на 6 ґузиків, які розміщені є в трех 
місцях по два побіч себе. Дірки поміщені на язичках, пришитих до лівої 
передної части. Найвисший ґузик уміщений від ковніра на 3 см, послідний 
ґузик з долини приходить 3 см висше стану. Ґузики, які творять пари, 
віддалені від себе на 2 см. Язички острокінчасті Язичок має в цілості 6 см 
довжини а 2 ½ ширини, виходить на 5 см поза лінію лівої передної части, до 
котрої є пришитий. Ґузики мають 20 мм в промірі. Оден шев біжить від пахи 
через клуб до середини клаптя кишені. Задна часть плаща скраяна з двох 
клинів По середині, де оба клини зшиті зі собою, в горі в горі від ковніра 
вшиті є плечі на 1 см під ковнір, щоби ковнір тримався безпечніше. Від того 
місця йде протизморщка до самої долини. Щоби сю протизморщку отримати, 
треба до обєму стану, міреного на блюзі додати 20 см. В долині лишаються 
оба клини у піхотнім плащи на 40 см не зішиті, а спинані 2 ґузиками, в 
кіннотнім і пушкарськім плащи на 60 см, спинані 4 ґузиками. 
На висоті стану находиться скобель (драґон), 28 см довгий а 6 см широкий, з 
дірками на обох кінцях до прищіплювання на плащ. Ґузики до прищіплення 
скобля (драґона) пришиті на листівках 22 см довгих, широких в долині 6 см, 
в горі 4 см, нашитих на плечах так, щоби горішний берег листівки приходив 
о 3 см висше стану. Ґузики пришиті на листівках 4 см низше горішного берега 
листівок. Кінці скобля заокруглені. Ковнір по середині має 16 см ширини при 
кінцях 12 см. 
Під ковніром на лівім кінци находиться кляпка довжини 10 см, ширини 5 см, 
пришита до ковніра кінцем, зверненим до переду. Конець кляпки, звернений 
взад має дірку до защіплювання її на ґузик, який тут пришитий, щоби кляпка 
лежала при ковнірі. На правім кінци ковніра находиться у відповідній віддалі 
ґузик, щоби кляпкою зіщіпити оба кінці піднесеного ковніра. 
59 
 
На барках уміщені є барчики 5 см широкі, вшиті в шев рукава, які 
защіплюються на ґузики віддалені від ковніра на 2 см. барчик правий 27 см 
довжини заосмотрений в 3 дірки, лівий 21 см з 2 дірками. 
У старшин від хорунжого включно барчики з одною діркою. Кінчаться 
круглаво. Рукави мають закладки на 17 см широкі. 
Духовний жупан. Духовники носять духовний жупан по коліна, в часі війни 
зі сукна полевої краски, в часі мира з чорного сукна, шапка, сподні і плащ так 
як у старшин. Відзнаки степеня як у старшин з узглядненням сукна 
фіолетової краски. 
Обув. Черевики зі скіри сягають понад кістки, застягаються скіряними 
волоками через 6 дірок по обах боках. Підошва є з переду заокруглена і сягає 
о 0.2 см поза верх. Підошва набита 40 зелізними підошвовими цьвяхами. 
На підп’яток йде 3 до 4 пластинки і підкова виповнена пластинкою з 
підошвової скіри. Черевики для всіх, що їздять верхом, для пушкарів і 
наколесників не мають цвяхів в підошвах. Черевики для осіб ліпше одітих не 
мають цвяхів в підошвах ані підков. Чоботи виконані так як черевики. 
Пришви протягаються заокругленим язичком в гору. Холяви мягкі, закінчені 
поземо, з двома скіряними ухами. Черевики і чоботи носиться почорнені і як 
найстараннійше вичищені. 
Обмотки ширини 7 см, довжини 2 м-2.50 м при однім кінці з гапликом,при 
другім зі спряжкою, зроблені з тканини такої самої краски і якости, що штани. 
Шалик. Шалик під ковнір, широкий на 12 см з полотна краски однострою, 
довгий на 50 см носиться під ковніром, щоби утримати ковнір в чистоті. 
Білля. Сорочка з полотна «каліко» запинається на малі металеві ґузички. На 
грудях 1 ґузичок, при ковнірци оден ґузичок, на рукавах по однім ґузичку. 
Ногавиці з полотна «каліко», мають горішним берегом зарублену льняну 
крайочку, якої кінці на переді звязується. Онучки з полотна «каліко», краяні 
в виді простокутника в двох величинах, 1. величина 49 см довга, 2. величина 
44 см довга. Ширина виносить 41 см. Скарпитки з сірої бавовни зі зміцненим 
кінцем і пятою. 
60 
 
Пояс. Пояс з жовтого ременя. однаковий для всіх, зі звичайною зелізною 
спряжкою, ширини 5 см в 2 довжинах, 113 см і 106 см з 5 дірками. Спряжка 
5 см широка і довга. Сильце на баґнет з жовтої скіри 22 см довге, в горі, де 
засилюється його на ремінь, 3.5 см широке, при отворі, куди вкладається на 
нього баґнет, ширини 5.5 см. 
Рукавиці. Сірі, шкіряні рукавиці з овечої шкіри з розпором при долішнім 
березі на 6 - 6.5 см. Розпір замикається плоским ґузичком 1 см в промірі, на 
обрублену скірою дірку. Верх окрашений 3 швами з шовку. Вовняні рукавиці, 
ткані з сірої бавовни, з ґумовою застяжкою. Скіряні рукавиці носять 
підстаршини і старшини в службі і при торжественних виступах. Вовняні, сірі 
рукавиці дозволені на студінь для всіх. Місто шкіряних рукавиць вільно 
одягати нитяні, з виїмкою торжественних виступів. 
Старшинні відзнаки. 
 Вилоги на ковнірі. Вилоги носяться на ковнірі блюзи і плаща. Служать 
вони до відріжнення чотирох ґруп: 1. Рядовиків і підстаршин, 2. сотенних 
старшин, 3. полковних старшин, 4. ґенеральних старшин. 
У рядовиків і підстаршин нашиті на ковнірі зубчасті вилоги краски 
роду оружжя, довжини 7 см 2 мм. В нашивці витяті є зуби з долини і з гори в 
числі трох. Підстава одного зуба довга на 24 мм. Віддаль кутів, що 
зближаються до себе, виносить 10 мм, а віддаль кутів, що віддалюються від 
себе має 24 мм. 
У сотенних старшин від хорунжого до сотника виключно такі самі 
зубчасті вилоги, як у рядовиків, але зубчики нашивки горою і долиною 
обрублені золотою крапочкою, 3 мм. широкою. На обох кінцях нема золотого 
рубця. 
У полкових старшин від отамана до полковника включно, вилоги з 
сукна краски роду оружжя ті самі, що у рядовиків, але вирізи зубів виповнені 
золотою тканею, яка о 3 мм іде понад кінці зубів, а цілий  
виліг творить через се форму прямокутника, широкого на 3 см, а довгого на 
7 см 2 мм. 
61 
 
У ґенеральних старшин вилоги подібні як у булавних старшин з тою 
ріжницею, що замість сукна краски роду оружжя уживається на зубчатку 
срібної ткани, а вирізи зуб в виповнені золотою тканею. Зубчатка широка на 
3 см. Золота ткань виповнює зуби, а йде понад верхом зубів лише о 1 мм. 
Золота ткань і срібна нашивка держані у відповідних взірцях. Всі золоті 
трикутники закінчені є при підставі золотими заокругленими виступами, які 
виходять на 2 мм поза лінію простокутника. 
Пружки на рукавах. 
Рядовики і підстаршини. 
На долішній части обох рукавів, 7-8 см від краю рукава, поміщені 
пружки на підкладці зі сукна краски роду оружжя до означення степеня у 
підстаршин і старшин. Відзнакою для старшого стрільця є срібний пружок 6 
мм., довжини 12 см, наколи міриться нашитий вже пружок від шва на 
суконній підкладці краски оружжя. Конець пружка, звернений до переду, 
кінчається простим кутом. Підкладка для пружка, широка на 12 мм а довга 
на 12 см 3 мм, щоби виставала на 3 мм поза всі лінії пружка крім того кінця, 
який є вшитий в шев рукава. 
Старший стрілець 1 пружок, вістун 2 пружки, десятник 3 пружки. 
Підкладки пружків у відступі від себе на 5 мм. 
Старший десятник (підхорунжий) носить пружок ширини 15 мм, 
довжини 12 ст. Суконна підкладка краски роду оружжя виступає на 3 мм поза 
всі береги пружка, крім берега того кінця, що є вшитий в шев рукава. 
Булавний десятник, як старший десятник, з тим, що біля широкого 
срібного пружка нашитий є пружок вузонький, як у старшого стрільця з 
відступом між підкладками на 5 мм. 
Старшини. 
Відзнакою для хорунжого є один шовковий пружок краски однострою, 
ширини 6 мм, на суконній підкладці краски роду оружжя. Ширина підкладки 
12 мм, довжина 12 см. Підкладка нашита як у підстаршин, що відступає на 3 
мм поза бічні береги пружка, але на переднім кінци сягає лише до рожечки. 
62 
 
Четар має 1 золотий пружок, поручник 2 золоті пружки, сотник 3 золоті 
пружки. Конець золотих пружків, окрашений золотою чотирогранною 
рожечкою, яка має в промірі 18 мм. Підкладки, нашиті в сей сам спосіб, що у 
хорунжого, а віддалені від себе на 5 мм. 
Для булавних старшин від отамана до полковника включно є відзнакою 
золота плетінка з трох шнурків ширини 14 мм. Підккладка з сукна краски 
роду оружжя. Довжина, відступ і спосію нашиття підкладки і рожечки як у 
сотенних старшин, лише що підкладка виступає поза бічні береги плетінки 
на 2 мм. 
Отаман 1 плетінка, підполковник 2 плетінки, полковник 3 плетінки. 
Відзнакою ґенеральних старшин (ґенералів) є срібний пружок, 3 см широкий 
з одною золотою рожечкою. Біля рожечки уміщені навхрест дві золоті 
булавки. Довжина пружка і місце пришиття як в инших старшин але без 
підкладки. Ґенеральний четар 1 широкий пружок з булавами і рожечкою, 
ґенеральний поручник 1 широкий пружок з булавами і рожечкою і один 
вузший пружок 15 мм широкий без рожечки у відступі 1 ½ см понизше 
широкого пружка. Пружок без рожечки закінчений простим кутом. 
Ґенеральний сотник один широкий пружок на 3 см з булавами по середині 
між двома пружками по 15 мм ширини у відступі між собою по 1½ см. 
Відзнаки нашиті на рукавах в сей спосіб, що конець без рожечки зачинається 
від шва. Пружки носиться на рукавах блюзи і плаща [23]. 
Попри детальність опису уніформи (було навіть вказано виміри 
мундирних речей згідно зі стандартними розмірами) у цьому наказі чомусь 
оминаються деякі широко вживані предмети уніформи, як-от зимові кожухи, 
краги, пістолети і кобури. Розташування старшинських відзнак на рукавах 
згідно з описом у цьому наказі є фізично неможливим [67]. 
Кольорами родів військ і служб були прийняті такі: піхота — темно-
синій, кіннота — жовтий, артилерія — червоний, жандармерія — вишневий, 
тех. частини — сірий, зв’язківці — темно-зелений, медики — чорний, служби 
тилу (обозники) — світло-зелений. З таких кольорів нашивали зубчатку на 
63 
 
комір бойової блузи (Додаток 17). В офіцерів зубчатка облямовувалася 
золотом по краю, у штабних офіцерів — на золотій підкладці, а в генералів 
— срібна зубчатка на золотому тлі [68]. Ця система суттєво відрізнялася від 
австро-угорської, проте була значно ближчою до традицій українських 
підрозділів у складі Австро-Угорщини (зокрема Легіону УСС), де 
використання кольорових розпізнавальних елементів було впорядкованою 
практикою. Елементи розрізнення на комірах, петлицях і погонах створювали 
за змішаним принципом: частково успадкованим від австрійської моделі, а 
частково пристосованим до специфічних українських потреб. 
Для наочного прикладу наведено  реконструкцію однострою стрільця 
піхоти Галицької армії (травень–серпень 1919 р.) яку відтворив Максим 
Ющенко (Мал.6). Типовий комплект однострою стрільця (рядового) 
Галицької армії в основному відповідає зразку уніформи, встановленої для 
Галицької армії Розпорядом Державного секретаріату військових справ № 46 
від 22 квітня 1919 р.  
1. Кепі “мазепинка”, встановлена в 
 
якості головного убору для Галицької 
 
армії тим же Розпорядом. Кокарда 
   
саморобна, з використанням 
 
елементів австрійської старшинської 
 
кокарди. 
 
2. Сукняний мундир має крій, 
 
заведений в Легіоні УСС наприкінці 
 
Першої світової війни. Такі мундири 
 
мали поширення в Галицькій армії та 
Мал.6. Стрілець піхоти Галицької майже повністю відповідали зразку, 
армії (травень – серпень 1919 р.)  
встановленому Розпорядом № 46. 
3. На комірі мундиру нашиті регламентовані Розпорядом вилоги – “зубчатки” 
(петлиці), синій колір яких вказує на приналежність до піхоти. 
64 
 
4. На лівому рукаві мундиру нашита “відзнака боєвика” у вигляді складеної 
кутом синьо-жовтої стрічки, встановлена наказом від 30 березня 1919 р. в 
якості відзнаки для вояків, що брали безпосередню участь в бойових діях. 
5. Сукняні штани, заправлені в чоботи. 
Спорядження стрільця складається зі шкіряного ременя з 
одношпеньковою пряжкою (6), двох парних австрійських піхотних 
патронних сумок на 40 набоїв в пачках по 5 штук (7), ножа-багнету від 
австрійської гвинтівки системи Манліхера М.95 на шкіряному підвісі (8), а 
також сухарної сумки стандартного австрійського зразка (9). 
Стрілець озброєний драгунською модифікацією російської гвинтівки 
системи Мосіна, зразка 1891 року (10) [65]. 
УГА успадкувала структуру звань Австро-Угорської армії, але надала 
їм українські назви. Розрізнення чинів здійснювали за кількістю зірок на 
комірі чи погоні, кольором канта та шириною галунів.Система включала такі 
ранги : стрілець / вояк, десятник, чотар, поручник, сотник, отаман, 
полковник, генерал-четар, генерал-поручник. 
Відзнаки вирізнялися латунними або вишитими зірками. Відзнаки 
старшин були збільшених розмірів, часто виготовлялися вручну через 
дефіцит фабричних матеріалів.  
Головні убори УГА відігравали ключову роль у формуванні образу 
українського вояка. На ранньому етапі використовувалися переважно австро-
угорські польові кашкети, а також стальні шоломи М1916, що залишилися на 
складах після розпаду імперії. Проте українські частини прагнули 
вирізнятися з-поміж колишніх цісарських військ, тому одним із перших 
елементів національної уніформи стала мазепинка – головний убір 
клиноподібної форми, який раніше носили Українські січові стрільці. 
Її найхарактернішим елементом була кокарда у вигляді тризуба або 
галицького лева, виготовлена з металу або вишита вручну. Мазепинка стала 
унікальним українським варіантом польового головного убору, який втілив 
ідею відродження козацької військової традиції. Мазепинка в УГА 
65 
 
виготовлялася переважно з того самого сіро-зеленого сукна, що й польові 
мундири, але в 1919 році почали відшивати власні варіанти з місцевих 
тканин.  
Збільшення чисельності УГА упродовж 1919 року створило значні 
труднощі: 
- нестача шкіри та взуття; 
- проблеми з постачанням шинелей; 
- поширення обмоток замість чобіт; 
- шиття форм з різних сортів тканин та їх поєднання; 
     -    нерівномірність забезпечення між частинами. 
Польові з’єднання на фронті часто носили форму, комбіновану з 
трофейних австрійських, польських чи угорських елементів, що робило 
зовнішній вигляд УГА значно строкатим (Додаток 18). Того ж, після 
проголошення Злуки з Українською Народною Республікою збройні сили 
ЗУНР, крім техніки, озброєння і медикаментів, отримують з Наддніпрянщини 
ще й уніформу: спочатку шинелі і папахи, а згодом – гімнастерки та інші речі. 
Після переходу Збруча в липні 1919 р. УГА була вже зовсім відрізана від 
складів обмундирування і спорядження колишньої австро-угорської армії і 
поповнювала свої запаси лише з Великої України. Наперекір усім наказам, 
фотографії свідчать, що однострій галицького стрільця, а часто навіть і 
старшини, влітку – восени 1919 р. являв собою мішанину австрійських і 
російських речей з додатком елементів, введених в українських арміях. 
Розглянемо реконструкцію уніформи стрільця Української Галицької армії 
(літо – осінь 1919 р.) яку виконав Артем Папакін (Мал.7).  
1. Кашкет “київлянка” або “петлюрівка”, з українською кокардою та 
характерним заломом тулії. 
2. Російська сукняна сорочка. Оскільки вона не мала відкладного коміру, 
петлиці-“зубчатки” на неї не нашивалися. 
3. Службові відзнаки, введені Розпорядом Начальної команди Галицької 
армії від 14 червня 1919 р. та Розпорядом Диктатора ЗОУНР від 21 червня 
66 
 
 1919 р.: вертикальні нашивки позначали 
 корпуси УГА (синій колір відповідав ІІ 
корпусу), горизонтальні – бригади у складі 
   
корпусу (червоний колір – І бригада); 
 
прямокутна форма нашивок позначали піхоту. 
 
4. Російський ремінь з австрійськими 
 
патронними сумками. 
 
5. Австрійський баґнет у піхвах. 
 
6. Сухарна торба австро-угорської армії. 
 
7. Додатковий патронташ на 30 набоїв, що 
 
носився у російській імператорській армії. 
 
8. Штани “артилерійського” крою, що носили 
 
в австрійській піхоті наприкінці Першої 
 
світової війни. 
 
9. Обмотки. 
Мал.7. Стрілець піхоти 
Галицької армії (літо-осінь 10. Шкіряні черевики. 
1919 р.)  
11. Драгунська гвинтівка системи Мосіна 
зразка 1891 р. Гвинтівки сист. Мосіна масово використовувалися в УГА в 
1919–1920 рр. [66]. 
 Водночас у юнацьких школах, кінноті та артилерії намагалися 
зберігати максимально уніфікований комплект, особливо для урочистостей 
чи ревій. 
Протягом осені проблему різноманітності уніформи вирішити так і не 
вдалося в силу багатьох причин, тому в листопаді 1919 року вояки Галицької 
армії мали такий вигляд: «Стан однострою стрільця представлявся в дуже 
лихому стані за малими виїмками. Стрільці носили шапки так звані 
«петлюрівки», тут і там було видно давні австрійські шапки, російські 
фуражки та вовняні кучми. Блюзки носили давні австрійські, гімнастерки або 
френчі. Як блюзки так і штани були різних кольорів. Стрільці носили 
австрійські і російські плащі,  кіннота куртки з кожухом. Багато носили в зимі 
67 
 
новоодержані кожухи. Стрільці опоясувалися ременями, на яких тут і там 
виднів австрійський чи російський орел. Обуву носили різнорідну, звичайно 
чоботи або черевики з овивачами» [67]. 
На цьому історія розвитку бойових одностроїв в ГА фактично 
закінчилася, оскільки з активних ролей у Визвольних змаганнях Галицька 
армія зійшла, втративши ¾ особового складу восени-взимку 1919 року через 
епідемію тифу. Подальші події зими та весни 1920 року мало відобразилися 
на уніформі ГА, до моменту припинення її існування навесні 1920 року [68]. 
 2.4. Уніформа Української повстанської армії (1942-1954) 
Організація Українських Націоналістів, створена 1929 р., постійно 
проводила військово-вишкільну роботу серед своїх членів та прихильників. 
Значною мірою вона активізувалася у 1940 р., коли керівництво націоналістів 
– Революційний Провід (РП) – розпочало підготовку зі створення 
національної армії, яка мала б брати участь у війні Німеччини проти 
Радянського Союзу – війні, що давала можливість відновити незалежну 
Українську Державу. Було проведено облік військових фахівців, 
організовано вищі військові курси для старшин, старшинські та 
підстаршинські вишколи, нелегальні табори для навчання військовій справі 
української молоді тощо. 
Згідно з планами ОУН бандерівців – ОУН (б) – збройна боротьба 
українського народу повинна була розгорнутися у формі всенародного 
антирадянського повстання, піднятого спеціально організованими на 
території УРСР підпільними повстанськими групами. Для них у травні 1941 
р. була розроблена таємна інструкція під загальною назвою «Боротьба й 
діяльність ОУН під час війни». Крім іншого вона складалась також  із 
розділів «Військові інструкції» та «Інструкції Служби безпеки». У 
«Військових інструкціях» давалися інструкції щодо створення, 
впорядкування структури і запровадження уніформи повстанських загонів. 
68 
 
Після вторгнення німецької армії на територію СРСР у західних 
областях України, згідно з планами РП ОУН, були створені загони загони 
Української Національної Револювійної Армії (УНРА), що об’єднували до 4 
тис. чоловік [69]. 
Українсько-німецьке співробітництво тривало протягом певного часу, 
але ОУН зрештою усвідомило власні ілюзії. Безперервні реквізиції і вивіз 
робочої сили в Німеччину призвели до того, що українці почали 
організовувати загони самооборони. Перша така формація була утворена на 
Волині під керівництвом Тараса Бульби-Боровця [70]. 
Ще у серпні 1940 р. на Рівненщину прибув Т.Боровець (псевдоніми 
«Гонта», «Тарас Бульба»), який за завданням еміграційного Уряду 
Української Народної Республіки створив підпілля петлюрівського 
спрямування. 28 червня  ним було створено групу повстанців, яка з кожним 
днем зростала за рахунок добровольців [69]. 
Українці почали розуміти, що вони змушені воювати на два фронти – з 
Третім Рейхом і Радянською Росією. Українці покинули ряди допоміжної 
поліції окупаційної влади. Момент, в який з’являться УПА (Українська 
повстанська армія) важко визначити, тому що це ім'я застосовується для 
означення декількох утворень [70]. 
Після розколу в ОУН, і розпуску батальонів ДУН постало питання про 
створення організованого повстанського руху на теренах України. Головною 
метою якого мало стати визволення України від німців та більшовиків.  
З літа 1942 року почалося масове створення відділів самооборони в 
населених пунктах, котрі ліквідували німецьку жандармерію, поліцію та 
захищали мирне населення від карателів. У вересні 1942 року Провід ОУН(Б) 
прийняв рішення про організацію більш мобільних збройних відділів, 
розмірами сотень для допомоги місцевим сільським боївкам (СКБ). Протягом 
жовтня 1942 року першу сотню УПА організував референт Крайового 
проводу ОУН Сергій Качинський-Остап в Кивинському повіті на 
69 
 
Берестейщині. У листопаді 1942 року другу сотню УПА організував 
поручник Іван Перегійняк (Кавбешко) поблизу Луцька.  
У грудні 1942 року організували сотні УПА: хорунжий Ярема в районі 
Колки-Степань, Ворон в Пустомитських лісах і Крук на Крем’янеччині, 
Тернопільщина. Усі сотні перейшли під безпосереднє командування 
поручника Василя Івахіва (Роса, Сонар, Сом). У грудні 1942 року усі сотні 
ОУН(Б) одержали назву: Українська Повстанська Армія (УПА) [75]. 
Прийнято вважати, що 14 жовтня 1942 року була створена Українська 
повстанська армія. Насправді процес формування УПА тривав впродовж 
всього 1942 року і закінчився на початку 1943-го. Пізніше, у 1947 році, дату 
затвердила Українська головна визвольна рада, а також продублював у 
своєму наказі головний командир УПА Роман Шухевич.  
УПА виступала за створення самостійної Української держави, яка б 
об'єднала всі етнічні українські землі. Серед повстанців були не лише 
українці, а й грузини, азербайджанці, казахи, єврей та бійці інших 
національностей [71]. 
Як відомо, у кожній армії, що репрезентує власну державу, присутній 
хоча б один із таких елементів: уніформа, знаки розрізнення звань і родів 
військ, а також самі звання. УПА була військовим формуванням, яке 
утворилося в умовах радянсько-німецької війни та відсутності Української 
держави. Однак навіть у таких умовах вона зберігала традиції української 
Уніформи [72]. 
Загальне керівництво над УПА здійснювали ОУН та офіційно 
еміграційний уряд УНР на чолі з А.Лівицьким. Їхнім завданням було 
постачання солдатів уніформою в умовах німецького окупаційного режиму. 
Із цієї причини виготовлення військового одягу УПА відбувалося таємно, 
тому не вдавалося забезпечити всі її структурні одиниці, через що не існувало 
єдиної військової форми для всіх вояків. Тому вона являла собою комплекти 
уніформ вермахту, Червоної армії, цивільного вбрання та поєднання їх із 
70 
 
деталями українських військових форм 1914–1921 рр., що свідчило про 
збереження традиційності (Додаток 19) [73]. 
Коли революційний провід ОУН у 1940 р. розпочав підготовку до 
створення національних збройних сил, розглядалося також і питання про 
запровадження уніформи для армії та порядкової поліції. На одному із 
засідань РП референт пропагандивного відділу С.Ленкавський  подав проект 
одностроїв (мал. 8) та відзнак, у розробці якого брали участь митець Е.Козак, 
художники С.Дядинюк, М.Черешньовський, М.Чирський і Л.Лепкий.Серед 
іншого було запропоновано зразки спрощених «зубчаток» (нашивки на 
комір, які використовувались в УГА). Вони мали відмінні кольори для різних 
родів зброї: піхота – синій,  кавалерія – жовтий, артилерія – червоний, летуни 
– білий, технічні частини – чорний.  
 
Також було опрацьовано проекти 
 
шапок – мазепинок з відзнаками у 
   вигляді тризуба. З об’єктивних 
 причин розроблені проекти не було 
 втілено вжиття [69]. В УПА-
 “Захід” застосовувався їхній аналог 
Мал.8 Ілюстрація з підручника із трьома зубцями, який нашивався 
«Впоряд». На комірі мундира 
на чорну підкладку, що, очевидно, 
«зубчатки», на пряжці ременя – 
тризуб. Військова шапка- символізувало чорно-червоний 
мазепинка.  прапор ОУН [74]. 
У квітні 1941 р. було розроблено Інструкцію референтури пропаганди 
ОУН(Б), відповідно до якої на лівому рукаві трофейної радянської уніформи 
або цивільного одягу мала бути розміщена жовто-синя пов’язка шириною 10 
–15 см. Згідно з указаним документом, передбачалося носіння радянських 
головних уборів. Однак його не було завершено через окупацію військами 
вермахту українських земель, у результаті чого запровадження єдиної форми 
відкладалося. Очевидно, цей проект збігався з уніформою, яку носив 
Т.Боровець-Бульба. На пов’язці розміщувалося зображення тризуба, який 
71 
 
носили на лівому рукаві гімнастерки представники офіцерських та 
генеральських звань Армії УНР [74]. 
    У процесі формування УПА виникла потреба впорядкувати систему 
військових звань та запровадити єдині функціональні відзнаки. В грудні 1943 
р. Головна Команда та Головний Військовий штаб УПА ухвалили низку 
оперативних документів з організаційних та бойових питань діяльності УПА, 
котрі мали надати їй роль регулярного війська [75]. Наказом 18 грудня 1943 
р. їх було визначено для всіх загонів УПА. 27 січня 1943 р. наказом ч. 3/44 на 
Волині та Поліссі було введено функційні відзнаки у вигляді шевронів, які 
нашивалися на комір і рукава нижче від ліктя: 1) 1 червона прямокутна 
нашивка (ройовий); 2) 2 нашивки (чотовий); 3) 3 нашивки (сотенний); 4) 1 
шеврон (курінний); 5) 2 шеврони (командир загону); 6) 3 червоні шеврони 
(командир воєнної округи (групи)); 7) червоний тризуб над шевроном 
(крайовий командир УПА); 8) срібний тризуб із дубовим листком (головний 
командир УПА [76]. Ці відзнаки було скасовано в 1944 р. через утрати серед 
представників вищого військового командування [77]. 19 грудня 1943 p. Р. 
Шухевич («Тарас Чупринка») та О. Гасин («Іван Чорнота») затвердили 
Інструкцію Ч. 3/11 «Військові ступені і функції». Відповідно до неї, особовий 
склад УПА складався з таких категорій вояків: рядові, підстаршини, 
старшини, генерали. Найвищим у військовій ієрархії мав бути чин «маршала» 
[75]. 
Повстанці широко використовували все, що могли здобути: захоплені 
мундири, а також цивільний одяг, перероблений під потреби бойових дій 
(Додаток). Зокрема, 29 серпня 1943 р. у бою біля села Крупець на Дубенщині 
вдалося захопити 98 пар німецьких чобіт, 73 пари штанів, 74 мундири та 
понад 1 000 військових шапок [78]. Багато елементів уніформи виготовляли 
руками місцевих кравців або підпільних швейних майстерень. 
Найпоширенішим матеріалом для виготовлення мундирів було полотно. 
Підтвердження наявності загальновстановленої уніформи знаходимо в 
донесеннях радянських партизанів  В одному з них говориться, що “у с. 
72 
 
Берестя (Сарненщина) націоналісти збирають полотно, ремені, сумки і мають 
загальну, встановлену для націоналістів, форму із полотна” [79]. Саморобні 
комплекти складалися з кітеля з відкритим коміром та чотирма кишенями 
(дві нагрудні та дві внизу), штанів типу галіфе, бавовняної чи лляної сорочки 
(однотонної, або в смужку, або в клітинку) білого, блакитного та зеленого 
кольорів, чобіт бажано зі шкіряною підошвою, шапки – «мазепинки» чи 
«петлюрівки» (Додаток 20) [80]. 
У період німецької окупації деякі зразки ввозилися з Німеччини, але 
вони були призначені не для вояків УПА, а для українських батальйонів 
“Нахтігаль” і “Роланд”, які перебували в складі вермахту . Прикладом 
використання уніформи військово-силових структур може слугувати 
командир рою в Боринському районі на Львівщині “Довбуш”, який носив 
есесівську уніформу й перейшов до УПА з дивізії СС “Галичина” [81]. 
Військові формування УПА носили такі складові форми вермахту. 
Основою був однобортний вовняний польовий кітель відтінку feldgrau, на 
якому розміщувалися чотири кишені та темно-зелений (згодом темно-сірий) 
закритий комір, у поєднанні з прямими однотонними штанами з підтяжками. 
Верхнім літнім одягом була сіра польова куртка зразка 1936 р., що мала 
відкритий комір, яку носили німецькі танкісти. Із червня 1944 р. 
використовувалася вкорочена куртка. Зимовим верхнім одягом була 
двобортна шинель відтінку feldgrau із відкидним коміром темно-сірого 
кольору. Через необхідність маскування застосовувалися камуфляжні блузи-
анораки та плащ-намети, на яких були розміщені петлі для кріплення гілок. 
Під час боїв використовувалися німецькі каски зразків 1936, 1939 та 1942 
років [82]. 
Восени 1944 р. Головна команда УПА видала розпорядження про 
уніфікацію форми бійців і зняття знаків розрізнення ворожих армій [83]. 
Проектом передбачено два види знаків розрізнення звань – погони та петлиці. 
Перші вказували тільки на категорію: рядові та підстаршини – чотирикутні 
клапани чорного кольору, старшини – аналогічні, проте з обшивкою у вигляді 
73 
 
білої стрічки, генерали – блакитний щиток із гаптованими золотою ниткою 
тризубом і вінком. Чорні погони з гострим кінцем пристібалися до мундира 
за допомогою хлястика та ґудзика, обтягнутого білою тканиною. Звання мало 
відрізнятися кількістю восьмипроменевих білих зірок, вишитих білою 
ниткою. Стрільці на погонах не мали жодних відзнак. Відзнаками старших 
стрільців, ройових і чотових передбачалися білі шеврони (відповідно від 1 до 
3). Погони бунчужних та підхорунжих обшивалися білою стрічкою на краях; 
на погонах поручників, сотників і майорів – від 1 до 3 білих стрічок 
відповідно, розміщених упоперек; у майорів, підполковників та полковників 
– переплетення двох шевронів; у генерал-хорунжих, генерал-майорів і 
генерал-полковників – зиґзаґ [84]. 
На Волині та Галичині назви звань не завжди збігалися. Найнижчим 
званням у волинсько-поліських формуваннях УПА було козак, а на 
Галичині – стрілець. Вище командування УПА, яке належало до ОУН(Б), 
використовувало військові ступені УГА та функційні відзнаки одночасно: 
Роман Шухевич поєднував посаду Головного командира й військове звання 
генерал-хорунжого [72]. 
Попри наявність проєкту військової уніформи для УПА, його так і не 
було реалізовано. Натомість повстанці послуговувалися наявним 
одностроями. Найбільш поширеними були радянські комплекти уніформи, 
які у великій кількості залишала, відступаючи, Червона армія. Мінімальний 
комплект однострою УПА складався з кітеля, сорочки, штанів, ременя, 
черевиків та головного убору. Вояки УПА носили й вишиванки, але, попри 
поширене уявлення, це не було дуже масовим явищем. [80]. Солдати в окопах 
не могли зберігати чистоту сорочок, тому чорні вишиванки були для них 
більш практичними (Додаток 21). Повстанці використовували кокарди й 
упряжки з тризубом, що їх, як правило, виготовляли власноруч. Матеріалом 
були гарматні гільзи, крила та обшивка літаків. Досить часто упівці 
переробляли трофейні кокарди і пряжки прикрашаючи їх тризубом [80]. 
 2.5. Трансформація української уніформи після 1991 р. 
74 
 
24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла постанову “Про 
військові формування в Україні”, якою визначила: ”підпорядкувати всі 
військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді 
України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України 
приступити до створення Збройних Сил України”. Фактично цією 
постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України як 
важливого інституту держави і невід’ємного елемента її воєнної організації 
[85]. Того ж року Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і 
будівництва Збройних Сил України, яка визначала, що Збройні Сили України 
складаються з трьох видів: Сухопутні війська (Війська наземної оборони), 
Військово-Повітряні Сили і Сили Протиповітряної оборони (Війська 
повітряної оборони), Військово-Морські Сили. Збройні Сили України 
будуються за принципом розумної достатності. Виходячи з фінансово-
економічних можливостей і того, що Збройні Сили України повністю 
фінансуються з державного бюджету, чисельність усіх військ визначалася на 
рівні 0,8–0,9% чисельності населення країни, тобто 400–420 тис. осіб [85]. 
Після проголошення незалежності України у 1991 році постало питання 
створення національної системи військового однострою, яка мала б стати не 
лише практичним елементом військової структури, а й важливим чинником 
формування національної ідентичності. Уніформа виконувала функцію 
символу державності та відображала ідеологічні пріоритети армії. Її 
трансформація зумовлювалася як політичними змінами, так і воєнно-
технічними потребами, що дозволяє простежити еволюцію Збройних сил 
України (далі  – ЗСУ) від спадкоємця радянської армії до сучасної силової 
структури європейського типу. На момент здобуття незалежності 
матеріальна база Збройних сил формувалася на основі озброєння та амуніції, 
успадкованої від Радянської армії. Це стосувалося і військового одягу, який 
зберігав практично всі риси радянського зразка. Основними видами форми, 
що використовувалися на початку 1990-х років, були парадні зимові та літні 
комплекти радянського крою, а також польова форма «афганського» типу 
75 
 
(зразок 1984 р.). Характерними ознаками були масивні погони, темно-зелена 
кольорова гама та символіка без національних маркерів [86]. 
Перші спроби відійти від радянської традиції полягали у зміні 
символіки — введенні кокарди із зображенням тризуба (1992), заміні 
червоно-золотих радянських відтінків на синьо-жовту гаму та поступовому 
вилученні радянських знаків розрізнення [87]. Водночас конструктивні 
елементи, матеріали та крій залишалися ідентичними радянським, що 
дозволяє охарактеризувати цей період як час «косметичних» змін. 
На початку 2000-х років Міністерство оборони розпочало процес 
модернізації військової форми. Хоча кардинального реформування не 
відбулося, було здійснено низку змін у зовнішньому вигляді парадної форми, 
зокрема звужено лацкани, змінено фасони кітелів та кашкетів, а також 
оновлено геральдику. Однак основні тканинні рішення залишалися 
пострадянськими, а проблеми матеріального забезпечення  – хронічними. 
Особливо помітною була ситуація з польовим одностроєм. З моменту 
утворення України як суверенної держави армія була одягнена в камуфляжне 
спорядження забарвлення «Дубок», яке часто плутають з камуфляжем ВДВ 
СРСР «Бутан». Ці два камуфляжі й справді мають невеликі подібності. 
Військову форму «Дубок» розробили на початку 1980-х та прийняли на 
озброєння у 1984 році. В Українській армії камуфляж «Дубок» 
застосовувався до початку війни на сході України. Він погано маскував і 
морально застарів як бойова форма ще в нульових роках [88]. Незважаючи на 
окремі проєкти модернізації, системного оновлення до 2014 року не 
відбулося. 
     2.6. Сучасна уніформа Збройних Сил України та вплив традицій 
попередніх епох. 
Російська агресія проти України у 2014 році стала каталізатором 
радикальних змін у військовому однострої. До початку бойових дій ЗСУ не 
мали достатнього запасу якісної камуфльованої форми, а наявні зразки були 
76 
 
застарілими. У цих умовах забезпечення значною мірою здійснювалося 
волонтерами, приватними підприємствами та за рахунок придбання 
комерційної тактичної форми іноземного виробництва (Multicam, DPM, UCP 
тощо). Цей період став першим етапом практичного відходу від радянської 
уніформаційної системи: військові почали використовувати сучасні 
матеріали, легкі тканини зі структурою Rip-Stop, кишені модульного типу, 
вбудовані наколінники та інші елементи, характерні для армій НАТО. 
Паралельно відбувалася переоцінка ролі знаків розрізнення та необхідності 
оперативної уніфікації. На початку 2014 року на зміну «Дубку» прийшла  
«Гелетейка». Так її прозвали на честь колишнього міністра оборони Валерія 
Гелетея, при якому цю уніформу прийняли на озброєння. «Гелетейка» була 
набагато сучаснішою зручнішою та за рахунок нового піксельного 
камуфляжу ММ-14, забезпечувала гарне маскування в умовах українських 
пейзажів. Проте розробка цього однострою має свою не просту історію. У 
2012 році представники Норвезької компанії NFM привезли кілька зразків 
форми GARM, збиралися побудувати підприємство та налагодити 
виробництво військової форми, заснованої на моделі GARM. На жаль у той 
час стан фінансування на військову промисловість була не в кращому стані, 
тому норвежці вирішили що подальша співпраця безперспективна. Зразки 
привезеної форми були взяті Міністерством Оборони як зразок та запущено 
виробництво сумнозвісної «Гелетейки». Копіювання закордонних зразків 
зіграло злий жарт як з виробником, так і з простим солдатом. Уніформа 
успадкувала безліч елементів на кшталт спеціальних липучок та застібок 
(китель мав одночасно блискавку, гудзики та липучки), які просто не 
використовувалися солдатами ЗСУ, при цьому вартість виготовлення 
комплекту форми була досить високою. Крім підвищеної вартості, українська 
військова форма 2014 року мала небезпечний склад тканини. Плащова 
тканина з артикулом 2701 не була призначена для пошиття одягу, який 
контактує зі шкірою. Тканина складалася на більш ніж 80% із синтетичних 
матеріалів, і на 15-20% із бавовни. Форма з цієї тканини швидко спалахувала 
77 
 
з характерним запахом паленої гуми та плавилася. Температура горіння 
такого матеріалу може доходити до 800-900 градусів, а розплавлені шматки 
тканини можуть пропалити шкіру, м’язи та навіть пошкодити кістки, тим 
самим сильно скорочуючи шанси на виживання. Ця форма виконувала просте 
завдання “одягнути хоч у щось”. Експерти називали «Гелетейку» звичайною 
робою або спецівкою, яка просто була пофарбована в піксель, а солдати на 
передовій воліли цій формі будь-яку іншу [88]. 
У 2016 році було затверджено нову систему військової форми та знаків 
розрізнення, яка суттєво змінила вигляд українського воїна. Найважливішим 
елементом став цифровий камуфляж MM-14. Його розробили українські 
військові фахівці, врахувавши географічні особливості країни: поля, ліси, 
степи й урбанізовані зони. «Піксель» – це цифровий камуфляж, створений за 
аналогією з американським UCP і канадським CADPAT. Принцип кольору 
базується на розбитті плям на дрібні квадрати, які «розмивають» силует 
людини на середній відстані (30–100 м). Завдяки цьому бійця важко 
ідентифікувати навіть через оптику [89]. Він забезпечував значно 
ефективніше маскування, ніж радянські та пострадянські зразки, та 
відповідав сучасним тактичним вимогам. 
Паралельно було здійснено реформу символіки та рангів: 
● ліквідовано радянські вертикальні погони; 
● запроваджено плоскі планки-«стрічки», подібні до стандартів країн 
НАТО; 
● змінено систему беретів і кокард, запозичивши історичні мотиви УНР 
та українського козацтва. 
Цей етап можна вважати повним розривом із радянською традицією. У 
2017 році ЗСУ отримали вже нову форму розробкою якої займався відомий 
фахівець у галузі військового екіпірування Костянтин Лісник. Новий бойовий 
костюм Української армії вже розроблявся практично з нуля та враховував як 
особливості місцевості, так і потреби та відгуки бійців. Під час підготовки 
проєкту нової форми було враховано вимоги військових та специфіку 
78 
 
сучасних військових дій. Перші зразки були експериментально перевірені у 
реальних бойових умовах. Порівняно з попереднім поколінням форми були 
прибрані зайві елементи, які заважали або не використовувалися. Було 
вивчено передовий досвід країн НАТО та сучасні тенденції комерційних 
фірм. Підсумковий варіант військової форми відповідає не тільки військовим 
вимогам, а й вимогам економії. На “гелетейку” витрачалося 4,5 метри 
тканини, на нову форму – 3,6. Продумана конструкція та оптимізація 
виробництва дозволила заощадити на тканині, швейних операціях, яких 
приблизно на сто штук менше, крім того, вони простіші. Всі ці фактори також 
відбилися на доступнішій вартості комплекту [89]. 
Малюнки військової форми одягу укладені у Додатку 1 до Правил носіння 
військової форми одягу та знаків розрізнення військовослужбовцями 
Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та 
ліцеїстами військових ліцеїв. Форма відрізняється залежно від сезону 
(зима\літо), рангу службовця (Додаток 22)[91]. 
 Стандартний комплект для будь-яких збройних сил: 
Головні убори: бойове кепі 2 видів, панама, шапка-підшоломник, шапка 
зимова. 
Спорядження: костюм літній польовий (куртка, штани), костюм 
утеплювач (куртка штани), костюм вітро-, вологозахисний демісезонний, 
костюм вітро-, вологозахисний, сорочка бойова, рукавички демісезонні, 
рукавички зимові, шарф-труба літня, шарф-труба зимова, фуфайка (з 
короткими рукавами), труси, білизна для холодної погоди (сорочка зимова 
та кальсони зимові), шкарпетки літні (трекінгові), шкарпетки зимові 
(трекінгові). 
Взуття: черевики з високими берцями, капці казармові, бахіли утеплені, 
шкарпетки-вкладки утеплювальні. 
Далі наведено основні елементи спорядження, що зазнали найбільших 
змін та модифікацій. Кепка має стандартну форму таблетки з гербом України 
та коротким гнучким козирком, з боків є два люверси для вентиляції. 
79 
 
Головний убір цього типу ще називають “мазепинка”. Передбачається також 
і панама, яка покликана усунути недоліки стандартного кепі. Панама має 
широкі поля, шнур з фіксатором та великі вентиляційні отвори. Зимова шапка 
складається з голівки та нижньої частини з вушками та козирка. На козирку 
нашивається текстильна кокарда. Шапка виготовляється з флісу та 
трикотажного полотна типу softshell. Шапка підшоломник виконує функцію 
м’якого прошарку між головою та шоломом, має схожу із зимовою шапкою 
конструкцією, виготовляється повністю з флісу та не має козирка. Військова 
літня форма ЗСУ – основа  спорядження солдата і найчастіше піддається 
конструктивним змінам та оновленням. Костюм складається з куртки 
(кителя) та штанів. Куртка застібається за допомогою центральної 
внутрішньої застібки-блискавки з двома бігунками та текстильною 
застібкою. Блискавка зроблена досить добре, за військовими стандартами. 
Попри те, що блискавка менш надійна ніж гудзики, і не така проста в 
обслуговуванні, застебнути її можна набагато швидше, а від вітру вона 
захищає на порядок краще. Куртка має дві нагрудні та дві нарукавні кишені. 
Для розміщення нашивок пришиті текстильні велкро липучки. Конструкція 
скрізних кишень вважається особливо вдалим рішенням нової форми. 
Особливість їх у тому, що боєць отримує вільний доступ до вмісту кишень 
навіть з одягненим бронежилетом або у розвантажувальному жилеті. Такої 
опції немає навіть у дорогих комерційних екземплярах. На кителі є посилені 
лікті, в які вставляється спінений матеріал для захисту. На жаль наявність 
такого матеріалу погано впливає на мобільність та зручність, тому більшість 
солдатів ними не користуються. Рукави мають липучку з двома 
регулюваннями. Кишені на плечах стандартні невеликого розміру призначені 
для зберігання джгута. 
Штани від костюма з центральною внутрішньою застібкою-блискавкою та 
закриваються на канадський гудзик. Штани мають глибокі врізні кишені з 
того самого матеріалу, що й сама форма. У кишені легко можна помістити 
телефон, магазин АК чи AR-15. Для ременя передбачені досить широкі 
80 
 
шльовки для пояса, а також спеціальні утяжки які дозволяють обійтися без 
нього. Позаду кишені відсутні. Нижче розташовані бічні карго кишені. 
Передня частина клапана, що прикриває кишеню, пришита, як на штанах 
морської піхоти США. Об’єм кишені середній, але місткий. В області коліна 
є додатковий шар тканини на липучці для захисного спіненого матеріалу. 
Наприкінці штанини знаходиться кишеня на липучці для ІПП або джгута 
турнікета. Внизу штанини розташовується липучка для регулювання та 
шнурки.Багато елементів форми відповідають стандартам НАТО. Дана 
форма виготовляється у двох варіантах тканини: твіл або Ripstop. Твіл більш 
звичний і поширений варіант має більш щільну структуру і краще зберігає 
тепло, через це твіл частіше використовують на флоті. Ripstop порівняно 
новий вид тканини, який виготовляється з додаванням армуючого волокна, 
завдяки цьому матеріал з Ripstop дуже зносостійкий і погано рветься. 
Перехід на літню чи зимову форму одягу встановлюється відповідними 
наказами начальника гарнізону та дорученнями командувачів окремих родів 
військ Збройних сил України. При цьому документи вказують, при якій 
температурі повітря повинні носитися різні варіанти польової форми. Так, 
використання найлегшої зимової форми в гарнізонах передбачено від 0 до -5 
градусів, а в бойових умовах – від 5 градусів тепла до 10 градусів морозу. 
Зимова військова форма ЗСУ включає кілька комплектів утеплених 
костюмів, рукавички і теплу білизну. 
Другий етап війни  –  повномасштабне вторгнення 2022 року  – прискорив 
модернізацію військового одягу. Виробництво розширилося до десятків 
українських підприємств, що сприяло швидкій стандартизації та 
покращенню якості. 
Основними напрямами розвитку стали: удосконалення крою (посилені 
шви, анатомічний крій, інтегровані елементи насадки спорядження); 
використання нових тканин, включно з мембранними матеріалами, 
придатними для низьких температур; розробка зимових систем рівня 
81 
 
ECWCS, адаптованих до українського клімату; створення камуфляжів, 
малопомітних у ІЧ-спектрі, що знижують виявлення БПЛА. 
Крім того, уніформа стала спеціалізованою: для різних родів військ 
розробляються окремі варіанти крою, кольорів та оснащення, що відповідає 
міжнародним стандартам.  Multicam був розроблений у США як 
універсальний камуфляж, створений компанією Crye Precision (США) у 2002 
році. Головна мета «зливатися» з будь-яким середовищем, незалежно від 
пори року чи типу місцевості. Ефективно маскує у горах, пустелях, лісах і 
містах. Саме тому «мультикам» активно використовують Сили спеціальних 
операцій, десантники, розвідники та штурмові групи. Камуфляж працює 
завдяки плавним кольоровим градієнтам, які приховують контури тіла, 
роблячи рухомого бійця менш помітним. 
Особливості форми «мультикаму»: 
● Кольори. Використовують м’які відтінки зеленого, бежевого, 
коричневого з плавними переходами. 
● Тканина. Синтетичні матеріали з еластаном, антипиловим покриттям і 
вологостійким шаром, завдяки чому одяг легкий та комфортний. 
«Мультикам» – це вибір мобільних, швидких і технічно оснащених бійців. 
Там, де потрібна ініціатива й гнучкість він незамінний [89]. 
Знаками розрізнення на військовому одязі слугують погони, емблеми на 
комір, нарукавні та нагрудні знаки, берети та пілотки, беретні знаки та знаки 
на кашкет, нарукавні знаки відповідно до курсів навчання, ремені та 
аксесуари. Малюнки-ілюстрації укладені у Додатку 2 до Правил носіння 
військової форми одягу та знаків розрізнення військовослужбовцями 
Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та 
ліцеїстами військових ліцеїв. При приналежність до окремого підрозділу 
свідчить не тільки різна форма знаків, але і їх кольорова гама (Додаток 23) 
[91]. 
Знаки розрізнення для солдатів і сержантів включають нашивки, стрічки, 
та шеврони, які розташовуються на рукавах або комірі військової форми. Ці 
82 
 
знаки мають різні кольори та форми, що дозволяє легко визначити звання 
військовослужбовця (Додаток 24). 
Перед знаками розрізнення для солдатів і сержантів розташовані наступні: 
Солдат: одна стрічка. 
Старший солдат: дві стрічки. 
Молодший сержант: три стрічки. 
Сержант: одна широка стрічка. 
Старший сержант: одна широка та одна вузька стрічки. 
Головний сержант: дві широкі стрічки. 
Старший головний сержант: три широкі стрічки. 
Ці знаки дозволяють швидко визначити ранг солдатів та сержантів у 
польових умовах і забезпечують чітку ідентифікацію на полі бою [92]. 
Знаки розрізнення для офіцерів мають більш складну систему і включають 
погони з зірками та іншими символами. Ці знаки дозволяють визначити 
звання від молодшого лейтенанта до полковника. 
Перед знаками розрізнення для офіцерів розташовані наступні: 
Молодший лейтенант: одна зірка на погоні. 
Лейтенант: дві зірки. 
Старший лейтенант: три зірки. 
Капітан: чотири зірки. 
Майор: одна велика зірка. 
Підполковник: дві великі зірки. 
Полковник: три великі зірки. 
Ці знаки не тільки визначають військове звання, але й відображають 
рівень відповідальності та повноважень офіцера у військовій ієрархії. 
Офіцери можуть носити шеврони збройних сил України, які відображають 
їхню приналежність до армії . 
Знаки розрізнення є невід'ємною частиною військової культури та 
дисципліни. Вони не лише допомагають визначити звання та посаду, але й 
83 
 
відіграють важливу роль у підтриманні порядку та структури у Збройних 
Силах України. Правильне носіння знаків розрізнення демонструє повагу до 
військових традицій та сприяє створенню позитивного іміджу Збройних Сил 
України. 
Знаки розрізнення також забезпечують оперативну ідентифікацію 
командирів та підлеглих, що є особливо важливим під час виконання бойових 
завдань. Вони допомагають швидко встановити ієрархію та розподіл 
обов'язків, що сприяє ефективності військових операцій. [92]. 
Військова форма ЗСУ 2025 року – це результат балансу між національною 
ідентичністю та передовими технологіями. Форма піксель уособлює єдність 
армії, а військова форма мультикам її сучасність і гнучкість. Центральне 
управління розвитку матеріального забезпечення Міноборони України 
затвердило новий камуфляжний малюнок ММ-25, який має поступово 
замінити нинішній ММ-14. Нову форму почнуть виготовляти для особового 
складу ЗСУ, однак її офіційний вигляд наразі не оприлюднюється. За даними 
профільних ресурсів "Boroshno News" та First Division, ММ-25 фактично є 
копією знаменитого світового камуфляжу Multicam. Однак перехід на новий 
візерунок не буде швидким - через велику чисельність війська це може 
тривати кілька років [90].  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
84 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
РОЗДІЛ 3. Стильові елементи та національна ідентичність 
      3.1. Народні та етнокультурні мотиви в уніформі 
Державний Герб України – знак , що уособлює нашу історію, культуру, 
традиції, боротьбу за свободу. Він є незмінною частиною нашої національної 
ідентичності. Існує понад тридцять теорій походження і значення Тризуба –
сокіл, якір, знак триєдності світу, слово “воля” та багато інших [93]. 
Як етнокультурний мотив, тризуб виконує кілька ключових функцій: 
- Національна ідентичність: Він є незмінною частиною української 
національної ідентичності, нагадуючи про безперервність та тривалість 
історичного розвитку народу. 
- Символ боротьби та нескореності: У різні історичні періоди, особливо 
під час визвольних змагань 1917–1920 років та в сучасній боротьбі за 
незалежність, тризуб став потужним символом опору, гідності та 
прагнення до свободи. 
- Єдність та соборність земель: Прийняття тризуба гербом Української 
Народної Республіки у 1918 році мало на меті підкреслити ідею 
об'єднання всіх етнічних українських земель в одній державі. 
85 
 
- Мистецькі інтерпретації: Мотив тризуба широко використовується в 
сучасному мистецтві, дизайні, літературі та фольклорі. Його 
зображення можна побачити на одязі, аксесуарах, шевронах 
військових, що свідчить про його живу легенду та актуальність. 
Навесні 1918 р. власним знаком на кашкет обзавелися військовики 1-го 
куреня (батальйону) Січових Стрільців, сформованого з галицьких українців, 
що потрапили у російський полон під час Першої світової війни. Він мав 
вигляд щита із зображенням Архістратига Михаїла, що тримає в руках 
пломеніючий меч і прямокутний щит, на якому зображення лева. Над фігурою 
архистратига – Тризуб .  
Прихід до влади 29 квітня 1918 р. Гетьмана Павла Скоропадського не 
позначився на державній символіці – Тризуб та блакитно-жовтий прапор УНР 
надалі використовувалися як атрибути Української Держави. На час правління 
Гетьмана припадає утвердження Тризуба у військовій символіці. Наказом 
Військовій Офіції від 6 червня 1918 р. ч. 207 введено кокарду для головних 
уборів, затверджену Гетьманом 17 травня. Ця кокарда являла собою 
штамповану золоту опуклу ребристу “зірочку” круглої форми діаметром 27 
мм. На “зірочку” накладався кружок 18 мм в діаметрі, покритий блакитною 
емаллю, зі золотим обідком та “гербом Української Держави”. При 
виготовленні кокарди для козаків (тобто рядового складу) замість емалі мала 
використовуватися фарба. Своєю формою нова кокарда розривала з 
російськими традиціями і, на відміну від російських зразків, була єдиною для 
старшин (офіцерів) та козаків. 
Військовики гетьманської гвардії – Окремої Сердюцької дивізії – 
відповідно до наказу Військовій Офіції від 31 серпня 1918 р. ч. 461 мали 
носити замість кокарди так звану “зорю”. “Зоря” складалася з чотирьох пучків 
променів, між якими розміщувалися булави, у центрі  був круг із зображенням 
Тризуба. Цікаво, що на сучасному етапі видозмінене зображення цієї “зорі” 
використовується в нарукавній емблемі Окремого полку Президента України, 
86 
 
воно покладено в основу емблеми на стінку кашкета військовиків Почесної 
варти, що носять форму одягу Сухопутних військ. [48].  
 26 січня 1919 р. Військове міністерство УНР 
запровадило металевий знак на головний убір з 
 
зображенням тризуба [31]. Така кокарда, зокрема, 
   
збереглася у слідчій справі в Галузевому державному 
 
архіві Служби безпеки України (Мал. 9).  
 
Галицька Армія мала окрему форму одягу, 
Мал.9. Кокарда 
УНР з архіву встановлену 22 квітня 1919 р. На шапці-“мазепинці” 
Служби безпеки військовики мали носити “відзнаку” у вигляді 
України 
кружка діаметром 2,5 см сріблястого (для рядових та 
підстаршин) чи золотистого (для старшин) кольору. На “відзнаці” 
зображався Тризуб. Також використовувалися кокарди з емаллю, на яких 
Тризуб доповнювали літери “У.Р.” (Українська Республіка)[48]. 
Із кінця 1920-х у Галичині й на Волині, що опинилися під польським 
пануванням, використання українських символів стали забороняти. 
Особливо Тризуба. У тогочасній українській пресі, приміром, гучною 
була справа селянина Ілька Середи, якого Окружний суд у Коломиї визнав 
винним у тому, що «у Вербівцях у лютому 1930 року дозволив повісити 
тризуб на заслоні читальні “Просвіти”». У вироку зазначалося: «Відомим 
є, що "Тризуб" уживався за часів Володимира Великого як знак 
української держави і що під час польсько-української боротьби в 1918-19 
роках був прийнятий і вважався українцями за знак української держави 
("Соборної України") і як такий є виразом їхньої ворожого ставлення до 
поляків і вживаний цими шовіністично налаштованими силами за всякої 
нагоди, адже йдеться про підкреслення цього неприязного ставлення 
українців до поляків, невизнання польської державності. Розміщення 
"тризуба" на сценічних лаштунках слід відтак уважати публічною 
демонстрацією щодо польських властей і зневагою цих властей і їхніх 
розпоряджень…»[94]. 
87 
 
Якщо підпілля ОУН на заборони відповідало опором, то українські 
організації, що діяли легально, вдавалися до хитрощів, комбінуючи у своїх 
емблемах і відзнаках абревіатури й інші елементи, що разом укладалися у 
форму, схожу на Тризуб. Так, наприклад, виглядала емблема Українського 
спортового клубу «Беркут» із Перемишля чи пам’ятна відзнака з нагоди 
950-ліття хрещення України-Руси [94]. 
Роберт Лісовський став автором емблеми Організації українських 
націоналістів. Її Провід 1929 року оголосив конкурс на відзнаку. Підсумки 
оголошено на початку 1932-го: 
«І. Подаємо до відома членству ОУН, що з надісланих проектів 
відзнаки-гербу ОУН прийнято проект, поданий артистом-маляром проф. 
Р. Лісовським. Репродукцію відзнаки-гербу подаємо окремою відбиткою 
як прилогу до біжучого числа "Розбудови Нації". 
ІІ. Принятий герб ОУН буде уживаний як 
 
відзнака для членів ОУН, на прапорі, печатках, 
 фірмових блянкетах, на окладинці офіційного 
   органу ОУН, тощо, отже всюди там, де йде про 
 офіційний виступ ОУН на зовні». 
 Відзнака ОУН авторства Лісовського виглядає 
Мал.10.Емблема так: на синьому щиті стилізований золотий Тризуб із 
ОУН.  
двосічним мечем замість середнього «зуба». Доволі 
часто цю емблему використовували й без щита (Мал.10) [94].  
Характерною ознакою приналежності до УПА були ремені з 
тризубами на пряжках. Вперше вони з'явилися на однострої української полії 
лї Генеральї юї Губернії у 1940-1941 рр. і були кількох  
типів. Рядовий та підстаршинський склад  
використовував пряжки, що за формою і способом    
застібання нагадували німецькі. Зображення на них  
було таке ж, як і на відзнаці Легіону Р.Сушка - тризуб та 
Мал.11.Пряжка 
напис «Слава Україні». У Повстанчій армії пряжки з УПА  
88 
 
українським гербом почали використовуватися вже з перших місяців її 
існування. Вони були різні за формою та способом виготовлення: одні 
переробляли з німецьких, інші-з радянських офіцерських,  вирізуючи зірку та 
накладаючи тризуб. Найбільш вживаними були пряжки, які вирізували з 
використаних гарматних гільз: вони були практично однотипними і 
відрізнялися лише розміром та деякими деталями. Зустрічалися також 
пряжки, виготовлені за індивідуальними проектами вояків шляхом 
виготовлення форм та відливання з металу (Мал.11), або карбування [96].  
У Центральному державному архіві вищих органів влади та 
управління України в Києві зберігаються матеріали, які, власне, і стали 
основою створення варіанта нарукавних емблем для військовослужбовців 
Збройних Сил України. Це насамперед наказ Головної Управи військ УНР № 
113 від 30 липня 1919 року про встановлення спеціальної відзнаки 
українських вояків – нарукавного  знака у вигляді тризуба кольору родів 
військ (Додаток 25.А) та наказ Головній Управі Генерального Штабу Війська 
УНР число 16 від 30 березня 1920 року, який уточнював вигляд і правила 
носіння нарукавного знака (Додаток 25.Б)[95]. 
Сьогодні символ тризубу є усюди: на шевронах нашого війська, на 
прапорах, логотипах, на одязі та аксесуарах. Він нагадує про нашу боротьбу, 
гідність і про те, що Україна – сильна та незалежна держава [93]. 
      3.2. Питання тяглості національної військової традиції 
Питання тяглості національної військової традиції є одним із ключових 
у дослідженні еволюції української військової уніформи ХХ–ХХІ ст., 
оскільки саме у формі, знаках розрізнення та символіці найбільш наочно 
відображається безперервність історичного розвитку збройної боротьби за 
державність. Військова уніформа в українському контексті виступає не лише 
практичним елементом матеріального забезпечення війська, а й важливим 
засобом репрезентації ідеологічних, політичних та культурних цінностей, що 
формують національну ідентичність. 
89 
 
На відміну від держав із тривалою традицією регулярних збройних сил, 
українська військова традиція ХХ ст. формувалася в умовах перерваної 
державності, окупацій та підпільної боротьби. Це зумовило специфічний 
характер тяглості – не інституційної, а насамперед символічної та культурної. 
Саме уніформа стала тим носієм пам’яті, через який передавалися уявлення 
про «українське військо» від покоління до покоління. 
Початковий етап формування модерної української військової традиції 
пов’язаний із діяльністю Легіону Українських Січових Стрільців у складі 
австро-угорської армії. Попри формальну належність до імперського війська, 
УСС свідомо вибудовували власну візуальну ідентичність. Це проявлялося у 
використанні національної символіки (тризуба), специфічних знаків 
розрізнення, а також у впровадженні мазепинки як характерного головного 
убору. Важливо, що ці елементи не були випадковими – вони апелювали до 
козацької спадщини та української історичної традиції, закладаючи основу 
майбутньої тяглості [97]. 
У період Української революції 1917–1921 рр. та формування Армії 
Української Народної Республіки й Української Галицької Армії відбувся 
якісно новий етап у розвитку національної військової уніформи. Саме в цей 
час здійснюються спроби інституційного оформлення української військової 
традиції через нормативне закріплення уніформи, звань і знаків розрізнення. 
Накази Армії УНР про уніформу 1919 р. засвідчують прагнення створити 
єдину систему однострою, яка б поєднувала європейські військові стандарти 
з українською національною символікою, насамперед тризубом як 
державним знаком [98]. 
Українська Галицька Армія, перебуваючи у специфічних політичних і 
військових умовах, сформувала власні варіанти відзнак та кокард, що 
підкреслювали регіональну особливість, але водночас залишалися в межах 
загальноукраїнської традиції. Дослідники відзначають, що саме уніформа 
УГА стала прикладом поєднання практичності, європейського військового 
крою та національного символічного наповнення [99]. 
90 
 
Поразка визвольних змагань і встановлення радянської влади призвели 
до переривання інституційної тяглості української військової традиції. Однак 
її ідейна й символічна спадщина була збережена в середовищі еміграції та 
підпільного руху. Українська повстанська армія, що діяла в 1942–1954 рр., 
стала важливим ланцюгом передачі цієї традиції. УПА не мала змоги 
створити стандартизовану уніформу, проте свідомо формувала власну 
систему звань, відзнак і символів, які апелювали до попередніх визвольних 
формацій. Тризуб, червоно-чорна символіка, нарукавні пов’язки та нашивки 
виконували не лише ідентифікаційну, а й потужну ідеологічну функцію [100]. 
У радянський період українська військова символіка була 
маргіналізована або заборонена, однак пам’ять про неї зберігалася в 
історичних дослідженнях, музейних колекціях, реконструкторських 
ініціативах та родинних наративах. Саме ці форми збереження стали 
підґрунтям для відновлення тяглості після проголошення незалежності 
України у 1991 р. 
Перші роки існування Збройних Сил України характеризувалися 
значною спадковістю радянської військової моделі, зокрема в уніформі та 
системі звань. Проте з початком російсько-української війни процес 
переосмислення військової традиції набув прискорення. Уніформа нового 
зразка, впроваджена з 2015 р., демонструє свідоме звернення до історичної 
спадщини: відновлюються національні символи, вводяться почесні 
найменування підрозділів, що апелюють до УСС, УНР, УГА та УПА, а також 
відбувається відмова від радянської візуальної символіки  (Додаток 26)[101]. 
Після 2016 року парадна форма ЗСУ зазнала докорінної реформи, що 
відмовилася від радянської естетики на користь історичних зразків: 
- силуетні рішення нагадують парадні мундири Армії УНР та УГА; 
- колірна палітра чітко відсилає до “стрілецького” та “галицького” 
зразків; 
- металеві ґудзики з тризубом повторюють традицію УНР; 
91 
 
- шеврони почесної варти містять елементи Київського геральдичного 
стилю часів УНР. 
Для окремих підрозділів (морська піхота, десант) створено уніформу, 
що зберігає елементи, характерні для їхніх історичних попередників. 
Українська уніформа ХХ ст. послідовно тяжіла до стриманої палітри – 
польовий  сірий, оливковий, мишастий, попелястий. Ці барви характерні для 
УСС, УГА, Армії УНР та УПА. У сучасних зразках ця традиція збереглася у 
таких формах: 
- розвиток власних українських камуфляжів (ММ-14, пізніші 
модифікації); 
- використання сірого та оливкового кольорів у парадній формі; 
- стилізація історичного «стрілецького сірого» у формі почесних 
підрозділів. 
Таке рішення має не лише естетичне, а й символічне значення – барви 
слугують візуальним містком між усіма поколіннями українських 
військових.  
Сучасна українська військова уніформа є прикладом синтезу – вона 
поєднує функціональність і стандарти НАТО з національною символікою та 
історичними алюзіями. У цьому полягає специфіка сучасної тяглості: вона не 
відтворює буквально історичні зразки, а переосмислює їх відповідно до 
потреб сучасного війська та держави. 
Таким чином, тяглість національної військової традиції в українській 
уніформі реалізується через символіку, систему звань, стилістичні елементи 
та культурну пам’ять. Військова форма стає своєрідним «візуальним 
архівом» української історії, що поєднує визвольні змагання ХХ ст. із 
сучасною боротьбою за незалежність і суверенітет України 
У сучасних Збройних Силах України елементи культури пам’яті 
інтегруються безпосередньо в повсякденну військову практику. Це 
проявляється у використанні історичних назв підрозділів, почесних відзнак, 
символіки та стилістичних алюзій на уніформі. Таким чином, сучасний 
92 
 
військовий однострій виконує не лише функціональну, а й меморіальну роль, 
слугуючи засобом усвідомлення спадковості між поколіннями українських 
воїнів [101]. 
      3.3. Відображення української військової форми у сучасній культурі 
пам’яті та реконструкції 
У сучасному українському суспільстві військова уніформа виступає не 
лише елементом матеріальної культури війська, але й важливим складником 
культури пам’яті, через який відбувається осмислення та репрезентація 
історичного досвіду збройної боротьби за незалежність. Відновлення 
інтересу до національної військової традиції після 1991 р., а особливо після 
2014 р., актуалізувало уніформу як візуальний символ спадкоємності, 
героїзму та національної ідентичності. 
Однією з ключових форм збереження та трансляції історичної пам’яті 
є музейна діяльність. У фондах Національного військово-історичного музею 
України, Національного музею історії України, регіональних військово-
історичних музеїв зберігаються оригінальні зразки одностроїв, головних 
уборів, знаків розрізнення та елементів спорядження Українських Січових 
Стрільців, Армії УНР, Української Галицької Армії та Української 
повстанської армії. Ці експонати не лише ілюструють матеріальну сторону 
військової історії, але й слугують джерелами для наукових досліджень та 
реконструкцій [100]. 
Однією з ключових форм збереження та популяризації історичної 
військової уніформи в Україні є діяльність військово-історичних 
реконструкторських клубів. Вони виконують роль своєрідних «живих 
лабораторій» історії, де однострій перестає бути музейним експонатом і 
повертається в публічний простір у вигляді реконструйованого образу воїна 
певної епохи. На відміну від суто академічних досліджень, реконструкція 
апелює до візуального та емоційного сприйняття, що значно розширює 
аудиторію й сприяє популяризації історичних знань. 
93 
 
Клуб історичних реконструкцій «Патріот» (м. Тернопіль), Військово-
історичного клубу "Повстанець" (м.Київ), «Товариство пошуку жертв війни 
“Пам’ять”» – це реконструкторські спільноти, які спеціалізуються на 
періодах Українських Січових Стрільців, Армії УНР, Української Галицької 
Армії та Української повстанської армії, здійснюють детальне відтворення 
уніформи на основі архівних документів, музейних зразків, фотографій та 
мемуарних джерел. Така діяльність нерідко має міждисциплінарний 
характер, поєднуючи історію, уніформологію, текстильні технології та 
прикладне мистецтво. Завдяки цьому реконструкція стає не спрощеною 
стилізацією, а формою науково обґрунтованої інтерпретації історичного 
однострою. 
Важливою є і меморіальна функція реконструкторського руху. Участь 
реконструкторів у державних і громадських заходах – днях пам’яті, 
військових річницях, відкритті пам’ятників, історичних фестивалях — 
сприяє закріпленню образу українського воїна в колективній свідомості 
(Додаток 27).  
Після 2014 року, а особливо з початком повномасштабної війни Росії 
проти України, значення реконструкторського руху істотно зросло. В умовах 
сучасного конфлікту історична уніформа та символіка набули нового 
смислового навантаження – вони стали інструментом моральної підтримки, 
нагадуванням про тривалість і спадковість боротьби за незалежність. Багато 
реконструкторів долучилися до лав Збройних Сил України або 
волонтерських ініціатив, а історичні образи УСС, УНР, УГА та УПА активно 
використовуються в інформаційно-просвітницьких проєктах, патріотичних 
виставках і соціальній рекламі. 
Окрему роль відіграє співпраця реконструкторських клубів з музеями. 
Національний військово-історичний музей України, регіональні історичні 
музеї та меморіальні комплекси дедалі частіше залучають реконструкторів до 
створення експозицій, підготовки реконструкцій одностроїв та консультацій 
щодо автентичності представлених зразків. У результаті формується 
94 
 
міждисциплінарний простір, де наукові дослідження поєднуються з 
практичним відтворенням матеріальної культури війська. 
Окремим напрямом репрезентації військової форми є сучасні 
меморіальні практики. Відтворення історичних елементів у почесних вартах, 
церемоніальних одностроях, пам’ятних заходах та військових ритуалах 
сприяє закріпленню в суспільній свідомості образу українського воїна як 
спадкоємця багатовікової традиції. У цьому контексті уніформа виступає не 
просто історичним костюмом, а символічним містком між минулим і 
сучасністю. 
Значний вплив на культуру пам’яті має і сучасне мистецтво – кіно, 
образотворче мистецтво, графічний дизайн, ілюстрація. Саме візуальні медіа 
відіграють ключову роль у формуванні колективної та культурної пам’яті, 
оскільки створюють емоційно насичені образи минулого, які замінюють 
безпосередній історичний досвід [102]. У фільмах, документальних проєктах 
і музейних виставках дедалі частіше з’являються візуально відтворені образи 
вояків Українських січових стрільців, Армії УНР, Української галицької 
армії та Української повстанської армії, що формують у масовій свідомості 
цілісний візуальний канон українського військового образу. Такі 
репрезентації, навіть будучи художніми інтерпретаціями, зазвичай базуються 
на результатах історичних та уніформологічних досліджень і сприяють 
популяризації наукових знань [103]. 
Документально-ігровий фільм «Легіон. Хроніка Української Галицької 
Армії 1918 –1919 рр.» є продовженням циклу пізнавальних фільмів з історії 
України першої половини ХХ століття (Додаток 28). Його сюжетна лінія 
створена на основі спогадів очевидців та мемуарних джерел, що відповідає 
концепції «місць пам’яті», де візуальна реконструкція доповнює письмові 
свідчення [104]. У скрупульозних реконструкціях уніформи, спорядження та 
знаків розрізнення перед глядачем постає образ українського січового 
стрільця та вояка УГА, максимально наближений до історичних зразків, 
відомих за працями І. Крип’якевича, Б. Гнатевича та сучасних досліджень Я. 
95 
 
Тинченка [105]. Через призму подій сьогодення фільм дозволяє глибше 
зрозуміти мотивацію та діяння історичних персонажів, актуалізуючи досвід 
національно-визвольної боротьби . 
Історично-драматичний фільм «Жива» (2016), знятий львівським 
режисером Тарасом Химичем, ґрунтується на реальних подіях з життя 
зв’язкової УПА Анни Попович. Візуальний образ героїні, зокрема її одяг і 
повстанська уніформа, відтворює характерні риси повсякденного та 
напіввійськового вбрання учасників українського підпілля 1940-х років, що 
підтверджується науковими працями з історії УПА та ролі жінок у 
визвольному русі. Фільм акцентує на екзистенційному виборі та жертовності 
повстанців, формуючи в глядача емпатійне сприйняття минулого та 
переосмислення радянських стереотипів [106]. 
Таким чином, кінематографічні проєкти, що спираються на історичні 
джерела та уніформологічні дослідження, виконують важливу функцію у 
формуванні історичної пам’яті. Вони не лише популяризують знання про 
українські визвольні змагання, але й створюють стійкі візуальні образи, які 
закріплюються в суспільній свідомості як символи боротьби, ідентичності та 
державницької традиції [102].  
У сучасній гуманітарній науці військова уніформа розглядається не 
лише як історичний артефакт, а як важливий елемент культури пам’яті, що 
формує уявлення суспільства про минуле та забезпечує зв’язок між 
історичним досвідом і сучасністю. В українському контексті ця функція 
уніформи набуває особливої ваги з огляду на тривалу боротьбу за 
незалежність та актуальний збройний конфлікт, який актуалізував потребу в 
осмисленні й візуалізації національної військової традиції. Відображення 
української військової уніформи в культурі пам’яті та реконструкції є 
важливим чинником збереження національної військової традиції. Через 
музейні експозиції, реконструкторський рух, меморіальні практики та 
сучасну військову культуру уніформа перетворюється на активний елемент 
96 
 
історичної пам’яті, що поєднує минуле, сучасне та майбутнє української 
державності. 
Українська військова уніформа виступає потужним символом 
національної ідентичності, героїзму та спадкоємності військових традицій. 
Через музеї, реконструкторські клуби та кінематограф вона стає доступним і 
емоційно насиченим способом пізнання історії, сприяючи формуванню 
колективної пам’яті. Уніформа виконує меморіальну функцію, закріплюючи 
в свідомості образ українського воїна як носія державницької традиції. Її 
відображення в сучасній культурі поєднує минуле, сучасне та майбутнє, 
підвищуючи історичну обізнаність і патріотичне самосприйняття 
суспільства. 
 
 
ВИСНОВКИ 
Сучасна військова форма – це результат десятиліть розвитку 
камуфляжних технологій і бойового досвіду.  Головна мета такого одягу: 
захистити, замаскувати і забезпечити комфорт військовослужбовця в будь-
яких умовах [89]. Розвиток української військової уніформи є показником не 
лише еволюції військової справи, але й формування політичної 
самосвідомості та національної ідентичності. На основі аналізу уніформи 
Українських Січових Стрільців, Армії УНР, Української Галицької армії, 
УПА та сучасних Збройних Сил України простежується чітка тяглість 
традицій, що відображає поступ українського державотворення. 
Першим зразком уніформи українського регулярного зразка стала 
форма Українських Січових Стрільців (УСС). Вона вирізнялася стриманістю, 
практичністю та національними маркерами, такими як мазепинка, сірий 
стрілецький однострій, синьо-жовта стрічка, відзнаки зі стилізованим 
тризубом. Ця уніформа стала фундаментом українського військового стилю 
й одним із перших практичних втілень ідеї національної армії. 
97 
 
Важливою сходинкою у розвитку національного однострою стала 
Армія УНР, що сформувала комплексні спроби уніфікації військового одягу. 
Хоча її однострої були строкатими через використання австрійського, 
російського, німецького та трофейного одягу, українські командування 
послідовно впроваджувало власні елементи: мазепинки, петлиці, відзнаки із 
тризубом, жовто-блакитні кокарди, уніфіковані зразки мундирів. УНР стала 
першим державним утворенням, що намагалося впровадити стандарти 
української військової форми на урядовому рівні. 
Ключовим етапом стала уніформа Української Галицької армії (УГА). 
Її формування відбувалося в умовах війни та дефіциту ресурсів, однак УГА 
виробила власний впізнаваний стиль. Основою однострою стали елементи 
австрійської форми, але символічна система була цілком українською: 
рудавий або сірий одяг, австрійські гімнастерки, шапки “мазепинки” та 
“вишиті відзнаки”, нарукавні емблеми у вигляді золотого лева. УГА також 
впровадила чітку систему рангів та службових знаків, що свідчило про 
високий рівень організації та дисципліни. Саме УГА в значній мірі закріпила 
ідею українського військового стилю як комбінації практичності, дисципліни 
та символічної національної виразності. 
Особливу роль у тяглості традицій відіграла Українська повстанська 
армія (УПА). Вона не мала можливості створювати стандартизований 
однострій, але попри це сформувала впізнаваний образ повстанця. В умовах 
підпілля уніформа була комбінованою: цивільний одяг, радянські, польські 
та німецькі елементи, однак доповнювалися однозначними національними 
атрибутами – тризуби, нашивки, нарукавні емблеми з ідеологічними 
символами, червоно-чорні стрічки. Гнучкість і практичність стали 
ключовими характеристиками уніформи УПА, але водночас у ній 
закріпилися ідентифікаційні елементи, які формували образ українського 
партизана. 
Період після 1991 року ознаменував процес відходу від радянської 
візуальної моделі. Формування ЗСУ супроводжувалося повільними, але 
98 
 
неминучими змінами: нові кокарди, заміна знаків розрізнення, впровадження 
перших українських камуфляжів, реформа парадної форми. Найпотужніші 
трансформації відбулися після 2014 року. Запровадження камуфляжу ММ-
14, сучасного тактичного спорядження, нових парадних комплектів та знаків 
розрізнення, повернення мазепинки, а також впровадження історичних 
кольорових кодів стало частиною великої реформи — переходу до стильової 
моделі, заснованої на тяглості традиції від УСС, УНР, УГА та УПА. 
Сучасна уніформа Збройних Сил України є вже не просто 
функціональним елементом екіпірування. Вона виступає маркером 
державності, символом опору та складовою культурної пам’яті. Поєднання 
високотехнологічності, адаптивності до умов сучасного бою та історичних 
елементів засвідчує зрілість українського військового стильового коду. 
Відродження мазепинки, впровадження стрілецького кольору, нових кокард 
з тризубом, стилізованих нарукавних емблем та символів підтверджує, що 
сучасна українська армія усвідомлено продовжує справу своїх попередників. 
Отже, розвитку української військової уніформи притаманна виразна 
історична тяглість, яка простежується від легіону УСС до сьогоднішніх ЗСУ. 
Вона відображає шлях українського народу: від боротьби за визнання, через 
періоди втрат і підпільної боротьби, до формування сучасної, 
високопрофесійної армії, яка є носієм національної військової традиції та 
символом державної самоідентифікації. 
Українська уніформа є носієм культури, історії та пам’яті – і сьогодні 
вона виконує не лише практичну, але й глибоко символічну функцію, 
поєднуючи минуле, сучасність і майбутнє українського війська. 
 
 
 
 
 
 
99 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
1.Славутич Є.В. Військовий костюм в Гетьманщині: історико-
уніформологічне дослідження / Є.В. Славутич : автореф. дис. на здобуття 
наук. ступеня канд. іст. наук. – Київ : Національна академія наук України; 
Інститут історії України. – 2008. – 20 с, 5 
2.Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ. 
навч. закл. / І.Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В.В. Томазов, М.Ф. 
Дмитрієнко [та ін.]. – К. : Либідь, 2008. – 520 с., 479 
3.Тетяна ЮРОВА. ГЕНЕЗА БОЙОВИХ ОДНОСТРОЇВ СУХОПУТНИХ 
ВІЙСЬК СИРІЙСЬКОЇ АРАБСЬКОЇ АРМІЇ-ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ 
МЕРИДІАН. ЕЛЕКТРОННИЙ НАУКОВИЙ ФАХОВИЙ ЖУРНАЛ 
4.https://metinvest-smc.com/ua/articles/staleva-armijska-kaska-chu-vse-tak-
prosto/?srsltid=AfmBOooMNpGi5VcF2nTDno_8k0J3ecfAZoaHZ1un1HisADuO
96jz0vD0 
5.Воргач Д. А. Уніформа легіону Українських Січових Стрільців / Д. А. 
Воргач ; наук. кер. Ф. М. Проданюк // Наукові розробки молоді на 
сучасному етапі : тези доповідей XVIII Всеукраїнської наукової конференції 
молодих вчених та студентів (18-19 квітня 2019 р., Київ). - Київ : КНУТД, 
2019. - Т. 3 : Економіка інноваційної діяльності підприємств. - С. 547-548. 
6. S. Maza, ‘Uniforms: The Social Imaginary in Balzac’s La Cousine Bette’, 
French Politics, Culture and Society, vol. 19, no. 2, 2001, p. 21. 
100 
 
7. Олег Осіпович- Основні елементи військової форми ЗСУ та їх 
використання. Cтаття - https://santmat.net.ua/osnovni-elementy-viis-kovoi-
formy-zsu-ta-ikh-vykorystannia/?utm 
8. Australian Army Journal. Volume 2, Number 2.Sean Kikkert. Military 
Uniforms: The Psychological Dimension 
9. Бережинский В. Методология военно-исторического исследования / В. 
Бережинский. – К. : НИЦ ГП ВСУ, 2001. – 33 с, 3 
10. Бережинский В. Структура и уровни военно-исторического 
исследования / В. Бережинский. – К. : НИЦ ГП ВСУ; УИВИ, 2002. – 40 с., 4 
11. Вісник НАКККіМ № 4’2014- Карпов.В.В. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ 
ДОСЛІДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СИМВОЛІКИ УКРАЇНИ  
12.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/serpen/6/1914-u-lvovi-bulo-
stvoreno-legion-ukrayinskyh-sichovyh-strilciv 
13.https://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CU%5
CK%5CUkrainianSichRiflemen.htm&utm 
14.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/serpen/6/1914-u-lvovi-bulo-
stvoreno-legion-ukrayinskyh-sichovyh-strilciv 
15. Ющенко, М. (2024). Петлиці Легіону УСС в 1914–1919 рр . Стрій, (5), 
91–102.  
16.  Микола Угрин-Безгрішний .Нарис історії Українських Січових 
Стрільців. Частина 1 · Істор. Праця, 1923 
17.https://www.ucrainarma.org/ww_i_and_interwar/petlyci-legionu-uss.html 
18. Петро Содол.  Енциклопедія України , том 5 (1993) 
https://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CU%5C
K%5CUkrainianSichRiflemen.htm&utm 
19. https://artefact.org.ua/history/yak-viglyadala-viyskova-forma-legionu-
uss.html?utm 
20.https://er.knutd.edu.ua/bitstream/123456789/14272/1/NRMSE2019_V3_P547-
548.pdf 
21. https://hromada.hu/2014/nom_127/istorija/smoloskyp.html 
22. Кудлай О. Уряд Української Народної Республіки: інституційне 
становлення, основні напрями діяльності (червень 1917 — квітень 1918 рр.). 
Київ: Ін-т історії України НАН України, 2025. 580 с.  
23. Є. Пінак, М. Чмир, «Військо української революції 1917 - 1921 років». 
101 
 
24. https://www.vijsko.org/Chmyr_kokarda.htm 
25. Дмитро Дорошенко.Історія України, 1917-1923 рр. Том 1. Доба 
Центральної Ради.   
26. https://nvimu.com.ua/novyny/view_fondu/534?utm 
27. https://gazeta.ua/articles/events-journal/_do-kiyeva-pribuli-
sinozhupanniki/375445?utm 
28. https://nvimu.com.ua/novyny/view_article/520 
29. ЦДКФФА України, А-80, П-329 
30. ЦДАВОУ. – Ф. 4404. – Оп. 1. – Спр. 310. – Арк. 1. 
31. Тинченко Ярослав. Армии Украины 1917–1920 гг. Москва: Восточный 
горизонт, 2002. 
32. Виїзд першого куріня з фрайштадського табору // Вістник політики, 
літератури й життя. Відень, 1918. 17 березня. Ч.11(194). С.162-163 
33. ЦДАВО України, ф.3766, оп.1, спр.45, арк.22. 
34. ЦДАВОУ. – Ф. 4404. – Оп. 1. – Спр. 309. – Арк. 7-зв. 
35. Чмир М. Ще про знаки розрізнення синьожупанників  // Знак. – 2018. – 
Ч. 75. – С. 6. 
36. Бутович М. Формування Сірої Дивізії... – С. 22 
37. Битинський М. Військові відзнаки Української національної армії...  
38. Offelli S. Le armi e gli equipaggiamenti dell’esercito Austro-Ungarico dal 
1914 al 1918. Uniformi, distintivi, buffetterie. – Vol. 1. – S.l., 2001. – P. 144; 
Адаменко Д., Ярош О. Императорский и королевский военный мундир: 1914 
год. – К., 2006. – С. 32. 
39. ЦДАВОУ. – Ф. 4404. – Оп. 1. – Спр. 308. – Арк. 95. 
40. Бутович М. Формування Сірої Дивізії... – С. 22. 
41. Знак. – 2020. – Ч. 81. – С. 8–11. 
42. ЦДАВОУ. – Ф. 4404. – Оп. 1. – Спр. 308. – Арк. 106. 
43. Українське коло. До сторіччя Визвольних змагань 1917–1921 рр. 
(Каталог виставки). – Київ–Нью-Йорк, 2019. – С. 206. 
44. https://www.istpravda.com.ua/articles/4d9ba4abc9c71/] 
45. ЦДАВОУ. – Ф. 1077. – Оп. 5. – Спр. 10. – Арк. 133. 
46. ЦДАВОУ. – Ф. 1077. – Оп. 5. – Спр. 10. – Арк. 147-147 зв. 
47. ЦДАВОУ. – Ф. 1077. – Оп. 5. – Спр. 10. – Арк. 204-205. 
48. Микола Чмир. Що на кашкеті твоєму?: Народна армія. – 2007. 
49. ЦДАВО України. - Ф. 1074. - Оп. 2. - Спр. 9. - Арк. 178-179. 
50. ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 4. - Арк. 56. 
51.  ЦДАВО України. - Ф. 1077. - Оп. 5. - Спр. 10. - Арк. 433-437 зв. 
102 
 
52. ЦДАВО України. - Ф.1077. - Оп.5. - Спр.10. - Арк.450-453. 
53. ЦДАВО України. - Ф. 1077. - Оп. 5. - Спр. 10. - Арк. 169. 
54. ЦДАВО України. - Ф. 1077. - Оп. 5. - Спр. 10. - Арк. 553. 
55. Кое о чемъ // Армія - 1918. - 8 листопада. 
56. ЦДАВО України. - Ф. 1077. - Оп. 5. - Спр. 10. - Арк. 542. 
57. ЦДАВОУ, ф. 1074, оп. І, спр. 1, с. 1. 
58. Вислоцький І. 16 місяців у рядах київських Січових Стрільців 1918 - 
1919 // Літопис Червоної Калини. - 1935. - Ч. 10. - С. 7. 
59. Золоті Ворота. Історія Січових Стрільців, Київ, 1992, с. 124, 127. 
60. Прохода В. Записки непокірливого, Торонто, 1967, кн. 1, с. 263. 
61. Одесский листок, 11.01.1919, № 7. 
62. Михайліченко М.  Військова мода доби української революції 1917-1921 
років  
63. Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ. - 1919. - Ч. 11. - С. 
1-7. 
64. http://resource.history.org.ua/cgi-
bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&
S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03
=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Ukrainska_Halytska 
65. https://www.ucrainarma.org/fotorekonstrukcija/strilec-pixoty-uga-traven-
serpen-1919.html 
66.https://www.ucrainarma.org/fotorekonstrukcija/strilec-uga-
lito%E2%80%93osin-1919.html 
67. Чмир Микола, Пінак Євген, Музичук Сергій. Галицька армія. 1918–1920. 
– Рівне, 2008 
68. https://www.ucrainarma.org/ww_i_and_interwar/odnostroji-pixoty-galickoji-
armiji-2.html 
69. Музичук С.М. Українська Повстанська Армія 
70. https://www.istpravda.com.ua/columns/2014/11/6/145650/ 
71. https://localhistory.org.ua/stari-foto/ukrayinska-povstanska-armiia/ 
72. Борчук С., Гуменяк А. УНІФОРМА ВОЯКІВ УПА. Українська 
повстанська армія.  
103 
 
73. Гриневич В. Історія українського війська (1917–1995) / В. Гриневич, Б. 
Гриневич, Б. Якимович ; [упоряд. Я. Дашкевич]. – Львів : Світ, 1996. – 840 с. 
74. Музичук С. М. Указ. праця. – С. 49 
75. Сторінка військово-історичного клубу "Сотня Сіроманці", м.Чикаґо. 
Greywolves Co. Living History Group 
76. Хмель С. Ф. Українська партизанка (з крайових матеріалів) / С. Хмель. – 
Лондон : Видання Закордонних Частин Організації Українських 
Націоналістів, 1959. – 274 с 
77. Українська Повстанська Армія. Історія нескорених / [відп. ред. та упоряд. 
В. В’ятрович та ін. ]. – 3-є вид. – Львів : Центр досліджень визвольного руху, 
2011. – 352 с 
78. Музичук С. М. Українські військові формування ХХ століття : 
організація, уніформа, символіка. Українська Повстанча Армія / С. Музичук, 
І. Марчук. – Рівне : Б-ка журналу “Однострій”, 2006. – 56 с. 
79. Доповідна записка Українського Штабу партизанського руху про 
діяльність українських націоналістів на окупованій території України. 7 січня 
1943 р. // Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: нові документи і матеріали. 
– К. : Дніпро, 1996. – 496 с. 
80. https://drukarnia.com.ua/articles/korotko-pro-uniformu-ta-ozbroyennya-upa-
Da5Eo 
81. Манзуренко В. Фотоархив УПА: Бошелковская находка / В. Манзуренко 
// Однострій. – Рівне, 2000. – № 3. – С. 34–38. 
82. Молот войны. Полная энциклопедия немецкой армии 1933–1945 гг. / под 
ред. Д. А. Тараса ; пер. с англ. А. В. Жабцева. – Минск : Харвест, 2010. – 400 
с. 
83. Вєдєнєєв Д. Форма УПА: невідомий проект / Д. Вєдєнєєв // Однострій. – 
2000. – № 4. – С. 15–16 
84. Вєдєнєєв Д. Указ. праця. – С. 15. 
85. https://sites.google.com/site/zahist56/istoria-stvorenna-zbrojnih-sil-ukraieni 
104 
 
86. Постанова Кабінету Міністрів України «Про військову форму одягу 
військовослужбовців Збройних Сил України» № 285 від 7 травня 1992 р. 
87. Наказ Міністерства оборони України № 130 «Про затвердження опису та 
правил носіння військової форми» від 8 червня 1995 р. 
88. https://www.peoplesproject.com/vijskova-forma-zsu/ 
89.https://www.blue-bird.tech/news/vijskova-forma-zsu-2025-vidi-osoblivosti-ta-
standarti/) 
90.https://podrobnosti.ua/2504573-zsu-perehodjat-na-novu-formu-mm-25-
zamnit-pksel.html 
91.https://nv.ua/ukr/ukraine/events/forma-zsu-yak-vona-viglyadaye-i-yak-za-
neyu-rozriznyati-viyskovih-foto-video-50255984.html 
92. https://pancer.com.ua/ua/blog/znaki-razlichiya-vsu 
93. Сторінка Міністерства культури України в мережі Facebook. Допис від 
19.02.2025 р 
94.https://artukraine.com.ua/a/pro-mistecki-interpretacii-trizuba-v-mizhvoyennya 
95. Михайло Слободянюк. До проблеми нової емблематики видів, родів 
військ та служб Збройних Сил України: Цитаделя. – 2017. – Ч. 14. – С. 81-90 
96. https://kampot.org.ua/upa/statt_pro_upa/834-pryazhki-do-vyskovih-remenv-
voyakv-upa.html 
97. https://striy.org.ua;  
98.https://www.ucrainarma.org/doc/nakaz-pro-uniformu-armiji-unr-8-01-
1919.html 
99. https://sciencetst.lpnu.ua 
100. https://www.nbuv.gov.ua 
101. https://ukr-socium.org.ua 
102. Ассман А. Довга тінь минулого: меморіальна культура і політика історії. 
- К., 2014 
103. В’ятрович В. Історія з грифом «Секретно». - Львів, 2011 
104. Нора П. Місця пам’яті. - К., 2014. 
105 
 
105. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / [І. 
Крип'якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів та ін. ; упоряд. Б. З. Якимович]. – 4-те 
вид., змін. і допов. – Львів: Світ, 1992. – VIII, 702 с. : іл. 
106. В’ятрович В. Історія з грифом «Секретно». - Львів, 2011. 
107.https://sciencetst.lpnu.ua/hcs/all-volumes-and-issues/volume-6-number-1-
2019/meaning-military-uniform-west-ukrainian-peoples 
 
 
 
 
 
ДОДАТКИ 
Додаток 1 
 
«Чічка»  –  кругла  кокарда  з  матерії в   національних   синьо-жовтих   
кольорах,   яку  носили  збоку  на  солдатських  та  офіцерських кепі протягом 
усієї війни. 
 
 
 
 
106 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фото архів Легіон Січових Стрільців: 
https://www.legionukrainiansichriflemen.com 
 
Додаток 2 
Восени 1914 р. вояки Легіону УСС одночасно носили уніформу як 
парамілітарних організацій, так і різних полків австрійського та угорського 
війська, з петлицями різних кольорів чи взагалі без них. 
 
107 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фото архів Легіон Січових Стрільців: 
https://www.legionukrainiansichriflemen.com 
 
 
 
 
 
 
Додаток 3 
Синьо-жовті стрічки, введені в Легіоні УСС наприкінці 1916 р.  
 
 
108 
 
 
     
 
 
 
 
 
 
 
 
Відминність петлиць та жовто-синіх стрічок на ковнірах шинелі та кителя 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фото: https://ah.org.ua/parolis-of-the-uss-legion-in-1914-1918  
Додаток 4 
Легіоні  відродили та поширювали носіння шапки «мазепинки» замість кепі 
австрійського зразка і впровадили свій зразок мундиру з відмінностями крою 
від австрійського 
109 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фото архів Легіон Січових Стрільців: 
https://www.legionukrainiansichriflemen.com 
 
Додаток 5  
110 
 
Уніформа «Синьожупанної» дивізії: сині жупани й шаровари та сірі вовняні 
папахи (блакитний шлик спереду був прикріплений жовто-блакитною 
кокардою)  
 
Фото : https://nvimu.com.ua/webroot/article_img/images/article/534/1.jpg 
Фото : 
https://nvimu.com.ua/webroot/article_img/images/article/534/394458126_788385
186630467_179130150706748317_n.jpg 
 
 
Додаток 6 
111 
 
Гетьман Павло Скоропадський проводить парад  дивізії “Сірожупанників”, 
що прибула до столиці України. 
Завдяки київській пресі того часу вдалось встановити, що парад пройшов 2 
вересня 1918 р. на Катерининській вулиці (нині вул. Липська).  
 
Фото: 
https://nvimu.com.ua/webroot/article_img/images/article/520/375065149_755024
873299832_7406316099516402249_n.jpg 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Додаток 7 
112 
 
Реконструкція однострою дивізії Сірожупанників 
 
Фото : https://nvimu.com.ua/webroot/article_img/images/article/520/1%20(5).jpg 
 
 
 
 Додаток 8 
113 
 
16 червня 1918 р. військове відомство видало наказ №221, яким 
встановлюються погони для старшин Української армії. 
 
 
 
Ілюстрація: https://www.uniforminsignia.net/ukrainian-state-army-of-hetman-
skoropadskyi-(1918).html 
Додаток 9 
114 
 
Старшини пішої розвідки 1-го піхотного полку дивізії Січових Стрільців. 
На шоломах  червона розетка, закріплена  кокардою з тризубом. 
Зліва — направо: командир сотні сотник Володимир Стефанишин, 
хорунжий Микита Макогін, четар Антін Щепанський, четар Василь 
Андрухів, урядовець Юрко Скірко, четар Степан Козак. Грудень 1918 р. 
 
 
 
 Фото: видання «Золоті Ворота. Історія Січових Стрільців». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
     Додаток 10 
115 
 
Парад військ Директорії в Київ на Софійській площі після перемоги 
повстання проти гетьмана Скоропадського, 19 грудня 1918 р. 
Фото: https://tvoemisto.tv/media/gallery/full/z/l/zluka2.jpg 
Симон Петлюра вітається з машини, за ним сідає командир Осадного 
корпусу Євген Коновалець. У Петлюри на рукаві — синьо-жовта пов'язка, 
на шапці — кокарда на червоному тлі. 
Фото: https://tyzhden.ua/wp-content/uploads/2023/12/9-petlura-mash.jpg 
 
Додаток 11 
116 
 
Погони січового стрільця з вишитими літерами «У. С. С.», однією зірочкою 
та синьо-жовтим кантом навколо. Нині ці погони знаходяться у фондах 
Центрального державного архіву вищих органів влади та управління в 
Україні. 
 Фото: https://tsdavo.gov.ua/wp-content/grand-media/image/Lytva_058.jpg 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Додаток 12 
117 
 
Наказ Головної Управи Війська Української Народної Республіки ч.28 про 
уніформу для старшин, урядовців і козаків Армії УНР з її штабами, 
управліннями та інституціями. 8 січня 1919 р. 
 Джерело: ЦДВАО України Ф.1075. Оп.2. Спр.2 Арк.19 
Додаток 13 
118 
 
Наказ Головної Управи Війська Української Народної Республіки ч.28 про 
уніформу для старшин, урядовців і козаків Армії УНР з її штабами, 
управліннями та інституціями. 8 січня 1919 р. (продовження). 
Джерело: ЦДВАО України Ф.1075. Оп.2. Спр.2 Арк.19 зв. 
 
 
Додаток 14 
119 
 
Відзнаки родів зброї та степенів козаків і старшин Армії УНР (наказ Військам 
Дієвої Армії Ч. 84 від 9 квітня 1919 р. під назвою «До остаточного вирішення 
військового одягу») : 
1 – чотовий піхоти; 2 – Кошовий отаман, що закінчив Академію Генерального Штабу; 3 – 
отаман Штабу; 4 – полковник піхоти; 5 – осаул артилерії; 6 – сотник інтендантської служби; 7 
– чотовий піхоти; 8 – хорунжий залізнично-технічних військ; 9 – бунчужний технічого відділу; 
10 – чотовий кордонної охорони; 11 – ройовий кінноти; 12 – рядовий піхоти. 
 
 
Додаток 15 
120 
 
А. Малюнки до наказів про встановлення одностроїв та нарукавних знаків 
розрізнення Ч.276 від 24 квітня 1919 р. 
 
Б. Оригінальні малюнки до наказів про встановлення петлиць кольору роду 
зброї зі спеціальними знаками Ч.32 від 30 липня 1919 р. війська УНР 
 
Додаток 16 
121 
 
Знаки розрізнення військових звань УНР (1920 р.) 
 
 
Ілюстрація: https://www.uniforminsignia.net/ukrainian-people-s-army-
(1920).html 
 
 
 
 
 
 
 
 
  Додаток 17 
122 
 
     Знаки розрізнення УГА  
Ілюстрація:https://www.uniforminsignia.net/ukrainian-galician-army-(1918-
1920).html 
 
123 
 
Додаток 18 
Солдати «жидівського» куреня одягнені переважно у форму Української 
Галицької Армії. Її особливостями є кашкет – так званий тренш-кеп з 
круглими кокардами, на яких зображений тризуб, а ще кітеля з 
трапецеподібними клапанами, характерні для УГА. 
 
Фото : 
https://img.20minut.ua/cdn/webp/w992/uploads/ckeditor/0027/14/1ac85f46411f2
3145cbf6523ab2f6396adcca6d5.jpeg?hash=2022-05-03-17-12-25 
 
 
  
 
 
 
 
 
 
 
 
Додаток 19 
124 
 
Рій повстанців і цивільна дівчина, Коломийщина, 1940-ві рр. У нижньому 
ряді перший зліва стрілець УПА Дмитро Бондаренко (загинув 1946 р). 
Головні убори – радянська летунська фурашка, мазепинка, шапка 
кубанського типу, кепка протилетунської оборони,а також радянські пілотки. 
Мундири самошивні, радянські, і ймовірно німецьких робочих організацій.  
 
Фото-особистий архів Василя Гаврищука  
(режим доступу -https://localhistory.org.ua/stari-foto/ukrayinska-povstanska-
armiia/) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Додаток 20 
125 
 
Повстанець УПА-Захід у рейдовому виряді. 
Третя Військова Округа "Лисоня" (ВО-3), 1944р. Військово-історична 
реконструкція ВІК «Сотня Сіроманців» 
Однострій: шапка "петлюрівка", трофейна німецька фельдблюза М40 із 
вилогами "зубчатками", самошивні штани за кроєм червоно-армійських 
шаровар, трофейні чоботи ЧА. 
Спорядження: трофейний німецький пояс, трофейні червоно-армійські 
мапник та протигазна торба (замість наплечника), полівка (фляга), підсумок 
для секторних магазинів, граната Ф-1 та п-к ППС-43. 
 
Фото:  спільнота ВІК «Сотня Сіроманців» 
 
 
  
Додаток 21 
126 
 
Вояки УПА носили й вишиванки, але, попри поширене уявлення, це не було 
дуже масовим явищем. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Додаток 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фото: https://www.istpravda.com.ua/short/61bc1167e8efe/ 
Допис користувача УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. 
Додаток 22 
127 
 
Демісезонний службовий однострій Сухопутних військ та службовий 
однострій на зимовий період 
 
Ілюстрація: https://www.ukrmilitary.com/2015/08/novaforma.html 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Додаток 23 
128 
 
Нарукавні та нагрудні знаки сухопутних військ ЗСУ.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Джерело : Додаток 2 до Правил носіння військової форми одягу та знаків 
розрізнення військовослужбовцями Збройних Сил України, Державної 
спеціальної служби транспорту та ліцеїстами військових ліцеїв 
 
 
 
 
 
 
Додаток 24 
129 
 
Знаки розрізнення військових звань сержанського та старшинського складу 
ЗСУ(Армійські звання) 
 
 
 
 
Ілюстрація : https://pancer.com.ua/ua/blog/znaki-razlichiya-vsu 
 
 
 
 
 
 
Додаток 25 
130 
 
А. Нарукавні розпізнавальні знаки УНР відповідно до Наказу Головної 
Управи Війська УНР ч.113 від 30 липня 1919 р. 
 
Б. Нарукавні розпізнавальні знаки УНР відповідно до Наказу Головної 
Управи Війська УНР ч.16 від 30 березня 1920 р. 
 
Додаток 26 
131 
 
Схема забезпечення спадкоємності українських національних історичних 
традицій у знаках розрізнення військових звань військовослужбовців ЗСУ. 
 
 
Джерело: https://www.ukrmilitary.com/2015/08/novaforma.html 
 
 
 
 
 
 
 
 
  
 
 
 
 
 
Додаток 27 
132 
 
В честь ГЕРОЇВ КРУТ  Клуб історичної реконструкції «Патріот» (м. 
Тернопіль) разом з курсантами та викладачами військового коледжу провели 
відкритий урок історії з театралізованим історичним дійством на тему 
боротьби українського народу проти більшовиків. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 Клуб історичної реконструкції «Патріот» (м. Тернопіль) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Джерело : https://www.facebook.com/KIR.Patriot/?locale=uk_UA 
Додаток 28 
133 
 
Кадри з  документального фільму "Легіон. Хроніка Української Галицької 
Армії 1918-1919" реж.Тарас Химич