Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8806| Title: | ЧЕРКАЩИНА В ПОВСТАНСЬКОМУ РУСІ У РОКИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 рр. |
| Authors: | Клименко, Тетяна Анатоліївна Шинкаренко, Микита Ігорович |
| Keywords: | повстанський рух;Холодний Яр;отаманщина;самоврядні території;rebel movement;Kholodny Yar;self-government territories;Otaman region |
| Issue Date: | 2023 |
| Abstract: | На основі виявленого та опрацьованого комплексу джерел, здобутків історіографії та сучасних методологічних підходів у кваліфікаційній роботі магістра досліджено проблеми та особливості зародження та розгортання повстанського руху на Черкащині у 1917–1921 рр. З’ясовано основні етапи повстанського руху в Холодному Яру і розкрито форми повстанської боротьби та організацію самоврядування на повстанських територіях;
Актуальність теми зумовлена тим, що аналіз діяльності повстанських організацій, методів їх боротьби та взаємодія з місцевим населенням а також досвід, набутий під час ведення бойових дій дає можливість детальніше дослідити та оцінити роль і місце повстанської збройної боротьби за українську державність.
Мета роботи полягає у тому, щоб комплексно проаналізувати селянський повстанський рух на території Черкащини в добу Української революції 1917–1921 рр. як складову державотворчих процесів в Україні.
Об’єктом дослідження визначено повстанський рух на Черкащині як складову частину революційних процесів в Україні та на території краю. Предметом дослідження є діяльність повстанських загонів та їх очільників у розгортанні визвольної боротьби українського народу в добу революції, ведення бойових дій, встановлення своєї влади та взаємодія з місцевим населенням.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1917 р., часу зародження повстанського руху і до початку 1920-х рр, коли головні повстанські осередки були розгромлені і припинили свою активну діяльність.
Територіальні межі дослідження визначаються територією Черкащини, яку ми умовно окреслюємо адміністративно-територіальними межами сучасної Черкаської області.
Практичне застосування отриманих результатів полягає у можливості використання фактичного матеріалу, положень і висновків роботи у патріотично-виховних заходах, на заняттях у закладах освіти, дослідженні історії краю та у культурно-просвітницькій роботі, формуванні музейних експозицій. Based on the revealed and surveyed complex of principles, the development of historiography and current methodological approaches, a qualified master's work has investigated the problems and peculiarities of the origin and growth of the rebel movement in Cherkasy region and in 1917–1921. The main stages of the rebel movement in Kholodny Yar and the open forms of the rebel struggle and the organization of self-government in the rebel territories are explained; The relevance is determined by the fact that analysis of the activities of rebel organizations, methods of their struggle and interaction with local populations, as well as evidence obtained during the conduct of military operations, makes it possible Follow in more detail and evaluate the role and place of the rebel battle for Ukrainian sovereignty. The aim of the research is to comprehensively analyze the rural insurgent movement in the Cherkasy region before the Ukrainian Revolution of 1917–1921. as a warehouse for power-creative processes in Ukraine. The object of investigation is the rebel movement in Cherkasy region as a warehouse part of the revolutionary processes in Ukraine and on the territory of the region. The subject of investigation is the activity of the rebel forces and their ties to the heated free struggle of the Ukrainian people in the beginning of the revolution, the conduct of military operations, the establishment of their own power and interaction with them. to the population. The chronological framework of the investigation covers the period from 1917, the time of the birth of the rebel movement, until the beginning of the 1920s, when the main rebel forces were defeated and began their active work. The territorial boundaries of the investigation are designated by the territory of Cherkasy region, which we intelligently christen with the administrative-territorial boundaries of the current Cherkasy region. The practical stagnation of the withdrawal of results lies in the possibility of vicorising the factual material, placing and renewing work in patriotic and revolutionary approaches, in studies in the fields of education, in the researched history of the region and in cultural and educational work. These robots are molded from museum exhibits. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8806 |
| Appears in Collections: | 032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Шинкаренко.pdf Restricted Access | 678.89 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА
ШИНКАРЕНКО МИКИТА ІГОРОВИЧ
ЧЕРКАЩИНА В ПОВСТАНСЬКОМУ РУСІ
У РОКИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 рр.
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА
Спеціальність: 032 Історія та археологія
Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза
культурно-історичних цінностей
Група: ІМ-022
Науковий керівник:
Клименко Тетяна Анатоліївна,
кандидат історичних наук, доцент
Допущено до захисту рішенням засідання кафедри історії та права,
протокол № ___ від «___» грудня 2023 р.
Завідувач кафедри історії та права ______________ Ірина СТАДНИК
Черкаси – 2023
ЗМІСТ
АНОТАЦІЇ ...................................................... Помилка! Закладку не визначено.
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ...................................................................................... 3
ВСТУП ..................................................................................................................... 4
РОЗДІЛ 1 ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ТЕОРЕТИКО-
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ............................................ 7
1.1. Історіографічний огляд .............................................................................. 7
1.2. Джерельна база ......................................................................................... 11
1.3. Теоретико-методологічні засади ............................................................... 16
Висновок до розділу 1 ....................................................................................... 17
РОЗДІЛ 2 ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ
НА ЧЕРКАЩИНІ У 1917–1921 РР. .................................................................. 20
2.1. Причини повстанських виступів, форми і основні події повстанського
руху ...................................................................................................................... 20
2.2 Вільне козацтво: від суто селянського руху до загально громадського
явища ................................................................................................................... 33
2.3. Осередки повстанського руху на території Черкащини та їх вплив на
суспільно-політичне життя ............................................................................... 38
Висновок до розділу 2 ....................................................................................... 45
РОЗДІЛ 3 ХОЛОДНИЙ ЯР – ЯСКРАВА СТОРІНКА НАЦІОНАЛЬНО-
ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ .............................................................................. 47
3.1. Початковий етап повстанської боротьби на території Холодноярщини
.............................................................................................................................. 47
3.2. Самоврядна повстанська територія «Холодноярська республіка» та її
діяльність ............................................................................................................ 50
3.3. Отамани Холодного Яру ............................................................................ 58
Висновок до розділу 3 ....................................................................................... 64
ВИСНОВКИ ......................................................................................................... 66
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ .......................... 71
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
ДПУ УСРР – державне політичне управління Української
Соціалістичної Радянської Республіки
КНЗ – комітет незаможних селян
КП (б) У – Комуністична партія (більшовиків) України
НЕП – нова економічна політика
Раднарком УСРР – Рада Народних Комісарів Української
Соціалістичної Радянської Республіки
УВО – Українська військова організація
УНР – Українська Народна Республіка
УПА – Українська повстанська армія
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка
ЧК (НК) – Надзвичайна комісія
ВСТУП
Актуальність теми. Українська революція 1917–1921 рр. займає
в історії українського народу особливе місце, адже це був період, від
якого залежала доля новітньої державності України. Особливе місце в
історії Черкащини, як і усієї України, посідають революційні події
1917–1921 рр., події того часу, життя і діяльність наших відомих
земляків – активних учасників визвольної боротьби за українську
державність в добу революції. У зв’язку із цим набуває важливого
значення питання дослідження селянського повстанського руху і
визначення його особливостей на території сучасної Черкащини, де
повстанський рух проявив себе найбільш повно та мав виразний
антибільшовицький характер.
Аналіз діяльності повстанських організацій, методів їх боротьби
та взаємодія з місцевим населенням а також досвіду, набутого під час
ведення бойових дій в окупаційних умовах, дає можливість
детальніше дослідити та оцінити роль і місце повстанської збройної
боротьби за українську державність. Досвід, як позитивний, так і
негативний – може бути актуальним в сучасних умовах боротьби
проти російської агресії.
Актуальність теми посилюється обмеженою кількістю сучасних
наукових праць про повстанський рух в регіонах України, у тому
числі і на Черкащині.
Мета роботи полягає в тому, щоб комплексно проаналізувати
селянський повстанський рух на території Черкащини в добу
Української революції 1917–1921 рр. як складову державотворчих
процесів в Україні.
Досягненню поставленої мети підпорядковані відповідні
дослідницькі завдання, які і визначили структуру даної роботи. У
найбільш узагальненому вигляді вони зводяться до:
- аналізу здобутків історіографії та джерельної бази магістерської
роботи, викладу основних принципів та методів дослідження;
- охарактеризувати особливості зародження та розгортання
повстанського руху на Черкащині у 1917–1921 рр. і перебіг бойових
операцій повстанців;
- з’ясувати основні етапи повстанського руху в Холодному Яру і
розкрити форми повстанської боротьби та організацію
самоврядування на повстанських територіях;
- дослідити перебіг основних подій, причини та наслідки
розгортання повстанського руху на Черкащині і його місце у
загальноукраїнських процесах;
- сформувати історичні портрети відомих провідників
повстанських загонів на території Черкащини у 1917–1921 рр. та
показати їх роль у визвольній боротьбі українського народу за свою
державність.
Об’єктом дослідження визначено повстанський рух на Черкащині
як складову частину революційних процесів в Україні та на території
краю.
Предметом дослідження є діяльність повстанських загонів та їх
очільників у розгортанні визвольної боротьби українського народу в
добу революції, ведення бойових дій, встановлення своєї влади та
взаємодія з місцевим населенням.
Хронологічні межі роботи охоплюють період від 1917 р., часу
зародження повстанського руху і до початку 1920-х рр, коли головні
повстанські осередки були розгромлені і припинили свою активну
діяльність.
Територіальні межі дослідження визначаються територією
Черкащини, яку ми умовно окреслюємо адміністративно-
територіальними межами сучасної Черкаської області у складі
незалежної України.
Практичне застосування отриманих результатів полягає у
можливості використання фактичного матеріалу, положень і висновків
роботи в патріотично-виховних заходах, на заняттях у закладах освіти,
дослідженні історії краю та у культурно-просвітницькій роботі,
формуванні музейних експозицій.
Структура і обсяг магістерської роботи обумовлені метою і
завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів,
які включають до свого складу дев’ять підрозділів, висновків і списку
використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи становить
78 сторінок, з яких 72 сторінки основного тексту. Список використаних
джерел та літератури налічує 48 позицій.
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ТЕОРЕТИКО-
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Історіографічний огляд
Повстанський рух в добу Української революціі 1917–1921 рр. є
однією з найбільш яскравих сторінок національно-визвольної боротьби
українського народу. Але водночас цей період ще залишає чимало
малодослідженого, передусім на регіональному рівні. Наявну
історіографію з історії повстанського руху можна поділити на радянську
та сучасну. Окремо слід також виділити зарубіжну історіографію
зародження та розгортання повстанського руху в Україні (переважно
української діаспори).
Радянська історіографія подавала цю тему спотворено, внаслідок
чого повстанство впродовж багатьох років отримало визначення (у тому
числі й наукове) «бандитизму», а його соціальна база, селянська по суті,
була штучно обмежена купкою «куркулів» та антирадянських
«елементів» [40, с. 199].
Серед дослідників, які в наш час звертаються до вивчення теми
повстанського руху доби Української революціі 1917–1921 рр. на
загальноукраїнському рівні та публікують праці на цю тему можна
назвати О. І. Ганжу [4], Д. Ю. Михайліченка [9], М. А. Ковальчука [12],
В. С. Горака [11], Мельниченка [5], Ю. М. Митрофаненка [12; 29], Д. П.
Красносілецького [14], В. М. Щербатюка [19], В. Р. Мараєва [22] та
інших сучасних українських істориків, які вивчають різні аспекти цього
явища.
Щодо повстанського руху на території Черкащини, то цю тему ми
зустрічаємо фрагментарно у працях окремих авторів. Зокрема, у статтях
М. А. Ковальчука, який на підставі невідомих раніше архівних
документів і спогадів сучасників подій досліджує розгортання
повстансько-партизанського руху на Київщині проти білогвардійських
військ генерала А.Денікіна в 1919–1920 рр., відтворює перебіг бойової
діяльності повстанських загонів та визначає їх склад, політичну
спрямованість.
М. А. Ковальчук дійшов висновку, що невивченою сторінкою в
історії національно-визвольних змагань залишається боротьба проти
білоґвардійців на Київщині (включаючи Черкащину), що вважалася в
1919–1920 рр. одним із найбільших реґіонів українського повстанства.
Досі ця тема не знайшла висвітлення в історичних працях – незважаючи
на те, що реґіональний вимір історії українського повстанства потребує
особливо ретельного й об’єктивного вивчення. Тож, спираючись на
архівні документи й спогади сучасників, у своїх працях він досліджує
повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині в
1919–1920 рр.
У його наукових працях наводиться багато прикладів дій
повстанців на території Черкащини (тоді – Київщини), за якими можна
скласти уявлення про особливості повстанського руху. Він робить
висновок, що, «у політичному плані серед повстанців домінували
самостійницькі (уенерівські) настрої. Повстанський рух, що
здійснювався під прапором УНР, виявився найбільш масштабним і
організованим» [12, с. 110].
Відомим сучасним дослідником Холодного Яру є Ю. М.
Митрофаненко. У своїх працях він розглядає історіографічну традицію
висвітлення епізодів повстанської боротьби у Холодному Яру. На основі
виявлених нових джерел ним проаналізовано маловідомі епізоди історії
Холодного Яру, запропоновано власні підходи до уживаної нині
термінології щодо повстанського руху періоду Української революції,
визначено вплив військово-політичної організації Холодного Яру на
формування патріотичного світогляду борців за незалежність України
від 30-х рр. ХХ ст. до сучасності.
На думку Ю. М. Митрофаненка, незважаючи на значний масив
досліджень із цієї тематики, в сучасній історіографії бракує
узагальнюючої аналітичної праці, яка б дозволила здійснити
історіографічний аналіз окресленої проблематики, комплексно вписати
історію Холодноярської організації (Холодноярської республіки) в
контекст подій Української революції. Він зазначає, що існує низка
недостатньо вивчених аспектів та білих плям в історії повстанського
руху в Холодному Яру та навколишніх територіях. Зокрема, він умовно
виділяє такі аспекти:
- час зародження Холодноярської організації, її витоки та
організаційна структура;
- аналіз ідеології повстанців на підставі їхніх відозв та листівок;
- взаємодія із різними політичними силами революційного періоду
[29; с. 30].
Інший дослідник повстанського руху В. М. Щербатюк, на основі
аналізу архівних документів В. М. показує характерні особливості
селянського повстанського руху 1917–1923 рр. проти радянської влади в
Україні. Автор розкриває роботу з організації та причини невдачі
переростання повстансько-партизанського руху у всеукраїнське збройне
повстання.
У працях В. М. Щербатюка наведено чимало сюжетів, що
торкаються Черкащини. Зокрема, всебічно характеризує особистості
повстанських отаманів на Звенигородщині, висвітлює початок та перебіг
подій Звенигородського збройного повстання 1918 р., Медвинського
антибільшовицького повстання та інших революційних подій на
території Черкащини.
Досліджуючи повстанський рух на Черкащині, В. М. Щербатюк
стверджує, що у період 1917–1923 рр. рушійною силою в боротьбі з
більшовиками було українське селянство, яке поєднало стихійні виступи
з організованою підпільною роботою. Їх боротьба мала національно-
визвольний характер. Однак ні Українська ЦР, ні керівники Гетьманату і
Директорії не змогли організувати народні маси на боротьбу з
більшовиками.
А зволікання в 1921 р. провідників повстанського руху з початком
Всеукраїнського виступу та посилення агентурно-розвідувальної і
карально-знешкоджувальної діяльності радянської влади призвели до
поразки. Негативним було й те, що серед повстанців в Україні жила
надія на провідників з-за кордону. Розчарування в останніх і сподівання
лише на власні сили прийшли занадто пізно: в Україні зміцніла
радянська влада, якій повстанський рух на той час вже значно
поступався у своїх силах. Проте він зміцнив національну свідомість
українців, заклав фундамент цілеспрямованої боротьби за незалежність у
ХХ ст. [19, с. 119].
Важливе значення для вивчення повстанського руху на Черкащині
мають праці В. М. Мельниченка, передусім виданий ним навчальний
посібник «Черкащина в добу Української революції 1917–1921 рр.», у
якому на основі проблемно-хронологічного принципу вперше
комплексно висвітлюються події Української революції 1917–1921
років, які відбувалися на Черкащині. Автор показує організаторів
повстанського руху, розкриває участь жителів краю у боротьбі за
незалежність і соборність України.
На основі історичних фактів автор показує місце Черкащини в
багатьох революційних подіях. Зокрема, в їх епіцентрі – осередку
боротьби за державність України та антирадянського руху – Холодному
Яру, де повстанські загони під гаслом «Воля або смерть» у 1918–1922
рр. утримували незалежність значної самоврядної території, відомої як
«Холодноярська республіка» [5].
Окрім того, В. М. Мельниченко проаналізував повстанський рух на
Черкащині у мемуарах державних і військових діячів. При цьому, автор
показує позитивний взаємозв’язок повстанського руху з Першим
Зимовим походом Армії УНР, який пройшов Черкащиною. Наводяться
численні приклади підтримки населенням української регулярної армії
[31, с. 29–36].
Багато цікавих фактів на рівні повсякдення повстанського руху в
Холодному Яру вдалося виявити та увести їх у науковий обіг О. І.
Солодарю. Зокрема, він встановив документально підтверджену дату
загибелі отамана Холодного Яру Василя Чучупаки, дослідив значний
масив архівних документів про організаторів повстанського руху на
Чигиринщині. Цінність публікацій О. І. Солодаря ще й у тому, що
більшість з них підготовлена з використанням польових досліджень
автора [13; с. 21].
Отже, у сучасній історіографії питання повстанського руху доби
Української революції 1917–1921 рр. представлено переважно
узагальнюючими працями, або такими, що розкривають селянський
повстанський рух фрагментарно за періодами, не даючи повної картини
явища.
1.2. Джерельна база
Джерела, які стосуються повстанського руху в добу Української
революції 1917–1921 рр. умовно поділяються на дві групи – архівні,
опубліковані документи, мемуарні та періодичні видання. Серед
опублікованих документів і матеріалів особливе значення має збірник
«Селянство Черкащини в добу Української революції 1917–1921 рр.». У
ньому вміщено документи і матеріали, що висвітлюють участь селянства
– начисельнішої верстви людності Черкащини, у революційних процесах
1917–1921 рр. Опубліковані документи показують селянство як головну
рушійну силу повстанського руху і відображають опір селян політиці
«воєнного комунізму», їх участь у повстанському русі та боротьбі за
українську державність.
Документальну базу збірника становлять 122 документи і
матеріали. Найважливіші серед них – універсали УЦР, протоколи
засідань, рішення та директиви губернських, повітових, волосних та
сільських органів влади і селянського самоврядування, з різних питань,
у тому числі і тих, що стосуються повстанського руху. Вони підібрані з
різних джерел – архівних фондів Державного архіву Черкаської області
та інших архівів, газет, окремих видань та попередніх збірників,
присвячених цій проблемі. Крім того у збірнику вміщені світлини
оригіналів окремих документів, газет, листівок, діловодних документів
органів влади, повстанських організацій та інших матеріалів періоду
революції [34].
Серед документів збірника – відозва інформаційного бюро
повстанського загону імені Івана Сірка на Чигиринщині від 20 травня
1920 р. У ній написано: «Допомагайте повстанцям усім чим можете – це
ваші сини віддають життя за Вашу волю, щастя і безпеку. Ми, повстанці,
що йдуть рука до руки з усіма повстанськими загонами на Україні,
виконуючи їх план визволення Українського народу, звертаємось д вас із
закликом в цей час, що пробив над українською землею, час боротьби –
зробіть кожен, що зможе для порятунку завоювань революції, і тоді
перемога буде за нами».
У збірнику вміщено звернення діючого в Холодному Яру
окружного повстанського комітету від 8 вересня 1920 р. про взяття
влади на звільненій повстанцями території Чигиринського повіту. У
зверненні говориться, що «од нині совітська грабіжницька влада
касується. Бажаючи зратувати Край від безконечної руйнації, Комітет
закликає всіх чесних громадян, кому дорога воля Українського народу,
негайно приступити до утворення виконавчих органів влади на місцях.
Недопускати самочинних вчинків з боку несвідомих громадян,
організувати селянські самоохорони для боротьби з бандітізмом і для
наведення ладу і спокію в селах і містах. Повітові Земські Установи і
волосні народні управи закликаємо приступити до виконання своїх
обов’язків» [34].
Важливою складовою джерельної бази досліджень повстанського
руху в добу Української революції 1917–1921 рр. є мемуарні свідчення
його безпосередніх учасників, які ще до закінчення визвольної боротьби
почали з’являтися в еміграції по «гарячих слідах». Їх цінність –
незаперечна, адже їх автори були безпосередніми учасниками
описуваних подій.
Серед мемуарної літератури про боротьбу холодноярців чільне
місце посідає широко відомий історико-документальний роман Ю.
Горліс-Горського (Ю. Ю. Городянина-Лісовського) «Холодний Яр».
Автор – безпосередній учасник подій, старшина Армії УНР, осавул 1-го
куреня холодноярського полку гайдамаків.
Як приклад бойової організації Холодного Яру з центром у селі
Мельники, автор наводить село Матвіївку, зазначаючи, що воно
«ділиться на «дієву сотню», яка при першій потребі робить бойову
збірку і виступає на об’єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл і
«резервову сотню», яка виступає на підмогу, або разом з дієвою, як
треба більше сил. Збираються по дзвону з церкви: два вдари підряд –
дієва, три – обі разом. В селі завжди є озброєна варта і вартовий,
почувши дзвін в сусідньому селі, передає його для свого і дальших.
Безперервний, тривожний дзвін подається лише лід час великої
небезпеки, або загального повстання і тоді повинні збиратися усі, хто
має зброю».
У своїх мемуарах Ю. Горліс-Горський зазначає: що «повстанча
боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в
інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі –
визволення України – в широких масах. В інших районах повстання
спалахували, переважно, стихійно, коли «товариші» починали через міру
обдирати селян – тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти
назустріч ворогові.
Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб
був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені
на сотні, які об’єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації
селянства був оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний
Мотрин манастир поблизу нього»[32, с. 340].
Тема Холодного Яру знайшла відображення у мемуарах одного з
керівників повстанського руху в Україні 1918–1922 рр., уродженця
Звенигородського повіту І. М. Лютого-Лютенка, Він спочатку очолював
загін звенигородських повстанців, а потім під псевдо Гонта брав участь
у повстанській боротьбі в районі урочища Холодний Яр, організовував
наскоки на регулярні частини Червоної армії, здійснив рейд на
Херсонщину, мав зв’язки з Державним центром УНР на еміграції. За
деякими джерелами, наприкінці 1920 р. був обраний Головним отаманом
Холодного Яру.
У своїй книзі «Вогонь з Холодного Яру. Спогади» І. М. Лютий
Лютенко розкриває своє бачення Холодного Яру як осередку
селянського повстанського руху і показує його роль у національно-
визвольному русі: «Наша «постійна» база-осідок – Холодний Яр –
простягалася від Лисянки аж до Чигирина, до Мотриного манастиря. В
околиці Мотриного монастиря, що в далекому минулому був осередком
славної Гайдамаччини, зосереджувалися численні розгалуження
глибоких і малодоступних ярів, до кілометра. У своїх спогадах він
висвітлив співпрацю повстансько-партизанських загонів з військовими
частинами Армії УНР під час Першого зимового походу Армії УНР [33,
с. 397].
Краще зрозуміти і уявити повсякденне життя, суспільні настрої і
загальну атмосферу часів революції допомагають спогади військових –
учасників Першого Зимового походу Армії УНР (який пройшов у кінці
1919–початку 1929 рр. територією сучасної Черкаської області),
передусім командувача операціями походу генерала Армії УНР М. В.
Омеляновича-Павленка. Його книга «Спогади командарма (1917–1920)
розкриває не тільки перебіг воєнних і політичних подій доби
Української революції, а й передає яскраву й емоційну картину історії
краю того часу.
Документально точно автор на основі збережених ним штабних
документів подає описи маршрутів армійських колон територією
Черкащини, згадуючи при цьому Умань, Жашків, Маньківку, Бабанку,
Легедзино, Кирилівку, Моринці, Мошни, Канів, Смілу, Черкаси,
Золотоношу та інші населені пункти. Автор спогадів звертає увагу на
всіляку підтримку з боку населення Черкащини, наводячи численні
приклади: «частини наші всюди тішилися співчуттям мас й їх активною
допомогою».
У своїх мемуарах командарм пише: «З великою радістю зустріло
населення своє рідне військо. 27 січня в Кирилівці Звенигородського
повіту, 12 верстов на південь від Звенигородки, де виріс наш великий
поет Тарас Шевченко, урочисто було освячено прапор Мазепинського
полку, який входив до складу Волинскої дивізії. Користуючись добрим
відношенням населення до Українського війська, дивізії в цьому районі
мали відпочинок. В частинах остаточно була переведена організація, і
вже після виходу з цього району обидві дивізії виявляли серйозну
бойову силу» [26, с. 248].
Використання опублікованих документів, періодики та мемуарів
учасників повстанського руху у поєднанні з матеріалами наукової
літератури, дало нам змогу висвітлити окреслені у роботі дослідницькі
завдання, з’ясувати передумови та розвиток повстанського руху на
Черкащині, а також зробити підсумкові висновки та узагальнення, що
виносяться на захист.
1.3. Теоретико-методологічні засади
Методологічною основою кваліфікаційної роботи магістра є
принципи історизму, об’єктивності та комплексності. Для реалізації
поставлених завдань використано загальнонаукові, історичні та
міждисциплінарні методи.
Порівняльно-історичний метод дозволив висвітлити діяльність
повстанських осередків та загонів на різних етапах розвитку
повстанського руху на території краю, а також здійснити його
періодизацію, виділити як спільне, так і відмінне у подіях та явищах, що
виникали одночасно у внутрішньому житті УНР та окремих регіонів
держави.
Важливе місце в процесі досягнення поставленої мети зайняли
також методологічні принципи, притаманні історичним дослідженням, а
саме проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистичний,
взаємозв’язок загального, особливого і специфічного, конкретний аналіз
визначених явищ в певних умовах.
Використання хронологічного методу надало можливість детально
відтворити перебіг подій повстанського руху в різних частинах
Черкащини. Логічний метод надав можливість об’єднати та узагальнити
вже виявлені історичні факти і визначити концептуальні особливості
рішень очільників повстанців і самоврядних органів влади на звільнених
повстанських територіях та наслідки.
Важливою методологічною парадигмою дослідження історії
повстанського руху, його причин, рушійних сил і наслідків вбачається
чітке визначення понятійно-категоріального апарату цієї проблеми.
Передусім, це стосується уточнення ключового терміну «повстанський
рух» та його використання в контексті роботи над темою, що
досліджується.
Здійснений в процесі роботи наліз і синтез наявних джерел та
наукових праць допоміг різнобічно вивчити особливості функціонування
повстанського руху в окремо взятому регіоні в умовах ведення
партизанської війни.
Висновок до розділу 1
Таким чином, за результатами історіографічного та
джерелознавчого аналізу, ми можемо зробити узагальнюючий висновок
про те, що на сучасному етапі бракує об’єктивного, масштабного і
комплексного дослідження ролі і місця такого важливого історичного
регілпа Черкащини у повстанському русі доби Української національно-
визвольної революції 1917–1921 рр.
Аналіз стану наукової розробки теми магістерської роботи
засвідчив, що проблеми та особливості зародження та розгортання
повстанського руху на Черкащині у 1917–1921 рр. і перебіг бойових
операцій повстанців донедавна фактично залишалися поза увагою
дослідників-істориків. Не отримали належного висвітлення основні
етапи повстанського руху в осередку повстанства – Холодному Яру і
форми повстанської боротьби та організація самоврядування на
повстанських територіях;
З’ясовано, що заявлена нами тема історії повстанського руху є
малодослідженою і знайшла лише епізодичне і фрагментарне
відображення в українській історіографії. А позбавлений ідеологічної
заангажованості радянського періоду погляд на проблему почав
утверджуватися тільки в роки незалежності України. Проте, в існуючих
на сьогодні окремих матеріалах (здебільшого наукових та
публіцистично-краєзнавчих статтях), автори торкаються лише деяких її
аспектів
Щодо джерельної бази дослідження, то її опрацювання під час
написання роботи дало нам можливість виявити широке коло чинників,
які так чи інакше торкаються проблеми зародження, розвитку і
поширення повстанського руху на Черкащині, але в науковий обіг
введені епізодично. З’ясовано, що це документи, які знаходяться в
архівних фондах, або включені до виданих збірників документів та
матеріалів.
Серед них – протоколи засідань, рішення та директиви
губернських, повітових, волосних та сільських органів влади і
селянського самоврядування з різних питань, тому числі і тих, що
стосуються повстанського руху. Сюди ми відносимо листівки, відозви та
інші агітаційні матеріали повстанців. Вони ще недостатньо залучалися
до висвітлення вказаної проблеми.
Як важливе джерело ми розглядаємо мемуари політичних і
військових діячів Української революції 1917–1921 рр – учасників
повстанського руху на Черкащині. В них міститься значний масив
інформації про бойові дії, повстанський рух, соціально-економічний
розвиток, культурне та релігійне життя та настрої населення в добу
революції.
Всебічному історіографічному аналізу та опрацюванню джерел,
систематизації та узагальненню почерпнутої з них інформації і
забезпеченню наукової достовірності результатів даного дослідження
сприяло застосування сучасної методології. Застосовані в процесі
роботи над магістерським дослідженням різні принципи, методи та
засади сучасної методології, дали змогу уникнути суб’єктивних і
упереджених оцінок та забезпечити наукову достовірність отриманих в
роботі результатів.
РОЗДІЛ 2
ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ НА
ЧЕРКАЩИНІ У 1917–1921 РР.
2.1. Причини повстанських виступів, форми і основні події
повстанського руху
Розглядаючи повстанський рух на Черкащині у добу Української
революції 1917–1921 рр. доцільно уточнити термінологію, яка
вживається на означення явища тогочасного повстанського (у своїй
основі селянського) руху. Серед понять вживаються такі, як
«партизанщина», «партизанський рух», «отаманщина», «повстанський
рух».
У радянській термінології визначення поняття «партизанський
рух» подається, як один із видів боротьби народних мас за свободу та
незалежність своєї батьківщини, яка ведеться на території, зайнятій
супротивником [1, с. 232]. Досить часто у науковій літературі
радянського часу вживався й інший термін – «партизанщина», а також
«отаманщина».
На думку науковця і публіциста з Канади Романа Рахманного
(уродженець Львівщини) термін «повстанець» означав вояка
самостійної збройної сили на своїй рідній території, сили з власною
військовою структурою і центральним політично-військовим
керівництвом на час до створення чи відновлення регулярної
української національної армії та всенародного правління на базі
української конституції [2, с. 6].
Щодо отаманів-провідників повстанських загонів, то отаманська
ідея зародилася в Україні і оспівані в народних думах, творах Т. Г.
Шевченка. Отамани Наливайко, Трясило, Підкова та інші були
зразками провідницьких постатей революційних народних рухів в
історії України. Отаман був вождем, організатором, політиком,
представником національних і соціальних інтересів певної місцевості
чи округи.
Отамани повстанського руху доби Української революції 1917–
1921 рр. – явище особливе. Воно зародилося в умовах революційної
стихії, розгулу анархії і самовільних дій численних груп і загонів
невдоволених людей, очолюваних найбільш активними
організаторами на тій, чи іншій території – отаманами.
В історичній науці отаманщина в цілому має негативну оцінку
як деструктивна сила, що порушувала дисципліну, організацію і
координацію повстанського руху. Завдавала шкоди повстанському
руху і ворожнеча, що нерідко виникали між різними загонами, які не
визнавали координуючої ролі центру, ставлячи на перше місце
інтереси своєї місцевості, чи вої особисті.
Термін «отаманщина» запровадив в обіг В. Винниченко в
опублікованій в лютому 1920 р. публіцистично-мемуарній праці
«Відродження нації». В цій книзі він виклав своє бачення періоду
Української революції, обмеженого від березня 1917 до грудня 1919 р.
[47].
Для обраної нами теми, на наш погляд, найбільш доцільно
підходить визначення повстанського руху доби революції і пізніших
років, яке дає «Енциклопедія Українознавства», стверджуючи, що це
«масовий збройний рух українського селянства і частково
робітництва, що спрямований на захист соціальних здобутків, зокрема
права на вільне володіння землею та засобами виробництва, проти
реставраторів старого ладу й окупаційних режимів в Україні, за
народну владу і далі за національне і соціальне самовизначення
українського народу» [3, с. 2117–2122].
Український селянський повстанський рух доби революції
1917–1921 рр. можна умовно поділити на декілька окремих етапів. У
1917 р. це були переважно стихійні виступи та погроми, учасниками
яких були здебільшого заможні селяни. Згодом почалися самосуди,
грабунки і село вдалося до створення загонів самозахисту (Вільне
козацтво).
З розгортанням повстанського руху з його середовища
висуваються харизматичні «батьки»-отамани (80% із них –
представники сільської інтелігенції, у тому числі і організатори
повстанського руху в Холодному Яру брати Чучупаки). Селянські
повстанські загони боролися проти усіх влад, які обмежували їхні
права. Але найзапеклішою була протидія більшовицькій владі.
Із початком революційних подій 1917 р. селянський рух в
Україні активізувався, а розчарування безземельного селянства у
неспроможності Тимчасового уряду, а згодом і наступних українських
урядів розв’язати аграрне питання стало стимулюючим фактором у
боротьбі. У ході подій Української революції селяни все більше
переконувалися, що власниками землі вони можуть стати лише за
умови господарювання у своїй державі.
Можемо говорити, що селянський рух в обставинах революції
модернізувався: відбувалося взаємопоєднання соціально-економічного
і національного елементів. Досить чітко це простежується у масовому
селянському повстанському рухові 1918 р., який частина істориків
об’єктивно називає селянською війною. А в умовах анти селянської
репресивної політики, що її впроваджувала радянська влада,
селянський рух набув форми партизансько-повстанської боротьби [42,
с. 187].
У сучасній історіографії питання селянського повстанського
руху представлено переважно узагальнюючими працями або такими,
що розкривають селянський повстанський рух по періодах і не дають
повної картини явища.
Перш ніж перейти до аналізу повстанського руху на Черкащині,
розглянемо основні характеристики цього регіону на 1917 р. З
адміністративного боку на території сучасної Черкащини знаходилося
6 повітів переважно Київської губернії. Найбільшим за територією у
той час був Уманський повіт, який складав 8,4% площі губернії,
Черкаський – 7,7 %, Звенигородський – 6,8 %, Чигиринський і
Канівський – по 6,4 %.
За даними 1916 р., населення Кивської губернії становило
4.778.275 чоловік обох статей. За кількістю населення Київська
губернія стояла на першому місці серед інших губерній України, а по
густоті – на другому після Поділля.
Щодо національного складу, то, за даними перепису 1897 р.
склад населення Київщини був таким: українців – 79,2 %; росіян – 5,9
%; поляків – 1,9 %; німців – 0,4 %; євреїв – 12,1 % та інших – 0,5 %. В
економічному відношення населення повітів Черкащини було зайняте
переважно у сільському господарстві (понад 70 % ) [40, с. 200].
Започаткуванням масового повстанського руху, який охопив і
Черкащину, можна вважати весну-літо 1918 р. У той час спротив
намаганню німецьких військ зібрати і вивезти до Німеччини обіцяне
Центральною Радою та гетьманом Скоропадським продовольство, а
також фактична реставрація поміщицького землеволодіння, спричинили
справжню селянську війну.
Німецьке командування у квітні 1918 р. своїм розпорядженням
наказувало селянам повернути поміщикам інвентар, худобу тощо. Однак
селяни в більшості випадків відмовлялися виконувати видані накази
німецького командування, а на спроби відновлення поміщицького
землеволодіння відповідали погромами поміщицьких господарств та
псуванням майна.
На території Черкащини, в ряді повітів, відбулися селянські
повстання. Так, в газеті «Бєднота» № 64 від 15 (2) червня 1918 року
повідомлялося: «По сообщению «Голоса Киева» в Каневском и
Звенигородском уездах Киевской губернии восстание крестьян,
крестьянские отряды безпощадно расправляются с немцами и
австрийцами».
У № 66 від 18 (5) червня 1918 року газети «Бєднота» зазначалося,
що між Чигирином і Шабельниками з’явилися озброєні селянські загони,
які займаються знищенням німецьких продовольчих загонів…
А селянський повстанський рух все поширювався. З повітів цілого
ряду губерній повідомляли про псування залізниць і телеграфів, про
підриви мостів та військових ешелонів. Цікаве повідомлення про
селянське заворушення було опубліковане в літературно-громадській і
кооперативній газеті «Союз». У ній писалося, що в районі
Розсоховатки… «коло котрої по обидва боки повстанців 5 місцевих сіл,
щоб не допустити до себе німецького війська, розібрали залізничну
лінію» [44, с. 111–115].
Незабаром такі стихійні виступи селян Черкащини переросли у
відкриту збройну боротьбу проти окупантів. Найбільшого розмаху
досягло Звенигородсько-Таращанське повстання на Київщині у червні –
липні 1918 р. Чисельність повстанців сягала до 15 000 бійців,
організованих в полки й курені.
Ось як описував очевидець становище в охопленому повстанням
районі: «У селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося
близько п’ятнадцяти тисяч озброєного люду; при потребі можна було
викликати ще два рази по стільки; була артилерія. Кожне село являло
собою озброєний табір. Жінки варили їжу у великих казанах коло
церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть зв’язкову
службу. Мужчини озброювалися, чим можна». Влітку 1918 року
начальник міліції 4-ої дільниці Скрипниченко повідомляв телеграмою
Черкаського повітового старосту: «Громадяни Попівки, Санжарихи,
Тернівки ведуть бої з німецькими вояками…» [43, с. 71–76].
Та марними були спроби німецьких військ припинити боротьбу
селян. В середині липня 1918 р. відбувся загальний страйк
залізничників, внаслідок якого масштаби залізничних перевезень в
країні виявилися на тривалий час значно скороченими. Зрозуміло, це
серйозно вдарило й по транспортних перевезеннях, що здійснювалися з
України до Центральної Європи.
Так, 18 липня 1918 р. розпочинається збройне повстання на
залізничній станції Бобринська. Там залізничники роззброїли
гетьманську «державну» варту і частково розквартировану тут німецьку
частину. Німецький гарнізон залишив місто Смілу та сусідні села.
Особливо активно діяли проти окупантів жителі с. Головятиного, які під
керівництвом Я. Г. Ісаєнка, А. І. Котляра та В. Г. Цибка з’єдналися з
робітниками Сміли [43, с. 53].
В наказі Канівського повітового коменданта від 19 квітня 1918 р.
зазначалося, що селяни Вільхівчинської волості «відмовляються здавати
зброю і повернути розграбоване майно, а також припинити порубку
лісу». До таких дій вдавалися також селяни сіл Сидорівки, Миколаєвки,
Козарівки та інших сіл Канівського повіту [5, с. 50]. На кінець квітня
лише в Канівському, Черкаському і Чигиринському повітах цілком або
частково було розгромлено понад половину усіх поміщицьких маєтків
[6, с. 47].
Невдоволення селян викликали непомірно великі обсяги поставок
продовольства. Тільки 1–20 липня 1918 р. зі станції Умань до Німеччини
і Австро-Угорщини було відправлено 57382 пуди цукру, 207 волів, 1369
пудів проса, 1665 пудів ячменю, 837 пудів борошна, а також значні
обсяги іншої продукції. З Іваньківського (Маньківщина) цукрового
заводу до Німеччини було відправлено 89965 пудів цукру, залишивши
для українського населення 1277 пудів.
У Тальнівській і сусідніх волостях окупаційні війська змусили
селян віддати місцевій поміщиці княгині Долгоруковій половину
вирощеного ними врожаю, 485 голів великої рогатої худоби, 470 коней
[7, с. 121]. Окупанти також накладали грошову і продовольчу
контрибуцію на селян непокірних сіл. Так, у селі Велика Бурімка На
Чорнобаївщині було вилучено 2 тис. пудів хлібного зерна і 1 тис. пудів
вівса, у Малій Бурімці – 1,5 тис. пудів хлібного зерна, Богодухівці – 1
тис. пудів [8, с. 104].
Такі дії спричинювали соціальну напругу, антигетьманські й
антинімецькі настрої та збройні виступи українського населення.
Придушити збройні виступи гетьманській адміністрації вдалося лише
наприкінці літа 1918 р. з допомогою дислокованих тут німецьких
військових частин [4, с. 9].
Під впливом повстанського руху відбувалося відродження
національної культури й усіх форм гуманітарної сфери – освіти,
культури, книговидання, преси. Організовувалися осередки «Просвіти»,
випускалися газети. Наприклад, у Звенигородці виходила газета
«Звенигородська думка», яку заснували діячі штабу Вільного козацтва І.
Капуловський, П. Демерлій, О. Титаренко та інші. В ній друкувалися
документи Центральної Ради, що надсилались до повітових органів,
розпорядження військового начальника, а пізніше – коменданта
Звенигородського повіту М. Павловського, звернення місцевої
адміністрації до населення.
Газета «Звенигородська думка» від 5 травня 1918 року,
звертаючись на своїх шпальтах до жителів Звенигородського повіту,
закликала: «Громадяне-хліборобе і робітники Української Народної
республіки! Той гіркий час, про який вас попереджали, настав! Вороги
народу, котрому Центральна Рада дала 3 і 4 Універсали, а через них
землю без викупу, уже приготовили для вас шибеницю! … Хай живе
Українська Народна Республіка!» [5, с. 167].
З поверненням на початку 1919 р. більшовицької влади селянський
повстанський рух набув чітко вираженого антирадянського
спрямування, оскільки запроваджена більшовиками політика «воєнного
комунізму» викликала несприйняття і невдоволення широких верств
селянства. Силові методи стягнення із селян непосильної продрозкладки
та продподатку, примусові хлібозаготівельні кампанії, насильницька
«радянізація» села, яка нерідко супроводжувалася репресивними та
неправомірними діями представників більшовицької влади, чекістів,
міліції і підрозділів Червоної армії щодо населення стали головними
причинами зародження та розгортання в 1919–1921 рр. селянського
опору політиці більшовиків на селі [5, с. 82–83]. Діюча влада не
залишила селянам іншого вибору, як взятися за зброю для захисту
власних прав.
На початок літа 1919 р. селянські повстання охопили практично
всю територію України. Найбільш небезпечним для радянської влади
став військовий заколот Григор’єва, який розпочався в травні. Його
загони 9–11 травня захопили Чигирин і Золотоношу [9, с. 115; 10, с. 87–
128], а 12 травня – Черкаси.
В Черкасах григор’євці вчинили жорстокий погром, внаслідок
якого постраждало близько 3 тисяч жителів, переважно єврейської
національності [6, с. 48–49], понад 400 чоловік загинули в Умані.
Місцеві гарнізони приєдналися до повсталих і не допустили евакуації
цінностей, зброї і амуніції. У Черкасах на бік повсталих перейшов
розквартирований у місті 2-й радянський полк. Григор’ївські загони 10–
14 травня оволоділи Уманню, Корсунем, Христинівкою. У зайнятих
містах розганялися більшовицькі ради і ЧК, розстрілювалися комуністи
[9, с. 115; 10, с. 87–128].
У кінці червня григор’євці з’єдналися з повстанськими загонами Н.
Махна і домовилися з ними про спільні дії проти більшовиків,
петлюрівців і білогвардійців. Але вже 27 липня 1919 року отаман
Григор’єв і більшість членів його штабу були розстріляні за підозрою у
співробітництві з денікінцями [138, с. 199].
Хоча повстання Григор’єва і було придушене, воно разом з іншими
селянськими виступами ослабило радянську владу і значною мірою
обумовило її падіння – у серпні-вересні 1919 р. Черкащину захопили
денікінські війська. З аграрною політикою Денікіна селяни теж не мали
наміру миритися. З такою ж силою, з якою вони били більшовиків,
селянські загони у відповідь на спроби відновлення поміщицького
землеволодіння вдарили і по Денікіну.
У вересні 1919 р. проти білогвардійського режиму відкрито
виступив отаман Зелений (Данило Терпило), який напередодні визнав
найвищою владою в Україні уряд УНР і деякий час спільно з
українськими військами воював проти більшовиків, а потім розгорнув
масштабні бойові дії проти денікінців. Він заявив, що боротиметься
проти білих до остаточної перемоги, «поки сам народ не зможе утворити
ту владу, яку сам схоче». Відомий ще й тим, що 15 липня 1919 р. у місті
Переяслав (нині – Київської області) урочисто у присутності
священиків, місцевих жителів та свого війська скасував Переяславську
угоду 1654 р. про «возз’єднання» з Росією.
За короткий час на Київщині (включаючи і територію сучасної
Черкащини) Зелений сформував кількатисячне повстанське з’єднання,
зона діяльності якого охоплювала Чигиринський, Черкаський,
Канівський і Звенигородський повіти. Але 9–14 жовтня під час
захоплення Канева двотисячним повстанським з’днанням Д. Терпило
був смертельно поранений і помер.
Пригнічена загибеллю командира частина повстанців почали
розходитись по домівках, а інші ще певний час невеликими загонами
продовжували бойові дії. Наприкінці жовтня у районі Канева та
Золотоноші ще діяли загони колишніх зелененців загальною
чисельністю до 1000 повстанців при 5 гарматах.
Говорячи про повстанський рух на Черкащині, дуже влучно
охарактеризував організацію самого руху командуючий Армією УНР
Михайло Омелянович-Павленко: «Партизанські загони звичайно
невеликі, до них вступає все найбільш загартоване, спритне, з
природним хистом до військової справи. При своїх акціях вони
спираються на повстанців та прихильну їм людність на місцях, уявляючи
собою з своїм отаманом моральний та фаховий осередок.
Доктрину, що керує повстанцями й партизанами, можна укласти в
такі рамці: все, що стоїть на дорозі до наших визвольних домагань, є
наш ворог. В боротьбі компромісів не знаємо, наша поява несе ворогові
смерть, передбачити її не можна, бо ми є всюди і ніде…
Повстанський рух – це витвір народної думки та народної волі, це
та оружна сила, що отримує мандат від самої людності на переведення в
життя чи забезпечення її інтересів» [26, с. 191–192].
Для реалізації своїх планів радянська влада намагалася всіляко
використати місцеве населення, тримати його під контролем. Так, 1920
р. Звенигородський комітет з проведення трудової повинності видав
наказ, де зазначалося: «Учёту подлежит все граждане обоего пола,
проживающие в Звенигородке и его предместии постоянко, так и
временно, мужчины в возрасте от 18 до 50 лет, а женщины – от 16 до 40
лет». На чоловіків від 18 до 40 років покладалися обов’язки щодо
заготівлі дров, а віком від 20 до 24 років за наказом повітового
військового комісара Капуловського від 3 серпня 1920 р. мобілізовували
до Червоної армії.
Повстанські загони перешкоджали утвердженню радянської влади.
Тому їх діяльність більшовики кваліфікували як злочин і 2 лютого 1920
р. Всеукраїнський ревком прийняв постанову «Про застосування вищої
міри покарання – розстрілу до активних контрреволюціонерів на
Україні». У ній говорилося: «… для повного знищення перепон, що
порушують стійкість радянської влади в Україні, Всеукраїнський
революційний комітет у своїй неухильній і рішучій боротьбі з будь-
якими спробами контреволюційного характеру не може зупинитися ні
перед якими заходами аж до застосування системи червоного терору»
[19, с. 115].
Позитивний вплив на повстанський рух справив Перший Зимовий
похід Армії УНР, що проходив землями Черкащини. Підрозділи
північної і південної колон Армії УНР з’єдналися 11 лютого 1920 р. в
районі села Медведівка, де відбулася нарада командирів, начальників
штабів дивізій та отаманів Холодного Яру.
На спільній нараді розглядався лист уряду УНР із наказом
українській армії перейти на лівий берег Дніпра для проведення
агітаційної роботи серед населення і організації повстання. У
Мотронинському монастирі відправили молебень за успіх походу та
панахиду по загиблих козаках.
Переправа через Дніпро по кризі відбулася 13 лютого 1920 р. в
районі правобережних сіл Худоліївка – Топильне – Вереміївка (на
лівому березі). 15 лютого з бою було здобуто містечко Жовнине, а 15
лютого точилися бої полку Чорних запорожців із частинами Червоної
армії за Золотоношу.
В ніч з 14 на 15 лютого запорожцям вдалося вибити червоних із
міста, однак потім довелося відступати на село Кропивну перед
переважаючими силами противника, який отримав підкріплення з
Переяслава. За час перебування на Лівобережжі разом з місцевими
повстанцями було проведено велику агітаційну роботу проти
більшовицької влади та її антиселянську продовольчої політики [5, с.
115].
Однак весною і влітку 1920 р. більшовики на окупованих теренах
України мали в більшості випадків незначні військові формування –
великі військові частини у той час були задіяні на польському і
врангелівському фронтах. Повстанський рух, хоч і загнаний у підпілля, в
окремих місцях заявляв про себе ще дуже сильно, зокрема, в
Чигиринському (Холодний Яр), в Уманському, Канівському та
Звенигородському повітах.
Там активно діяли селянсько-козацькі загони на чолі з отаманами
Верещакою, Гонтою (Лютий-Лютенко), Гризлом, Гулим, Дерещуком,
Жуйводою, Загороднім, Мартинівським, Яблучком, Чорним Вороном.
Навколо Лисянки та волосних містечок Боярки, Винограду, Медвина,
Стеблева до серпня 1921 р. повстанськими загонами керував
представник Національної Козачої Ради, отаман Квітковський [19, с.
116].
Влітку 1921 р., в умовах, коли в Україні більшовики одну по одній
почали викривати повстанські організації і ліквідовувати повстанські
відділи, окремі повстанські загони Київщини з метою збереження за
собою ініціативи почали об’єднуватися. Зокрема, на Уманщині
об’єдналися повстанці отаманів Квітковського і Мартиновського.
Чисельність загону сягнула 1200 осіб.
У дослідженні йдеться, що на той момент повстанці Київщини
мали на озброєнні 40 кулеметів. Окрім зазначених повітів, селянський
повстанський рух посилився у Київському, Чорнобильському,
Радомишльському, Білоцерківському повітах. У районі Ставища активно
діяв 8-й повстанський штаб на чолі з Якубовським. Повстанці вдалися до
методів терору проти комісарів, керівників комнезамів, активних
більшовицьких партпрацівників. Ця тактика наводила паніку на
більшовиків та органи влади і деморалізувала червоноармійців [42, с.
196].
Більшовики змушені були визнати активність і небезпеку для них
розгортання і активізацію селянського повстанського руху на
Правобережжі України. Ще більше ускладнювало позиції радянської
влади катастрофічне становище економіки. В. Ленін визнав провал
політики «воєнного комунізму» і переконав однопартійців піти на певні
уступки.
Становище селян було двояким: з одного боку, воно нібито було
союзником міського пролетаріату, а з іншого – об’єктом боротьби,
спрямованої на те, щоб здобути над ним перемогу. Для перемоги
необхідні були інші умови і методи, створення і реалізація яких
предбачалося здійснити в ході проголошеної більшовиками нової
економічної політики – НЕПу.
У таких умовах каральні органи радянської влади почали
викривати повстанські організації і ліквідовувати повстанські відділи і
загони. В липні 1921 р. чекістами була розгромлена Національна Козача
Рада. Ті організації, які не були викриті, посилили конспірацію, що
призвело до послаблення їх зв’язків із головним штабом на чолі з Ю.
Тютюнниклм.
Окремі загони з метою збереження за собою ініціативи,
об’єдналися. Так, в Ніковському лісі, що на Уманщині, об’єдналися
повстанці отаманів Квітковського і Мартиновського. Чисельність загону
сягнула 1200 осіб [19, с. 117].
Радянські каральні органи посилювали репресивні заходи боротьби
з повстанським рухом. Так, в інструкції ДПУ УСРР про методи боротби
з повстанським рухом (1922 p.) зазначалося: «… Існує два методи:
активна і пасивна боротьба. До методів активної боротьби з
бандитизмом необхідно віднести:
1. Організація летючих рухомих винищувальних загонів і окремих
груп, що мають завдання знищення живої активної збройної сили
супротивника.
2. Ліквідація підпільних організацій, осередків, що підживлюють і
керують бандитизмом.
3. Викачування зброї серед селянського населення.
До методів пасивної боротьби відносяться:
1. Організація широкої інформаційної та агентурної мережі на селі.
2. Вербовка інформаторів з числа амністованих бандитів.
3. Засилка сексотів у оперуючі банди з аґентурно-інформаиійною
метою, а іноді для активної боротьби серед них, вбивство главарів банд,
розклад залишків їх і схиляння до добровільного переходу рад-влади.
4. Введення інституту заручників.
5. Розклад бандитизму і підрив його авторитету в очах населення,
шляхом проведення посиленої аґітаиійної роботи на селі [5, с. 93].
Отже, на Черкащині, як в інших регіонах центральної України,
зародився і набув поширення значний селянський повстанський рух. У
ньому виділилися такі основні напрями, Вільне козацтво, аграрний
(селянський), антигетьманський і антинімецький, антибільшовицький. В
основі усіх цих напрямів було вирішення двох базових для селян питань
– землі та миру.
2.2 Вільне козацтво: від суто селянського руху до загально громадського
явища
Крім суто стихійної боротьби, із загостренням проблеми
охорони громадського порядку в містах і селах України та ослаблення
державної влади і постійної військової небезпеки впродовж 1917 р.
українське селянство було поставлено на шлях вироблення власних
норм регуляції свого життя. Велику роль у цьому відіграло також
відродження козацьких традицій, що стало одним із чинників у
відновленні інституту самоврядування на місцях – Вільного козацтва,
яке зародилося на Черкащині і поширилося в Україні з березня 1917 р.
по квітень 1918 р. [40, с. 204].
Розгул анархії на селі в 1917 р. значною мірою був пов’язаний із
солдатами-дезертирами, які під впливом більшовицької агітації зі
зброєю залишали фронт і поверталися додому. Про поведінку солдат у
селах краю газета «Звенигородська думка» у квітні 1918 року писала:
«Прийшли з фронту «товаріщі» большевики і почали, яко люде добре
навчені на фронті «соціалізму» російськими чорносотенцями
проводити свою програму: «Що моє, то моє і що твоє – то теж моє»,
«… вони почали соціалізувати все народне добро і ділити між своєю
компанією».
Ось у таких умовах навесні 1917 р. в селі Гусакове
Звенигородського повіту (нині – Звенигородський район) зародився
рух за утворення Вільного козацтва. Його ініціаторами стали заможні
селяни Андрій та Никодим Смоктії. Никодим Смоктій у квітні 1917 р.
на сільському сході біляволосної управи оголосив про падіння
царського самодержавства і закликав односельчан гуртуватися у
загони вільних козаків. Зваливши біля управи погруддя царя
Олександра ІІ, найактивніші селяни озброїлись мисливськими
рушницями та списами, рушили до повітового міста Звенигородка, де
роззброїли поліцію і встановили українську владу [5, с. 19–21].
Вільнокозачий рух пройшов кілька етапів. Із них можна
виділити такі: 1. Період зародження та ідейно-організаційного
становлення перших вільнокозачих громад – березень – серпень 1917
р. 2. Масове покозаччення українського суспільства, перетворення
Вільного козацтва з суто селянського руху на загальногромадське
явище. Утворення і боротьба за впливи кількох організаційних
центрів вільнокозачого руху – відділу по формуванню Вільного
козацтва при Генеральному Секретаріаті (утворений в серпні 1917 р.),
Генеральної козацької ради, ради вільного козацтва робітників м.
Києва – вересень-листопад 1917 р. 3. Спроби Генерального
Секретаріату та генеральної козацької ради мобілізувати вільних
козаків у ході конфлікту Центральної Ради з Раднаркомом РСФРР.
Утворення реєстрового вільного козацтва.
Активна участь вільнокозачих загонів в антибільшовицькій
боротьбі. Перехід ролі об’єднавчого центру до Звенигородського коша
Вільного козацтва. Роззброєння і офіційний розпуск вільнокозачих
загонів після завершення війни – грудень 1917 – квітень 1918 рр. 4.
Участь загонів сільського вільного козацтва у повстансько-
партизанській боротьбі проти гетьманського режиму. Розчинення
вільнокозачих громад в українському повстанстві – травень-серпень
1918 р.[41].
Про поширення Вільного козацтва в Україні часопис «Робітнича
газета» у 1918 р. писав: «Не в одній Звенигородщині заснувалося
вільне козацтво. Пустило воно свої корінці і в Білій Церкві, і в Умані,
в Каневі, в Острі і в Ніжині. Десятки тисяч налічує вже в собі ця нова,
цілком «народня», самочинна організація. Як де, то демократичність її
особливо б’є у вічі. Наприклад, у Білій Церкві у вільне козацтво
вступають і національні меншости…» [28, с. 67].
На Першому повітовому з’їзді козацтва, що відбувся невдовзі у
Звенигородці, було сформульовано організаційні принципи Вільного
козацтва, які визначали його як добровільні військово-міліцейські
озброєні формування, що мали діяти на засадах самоорганізації,
виборності командирів, незалежності від державних інституцій. При
цьому наголошувалося, що не можна приймати до організації людей,
ворожих українській справі, а також тих, хто зчиняв кримінальні
злочини.
Кошовим отаманом Звенигородського повіту (коша) було обрано
Семена Гризла – уродженця містечка Калниболото (Катеринопіль). На
його користь зняв свою кандидатуру Никодим Смоктій. Курінними
отаманами волостей у той час були: Гусаківської – Н. Смоктій,
Кальниболотської (Катеринопільської) – С. Гризло, Лисянської –
Сорока, Тарасівської (Керелівської) – А. Шевченко, Княжанської – Г.
Шаповал.
А вже невдовзі представники Звенигородського коша Вільного
козацтва взяли участь у Другому Всеукраїнському військовому з’їзді,
що відбувся 5–10 червня 1917 р. в Києві за участі 2308 делегатів, які
репрезентували понад півтора мільйона солдат-українців російської
армії. Звенигородщину на з’їзді представляли С. Гризло, Г. Шаповал і
Сергієнко. Всі вони прибули на з’їзд у старокозацьких строях – у
жупанах, із шаблями, шликами на шапках, «оселедцями» на головах
[5, с. 21].
В умовах більшовицької агресії початку 1918 р. . у Звенигородці 13
лютого 1918 р. на повітовому з’їзді представники від повітової народної
управи, селянської спілки, земельного комітету, вільного козацтва й
організованого робітництва створили Тимчасовий революційний комітет
з охорони порядку на Звенигородщині, який проіснував до 18 березня
1918 р. У статті чітко окреслено основні функції новоствореного органу:
збереження існуючої влади, забезпечення порядку в повіті, боротьба з
анархією та більшовиками.
Разом із тим зазначено, що 19 Тимчасовий комітет прийняв
постанову, згідно з якою у місті та уповіті вводилося військове
становище. Охорона Звенигородки забезпечувалася комітетом охорони
міста, а порядок у селах і містечках – загонами вільного козацтва.
Отаманом Звенигородського коша вільного козацтва було обрано Ю.
Тютюнника [19 , с. 117].
Завдяки підтримці місцевого населення Вільне козацтво швидко
набуло популярності і поширилося на Черкащині та в інших місцях
України. Влітку 1917 р. вільнокозачий рух поширився на інші повіти
Київської губернії, а потім – на Катеринославщину, Полтавщину,
Чернігівщину. Восени 1917 р. повідомлялося, що «в Уманському повіті
уже зорганізувалося 1700 вільних козаків». Так, загальні збори
місцевого осередку Селянської спілки у селі Косенівка цього повіту 10
вересня 1917 р. висловилися за те, щоб усі чоловіки та хлопці, вільні від
військової служби, влилися у Вільне козацтво. Громади Вільного
козацтва не тільки формували піші й кінні загони, а й створювали
пожежні дружини, відкривали бібліотеки, видавали журнали і брошури,
поширювали газети і літературу, організовували різні просвітницькі
заходи.
Важливою подією загальноукраїнського значення, що відбулася на
Черкащині, став Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. Про це газета
«Народна воля» повідомляла: «Від 3 до 6 жовтня в м. Чигирині (старій
столиці України) відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва.
Приїхало більш як 200 представників від 60 тисяч організованого
Вільного козацтва з Київщини, Кубані, Чернігівщини,
Катеринославщини, Полтавщини і Херсонщини…
На з’їзді першим ділом обміркували і виправили статут Вільного
козацтва, вироблений Генеральним військовим комітетом. Вибрали
Генеральну раду Вільного козацтва з 12 людей, на чолі якої стоїть
наказний отаман Скоропадський, потомок славного гетьмана.
Заступником його вибрано осавула Кубанського козацтва Полтавця,
генеральним писарем обрано Кочубея.
З привітаннями були послані телеграми Українській Центральній
Раді і Генеральному Секретаріату. Постійне перебування Ради
призначено в м. Білій Церкві на Київщині». Було засновано часопис
«Вільний козак». Від Звенигородського коша до Генеральної ради
увійшли: Гризло (містечко Калниболото), Кищанський (м. Рижанівка),
Шкільний (село Гусакове)» [5, с. 23–24].
2.3. Осередки повстанського руху на території Черкащини та їх вплив на
суспільно-політичне життя
Незважаючи на поразку отамана Зеленого, повстансько-
партизанський рух на Черкащині не згас. Від Чигирина до Звенигородки
діяли повстанські загони, створені старшинами Армії УНР – поручником
М. Палієм-Сидорянським, хорунжим Калюжним та отаманом П.
Соколом.
Загони М. Палія-Сидорянського і Калюжного навіть захопили на
деякий час Звенигородку. М. Палій-Сидорянський видав наказ, у якому
зазначалося: «солдатам денікінської армії наказую негайно розстріляти
всіх офіцерів і, передавши зброю українському трудовому селянству,
відправлятися додому. Солдат денікінської армії, пійманий зі зброєю,
буде розстрілюватися. Офіцери-добровольці! Вам несу я гибель – і нема
тієї сили, яка спасла б вас від мук і смерті». За даними білогвардійської
розвідки загін М. Палія-Сидорянського наприкінці жовтня налічував 600
бійців, Калюжного – 200 бійців [5, с. 84 – 85].
Учасники повстанської боротьби проти денікінського режиму за
політичною спрямованістю були різними – радянські, петлюрівські,
махновські, а то й просто аполітичні. Одним з відомих повстанських
ватажків радянської орієнтації був С. Коцур. Досить популяний у
Чигиринському повіті, він швидко сформував чималий загін із
невдоволених денікінським режимом селян. Вони нападали на залізничні
лінії, а на початку вересня їм навіть вдалося влаштувати катастрофу
потяга, в якому їхав командувач Добровольчої армії генерал В. Май-
Маєвський. У жовтні 1919 року загін С. Коцура на короткий час захопив
Чигирин. У загоні С. Коцура станом на 20 жовтня 1919 року
налічувалося близько 2 тис. бійців з трьома гарматами; при цьому
частина повстанців була зодягнена у трофейні англійські однострої [13,
с. 5].
Як стверджує М. Ковальчук, реґіоном підвищеної повстанської
активності залишалася Звенигородщина. Найбільшими за чисельністю
були загони М. Палія-Сидорянського й Калюжного, які білоґвардійцям
так і не вдалося знищити. «Палій у Звенигородщині оставив
організаторів повстання, які будуть чекати нашого наступу і
відповідного наказу про загальний рух повстань в тилу», – такий запис
з’явився у щоденнику штабу армії УНР 11 жовтня 1919 р. Наприкінці
жовтня білоґвардійська розвідка відзначала бойову діяльність загонів
Палія (600 бійців), Калюжного (200 бійців), а також невеличких відділів
отамана С.Гризла. Існували на Звенигородщині й повстанські
формування пробільшовицької спрямованості – боротьбистський загін
Петренка (300 осіб) і невеличкий червоний загін Афанасьєва (50 осіб)
[12, с. 110].
На Канівщині організатором червоного повстанського загону
виступив залишений для підпільної роботи керівник місцевої
більшовицької організації В. Федоренко. Маючи 14 кулеметів, 200
гвинтівок та достатню кількість набоїв, він в районі Таганчі-Поташні-
Канева сформував загін, який на початку грудня 1919 року налічував
близько 500 бійців. Зокрема, він активно поповнюючись за рахунок усіх
тих, хто ухилявся від оголошеної білогвардійцями мобілізації. У
зайнятій повстанцями Таганчі діяли виконком та військово-
революційний трибунал.
У цей же час у Звенигородському повіті діяв червоний
партизанський загін під командою Туза – колишнього командира
більшовицького караульного батальйону. У Звенигородському повіті
також діяли інші пробільшовистські повстанські загони – боротьбиста
Петренка (300 осіб) і невеличкий червоний загін Афанасьєва (50 осіб) [5,
с. 85].
Почастішали напади на військових. 25 листопада 1919 року
комендант Шполи телеграфував начальнику тилу денікінської армії: «На
Шполу зроблено напад. Убито 2 офіцери, поранено 8. У районі назріває
повстання. Своїми силами не впораємося» [2, с. 732].
На середину грудня 1919 року Черкащина була регіоном з найбільш
організованим самостійницьким повстанським рухом. Як відзначалося у
білогвардійських зведеннях, особливо загрозливим щодо повстанської
активності був район Холодного Яру (Мошни – Корсунь – Бобринська –
Фундукліївка – Чигирин). До боротьби з повстанцями залучалися
армійські частини. Для наступу на осередки повстанства на станції
Цвіткове зосереджувався зведений ударний батальйон, що призначався
для боротьби з повстанцями у районі Корсунь – Бобринська –
Новомиргород – Звенигородка. До нього також мали долучитися
розквартировані в районі Черкас запасні гвардійські батальйони.
Однак в цей Червона армія розгорнула наступ на Київ і 16 грудня
оволоділа містом. Білогвардійці змушені були кинути усі сили на
утримання переправ через Дніпро у Черкасах і Кременчуці та
організацію оборони по лінії Черкаси – Бобринська – Цвіткове –
Христинівка.
Остаточно дезорганізовані війська Денікіна відступали і вже 31
грудня 1919 року радянську владу було встановлено в Черкасах, 11
березня 1920 року – в Умані, а згодом і в решті міст і сіл краю.
Після цього в історії повстанського руху на Черкащині у 1920 році
розпочалася нова сторінка – рух селянського опору спалахнув з новою
силою і набрав антибільшовицького спрямування. Селяни, що до цього
займали вичікувальну позицію, знову взялися за зброю.
Основу повстанського руху на Правобережній Україні становили
повстанські комітети, підпільні організації, отаманські загони, значна
частина яких володіла військовим досвідом і притримувалися переважно
національних, державницьких поглядів. Повстанські загони, спираючись
на національні звичаї та традиції ведення боротьби, на достатньо
високому рівні протистояли радянській владі. В багатьох регіонах
України в цей час виникли своєрідні повстанські республіки –
Баштанська, Висунська, Ямпільська, Чорного лісу та інші, а на
Черкащині – Холодноярська, Чигиринська, Мліївська, кожна з яких мала
своє бачення майбутнього України [14].
В цей час на території Черкащини виник ще один осередок
повстанського руху – так звана Мліївська республіка, до якої входила
місцевість заліснених урочищ Середин Яр, Марусин Яр, Ламані гори,
Недашівський став з центром у селі Мліїв (нині – Городищена).
Повстанці боролися проти денікінців, будьонівців, німців. Відстоювали
інтереси селянства, перешкоджали діяльності більшовицьких
продзагонів. На підході до села шлях перекривав шлагбаум із табличкою
«Мліївська республіка». Антибільшовицький рух очолював отаман
Голий (Трохим Бабенко) – уродженець села Хрещатик (Черкаський
район). Зневірившись у радянській владі, він став на захист селян.
До загону Голого входили селяни й інших сіл Тубільців, Березняків,
Білозір’я, Байбузи. Повстанці захищали селян від свавілля продзагонів,
здійснювали напади на цукровий завод, військомат, крамниці. Згідно з
радянськими джерелами, під кінець 1920 р. його загін був одним з
найчисленніших повстанських з’єднань в Україні (налічував близько 4
тис. бійців). Ймовірна дата загибелі отамана Голого від рук чекістів – 15
грудня 1921 р. [15; 16, с. 157].
Радянська влада вживала усіх можливих заходів для ліквідації
повстанства, яке становило для неї реальну загрозу. Для безпосередньої
боротьби з повстанським рухом були створені постійні наради по
боротьбі з бандитизмом на всіх рівнях – від Всеукраїнської до
повітових. Конкретними завданнями цих нарад були: контроль за
проведенням засіву усіх посівних площ і виконання продрозкладки та
продподатку, розшук та арешт повстанців і дезертирів Червоної армії,
роззброєння цивільного населення, створення комнезамів, більшовизація
місцевих органів влади і «знищення куркуля як економічної сили». Цими
актами більшовики оголошували відкриту війну повсталому селянству
[17, с. 13].
Масовий червоний терор, оперативність ЧК та військові операції
проти повстанців і місцевого населення послабили повстанські загони і
поруйнували зв’язки між повстанськими групами.
З метою підтримки повстанського руху генерал Армії УНР А.
Гулий-Гуленко 10–11 листопада 1920 р. на чолі 365 повстанців з 50
кулеметами прорвав більшовицький фронт та пішов у партизанський
рейд в район Умані, де з’єднався з козаками отаманів Семена Гризла,
Дмитра Цвітковського та Петра Дерещука. Повстанці вели бої у районі
Умані, Тального, Новоархангельська. Наприкінці грудня у бою біля
Христинівки Гулого-Гуленка було поранено і він змушений був
добиратися через кордон до Румунії [18].
До боротьби з повстанцями залучалися частини регулярної армії, які
розміщувалися в населених пунктах Черкащини. У протоколі
Звенигородської повітової військнаради від 27 липня 1921 р. говорилося
про інциденти, що виникли після прибуття в повіт частин 219-го полку.
У протоколі засідання Уманської повітової військнаради від 28 вересня
1921 р. зафіксовано зґвалтування двох селянок та влаштовані безпорядки
загоном особливого призначення, а в протоколі від 5 жовтня – про
розгром червоноармійцями 7-ї кавалерійської дивізії Іванківського
волосного архіву та бібліотеки місцевої хати-читальні.
Селянсько-повстанські загони у 1921 р. продовжували діяти у
Холодному Яру, районі Умані, Звенигородки, Канева. У жовтні
кіннотники отамана Чорного Ворона розгромили у Мокро-Калигірській
волості склад Звенигородського продовольчого комітету. На початку
листопада, після поразки 1 жовтня поблизу села Веселий Кут, в районі
станції Цибулеве на залізничній лінії Знам’янка – Бобринська, значних
клопотів більшовикам знову почали завдавати повстанці отамана
Загороднього [19, с. 118].
Знову, як і рік тому, генерал А. Гулий-Гуленко на початку
листопада 1921 р. з невеликим загоном прибуває на Уманщину і
Звенигородщину, щоб розгорнути бойові дії проти більшовиків з
подальшим розширенням оперативного простору і з’єднання із
Запорозькою дивізією Армії УНР, яка у складі другого Зимового походу
мала рухатись в Наддніпрянщину. Однак цей план залишився не
реалізованим у зв’язку з катастрофою головних сил під Базаром.
Невтішні наслідки другого Зимового походу Армії УНР в Україну
призвели до ослаблення повстанського руху. З метою викорінення
повстанства більшовики вилучали у населеня зброю, брали людей в
заручники, розстрілювали. Голова постійної наради по боротьбі з
бандитизмом Богуславського повіту (до якого входили й населені
пункти сучасної Черкащини) І. Ніллен у червні 1922 р. заявляв про те,
що за відверте переховування і не сприяння владі та невидання
повстанців у Таганчанському районі в селах Воробіївка, Попівка,
Бровахи, Буда Воробіївська, Киченці, Таганча і Сахнівка розстріляно 13
відповідачів. Тоді ж були розстріляні відповідачі в Катеринопільській і
Рижанівській волостях Звенигородського повіту [19, с. 119].
У культурно-освітньому житті краю у роки революції, незважаючи
на складні політичні та соціально-економічні умови, під впливом
революційних подій відбувалися суттєві зміни, які засвідчували
активізацію процесу національно-культурного відродження. На
Черкащині відкривалися українські школи з викладанням
українознавчих дисциплін, вживалися заходи щодо ліквідації
неписьменності.
Важливими осередками українського національного життя краю у
1917–1921 рр. на Черкащині стали «Просвіти», які організовували
бібліотеки, гуртки та виступи художньої самодіяльності, відзначали
народні свята, проводили бесіди, читки газет та інші культуро-освітні
заходи. Завдяки діяльності «Просвіт» багато жителів краю уперше
дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне
й соціальне визволення, прилучалися до скарбниці вітчизняної і світової
культури. «Просвітяни» охоче виступали перед масовою аудиторією, на
мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам’ятних дат, клопоталися про
організацію українських шкіл та гімназій.
На той час товариства мали розгалужену мережу діяли в більшості
населених пунктів усіх повітів Черкащини. Так, утворена 10 вересня
1917 р. золотоніська повітова спілка «Просвіт» складалася з 12 сільських
і міського у Золотоноші осередків. Усіма справами керувало правління з
5 осіб. Найчисельніший осередок, утворений у червні 1917 року, діяв у
Золотоноші – він об’єднував 220 активістів просвітянської роботи на
чолі із М. Злобінцевим. У серпні того ж року золотоніські просвітяни
стали видавати свою газету «Вісті з «Просвіти» [46].
Товариство «Просвіта» на початку 1919 року було засноване у селі
Пединівка Звенигородського повіту і активно приступило до
просвітницької роботи серед селян. Члени товариства зібрали
бібліотеку, передплатили газети, влаштували для дітей-школярів вечір і
декілька вистав для розваги дорослих. Як писала газета, «з-поміж
звичайних селян, знайшлися й умільці, що, змайструвавши з ряден
сцену, почали ставити п’єси, чим давали односельцям розвагу і гроші
заробляли. На гроші накупили книжок, примірників 400, заклали
книгозбірню, і почали вони обслуговувати не тільки своїх селян та
школярів, а й сусіднього села – Кирилівки» [5, с. 116].
Осередки «Просвіти» виникали й в інших місцях краю. На
Городищині в 1917–1918 pоках осередки «Просвіти» діяли в Городищі, в
селах В’язівок, Завадівка, Мліїв, Орловець. У Млієві силами просвітян
було створено аматорський театральний колектив, в репертуарі якого
була вистава «Назар Стодоля». В Уманському повіті у жовтні 1920 року
було зареєстровано 100 «Просвіт» [5, с. 158].
Таким чином, на Черкащині в добу Української революції 1917–
1921 рр. розгорнувся широкий повстанський рух, який охоплював
практично усю територію краю. Головною рушійною силою повстанства
були селянські маси, для яких ключовими були питання землі і миру.
Повстанський рух справив позитивний вплив на національно-
культурне відродження і сприяв активізації культурно-освітнього життя
та відновлення українських традицій.
Висновок до розділу 2
Нам вдалося з’ясувати, що основною організаційною формою
повстанського руху на Черкащині були створені за власною ініціативою
селян місцеві повстанські загони, які обороняли здебільшого свої та
навколишні села, спираючись на підтримку односельчан. При
необхідності намагалися координувати свої дії та об’єднувати сили із
сусідніми загонами. На початковому етапі повстанство обмежувалося
соціальним спрямуванням, але згодом рух оформився у політичну
визвольну боротьбу за українську державність, передусім на
Звенигородщині і в Холодному Яру.
Позитивний вплив на повстанський рух мав рейд частин Армії УНР
запіллям Червоної та Добровольчої армій (Перший Зимовий похід). Його
учасники провели низку успішних боїв. дезорганізували тилові
комунікації противника. Роз’яснювальна й агітаційна робота сприяла
розгортанню повстанського руху. При цьому вояками були показані
зразки організованості, сили духу і жертовності у боротьбі за
державність.
Серед причин згасання селянсько-повстанського руху – низка
поступок більшовиків, передусім заміна продрозкладки продподатком та
легалізація товарно-грошових відносин, що поліпшувало умови
господарської діяльності і повертало втомленим невизначеністю селянам
економічну зацікавленість у своїй праці. Крім того, радянський уряд мав
змогу діяти силовими методами, здійснюючи каральні операції та
швидко мобілізовуючи значні військові сили для боротьби з
повстанством.
Все це підривало організований повстанський рух, змушувало селян
припиняти опір, складати зброю і пробувати інтегруватися в радянське
суспільство. Та, як вважають науковці, незважаючи на силове
придушення повстанського руху, говорити про його поразку навряд чи
правомірно.
РОЗДІЛ 3
ХОЛОДНИЙ ЯР – ЯСКРАВА СТОРІНКА НАЦІОНАЛЬНО-
ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ
3.1. Початковий етап повстанської боротьби на території
Холодноярщини
У повстанському русі Черкащини і усієї України особливе місце
посідає Холодноярщина – унікальний історико-географічний регіон,
жителі якого, продовжуючи історичні традиції свого краю, у буремні
роки революції 1917 – 1921 рр. активно виступили на захист своїх
життєвих інтересів та підтримки української державності. Потужний
повстанський центр, яким став Холодний Яр – це вкрита лісами і
порізана ярами обширна територія на правобережній Черкащині площею
майже 7 тис. гектар.
Здавна це урочище було місцем козацької слави. Народні перекази
пов’язують урочище «Холодний Яр» з діяльністю Дмитра «Байди»
Вишневецького, Богдана Ружинського, Кшиштофа Косинського,
Северина Наливайка, Марка Жмайла, Павла Павлюка (Бута), Тараса
Федоровича (Трясила), Карпа Скидана, Дмитра Гуні.
А 1768 року в Холодному Яру зібралися повстанці, які розпочали
оспівану згодом Тарасом Шевченком Коліївщину – національно-
визвольне повстання, що на кілька тижнів зробило Україну вільною.
Лицарський чин гайдамаків XVIII ст. надихав борців за волю
України в столітті ХХ. У 1918–1922 роках Мотронин монастир став
осередком українського повстанського руху проти загарбників
(російських «білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати
Чучупаки. Утворилася Холодноярська республіка, територія якої
охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну
селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх
командирів – отаманами (на згадку про військову традицію козаччини).
Щоб перемогти отаманів Холодного Яру і Чорного лісу, більшовики
навіть утворили окрему Кременчуцьку губернію, де в кожному повіті
діяли спеціальні «бойові дільниці» регулярної червоної армії, а в
Кременчуці й Черкасах – концтабори для місцевих селян [39].
Тут ще у 1918 р. на прохання ігумені Мотронинського Свято-
Троїцького монастиря, яка звернулася до родини Чучупаків, жителі села
Мельники, щоб вберегти монастир від пограбування, створили під
керівництвом Олекси Чучупаки – одного з братів Чучупаків, загін
самооборони, до якого увійшли 22 місцевих жителя. Звернення за
допомогою саме до Чучупаків було не випадковим, адже родина
користувалися авторитетом серед жителів Мельників та навколишніх
сіл.
Батьки були достатньо заможними селянами, які могли забезпечити
освіту своїм дітям у Києві. Відомо, що Петро Чучупак навчався в
консерваторії у Києві, був знайомий з М. Лисенком. Брати Василь
Чучупак та Олекса Чучупак були сільськими вчителями. Були серед
їхнього роду і священики. Представникам цієї родини випало відіграти
важливу роль в організації на Черкащині національно-визвольної
боротьби українського народу в буремні роки революції.
Згодом загін самооборони у Мельниках дав початок воєнній
організації свого села і усього Холодного Яру. У 1919 році він
перетворився в полк гайдамаків Холодного Яру, який діяв під прапором
Української Народної Республіки. Його командиром було обрано
сільського вчителя (в роки війни – прапорщика російської армії) Василя
Чучупаку, а його брат Петро Чучупак став начальником штабу
повстанського полку.
З ім’ям Василя Чучупака пов’язане виникнення та найбільше
піднесення повстанського руху 1919–1920 рр. – Холодноярської
республіки. Вона мала майже 15-тисячну селянську повстанську армію,
бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів – отаманами (на
згадку про військову традицію козаччини) [20]. До складу «республіки»
входили 22 села сучасної Черкащини та прилеглої Кіровоградщини, хоча
кількість населених пунктів, підпорядкованих отаманам Хололдного
Яру не було сталим і змінювалося в залежності від політико-воєнних
обставин. Зрозуміло, що й чітких кордонів організація не могла мати.
Термін «республіка» стосовно Холодноярської організації вперше
застосував Ю. Горліс-Горський. Цим він хотів підкреслити чіткий
організаційний лад та реальне народовладдя, яке панувало в селах
Холодного Яру [21].
4 червня 1919 р. інформбюро штабу повстанців видало першу з
відомих відозв до населення, закликаючи до збройного опору
більшовицькій політиці «воєнного комунізму». Але невдовзі
холодноярським повстанцям довелося боротися ще й проти
денікінського режиму, який встановили білогвардійці на Черкащині.
У середині листопада 1919 року утворився окружний повстанський
комітет (голова – Л. Панченко, члени – П. Чучупак, С. Лопата,
Шевченко), який керував загонами повстанців і намагався координувати
діяльність впливових отаманів В. Чучупака і С. Коцура [22, с. 410]. На
засіданні комітету, що відбулося за участю обох ватажків, було
вирішено, що всі повстанські загони, що діють на Чигиринщині і
визнають УНР, «задля поліпшення боротьби проти московсько-
монархічних окупантів і комуністичної анархії» діятимуть спільно. У
політичному плані обидва формування підпорядковувалися
повстанкому, а в оперативному – спеціально створеній військовій раді у
складі В. Чучупаки, С. Коцура і Шевченка [12, с. 113].
Описуючи події того часу, Ю. Горліс-Горський у своїх мемуарах
зазначав, що «повстанча боротьба в околицях Холодного Яру
відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним
ладом та свідомістю цілі – визволення України – в широких масах. В
інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли
«товариші» починали через міру обдирати селян – тут селянин завжди
готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося,
вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і
завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які
об’єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був
оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин
манастир поблизу нього» [32, с. 323].
3.2. Самоврядна повстанська територія «Холодноярська республіка» та
її діяльність
У подальшому, упродовж 1919–1921 рр., окружний повстанський
комітет Холодного Яру як військово-політичний орган з врахуванням
його ролі у повстанському русі, представляв інтереси уряду УНР та
штабу Головного Отамана армії УНР Симона Петлюри в Центральній
Україні (звідси – і назва в документах «Право-Лівобережний
повстанком»). Він координував діяльність повстанських загонів
тодішніх Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував
функції цивільної влади на підконтрольній йому території. Повстанком
також ініціював проведення окружних з’їздів, на яких обиралися його
нові члени та військове керівництво повстанськими відділами округи
[21].
Наприкінці листопада 1919 р. в Холодному Яру вже
зосереджувалися не менше 5–6 тисяч повстанців при 6–9 гарматах та
великій кількості кулеметів. До них приєдналися вояки з підрозділів
Армії УНР, які відступали після боїв з білогвардійцями на Поділлі.
Штаб В. Чучупака розміщувався у Мотронинскому монастирі, при
ньому постійно перебувало до 600 чоловік, з них половина – озброєна.
Команда зв’язку складалася з 25 вершників, телефонна лінія з’єднувала
штаб з Чигирином і Медведівкою, крім того використовувалися 4
польові телефони. Селяни виконували роль розвідників, забезпечували
повстанців хлібом.
Села були поділені на сотні і за ударами дзвону Мотрониного
монастиря (дублювався церковними дзвонами навколишніх сіл) мусили
стати до зброї. На контрольованій повстанцях території діяв суд, який
розглядав питання військової зради та виносив вироки у цих справах. У
червні 1919 р. холодноярці навіть розробили власний проект Конституції
УНР під назвою «Начерк Проекту Державного законоладу для
Української Трудової республіки». Документ підтвердив прихильність
холодноярців до принципів республіканських демократичних принципів
організації влади не лише місцевої, а й центральної [24].
Восени 1919 року у середовищі повстанців загострилися
суперечності (В. Чучупак – С. Коцур). У білогвардійському зведенні
зазначалося: «Чучупак – ідейний самостійник, спирається на сільську
інтелігенцію і селянство; суворо переслідує у себе грабунки і
намагається створити дисципліновану армію. Коцур же зі своїми
бандами головним чином грабував» [12, с. 113].
Один із організаторів повстанського руху І. М. Лютий-Лютенк
писав про Холодний Яр: «Це ідеальне ідеальне сховище для
повстанських чи партизанських загонів. Спочатку, як тільки появилися
большевики на Україні, вони поривалися більшими з’єднаннями
проникнути в гущу Холодного Яру з надією ліквідувати «петлюрівські
банди». Але там вони всі й залишились… Ні один большевик живим з
Холодного Яру не вийшов! Повсталі заманювали заманювали
большевиків як можна далі в гущу ярів і в той же час брали їх у
смертельний обруч… Після кількох таких «операцій» і найсміливіші
червоні частини здалека обминали Холодний Яр: боялися народних
месників. Після кожної дальшої вдалої чи не вдалої виправи ми
верталися до Холодного Яру як додому, і тут їли, спали, зализували
рани, охайлювалися та набиралися сил для нового рейду [33, с. 51–52].
30 листопада 1919 р. повстанський комітет Холодного Яру оголосив
про взяття влади в Чигиринському повіті. Було скасовано накази й
розпорядження білогвардійських властей та відновлено дію законів і
наказів Директорії УНР, проводилася мобілізація населення. У середині
грудня на нетривалий час повстанці захопили Чигирин. Активні дії
загонів холодноярських повстанців дезорганізовували тили Збройних
сил Півдня Росії, що прискорило вигнання денікінців [22, с. 410].
У грудні 1919 р. Холодноярську республіку посилив загін отамана
А. Гулого-Гуленка (500 шабель), якого С. Петлюра призначив
керівником повстанських загонів Херсонщини, Катеринославщини та
Уманського, Звенигородського, Черкаського і Чигиринського повітів
Київщини.
Коли в середині грудня тритисячні загони В. Чучупака і С. Коцура
захопили Чигирин, між обома ватажками повстанців відразу спалахнула
жорстка суперечка. С. Коцур призначив комендантом міста старшину зі
свого загону, але В. Чучупак скасував це рішення і натомість призначив
на цю посаду свою людину. Кількох бійців із загону С. Коцура було
розстріляно за звинуваченням у бандитизмі, після чого відносини між
отаманами остаточно зіпсувалися. Невдовзі білогвардійці швидкою
атакою повернули Чигирин.
Загін С. Коцура відступив до станції Фундуклівка, однак частину
його бійців дорогою роззброїли місцеві селяни обурені безчинствами і
грабунками повстанців. Інша частина загону приєдналася до відділу А.
Гулого-Гуленка, який, до речі, ставився до С. Коцура негативно,
вважаючи його пособником більшовиків. Після цього загін А. Гулого-
Гуленка вийшов до Дніпра і почав готуватися до наступу на Черкаси.
Одночасно наступ на Черкаси з району Мошен мав повести загін Г.
Рябоконя, а загін В. Чучупака мав намір оволодіти станцією Бобринська.
В цей же час наступ на денікінському фронті розпачала 12-та
радянська армія, яка 16 грудня вибила білогвардійців з Києва. Завданням
відступаючих денікінських військ була оборона по лінії Черкаси –
Бобринська – Цвіткове – Христинівка. В інформації з місцевої
денікінської адміністрації йшлося про те, що «у зв’язку з безперервними
грабунками і реквізиція ми відступаючих військових частин ставлення
селян до Добрармії різко негативне. У багатьох місцях селяни
організовуються для нападу на обози військових частин».
В умовах загального відступу білогвардійці вже не взмозі були
ліквідувати повстанський рух. Горліс-Горський згадував: «Денікінці не
змогли здобути околиць Холодного Яру і знищити в них збройні сили,
які під час відвороту «білої» армії форсували залізницю Бобринська –
Знам’янка, часто захоплювали потяги з бойовими припасами і
награбованим майном, хоч на цей відтинок стягнуто поважну кількість
броне потягів, які цілими днями без толку обстрілювали з далекобійних
гармат холодноярські ліси і жорстоко розправлялися з дальшими селами
[25, 6].
Упродовж 1919–1921 рр., створений на звільнених повстанських
територіях окружний повстанський комітет Холодного Яру діяв як
військово-політичний орган. З врахуванням його ролі в повстанському
русі, він представляв інтереси уряду УНР та штабу Головного Отамана
армії УНР Симона Петлюри в Центральній Україні (звідси – і назва в
документах «Право-Лівобережний повстанком»). Він координував
діяльність повстанських загонів тодішніх Київської, Кременчуцької та
Херсонської губерній і виконував функції цивільної влади на
підконтрольній йому території. Повстанком також ініціював проведення
окружних з’їздів, на яких обиралися його нові члени та військове
керівництво повстанськими відділами округи [5, с. 97].
Про організацію роботи органів самоврядування на вільних
повстанських територіях інформувалося населення. Про це можна
судити із звернення окружного повстанського комітету , що діяв у
Холодному Яру. У ньому йшлося про те, що вся влада на звільнення від
ворога території належить обраному окружному повстанському
комітету.
У зверненні заявлялося, що «Од нині совітська грабіжницька влада
касується. Бажаючи зратувати Край від безконечної руйнації, Комітет
закликає всіх чесних громадян, кому дорога воля Українського народу,
негайно приступити до утворення виконавчих органів влади на місцях.
Недопускати самочинних вчинків з боку несвідомих громадян,
організувати селянські самоохорони для боротьби з бандітізмом і для
наведення ладу і спокію в селах і містах. Повітові Земські Установи і
волосні народні управи закликаємо приступити до виконання своїх
обов’язків. Волосним Земельним Управам взяти в свої руки керування і
приняти безпосередню участь в розпреділенні вільних земель між
малоземельними і безземельними селянами. За всякими справками,
вказівками та діректівами звертатися до Окружного Повстанського
Комітету, члени якого з цією метою роз’їжаються по селах і на місцях
допомагають селянам в організації влади і дають всі належні вказівки і
дірективи».
Звернення прийняте 8 вересня 1920 р. у Чигирині і підписане
головою комітету Діхтярем-Хоменком, заступником Юхимим Ільченком
та членами комітету [34, с. 154].
Наприкінці грудня 1919 р. дезорганізовані війська Добровольчої
армії відійшли до лінії Черкаси – Цвіткове – Тальне – Умань. А 31
грудня червоні за допомогою холодноярських повстанців захопили
Черкаси.
Холодноярська повстанська організація деякий час уникала прямої
конфронтації з більшовиками, прагнучи виграти час для організаційної
розбудови власних сил. Командувач Армії УНР генерал М.
Омельянович-Павленко 27 січня 1920 р. писав своєму заступникові
отаманові Ю. Тютюннику, що загони М. Гулого-Гуленка, С. Коцура і В.
Чучупака «визнали принцип радянства, завдяки чому мають спокійне
відношення з більшовиками, можуть далі проводити організаційну
справу» [12, с. 117].
Повернення радянської влади (кінець грудня 1919 – початок січня
1920 рр.) частина холодноярців зустріла прихильно. Певний час навіть
існувала прорадянська Чигиринська республіка на чолі зі згадуваним
уродженцем села Суботів Свиридом Коцуром – одним із амбіційних
повстанських отаманів доби революції. Його світогляд поєднував
одночасно більшовицькі, анархістські і українські національні ідеї.
Життя і діяльність С. Коцура уособлювали ті протиріччя, що мали
місце в українському суспільстві в добу революційних потрясінь, а
переконання і погляди, як і уся тогочасна селянська стихія, змінювалися
на діаметрально протилежні. Він брав участь у створенні Вільного
козацтва у 1917 році, вів боротьбу проти гетьманців та їх союзників –
німців у 1918 році. На початку січня 1919 року виступив проти
Директорії, а створений ним Чигиринський курінь Червоного козацтва
став опорою радянської влади на Чигиринщині.
З березня 1919 р. С. Коцур зі своїм куренем брав участь у боях
проти Армії УНР. Повернувшись на Чигиринщину разом з червоними
частинами намагався ліквідувати повстанців у Холодному Яру, але
зазнав поразки. Брав участь у боях проти денікінців, у вересні 1919 р. зі
своїм загоном влився у військо Н. Махна і відтепер уже воював з
більшовиками, які у березні 1920 р. оволоділи Чигирином, а С. Коцура
за офіційною версією розстріляли [13]. Колишні коцурівські села
приєдналися до холодноярців.
Невдовзі повстанський антибільшовицький рух під прапором УНР
розгорнувся з новою силою. Повстанці налагодили зв’язок з частинами
командуючого Першим зимовим походом Армії УНР генерала М.
Омеляновича-Павленка в Першому Зимовому поході Армії УНР 1919–
1920 рр., до яких у середині лютого 1920 р. приєднався загін А. Гулого-
Гуленка.
Перепочивши, армія УНР рушила у подальший похід, а повстанці
продовжили боронити свої села та руйнувати запілля червоних. Вони не
обмежувалися оборонними операціями, а й здійснювали напади на
залізниці, цукрові зводи, розбиваючи загони чекістів та продзагонівців,
руйнували тил окупантів, часом, зібравши сили атакували Чигирин,
Черкаси, Смілу, Олександрівку [23].
В свою чергу, більшовицьке керівництво вживало усіх можливих
заходів для ліквідації повстанства в селах Холодного Яру, яке становило
реальну загрозу радянській владі. Змінювались і методи боротьби з
повстанським рухом. Якщо в 1920 р. така боротьба розумілась
каральними органами лише як необхідність знищення живої сили
супротивника і зводилась до безсистемних переслідувань повстанських
загонів мобільними частинами Червоної армії, то з кінця 1921 р . поряд із
військовими операціями, посилюється робота по внутрішньому розкладу
повстанського руху. З цією метою серед селянства та безпосередньо в
самих загонах насаджувалась аґентура ЧК, яка повідомляли про місця
дислокації і пересування повстанців, розпалювали серед них чвари,
сіяли зневіру в можливості перемоги в боротьбі з радянською владою.
У березні чекістам вдалося провести операцію, під час якої було
знищено очільників «Холодноярської республіки». Під час бою 18
березня (за іншими версіями – 12 березня) 1920 р. на хуторі Кресельці
оточений, застрелився отаман Василь Чучупак, а начальник штабу його
брат Петро був убитий більшовиками. Ці втрати значно послабили
холодноярців, яким протягом тривалої боротьби бракувало людей із
військовим досвідом та організаційними здібностями [23].
У подальшому на чолі Холодноярської республіки стояли отамани І.
Деркач, К. Пестушко (Степовий-Блакитний), І. Лютий-Лютенко (Гонта),
І Петренко, Л. Завгородній. Останнім обраним на загальному з’їзді у
липні 1921 р. головним отаманом Холодного Яру був Герасим
Нестеренко-Орел, який восени 1922 р. емігрував до Румунії.
Частина повстанців (І. Деркач, І. Петренко, О. Чучупак, С. Чучупак)
склади зброю 4 серпня 1921 р. відповідно до оголошеної радянською
владою амністії, однак, вірогідно, були страчені. Чимало тих, хто не
піддався на амністію («залишенці»), продовжували організовану
боротьбу і становили реальну небезпеку для більшовицької влади. Проти
них чекісти розробили спеціальну операцію «Заповіт», в ході якої
інспірували фіктивний з’їзд отаманів у Звенигородці та заарештувала
майже усіх провідників Холодного Яру. Надзвичайна сесія Київського
губернського революційного трибуналу 2 лютого 1923 р. засудила
більшість отаманів до розстрілу [22, с. 410]. Засуджені 38 учасників
національно-визвольного руху підняли повстання, захопивши 14
гвинтівок з набоями та іншу зброю. Майже чотири години точився бій.
Хто не загинув, був розстріляний.
Масовий організований повстанський рух в Холодному Яру
припинився. Проте розрізені групи повстанців продовжували боротьбу
ще декілька років. Чимало холодноярців чинили спротив колективізації
та розкуркуленню. Лише голод 1932–1933 рр. зміг приборкати
повстанців.
3.3. Отамани Холодного Яру
Героїчна боротьба повстанців Холодного Яру та імена її очільників
на довгі роки опинилися у забутті. І лише в роки незалежності України
Холодноярська повстанська організація (Холодноярська республіка)
посіла гідне місце в українській історії як героїчна сторінка боротьби за
волю і державність України. А сам Холодний Яр став символом цієї
боротьби і місцем вшанування пам’яті тих, хто сто років тому підняв
прапор, на якому було написано «Ми поляжем, щоб славу і волю і честь,
рідний краю, здобути тобі» [27, с. 27–33].
Безумовно, що найвідомішою постаттю серед організаторів
повстанського руху в Холодному Яру є головний отаман Холодного Яру
Василь Чучупак. Народився Василь Степанович Чучупак 27 лютого (11
березня) 1895 року в селі Мельники Чигиринського повіту Київської
губернії. Батьки – Оксана Сидорівна Лівицька та Степан Георгійович
Чучупак (у деяких джерелах – Чучупака) мали 5 синів: Петра, Ореста,
Василя, Олексу та Дем’яна.
З початком Першої світової війни братів Чучупаків мобілізували.
Орест загинув на фронті. Петро, Василь і Олекса повернулися з війни
прапорщиками. Пішли вчителювати: Петро – у Києві, Василь – у
Пляківці, а Олекса – в Мельниках.
Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного
монастиря та рідних Мельників – на прохання ігумені сформував Олекса
Чучупак. Після поразки в бою з німецькою частиною односельчани
звернулися до Василя, щоб він став отаманом. Незабаром відділ
самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру .
Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь
Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг
похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який,
повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків. У лютому 1919
р. полк активно виступив на підтримку Директорії. На початку квітня
1919 р. підняв повстання «проти комуни та совєтської влади за
самостійність».
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя
Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку
січня 1920 р. холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас. У
лютому 1920 р. у гайдамаки Холодного Яру зустрілися з Армією УНР,
яка здійснювала Зимовий похід. 12 лютого в Медведівці командувач
Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко скликав нараду командирів
та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході ,
маршрут якого проходив Черкащиною. На нараду були запрошені і
Василь та Петро Чучупаки. На жаль, повстанська весна 1920-го була для
нього останньою. Під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між
Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, Василь
Чучупак, щоб не потрапити до рук ворога, застрелився, а начальник
штабу його брат Петро був убитий більшовиками. Ці втрати значно
послабили холодноярців, яким протягом тривалої боротьби бракувало
людей із військовим досвідом та організаційними здібностями [28].
.Тривалий час датою загибелі отамана вважалося 18 березня 1920 р.
Однак, у травні 2019 р. Олександру Солодару, відомому досліднику
визвольних змагань, пощастило натрапити на унікальну знахідку.
Михайло Лебедович, священик Покровської церкви села Мельники,
записав дату смерті Василя Степановича Чучупака у метричній книзі 19
лютого 1920 р. Також зберігся напис, що 21 лютого 1920 р. тіло вбитого
отамана священику передав командир чи комісар 63-го Гороховецького
полку. Того ж дня отамана поховали. Юрій Горліс-Горський, який був
учасником поховання, згадував: «отамана поховали на цвинтарі – на
горі. Ховали увечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала
озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця
помсти» [29].
У подальшому на чолі Холодноярської республіки стояли отамани І.
Деркач, К. Пестушко (Степовий-Блакитний), І. Лютий-Лютенко (Гонта),
І. Петренко, Л. Завгородній. Останнім обраним на загальному з’їзді у
липні 1921 р. головним отаманом Холодного Яру був Герасим
Нестеренко-Орел, який восени 1922 р. емігрував до Румунії [27].
Після смерті Василя Чучупаки Головним отаманом Холодного Яру
став Іван Тимофійович Деркач. Він народився біля холодноярського села
Жаботна в селянській родині. Активний учасник національного
повстанського руху. До 1920 року – член Холодноярського
повстанкому. На початку 1920 року – заступник Головного отамана
Холодного Яру Василя Чучупака. Керував збройними силами Холодного
Яру під час повстання весни–осені 1920 р. 8 вересня 1920 р. на з’їзді
повстанських отаманів у Чигирині був обраний членом Окружного
повстанського комітету.
На конференції повстанців, що відбулася 24 вересня 1920 р. у селі
Медведівці, Іван Деркач передав свої повноваження Костю Пестушку
(Степовому-Блакитному), отаману Олександрійської (Степової) дивізії,
якого в цей день було обрано Головним отаманом Холодного Яру і
околиць. А І. Деркач залишився командиром «Холодноярської бригади»
(в яку переріс полк гайдамаків Холодного Яру) [35].
Кость Пестушок (Степовий-Блакитний), якого було обрано
Головним отаманом Холодного Яру народився 10 лютого 1898 р. в селі
Ганнівці на Катеринославщині (зараз Кіровоградщина). Навчався в
Олександрівському механіко-технічному училищі (нині Запорізький
університет). У Першу світову війну рядовим воював на Турецькому
фронті. За хоробрість нагороджений двома Георгіївськими хрестами .
Закінчив офіцерську школу в місті Горі.
В ранзі підпоручика командував ротою на Західному фронті.
В 1919 р. – командир Середньодніпровської групи (2500 багнетів, 17
кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Учасник
повстання проти Добровольчої армії. Збільшивши Середньодніпровську
групу до 3000 бійців, перейменував її на Республіканське військо.
Далі діяв самостійно. В 1920 р. – отаман Степової
(Олександрійської) дивізії, яка нараховувала до 20–30 тисяч козаків і
старшин. Один із керівників повстання весни–осені 1920 року. Діяв на
Херсонщині, Катеринославщині, в Київській губернії, зокрема на
Чигиринщині, в Холодному Яру. Після того, як дивізія об’єдналася із
Холодноярськими збройними силами, Костя Блакитного 24 вересня 1920
р. на конференції повстанців у містечку Медведівка обрано Головним
отаманом Холодного Яру. В жовтні 1920 р., вирушивши в
Катеринославську губернію на чолі Степової дивізії, склав із себе
повноваження Головного отамана Холодного Яру.
9 травня 1921 р., потрапивши в оточення червоних, застрелився.
Похований у рідному селі [36].
Про роль повстанських отаманів у визвольній боротьбі М.
Омелянович-Павленко у своїх мемуарах писав: «Придивляючись до цих
повстанчих організацій, мусимо ствердити, що особа отамана відіграє в
них значну роль. На отамана вибирають не тільки військовиків, а часто-
густо й людей інших професій – учителів, лікарів, громадських діячів, а
часом бували й священники, бо отаман був політик-вождь, що відбивав у
своїй особі національні і соціальні бажання даної округи. Отаман
повинен бути добрим організатором й адміністратором, він має судову й
адміністративну повновласть у своїй окрузі…» [26, с. 19–192].
Доля керівників повстанського руху в Холодному Яру склалася
драматично. Частина повстанців (І. Деркач, І. Петренко, О. Чучупак, С.
Чучупак) склали зброю 4 серпня 1921 року відповідно до оголошеної
радянською владою амністії, однак, вірогідно, були страчені.
Чимало тих, хто не піддався на амністію («залишенці»),
продовжували організовану боротьбу і становили реальну небезпеку для
більшовицької влади. Проти них чекісти розробили спеціальну операцію
«Заповіт», у ході якої інспірували фіктивний з’їзд отаманів у
Звенигородці та заарештувала майже усіх провідників Холодного Яру.
Надзвичайна сесія Київського губернського революційного
трибуналу 2 лютого 1923 року засудила більшість отаманів до розстрілу
[27, с. 410]. Засуджені 38 учасників національно-визвольного руху 9
лютого 1923 року о 8 год. 30 хв. підняли повстання у Лук’янівській
в’язниці, захопивши 14 гвинтівок з набоями та іншу зброю. Майже
чотири години точився бій.
Хто не загинув, був розстріляний. Масовий організований
повстанський рух в Холодному Яру припинився. Проте розрізнені групи
повстанців продовжували боротьбу ще декілька років. Чимало
холодноярців чинили спротив колективізації та розкуркуленню. Лише
голод 1932–1933 рр. зміг приборкати повстанців. Останнім із Головних
отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому
з'їзді всіх отаманів республіки у червні 1921 р., був отаман Герасим
Нестеренко-Орел.
Відтоді в умовах тоталітарної системи героїчна боротьба
повстанців
Холодного Яру та імена її очільників на довгі роки опинилися у забутті.
І лише в роки незалежності України Холодноярська повстанська
організація (Холодноярська республіка) посіла гідне місце в українській
історії як героїчна сторінка боротьби за волю і державність України в
добу Української революції 1917–1921 р..
Однак і в роки незалежності частина отаманів Холодного Яру
тривалий час так і не була виправдана в судовому порядку, а спроби їх
реабілітації наштовхувалися на перепони законодавчого,
бюрократичного характеру, а то й просто бездушності чиновників [37].
І лише 18 жовтня 2016 р. прокурор Київської області Д. О. Чібісов
відповідно до ст. 7 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних
репресій на Україні» звернувся до Апеляційного суду Київської області
із заявою про реабілітацію отаманів Завгороднього (Загороднього)
Іларіона Захаровича, 1887 року народження, Голика (Залізняка) Мефодія
Фокича, 1887 року народження, Гупала Діонісія Мусійовича, 1898 року
народження, Дробатковського Олексія Трохимовича, 1899 року
народження, Здобуди (Здобудь-воля, він же Блоха) Костянтина Яковича,
1875 року народження, Яковенка Григорія Федоровича, 1892 року
народження та Ляшенка Івана Миколайовича, 1892 року народження,
засуджених вироком Київського губернського Революційного трибуналу
надзвичайної сесії від 2 лютого 1923 року за ст. КК УСРР до вищої міри
покарання – розстрілу з конфіскацією майна.
В обгрунтування поданої заяви прокурор указав на те, що
зазначених осіб з політичних мотивів було необґрунтовано засуджено за
вчинення на території України діянь, кваліфікованих як
контрреволюційні злочини за Кримінальним кодексом УСРР 1922 року.
Окрім цього, прокурор звернув увагу на положення ст. 2 Закону України
«Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного
(нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди
їхньої символіки», відповідно до якої комуністичний тоталітарний
режим 1917–1991 років в Україні визнається таким, що здійснював
політику державного терору [27, с. 31].
Суд прийшов до висновку, що в основі засудження І.З.
Завгороднього та інших, знаходились саме політичні мотиви, а саме:
засудження осіб, які чинили супротив комуністичному тоталітарному
режиму виборюючи у такий спосіб незалежність для України.
Порівняння зазначеного мотиву засудження із положеннями ст. 1 та ст. 7
Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій»
безумовно указало на необхідність визнання необґрунтованості їх
засудження із подальшою їх реабілітацією. В ухвалі суду щодо
засудження І.З. Завгороднього та інших учасників повстанського руху
визнано такими, що підлягають реабілітації. Зазначено, що «ухвала
оскарженню не підлягає» [37].
А 14 грудня 2016 р. рішенням суду Київської області реабілітовано
10 отаманів самопроголошених державних утворень часів УНР –
Холодного Яру і Чорного Лісу, які були засуджені радянською владою
до розстрілу. Суд реабілітував останніх із засуджених радянською
владою до розстрілу отаманів Холодного Яру – І. Грисюка-Гайового, М.
Куценка, Г. Олійника, І. Мельниченка, П. Олійника, М. Забудського, П.
Троценка, П. Савенка, К. Ніколаєнка, Г. Галущенка. Відповідно до
Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за
незалежність України у ХХ столітті», повстанські та партизанські загони
Холодноярської республіки визнані борцями за незалежність нашої
держави [38].
Відзначаючи 100-річчя Української революції 1917–1921 рр., ми
віддаємо шану героїчній боротьбі повстанців Холодного Яру, який в
революційну добу був одним із основних осередків боротьби проти
червоних і білих російських напасників, символом надії і незламності
духу українського народу. Сто років тому, завдяки жертовному подвигу,
у тому числі і наших земляків-холодноярців, у полум’ї революції на
карті Європи постала суверенна держава – Україна. І хоч їй не судилося
вистояти у жорстоких боях і протиборстві, мужність та героїзм її творців
надихали на боротьбу наступні покоління українців. Визвольний рух,
врешті, досяг мети – у 1991 році Україна стала незалежною.
Висновок до розділу 3
Отже, в Холодному Яру, який займає значну частину Черкащини,
у 1919 році сформувався потужний осередок селянсько-повстанського
руху проти загарбників (німецьких окупантів, денікінців,
більшовиків), який згодом набув загальноукраїнського значення у
боротьбі за українську державність.
Повстанська територія – Холодноярська республіка, мала високий
рівень воєнної організації, власне самоврядування, яке виконувало
функції військово-політичного та цивільного органу влади. А
окружний повстанський комітет Холодного Яру представляв інтереси
уряду УНР в центральній частині України. На нього були покладені
обов’язки координації діяльності повстанських загонів тодішніх
Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував
функції цивільної влади на підконтрольній йому території
Завдяки волелюбному характеру жителів повстанського регіону
та особливостям природно-географічного положення, Холодний Яр
становив для радянської влади неприступний бастіон.
Важко уявити повстанський рух 1917–1921 рр. без військово-
політичної діяльності повстанських отаманів Холодного Яру. Їх
постаті потребують ґрунтовного дослідження та гідного вшанування .
Повстанський рух на Холодноярщині – показовий приклад
високої самоорганізації та патріотизму.
ВИСНОВКИ
В процесі роботи над темою ми дійшли таких узагальнюючих
висновків:
1. На сучасному етапі бракує об’єктивного, масштабного і
комплексного дослідження ролі і місця такого важливого історичного
регілпа Черкащини у повстанському русі доби Української
національно-визвольної революції 1917–1921 рр.
Аналіз стану наукової розробки теми магістерської роботи
засвідчив, що проблеми та особливості зародження та розгортання
повстанського руху на Черкащині у 1917–1921 рр. і перебіг бойових
операцій повстанців донедавна фактично залишалися поза увагою
дослідників-істориків. Не отримали належного висвітлення основні
етапи повстанського руху в осередку повстанства – Холодному Яру і
форми повстанської боротьби та організація самоврядування на
повстанських територіях.
З’ясовано, що заявлена нами тема є малодослідженою і знайшла
лише епізодичне і фрагментарне відображення в українській
історіографії. А позбавлений ідеологічної заангажованості погляд на
проблему почав утверджуватися тільки в роки незалежності України.
Проте, в існуючих на сьогодні окремих матеріалах (здебільшого
наукових та публіцистично-краєзнавчих статтях), автори торкаються
лише деяких її аспектів.
2. Опрацювання джерельної бази дало можливість виявити
широке коло чинників, які так чи інакше торкаються проблеми
поширення повстанського руху на Черкащині, але в науковий обіг
введені епізодично. З’ясовано, що це документи, які знаходяться в
архівних фондах, або включені до виданих збірників документів та
матеріалів. Серед них – протоколи засідань, рішення та директиви
губернських, повітових, волосних та сільських органів влади і
селянського самоврядування з різних питань, тому числі і тих, що
стосуються повстанського руху. Сюди ми відносимо листівки, відозви та
інші агітаційні матеріали повстанців. Вони ще недостатньо залучалися
до висвітлення вказаної проблеми.
Як важливе джерело ми розглядаємо мемуари політичних і
військових діячів Української революції 1917–1921 рр – учасників
повстанського руху на Черкащині. В них міститься значний масив
інформації про бойові дії, повстанський рух, соціально-економічний
розвиток, культурне та релігійне життя та настрої населення в добу
революції.
Всебічному історіографічному аналізу та опрацюванню джерел,
систематизації та узагальненню почерпнутої з них інформації і
забезпеченню наукової достовірності результатів даного дослідження
сприяло застосування сучасної методології. Застосовані в процесі
роботи над магістерським дослідженням різні принципи, методи та
засади сучасної методології, дали змогу уникнути суб’єктивних і
упереджених оцінок та забезпечити наукову достовірність отриманих в
роботі результатів.
3. Проведене нами дослідження дає підстави для узагальненого
висновку про те, що впродовж березня 1917 – серпня 1919 рр. на
Черкащині розгорнувся повстанський рух. Погоджуючись із
дослідницею К. Петриченко, у ньому можна виділити такі головні
напрямки: Вільне козацтво, аграрний, антигетьманський, прорадянський,
антибільшовицький. Однак, не зважаючи на це, він був об’єднаний
навколо вирішення двох одвічних для селян питань: землі та миру.
Ідеологічне тло йому створювали українські антибільшовицькі
соціалістичні партії. Хоча селянський повстанський рух і зазнав
поразки в середині 1920-х рр. він мав свої здобутки: 1) відродження
козацьких традицій та зростання національної свідомості селян; 2)
підвищення їх активності у політичному житті держави (участь у
вічах, демонстраціях, з’їздах); 3) вплив боротьби селян на
запровадження політики НЕПу в березні 1921р.; 4) застосування
досвіду ведення повстанської боротьби у націоналістичному русі в
західноукраїнських землях у 1920–1940 рр. [40, с. 209].
4. Серед недоліків слід відзначити локальний характер руху –
«містечковість», стихійність, відмежованість від організованого
спротиву ворогу; відсутність координації з боку державних органів;
недостатній зв’язок окремих повстанських груп і загонів між собою;
прояви амбітності отаманів. Дії окремих повстанських загонів
супроводилися деколи проявами бандитизму, погромництва. Саме
схильність до локальних дій призвела до того, що більшість загонів
рано чи пізно були викриті та знищені [40, с. 209].
5. Позитивний вплив на повстанський рух мав рейд частин
Армії УНР запіллям Червоної та Добровольчої армій (Перший
Зимовий похід). Його учасники провели низку успішних боїв.
дезорганізували тилові комунікації противника. Роз’яснювальна й
агітаційна робота сприяла розгортанню повстанського руху. При
цьому вояками були показані зразки організованості, сили духу і
жертовності у боротьбі за державність.
6. Серед причин згасання селянсько-повстанського руху –
низка поступок більшовиків, передусім заміна продрозкладки
продподатком та легалізація товарно-грошових відносин, що
поліпшувало умови господарської діяльності і повертало втомленим
невизначеністю селянам економічну зацікавленість у своїй праці.
Крім того, радянський уряд мав змогу діяти силовими методами,
швидко мобілізовуючи значні військові сили для боротьби з
повстанством.
Все це підривало організований повстанський рух, змушувало селян
складати зброю і пробувати інтегруватися в радянське суспільство. Та
незважаючи на силове придушення повстанського руху, говорити про
його поразку навряд чи правомірно.
7. Потужний осередок селянсько-повстанського руху проти
загарбників (німецьких окупантів, денікінців, більшовиків), у 1919 році
сформувався в Холодному Яру, який згодом набув загальноукраїнського
значення у боротьбі за українську державність.
Повстанська територія – Холодноярська республіка, мала високий
рівень воєнної організації, власне самоврядування, яке виконувало
функції військово-політичного та цивільного органу влади. А
окружний повстанський комітет Холодного Яру представляв інтереси
уряду УНР в центральній частині України. На нього були покладені
обов’язки координації діяльності повстанських загонів тодішніх
Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував
функції цивільної влади на підконтрольній йому території
Завдяки волелюбному характеру жителів повстанського регіону
та особливостям природно-географічного положення, Холодний Яр
становив для радянської влади неприступний бастіон. Повстанський
рух на Холодноярщині – показовий приклад високої самоорганізації
та патріотизму.
Підсумовуючи виконання поставлених в роботі дослідницьких
завдань, ми робимо прикінцевий узагальнюючий висновок про те, що
Черкащина перебувала в епіцентрі повстанського руху в добу
Української революції 1917–1921 рр. Тут зародилося і набуло
всеукраїнського поширення Вільне козацтво, потужним осередком
селянського повстанського руху на багато років став Холодний Яр.
Полум’я повстанського руху розгоралося на Уманщині,
Звенигородщині. Територією краю своїм героїчним Зимовим походом
пройшла Армія УНР.
І хоч у 1917–1920 рр. повстанський рух так і не зумів
самоорганізуватись і досягти поставленої мети зі створення власної
держави, але він дав поштовх і послужив прикладом для майбутніх
борців за незалежність Української держави.
Велика істина закладена в роздумах історика І. Лисяка-
Рудницького: «Нема сорому в тому, щоб бути переможеними в
боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом
духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління,
продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі» [48, с.
128].
Героїзм учасників повстанського руху на Черкащині, як і в усій
Україні, у добу революції надихав на боротьбу українців і визвольний
рух не спинявся. У 1991 році він досяг мети – Україна стала
незалежною державою.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
1. Большая Советская Энциклопедия. М., 1975. Т. 19. С. 232.
2. Рахманний Р. Державницька слава УПА. Лондон, 1984. С.
6.
3. Повстанський рух на Україні // Енциклопедія
Українознавства. Т.6. Наукове товариство імені Шевченка у Львові.
Перевидання в Україні. Львів 1996, Ретпринтне відтворення видання
1955–1984 років. С. 2117–2122.
4. Ганжа О.І. Селянський повстанський рух //Історія
українського селянства. Нариси в 2-х томах. Том 2. К.: Наукова думка,
2006. С. 7–19.
5. Мельниченко В. М. Черкащина в добу Української
революції 1917–1921 рр. – Черкаси: Вертикаль, видавець Кандич С.Г.,
2016. 200 с.
6. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. К., 1972.
7. Дудник О.В. Національно-демократичні перетворення на
Півдні Київщини в революційну добу (березень 1917–1920 рр.):
монографія. Умань: СПД Сочінський, 2008. 246 с.
8. Трудящі Черкащини в боротьбі за владу Рад. 1917–1920 рр.
Збірник документів та матеріалів. Черкаси, 1957.
9. Михайличенко Д.Ю. Травнева військово-політична криза в
УСРР, повстанський рух в Україні і проблема його політичної
реалізації (січень – серпень 1919 р.) // ХДПУ ім. Г. С. Сковороди:
Збірник наукових праць «Історія та географія». Вип. 9. Х., 2002. С.
115–116.
10. Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны:
Историческое расследование. Харьков: Фолио; М: ООО
«Издательство ACT», 2000. 368 с.
11. Горак В.С. Григор’єва повстання 1919 // Енциклопедія
історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України.
Інститут історії України. К. : Наукова думка, 2004. Т. 2. 528 с.
12. Ковальчук М.А. Повстансько-партизанський рух проти
білоґвардійців на Київщині (вересень 1919–січень 1920 рр.) //
Український історичний журнал. 2009. № 5. С. 106–121.
13. Солодар О. Звивисті шляхи Свирида Коцура // Історичні
сторінки «Нової доби». 6 серпня. 2002. № 61.
14. Красносілецький Д. П. Антибільшовицький рух селян в
правобережній частині УСРР у 1920–1924 роках. : Дис... канд. наук:
07.00.01. Чернівці. 2007.
15. Чос В. Мліївська республіка // Прес-центр. 7 листопада.
2007.
16. Прилуцький В.І. Бабенко Трохим Іванович // Енциклопедія
історії України/ Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України.
Інститут історії України. К. : Наукова думка. Т. 1. 688 с.
17. Овсієнко Л. Адміністративний устрій та орган управління
на Корсунщині в роки Української революції 1917–1921 рр.
//Корсунський часопис. 2010. № 24. С. 90–96.
18. Багацький Л. Героїка двадцятих. З непокірного роду –
Андрій Олексійович Гулий-Гуленко. [Електронний ресурс]. Режим
доступу: http: // www. storinka-m. kiev.ua /article.php?id=542. Назва з
екрана. (дата звернення 10.11.23)
19. Щербатюк В.М. Боротьба селян України проти
більшовицької агресії та режиму 1917–1923 років (за матеріалами
Державного архіву Київської області і Галузевого архіву Міністерства
оборони України). // Вісник Черкаського університету. Серія :
Історичні науки. 2008. № 133–134. С. 114–120.
20. Холодноярська республіка [Електронний ресурс]. URL:
http:
//uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4
%D0%BD%D0%BE%D1%8F%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0
%B0_%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB
%D1%96%D0%BA%D0%B0. Назва з екрана. (дата звернення 10.11.23)
21. Солодар О. Холодноярський повстанком. [Електронний
ресурс]. URL: http: //mistoche.blogspot.com/2016/02/Kholodnoiarskyi
povstankom. html. Назва з екрана. (дата звернення 10.11.23)
22. Мараєв В.Р. Холодноярська республіка 1919–1920 //
Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.
НАН України. Інститут історії України. К. : Наукова думка. Т. 10. 784
с.
23. Митрофаненко Ю.В. Холодний Яр в історії Української
революції 1917–1920-х рр. [Електронний ресурс]. URL: http:
//timso.koippo.kr.ua /blogs/index.php/Mitrofanenko/title-257. Назва з
екрана. (дата звернення 15.11.23)
24. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та
ін.; Під ред. В.А. Смолія. К., 1997.
25. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр // Літопис Червоної
калини. 1932. Ч. 2.
26. Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–
1920): Документально-художнє видання. К.: Темпора, 2007. С. 191–
192.
27. Мельниченко В. М. Холодний Яр – символ волі і
незламності духу/ // Реабілітовані історією. Черкаська область. Книга
десята. Черкаси, «ІнтролігаТОР», 2017. 640 с.
28. Василь Степанович Чучупак [Електронний ресурс]. URL:
http://library.ck.ua/index.php/2008-12-08-13-40-34/1780. Назва з екрана.
(дата звернення 15.11.23)
29. Митрофаненко Ю. Готуй нових борців, Холодний Яре. / Ю.
Митрофаненко [Електронний ресурс]. URL:
https://www.istpravda.com.ua/columns/2020/02/19/157057/. Назва з
екрана. (дата звернення 16.11.23)
30. Митрофаненко Ю. М. Холодний Яр в історії Української
революції 1917–1920-х рр.: історіографічна традиція та сучасні
інновації осмислення. // Український визвольний рух: наук. зб. Львів,
2016. Збірник 21. С. 81–116.
31. Мельниченко В. М. Події Української революції 1917–1921
рр. на Черкащині в мемуарах державних і військових діячів . // Вісник
Черкаського університету. Серія Історичні науки : [зб. наук. ст.]. 2017.
Вип. 1. С. 29–36.
32. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Київ Львів-Дрогобич :
Відродження, 2006. 432 с.
33. Лютий-Лютенко І. М. Вогонь з Холодного Яру. Спогади.
Детройт : Hamthamck Printing, 1986. 151 с.
34. Селянство Черкащини в добу Української революції 1917–
1921 рр. : зб. док. і матеріалів. 100-річчю Української революції 1917–
1921 рр. присвяч. / упоряд.: В. М. Мельниченко (керівник),
Т. А. Клименко, Ю. Г. Пасічна ; відповід. ред. С. В. Корновенко.
Черкаси : «Вертикаль», 2018. 168 с. : іл.
35. Деркач Іван Тимофійович [Електронний ресурс]. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0
%B0%D1%87_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A2%D0%B
8%D0%BC%D0%BE%D1%84%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D
0%B8%D1%87 Назва з екрана. (дата звернення 16.11.23)
36. Вище військове керівництво Холодного Яру в 1917–1922
роках [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://ukrlife.org/main/evshan/reness3.htm Назва з екрана. (дата
звернення 17.11.23)
37. Суд Київщини майже через 100 років реабілітував
холодноярських отаманів [Електронний ресурс]. URL:
http://novynarnia.com/2016/.../18/sud-kiyivshhini-mayzhecherez].
Назва з екрана. (дата звернення 18.11.23)
38. Вони вмирали з ім’ям України на вустах: усіх козаків
Холодного Яру, котрі загинули під час повстання у київській в’язниці
сьогодні реабілітовано [Електронний ресурс]. URL:
http://patrioty.org.ua/.../vony-vmyraly-z-imiam-ukrainyna-vustah.__ Назва
з екрана. (дата звернення 20.11.23)
39. Вшанування героїв Холодного Яру давно вже стали «часом
паломництва» для патріотів [Електронний ресурс]. URL:
https://armyinform.com.ua/2021/05/07/vshanuvannya-geroyiv-holodnogo-
yaru-davno-vzhe-staly-chasom-palomnycztva-dlya-patriotiv/ Назва з
екрана. (дата звернення 20.11.23)
40. Петриченко К. Феномен українського повстанства (березень
1917 – серпень 1919 рр. // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН
України. 2008. Випуск 39. С. 199–200.
41. Лободаєв В.М. Вільнокозачий рух у березні-серпні 1917 р.:
витоки і становлення ідейних та організаційних основ // Український
історичний збірник. К., 1999.
42. Щербатюк В. М. Селянський повстанський рух на Київщині
1917–1923 рр.: сучасна історіографія проблеми. // Український
історичний журнал. 2010. № 3. С. 186–204.
43. Григоренко Т. Вплив присутності австро-німецьких військ на
економічне та соціально-політичне життя Черкащини (березень –
серпень 1918 р.). // Краєзнавство Черкащини 2019. № 13. С. 71–76.
44. Трудящі Черкащини в боротьбі за владу рад 1917–1920 рр.
Збірник документів та матеріалів. Черкаси, 1957. С. 111.
45. «Просвіти» соборної України. [Електронний ресурс]. Режим
досту URL пу: http: slovoprosvity.org/2014/02/27/ Назва з екрана. (дата
звернення 20.11.23)
46. Бойко С. Культурно-освітня робота // Більшовик. 1920. 28
січня. С. 116.
47. Винниченко В. Відродження нації, ч. 1–3. К.–Відень, 1920
(репринтне вид. К., 1990).
48. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. Мюнхен. :
Сучасність, 1973. 441 с.