Репозиторій ЧДТУ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
___________________________________________________________________________________________ 
(повне найменування вищого навчального закладу) 
Факультет гуманітарних технологій 
___________________________________________________________________________ 
(повне найменування інституту, найменування факультету (відділення) 
Кафедра соціального забезпечення 
___________________________________________________________________________ 
(повна назва кафедри (предметної, циклової комісії)) 
 
 
 
 
 
 
 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
 
на тему: 
 
«Реабілітаційні послуги для осіб з інвалідністю як механізм соціальної 
адаптації» 
 
 
 
 
 
 
 
 
Виконав: студентка  2  курсу, групи  СЗМ-023  
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення»  
(шифр і назва спеціальності (спеціалізації))  
 
 
Стецьків Софія Вікторівна 
 (прізвище та ініціали)  
Керівник Якушев О.В. 
                            (прізвище та ініціали)  
Рецензент __________  
                               (прізвище та ініціали)  
 
 
 
 
Черкаси – 2024 р.  
2 
 
 ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
Освітньо-кваліфікаційний рівень магістр       
Галузь знань   23 Соціальна робота   
Спеціальність             232 «Соціальне забезпечення»  
 
 
ЗАТВЕРДЖУЮ: 
Зав. кафедри 
____________ к.е.н., доц. Бєлова І.О. 
“_____” _______________20 ____ р. 
 
 
ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ 
Здобувачу(ці) Стецків Софії Вікторівні _________________ 
на підготовку кваліфікаційної роботи магістра на тему: «Реабілітаційні 
послуги для осіб з інвалідністю як механізм соціальної адаптації» 
Тему затверджено наказом від «___» ____  _________202_ р   
Кваліфікаційна робота магістра виконується на матеріалах законодавчих та 
нормативніих документів в галузі реабілітації та соціального захисту інвалідів; 
статистичних матеріалахх, документах міжнародних організацій із 
соціального захисту інвалідів. 
План кваліфікаційної роботи магістра 
Розділ 1. Теоретичні аспекти надання реабілітаційних послуг для осіб з 
інвалідністю. 
Розділ 2. Аналіз системи реабілітаційних послуг для осіб з інвалідністю.  
Розділ 3. Шляхи удосконалення надання реабілітаційних послуг для осіб 
з інвалідністю як механізму соціальної адаптації.  
Об’єктом дослідження є суспільні відносини щодо надання 
реабілітаційних послуг в територіальних центрах надання соціальних послуг.  
Предметом дослідження є розробка системи регулювання надання 
реабілітаційних послуг для  осіб з інвалідністю. 
 
3 
 
Мета кваліфікаційної роботи магістра полягає в комплексному аналізі 
регулювання надання реабілітаційних послуг для осіб з інвалідністю та 
напрацювання обґрунтованих теоретичних та практичних рекомендацій щодо 
його удосконалення. 
Конкретні завдання, які здобувач вищої освіти повинен виконати для 
досягнення поставленої мети: 
У розділі 1: розглянути основні теорії реабілітації; проаналізувати сучасні 
практики надання реабілітаційних послуг; дати визначення поняття 
«реабілітаційні послуги»; описати різні типи реабілітаційних послуг та 
ключові характеристики кожного типу реабілітаційних послуг; визначити 
особливості діяльності установ реабілітації територіальних центрів надання 
соціальних послуг; 
У розділі 2: проаналізувати чисельностіість та структури інвалідності в 
населенні держави; визначити основні причин та фактори зростання осіб з 
інвалідністю; описати існуючі моделі надання реабілітаційних послуг;  
У розділі 3: описати можливі шляхи покращення реабілітаційних послу; 
розглянути концепцію професійної реабілітації як механізм  соціальної 
адаптації; запропонувати організаційні принципи роботи центрів професійної 
реабілітації та центрів сприяння професійної зайнятості осіб з інвалідністю. 
 
Завдання підготував 
науковий керівник                      __________________            Якушев О.В. 
                                                           (підпис)                            (прізвище та ініціали) 
 «_____»__________2024 р. 
 
 
Завдання одержав здобувач(ка)        __________________      Стецьків С.В. 
                                                                       (підпис)                (прізвище та ініціали) 
 
 «____»__________2024 р. 
 
4 
 
РЕФЕРАТ 
Кваліфікаційна робота бакалавра містить 77 сторінок, 4 таблиці, 
6 рисунків, список літератури з 48 найменувань. 
 
РЕАБІЛІТАЦІЙНІ ПОСЛУГИ ДЛЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ ЯК МЕХАНІЗМ 
СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ 
 
Oб’єктoм дoсліджeння є суспільні відносини щодо надання 
реабілітаційних послуг в територіальних центрах надання соціальних послуг.  
Прeдмeтoм дoсліджeння є розробка системи регулювання 
обслуговування осіб з інвалідністю. 
Метою роботи полягає в комплексному аналізі регулювання надання 
реабілітаційних послуг для осіб з інвалідністю та напрацювання 
обґрунтованих теоретичних та практичних рекомендацій щодо його 
удосконалення. 
Зaвдaння роботи:  
розглянути основні теорії реабілітації; проаналізувати сучасні практики 
надання реабілітаційних послуг; дати визначення поняття «реабілітаційні 
послуги»; описати різні типи реабілітаційних послуг та ключові 
характеристики кожного типу реабілітаційних послуг;  визначити особливості 
діяльності установ реабілітації територіальних центрів надання соціальних 
послуг; визначити основні причин та фактори зростання осіб з інвалідністю; 
описати існуючі моделі надання реабілітаційних послуг;  описати можливі 
шляхи покращення реабілітаційних послу; розглянути концепцію професійної 
реабілітації як механізму  соціальної адаптації; запропонувати організаційні 
принципи роботи центрів професійної реабілітації та центрів сприяння 
професійної зайнятості осіб з інвалідністю 
За результатами  дослідження сформульовані такі висновки: 
1) отримало подальший розвиток: 
– теоретичне обґрунтування поняття «реабілітаційних послуг» та 
значення державної політики у сфері охорони населення стратегії соціальних 
цілей держави; 
– сутність інноваційних процесів у системі реабілітації інвалідів; 
2) узагальнено: 
–  характеристику стану реабілітаційної роботи в сучасній українській 
системі реабілітації інвалідів; 
3) вперше: 
− концепцію професійної реабілітації як механізму соціальної адаптації. 
Одержані результати можуть бути використані управліннями 
соціального захисту обласних рад Черкаської області для розроблення 
програм соціального розвитку та надання реабілітаційної допомоги особам з 
інвалідністю.  
 
Рік виконання кваліфікаційної роботи бакалавра 2024 р. 
Рік  захисту роботи 2024 р. 
 
Підпис студента ____________________ 
Дата ______________________________  
 
5 
 
ЗМІСТ 
ВСТУП 6 
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ НАДАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ  
ПОСЛУГ ДЛЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ 10 
1.1. Основні теоретичні та практичні підходи до надання   
реабілітаційної послуг в сучасному суспільстві 10 
1.2. Визначення реабілітаційних послуг та їх типи 15 
1.3. Особливості функціонування установ реабілітації територіальних  
центрів надання соціальних послуг 28 
РОЗДІЛ 2  АНАЛІЗ СИСТЕМИ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ПОСЛУГ ДЛЯ  
ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ 33 
2.1 Аналіз чисельності та структури інвалідності в населенні держави 33 
2.2 Головні фактори, що сприяють збільшенню кількості осіб з  
інвалідністю в Україні   37 
2.3 Дослідження організації надання реабілітаційних послуг для осіб з  
інвалідністю 41 
РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ НАДАННЯ  
РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ПОСЛУГ ДЛЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ ЯК  
МЕХАНІЗМУ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ  53 
3.1. Шляхи, засоби та способи вирішення проблем надання  
реабілітаційних послуг  в Україні 53 
3.2. Концепція професійної реабілітації та працевлаштування осіб з  
інвалідністю як механізму соціальної адаптації  58 
3.3. Організаційно-методичні засади діяльності центрів професійної  
реабілітації та центрів сприяння професійної зайнятості осіб з  
інвалідністю  63 
ВИСНОВКИ 69 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 73 
 
  
 
6 
 
ВСТУП 
 
В останні століття суспільство стрімко розвивалося у всіх напрямках. 
Внаслідок життєдіяльності людини значно змінився хімічний склад води, 
повітря, продуктів харчування. Існування в новому, неприродному, а часто 
досить агресивному для людини середовищі, призводить до всіляких 
порушень тих чи інших його систем. Погіршується як фізичне, так і психічне 
та духовне здоров'я індивіда, що призводить до низки захворювань, за різного 
ступеня тяжкості яких людині присвоюється та чи інша група інвалідності. 
Однією з актуальних соціальних проблем наших днів стала інвалідність 
Неухильне зростання чисельності інвалідів у всьому світі, в тому числі й 
Україні, є глобальним соціальним процесом. 
Основні принципи реабілітації осіб з обмеженими можливостями в 
Україні включають державні гарантії права на реабілітацію, пріоритет 
інтересів реабілітованого під час проведення реабілітаційних заходів, 
доступність реабілітаційної системи для всіх, комплексний підхід, 
різноманіття методів реабілітації та форм реабілітаційних установ. 
Формування державної служби медико-соціальної експертизи дозволило 
зміцнити міжвідомчі зв'язки у сфері реабілітації та соціальної адаптації, а 
також покращило роботу реабілітаційних служб в системі охорони здоров'я, 
соціального захисту та освіти. 
Запровадження в країні концепції інвалідності як обмеження всіх 
аспектів життєдіяльності, а не лише тих, що пов'язані з порушенням 
можливості працювати, свідчить про зацікавленість суспільства у вирішенні 
проблем реабілітації у широкому значенні. Цілі та завдання реабілітаційної 
допомоги значно розширюються та спрямовані на усунення всіх обмежень 
життєдіяльності, які перешкоджають соціальній інтеграції індивідуума. 
Наукові висновки українських дослідників, що вивчали правове 
регулювання у сфері надання реабілітаційних послуг стали основою для 
окремих аспектів дослідження соціального обслуговування осіб з 
 
7 
 
інвалідністю, зокрема: В. М. Андріїва, Н. Б. Болотіної, В. Я. Бурака, 
С. В. Венедіктова, В. В. Волинця, Л. П. Гаращенко, М. І. Іншина, 
Т. А. Занфірової, В. Л. Костюка, О. І. Кульчицької, К. Ю. Мельника, 
О. В. Москаленко, О. Т. Панасюка, П. Д. Пилипенка, С. М. Прилипка, 
О. І. Процевського, С. М. Синчук, Я. В. Сімутіної, В. Л. Стрепка, 
Б. І. Сташківа, О. В. Тищенко, Г. І. Чанишевої, Н. М. Хуторян, М. М. Шумила, 
В. І. Щербини, О. М. Ярошенка, Г. О. Яковлєвої та ін.  
Незважаючи на певні успіхи, досягнуті за останні десятиліття, система 
надання реабілітаційних послуг все ще має значні протиріччя. Ці протиріччя 
зумовлені, з одного боку, проблемами координації між відомствами, а з 
іншого боку, відсутністю загальноприйнятої та науково обґрунтованої 
концепції реабілітаційної допомоги. 
Погіршення соціально-демографічних показників: скорочення 
тривалості здорового життя через інвалідність, зростання первинної 
інвалідності швидше, ніж смертність; збільшення інвалідності серед 
працездатного населення; регіональна концентрація проблем інвалідності в 
економічно несприятливих регіонах, підвищують потребу в інноваційних 
теоретико-методологічних дослідженнях для створення оптимальної моделі 
управління системою реабілітації та охорони здоров'я населення. Відсутність 
єдиних науково-методологічних підходів до вирішення питань реабілітації 
призводить до зниження ефективності багатьох державних реабілітаційних 
програм. 
Об’єктом дослідження є суспільні відносини щодо надання 
реабілітаційних послуг в територіальних центрах надання соціальних послуг. 
Предметом дослідження є розробка системи регулювання надання 
реабілітаційних послуг для  осіб з інвалідністю. 
Мета роботи полягає в комплексному аналізі регулювання надання 
реабілітаційних послуг для осіб з інвалідністю та напрацювання 
обґрунтованих теоретичних та практичних рекомендацій щодо його 
удосконалення. 
 
8 
 
Завданням роботи є: 
− розглянути основні теорії реабілітації; 
− проаналізувати сучасні практики надання реабілітаційних послуг; 
− дати визначення поняття «реабілітаційні послуги»; 
− описати різні типи реабілітаційних послуг та ключові 
характеристики кожного типу реабілітаційних послуг;  
− визначити особливості діяльності установ реабілітації 
територіальних центрів надання соціальних послуг; 
− визначити основні причин та фактори зростання осіб з 
інвалідністю;  
− описати існуючі моделі надання реабілітаційних послуг;  
− описати можливі шляхи покращення реабілітаційних послу; 
− розглянути концепцію професійної реабілітації як механізму  
соціальної адаптації;  
− запропонувати організаційні принципи роботи центрів професійної 
реабілітації та центрів сприяння професійної зайнятості осіб з інвалідністю. 
Як інформаційна база дослідження були використані: законодавчі та 
нормативні документи в галузі реабілітації та соціального захисту інвалідів; 
статистичні матеріали, документи міжнародних організацій із соціального 
захисту інвалідів, а також матеріали щодо дослідження стану управління 
реабілітаційними послугами; моніторингу соціально-економічного становища 
інвалідів, дані проведених автором соціологічних досліджень інвалідів та 
членів їх сімей. 
Основними методами дослідження з'явилися: системний підхід, 
предметно-логічний та функціональний аналіз, метод порівнянь, різні 
економіці-статистичні методи. Нерідко застосовувався метод експертних 
оцінок з урахуванням опитувань, інтерв'ювання. 
Практичне значення даного дослідження полягає у наданні результатів 
дослідження, які можуть бути використані країною у формуванні політики 
соціальної адаптації осіб з інвалідністю. 
 
9 
 
Структура та обсяг роботи. Загальний обсяг роботи 77 сторінок. 
Основний текст має у складі вступ, 3 розділи, які складаються з 9 підпунктів, 
загальні висновки до роботи та список використаних джерел. Робота містить 4 
таблиці, 6 рисунків, 48 використаних джерела. 
 
 
 
10 
 
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ НАДАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ 
ПОСЛУГ ДЛЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ 
 
1.1. Основні теоретичні та практичні підходи до надання  
реабілітаційної послуг в сучасному суспільстві 
 
Адаптація осіб з інвалідністю у суспільстві здійснюється через процес їх 
реабілітації. Однак чинна система реабілітації в Україні не завжди здатна 
повною мірою задовольнити потреби тих, хто справді потребує її послуг. 
Взаємодія людини з навколишнім середовищем відбуваються на різних 
рівнях: біологічному, особистісному та соціальному. Порушення на кожному з 
цих рівнів призводять до обмежень, тому реабілітація має бути багаторівневою 
та індивідуалізованою. Визначення цих рівнів взаємодії дає змогу оцінити 
ефективність реабілітаційної допомоги шляхом досягнення позитивних 
результатів на кожному з них, що сприяє медико-соціальному благополуччю та 
покращує якість життя. 
Медичну концепцію реабілітації необхідно оптимізувати та вдосконалити, 
усунувши суперечності у досягненні головної мети реабілітаційної допомоги – 
«відновлення соціального статусу людей з інвалідністю, досягнення їх 
матеріальної незалежності та сприяння їх соціальній адаптації». 
Надзвичайно важливим є обґрунтування методологічних принципів 
створення концептуальних основ комплексної багаторівневої реабілітаційної 
допомоги, а також впровадження організаційно-функціональних принципів 
системи інформаційного забезпечення реабілітаційних центрів та сучасних 
технологій реабілітації. Це забезпечує гарантії якості та обсяг медико-соціальної 
допомоги на основі єдиного підходу до вирішення проблем. Система 
багаторівневої реабілітаційної допомоги повинна відповідати сучасним 
 
11 
 
уявленням про природу обмежень життєдіяльності як інтегрального показника 
порушення соціального функціонування. 
Допомога не обмежується жодною однією моделлю реабілітації, а 
спрямована на усунення виявлених порушень на ранніх рівнях взаємодії 
індивіда. Реабілітаційна допомога поєднує медичні, психологічні, соціальні, 
педагогічні та професійні впливи, усуваючи фактори, що обмежують 
життєдіяльність, зокрема несприятливі умови як внутрішнього (біологічного), 
так і зовнішнього (соціального) характеру. Це спрямовано на досягнення 
кінцевого медико-соціального результату – інтеграції особи в суспільство. 
Проаналізувавши історію розвитку реабілітації в Україні дозволив 
виділити кілька етапів. Перший етап, що охоплює період від правління Великого 
Київського князя Володимира до Петра І, був переважно пов’язаний з 
приватною благодійністю та соціальною діяльністю монастирів. Другий етап, 
який тривав від початку царювання Петра І до Першої світової війни та 
жовтневого перевороту, характеризується формуванням державної системи 
піклування про осіб з інвалідністю, хоча приватна благодійність не була 
виключена. Третій етап, що охоплює 80-90 роки минулого століття, пов’язаний з 
розробкою критеріїв пенсійного забезпечення осіб з інвалідністю та розвитком 
системи експертизи непрацездатності. Цей період відзначається активним 
розвитком реабілітаційної допомоги та створенням системи її надання на різних 
рівнях. 
Аналіз теоретико-методологічної та правової бази, практичного досвіду 
реабілітаційних відділень у структурах лікувально-профілактичних закладів 
показує, що багато питань управління, контролю та інформаційного 
забезпечення сучасного реабілітаційного процесу потребують подальшої 
вдосконалення. 
Ключовим завданням при теоретичному осмисленні концепції реабілітації 
є дослідження взаємозв’язку осіб з обмеженими можливостями та суспільства. 
 
12 
 
Це питання має не лише важливе теоретичне, але й практичне значення, оскільки 
сприяє цілеспрямованому і науково обґрунтованому розвитку всієї системи 
медико-соціальної допомоги для людей з інвалідністю. Розробка окремих 
концепцій медичної, професійної та соціальної реабілітації у відомчій ізоляції, 
без врахування кінцевих результатів реабілітації, не сприяє досягненню головної 
мети - інтеграції людей з інвалідністю у суспільство. 
Поточна соціальна політика щодо осіб з інвалідністю залишається 
суперечливою та недостатньо ефективною. Зокрема, існує невідповідність між 
амбітними цілями та доступними економічними ресурсами, а також втрата 
фокусованості та спеціалізації в політиці щодо осіб з обмеженими 
можливостями. Брак реально функціонуючої системи інформування громадян 
про їхні соціальні права, порядок та умови їх реалізації призводить до 
обмеженого доступу до реабілітаційних і соціально-медичних установ, що 
знижує ефективність виконання багатьох законів. 
Тому, необхідно створити єдину систему комплексної багаторівневої 
реабілітаційної допомоги, яка б забезпечувала інтеграцію осіб з обмеженими 
можливостями до суспільства. Це досягається шляхом усунення або компенсації 
всіх видів обмежень життєдіяльності, що виникають внаслідок внутрішніх і 
зовнішніх факторів. 
Дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних джерел підкреслює, що 
ключовим завданням у розвитку реабілітаційного напряму охорони здоров’я стає 
розробка взаємодії різних видів реабілітаційного впливу. Це включає створення 
інноваційних структур центрів реабілітації на основі інтеграції існуючих 
моделей здоров’я, хвороби, інвалідності та реабілітації, з урахуванням ієрархії 
взаємовідносин індивіда в суспільстві. 
Загальний аналіз системи реабілітаційних послуг в Україні показав, що 
організація управління цими послугами не відповідає поставленим завданням, 
що викликає серйозні протиріччя на всіх рівнях ієрархії управління. У зв’язку з 
 
13 
 
цим наявна система управління реабілітаційними послугами потребує 
реформування. 
У рамках роботи, на основі класифікації видів комплексної реабілітації, 
було розроблено алгоритм формування базового пакету реабілітаційних послуг 
на різних рівнях управління (рис.1.1). 
ДЕРЖАВНИЙ РІВЕНЬ 
Єдиний універсальний пакет для всіх категорій інвалідів, 
гарантований державою 
РІВЕНЬ СУБ’ЄКТА ДЕРЖАВИ 
Пакети послуг диференційовані за критеріями особливості 
суб’єкта держави 
МУНІЦИПАЛЬНИЙ РІВЕНЬ 
Цільові пакети категорій інвалідів, які страждають схожими 
нозологічними групами захворювань 
 
Рис. 1.1. Індивідуальна програма реабілітації осіб з інвалідністю  
 
У роботі була створена форма Індивідуальної програми реабілітації осіб з 
інвалідністю, яка складається з інформаційної, медико-соціальної та економічної 
частин (рис. 1.2). 
 
14 
 
Інформаційна частина 
ПІБ інваліда; 
 
Стать 
 
Дата народження 
 
Адреса проживання 
 
Професія 
 
Реабілітаційний потенціал 
Медико-соціальна частина 
Основна частина – перелік послуг, вартість яких 
відшкодовується з бюджету 
 
Додаткова частина – перелік послуг, які купує інвалід 
Економічна частина 
Вартість реабілітаційних послуг, технічних засобів: 
- ліміт відшкодованих коштів 
 
- джерело відшкодування коштів 
 
- вартість отриманих послуг 
 
Залишок коштів, які відшкодовуються 
 
Рис.1.2. Елементи індивідуальної програми реабілітації осіб з інвалідністю 
Інформаційна частина включає дані про особу з інвалідністю. 
Медико-соціальна частина містить перелік реабілітаційних послуг, які 
необхідні особі з інвалідністю, із зазначенням їх кількості та термінів надання. 
Реабілітаційні послуги розподілені на обов’язкові та додаткові. 
 
15 
 
Основна частина повинна бути розроблена для кожної особи з 
обмеженими можливостями і включати розділи, що належать до системи 
стандартів безкоштовного надання мінімальних реабілітаційних послуг, 
фінансованих з бюджетів різних рівнів або державних позабюджетних фондів. 
Додаткова частина передбачає послуги, які відповідають стандартам для надання 
громадянам додаткових платних послуг: медичних, соціальних, освітніх тощо. 
Економічна частина водночас виконує роль облікового регістру, у якому 
фіксується нормативна вартість реабілітаційних заходів та контроль за 
витрачанням виділених коштів. 
Інтеграція інформаційної, медико-соціальної та економічної частин до 
Індивідуальної програми реабілітації інваліда перетворює її на важливий 
економіко-управлінський документ. Цей документ сприяє регулюванню процесу 
повного або часткового відновлення здатностей інвалідів до повсякденної, 
соціальної та професійної діяльності. Він забезпечує залучення всіх державних 
структур, незалежно від форми власності чи організаційно-правової форми, до 
процесу реабілітації та дозволяє керувати цими установами на основі єдиних 
економічних принципів. Це створює різноманітність реабілітаційних послуг та 
дозволяє інваліду отримувати необхідні послуги у будь-якій обраній ним 
установі, а також перейти від підтримки реабілітаційної установи до підтримки 
самого реабілітанта. 
 
 
1.2. Визначення реабілітаційних послуг та їх типи 
 
Враховуючи реалії життя нашої країни, сьогодні розвиток реабілітаційної 
допомоги є об’єктивною необхідністю, обумовленою зміною характеру патології 
населення і зростанням поширеності хронічних захворювань, які призводять до 
інвалідності, а також специфікою демографічної, екологічної ситуації та 
наслідками воєнного стану. Тому пошук нових та вдосконалення існуючих форм 
 
16 
 
медичної допомоги, що можуть істотно зберегти та покращити здоров’я нації, 
стає надзвичайно актуальним. 
Реабілітаційні послуги – це  заходи реабілітаційних установ, спрямовані на 
покращення самопочуття громадян, відновлення або підтримку їхньої здатності 
до домашньої, соціальної та трудової діяльності, а також на адаптацію до умов 
проживання. 
Набір реабілітаційних послуг має включати психосоціальні та біологічні 
підходи для громадян і бути зосередженим на тіло, особистість та суспільство.  
Впровадження реабілітаційних послуг повинно прагнути досягти 
найвищого впливу та максимального результату при мінімальних затратах часу 
на їх виконання. 
Реабілітаційні послуги надаються комплексно, що означає узгоджене 
виконання реабілітаційних заходів спеціалістами різних профілів. Ці послуги 
повинні надаватися послідовно та безперервно, а їх зміст та тривалість 
визначаються станом громадян в кожному конкретному випадку. Реабілітація 
вважається завершеною, коли громадяни досягають рівня, наближеного до 
нормального стану людини їхнього віку у всьому різноманітті соціальних 
відносин. 
Кожена стадія надання реабілітаційних послуг і їх типи мають бути 
направлені на конкретні реально досяжні завдання, про які повинні бути обізнані 
громадяни і до досягнення яких вони повинні прагнути разом з фахівцями. 
Надання реабілітаційних послуг є системою, яка включає наступні 
реабілітаційні процеси: 
– медичний огляд громадян; 
– персональне визначення необхідних реабілітаційних заходів; 
– встановлення діагнозу; 
– оцінка реабілітаційного потенціалу; 
– реалізація реабілітаційного процесу; 
– контроль (спостереження); 
 
17 
 
– аналіз результатів реабілітації. 
Конкретні види, склад, обсяги, форми та терміни надання реабілітаційних 
послуг визначаються відповідно до потреб кожного конкретного громадянина. 
Їм слід надавати комплекс оптимальних для них реабілітаційних послуг, 
включаючи медичну, соціальну та професійно-трудову реабілітацію, спрямовану 
на відновлення або збереження їхніх здібностей до виконання певних видів 
життєдіяльності. 
Основні типи реабілітаційних послуг представлені на рис. 1.3.  
РЕАБІЛІТАЦІЙНІ ПОСЛУГИ 
Соціальна реабілітація 
Професійно-трудова 
реабілітація 
Медична реабілітація 
 
Рис. 1.3. Типи реабілітаційних послуг 
 
Послуги з реабілітації спрямовані на відшкодування порушених або 
відновлення втрачених функцій організму, а також на підтримку здатності людей 
до виконання певних видів діяльності. 
До складу послуг з медичної реабілітації входять: 
– реконструктивна терапія; 
– санаторно-курортна терапія; 
– забезпечення медикаментами; 
– постійне спостереження; 
– інші сервіси. 
 
18 
 
Реконструктивна терапія передбачає вплив на організм людини для 
відшкодування або відновлення порушених функцій, які були знижені через 
хворобу чи травму, покращення життєдіяльності та працездатності. Вона 
проводиться за призначенням лікаря у таких формах:  
Фармакологічна терапія – використання медикаментів для запобігання 
прогресуванню хвороби, її загострень та ускладнень. 
Фізіотерапія передбачає використання природних та штучних фізичних 
факторів у реабілітації для корекції основних патофізіологічних змін, посилення 
компенсаторних механізмів, підвищення резервних можливостей організму та 
відновлення або покращення фізичної працездатності. 
Механотерапія включає застосування різних механізмів та пристосувань 
для відновлення порушених функцій та систем організму. Вона базується на 
виконанні дозованих рухів (переважно для окремих сегментів кінцівок), які 
здійснюються за допомогою механотерапевтичних апаратів, що полегшують рух 
або, навпаки, потребують додаткових зусиль для його виконання. 
Кінезотерапія – використання комплексу лікувальних заходів, що 
включають активну та пасивну гімнастику для відновлення порушених функцій 
при пошкодженнях опорно-рухового апарату. 
Психотерапія – застосування комплексу терапевтичних впливів на психіку, 
організм та поведінку людини методами, які забезпечують надання професійної 
психологічної допомоги для зменшення або усунення психічних, нервових та 
психосоматичних розладів. 
Лікувальна фізкультура – використання різноманітних фізичних вправ 
(гімнастичних, спортивно-прикладних, ідеомоторних, які виконуються 
ментально, прогулянок, вправ на стимуляцію м’язових скорочень), ігор та 
природних факторів (сонце, повітря, вода). 
Ультразвукова терапія – використання еластичних механічних коливань 
ультразвуку для помірного прогрівання тканин з метою збільшення їх 
еластичності та зниження м’язових спазмів. 
 
19 
 
Лікувальний масаж (ручний, апаратний та комбінований) застосовується 
для покращення функціонування різних органів, профілактики та поліпшення 
мікроциркуляції крові. 
Мануальна терапія – комплекс ручних лікувальних методик, що 
дозволяють позбутися захворювань або патологічних змін хребта, суглобів, 
м’язів, зв’язок, внутрішніх органів, кісток черепа, оболонок спинного та 
головного мозку, а також черепно-мозкових нервів. 
Рефлексотерапія – лікування за допомогою акупунктури та припікання. 
Оздоровлення пацієнтів через надання процедур із застосуванням місцевих 
природно-кліматичних факторів (грязелікування, водолікування, електрофорез, 
магнітотерапія, світлова ванна, електромасаж, ультразвук, УВЧ, електросон, 
парафіно-озокеритне лікування, інгаляція, ЛФК, фітотерапія тощо). 
Санаторно-курортна терапія є передбачає заходи, при яких для 
відновлення та компенсації порушених функцій організму використовуються 
природні фактори, як-от мінеральні води, лікувальні грязі, клімат тощо.  
Організація направлення та надання громадянам путівок на санаторно-
курортне оздоровлення здійснюється відповідно до індивідуальних програм 
соціальної реабілітації та результатів медико-соціальної експертизи. 
Забезпечення медикаментами здійснюється згідно з переліком життєво 
необхідних засобів, передбачених індивідуальною програмою соціальної 
реабілітації. 
Ведення обліку, зберігання, обігу, призначення та утилізації лікарських 
засобів, у тому числі самостійно вживаних клієнтами, повинні здійснюватися під 
наглядом керівника установи, яка надає реабілітаційні послуги громадянам. Для 
цього для кожного клієнта має бути заведений аркуш призначення використаних 
лікарських засобів (включаючи ті, що вживаються самостійно). 
Постійне спостереження полягає у спостереженні, вивченні, дослідженні 
змін у стані здоров’я громадян. 
 
20 
 
Метою такого нагляду є моніторинг перебігу та результативності 
реабілітаційного процесу.  
Динамічний контроль здійснюється відповідно до індивідуальної програми 
соціальної реабілітації. 
До інших сервісів належать: 
– організація проведення диспансеризації для детального і всебічного 
обстеження стану громадян; 
 – сприяння направленню громадян до установ медико-соціальної 
експертизи (за медичними показаннями) для вирішення питань щодо можливої 
інвалідності;  
– залучення громадян до добровільної участі під контролем медичного 
персоналу у лікувально-трудовому процесі з урахуванням стану здоров’я, 
інтересів, бажань та згідно з рекомендаціями трудотерапевтів;  
– надання або сприяння у наданні медичної допомоги у разі потреби, 
включаючи супровід до медичних закладів;  
– сприяння наданню медичними установами послуг з протезування та 
ортезування. 
Послуги з професійно-трудової реабілітації 
Послуги з професійно-трудової реабілітації орієнтовані на створення 
можливостей для громадян отримати або утримати бажану роботу, тим самим 
сприяючи їх соціальній інтеграції, забезпеченню фінансової незалежності, 
можливості самостійного забезпечення та підвищення соціального статусу. 
Послуги з професійно-трудової реабілітації включають: 
– допомога в освоєнні нових знань і інформаційних технологій за 
наявними спеціальностями, комп’ютерної грамотності та її застосуванні в 
роботі; 
 – підтримка у правильному виборі та раціональній організації занять за 
попередньою професією, але у скороченому обсязі та на посадах, що 
 
21 
 
відповідають психофізичним можливостям клієнтів, що сприяють їх соціальній 
адаптації до пенсійного періоду;  
– праце-терапія – допомога у виконанні індивідуально підібраних заходів, 
спрямованих на підтримку активної та самостійної трудової діяльності; 
– організація видів діяльності, пов’язаних із заняттями творчою працею 
(квітникарством, тканьопластикою, глинопластикою, плетінням, виготовленням 
предметів за технологіями традиційних художніх промислів тощо); 
– залучення волонтерів із числа мобільних громадян до роботи в 
громадських організаціях як членів наукових, громадських рад тощо з метою 
збереження ними відчуття своєї значущості як особистості, важливості своєї 
праці та почуття власної необхідності. 
Послуги із соціальної реабілітації. 
Послуги соціальної реабілітації громадян орієнтовані на їх реактивізацію 
(перехід від пасивного до активного способу життя), ресоціалізацію 
(відновлення соціальних зв’язків), реінтеграцію (повернення в суспільство), 
зменшення відчуття соціальної малозначимості та адаптацію до нових умов 
проживання. 
Послуги з соціальної реабілітації включають: 
– послуги із соціально-середовищної реабілітації; 
– послуги із соціально-психологічної реабілітації; 
– послуги із соціокультурної реабілітації; 
– фізкультурно-оздоровчі заходи (фізична реабілітація); 
– послуги із соціальної адаптації; 
– соціальні послуги. 
Послуги з соціально-середовищної реабілітації включають: 
– надання допомоги в соціально-середовищній орієнтації, що передбачає 
визначення інтересів, схильностей і здібностей громадян стосовно умов 
життєдіяльності, що склалися, з метою правильної їх орієнтації в 
 
22 
 
навколишньому середовищі і подальшого підбору на цій основі посильного і 
влаштовує їх виду діяльності; 
– консультування з правових питань з метою забезпечення правової 
допомоги в галузі соціального захисту та реабілітації, інформування громадян 
про їх права та заходи соціальної підтримки, що належать їм; 
– проведення з громадянами заходів навчального та розвиваючого 
характеру з метою набуття ними досвіду вдосконалення навичок, умінь з 
самообслуговування та життєвого самозабезпечення; 
– допомога у створенні умов для вільного та різноманітного спілкування 
громадян між собою та з членами своїх сімей, представниками трудових 
колективів за місцем колишньої роботи, друзями. 
Послуги з соціально-психологічної реабілітації включають: 
– психодіагностику, у тому числі комп’ютерну, та обстеження особистості 
громадян для визначення та аналізу психічного стану та індивідуальних 
особливостей їх особистості; 
– психологічне консультування для надання кваліфікованої допомоги у 
формуванні адекватного ставлення до своїх фізичних обмежень, у правильному 
розумінні та налагодженні міжособистісних відносин, у тому числі пов’язаних із 
способами запобігання та подолання сімейних конфліктів; 
– соціально-психологічний патронаж громадян для забезпечення 
своєчасного виявлення ситуацій психічного дискомфорту, особистісного чи 
міжособистісного конфлікту та інших ситуацій, які можуть посилити складну 
життєву ситуацію, що склалася, надання необхідної в даний момент соціально-
психологічної допомоги; 
– психологічна корекція – активний психологічний вплив, спрямований на 
подолання або ослаблення відхилень у психічному та емоційному стані та 
поведінці громадян на основі створення оптимальних психологічних 
можливостей та умов для реалізації їх особистісного та інтелектуального 
 
23 
 
потенціалу з метою приведення зазначених показників у відповідність до 
вікових норм та вимогами соціального середовища; 
– психологічний тренінг – застосування психотерапевтичних, 
психокорекційних методів, спрямованих на розвиток або формування окремих 
психічних функцій, умінь, навичок і якостей особистості, ослаблених через 
вікові зміни або особливості соціального середовища, але необхідних для 
успішної самореалізації особистості в різних видах можливої діяльності; 
– психопрофілактику – комплекс заходів, спрямованих на набуття 
громадянами психологічних знань, формування загальної психологічної 
культури, своєчасне попередження можливих психологічних порушень; 
– психогігієнічну роботу – комплекс заходів, спрямованих на створення 
умов для повноцінного психологічного функціонування особистості (усунення 
або зниження факторів психологічного дискомфорту на можливому робочому 
місці, в сім’ї та інших соціальних групах, в які включений клієнт); 
– психотерапію – застосування комплексу лікувальних впливів на психіку, 
організм і поведінку громадян психологічними методами, що забезпечують 
надання професійної психологічної допомоги по пом’якшенню або ліквідації 
психічних, нервових та психосоматичних розладів громадян; 
– тренінг на стресостійкість; 
– біоенергетичний тренінг; 
– тренінг методом біологічного зворотного зв’язку (БОС); 
– енергоінформаційну терапію (музикотерапію, аромотерапію); 
– індивідуальну терапію по роботі з алкогольною, нікотиновою 
залежністю, ігроманією; 
– фітотерапію; 
– корекцію психоемоційних порушень за допомогою БОС; 
– корекцію мовленнєвих порушень (у тому числі за допомогою БОС); 
– електросон; 
 
24 
 
– створення умов для здорової активної старості та сприятливого 
морально-психологічного самопочуття громадян, продуктивної адаптації їх до 
зміни соціального статусу; 
– сприяння у вирішенні життєвих проблем літніх людей, їх навчання 
методам самозабезпечення та взаємодопомоги з метою боротьби з депресивним 
станом, почуттям соціальної самотності; 
– організацію виступів громадян із спогадами для стимулювання їх пам’яті 
та незалежного мислення, підтримки почуття власної гідності, можливості 
обміну досвідом, способствования більш тісному і відкритому спілкуванню; 
– культивування у громадян позитивних емоцій (почуття вдячності, 
радості, веселощів, любові) для запобігання або усунення психічних зривів, 
збереження здоров’я та продовження життя, 
Послуги з соціокультурної реабілітації включають: 
– організацію дозвілля задоволення духовних і фізичних потреб громадян, 
розширення їх культурного та загального кругозору: відвідування театрів, 
кінотеатрів, музеїв, виставок, виїзди на природу, святкування ювілеїв, днів 
народження, державних і релігійних свят, обговорення прочитаних книг, 
переглянутих фільмів, вистав, організацію роботи гуртків художньої 
самодіяльності, театральних гуртків, реалізацію освітніх програм з історичних, 
краєзнавчих, політичних, мистецтвознавчих та інших питань; 
– розробку та реалізацію різнопрофільних дозвільних програм 
(інформаційно-освітніх, розвиваючих, оздоровчо-розважальних та інших), що 
сприяють задоволенню потреб громадян у широкому соціальному спілкуванні, 
самореалізації та самоствердженні, розвитку творчої ініціативи; 
– забезпечення громадян клієнтів стаціонарних реабілітаційних установ 
книгами, журналами, газетами та сприяння у забезпеченні цим клієнтів, що 
обслуговуються в напівстаціонарних установах та вдома; 
 
25 
 
– надання допомоги громадянам у оволодінні комп’ютерною грамотністю, 
що відкриває доступ до робочих місць і скорочує інформаційний розрив між 
поколіннями; 
– організацію роботи клубів спілкування, що використовують усі 
технології соціокультурної реабілітації (залучення до цінностей культури, участь 
у культурно-дозвілових та культурно-масових заходах тощо); 
– залучення громадян-добровольців до проведення уроків мужності у 
школах, індивідуальної роботи скрутними дітьми, які мають труднощі у 
навчанні, молоддю з метою збереження відчуття власної компетентності та 
потреби. 
Фізкультурно-оздоровчі заходи включають: 
– роз’яснення громадянам сутності та змісту фізкультури як частини 
фізичної реабілітації, спрямованої на формування або вдосконалення необхідних 
навичок, фізичних якостей та здібностей; 
– проведення контролю та оцінка фізичного стану громадян у період 
реалізації програми фізичної реабілітації, фізичного відновлення чи розвитку; 
– підбір та оптимізацію фізичного навантаження, яке має представляти 
комбінацію вправ різної інтенсивності, швидкості, сили, витривалості; 
– визначення та рекомендації громадянам виду та обсягу фізичних 
навантажень, що враховують особливості їх фізичного стану та фізіологічні 
механізми впливу фізичних навантажень на системи та організм в цілому;   
– виконання громадянами під керівництвом обслуговуючого персоналу 
фізичних вправ (ходьба, біг, плавання, їзда на велосипеді, катання на лижах, 
оздоровча гімнастика та інші), адекватних їх фізичним можливостям, що 
надають тренувальну дію та підвищують реабілітаційні можливості. 
Послуги з соціальної адаптації включають: 
– забезпечення або сприяння у забезпеченні необхідними реабілітаційними 
засобами (ходунки, крісла-коляски, ортопедичне взуття, протези, окуляри, 
слухові апарати та ін.); 
 
26 
 
– систематичну санітарно-просвітницьку роботу для формування 
позитивного ставлення до активного способу життя, турботи про збереження 
здоров’я, продовження життя; 
– індивідуальну психотерапевтичну допомогу, спрямовану формування 
психологічної установки на життя нових умовах; 
– створення комфортних умов проживання (створення комфорту в 
житлових кімнатах, адекватне розселення клієнтів, організація побутових кімнат, 
благоустрій прилеглих територій, обладнання молельних кімнат і т.д.); 
– надання громадянам різнобічної інформації про життєдіяльність 
установи та події у країні та світі; 
– застосування терапії зайнятістю для організації осмисленого дозвілля, 
встановлення міжособистісних відносин; 
– організацію занять здібностям - музика, образотворче мистецтво, 
література, художня самодіяльність або занять прикладного характеру 
(квітникарство, рукоділля і т.д.); 
– обладнання кабінетів ЛФК та тренажерних залів, проведення заходів з 
клієнтами; 
– організацію колективних заходів розважально-пізнавального характеру 
(літературних вечорів, екскурсій, вечорів зустрічей та спогадів, святкувань 
різних дат); 
– організацію проведення виставок художньої творчості мешканців 
закладу громадян, шахових та шашкових турнірів та інших заходів, де 
демонструються їх досягнення. 
Соціальні послуги. 
Послуги щодо соціальної реабілітації громадян можуть бути доповнені 
соціальними послугами. 
Соціальні послуги надаються громадянам установами соціального 
обслуговування відповідно до законів та національних стандартів України із 
 
27 
 
соціального обслуговування як допомогу для виходу з важкої життєвої ситуації, 
в якій вони виявилися і з якої не можуть вийти самостійно. 
Соціальні послуги в залежності від їх призначення відповідно надають такі 
основні види: 
– соціально-побутові, створені задля підтримку життєдіяльності громадян, 
у побуті; 
– соціально-медичні, спрямовані на підтримку та покращення здоров’я 
громадян; 
– соціально-психологічні, що передбачають корекцію психологічного 
стану громадян для їх адаптації в середовищі проживання (суспільстві); 
– соціально-педагогічні, спрямовані на профілактику відхилень у поведінці 
та аномалій особистого розвитку громадян, формування у них позитивних 
інтересів, у тому числі у сфері дозвілля; 
– соціально-економічні, спрямовані на підтримку та покращення 
життєвого рівня; 
– соціально-правові, спрямовані на підтримку чи зміну правового статусу, 
надання юридичної допомоги, захист законних прав та інтересів громадян. 
В Україні медична реабілітація осіб з обмеженими можливостями здоров’я 
історично розглядалася як основний напрямок підтримки інвалідів. Проте, 
можливості цього підходу, орієнтованого на лікування захворювань і 
відновлення порушених функцій за допомогою медичних методів, виявилися 
обмеженими. Ефективність реабілітації, що зосереджується лише на фізичному 
або психічному стані інваліда, виявилася недостатньою і не забезпечила 
належної інтеграції людини з обмеженими можливостями здоров’я з 
навколишнім світом. Концепція медичної реабілітації була замінена на 
комплексну медичну, професійну та соціальну реабілітацію, яка відіграє 
ключову роль в інтеграції інвалідів у суспільство. 
Відповідно, науковий та практичний інтерес представляє реформація 
традиційного управління реабілітаційними послугами, яка спрямована на 
 
28 
 
створення системи управління, що відповідає сучасним концепціям реабілітації 
та соціально-економічним особливостям України.  
Основним принципом сучасної концепції реабілітації є комплексний 
підхід, що враховує всі аспекти реабілітації та об’єднує різні види реабілітації в 
єдиний процес. 
 
 
1.3. Особливості функціонування установ реабілітації територіальних 
центрів надання соціальних послуг 
 
Основною метою державної соціальної політики на користь осіб з 
обмеженими можливостями здоров’я на сучасному етапі є успішна інтеграція їх 
у життя суспільства, створення сприятливих умов та рівних можливостей для 
забезпечення їх прав на всебічний розвиток та самореалізацію. В Україні 
розвивається єдина державна система реабілітації, основною метою якої є 
поновлення соціального статусу інваліда. Державна соціальна політика щодо 
осіб з обмеженими можливостями базується на пріоритетах їхньої медико-
соціальної реабілітації та інтеграції в суспільство. 
Важливість реабілітаційної діяльності всіх структур, задіяних нині у 
вирішенні питань реабілітації та інтеграції інвалідів у суспільство, визначається 
високими показниками інвалідності у країні. У рамках реалізації державної 
політики у сфері соціального захисту інвалідів вирішуються завдання щодо 
покращення соціального обслуговування, підвищення доступності для інвалідів 
якості соціальних послуг, зміцнення матеріально-технічної бази установ 
соціального обслуговування та реабілітації інвалідів та забезпечення їх 
комплексної діяльності. З цією метою було прийнято безліч постанов та 
розпоряджень. 
 
29 
 
До найбільш актуальних завдань соціальної політики щодо інвалідів 
належать забезпечення їм рівних з іншими громадянами можливостей у 
реалізації прав і свобод, усунення обмежень їх життєдіяльності, створення 
сприятливих умов, що дозволяють інвалідам вести повноцінний спосіб життя, 
брати активну участь в економічному, соціальному та політичному житті 
суспільства. 
Вирішення цих питань безпосередньо пов’язане з комплексною 
реабілітацією інвалідів, яка здійснюється у тісній співпраці мережі різних 
установ та відомств. 
На сьогоднішній день діяльність поліклінічних реабілітаційних відділень 
побудована на сучасних принципах комплексності, послідовності і 
безперервності лікування з урахуванням не тільки головної патології, але й 
супутніх захворювань, психологічних особливостей, професії і соціального 
положення пацієнта. 
Проаналізувавши системи управління діяльністю реабілітаційних установ 
територіальних центрів надання соціальних послуг, було виявлено, що 
управління цими установами не адаптоване до умов перехідного періоду. У 
таких умовах доцільно не тільки вдосконалювати роботу персоналу 
реабілітаційних установ, але й реформувати діяльність із реабілітації осіб з 
обмеженими можливостями здоров’я, враховуючи принципово нову концепцію 
управління їх діяльністю. 
У дослідженні доведено, що ключовими об’єктами управління в 
реабілітаційних установах повинні бути як окремі, так і групові ідентичні 
індивідуальні програми реабілітації. Координація та основна відповідальність за 
реалізацію спрямованих та взаємопов’язаних послуг з комплексної реабілітації 
осіб з обмеженими можливостями здоров’я має бути покладена на керівників 
програм реабілітації інвалідів подібних нозологічних груп. Повноваження 
функціональних керівників реабілітаційних напрямків визначаються кількістю та 
 
30 
 
обсягом реабілітаційних послуг, закріплених за цим напрямком конкретними 
індивідуальними програмами реабілітації інвалідів. Це дозволяє перейти до 
матричної системи управління реабілітаційними послугами на рівні окремої 
реабілітаційної установи. Структура такої системи управління представлена на 
рисунку. 
Керівник реабілітаційного закладу 
Функціональні керівники реабілітаційних напрямів 
Керівники програм Поновлю- Соціальної Професійної Фізкультурно-
реабілітації ючої реабілітації реабілітації оздоровчих 
інвалідів, які медицини заходів 
страждають: 
Порушеннями 
мови 
Порушеннями 
слуху 
Порушеннями зору 
Порушеннями 
психіки 
Порушеннями 
функцій ОДА 
Складними 
порушеннями  
Емоційними 
порушеннями 
Хронічними 
соматичними чи 
інфекційними 
захворюваннями 
 
Рис. 1.4. Матрична система управління послугами комплексної реабілітаці  
в реабілітаційному закладі 
 
Впровадження індивідуальної програми реабілітації як об’єкта управління 
реабілітаційними послугами зумовлює зміни в системах управління вищого 
 
31 
 
рівня: як на муніципальному, так і на державному рівнях. Ми розробили схему 
співпраці реабілітаційних установ з іншими закладами соціальної сфери 
територіальних центрів під час надання реабілітаційних послуг, що випливає з 
нових підходів в управлінні. 
Результати дослідження вказують на відсутність у деяких регіонах 
установ, які забезпечують комплексну реабілітацію для осіб з обмеженими 
можливостями здоров’я. Більшість реабілітаційних закладів є спеціалізованими 
медичними або освітніми установами. 
У роботі обґрунтовано потребу у створенні реабілітаційних закладів 
нового типу – Центрів навчання та підтримки підприємництва для сімей 
реабілітантів. Основні функціональні блоки таких центрів показані на рисунку 
1.5. 
Блок психологічної 
реабілітації сім’ї 
Блок медичного Блок навчання сімей 
супроводу інвалідів реабілітантів 
ЦЕНТР НАВЧАННЯ ТА 
СПРИЯННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВУ 
СІМЕЙ РЕАБІЛІТАНТІВ 
Блок супроводу на Блок організації 
етапі становлення бізнесу сімей 
бізнесу реабілітантів 
Блок професійного 
відбору 
 
Рис. 1.5 Функціональні блоки Центру навчання та сприяння 
підприємництву сімей реабілітантів 
 
Необхідність таких установ була підтверджена авторським анкетуванням 
батьків дітей з обмеженими можливостями здоров’я. 64% респондентів 
 
32 
 
зазначили, що за певних умов вони б хотіли навчитися сімейного 
підприємництва. 
Оскільки основний шлях інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство 
лежить через професійну реабілітацію, у роботі надано конкретні пропозиції 
щодо зміни стандартів, програм та навчально-методичного забезпечення. Ці 
пропозиції враховують зарубіжний досвід для впровадження в різних типах 
реабілітаційних установ, зокрема необхідність формування освітніх програм у 
Центрі навчання та сприяння підприємництву сімей реабілітантів, що включає 
блок економічних знань та блок професійної підготовки у сфері обраного 
бізнесу. Розроблено навчальні матеріали для блоку економічних знань за 
технологією модульного навчання, які дозволяють особам з інвалідністю освоїти 
прийнятну для них частину знань у зручному темпі. 
Заклади професійної освіти повинні забезпечити базову підготовку 
спеціалістів для управління реабілітаційними послугами для осіб з обмеженими 
можливостями здоров’я. 
Отже, аналіз діяльності реабілітаційних установ виявив низку проблем в їх 
організації, серед яких: акцент на медико-соціальні аспекти; відсутність 
врахування структури інвалідності за ступенем обмеження здатності до трудової 
діяльності та потреб інвалідів у професійній реабілітації; відсутність механізмів 
інтеграції цієї сфери в ринкову економіку та інші недоліки. 
  
 
33 
 
РОЗДІЛ 2  АНАЛІЗ СИСТЕМИ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ПОСЛУГ ДЛЯ ОСІБ 
З ІНВАЛІДНІСТЮ 
 
2.1. Аналіз чисельності та структури інвалідності в населенні держави 
 
Аналіз чисельності та структури інвалідності серед дорослого населення за 
період 2016–2023 років (розподіленої за групами інвалідності та з урахуванням 
класу хвороб) виявив наступне. Загальний тренд свідчить про зростання 
абсолютної чисельності вперше визнаних інвалідами (ВПІ). Попри деякі 
коливання, середнє річне збільшення чисельності складає 1331,5 тис. осіб (див. 
табл. 2.1). 
Таблиця 2.1 
Динаміка інвалідності у дорослого населення за 2016-2023 роки 
Року Загальне Приріст (+) або спад (- У тому числі за віком 
число ) працездатного пенсійного 
ВПІ віку віку 
абс.чис. абс.чис. % абс.чис. % абс.чис. % 
(тис. (тис. (тис. (тис. 
людина) людина) людина) людина) 
2016 1109   100,0 553 49,8 556 50,2 
2017 1200 +91 +7,6 100,0 567 47,3 633 52,7 
2018 1184 -16 -1,3 100,0 550 46,4 634 53,6 
2019 1092 -92 -8,4 100,0 537 49,1 555 50,9 
2020 1463 +371 +25,3 100,0 529 36,2 934 63,8 
2021 1799 +336 +18,7 100,0 565,5 31,5 1233,5 68,5 
2022 1474 -325 -22,0 100,0 544,8 37,0 929,2 63,0 
2023 1109 -365 -32,9 100,0 454,3 41,0 654,7 59,0 
 
Основну частину осіб, які вперше отримали статус інваліда у 2016-2023 
роках, складали інваліди II групи, частка яких у середньому становила 61,4% від 
загальної кількості; частка інвалідів I групи в середньому становила 11,6%, а III 
групи – 27% (див. табл. 2.2). 
 
 
 
| Усього (%) 
34 
 
Таблиця 2.2 
Структура інвалідності у дорослого населення з урахуванням групи 
інвалідності у 2016-2023 роках 
Усього абс У тому числі за групами (абс. число та %) 
.число I група II група ІІІ група 
Роки % 
(тис. абс.ч. абс.ч. абс.ч. 
% 
людина) (тис. (тис. % (тис. % 
людина) людина) людина) 
2016 1109 100 139,7 12,6 701,9 63,3 267,4 24,1 
2017 1200 100 142,8 11,9 766,8 63,9 291,2 24,2 
2018 1184 100 152,7 12,9 744,7 62,9 286,6 24,2 
2019 1092 100 140,8 12,9 672,6 61,6 278,6 25,5 
2020 1463 100 165,3 11,3 934,8 63,9 362,9 24,8 
2021 1799 100 192,4 10,7 1077,6 59,9 529 29,4 
2022 1474 100 138,5 9,4 806,3 54,7 529,2 35,9 
2023 1109 100 106,5 9,6 594,4 53,6 408,1 36,8 
 
Протягом аналізованого періоду на першому місці за поширеністю 
знаходяться хвороби системи кровообігу, рівень яких в середньому складає 46,7 
на 10 тисяч дорослого населення. Друге місце посідають злоякісні 
новоутворення, з показником 11,3 на 10 тисяч дорослих. На третьому місці 
хвороби кістково-м’язової системи та сполучної тканини – 6,6 на 10 тисяч 
дорослого населення. Четверте місце займають наслідки травм, отруєнь та інших 
впливів зовнішніх причин – 4,9 на 10 тисяч дорослих (табл. 2.3). 
Таблиця 2.3 
Динаміка вперше визнаних інвалідами та рівня інвалідності за класами 
хвороб 2016-2023 років. (абс. числа та на 10 000 дорослого населення) 
Роки 
2016 2018 2020 2023 
№ Класи 
абс. на абс. на абс. на абс. на 
чис. 10 тис чис. 10 тис чис. 10 тис чис. 10 тис 
дор.нас. дор.нас. дор.нас. дор.нас. 
1 Туберкульоз 41 2,8 38 2,6 36 2,5 17 18 
2 Злоякісні 142 9,7 150 10,3 170 11,8 30 2,1 
новоутворення 
 
35 
 
Хвороби 
ендокринної 
системи, 
3 розлади 35 2,4 37 2,6 45 3,1 172 12,1 
харчування та 
порушення обміну 
речовин 
4 Психічні розлади та 49 3,3 46 3,1 44 3,1 33 2,3 
розлади поведінки 
5 Хвороби нервової 35 2,4 36 2,5 42 2,9 37 2,6 
системи 
Хвороби ока та його 
6 придаткового 40 2,7 40 2,7 45 зд 32 2,2 
апарату 
Хвороби вуха та 
7 соскоподібного б 0,4 7 0,5 7 0,5 11 0,8 
відростка 
Хвороби системи 
8 511 35,1 573 39,4 799 55,5 533 37,5 
кровообігу 
Хвороби органів 
9 40 2,8 45 3,1 47 3,3 31 2,2 
дихання 
Хвороби органів 
10 20 1,4 20 1,4 20 1,4 18 1,3 
травлення 
Хвороби кістково -
11 м’язової системи та 75 5,1 82 5,6 99 6,9 90 6,3 
сполучної тканини 
Наслідки травм, 
отруєнь та інших 
12 71 4,9 71 4,9 70 4,9 56 3,9 
впливів зовнішніх 
причин 
Наслідки 
13 виробничих 11 0,7 10 0,7 9 0,6 6 0,4 
травм 
Професійні есійні 
14 хвороби 4 0,3 4 0,3 4 0,3 3 0,2 
 
Усього 1109 76,2 1184 81,5 1463 101,7 1109 78,0 
 
Основними порушеннями стану здоров’я є вісцеральні, метаболічні 
розлади та розлади харчування – 24,0%, рухові порушення – 23,3%, а також 
розумові порушення – 22,8%. 
Через різноманітні причини, що викликають первинну інвалідність серед 
дорослого населення протягом останніх років, провідні місця зайняли: хвороби 
системи кровообігу, злоякісні новоутворення, хвороби кістково-м’язової 
 
36 
 
системи, а також наслідки травм, отруєнь та інших впливів зовнішніх чинників. 
Це визначило вибір груп для подальшого дослідження: пацієнти зі стомою (500 
осіб), пацієнти із захворюваннями судинної системи (520 осіб), пацієнти із 
захворюваннями кістково-м’язової системи (1138 осіб) та діти з інвалідністю 
(512 дітей). 
Найбільш поширеною серед пацієнтів є інвалідність ІІ групи, яка складає 
67,4%. Слідом йдуть пацієнти, які не мають групи інвалідності з різних причин – 
14,8%, пацієнти ІІІ групи – 10%, та пацієнти І групи – 7,8%. 
У групі спостереження серед захворювань системи кровообігу переважали 
хвороби артерій, артеріол та капілярів, такі як атеросклероз аорти, артерій 
кінцівок, синдром Рейно, емболія і тромбоз артерій нижніх кінцівок. Загальна 
кількість таких пацієнтів становила 298 (57,3% випадків). За чисельністю 
наступними йшли хвороби вен, лімфатичних судин та лімфатичних вузлів, які не 
класифіковані в інших рубриках; загальна кількість таких пацієнтів складала 144 
(27,7%). На третьому місці були цереброваскулярні хвороби, які спостерігалися 
у 78 пацієнтів (15%). 
Відповідно до алгоритму клініко-аналітичного дослідження за останнє 
десятиліття, розподіл груп інвалідності серед пацієнтів із захворюваннями 
системи кровообігу був наступним: перше місце зайняли особи з ІІІ групою 
інвалідності – 82 пацієнти (15,8%), друге місце - пацієнти з ІІ групою 
інвалідності – 34 пацієнти (6,5%), а решта, що складає переважну більшість, не 
мали групи інвалідності – 404 пацієнти (77,7%). 
При початковому обстеженні пацієнтів з БКМС було відзначено 
переважання молодших осіб (46,6%) порівняно зі старшими віковими групами. 
Серед інвалідів з БКМС первинні інваліди з остеохондрозом та іншими 
дорсопатіями у 1994 р. становили 38,1% від усієї групи, у 1996 р. – 32,4%, у 1999 
р. – 39,9%, а у 2003 р. їх частка зросла до 42,3%, ставши основною групою 
захворювань, що ведуть до інвалідності серед пацієнтів з БКМС. За групами 
 
37 
 
інвалідності: на першому місці особи з ІІІ групою (51,6%), на другому – ІІ група 
(43,3%), а на третьому – І група інвалідності (5,1% ВПІ). 
Аналіз первинної інвалідності серед дорослих і дітей показує постійний 
тренд зростання чисельності вперше визнаних інвалідами (ВПІ), загальної 
кількості випадків та рівня інвалідності. Лідируючими причинами первинної 
інвалідизації дорослого населення в останні роки є хвороби системи кровообігу, 
злоякісні новоутворення, хвороби кістково-м’язової системи та сполучної 
тканини. У дітей провідними захворюваннями є психічні розлади та розлади 
поведінки, хвороби нервової системи та вроджені аномалії. 
 
 
2.2 Головні фактори, що сприяють збільшенню кількості осіб з 
інвалідністю в Украні   
 
Протягом останніх десятиліть людство зіткнулося з таким соціально 
важливим явищем, як підвищення показників запобігання втратам здоров’я 
серед осіб працездатного віку. 
Основними факторами, що сприяють збільшенню кількості осіб з 
інвалідністю в Україні сьогодні є: 
1. Війна. Останні події в Україні, пов’язані з війною, значно підвищили 
кількість осіб з інвалідністю. Люди зазнають фізичних і психічних травм, які 
ведуть до довготривалих наслідків. Поранення, ампутації, стресові розлади, 
депресія та посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) є частими наслідками 
війни. Багато людей втрачають здатність до праці і потребують постійної 
медичної допомоги та реабілітації. 
2. Внутрішнє переміщення. Через бойові дії багато людей з інвалідністю 
були змушені залишити свої домівки і переїхати в інші регіони країни. Це 
створює додаткові труднощі в доступі до медичних послуг, соціальної підтримки 
 
38 
 
та ресурсів, які необхідні для реабілітації та підтримки життя. Внутрішньо 
переміщені особи часто стикаються з відсутністю належної інфраструктури та 
допомоги в нових місцях проживання. 
3. Пандемія COVID-19. Пандемія COVID-19 поглибила існуючі соціальні 
та економічні нерівності, які вплинули на здоров’я людей з інвалідністю. Багато 
людей не мали можливості отримати необхідне медичне обслуговування через 
перевантаження системи охорони здоров’я. Пандемія також негативно вплинула 
на психічне здоров’я, збільшуючи рівень тривоги та депресії серед осіб з 
інвалідністю. 
4. Вікова структура населення. Зростаюча кількість літніх людей у 
населенні України також сприяє збільшенню числа осіб з інвалідністю. Старші 
люди більш схильні до хронічних захворювань, зниження фізичних і 
когнітивних функцій, що веде до збільшення потреби у медичній та соціальній 
підтримці. 
5. Соціальна ізоляція. Люди з інвалідністю часто стикаються із соціальною 
ізоляцією, що може погіршувати їхнє здоров’я та якість життя. Відсутність 
належної соціальної взаємодії, підтримки з боку громади та можливостей для 
активної участі в житті суспільства веде до зростання рівня депресії, тривоги та 
інших психічних розладів. 
Ці фактори та багато інших створюють складні умови для життя осіб з 
інвалідністю в Україні і вимагають комплексного підходу для їх подолання та 
підтримки. 
Демографічні дослідження показують, що Україна належить до країн із 
високим рівнем старіння населення. Частка осіб пенсійного віку (чоловіків 60 
років і старше, жінок 55 років і старше) у загальній чисельності населення країни 
у 2020 році становила 21,7%. У 1994 році цей показник дорівнював 22,2%, а у 
2023 році – 22,4%. 
 
39 
 
За останні десятиліття значно збільшилася поширеність захворювань 
серцево-судинної та нервової систем, психічних, ендокринних та онкологічних 
хвороб. З віком рівень захворюваності населення значно зростає, у віці 60 років 
він у 1,9-2,2 рази перевищує рівень захворюваності серед 40-річних осіб. 
Загальна потреба в амбулаторно-поліклінічному обслуговуванні літніх людей на 
50% більша, ніж у молодшої популяції. Крім того, серед усіх пацієнтів, що 
звертаються до міських районних поліклінік, направлення у реабілітаційні 
відділення потребують до 40% осіб працездатного віку і майже всі літні люди. 
Зважаючи на це, актуальність вивчення стану надання поліклінічної 
реабілітаційної допомоги для старших вікових груп та наукове обґрунтування 
заходів щодо її удосконалення з урахуванням сучасних демографічних змін 
значно зросла. 
Аналіз тенденцій кількості осіб з обмеженими можливостями здоров’я 
показав, що в Україні, як і в усьому світі, кількість інвалідів зростає. Так, у 2015 
році кількість інвалідів складала 4,1 мільйона осіб, а в 2021 році вона вже 
досягла 8,6 мільйона осіб.  
Фактори, що призводять до погіршення стану здоров’я населення, 
настільки складні, що в найближчі десятиліття людство навряд чи зможе їх 
подолати. Ці фактори можна умовно розділити на чотири категорії: 
1) глобального характеру, спричинені генетичною спадковістю 
людства, глобальною екологічною кризою, природними катаклізмами та 
техногенними аваріями, а також боротьбою з міжнародним тероризмом; 
2) національного масштабу, які обумовлюються розвитком або 
занепадом виробництва, наявністю проблеми бідності, існуванням соціальних та 
міжетнічних конфліктів, а також рівнем загальної культури населення; 
3) локального рівня, обумовлені соціально-економічними умовами 
проживання та специфікою праці в конкретному регіоні;  
 
40 
 
4) індивідуального характеру, які залежать від уваги людини до 
власного здоров’я. 
Із загальної кількості інвалідів в Україні, майже половина (46%) – це люди 
працездатного віку, а 685 тисяч – це діти-інваліди. В умовах зниження 
народжуваності, старіння населення та зменшення можливостей держави щодо 
підтримки життєвого рівня інвалідів, реабілітація інвалідів та їх інтеграція в 
суспільство для досягнення матеріальної незалежності стає важливим завданням 
як з моральної, так і з економічної точок зору. 
Інвалідність – це складний багатофакторний процес, що залежить від 
лікувально-діагностичної та профілактичної діяльності медичних установ і 
багатьох інших аспектів. Медичні помилки та ятрогенні стани, які сприяють 
зростанню показників запобіжних втрат через інвалідність, визначаються як 
шкода, заподіяна неправильною медичною тактикою, несвоєчасним та неякісним 
наданням медичної допомоги. Численні дослідження свідчать про високий 
рівень запобіжних втрат через інвалідність серед працездатного населення: у 
25% госпіталізованих пацієнтів виявляються медичні та лікарські помилки. 
Недосконалість правових аспектів у системі охорони здоров’я, зниження 
кваліфікаційної підготовки медичного персоналу, відсутність покарання за 
низьку якість наданих медичних послуг призвели до зростання ятрогенних 
станів та медичних помилок. Звіти останніх років від лікувально-
профілактичних установ та департаменту охорони здоров’я державних органів 
показують зниження якості медичної допомоги дорослому населенню порівняно 
з 80-ми роками минулого століття. 
Це дослідження направлене на покращення якості медичної допомоги та 
зменшення показників запобіжних втрат через інвалідність. Оцінка рівня 
інвалідності серед осіб працездатного віку є важливою через те, що, з одного 
боку, поширеність і структура інвалідності є ключовими показниками здоров’я 
населення, а з іншого боку, вони сприяють зменшенню трудових ресурсів у 
 
41 
 
регіоні, що визначає медико-соціальну та державну значущість цього 
дослідження. 
Ця проблема вимагає визначення пріоритетних превентивних заходів для 
зменшення рівня запобіжних втрат унаслідок інвалідності. Це обумовлює 
необхідність проведення медико-соціального аналізу паралельно з вивченням 
особливостей організації медичної та реабілітаційної допомоги інвалідам, 
спрямованого на покращення якості медичної допомоги та зменшення рівня 
втрат. Ця ситуація вказує на своєчасність проведення дослідження та його 
високу науково-практичну значущість. 
 
 
2.3 Дослідження організації надання реабілітаційних послуг для осіб з 
інвалідніст 
 
Формування системи реабілітації проходило за трьома напрямками 
діяльності концептуальним, законодавчим, організаційно-управлінським. 
Концептуальний напрямок сучасної системи реабілітації інвалідів 
передбачає поетапну відмову від уявлень про них як ущербних та пасивних 
отримувачів державної допомоги, відхід від суто медичної моделі інвалідності 
до розробки та затвердження соціальної концепції реабілітації осіб з 
обмеженими можливостями, заснованої на сучасних гуманістичних 
представленнях. 
Законодавчий напрямок сучасної системи реабілітації осіб з інвалідністю 
включає кілька ключових аспектів: забезпечення соціальної захисту: (закони 
спрямовані на забезпечення соціального захисту інвалідів, включаючи фінансову 
допомогу, доступ до медичних послуг та інших необхідних ресурсів). До 
основних законів можна віднести: Закон України "Про соціальний захист 
інвалідів"; Закон України "Про освіту та науку"; Закон України "Про здоров’я 
 
42 
 
людини"; Закон України "Про зайнятість людей з інвалідностями". Ці 
законодавчі заходи спрямовані на покращення якості життя інвалідів та 
забезпечення їхньої інтеграції в суспільство. 
На організаційно-управлінському напрямку реалізації програм реабілітації 
інвалідів значне місце відводиться таким питанням, як дослідження соціальних 
потреб та сімейних обставин інвалідів, перетворення органів лікарсько-трудової 
експертизи, які мали на меті констатацію втрати працездатності з медичної 
точки зору, в органи медико-соціальної експертизи, орієнтовані на створення 
можливостей для повернення інваліда з обмеженнями здоров’я до нормальної 
соціальної життєдіяльності. Головною відмінністю бюро медико-соціальної 
експертизи від лікарсько-трудових експертних комісій є те, що на них покладено 
складне завдання – розробка для інвалідів необхідних заходів реабілітації 
(розробка індивідуальної програми реабілітації), а також безпосередня участь у 
розробці комплексних програм профілактики інвалідності, медико-реабілітації та 
соціального захисту інвалідів. 
Найважливішим завданням реабілітації інвалідів є вдосконалення наявної 
інфраструктури, здатної надавати широкий спектр послуг реабілітаційного 
характеру відповідно до індивідуальних програм реабілітації, тобто мережі 
спеціальних установ – реабілітаційних  центрів, які працюють з інвалідами, які 
сприяють соціально-психологічній, соціально-педагогічній, та соціально-
середовищної адаптації, професійної діагностики та профорієнтації осіб з 
обмеженими можливостями. Саме створення установ подібного призначення 
обумовлено новою концепцією соціальної політики стосовно осіб з обмеженими 
можливостями та проблемами інвалідності, спрямованої на надання умов для 
подолання обмежень життєдіяльності інвалідів та їх активної участі в житті 
суспільства. 
Проведений аналіз розвитку мережі реабілітаційних установ свідчить, що 
їхня спеціалізація, розміщення, напрями діяльності, штатний склад, оснащення, 
 
43 
 
матеріально-технічна база тощо формуються залежно від традицій, що склалися 
в районах, їх рівня соціально-економічного розвитку, а також ставлення 
керівників до даної проблеми, фінансових можливостей. 
Чисельність, профіль діяльності та розміщення установ у місті поки що не 
завжди відповідає об’єктивним потребам. Так, у загальній кількості центрів, 
дитячі служби становлять більшу частину, тоді як частка дітей-інвалідів у 
загальній їх кількості незначна. Це свідчить, що служб для дорослих інвалідів 
явно мало.  
Важливим напрямом соціальної реабілітації є відновлення трудових 
здібностей інвалідів та їхнє працевлаштування. Цьому сприяє використанння 
законодавчих заходів, що створюють пільговий режим для роботодавців, 
стимулювання створення робочих місць для осіб з особливими потребами, 
створення робочих місць для інвалідів при соціальних установах міста, ярмарки 
продукції, що випускається на підприємствах, які використовують працю 
інвалідів тощо. 
Необхідною умовою соціально-трудової реабілітації залишається 
забезпечення інвалідів різною технікою, обладнанням та пристроями для 
досягнення максимально можливої незалежності в самообслуговуванні та 
пересуванні. За останні роки було розгорнуто широку мережу підприємств, які 
створюють необхідну для цього продукцію із залученням високих технологій. У 
той же час, при зростанні кількості інвалідів можна сказати, що проблема їх 
забезпечення вирішена лише частково. 
В результаті проведеного аналізу існуючої системи реабілітації інвалідів 
можна зробити висновок, що дана система вимагає коригування. 
Однією з головних проблем цієї системи є недосконалість нормативно-
правової бази у сфері соціальної допомоги та реабілітації інвалідів. Так, 
проведене дослідження показало, що основні напрямки та завдання розвитку 
системи реабілітації знайшли відображення у різних нормативно-правових 
 
44 
 
документах, проте обмеження бюджетних асигнувань на соціальні програми 
стримують не лише виконання запланованих заходів, що потребують прямих 
фінансових вкладень, а й розробку нових нормативних актів, що стосуються 
соціальної допомоги та реабілітації інвалідів. 
Іншою проблемою системи комплексної реабілітації є відсутність даних 
про справжню потребу різних категорій інвалідів у видах, формах та обсягах 
реабілітації, про медико-технічні якості реабілітаційних виробів та їх 
асортимент. Недосконала сама система збору та аналізу інформації з проблем 
інвалідів. 
Технічні засоби та пристрої, що надаються інвалідам, полегшують 
життєзабезпечення, не задовольняють їх потреби через свою низьку якість, 
обмежений асортимент або високу вартість. Внаслідок цього, їхня номенклатура 
зростає вкрай повільно, незважаючи на високу потребу. 
Недостатньо установ із професійної реабілітації. Однак, завдяки освіті, 
інваліди здатні пройти соціалізацію особистості, вона коригує її розвиток та дає 
можливість набути професійних навичок, працевлаштуватися та стати 
матеріально незалежним та повноправним громадянином суспільства. У зв’язку 
з цим, потрібен подальший розвиток таких установ. 
Не повною мірою вирішено основи формування середовища 
життєдіяльності інвалідів, у якому не було б бар’єрів. 
Необхідно завершити створення центрів комплексної соціальної 
реабілітації для дорослих та дітей-інвалідів у всіх регіонах, перетворення 
створених відділень на центри. Важливо продовжити роботу з удосконалення 
існуючих реабілітаційних установ із впровадженням та апробацією нових 
методик та програм реабілітації, розширення спектру наданих соціальних 
послуг. 
 
45 
 
Не сформовано також єдиного системного підходу в організації 
реабілітаційних заходів, що у свою чергу перешкоджає дієвій, всебічній та 
повній соціальній адаптації, інтеграції інвалідів у сучасному суспільстві. 
З метою більш оптимального функціонування системи комплексної 
реабілітації інвалідів, необхідно розробити науково обґрунтовану модель, що 
визначає функціонально-органюаційну взаємодію установ, підприємств та 
організацій міського (регіонального) та місцевого (районних) рівнів та різного 
відомчого підпорядкування, що забезпечують безперервний процес реабілітації 
та підтримки. 
Діяльність такої організаційно-функціональної моделі комплексної 
соціальної реабілітації може бути ефективною лише при зваженому поєднанні 
зазначених вище концептуальних, законодавчих та організаційно-управлінських 
засад.  
 
Серед тих, хто вперше був визнаний інвалідом, кожен четвертий втратив 
працездатність у віці до 40 років для жінок і до 45 років для чоловіків. Було 
встановлено, що первинна інвалідність переважно характерна для осіб старших 
вікових груп, старших за 40 років. Основну частину запобіжних втрат здоров’я 
через інвалідність становлять люди молодого робочого віку. Рівень первинної 
інвалідності серед працездатних осіб (19,9%) є вищим, ніж у середньому у світі 
(13,5%), що прогнозує збільшення запобіжних втрат через зростання рівня 
первинної інвалідності. Зросла кількість інвалідів серед молодих працюючих 
осіб, особливо серед чоловіків. Частка чоловіків у сільській місцевості 
знизилася, змінивши пропорцію між чоловіками та жінками: у місті – 1:1,32, у 
селі – 1:1,14. Середній вік інвалідів з первинною інвалідністю становить 
40,42±3,1 років, що на 13,4 роки більше, ніж у тих, хто має запобіжну 
інвалідність – 27,09±2,3 років (р<0,01). Вікова структура та розподіл обстежених 
 
46 
 
працездатних осіб з первинною інвалідністю за групами інвалідності наведені у 
таблиці (табл. 2.4). 
Таблиця 2.4 
Вікова структура інвалідів, що обстежуються (в абс.ч.; %) 
Разом: 
Вікові групи 
Групи інвалідності 
19-29 років 30-39 років 40-49 років 50-60 років 
I група 9 чол. 10 чол. 7 чол. 5 чол. (1,7%) 
(3,1%)** (3,5%)** (2,4%)** *** 31 чол. (10,7%) 
II група 7 чол. 11 чол. 10 чол. 14 чол. 
(2,4%)*** (3,8%)** (3,5%)** (4,9%)** 42 чол. (14,6%) 
ІІІ група 45 чол. 51 чол. 66 чол. 53 чол. 215 чол. 
(15,6%)** (17,7)** (22,9%)** (18,5%)** (74,7%) 
Всього: 63 чол. 71 чол. 80 чол. 63 чол. 288 чол. 
% до підсумку 21,9% 24,6% 27,7% 21,8% 100,0% 
 
Протягом останніх п'яти років структура інвалідності за групами зазнала 
змін: у 2015 році переважала ІІ група інвалідності (50,4%) та ІІІ група (40,4%), 
при цьому частка І групи була низькою (9,2%). У 2022 році частка інвалідів ІІІ 
групи зросла до 74,7%, тоді як частка інвалідів І групи становила 8,7%, а ІІ 
групи – 16,6%. 
Згідно з даними 2021 року, медико-соціальна та професійна реабілітація 
повернула на попереднє місце роботи 62,4% молодих інвалідів працездатного 
віку. Водночас кількість інвалідів ІІ групи з робітничими професіями 
збільшилася за рахунок осіб, яким заборонено важку працю. Протягом п'яти 
років спостерігалася тенденція до зменшення частки інвалідів ІІ і ІІІ груп серед 
молодих осіб працездатного віку, яка склала 42,5%, переважно серед службовців. 
На думку інвалідів, після фізичної нестабільності на перше місце виходить 
емоційна якість життя, що обумовлено нестабільністю життєвих умов і 
хворобою, яка призвела до інвалідності; зростанням соціально-економічної 
нестабільності в сім'ї та погіршенням фізичних показників якості життя. Близько 
70,5% інвалідів вказують, що найнижчі показники якості життя пов'язані з 
відсутністю сучасних лікувальних технологій у доступних установах; 
 
47 
 
складністю працевлаштування та зниженням фізичного здоров'я, що спричиняє 
погіршення рівня самостійності та економічної незалежності; труднощами з 
інфраструктурним забезпеченням якісною медичною допомогою та 
реабілітаційними послугами. 
Низький рівень життя інвалідів (особливо в сільській місцевості), 
збільшення первинної інвалідності через серцево-судинні та онкологічні 
захворювання, травми та отруєння пов'язані з ослабленням профілактичних 
заходів у системі охорони здоров'я та обмеженою доступністю профілактичних 
послуг для працездатного населення. Згідно з нашими даними, своєчасне 
надання комплексу реабілітаційних послуг та покращення медичної допомоги 
інвалідам підвищують показники якості їхнього життя в середньому на 35-40%. 
Нозологічна структура причин первинної інвалідності серед працездатного 
населення свідчить про підвищення рівня інвалідності через артеріальну 
гіпертензію (41,2%); злоякісні новоутворення (18,3%); травми та отруєння 
(15,2%); нервово-психічні розлади (5,2%); захворювання опорно-рухового 
апарату та сполучної тканини (10,1%), показники яких перевищують 
середньоросійські норми, а захворювання ендокринної системи (4,4%) та 
туберкульоз (1,4%) відповідають середньоукраїнським нормам при розрахунку 
на 10 тисяч населення. 
За останні п'ять років збільшилася частка інвалідів із нервово-психічними 
розладами в середньому на 13,5%, що, на думку самих інвалідів, зумовлено 
збільшенням психо-емоційних навантажень (стрес-фактор) та низькою якістю 
життя. Вікова структура осіб із первинною інвалідністю вказує на переважання 
захворювань системи кровообігу серед чоловіків старше 45 років і жінок старше 
50 років. Вікова структура молодих чоловіків працездатного віку (18-29 років) із 
первинною інвалідністю свідчить про збільшення випадків травм і отруєнь (на 
1,7±0,5 на 1000), а також нервово-психічних розладів (на 2,1±0,35 на 1000), 
ендокринних захворювань (на 0,9±0,05 на 1000) та туберкульозу (на 0,5±0,02 на 
 
48 
 
1000) у структурі запобіжних втрат через інвалідність. Незважаючи на зниження 
кількості хворих на туберкульоз (до 0,5 на 10 тисяч працездатного населення), 
його рівень залишається на 7-му місці в нозологічній структурі первинної 
інвалідності. З огляду на незначний приріст захворювань, що спричиняють 
втрати здоров'я через первинну інвалідність, покращення якості організаційних 
заходів при наданні медичної допомоги та реабілітаційних послуг, включаючи 
сучасні технології, може зменшити зростання цих показників у середньому 
на 25%. 
Згідно з офіційними даними, у 2022 році різниця у зверненні між міським 
та сільським населенням становила 108 випадків на 1000 осіб, а середній 
показник щорічного звернення інвалідів, що проживають у міських районах, був 
у 1,9 рази вищий, ніж у інвалідів з сільської місцевості. Показники звернення 
молодих чоловіків-інвалідів (18-29 років) були нижчими, ніж у жінок того ж 
віку, що свідчить про низький рівень медичної обізнаності серед молодих 
чоловіків щодо ризиків інвалідності, що призводить до зростання запобіжних 
втрат через інвалідність серед чоловіків. Показники звернення інвалідів до 
закладів первинної медичної допомоги (сільські фельдшерсько-акушерські 
пункти та амбулаторії), поліклінік за місцем проживання, стаціонарів та 
реабілітаційних служб були нижчими за середньоукраїнські (7,9 разів на рік). 
Зростання звернення інвалідів до лікувальних установ спостерігалося переважно 
серед міського населення - до 7,2 звернень протягом року (при нормативі до 9), і 
було більш характерним для міських інвалідів (до 5,6 звернень), порівняно з 3,4 
зверненнями у сільських інвалідів (р<0,05). Це визначає збільшення запобіжних 
втрат через інвалідність серед мешканців сільських регіонів. Тривалість 
госпіталізації чоловіків-інвалідів у центральних районних лікарнях 
становила 14,3 дні, що більше, ніж у жінок - 10,7 днів. 
Критерії доступності та ефективності медичної допомоги та 
реабілітаційних послуг для інвалідів у поліклінічних умовах базуються на аналізі 
 
49 
 
результатів соціологічного опитування осіб з інвалідністю (задоволені – 43,5%, 
незадоволені – 36,9%, мають нейтральну думку про якість та доступність 
медичної допомоги – 19,6%). Після проведення реабілітаційних заходів із 
застосуванням високотехнологічних методів на третьому етапі лікування, 37,5% 
інвалідів вдалося досягти стійкої стабілізації здоров’я: 3,4±0,5% у інвалідів І 
групи; 33,9±2,8% у інвалідів ІІ групи; 70,4±5,1% у інвалідів ІІІ групи. Загальний 
показник обтяження груп інвалідності в середньому становив 2,5%, за винятком 
подвійного зростання до 5,7% у 2009 році, коли реабілітаційне відділення при 
поліклініці було закрито на ремонт з показником простою ліжок у 5,9 к/днів. 
Процес реабілітаційного лікування інвалідів базується на 
фізіотерапії (68,5%). 8% осіб пройшли професійне перенавчання; 23,8% 
пацієнтів (інваліди І групи) не змогли працевлаштуватися через стан здоров'я. 
Повний комплекс соціальної, професійної, медичної та психологічної 
реабілітації було проведено лише для 30,9% інвалідів, що є явно недостатнім. 
Порівняльний аналіз всеукраїнських даних допоміг виявити ресурси, 
спрямовані на покращення якості медичних послуг та реабілітаційної підтримки 
для інвалідів відповідно до етапів їх реалізації. 
На думку експертів, заходи для покращення якості медичної допомоги та 
реабілітаційних послуг для інвалідів включають: підвищення рівня медичного та 
лікарського забезпечення інвалідів (85,5%); забезпечення доступності 
реабілітаційного лікування та покращення реалізації реабілітаційних програм з 
оптимізацією на рівні першого та другого етапів (65,9%); покращення якості та 
доступності диспансерних та профілактичних технологій (39,5%). Мотивування 
спеціалістів та створення умов для підвищення їхнього професійного рівня, 
відповідальності, моральності та обізнаності щодо аспектів втрат через 
інвалідність (35,3%); оптимізація реалізації реабілітаційних заходів, зокрема, 
шляхом створення виїзних бригад із вузьких спеціалістів вищого рівня для 
застосування високотехнологічних методів (56,3%). Респонденти наголошують 
 
50 
 
на необхідності проведення стентування (яке не виконувалося жодному інваліду 
за останні 5 років) та розширення обсягу тромболітичних і тромбоемболічних 
заходів (нині - 10,5% та 15,5%), для зменшення показників втрат через серцево-
судинні та цереброваскулярні захворювання. Високий рівень первинної 
інвалідності та низький розвиток високотехнологічних методів лікування 
знижують частку інвалідів, які отримали реабілітаційне лікування на третьому 
етапі, до 11,6%. Частка інвалідів працездатного віку, які отримали реабілітаційне 
лікування на рівні першого та другого етапів, становить 55,3%, на рівні третього 
етапу – 22,5%; взагалі не отримали реабілітаційного лікування з різних причин –
25,1%. 
Особливість сільських районів полягає у значному відставанні служб 
охорони здоров'я, які повинні забезпечувати основні види медичної допомоги 
інвалідам. Оцінка потенціалу першого та другого рівнів охорони здоров'я в 
першу чергу базується на покращенні диспансерного нагляду за працездатним 
населенням та особами з первинною інвалідністю в амбулаторних умовах. 
Динаміка диспансерного нагляду демонструє зростання випадків серцево-
судинних, онкологічних, нервово-психічних патологій, травм і отруєнь, а також 
ендокринних захворювань серед інвалідів. Серйозною проблемою в роботі 
поліклініки є низький рівень організації диспансерного обліку інвалідів: 
49,5±2,5% інвалідів жодного разу не викликалися протягом року, а у 23,7% не 
було карт диспансерного спостереження. Вилучено з диспансерного обліку через 
одужання 6,55% інвалідів (7,9% у місті; 5,2% у селі); переведено до групи з 
погіршенням стану інвалідності – 29,85% (28,05% у місті; 31,8% у селі); 
переведено до групи з покращенням стану інвалідності – 53,8% (55,8% у місті; 
51,9% у селі); у зв’язку з переїздом – 9,7% (8,3% у місті; 11,1% у селі). В ході 
дослідження встановлено, що слабка реалізація реабілітаційних програм (51,5%) 
для інвалідів на першому рівні охорони здоров'я обумовлена наступними 
організаційними недоліками: відсутністю відображення у планах роботи 
 
51 
 
дільничних лікарів (12,9%); відсутністю аналізу результатів лікування із 
застосуванням реабілітаційних технологій (26,9%); відсутністю вказівок щодо 
лікувально-охоронного режиму для інвалідів із зазначенням реабілітаційного 
комплексу (60,2%). Методи реабілітаційного комплексу, які застосовуються у 
інвалідів, не повною мірою відображені у наступності між етапами, що 
призводить до дублювання заходів та зниження їх ефективності. Дуже важливим 
аспектом у підвищенні ефективності реабілітаційної медицини є вдосконалення 
механізмів оцінки та контролю якості реабілітаційних технологій, включаючи 
первинну медико-санітарну допомогу. 
Реабілітаційні послуги на рівні поліклініки щороку отримують лише 21,1% 
осіб з інвалідністю (перший етап); у центральних районних лікарнях - 43,1% осіб 
з інвалідністю (другий етап); у Центрі профілактики - 33,3% (третій рівень), а 
щорічно до санаторних установ направляються лише 2,5% осіб з інвалідністю. 
Аналіз категорій захворювань, за якими проводилося госпітальне та 
реабілітаційне лікування інвалідів у міських та сільських районах, свідчить про 
переважання захворювань серцево-судинної системи (34,3% у чоловіків і 29,6% 
у жінок), онкологічних захворювань (20,5% у чоловіків і 22,1% у жінок), травм і 
отруєнь (18,2% у чоловіків і 12,9% у жінок), цереброваскулярної патології 
(13,5% у чоловіків і 9,8% у жінок), нервово-психічних розладів (10,8% у 
чоловіків і 9,4% у жінок), захворювань опорно-рухової системи та сполучної 
тканини (8,2% у чоловіків і 12,5% у жінок), ендокринних захворювань (4,2% у 
чоловіків і 2,6% у жінок) та інших патологій (10,8% у чоловіків і 13,2% у жінок). 
За даними 50,2% інвалідів, особливо важко потрапити на прийом до таких 
фахівців, як отоларингологи, неврологи, ендокринологи, акушери-гінекологи, 
фтизіатри та лікарі клініко-лабораторної та ультразвукової служб. При цьому 
67,5% інвалідів вказують, що очікування прийому до цих спеціалістів у 
поліклініці в середньому становить 7,3 дні, 23,7% інвалідів чекають на прийом 
від 1 до 2 тижнів, а 8,8% інвалідів - протягом місяця і більше. Кількість викликів 
 
52 
 
до хронічних хворих та інвалідів має стійку тенденцію до зниження як серед 
міських, так і серед сільських жителів. У структурі викликів бригад швидкої 
медичної допомоги до інвалідів як у міських, так і в сільських районах, 
переважають випадки невідкладної патології, що складає 65,6%: інфаркт 
міокарда, гіпертонічний криз, інсульт, травми/отруєння, гостра ендокринна 
патологія. При аналізі повноти реабілітаційних програм для інвалідів у 
поліклінічних умовах, показник не перевищує 48,6±2,1% (р<0,001). 
Отже, резерви охорони здоров'я для зменшення запобіжних втрат через 
інвалідність серед працездатного населення можна знайти у таких напрямах: 
покращення кадрового складу, медикаментозного та технологічного 
забезпечення медичних установ на етапах охорони здоров'я; підвищення 
значення високотехнологічних методів та реабілітаційних послуг; збільшення 
обсягів реабілітаційного лікування та профілактичних заходів диспансерів; 
підвищення обізнаності фахівців щодо патологій, які призводять до інвалідності 
та пов'язаних з цим збитків для країни. 
  
 
53 
 
РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ НАДАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ 
ПОСЛУГ ДЛЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ ЯК МЕХАНІЗМУ СОЦІАЛЬНОЇ 
АДАПТАЦІЇ 
 
3.1. Шляхи, засоби та способи вирішення проблем надання 
реабілітаційних послуг  в Україні 
 
На регіональному рівні реалізуються завдання державної соціальної 
політики та здійснюється самостійне формування соціальної політики. 
Соціальна політика у регіоні – це система конкретних заходів, вкладених у 
підтримку рівня життя та якості життя окремих категорій населення з 
урахуванням територіальних особливостей. 
Кожен регіон має особливості, і це знаходить своє відображення у 
соціальній політиці регіону. 
Основними причинами інвалідності є: хвороби системи кровообігу (63,5% 
на 10 тис. осіб дорослого населення); ішемічна хвороба серця – 28,8 %; хвороби 
кістково-м’язової системи та сполучної тканини – 20,8 %; злоякісні 
новоутворення – 17,4 %; травми та отруєння - 9,6%. 
Крім перерахованих вище причин, зростання інвалідності пов’язане із 
прагненням окремих осіб до набуття статусу інваліда, який часом є додатковим 
фінансовим джерелом. 
Розширення реабілітаційних можливостей інституту соціальної політики у 
регіоні здійснюється за допомогою національних проектів, через цільові 
державні та регіональні програми та заходи. 
У ході дослідження оцінено якість життя інвалідів. Серед об’єктивних 
факторів були виділені основні – наявність індивідуальної програми реабілітації 
(ІПР) та індивідуальної програми потерпілого (ІПП – у разі виробничої травми), 
наявність допоміжних засобів реабілітації (протези, милиці, інвалідне крісло 
 
54 
 
тощо), частота проходження курсу лікування ( амбулаторне, стаціонарне, 
санаторно-курортне лікування), рівень зайнятості. Серед суб’єктивних – 
задоволеність інваліда життєвими умовами, рівнем освіти, роботою, сімейним 
становищем. 
Аналіз об’єктивних і суб’єктивних чинників якості життя інвалідів у 
регіоні показав, що найвищі показники якості життя - у людей з вищою та 
середньо-спеціальною освітою, які проживають у повних та благополучних 
сім’ях. Наявне неінформованість інвалідів про свої права, про діяльність 
громадських організацій для інвалідів. Причина лежить у дисфункції каналів 
інформування, а й у відсутності мотивації в людей брати активну участь у життя 
суспільства. Дані опитування підтверджують: що довше людина з обмеженими 
фізичними можливостями веде пасивний спосіб життя і знаходиться в 
замкнутому просторі (не працює, не вчиться, не взаємодіє з громадськими 
організаціями), тим слабшими стають його соціальні зв’язки із суспільством. 
Було виявлено, що лише 23% інвалідів працевлаштовано, 13,4% респондентів 
працюють неофіційно, інші 63,6% не працюють. Серед офіційно 
працевлаштованих інвалідів багато хто працює у громадських організаціях 
інвалідів, поштою, у навчальних закладах, але ніхто з них не працює на 
спеціально створених місцях для інвалідів. Інваліди, які працюють неофіційно, 
займаються різьбленням по дереву, шиють одяг, ремонтують техніку, пишуть 
контрольні роботи для студентів тощо. буд. 
Людям з набутою інвалідністю складніше адаптуватися та прийняти 
дійсність. Іноді процес адаптації продовжується до 5 років. Опитування 
підтвердило цю особливість: інваліди дитинства з інтересом йшли на контакт, 
вони активні в громадських організаціях, проте їхнє коло спілкування в 
основному зосереджене на «друзях по нещастю». Ці та інші фактори 
ускладнюють їх інтеграцію у суспільство та у вікові спільноти. 
 
55 
 
У ході дослідження підтвердилося, що часта соціальна взаємодія інвалідів 
із фізично здоровими людьми у різних сферах (соціальній, професійній, 
політичній) впливає на процес реабілітації. Населення, своєю чергою, починає 
адекватно сприймати інвалідів. Формування антидискримінаційних настроїв у 
суспільстві важливо починати з дитячого садка та школи, використовуючи 
інтегровані форми виховання та навчання, у цьому віці діти легко можуть 
засвоїти правильні зразки стосунків з інвалідами. 
Серед інвалідів як окремої соціальної категорії сформувалася підгрупа, що 
складається з активних лідерів, які прагнуть стати самостійними та активними 
суб’єктами соціальної політики. 
Самореабілітація енергійніше здійснюється активними учасниками життя 
громадських організацій. У більшості членів організацій спостерігається активна 
життєва позиція, бажання вступати до вищих навчальних закладів, навчатися, 
працювати, ділитися досвідом з іншими організаціями, брати участь у конкурсах 
грантів та реалізації проектів. 
Тому громадські організації інвалідів виступають сполучною ланкою між 
інвалідами та владними структурами на муніципальному та регіональному 
рівнях. 
На рівні регіональної політики важливо активно та масштабно проводити 
програми щодо покращення якості життя інвалідів, умов їх життя та ступеня 
комфортабельності життєвого середовища. Необхідно розробити системи 
матеріальних стимулів, і навіть інших заходів заохочення, підвищують 
зацікавленість роботодавців. Запрпоновано створювати на рівні регіону 
міжвідомчі ради щодо професійної реабілітації та працевлаштування молодих 
інвалідів. 
Головне, щоб система реабілітаційних заходів, що проводяться в рамках 
соціальної політики, не робила інваліда абсолютно залежним від соціальних 
 
56 
 
служб, а, навпаки, реабілітаційні дії повинні розширювати та повертати ті 
можливості, які мали людину до виникнення інвалідності. 
На базі проведеного аналізу запропоновано шляхи та способи вирішення 
реабілітаційних проблем у регіоні: 
Розробити механізм практичного розмежування повноважень та 
відповідальності регіонів та муніципальних утворень з проблем реабілітації 
інвалідів. 
Доцільно в ході реалізації національного проекту в регіонах обґрунтувати 
та відстежити економічні вигоди від профілактичних заходів, що проводяться, 
скорочення витрат на лікування, реабілітацію та попередження інвалідності. 
Необхідно орієнтуватися на вимоги та підходи у створенні інфраструктури 
першої необхідності: зони та простори, проходи та коридори для пересування 
крісла-коляски, входи в будівлі, двері та отвори дверей, поручні, сходи, пандуси, 
ліфти та витяги; для цього використовувати адміністративні та законодавчі 
механізми. 
На рівні регіону дотримуватись диференціації при нарахуванні соціальних 
та трудових пенсій з інвалідності, пільг, компенсаційних виплат, враховуючи 
сімейний стан, сумарний рівень доходів, ступінь втрати працездатності, 
наявність утриманців та інші фактори. 
Діяльна співучасть регіональної влади та місцевих громад у соціальній 
політиці посилює реабілітаційний ефект від взаємодії з інвалідами, стимулює 
підвищення статусу регіону та наближає суспільство до індивіда, гуманізує 
взаємини особистості та регіональних спільнот. 
В основі соціальної політики щодо інвалідів намітився перехід до політики 
активної реабілітації та інтеграції інвалідів у суспільне життя. За останні 
десятиліття збільшилося ресурсне забезпечення соціальної політики. 
Пріоритетами соціальної політики виступає проведення лікувально-
профілактичних заходів для населення, створення для інвалідів комфортних 
 
57 
 
умов їхнього життя та формування такої системи реабілітації, яка дозволить 
громадянам з обмеженими можливостями включитися у повноцінне життя 
суспільства. 
Дослідження підтверджує, що в регіонах формується соціальна 
спрямованість бюджетів територій, склалася велика правова база з реабілітації 
інвалідів, використовується програмно -цільовий спосіб нарощування 
можливостей регіону, концентрації ресурсів для розгортання реабілітації 
інвалідів. 
Сучасна регіональна політика передбачає високий ступінь децентралізації 
прийняття рішень та свободи місцевої влади у виборі пріоритетних цілей, 
методів та засобів їх досягнення. 
Наявність правової бази з питань реабілітації інвалідів дозволяє говорити 
про необхідність включення до компетенції регіонів питань створення 
організаційного механізму в галузі реабілітації інвалідів, затвердження та 
фінансування реабілітаційних заходів, що здійснюються як антикризові заходи 
суб’єктами країни, з урахуванням соціально-економічних, кліматичних та інших 
особливостей. 
Рекомендаціями щодо реалізації соціальної політики щодо інвалідів у 
регіоні виступають організаційно-управлінські та соціальні заходи: 
доопрацювання законодавства, систематичне проведення заходів щодо 
профілактики захворювань та нещасних випадків, що призводять до 
інвалідності, підтримка соціальної активності ініціативних груп людей з 
інвалідністю, створення сприятливих умов для роботи громадських організацій 
інвалідів та волонтерських організацій (пільги), забезпечення компетентної 
участі соціологів у обґрунтуванні та реалізації програм з реабілітації інвалідів, 
координація діяльності державних, комерційних, самодіяльних, конфесійних та 
ін. структур у здійсненні професійної та соціокультурної реабілітації інвалідів. 
 
 
58 
 
3.2. Концепція професійної реабілітації та працевлаштування осіб з 
інвалідністю як механізму соціальної адаптації 
 
Реабілітація інвалідів – найскладніша багатоаспектна проблема, особливе 
місце в якій мають займати професійна реабілітація та трудовий устрій інвалідів. 
Зумовлено це насамперед тим, що економічні, соціальні та політичні 
перетворення, що відбуваються в Україні, спрямовані на забезпечення балансу 
прав, обов'язків та інтересів громадян, що є одним із гарантів стабільності 
суспільства та зниження соціальної напруженості. Певною мірою цей баланс 
буде витриманий під час створення людині умов самому розпоряджатися своєю 
долею, без обмеження інтересів співгромадян, мати матеріальну незалежність і 
реалізовувати здатність до самозабезпечення. 
Професійна реабілітація інваліда – це багатопрофільний комплекс заходів, 
спрямованих на відновлення працездатності інваліда у доступних йому за станом 
здоров'я умовах праці: 
- на його колишньому робочому місці, або якщо це неможливо, то на 
новому робочому місці за колишньою спеціальністю, або якщо це неможливо, то 
- професійна підготовка з урахуванням колишніх професійних навичок, 
або якщо це неможливо, то 
- професійне навчання нової спеціальності, або якщо це неможливо. то 
- адаптація інваліда до такої трудової діяльності, яка б не мала суттєвого 
значення для його матеріального самозабезпечення, а розглядалася б як 
гуманітарна допомога. 
Метою професійної реабілітації є досягнення інвалідом матеріальної 
незалежності та самозабезпечення. 
Професійна реабілітація включає експертизу потенційних професійних 
здібностей, профорієнтацію, профпідготовку, профнавчання, раціональний 
трудовий устрій. 
 
59 
 
Експертиза потенційних професійних здібностей інваліда – це комплексна 
оцінка обмежень працездатності інваліда, а також виявлення медико-соціальних 
факторів, що викликають ці обмеження та визначення заходів, що сприяють їх 
компенсації чи заміщенню. 
Експертиза повинна проводитись на основі комплексного аналізу 
психофізіологічних даних людини, її особистісних установок на працю 
(навчання), професійних характеристик вакантних робочих (навчальних) місць. 
Залежно від ступеня обмеження працездатності інвалідів можна поділити 
на такі категорії: 
- нездатних виконувати будь-які види трудової діяльності; 
- залишкова працездатність яких не забезпечує їм економічної 
самостійності; 
- трудова діяльність яких забезпечує їм економічну самостійність, але 
обмежена певним колом професій та умов праці, за межами яких виникає 
підвищений ризик несприятливого результату порушень здоров'я. 
Потенційні професійні здібності інваліда – це такі здібності до виконання 
професійної діяльності, які можуть бути реалізовані у конкретних умовах. 
Потенційні професійні здібності інваліда зумовлені з одного боку його 
психофізіологічним та соціально-економічним статусом, з іншого - можливістю 
суспільства надати інваліду умови для здобуття загальної та професійної освіти 
та робочі місця. 
В оптимальному варіанті робоче місце має відповідати бажанню людини, її 
професійній підготовці, стану здоров'я та соціальним установкам, що реально за 
певних соціально-економічних та моральних засад суспільства і держави. 
Насправді має місце суперечність мотивацій на трудову діяльність 
особистості та суспільства (і насамперед в особі фахівців, які виносять трудові 
рекомендації, що займаються трудовим устроєм, протибором на профнавчання, а 
також роботодавцями). 
 
60 
 
У зв'язку з цим є доцільним у практику органів та установ, які займаються 
різними аспектами професійної реабілітації інвалідів (систем охорони здоров'я, 
соціального захисту, праці, зайнятості, освіти) запровадити експертизу 
потенційних професійних здібностей цієї категорії населення. 
Враховуючи, що зазначена експертиза - це трудомісткий процес, що 
вимагає оцінки багатоаспектної інформації та оптимального вибору варіанту, 
доцільно сформувати експертну систему оцінки потенційних професійних 
здібностей з використанням комп'ютерної техніки. 
Професійна орієнтація інвалідів - це науково обґрунтований вибір 
трудового шляху інваліда, суспільно корисної професії, що найбільше відповідає 
його індивідуальним можливостям, інтересам, мотивам особистості, а також 
ефективності навчання та подальшого працевлаштування у обраній професії. , 
успішності професійної діяльності, то щодо інвалідів вона, крім того, передбачає 
адаптацію їх до трудової діяльності за мінімальної напруженості 
функціональних систем організму. 
Профорієнтація інвалідів потребує комплексного клініко-психологічного 
підходу та передбачає участь різного профілю спеціалістів. 
У ході профорієнтації має визначатися та реалізовуватись індивідуальна 
програма професійної орієнтації інваліда. Запропонована програма складається з 
комплексу заходів, що дозволяють цілеспрямовано вирішувати питання 
повернення реабілітованих до трудової діяльності. 
Основним принципом у роботі з професійної орієнтації інваліда є апеляція 
до особи хворого. 
При виборі професій (у ринкових умовах обмежених колом вакансій) у 
складі рекомендованих інвалідам, необхідно до контакту, встановленню з нею 
партнерських відносин. Професійне самовизначення є суто особистісним та 
виключає директивні "рекомендації" фахівців щодо вибору професії. Активна 
позиція інваліда у вирішенні цього конкретного завдання має не тільки 
 
61 
 
заохочуватись, а й формуватися за допомогою психокорекційних заходів. 
Необхідна робота з інвалідами щодо формування та збереження позитивної 
трудової спрямованості. Слід пояснити інвалідові своє ставлення, позицію щодо 
його можливостей; вносити корекцію до його самооцінки, якщо вона 
неадекватна; спільно обговорювати та зважувати позитивні та негативні сторони 
конкретного рішення. Іноді, як виняток, можна дозволити інваліду 
використовувати метод "проб і помилок", щоб на практиці переконати його у 
правильності тієї чи іншої поради, рекомендації. 
Професійна підготовка, професійна освіта на різних рівнях та додаткова 
освіта інвалідів, як і інших громадян, повинна здійснюватися в порядку та на 
умовах, що визначаються законодавством про освіту. 
Для інвалідів, які потребують відповідно до індивідуальної програми 
реабілітації у спеціальних умовах професійної підготовки та професійної освіти, 
у системі державної служби реабілітації повинні створюватися спеціальні 
державні, регіональні, муніципальні освітні установи різних типів та видів. 
Спеціальні освітні установи для інвалідів інших організаційно-правових 
форм повинні здійснювати свою діяльність у взаємодії з державною службою 
реабілітації інвалідів на договірних умовах із попереднім їх ліцензуванням. 
Спеціальні умови зазначених освітніх закладів для інвалідів забезпечують 
виконання індивідуальних програм реабілітації на період їх навчання та 
полягають у наступному: пристосуванні приміщень, територій, меблів, 
обладнання тощо. до можливостей інвалідів відповідно до вимог безбар'єрної 
архітектури; адаптації програм навчання до психофізіологічних особливостей 
інвалідів, педагогічної корекції навчального процесу у запровадженні різних 
форм навчання, включаючи індивідуальне. 
Професійну підготовку та професійну освіту інвалідів у спеціальних 
освітніх закладах слід здійснювати відповідно до державних освітніх стандартів 
на основі освітніх програм, адаптованих для навчання інвалідів. Неприпустимо 
 
62 
 
для інвалідів із збереженим інтелектом запровадження спеціальних стандартів, 
що має місце нині. 
Звісно ж, лише за такому підході інваліди на рівних засадах, як 
професіонали будуть конкурентоспроможні ринку праці. 
Раціональне працевлаштування інваліда це трудовий пристрій на робоче 
місце потенційно придатний для інваліда за станом його здоров'я, що відповідає 
мотивам особистості, професійній підготовці у суспільно корисній професії. 
У період початку ринкової економіки різко загострилася проблема 
трудового устрою та підтримки трудової зайнятості інвалідів. 
Водночас у ринкових умовах статус особистості значною мірою 
визначатиметься матеріальною незалежністю людини та можливістю 
самозабезпечення. 
Виходячи з цих позицій очевидно, що трудова діяльність стає на чолі 
взаємовідносин членів суспільства. Однак , інвалід має в пораненні зі здоровою 
людиною обмежену можливість працювати, при цьому в умовах ринкової 
економіки йому повинна бути забезпечена конкурентоспроможність поряд з 
іншими членами суспільства на ринку праці. 
У зв'язку з цим є доцільним сформувати таку систему трудового устрою 
інвалідів, коли будуть враховані інтереси суспільства та інвалідів і роботодавці 
не зможуть відкидати працівників з-поміж інвалідів. Це стає можливим при 
поєднанні таких факторів, як: 
- соціально-психологічна позитивна орієнтація на трудову діяльність, як з 
боку самих інвалідів, так і з боку здорових членів суспільства; 
- правове регулювання трудового устрою інвалідів; 
- нормативне регулювання взаємовідносин органів соціального захисту та 
охорони здоров'я, навчальних закладів з професійної підготовки інвалідів, бірж 
праці, підприємств, інших працедавців 
 
 
63 
 
3.3. Організаційно-методичні засади діяльності центрів професійної 
реабілітації та центрів сприяння професійної зайнятості осіб з інвалідністю 
 
Трудовий устрій інвалідів в умовах ринкової економіки в правовій державі 
має базуватися на загальних засадах реабілітації. 
Забезпечення трудової зайнятості інвалідів – це міжвідомча проблема, яку 
не можна обмежити сферою діяльності якоїсь однієї організації. Сегрегаційне 
вирішення цієї проблеми аморальне. 
У зв'язку з цим є доцільним на всіх рівнях управління (державному, 
регіональному, муніципальному) створювати центри сприяння професійній 
реабілітації інвалідів, основні завдання яких: 
- розробляти та впроваджувати цільові програми "Трудовий пристрій та 
зайнятість інвалідів", "Професійна підготовка та професійна освіта інвалідів" 
тощо; 
- контролювати виконання цільових програм; 
- сприяти діяльності державних служб зайнятості та реабілітації інвалідів з 
працевлаштування інвалідів; 
- розробляти проекти додаткових гарантій зайнятості інвалідів і 
представляти їх на затвердження уповноваженим на це державним, 
регіональним, муніципальним органом влади. 
На рис. 3.1 представлено схему структури центру зі сприяння професійної 
реабілітації та зайнятості інвалідів, а також представлені функції служб, задіяних 
у його роботі, та намічені шляхи їх взаємодії. 
Наведена схема свідчить, що вирішення проблеми професійної реабілітації, 
працевлаштування та зайнятості інвалідів може бути різним, з використанням як 
децентралізованих, так і централізованих організаційно-структурних форм. 
 
64 
 
Необхідно найповніше використовувати загальні системи освіти, праці. 
Однак у випадках, коли його неможливо, інвалідам слід створювати спеціальні 
умови навчання та праці. 
У зв'язку з цим є доцільним, щоб трудову зайнятість інвалідів забезпечували 
спільно державні служби зайнятості та реабілітації інвалідів, а також трудова 
зайнятість інвалідів регулювалася угодою про соціально-економічний розвиток 
регіону. Останнє сприятиме цілеспрямованості дій з урахуванням прогнозування 
кон'юнктури ринку праці даної территории. 
Додаткові гарантії зайнятості інвалідів повинні забезпечуватися 
спеціальними заходами, що сприяють підвищенню їх конкурентоспроможності 
на ринку праці, та включати: 
- проведення пільгової фінансово-кредитної політики, що сприяє створенню 
та ефективному функціонуванню спеціалізованих підприємств, кооперативів, які 
використовують працю інвалідів; 
- встановлення квоти для прийому на роботу інвалідів та мінімальної 
кількості спеціальних робочих місць; 
- резервування окремих видів робіт та професій, що найбільш підходять для 
працевлаштування інвалідів; 
 
65 
 
СЛУЖБА ЗАЙНЯТОСТІ СЛУЖБА СЛУЖБА 
РЕАБІЛІТАЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО 
ЗАХИСТУ 
Аналіз Формування та 
Медико-соціальна 
закономірностей організація 
експертиза 
формування та реалізації 
прогнозування індивід.програм 
ринку праці реабілітації інвалідів Утримання 
Підбір робочих Банк даних про  спеціалізованих 
інвалідів, що закладів для 
місць для інвалідів 
потребують інвалідів 
працевлаштування 
Компенсація витрат Утримання 
на адаптацію Сприяння спеціалізованих 
робочих місць для працевлаштуванню цехів на базі 
інвалідів на інвалідів на спеціалізваних 
звичайних спеціалізовані робочі закладів для 
підприємствах місця інвалідів 
Організація та Утримання Утримання 
фінансування гуманітарних та гуманітарних 
робочих місць дотаційних робочих місць для 
інвалідів спеціалізованих інвалідів за рахунок 
робочих місць за інших фондів 
Профпідготовка та рахунок фонду 
профнавчання реабілітації 
ГРОМАДСЬКІ 
інвалідів в ОРГАНІЗАЦІї 
звичайних установах Формування 
фінансування 
держзамовлення на Утримання підприємств 
Фінансування 
виробництво зі спеціальними 
профпідготовка та 
технічних засобів робочими місцями для 
профнавчання 
для робочих місць інвалідів 
інвалідів в 
інвалідів 
спеціалізованих 
закладах Сприяння 
Профорієнтація, працевлаштуванню 
Банк робочих місць профпідготовка та інвалідів 
профосвіта в 
спеціалізованих Наукове та 
закладах інформаційне 
забезпечення освіти та 
зайнятості інвалідів 
 
Рис. 3.1 Схема структури центру сприяння зайнятості та професійної 
реабілітації інвалідів 
 
 
66 
 
- стимулювання роботодавців у створенні додаткових робочих місць для 
інвалідів; 
- створення інвалідам умов праці відповідно до індивідуальної програми 
реабілітації. 
З метою забезпечення зайнятості інвалідів підприємствам, установам . про 
організації незалежно від форм власності повинна встановлюватися квота для 
прийому на роботу інвалідів у відсотках до середньопрописної чисельності 
працівників. Розмір квоти повинен встановлюватися на державному рівні 
щорічно постановою Уряду за поданням Державною службою зайнятості 
спільно з Міністерством соціального захисту населення. Органи влади на місцях 
можуть збільшити, але зменшувати розмір квоти. 
У разі невиконання квоти роботодавці повинні вносити обов'язкову плату в 
установленому розмірі за кожного непрацевлаштованого інваліда до Державного 
Фонду зайнятості для подальшого цільового фінансування заходів щодо 
працевлаштування інвалідів. 
Особливого значення підтримки трудової зайнятості інвалідів мають умови 
праці, що відповідають їх можливостям. У зв'язку із чим інвалідам. зайнятим на 
підприємствах, в установах та організаціях, незалежно від відомчої 
підпорядкованості та форм власності повинні створюватися необхідні умови 
праці відповідно до індивідуальної програми реабілітації за рахунок коштів 
Державного фонду зайнятості населення Російської Федерації, цільових фондів 
реабілітації інвалідів та інших джерел фінансування. 
У ряді випадків слід створити для працевлаштування інвалідів спеціальні 
робочі місця. 
Спеціальне робоче місце для працевлаштування інваліда-це робоче місце, 
що потребує додаткових заходів щодо організації праці, включаючи адаптацію 
основного та допоміжного обладнання, технічного та організаційного 
 
67 
 
оснащення, додаткового оснащення, забезпечення інвалідів допоміжними 
технічними пристосуваннями, які враховують. 
Мінімальна кількість спеціальних робочих місць має встановлюватись 
місцевими органами влади для кожного підприємства окремо з урахуванням 
ситуації, що складається на регіональному ринку праці. 
Спеціальні робочі місця повинні організовуватися за рахунок коштів 
місцевих бюджетів, за винятком робочих місць для інвалідів, які отримали 
професійне захворювання або каліцтво під час виконання обов'язків військової 
служби, внаслідок стихійних лих, міжрегіональних конфліктів. 
У випадку , якщо робочі місця створені за рахунок роботодавців, місцевим 
органам влади слід надавати їм податкові пільги, пільгові тарифи на комунальні 
послуги або надавати інші форми сприяння, що стимулюватиме інших 
роботодавців до такої діяльності. 
Робочі місця для інвалідів, які отримали професійне захворювання чи 
травму, повинні створюватися за рахунок коштів роботодавця. 
Робочі місця для інвалідів, які отримали захворювання або каліцтво під час 
виконання військових обов'язків або внаслідок стихійних лих та 
міжрегіональних конфліктів повинні створюватися за рахунок державного 
бюджету. 
Найважливіше значення у процесі управління зайнятістю матимуть 
встановлення обов'язків, відповідальності, прав роботодавців у забезпеченні 
зайнятості інвалідів, що сформовано у дисертації. 
Між роботодавцем та службою, яка спрямовує на працевлаштування до 
нього інваліда, слід укласти договір. умовах праці інвалідів, зазначені джерела 
фінансування (або податкові пільги та платежі ) , санкції стосовно сторони, яка 
не виконує умови договору, а також інші умови на розсуд сторін. 
Таким чином, формування системи професійної реабілітації та 
працевлаштування інвалідів повинно здійснюватися в наступних напрямках: 
 
68 
 
-  професійна реабілітація інвалідів має розглядатися як пріоритетний 
напрямок державної політики щодо інвалідів, основна ланка у системі їх 
соціального захисту. 
-  система професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів 
повинна являти собою сукупність зацікавлених у скоординованій реабілітаційній 
діяльності органів та установ соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, 
праці, зайнятості, інших державних , інших організацій (підсистем), які 
здійснюють комплекс реабілітаційних заходів та взаємодіють між собою; 
-  реабілітаційні заходи мають міжвідомчий, міждисциплінарний 
характер та мають здійснюватися через індивідуальні програми професійної 
реабілітації інвалідів, які слід формувати на основі базових програм реабілітації; 
-  основу механізму управління процесом професійної реабілітації, 
працевлаштування та зайнятості інвалідів мають скласти цільові програми 
(державні, регіональні). 
 
 
 
  
 
69 
 
ВИСНОВКИ 
 
У роботі обґрунтовано, що нині важливим завданням держави є інтеграція 
інваліда у суспільство та створення системи послуг комплексної реабілітації, що 
супроводжуватиме інваліда від моменту захворювання до досягнення ним 
матеріальної незалежності. Спектр послуг комплексної реабілітації охоплює 
майже всі послуги соціальної сфери, т.к. у лікуванні, навчанні, 
працевлаштуванні та ін інваліди мають ті ж потреби, що і здорові люди, і на 
додаток до них - специфічні потреби, пов’язані з особливостями захворювання. 
Оскільки кількість інвалідів зростає, то впоратися з цим завданням лише силами 
установ Міністерства охорони здоров’я та соціального розвитку вже неможливо. 
Тому загальні потреби інваліда мають бути задоволені у звичайних 
організаційних структурах суспільства, а специфічні – у спеціальних. Крім того, 
у зв’язку з розвитком ринкових відносин в інших галузях соціальної сфери 
виникає потреба залучення в систему і процес реабілітаційних послуг 
підприємств різних організаційних форм і форм власності. 
Проведене дослідження дозволило сформулювати такі основні висновки та 
пропозиції для забезпечення ефективного розвитку реабілітаційної діяльності: 
1. Основні теорії реабілітації: було розглянуто ключові теоретичні підходи 
до надання реабілітаційних послуг, які охоплюють різні моделі та методи, 
спрямовані на відновлення функціональних можливостей осіб з інвалідністю. 
Аналіз діяльності реабілітаційних установ виявив ряд недоліків у 
організації їх діяльності, серед яких: ухил у медикосоціальні аспекти; відсутність 
урахування структури інвалідності за ступенем обмеження здатності до трудової 
діяльності та потреб інвалідів у професійній реабілітації; відсутність механізмів 
запровадження цієї сфери в ринкову економіку та ін. 
Проведений аналіз показав, що сучасні практики включають використання 
мультидисциплінарних команд, інтегрованих підходів та залучення 
технологічних інновацій для ефективного надання реабілітаційної допомоги. 
 
70 
 
2. Було сформульоване визначення реабілітаційних послуг як сукупності 
заходів, спрямованих на відновлення, підтримку та покращення функціональних 
можливостей осіб з інвалідністю для їх максимальної незалежності та соціальної 
інтеграції. 
Описано різні типи реабілітаційних послуг, включаючи фізичну, 
психологічну, соціальну та професійну реабілітацію, з визначенням ключових 
характеристик кожного типу, що дозволяє здійснити індивідуальний підхід до 
кожного пацієнта. 
3. Проаналізовано особливості діяльності установ реабілітації 
територіальних центрів надання соціальних послуг. Визначено специфіку роботи 
територіальних центрів реабілітації, які забезпечують широкий спектр 
соціальних послуг та відіграють важливу роль у підтримці та відновленні 
здоров'я осіб з інвалідністю. 
Результати дослідження вказують на відсутність у деяких регіонах 
установ, які забезпечують комплексну реабілітацію для осіб з обмеженими 
можливостями здоров’я. Більшість реабілітаційних закладів є спеціалізованими 
медичними або освітніми установами. 
У роботі обґрунтовано потребу у створенні реабілітаційних закладів 
нового типу – Центрів навчання та підтримки підприємництва для сімей 
реабілітантів. 
4. Проаналізовано чисельність та структура інвалідності в населенні 
держави. Аналіз первинної інвалідності серед дорослих і дітей показує 
постійний тренд зростання чисельності вперше визнаних інвалідами (ВПІ), 
загальної кількості випадків та рівня інвалідності. Лідируючими причинами 
первинної інвалідизації дорослого населення в останні роки є хвороби системи 
кровообігу, злоякісні новоутворення, хвороби кістково-м’язової системи та 
сполучної тканини. У дітей провідними захворюваннями є психічні розлади та 
розлади поведінки, хвороби нервової системи та вроджені аномалії. 
 
 
71 
 
5. Визначено основні причини та фактори зростання кількості осіб з 
інвалідністю: Виявлено головні причини збільшення кількості осіб з 
інвалідністю, включаючи вплив соціально-економічних факторів, поширення 
хронічних захворювань та недоступність якісних медичних послуг. До таких 
факторів віднесено: війна, внутрішнє переміщення, пандемія COVID-19, вікова 
структура населення, соціальна ізоляція. Ці фактори та багато інших створюють 
складні умови для життя осіб з інвалідністю в Україні і вимагають комплексного 
підходу для їх подолання та підтримки. 
6.  Визначено напрями формування системи надання реабілітаційних 
послуг: концептуальний, законодавчий, організаційно-управлінський. 
Найважливішим завданням реабілітації інвалідів є вдосконалення наявної 
інфраструктури, здатної надавати широкий спектр послуг реабілітаційного 
характеру відповідно до індивідуальних програм реабілітації, тобто мережі 
спеціальних установ – реабілітаційних  центрів, які працюють з інвалідами, які 
сприяють соціально-психологічній, соціально-педагогічній, та соціально-
середовищної адаптації, професійної діагностики та профорієнтації осіб з 
обмеженими можливостями. Саме створення установ подібного призначення 
обумовлено новою концепцією соціальної політики стосовно осіб з обмеженими 
можливостями та проблемами інвалідності, спрямованої на надання умов для 
подолання обмежень життєдіяльності інвалідів та їх активної участі в житті 
суспільства. 
8 Запропоновано можливі шляхи вдосконалення реабілітаційних послуг, 
включаючи покращення матеріально-технічної бази, підвищення кваліфікації 
фахівців та впровадження сучасних методів реабілітації. 
9. Розглянуто концепцію професійної реабілітації, яка сприяє соціальній 
адаптації осіб з інвалідністю через працевлаштування та підвищення рівня їхньої 
зайнятості. 
Запропоновано організаційні принципи та методичні підходи до діяльності 
центрів професійної реабілітації та центрів сприяння професійної зайнятості осіб 
 
72 
 
з інвалідністю, що включають індивідуальний підхід, мультидисциплінарну 
командну роботу та використання сучасних технологій для досягнення 
максимального ефекту реабілітації. 
Формування системи професійної реабілітації та працевлаштування 
інвалідів повинно здійснюватися в наступних напрямках: 
-  професійна реабілітація інвалідів має розглядатися як пріоритетний 
напрямок державної політики щодо інвалідів, основна ланка у системі їх 
соціального захисту. 
-  система професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів 
повинна являти собою сукупність зацікавлених у скоординованій реабілітаційній 
діяльності органів та установ соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, 
праці, зайнятості, інших державних , інших організацій (підсистем), які 
здійснюють комплекс реабілітаційних заходів та взаємодіють між собою; 
-  реабілітаційні заходи мають міжвідомчий, міждисциплінарний 
характер та мають здійснюватися через індивідуальні програми професійної 
реабілітації інвалідів, які слід формувати на основі базових програм реабілітації; 
-  основу механізму управління процесом професійної реабілітації, 
працевлаштування та зайнятості інвалідів мають скласти цільові програми 
(державні, регіональні). 
 
 
 
 
  
 
73 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
1. Андріїв В. М. Місце соціальних прав в системі прав людини: 
міжнародно-правовий досвід і законодавство України. Захист соціальних та 
економічних прав людини: між. стандарти і законодавство України: матер. 
наук.-практ. конф., (м. Київ,12 бер. 2014 р.). Київ: КЮІ МВС України, 2014. Ч. 2. 
С. 7-10. 
2. Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: 
проблеми термінів і понять. Право України. 2020. №4. С. 35-40. 
3. Бук М. О. Доцільність застосування поняття “інвалід” для 
позначення суб’єктів права на соціальне обслуговування. Актуальні проблеми 
юридичної науки: збір. тез Міжн. наук.-практич. конференції “Дванадцяті осінні 
юридичні читання” (м. Хмельницький, 8-9 листопада 2013 року). Хмельницький: 
Хмельницький університет управління та права. 2013. С.143- 145. 
4. Бук М. О. Інвалідність як підстава соціального обслуговування. 
Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2014. Вип. 60. С. 221-226. 
5. Бурак В. Я. Адміністративний захист трудових прав та законних 
інтересів працівників. Університетські наукові записки. 2016. № 3. С. 189-198. 
6. Гаврюшенко Г. Коропець П. Досвід країн ЄС у питаннях реабілітації 
інвалідів. Соціальна політика: проблеми, коментарі, відповіді. 2019. №7. С. 38-
40. 
7. Волинець В. В. Особливості організаційно-управлінських відносин у 
трудовому праві. Форум права: електрон. наук. фахове видання. 2013. № 3. С. 
93-98. 
8. Вєннікова В. В. Проблеми розгляду та вирішення спорів у сфері 
соціального забезпечення. Збірник наукових праць Харківського національного 
педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. “Право”. 2012. Вип. 19. С. 
122-130. 
 
74 
 
9. Гарасимів Т. З. Принципи права соціального забезпечення України. 
Дрогобич: видавнича фірма «Відродження», 2012. 128 с. 
10. Деякі питання встановлення лікарсько-консультативними 
комісіями інвалідності дітям: Постанова Кабінету Міністрів України від 21.11. 
2013 р. № 917. Офіційний вісник України. 2013. № 100. Ст. 20. 
11. Деякі питання діяльності територіальних центрів соціального 
обслуговування (надання соціальних послуг): Постанова Кабінету Міністрів 
України від 29.12.2009 р. № 1417. Офіційний Вісник України. 2020. № 1. Ст. 33 
12. Загальна теорія держави і права: підруч. за ред. М. В. Цвіка, О. В. 
Петришина. Харків: Право, 2009. 584 с. 
13. Інформація щодо надання послуг з перевезення спеціально 
пристосованими автомобілями особам з обмеженими можливостями в м. Ірпені 
за І кварт. 2017 року. URL: https://dsp.kyivcity.gov.ua/ 
14.  Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. 
https://zakon.rada.gov.uaЛaws/show/254к/96-вр#Text 
15. Костюк В. Л. Правосуб’єктність у трудовому праві: проблеми теорії 
та практики: монографія. Київ: Видавець Карпенко В.М., 2012. 464 с. 
16. Малиновський В. Я. Державне управління: навчальний посібник. 
Київ: Атіка, 2013. 576 с. 
17. Медико-соціальна експертиза обмеження життєдіяльності та 
принципи складання індивідуальної програми реабілітації інвалідів внаслідок 
неврологічних ускладнень остеохондрозу хребта: навч. посібник для лікарів 
МСЕК і ЛКК за ред.: А. В. Іпатова, М. І. Черненко, О. В. Сергієні та ін. 
Дніпропетровськ: Пороги, 2014. 94 с. 
18. Медична та соціальна реабілітація: навч. посібник за заг. ред.: І. Р. 
Мисула, Л. О. Вакуленко. Тернопіль: ТДМУ, 2005. 407 с. 
19. Мельник В. П. Законодавчі засади правового регулювання 
реабілітації інвалідів: сучасний стан та напрями удосконалення. Часопис 
 
75 
 
Національного університету “Острозька академія”Серія “Право”. 2014. №2. 
URL: http: // lj.oa.edu.ua/artides/2014/n2/14mvptnu.pdf 
20. Панасюк О. Т., Наумець С. О. Про зміст поняття “соціальний 
захист”. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2020. № 12. С. 77. 
21. Перелік соціальних послуг, умови та порядок їх надання 
структурними підрозділами територіального центру соціального обслуговування 
(надання соціальних послуг): постанова Кабінету Міністрів України від 
29.12.2009 р. № 1417. Офіційний Вісник України. 2010. № 1. Ст. 175. 
22. Питання медико-соціальної експертизи. – Режим доступу: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1317-2009-п#Text 
23. Про благодійну діяльність та благодійні організації: Закон України 
від 05.07.2012 року № 5073. URL:https://zakon.rada.gov.uaЛaws/show/5073-
17#Text 
24. Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на 
пенсію, та інвалідам: Закон України від 18.05.2004 № 1727-ІУ. Відомості 
Верховної Ради України. 2004. № 33-34. Ст. 404. 
25. Рунова Н. О. Джерела (форми) соціального обслуговування: сучасні 
тенденції розвитку [Електронний ресурс] Форум права. – 2021. – №1. – С.859-
863. – Режим доступу: http//www.nbuv.gov.ua/e- joumals/FP/2011-1/1/11moctr.pdf. 
26. Сивак С. М. Правові проблеми пенсійного забезпечення в Україні: 
дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.05. Львів, 2020. 172 с. 
27. Синчук С. М. Щодо питання про обґрунтування сфери соціально- 
забезпечувальних відносин. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 
2021. Вип. 53. С. 246-254. 
28. Солопова І. В. Медичне обслуговування як форма соціального 
захисту населення: автореф. дис.. канд. юрид. наук: спец. 12.00.05. Харків, 2019. 
22 с. 
29. Сташків Б. І. Право соціального обслуговування: навчальний 
 
76 
 
посібник. Київ: Знання, 2017. 567 с. 
30. Чернявська Г. П. Процедурні правовідносини соціального 
забезпечення: дис. кандидата юрид. наук: 12.00.05. Львів, 2014. 215 с. 
31. Ярошенко І. С. Право соціального забезпечення : навчальний 
посібник. Київ: КНЕУ, 2015. 232 с. 
32.  Черняк С.І., Іпатов А.В., Мороз О.М. та ін. Основні показники 
інвалідності та діяльності медико-соціальних комісій України за 2013 рік: 
Аналітико-інформаційний довідник. – Дніпропетровськ: Роял-Принт, 2020. – 
175 с. 
33. Реабілітація та зайнятість інвалідів (аналітичні матеріали). 
Міністерство соціальної політики України. – Режим доступу: www.mlsp.gov.ua.  
34.  Медична та соціальна реабілітація [Текст] : навч. посіб. / за заг. ред.: 
І.Р. Мисула, Л.О. Вакуленко. Тернопіль : ТДМУ, 2020. с. 407.  
35.  Про реабілітацію інвалідів в Україні : закон України від 06.10.2005 
р. № 2961-IV. Відомості Верховної Ради України. 2006. № 2, / 2-3/. Ст. 36.  
36. Паровишник О.В. Забезпечення прав інвалідів в Україні: теоретичні і 
практичні засади адміністративно-правового регулювання: Монографія. Харків : 
Право, 2016. 264 с.  
37. Соціальний захист населення України. Статистичний збірник. URL: 
http://www.ukrstat. gov.ua/druk/publicat/kat_u/2018/zb/07/zb_ szn_2017.pdf.  
38. Про затвердження Порядку надання окремим категоріям осіб послуг 
із комплексної реабілітації (абілітації): Постанова Кабінету Міністрів України 
від 31 січня 2007 року № 80. Офіційний Вісник України. 2017. № 8. С. 54.  
39. Про затвердження соціальних нормативів у сфері надання 
реабілітаційних послуг інвалідам та дітям-інвалідам: Наказ Міністерства 
соціальної політики України від 31 березня 2015 року № 352. Офіційний Вісник 
України. 2015. № 33. С. 81.  
40. Гаврюшенко Г. Коропець П. Досвід країн ЄС у питаннях реабілітації 
 
77 
 
інвалідів. Соціальна політика: проблеми, коментарі, відповіді. 2009. Липень № 7. 
URL: https://www.dcz.gov.ua/dnp/ control/uk/publish/article?art_id=12832.  
41. Про затвердження Порядку забезпечення технічними та іншими 
засобами реабілітації осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю та інших окремих 
категорій населення і виплати грошової компенсації вартості за самостійно 
придбані технічні засоби реабілітації, переліків таких засобів: Постанова 
Кабінету Міністрів України від 05.04.2012 р. № 321. Офіційний Вісник України. 
2012. № 31. С. 163.  
42. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України 
від 07.12.1984 № 8073–Х. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ card/80731-10.  
43.  Мельник В.П. Законодавчі засади правового регулювання 
реабілітації інвалідів: сучасний стан та напрями удосконалення. Часопис 
Національного університету «Острозька академія». Серія: Право. 2014. №2 URL: 
http: // lj.oa.edu.ua/ articles/2014/n2/14mvptnu.pdf. 
44. Словник медичних термінів. URL: http://lib.ru/NTL/MED/slowar_a-
k.txt  
45. Медико-соціальна експертиза обмеження життєдіяльності та 
принципи складання індивідуальної програми реабілітації інвалідів внаслідок 
неврологічних ускладнень остеохондрозу хребта [Текст]: навч. посіб. для лікарів 
МСЕК і ЛКК  за ред.: А.В. Іпатова, М.І. Черненко, О.В. Сергієні та ін. 
Дніпропетровськ: Пороги, 2014. С. 94.  
46. Медична та соціальна реабілітація [Текст]: навч. посіб. за заг. ред.: 
І.Р. Мисула, Л.О. Вакуленко. Тернопіль: ТДМУ, 2015. с. 407.  
47. Про реабілітацію інвалідів в Україні: закон України від 06.10.2005 р. 
№ 2961-IV. Відомості Верховної Ради України. 2006. № 2, Ст. 36.  
48. Паровишник О.В. Забезпечення прав інвалідів в Україні: теоретичні і 
практичні засади адміністративно-правового регулювання: монографія. Харків: 
Право, 2016. 264 с.