Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/9308
Title: ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ У МИСТЕЦТВІ ТА КУЛЬТУРІ СКІФІВ: ОСОБЛИВОСТІ ТА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ В МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЯХ
Authors: Шамрай , Олександр Григорович
ДЖИРМА, ДМИТРО ВАЛЕРІЙОВИЧ
Keywords: Звіриний стиль;скіфи;the Scythians;Animal style
Issue Date: 2023
Abstract: Дипломна робота «Звіриний стиль у мистецтві та культурі скіфів: особливості та репрезентація в музейних колекціях» присвячена дослідженню впливу природних мотивів тваринного світу на творчість та культурні практики скіфського народу. Робота систематизує та аналізує образи звіриного світу, що використовувались в той час в мистецтві, релігійних обрядах, символіці та побуті скіфів. У роботі розглядається еволюція звіриного стилю в мистецтві скіфів від ранніх епох до пізнього періоду, зокрема, звертаючи увагу на зміни у використанні символіки, стилізації та техніці виконання. Досліджується взаємодія скіфського мистецтва з іншими культурами та мистецтвами того часу, що могло впливати на формування унікального звіриного стилю. В першій частині роботи розглядається зародження скіфської культури і мистецтва, розкриваються витоки й семантика образів скіфського звіриного стилю. Розкриваються загальні релігійні і культурні характеристики життя скіфів через призму мистецтва. У другій частині дипломної роботи аналізується розвиток звіриного стилю впродовж віків у контексті скіфської культури і в мистецтві зокрема. Аналізуються інтерпретації дослідників і власні спостереження, які визначають звіриний світ як ключовий елемент ментальності та релігійно-магічної системи скіфів. Важливий аспект роботи – це вивчення релігійних та обрядових особливостей звіриного стилю, його роль у ритуалах та поховальних обрядах скіфського народу. Здійснюється аналіз взаємодії звіриного світу із культом предків, божествами та магічними практиками. Обов’язковою складовою дослідження є аналіз сакрального значення тварин у скіфському мистецтві та тому, як це впливало на формування їх культурної ідентичності. У третій частині роботи надається аналіз сучасних підходів до експозиційної практики та інтерпретації скіфського мистецтва у музейних умовах. Досліджується взаємодія скіфського звіриного стилю з іншими мистецькими традиціями, що існували в регіоні та періоді в якому розвивалася скіфська культура. Аналізуються колекції мистецтва скіфського звіриного стилю в музеях світу, розглядаються проблеми формування, збереження та повернення українського історичного спадку, і скіфських скарбів зокрема. Завершується дипломна робота висновками та внесенням пропозицій для збереження, відновлення та захисту української культурної спадщини, можливих перспектив дослідження та розвитку скіфського зооморфного мистецтва як виключно важливої складової самоідентифікації української нації, враховуючи сучасні тенденції в мистецькому культурознавстві та музеєзнавстві.
The thesis “The Animal Style in Scythian Art and Culture: Characteristics and Representation in Museum Collections” is dedicated to exploring the influence of natural motifs from the animal world on the creative work and cultural practices of the Scythian people. The thesis systematizes and analyzes images of the animal world used at that time in the art, religious rituals, symbolism, and daily life of the Scythians. The work examines the evolution of the animal style in Scythian art from the early epochs to the late period, paying particular attention to changes in the use of symbolism, stylization, and execution techniques. It explores the interaction of Scythian art with other cultures and arts of the time, which may have influenced the formation of the unique animal style. The first part of the thesis examines the origins of Scythian culture and art, revealing the roots and semantics of the images of the Scythian animal style. It explores the general religious and cultural characteristics of Scythian life through the lens of art. The second part of the thesis analyzes the development of the animal style over the centuries within the context of Scythian culture and in art specifically. It examines researchers’ interpretations and the author’s own observations, which identify the animal world as a key element of the Scythians’ mentality and religious-magical system. An important aspect of the work is the study of the religious and ritual features of the animal style, its role in the rituals and burial rites of the Scythian people. An analysis is conducted of the interaction between the animal world and the cult of ancestors.
URI: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/9308
Appears in Collections:032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей)

Files in This Item:
File Description SizeFormat 
Джирма_Д_В_.pdf
  Restricted Access
2.87 MBAdobe PDFView/Open Request a copy


Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.

Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА 
 
 
ДЖИРМА ДМИТРО ВАЛЕРІЙОВИЧ 
 
ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ У МИСТЕЦТВІ ТА КУЛЬТУРІ СКІФІВ: 
ОСОБЛИВОСТІ ТА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ В МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЯХ 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
 
Спеціальність: 032 Історія та археологія 
Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза  
                                 культурно-історичних цінностей 
Група: ІМ-022 
 
 
Науковий керівник: 
Шамрай Олександр Григорович, 
Кандидат історичних наук 
 
Допущено до захисту рішенням засідання кафедри ІП, 
Протокол №___ від «___»_________ 2023 р. 
Завдувач кафедри ІП _____________ Ірина СТАДНИК 
 
Черкаси 2023 
2 
 
ЗМІСТ 
АННОТАЦІЇ………………………………………………………………………….3 
ВСТУП………………………………………………………………………………..5 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ КУЛЬТУРИ 
І МИСТЕЦТВА СКІФІВ……………………………………………………………..9 
1.1. Зародження скіфської культури і мистецтва……………………………...…9 
1.2. Особливості культури скіфських племен…………………………………..15 
1.3. Загальна характеристика мистецтва скіфської доби……………………....19 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ЗООМОРФНОГО МИСТЕЦТВА СКІФІВ 
ВПРОДОВЖ VII-III СТОЛІТТЯ ДО Н.Е. НА ТЕРИТОРІЇ КРАЇН 
ЄВРАЗІЙСЬКОГО КОНТИНЕНТУ……………………………………………….26 
2.1. «Звіриний стиль» як основа скіфського мистецтва………………………..26 
2.2. Витоки й семантика образів скіфського звіриного стилю………………...30 
2.3. Аналіз і типологія різних образів, властивих різним етапам розвитку 
скіфського зооморфного мистецтва……………………………………………….34 
РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ ПРЕДСТАВЛЕНОГО ЗВІРИНОГО СТИЛЮ В 
МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЯХ УКРАЇНИ ТА СВІТУ ТА ЙОГО РОЛІ У КОНТЕКСТІ 
ВИСТАВКОВОГО ДИСКУРСУ…………………………………………………...44 
3.1. Значення скіфського золота: трактування та міфологія…………………...44 
3.2. Значення та сприйняття експонатів звіриного стилю скіфів в музеях 
України та світу……………………………………………………………………..61 
3.3. Проблеми збереження скіфської культурної спадщини та шляхи їх 
вирішення……………………………………………………………………………67 
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………73 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………...78 
ДОДАТКИ…………………………………………………………………………...81 
 
 
3 
 
АННОТАЦІЇ 
Дипломна робота «Звіриний стиль у мистецтві та культурі скіфів: 
особливості та репрезентація в музейних колекціях» присвячена дослідженню 
впливу природних мотивів тваринного світу на творчість та культурні практики 
скіфського народу. Робота систематизує та аналізує образи звіриного світу, що 
використовувались в той час в мистецтві, релігійних обрядах, символіці та побуті 
скіфів. 
У роботі розглядається еволюція звіриного стилю в мистецтві скіфів від 
ранніх епох до пізнього періоду, зокрема, звертаючи увагу на зміни у 
використанні символіки, стилізації та техніці виконання. Досліджується 
взаємодія скіфського мистецтва з іншими культурами та мистецтвами того часу, 
що могло впливати на формування унікального звіриного стилю. 
В першій частині роботи розглядається зародження скіфської культури і 
мистецтва, розкриваються витоки й семантика образів скіфського звіриного 
стилю. Розкриваються загальні релігійні і культурні характеристики життя скіфів 
через призму мистецтва. 
У другій частині дипломної роботи аналізується розвиток звіриного стилю 
впродовж віків у контексті скіфської культури і в мистецтві зокрема. 
Аналізуються інтерпретації дослідників і власні спостереження, які визначають 
звіриний світ як ключовий елемент ментальності та релігійно-магічної системи 
скіфів. 
Важливий аспект роботи – це вивчення релігійних та обрядових 
особливостей звіриного стилю, його роль у ритуалах та поховальних обрядах 
скіфського народу. Здійснюється аналіз взаємодії звіриного світу із культом 
предків, божествами та магічними практиками. Обов’язковою складовою 
дослідження є аналіз сакрального значення тварин у скіфському мистецтві та 
тому, як це впливало на формування їх культурної ідентичності. 
4 
 
У третій частині роботи надається аналіз сучасних підходів до 
експозиційної практики та інтерпретації скіфського мистецтва у музейних 
умовах. Досліджується взаємодія скіфського звіриного стилю з іншими 
мистецькими традиціями, що існували в регіоні та періоді в якому розвивалася 
скіфська культура. Аналізуються колекції мистецтва скіфського звіриного стилю 
в музеях світу, розглядаються проблеми формування, збереження та повернення 
українського історичного спадку, і скіфських скарбів зокрема. 
Завершується дипломна робота висновками та внесенням пропозицій для 
збереження, відновлення та захисту української культурної спадщини, можливих 
перспектив дослідження та розвитку скіфського зооморфного мистецтва як 
виключно важливої складової самоідентифікації української нації, враховуючи 
сучасні тенденції в мистецькому культурознавстві та музеєзнавстві. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
5 
 
ВСТУП 
Скіфи, стародавній народ степової Євразії, залишили свій відбиток у 
світовій історії через свою унікальну культуру та мистецтво. Одним із 
найцікавіших та значущих аспектів їхнього творчого доробку є звіриний стиль, в 
якому відбиті особливості їхнього сприйняття світу та взаємодії з природою. 
Дипломна робота розглядає цей звіриний стиль в контексті мистецтва та 
культури скіфів, зосереджуючись на його особливостях та репрезентації в 
музейних колекціях України та світу. 
Мистецтво та культура скіфів, як давнього народу, є важливою частиною 
світової культурної спадщини. Особливий інтерес викликає зооморфне 
мистецтво скіфів, що включає в себе зображення тварин у різних формах та 
стилях. Ця тема має велике значення для культурології та мистецтвознавства, 
оскільки вона дозволяє розкрити унікальні аспекти та символіку, що розкривають 
дух та світогляд скіфського народу. 
Сучасна наука та суспільство визнають, що мистецтво є ключовим 
складником культурного досвіду. Зооморфні образи у мистецтві скіфів стали не 
лише естетичною виразністю, а й символічним кодом, який сприймається як 
різновекторний носій інформації про релігійні, культові та соціокультурні 
аспекти їхнього життя. Дослідження зооморфного мистецтва не лише розкриває 
технічні витоки художнього майстерства, а й показує внутрішній світ скіфів, їхні 
уявлення про природу, віру та релігійні обряди. 
Значущість зооморфного мистецтва скіфів виявляється в здатності цих 
творів відтворювати та закріплювати образи природи через призму власного 
культурного досвіду. Вивчення цих зображень дозволяє визначити особливості 
сприйняття природи скіфами, їхню роль у ритуалах та щоденному житті. Такий 
підхід розкриє глибинні рівні самосвідомості скіфів і допоможе визначити 
взаємозв'язки між їхнім способом життя та культурою. 
6 
 
У мистецтвознавстві зооморфне мистецтво скіфів є унікальним явищем, 
яке не лише ілюструє технічні та художні досягнення епохи, а й представляє 
собою важливий засіб для вивчення еволюції мистецького стилю. Аналіз змін у 
зображенні тварин в різних періодах допомагає виявити вплив зовнішніх 
факторів та внутрішніх трансформацій на мистецьку експресію скіфів. 
Такий інтегративний підхід до зооморфного мистецтва скіфів, який 
об’єднує історичні, культурологічні та мистецтвознавчі перспективи, має 
значення для розвитку загального культурологічного та художнього знання. 
Вивчення цих аспектів може стати важливим інструментом для формування 
повноцінного образу скіфської культури в колективному свідомості та 
поглиблення нашого розуміння розвитку мистецтва в широкому історичному 
контексті. 
Актуальність роботи полягає в тому, що таке дослідження дозволить 
розширити наше розуміння світу та способу життя скіфів, а також визначити роль 
звіриного стилю в формуванні самоідентичності та сприйнятті природи у 
скіфському суспільстві. Актуальним є і аналіз музейних колекцій, який надасть 
можливість порівняти сучасні підходи до експонування цього мистецтва в різних 
країнах, визначити спільні риси та відмінності в їхньому тлумаченні, а також 
виявити актуальні проблеми збереження, відновлення й збагачення культурної 
спадщини, та шляхи їх рішення. 
Об’єктом дослідження є зображення тварин у мистецькому вираженні 
скіфського народу, а також інтерпретація цього звіриного стилю в різних 
аспектах їх культури. Основними точками фокусу дослідження є витвори 
мистецтва, релігійні обряди, символіка, побут та інші аспекти пов’язані із 
зооморфним стилем скіфів. Розглядається також представлення цього стилю в 
музейних колекціях, що робить об’єктом дослідження його репрезентацію в 
сучасному контексті. 
7 
 
Предметом дослідження є прояв стилізованого зображення тварин у різних 
видах скіфського мистецтва, а також його вплив та відображення в культурному 
контексті скіфського народу. Предмет дослідження також охоплює особливості 
стилізації, технічні прийоми виконання, символічне навантаження та 
функціональне призначення звіриного стилю у різних сферах культурної та 
релігійної практики скіфів. 
Мета дипломної роботи – розширити розуміння звіриного стилю у 
скіфському мистецтві та визначити його роль у формуванні культурної 
ідентичності. Крім того, аналіз музейних колекцій сприятиме розкриттю 
особливостей експозиційного представлення цього мистецтва в різних країнах, а 
висновки та рекомендації нададуть підставу для покращення музейної практики 
та збереження культурної спадщини скіфів для майбутніх поколінь. 
Дипломна робота має такі основні завдання:  
1) вивчити різноманітні аспекти скіфського мистецтва, включаючи стилі, 
символіку, та його вплив на формування культурної ідентичності скіфського 
народу;  
2) розкрити еволюцію та особливості звіриного стилю в різних періодах історії 
скіфської культури (VII-III століття до н.е.);  
3) провести історичний аналіз та класифікацію зображень тварин в різні періоди 
та стилей скіфського мистецтва;  
4) дослідити символіку та значення звіриного стилю для скіфів, включаючи 
його релігійний та міфологічний контекст;  
5) порівняти музейні колекції та провести компаративний аналіз експонатів 
скіфського звіриного стилю в музеях України та світу;  
6) сформулювати рекомендації для музейної практики, а також розробити 
пропозиції для поліпшення представлення зооморфного мистецтва скіфів у 
музейних експозиціях. 
8 
 
Особлива важливість дослідження полягає в тому, що збереження та 
вивчення зооморфного мистецтва може вплинути на збереження культурної 
спадщини та розвиток музейної практики. Врахування його значущості в межах 
культурології, мистецтвознавства та історії, створить можливість для більш 
глибокого розуміння та інтерпретації скіфського зооморфного мистецтва як 
ключового аспекту світової культурної скарбниці. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
9 
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ 
КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА СКІФІВ  
 
1.1. Зародження скіфського суспільства 
У VII-III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор’я, на 
території сучасної Південної та Південно-Східної України, і частково в Криму, 
панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до 
гирла Дону і Приазов’я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування 
скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих 
(іранських) кочових племен. Прихід цих кочівників у причорноморські степи 
зазвичай датується кінцем VIII початком VII ст. до н.е. Ті групи, які вперше 
з’явились у Північному Причорномор’ї в VII-III ст. до н.е., найімовірніше 
виникли  на фундаменті вже раніше сформованих культур – Зрубної, Ямної 
(зокрема, культури Бойових Сокир) та Фракійського Гальштату. Кочові 
утворення розвивали симбіоз, або вимушені союзи з осілими народами, в обмін 
на продукцію тваринництва та військовий захист. Перша письмова згадка про 
скіфів виявлена в ассирійському джерелі 674 р. до н.е. Союз скіфів з Ассирією 
проти Мідії, держави на заході сучасного Ірану, та їх переможні військові набіги 
дивовижною кіннотою від Кавказу через Близький Схід і аж до кордонів Єгипту, 
не могли залишити цих воїнів поза увагою античних авторів. [8] 
Кочові племена скіфів простягалися від Дунаю на території сучасної 
України та аж до Монголії і Китаю, частина яких стала військовою елітою в 
різних регіонах, але понад усе прославившись в Причорноморських степах. Усім 
скіфським групам характерні курганні поховання з неймовірною кількістю 
золотих ювелірних виробів – шедеврів, виконаних у зооморфному стилі. 
Заведено вважати, що впродовж I тис. до н.е. кочівники  поширилися по 
Євразійському степу з гір Алтаю над північним районом Чорного моря аж до 
10 
 
Карпатських гір. Датування місць поховань, розташованих на сході та заході 
Євразії, підтвердило, що східні кургани старіші за своїх західних колег. 
У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості 
про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V 
ст. до н.е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були 
скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому 
березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у 
степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-
кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У 
басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились елліно-
скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (у межах степової смуги України) 
розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі). [8] 
І хоча у рамках скіфського племінного союзу проживали не тільки власне 
скіфи, а й інші племена та різноплемінні групи, які відрізнялися від скіфів за 
походженням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або 
«Великою Скіфією». 
Укріплені поселення з’явились у скіфів відносно пізно, на межі VI і V ст. 
до н.е., коли достатнього розвитку набули промисли й торгівля. Кам’янське 
городище біля Нікополя займає велику площу 12 кв. км. За багатолітні 
дослідження встановлено, що тут була столиця скіфів. Городище проіснувало до 
ІІ ст. до н.е. На його території повсюди трапляються залишки металургійного 
виробництва. Це поселення було центром металургійного виробництва степової 
Скіфії і забезпечувало значну її частину залізними виробами. Мають місце й інші 
види виробництва: різьблення по кістці, гончарство, ткацтво. Але рівня ремесла 
досягла лише металургія. [2] 
Скіфська космогонія (система уявлень про Всесвіт) становила частину 
індоіранської. Їй притаманні уявлення про впорядкований Всесвіт, що має форму 
квадрата, відмежованого на півдні океаном, а на півночі – Ріпейськими горами 
11 
 
(можливо, так античні автори називали Іранські гори), що сягали небес. За 
горами, біля північного моря, знаходилась «обитель блаженних». Простір у такій 
структурі отримує неоднозначну характеристику: північна сторона виступає як 
носій позитивних якостей. Доступ до неї ускладнений шляхом, що пролягає через 
області, де живуть одноокі мешканці, які стрижуть золотих грифонів. Модель 
Всесвіту мала й інші просторові характеристики: в горизонтальній площині 
чотири сторони Всесвіту чатували божества – «охоронці світу». 
Такою чотиричасною моделлю Всесвіту, мабуть, було бронзове культове 
навершя з урочища Лиса Гора на околиці Дніпропетровська. Воно відтворює 
Світове дерево з чотирма гілками, на яких розміщені тварини, а також хижі птахи, 
що тримають у дзьобах ланцюжки з астрально-небесними символами. Стовбур 
дерева зливається з фігурою бога – творця, громовика. Композиція відповідає 
уявленням індо-арійської міфології про Світове древо в центрі сакралізованого 
чотирикутного світу, з яким пов’язаний великий комплекс шаманських уявлень 
та обрядів. [9] 
З історії України, скіфи запам’яталися як етнос, що будував першу державу 
на теренах нашої країни. На початку свого перебування у причорноморському 
степу скіфи і кіммерійці мирно співіснували і навіть створювали тимчасові 
військові союзи. Проте під тиском массагетів (збірне ім’я для позначення 
середньоазійських кочових і напівкочових племен) скіфи, слідом за 
кіммерійцями, мігрували до Передньої Азії, де завоювали значні території і 
створили державу Ішкуза (з центром за територією Кавказу). Однак уся військова 
знать скіфів була знищена за наказом мідійського царя, і народ без лідерів 
повернувся у причорноморські степи. Освоївшись та підкоривши місцеві 
племена, скіфи об’єднались у Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е. 
Всі існуючі на початку своєї історії скіфські культури отримали свою назву 
від «справжніх скіфів» Понтійсько-Каспійського степу (розташованого на 
території сучасної України та Росії). Однак їх територіальний ареал простягався 
12 
 
від Паннонського басейну в Європі до Ордоського плато в Китаї, трохи на захід 
від Пекіна. Різні скіфські групи також просувалися на південь, утворюючи 
царства на Близькому Сході, в Ірані та Індії. [6] 
Скіфські культури були дещо расово різноманітними через їхній великий 
територіальний ареал, але об’єднані спільним походженням (походженням з 
Ямної культури), мовами (східно-іранські діалекти) та культурними практиками, 
включаючи їхній дуже характерний стиль мистецтва тварин. Їх можна описати як 
широкий етнічний континуум. 
Етногенез скіфів виник, коли іраномовні північно-європейці мігрували на 
схід через євразійські степи. Вони зустрічалися і змішувалися з різними 
місцевими мешканцями, зокрема із західносибірськими мисливцями-збирачами 
(які були європеоїдами), східно-азійськими сибіряками (які не були 
європеоїдами) та корінними іранцями Бактрійсько-Маргіанського 
археологічного комплексу (БМАК), або цивілізацією Оксус. 
Представлена скіфська культура поховальними пам’ятками. На сьогодні 
відомо кількасот великих поховань. Найвідоміші кургани на ріці Калитві біля 
села Криворізького, міста Констянтинівська-на-Дону, села Костянтинівка біля 
Мелітополя, міста Ногайськ у Приазов’ї, сіл Гусарка, Придніпровка, курган 
Гостра Могила недалеко від села Томаківка, Розкопана Могила, Мельгуновський, 
Медерівський на Кіровоградщині, Цукур-Лиман, Темір-Гора, Ак-Бурун у Криму. 
Поховання впускні та основні. Поширені поховання у катакомбах, у кам’яних 
гробницях, у прямокутних ямах із дерев’яними конструкціями – склепами, 
колодами, перекриттями. Трапляються поховання у ямах із спаленими склепами, 
у ямах та на давньому горизонті. У речовому комплексі датуючими для періоду 
скіфської архаїки є: мечі – брускоподібним навершям та метеликоподібним 
перехрестям гардою, стели із зображенням людей, прикраси у звіриному стилі 
(бляшки у вигляді орлів з розправленими крилами, голова лося, згорнутий у 
кільце хижак), кістяні грибоподібні застібки, золоті облямки дерев’яних чаш. [14] 
13 
 
Пам’ятки степу скіфської доби представлені похованнями та побутовими 
пам’ятками: городищами Кам’янське, Лисогірське, Капулівське, Совутинське, 
поселення (Первомаївка, Чернече), селища (Благовіщинка, Знам’янка, Мамай-
Сурка), які виникали у Подніпров’ї і були заселені етнічним скіфами. У 
поселеннях поблизу Ольвійської хори (Ягорлицьке, Глибока, Пристань), у 
Степовому Криму, поблизу Єлізаветівського городища на Дону. Городища 
захищені земляними валами і ровами, лише Совутинське городище захищене 
валом з кам’яно-сирцевим муром. Житла – наземні каркасні, землянки та 
напівземлянки – округлі та прямокутні, однокамерні і двокамерні. Серед знахідок 
переважають фрагменти ліпного посуду, фрагменти амфор, кістки тварин, 
вироби з кістки та каменю, заліза. Основа господарства – скотарство, але 
зароджується і землеробство (Лиса Гора). 
Поховальні пам’ятки скіфської степової культури представлені 
курганними могильниками (група курганів Чортомлик, Мамай-Гора, Солохи, 
Нікопольське курганне поле, Кутянський, Любимівський, Верхньотарасівський, 
Носаківський, також є грунтові могильники (Михайлівський, Кічкаський). 
Поховання, як правило, пограбоваані. Для курганних могильників характерні 
катакомби різних типів, для грунтових могильників характерні звичайні 
прямокутні ями, іноді перекриті. Поховання витягнуті, орієнтовані переважно 
головою на захід. В похованнях знайдено зброю, їжу, одяг, знаряддя праці. 
Датаючими для кінця V – IV століть до нашої ери є чорнолаковий античний 
посуд, амфори, вістря стріл, мечі з трикутним перехрестям, списи, дротики, 
казани, дзеркала, ліпні горщики з шийкою, яка відігнута у формі розтрубу 
(розтруб – це лійкоподібне розширення), прикраси. [14] 
Скіфські пам’ятки у степу існували до рубежу IV – III століть до нашої ери. 
Знахідок, які б датувалися III століттям до нашої ери, не зафіксовано. Одним з 
великих етнічних компонентів Скіфії були племена, які жили у лісостеповій зоні 
Середнього Подніпров’я. Серед них виділяються два етнокультурних 
14 
 
об’єднання: між Дніпром та Доном (Дніпровське Лівобережжя), Дніпром та 
Передкарпаттям (Дніпровське Правобережжя). На Правобережжі ці племена 
були аборигенами – нащадками чорноліських племен і за своєю етнічною 
приналежністю – пращури слов’ян. На Лівобережжі ці племена з’явилися не 
раніше як на початку VI століття, звідки вони потіснили на північ бондарихиські 
племена. 
Панування скіфів у Північному Причорномор’ї вплинуло на економіку, 
соціальний устрій, матеріальну культуру населення Лісостепу, яке не було 
однорідним. Виділяється ряд локальних груп: Києво-Черкаський регіон 
(Тясминська, Канівська, Київська групи); Східнополіська, Західнополіська, 
Волинська, Лісостепова Молдавія, Західна Волинь і Прикарпаття; 
Придніпровська терасова, Посулля, уздовж ріки Псел, групи Сіверського Дінця, 
уздовж ріки Ворскла, уздовж ріки Сейм. Основні типи пам’яток: городища, 
поселення, селища; поховальні пам’ятки – курганні могильники. 
Найвідоміші городища – центри локальних груп Мотронинське, Пастирське, 
Шарпівське, Трахтемирівське, Хотовське, Ходосовське, Немирівське, 
Григорівське, Рудковецьке – у Правобережній частині Лісостепу; Басовське, 
Книшівське, Люботинське, Більське – у Лівобережному Лісостепу. Поселення і 
селища оточують городища. Для пам’яток осілості характерні дерево-земляні 
укріплення, житла – землянки та напівземлянки, господарські споруди. Речовий 
матеріал: ліпний посуд (чорнолощений орнаментований столовий, кухонні 
горщики з простим орнаментом), невелика кількість античної кераміки, металеві 
вироби, кістяні та кам’яні знаряддя праці. [14] 
Поховальні пам’ятки численні. Відомі великі курганні могильники: на ріці 
Тенетинці поблизу Жаботина, Жуківські могили – біля села Матусів, села 
Грушівка, кургани Поросся біля села Медведин, села Яблонівка, Бобриця – на 
Правобережжі, поблизу міста Борисполь, Оксютинські, Вовківецькі, біля сіл 
Броварки, Борозна, Осняги, Скоробор – на лівому березі Дніпра. Пам’ятки 
15 
 
Лісостепу розподіляються на етапи: жаботинський – VII століття нашої ери; 
старша журівська група (ранньоскіфська) – VI століття до нашої ери; молодша 
журівська група (середньоскіфська) – V століття до нашої ери; пізньоскіфська – 
IV – початок III століття до нашої ери. Датуючими речами цих пам’яток є 
кераміка, що походить від чорноліського посуду, зброя скіфського вигляду, речі, 
прикрашені у звіриному стилі, прикраси, знаряддя праці. Античний посуд – 
нечисленний і є основним дата-матеріалом для скіфських пам’яток Лісостепу. 
Що стосується скіфських культурних практик серед східних скіфів, то вони 
виникли, скоріш за все, внаслідок східно-азійського сибірського впливу і швидко 
поширилися на захід через євразійські степи. Ця теорія підтверджується 
генетичними, археологічними та історичними доказами. По-перше, серед 
скіфських культур простежується виразний вплив зі сходу на захід, причому 
скіфи на заході аж до Паннонського басейну мають незначні риси східно-
азійських предків. По-друге, найдавніші кургани скіфського типу розташовані на 
північ від Монголії, тоді як мистецтво звіриного стилю вперше засвідчене вздовж 
річки Єнісей у Східному Сибіру. Насамкінець, згідно з Геродотом, понтійські 
скіфи зародилися східніше Волги, біля Уральських гір, але були змушені 
мігрувати на захід, у понтійський степ, внаслідок вторгнення саків, які захопили 
їхню територію зі сходу. [6] 
Поглиблене вивчання надбань скіфського часу продовжує залишатися 
однією з головних завдань вітчизняної археології. Ця актуальність визначається 
складністю й багатогранністю скіфського періоду і його важливістю для 
розуміння ряду проблем попереднього й наступного етапів історико-культурного 
розвитку народів Європи. 
 
1.2. Особливості культури скіфських племен 
 Як і в більшості індоєвропейських культур, скіфське суспільство 
складалося з трьох соціальних каст: жреці, воїни та селяни. Ця система - відома 
16 
 
як індоєвропейська трифункційна теорія, вперше визначена французьким 
міфографом Жоржем Дюмезілем – знайшла своє відображення у скіфській 
міфології та космології. 
Вважається, що скіфи сповідували давню форму індоіранського 
язичництва, яка передувала наверненню Західного Ірану до зороастризму. Їх 
пантеон був схожий на всі інші індоєвропейські релігії. Наприклад, верховного 
скіфського бога звали Папайос, що споріднене з римським Jupiter, грецьким Zeus 
Pater, індоарійським Dyauṣpitr, анатолійським Tiyaz papaz. 
З V ст. до н.е. скіфи переходять до класичного містобудування, хоча на 
слов’янських землях Великої Скіфії міста-фортеці існували й до того. З V ст. до 
н. е. ремісничою столицею Великої Скіфії стає Кам’янське городище (поблизу м. 
Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі). Загальна площа міста становила 12 
квадратних кілометрів. Частину цього городища нині затоплено водосховищем. 
Кам’янське городище було оточене двома рядами валів і ровів, а також стрімкими 
урвищами над ріками Дніпром і Конкою. Основним заняттям мешканців міста 
було забезпечення скіфів металевими виробами, насамперед зброєю, а також 
ткацтво й гончарство. [12] 
З кінця III ст. до н. е. столицею Малої Скіфії стає місто Неаполь Скіфський 
(сьогодні на околиці м. Сімферополя в Криму). За архітектурою Неаполь 
Скіфський практично не відрізнявся від сучасних йому значних грецьких міст. За 
часів Малої Скіфії у Криму та на Нижньому Дніпрі заснована ціла мережа 
скіфських міст та фортець, зокрема Хаб, Палакій та ін. Скіфи також 
використовували для господарства та оборони міста, відвойовані у Херсонеса. 
Зокрема, у II ст. до н. е. скіфи захопили херсонеську фортецю Чудову Гавань 
(нині на території смт. Чорноморське в Автономній Республіці Крим) та 
Керкинтиду (нині на території м. Євпаторії). 
Тісно спілкуючись із греками та іншими народами, скіфи захищали свою 
самобутність від іноземних впливів. Зокрема, в V ст. до н.е. скіфи підняли 
17 
 
повстання проти свого царя Скіла, сина царя Аріапіта й гречанки, за те, що той 
переймав грецькі звичаї. Скіл збудував для себе в Ольвії палац і місяцями 
усамітнювався там, залишаючи скіфське військо за містом. У місті він брав 
участь у так званих «вакханаліях» – служіннях грецькому божеству Вакху, які 
супроводжувалися танком і “вакхічною” поведінкою, немов у божевільних. 
Скіфи вважали, що не може існувати божество, яке робить людей божевільними. 
Дізнавшись про вчинок царя Скіла, скіфи скинули та згодом стратили його. [3] 
Греки характеризували скіфів досить позитивно, особливо у порівнянні з 
іншими «варварами». У багатьох грецьких філософів та в громадській думці 
стародавньої Греції сформувалися стійкі погляди щодо «чесних, незіпсованих» 
скіфів, «найсправедливіших із людей». Грецький історик Ефор у IV ст. до н.е. 
пише, що скіфи «перевищують усіх людей у справедливості». Ефор описує скіфів 
як народ, що утримав недоторканими добрі, справедливі звичаї, втрачені 
греками. Відомо, що за його часів в Афінах із скіфів набирали «поліцейських- 
лучників» для підтримання порядку в місті. 
Влада скіфського царя була спадковою і належала родові паралатів (або 
царських скіфів). Така система правління збереглася на території України до 
часів Київської Русі, де великокняжа влада вважалася власністю всього роду 
Рюриковичів. Цим Україна відрізнялася від Західної Європи, де володар вже сам 
по собі вважався легітимним джерелом влади. Скіфський цар постійно об’їжджав 
свої володіння з метою збору данини й тривалий час мешкав у своїх підданих. 
Такі традиції здійснення державної влади тривали тисячоліттями. Так само 
робили й перші київські князі, вирушаючи за даниною в «полюддя». 
У скіфів існував звичай побратимства, яке скріплювали особливим 
обрядом, що передбачав змішування крові й вина, «освячення» зброї тощо. Цей 
звичай дожив до часів Київської Русі (зокрема, відомо, що київський князь 
Святослав Завойовник мав побратимів) та повнокровно проіснував в Україні аж 
18 
 
до часів козацтва. Обрядовість козацького побратимства в цілому відтворювала 
скіфський звичай, описаний античними істориками. 
Скіфи використовували на письмі переважно грецьку мову. На скіфських 
монетах із зображеннями скіфських царів їхні імена підписано грецькими 
літерами. На сьогодні збереглося понад двісті власних слів скіфської мови. Ця 
мова мала низку цікавих особливостей. Так, у скіфській мові не було звука “ф”, 
точніше, він читався як “хва”. Також існував характерний фрикативний звук “г”, 
що виокремлює українську серед більшості інших слов’янських мов. У скіфській 
мові часто вживалися звуки “дж” і “дз”, а також був присутній “ікавізм” – 
поширення літери “і” в коренях слів. Названі властивості вповні представлені в 
українській мові. 
Спільне співжиття іранських народів та предків слов’ян, співжиття скіфів і 
слов’ян у межах Великої Скіфії зумовило наявність багатьох слів, спільних для 
скіфів та слов’ян. Це, зокрема, такі древні слова, як “Бог”, “рай”, “святий”, 
“ящір”, “див”, “дощ”, “гадати”, “хорт”, “синій”, “хвала”, “волос, ворс”, “собака”, 
“меч”, “ячмінь”, які є в індоіранських мовах та в українській мові. 
Оскільки предки українців мали найдовшу історію взаємодії зі скіфами та 
іншими іраномовними народами, в українській мові існує чимало слів скіфського 
походження, яких немає в інших слов’янських мовах: “жати”, “стерня”, “збіжжя”, 
“хата”, “степ”, “ненька”, “гуня” (вовняна одежа), “питає”, “страва”, “брама”, 
“варта”, “гарний” тощо. [4] 
Багато власних назв в Україні мають скіфо-сарматське походження. Це 
стосується всіх річок з коренем Дн-, Дон-, Рос- тощо (Дніпро, Дністер, Дон, 
Донець, Дунай, Рось, Росава тощо). “Дон” сарматською мовою означає “вода”. 
Від цього ж кореня й назви рік Дніпро, Дунай, Дністер, Донець тощо. Грецька 
назва Дніпра “Борисфен” походила від скіфського слова “варос”, що 
праіранськими мовами означає “широкий”. Давня назва Азовського моря 
19 
 
“Меотида” походить від індоіранського слова “шаі” – “мати”. У давнину 
Азовське море розглядали як “матір” Чорного моря. 
Назва міста Керч походить від індоіранського слова “krka” – “горло”, 
“протока”. Ця назва також була занесена сарматами на узбережжя Хорватії, де є 
острів і ріка з такою ж назвою. Імена царів скіфів Скіл і Скілур, найімовірніше, 
походили від слова “сокіл”, який був символом царської влади в іраномовних 
народів. 
Головними божествами скіфів були Папай і Табіті. Пряме відношення до 
скіфського Папая має український казковий персонаж, який зберігся досі у 
фольклорі – Бабай. Назва Табіті зв’язана з іранським коренем “tap” – “горіти”, 
звідси походить одне із значень слова “топити” – “підтримувати вогонь”. 
Божеством війни у скіфів був Арес (Ярес), якому в кожній області Скіфської 
держави створювали гігантські святилища з хмизу й деревини, увінчані 
стародавнім мечем. [10] 
Таким чином, скіфська культура, що відзначалася яскравою 
експресивністю та самобутністю, здобула місце в колі розвинених культур 
стародавнього світу. Греки й римляни, відокремлюючи скіфів від решти 
«варварських» народів, тим самим визнаючи їх культурну розвиненість. 
Культурні досягнення скіфів, зокрема елементи скіфського «звіриного стилю», 
були успадковані Київською Руссю та її прямим спадкоємцем – Україною. 
 
1.3. Загальна характеристика мистецтва скіфської доби 
Оскільки у скіфів не було писемності, наші знання про їхню культуру 
повністю покладаються на нескіфські першоджерела та археологічні свідчення. 
Наприклад, скіфи будували величезні насипи для своїх померлих (також відомі 
як кургани або тумулуси) у типовому індоєвропейському стилі, які містять безліч 
поховальних речей, включаючи предмети мистецтва, релігійні предмети та 
20 
 
зброю. Загалом скіфські культури характеризуються «скіфською тріадою», що 
складається зі схожих стилів зброї, кінського спорядження та мистецтва. 
Мистецтво будь-якого народу покликане задовольняти певні важливі 
потреби. У народів, які жили осіло, окрім декоративно-прикладного мистецтва, 
словесних мистецтв і музики, існували також архітектура, живопис, 
монументальна скульптура. На монументальне мистецтво завжди покладався 
обов’язок візуалізації важливих релігійних та соціально-філософських 
концепцій, втілення суспільно значимих ідеалів. Також воно покликане 
пропагувати серед населення ідеї та переконання, які його згуртовують і 
вселяють віру у велич та силу держави і правителя, а в стародавніх суспільствах 
воно показує також могутність вищої, божественної влади, намісником якої 
правитель вважається. Скіфи ж вели кочове життя – усі їхні речі повинні були 
мати такі характеристики, щоб їх можна було перевозити з собою з місця на 
місце. З цієї причини у них не могли набути поширення монументальні 
архітектура і скульптура. Але ми не можемо сказати, що у скіфів не було таких 
потреб, які у інших народів задовольнялися монументальними мистецтвами. 
Найбільш вірогідним є те, що скіфське декоративно-прикладне мистецтво 
«звіриного стилю» завдяки таким обставинам могло бути більш змістовно 
насиченим та виконувати більший спектр функцій у житті скіфського 
суспільства, ніж декоративно-прикладне мистецтво осілих народів, у яких, крім 
нього, існувало ще і монументальне мистецтво. Мистецтво кочівників також 
повинне було транслювати важливу міфологічну інформацію, звеличувати 
божества та демонструвати велич і владу царя. [15] 
Храми у осілих народів були вмістилищем святого, а у скіфів вмістилищем 
святого могли бути їхні твори, які безперечно мали і сакральне значення та були 
задіяні в ритуалах. Скіфське мистецтво слугувало також зміцненню скіфської 
державності, відображаючи міфологічні підвалини соціальної структури, а також 
підкреслюючи владу царя своєю пишністю. Оздоблена золотом скіфська зброя, 
21 
 
скоріше за все, мала символічне і ритуальне значення. Цар або знатний воїн, 
вбрання та зброя якого були пишно оздоблені золотом, відразу виділявся на фоні 
простого скіфського люду. Ці речі, безперечно, символізували його зверхність і 
владу. Оздоблення цих речей у символічному вигляді передавало міфологічну 
інформацію. Також, будучи розпізнавальним знаком воїнів і транслюючи через 
свої образи національний світогляд, скіфське мистецтво було спрямоване на те, 
щоб згуртувати спільноту скіфів. 
При цьому потрібно зазначити, що спосіб передачі інформації у мистецтві 
«звіриного стилю» був особливим: кочівники у своєму народному мистецтві 
обрали спосіб стислого символічного вираження ідей (що, до речі, є характерним 
для монументального мистецтва), прочитання яких у повному обсязі, щоправда, 
було доступне лише носіям їхньої культури. Це дозволило науковцям розглядати 
скіфські образи як «пластичні ідеограми».  
Отже, скіфи, не створюючи пишно декорованих храмів і монументальної 
скульптури (окрім надмогильних кам’яних стел), увічнили свої світоглядні 
уявлення (які, очевидно, походили від стародавніх спільних уявлень індоіранців) 
у особливому декоративно-прикладному мистецтві, яке стало органічною 
частиною їхньої культури та якнайкраще було пристосоване до особливості 
їхнього існування – до кочового життя. При цьому, як було зазначено вище, 
мистецтво «звіриного стилю» взяло на себе також певні функції з тих, які у 
середовищі спільнот, що живуть осіло, часто покладені на мистецтво 
монументальне. [17] 
Через декілька тисячоліть скіфи «заговорили» до нас мовою своїх пам’яток 
– курганів. Ці земляні споруди над похованнями й досі височіють у безмежних 
українських степах. Значна частина величних курганів виявилась усипальницями 
степових можновладців. Завдяки археологічним дослідженням у їхніх 
похованнях серед численних речей знайдено унікальні твори давнього 
золотарства. Деякі з них виготовлено місцевими майстрами, інші мають іноземне 
22 
 
походження: награбовані в бойових походах, сплачені як данина, привезені 
торговцями з далеких країн. Вони різняться за художніми та технічними 
особливостями, орнаментами, сюжетами, композиційними вирішеннями. 
В похованнях скіфських царів та аристократів збереглося оздоблення з 
дорогоцінних металів: для піхов мечів, сагайдаків, кінського спорядження, 
посуду, вбрання. Особливою оригінальністю і самобутністю відзначаються 
твори, виконані в так званому скіфському звіриному стилі. Головних персонажів 
– оленя, гірського козла, коня, хижаків родини котячих – подано у своєрідній 
манері, яка гармонійно поєднувала реалізм зі стилізацією окремих деталей. 
Художники зображували тварин в певному ракурсі, підкреслюючи видові ознаки, 
пластику тіла, внутрішній динамізм і напругу. Кожен мотив, сповнений 
конкретного змісту, був магічним амулетом-оберегом, звертанням до могутніх 
містичних сил. Ювелірні вироби виготовляли, як правило, тисненням або 
карбуванням, іноді у вигляді мініатюрної скульптури. На території Скіфії, а 
також у грецьких містах-державах Північного Причорномор’я працювали 
талановиті майстри, які виконували замовлення, зважаючи на смаки скіфської 
еліти. Поряд з творами місцевих ювелірів широкого вжитку набули античні 
високохудожні твори з Ольвії, Пантікапея, Середземномор’я. 
На межі V–IV ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї сформувався 
своєрідний декоративний стиль – елліно-скіфський. Основу композиції виробів в 
ньому становили ті ж самі звірині образи, але також з’явилося чимало сцен за 
участю скіфських царів та воїнів, персонажів з міфології та епосу. Нерідко 
трапляються також і грецькі образи та міфологічні сюжети. Еллінські ювеліри 
створювали речі, що ставали моделями для місцевих майстрів, які, засвоюючи 
художні та технологічні особливості виконання грецьких виробів, надавали їм 
регіональних рис. 
Відповідно до традицій давньогрецького класичного мистецтва 
причорноморські художники виготовляли вишукані твори, прикрашені 
23 
 
популярними серед скіфів образами та сюжетами: сцени шматування хижаками 
здобичі, поєдинку людини з чудовиськом, а також предмети із зображеннями 
культових та жанрових сцен. Так, на срібній чаші з кургану Гайманова Могила 
поміщено багатофігурну композицію, що включає сцени з життя вельможних 
скіфів. Вражає віртуозність виконання сюжету, реалістичність, “портретність” 
основних дійових осіб, майстерність тонкого гравірування у передачі рис 
обличчя, зачісок, в оздобленні одягу та зброї. 
На межі V–IV ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї сформувався 
своєрідний декоративний стиль – елліно-скіфський. Основу композиції виробів в 
ньому становили ті ж самі звірині образи, але також з’явилося чимало сцен за 
участю скіфських царів та воїнів, персонажів з міфології та епосу. Нерідко 
трапляються також і грецькі образи та міфологічні сюжети. Еллінські ювеліри 
створювали речі, що ставали моделями для місцевих майстрів, які, засвоюючи 
художні та технологічні особливості виконання грецьких виробів, надавали їм 
регіональних рис. [7] 
Відповідно до традицій давньогрецького класичного мистецтва 
причорноморські художники виготовляли вишукані твори, прикрашені 
популярними серед скіфів образами та сюжетами: сцени шматування хижаками 
здобичі, поєдинку людини з чудовиськом, а також предмети із зображеннями 
культових та жанрових сцен. Так, на срібній чаші з кургану Гайманова Могила 
поміщено багатофігурну композицію, що включає сцени з життя вельможних 
скіфів. Вражає віртуозність виконання сюжету, реалістичність, «портретність» 
основних дійових осіб, майстерність тонкого гравірування у передачі рис 
обличчя, зачісок, в оздобленні одягу та зброї. 
Загалом, скіфи вели кочовий скотарсько-землеробський спосіб життя, 
подібний до способу життя їхніх степових протоіндоєвропейських предків. 
Однак скіфи були значно ближчими до кінного способу життя, ніж попередні 
степові народи. Що, зрештою, і відобразилося в їхньому мистецтві та культурі. 
24 
 
Скіфи зробили значний внесок у розвиток конярства та верхової їзди, 
зокрема винайшли сідло. Їхні коні були здоровими і добре доглянутими, 
відібраними за силою і атлетизмом. Однак вони не були чистокровними, що 
свідчить про те, що скіфи не практикували штучного селекційного розведення, а 
якщо й практикували, то дбали про те, щоб запобігти спорідненості порід. Коні 
відігравали життєво важливу роль у скіфській релігії, а їхні поховальні ритуали 
часто супроводжувалися масовими кінськими жертвоприношеннями, причому 
коней одягали у вишукані церемоніальні регалії, прикрашали витіюватими 
головними уборами та ювелірними прикрасами. Одне скіфське поховання, 
знайдене на території сучасного черкеського поселення Ульський, містило понад 
400 принесених у жертву коней. 
Загалом, скіфи були войовничим і агресивним у військовому відношенні 
народом, відомі у всьому античному світі завдяки своїм передовим стратегіям 
ведення кінної та партизанської війни, які багато класичних авторів вважали 
їхніми визначальними характеристиками. Вони були особливо відомі завдяки 
техніці кінної стрільби з лука, використовуючи інноваційну технологію 
композитного лука, щоб обрушувати на своїх ворогів потоки стріл. У 
рукопашному бою скіфи надавали перевагу класичній індоєвропейській зброї: 
Бойовим сокирам і бойовим молотам, які вони називали «сагарис». Скіфи 
уникали нападів на свої землі, оскільки відступали в безкраї степові простори, 
виснажуючи своїх супротивників у війнах на виснаження. 
Сьогодні скіфи найбільш відомі саме завдяки своєму мистецтву, яке за 
майстерністю та якістю не поступається сучасним витворам. Воно вирізняється 
складними і дуже стилізованими фігурками тварин, часто зображуючи сцени бою 
між трьома тваринними «кастами»: птахи, хижаки та здобич. Скіфи 
обмінювалися мистецькими впливами з величезною кількістю культур по всій 
Євразії, включаючи стародавніх греків, персів і китайців, а мистецтво “звіриного 
стилю”, натхненне скіфами, було популярним серед кельтських і германських 
25 
 
народів Європи під час Періоду переселення народів (300-800 рр. н.е.), коли 
Європа зазнала вторгнення різних степових народів. [6] 
Окрім створення красивих артефактів, скіфи також ставилися до власного 
тіла як до витвору мистецтва, прикрашаючи його безліччю татуювань. Мистецтво 
етнічної групи часто є найкращим вираженням її характеру, а мистецтво скіфів 
свідчить про те, що вони були яскравими і гордими людьми, глибоко пов’язаними 
з навколишнім природним світом. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
26 
 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ЗООМОРФНОГО МИСТЕЦТВА СКІФІВ 
ВПРОДОВЖ VII-III СТОЛІТТЯ ДО Н.Е. НА ТЕРИТОРІЇ КРАЇН 
ЄВРАЗІЙСЬКОГО КОНТИНЕНТУ 
 
2.1. Звіриний стиль як основа скіфського мистецтва 
Версія про те, що скіфський звіриний стиль склався під впливом мистецтва 
Ірану і Передньої Азії, дуже часто зустрічається в історичній літературі. В 
Причорномор’ї він зазнав значного греко-еллінського впливу. У курганах 
Центральної Азії знаходять предмети, що з’єднують у своєму стилі риси 
елліністичного, сасанідського і китайського мистецтва. Так, за однією з версій, 
на формування унікального «скіфського звіриного стилю» вплинули бронзові 
вироби з провінції Ордос у Північно-Західному Китаю, так звані ордоські бронзи. 
Інше можливе джерело – Лурістан на південно-заході Іранського нагір’я, 
перський звіриний стиль, блискуче розвитий майстрами епохи Ахеменидів і 
Сасанидів. Елементи того ж стилю присутні в мистецтві іонійців періоду архаїки, 
що населяла острови Східного Середземномор’я і які знаходились під явним 
перським впливом. Висловлювалися версії про сибірське походження скіфського 
звіриного стилю і про вплив на його формування традиційного різьблення по 
дереву. Самі ранні знахідки датуються IX століттям до нашої ери, але риси 
оригінального стилю складаються до VII століття до нашої ери. [13] 
Для скіфського звіриного стилю характерні тонке спостереження природи, 
реалістична передача форм тварин і їх рухів, гіпертрофія виконаних деталей 
тварин, динамічні композиції, що змальовують боротьбу звірів. Найпоширеніші 
зображення травоїдних тварин, хижих звірів і птахів, а також фантастичних істот, 
в основному – грифонів. Прийоми зображень різні: гравіювання по металу 
(залізо, бронза, золото) і литво, різьблення по дереву і кісті, аплікації з шкіри і 
повсті. Відомо, що скіфи обожнювали татуювання людського тіла, і також 
виконували його в звіриному стилі. 
27 
 
Реалістичність зображень поєднувалася з певною умовністю. Як правило, 
тварини показані в певних позах, з перебільшено помітними лапами, очима, 
кігтями, рогами, вухами тощо. Фігури звірів розташовувалися з урахування 
форми речі, яку вони прикрашали. Тварини зображувалися в канонічних позах – 
скачуть, борються; копитні з підігнутими ногами; хижаки – інколи згорнуті в 
клубок. Просліджуються умовні прийоми і в передачі окремих частин тіла 
тварини наприклад очі у вигляді кружків, роги – завитків тощо. Інколи 
зображувалася частина тіла звіра, що служила його символом – голови, лапи, 
кігті. Зустрічаються зображення звірів або їх частин, поміщені на зображення 
інших тварин.  
Саме виникнення скіфського звіриного стилю, напевно, пов’язане з самою 
природою кочового суспільства, яке завдяки мобільності та войовничості набуло 
певних переваг над осілими народами, і, що не менш важливо – свободу вибору 
життєвого простору: вони не прив’язувалися до місця, були «там де добре», а 
якщо ставало менш комфортно або поставали територіальні або військові 
виклики – легко переїжджали. Це висунуло на перший план могутніх ватажків, 
військову аристократію, які закріпили своє лідерство правильними виваженими 
рішеннями у системі тогодавнього суспільства. А образ звіра найкраще 
відповідав духові цього ладу, його уявлень про життя та смерть, тому й набув 
поширення передусім в оздобленні обладунку воїна та коня, а також ритуальних 
і статусних речах. 
Техніка створення звіриних образів різнилася залежно від матеріалу, з 
якого виготовлялися речі, та їхнього призначення. Більшість золотих виробів 
використовувалася для оздоблення парадної зброї, одягу, чаш, тобто 
призначалася для розміщення на площині. Тому зображення тварин витиснене із 
листового золота. Деякі речі, а також окремі деталі із золота виготовляли у 
вигляді фігурок тварин чи їхніх частин шляхом литва, тому вони мають вигляд 
скульптурок чи високого рельєфу. Всеосяжність зооморфізації, особливо за 
28 
 
архаїчного часу, зумовила втілення образів тварин і в інших матеріалах: бронзі, 
кістці, залізі, можливо, навіть дереві. Більшість таких виробів мали утилітарну 
функцію. Вони демонструють дивовижну єдність форми предмета з образом 
тварини. Вирізавши голівку на одному кінці й копитце на іншому, псалій 
перетворювали у стилізовану фігурку тварини; круглу бронзову бляху 
виготовляли у вигляді згорненого калачиком хижака, а бубонець із закрученим 
угорі кінцем ставав голівкою хижого птаха. Репертуар зображень містить, 
насамперед, образи хижаків (пантера, лев, рись, барс, орел, вовк, дикий кабан). У 
них виразно простежується бажання посилити функцію речей: додати воїнові та 
його вірному товаришеві коневі сили, спритності, наснаги до перемоги, навіть 
агресивності. Звідси й акцентування уваги на певних органах: велике вирячкувате 
око, гарячі роздуті ніздрі, непропорційно великий хижий дзьоб, вишкірені зуби. 
На деяких виробах поєднання різних образів, плавне перетікання одного в інший, 
їхня мінливість і загадковість утворюють таке плутане мереживо, що 
недосвідчене око може сприйняти його як загадковий візерунок. Водночас були 
поширені й образи «мирних» тварин – травоїдних (олень, козел, баран, кінь), а 
також риб і водоплавних птахів. Їхні зображення доволі реалістичні, хоча й не 
позбавлені гіперболізації деяких рис та мотиву зооморфного перевтілення 
(гіллясті роги оленя уздовж усього тулуба закінчуються стилізованими голівками 
птахів). Загалом зображення тварин постають неначе відокремленими від 
навколишнього світу, і це враження інколи навіть підкреслюється 
розмежувальними лініями. [18] 
Однією з головних особливостей звіриного стилю є контраст чистих 
поверхонь, гладких об’ємів тіла тварини, створених характерним перетинанням 
площин, з гіпертрофованою фактурою деталей. Ця особливість почасти 
пояснюється технологією: скіфські майстри воліли не ліпити модель 
майбутнього виливка, а вирізувати ножем із широким лезом з м’якого воску. 
Звідси характер трактування форми тіла тварини – великі площини з різкими 
29 
 
гранями, а також аналогії виробів із золота з різьбленням з дерева. Голови, очі, 
вуха, роги, копита звірів геометризуються, збільшуються в розмірі і, всупереч 
правдоподібності, довільно переносяться з місця на місце. Наприклад, замість 
пазурів лапи звіра закінчуються пташиними головами. Аналогічний прийом 
зооморфних перетворень, інтерполяцій характерний для багатьох архаїчних 
культур, древньо-американського, єгипетського мистецтва, виробів 
американських індіанців і аборигенів Полінезії. 
Деякі вчені вважають, що в основі звіриного стилю лежать магічні 
уявлення скіфів про природу, інші ж схильні вбачати зв’язок між звіриним стилем 
і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ. Інколи звіриний стиль 
розглядають як символічно-знакову систему, що втілювала загальні уявлення про 
світобудову. Фігури тварин мали охороняти їх володарів від бід. Але стиль був 
не тільки і навіть не стільки сакральним, як декоративним. Ці мотиви 
використовувались для оздоблення військової зброї, кінської збруї, ритуального 
посуду. 
Сюжетні композиції поширюються з V ст. до н. е. і передають сцени нападу 
хижаків на травоїдних, шматування. У ролі хижаків нерідко виступають 
фантастичні крилаті істоти грифони з тулубом великої кішки (пантери або лева) 
й орлиною головою з гребенем на довгій шиї. На центральній сцені нижнього 
ярусу пекторалі такі чудовиська шматують коней, на бокових лев і пантера 
накинулися на оленя і кабана. «Поле битви» та постаті тварин облямовані 
овалами, поміж звірами інколи вклинюються декоративні елементи. Таким 
чином, звіриний стиль доповнюється рослинним, який особливо пишно розквітає 
у 4 ст. до н. е. Настає «золота ера» звіриного стилю, золоті вироби витісняють 
кістяні й бронзові. Проте лишилася одна сфера, куди золото не проникло. Це – 
бронзові або залізні навершя, пов’язані, очевидно, з парадними та поховальними 
кортежами, штандартами. Вони являють собою металевий штир чи трубку, 
увінчані повним або частковим зображенням звіра, птаха, дерева чи людської 
30 
 
фігури. Інколи зображення розміщено на кулястому ажурному «постаменті» з 
кульками всередині, що нагадує брязкальця. Мелодійно звучать і навершя з 
підвішеними маленькими дзвониками. 
Хоча Геродот обмежує скіфський пантеон антропоморфними божествами, 
не виключено, що вони мали й зооморфні інкарнації. В наборі образів, їхньому 
розташуванні на виробах є натяк на те, що різні сфери буття, як реального та 
міфічного, асоціювалися з певними тваринами. Їм приписували здатність долати 
різні світи, завдяки чому вони виступали помічниками шамана, їх приносили в 
жертву всім богам. Суттєва роль відводилася їм в поховальних обрядах. Оскільки 
перехід у небуття сприймався як мандрівка у потойбічний світ, тварини 
виконували роль поводиря і, перетинаючи різні сфери, підтримували єдність 
світу. [16] 
У сарматські часи схематизація і умовні межі в мистецтві помітно 
посилилися, зображення часто покривалися багаточисельними кольоровими 
вставками. У І тис. н.е. поширення християнського мистецтва на заході та 
мусульманського на сході призвело до того, що звіриний стиль поступово 
втратив своє значення. 
 
2.2. Витоки й семантика образів скіфського звіриного стилю 
  Досліджувані нами образи скіфського звіриного стилю, по суті, не можуть 
існувати самостійно без історичних, соціальних та релігійних основ. Будь-яке 
мистецтво – це продукт не лише матеріальної, але, перш за все, духовної 
творчості. Ці аспекти скіфського мистецтва необхідно проаналізувати в першу 
чергу, аби зрозуміти витоки його найпоширеніших образів та їх семантику. Вже 
один із перших авторитетних і визнаних у наукових колах дослідників скіфського 
мистецтва М.І. Ростовцев не без підстав відмічав його зв’язок із аристократичним 
прошарком скіфського суспільства. Однак А.М. Хазанов та О.І. Шкурко роблять 
31 
 
акцент не на знатності, а, швидше, на військовому характері тих поховань, в 
котрих систематично зустрічаються пам’ятки звіриного стилю. [22] 
Історичні факти засвідчують, що військовій справі присвячували себе не 
лише привілейовані прошарки скіфського суспільства, а й дружинники та 
частина рядових вільних членів суспільства. Така соціальна ситуація великою 
мірою визначає побутуючі образи в мистецтві, яке нами вивчається. В ряді 
тварин, які більш-менш постійно фігурують у звіриному стилі, кількість хижаків 
та сильних травоїдних значною мірою переважає над кількістю домашніх. Таким 
чином яскраво проявляється скіфський естетичний ідеал: красиве те, що 
максимально сприяє перемозі; красиве – це швидке та сильне. Такі погляди були 
притаманні всьому скіфському суспільству і формувалися у зв’язку із 
необхідністю постійно воювати. [21] 
Незважаючи на те, що скіфи запозичали на Передньому Сході певні 
конкретні образи, сам звіриний стиль є відображенням нових потреб скіфського 
суспільства. І, безперечно, головна роль у створенні сюжетів та образів звіриного 
стилю належала аристократії, оскільки саме вона була основним замовником 
подібних творів мистецтва. А предмети з різноманітними сюжетами й образами, 
знайдені в багатих похованнях, слугували предметами для наслідування та 
копіювання в суспільстві, зокрема, у військовому середовищі. Зв’язок архаїчного 
звіриного стилю з останнім простежується і в наборі предметів, прикрашених 
зображеннями тварин. Тут можна виділити три основні групи: зброя, предмети 
збруї бойового коня і предмети сакрального та соціально-культового 
призначення. Слід також звернути увагу на парадний характер багатьох 
предметів звіриного стилю, адже він виник саме тоді, коли виділилася скіфська 
знать, котра прагнула підкреслити свою відмінність від решти суспільства всіма 
способами, у тому числі ідеологічними. Так виробилися зовнішні атрибути влади 
– особливі прикраси, зачіски, одяг. Можливо, звіриний стиль у скіфів виконував 
таку ж роль. [23] 
32 
 
На думку О.Є. Кузьміної, основна особливість скіфського образотворчого 
мистецтва «звіриний стиль» – це відображення уявлень про зооморфні 
перевтілення героїзованих предків та богів, що персоніфікували природні явища. 
Мислення скіфів було не абстрактно-логічним, а образно-символічним, яке 
характеризувалося синкретизмом та полісемантизмом образів, у більшості своїй 
зооморфних. Специфіка скіфського звіриного стилю, що дозволяє говорити про 
нього як про особливе художнє явище стародавнього світу, полягає в динаміці 
зображень, які передавали одночасно кілька образів у момент боротьби чи 
стрімкого руху. Саме ця стилістична риса скіфського звіриного стилю виділяє 
його серед усіх інших систем образотворчого мистецтва, напрацьованих 
художниками стародавнього світу. [19] 
Найпоширенішим елементом скіфського звіриного стилю був образ 
хижака, вивченню якого присвятив свою дисертацію Ю.Б. Полідович. Зокрема, 
дослідник зазначає, що перші зображення хижаків, які було виконано в традиції, 
близькій до звіриного стилю, з’являються ще у VIII ст. до н.е., тобто у 
передскіфський час. Тоді ж зароджуються основні типи зображень, що згодом 
набули широкого розповсюдження у всьому скіфському світі. Але ці зображення 
в іконографічному плані стоять осторонь від тих, що пов’язані з пам’ятками 
власне скіфського часу. Тому вони швидше позначають час зародження традиції 
образотворчого мистецтва, ніж відповідають на питання, звідки походить 
звіриний стиль та образ хижака зокрема. Дослідник не виділяє один конкретний 
регіон як батьківщину звіриного стилю чи образу хижака, спираючись на 
строкатість стилістичного втілення звірів, зображення яких походять із різних 
регіонів, проте переконує, що наприкінці VI ст. до н. е. зображення хижаків 
розповсюджуються по всіх регіонах скіфського світу, а у Волго-Кам’ї, Поволжі 
та Південному Приураллі вони навіть домінують над іншими образами. В 
кожному регіоні ще більше оформлюється іконографічна неповторність 
зображень, що виразилася у розподілі звіриного стилю на окремі локальні 
33 
 
варіанти, хоча схожі виконання зустрічалися по всій степовій зоні і були відділені 
великими відстанями. Загальною ж особливістю зображень хижака кінця VI-V ст. 
до н.е., що проявилася в усіх регіонах, стала підкреслена агресивність звіра: 
практично на всіх зображеннях хижаків відтворено із трохи відкритою або 
роззявленою пащею, в якій позначено ікла та зуби, та лапами з помітними 
пазурами. Відзначено також розмаїття образів, що залучаються в цей час. Це і 
традиційні ще з архаїчного періоду хижаки родини котячих (барс, пантера, лев), 
і вовк (у індоєвропейських народів виступає уособленням смерті, розбрату і 
грабунків), і хижий птах. У IV ст. до н.е. з’являються нові типи поодиноких 
зображень хижака. Для цього часу властиве побутування виробів, виготовлених 
за античною технологією у відповідності до античної манери зображень, але 
зміст яких є повністю скіфським (наприклад, пектораль із Товстої Могили, 
амфора з Чортомлика та гребінь із Солохи). В мистецтві Алтаю в цей час 
присутній вплив Ахеменідської традиції, спостерігається й пряме копіювання 
іранських зображень або їх окремих стилістичних прийомів. Водночас це 
століття є фінальним часом існування скіфського звіриного стилю. [20] 
Деякі вчені співвідносять образ хижака не тільки зі стихією смерті, але і з 
родючою силою жіночого начала. Таке припущення знаходить численні 
підтвердження в міфологічних уявленнях іранських народів. Можливо, саме тому 
на значній кількості зображень відтворено «мирного» хижака із закритою пащею 
і кінцівками лап, які замінено кільцями. В такому контексті інакшого звучання 
набувають і сцени нападу-шматування. Можна говорити про зображення не 
стільки торжества смерті, як відродження через смерть. Глибоко символічно, що 
досить часто в сценах нападу хижак і копитний представляли тварин різної статі: 
перший, вірогідно, жіночої, а другий – однозначно, чоловічої. Тим самим ці 
сюжети постають як своєрідні сцени, в яких взаємодіють дві головні творчі сили 
світу: жіноча й чоловіча. Тобто, можна припустити, що сцени нападу-
шматування були, скоріше, символічним відтворенням смерті, де момент 
34 
 
переходу в «нижній світ» був рівнозначний моменту зародження нового життя, 
що передавалося через статевий символізм зображуваних персонажів.  
Але поряд із означеними вище іконографічними та семантичними 
мотивами існували і інші, протилежні їм. Ще в архаїчний час з’являються сцени 
боротьби чоловіка (можливо, Геракла) з левом (ритон з Келермеського кургану), 
які набувають нового звучання вже в ІV ст. до н.е. Імовірно, що цей сюжет є 
похідним із античної міфології та іконографії, але він був органічно включений 
до скіфського світогляду та мистецтва. Інша група зображень на цю тему – це 
сцени полювання на левів (чаша із Солохи, вуздечні бляхи з Огузу). Таким чином 
постає епічна тема переборення смерті. [20] 
У IV-III ст. до н.е. внаслідок еллінізації скіфської знаті зв’язок звіриного 
стилю із військовим побутом зменшується, зростає його парадно-декоративна 
функція, росте популярність антропоморфних образів та сюжетів, які не складали 
єдиного стилістичного напрямку. Швидке та повне зникнення звіриного стилю в 
III ст. до н.е. важко пояснити як із суто художнього, так і з соціального боку, 
оскільки і в тому, і в іншому випадку не спостерігається кардинальних змін 
порівняно з попереднім часом. Можливо, пояснення треба шукати в політичних 
потрясіннях, котрі в цей час переживала скіфська держава, і котрі, можливо, 
перервали багато традицій у розвитку її мистецтва. [1] 
 
2.3. Аналіз і типологія різних образів, властивих різним етапам 
розвитку скіфського зооморфного мистецтва 
Мабуть, ні в одного народу давнини зооморфний орнамент не отримав 
такого широкого поширення, як у скіфів Північного Причорномор’я і 
споріднених їм племен степової та лісостепової Євразії. Зображення тварин 
прикрашали кінську збрую, зброю, одяг, знаки влади, предмети культу і туалету. 
Тисячі зразків звіриного стилю знайдені в скіфських курганах, і всі вони 
демонструють принципову єдність сюжетного складу і манери виконання, досить 
35 
 
високі художні достоїнства, що забезпечили цьому своєрідному мистецтву 
неминуще значення в історії художньої творчості народів світу. Декоративно-
прикладне застосування скіфського звіриного стилю зумовило чудову 
пристосованість зображень до обмежених, наперед заданих площин предметів, 
високу винахідливість художників у використанні простору, побудову 
компактних композицій. 
Однак при всій декоративній умовності реальний образ звіра становить 
головний зміст звіриного стилю. З тонким розумінням натури художник виділяє, 
типізує, а часом і гіпертрофує найбільш істотне з його точки зору в тваринному: 
у оленя, лося, гірського козла – роги, вуха, копита; у барса, лева, вовка – зубасту 
пащу, ніздрі, вуха, лапи і хвіст; у орла – дзьоб, очі, кігті. При моделюванні тіла 
підкреслюються тільки провідні групи м’язів, перш за все плече і стегно. Таке 
поєднання життєвої виразності з діловим трактуванням характерних рис і пози 
тварини – найважливіша ознака скіфського звіриного стилю. [11] 
В історії майстерності скіфського звіриного стилю прослідковується три 
основні етапи його розвитку: 1) друга половина VІІ- VІ ст. до н.е.; 2) V ст. до н.е. 
й 3) ІV-ІІІ ст. до н.е. 
Початковий період характеризується впливом близькосхідних цивілізацій, 
яскравий приклад – це Скіфський комплекс Зівії. 
Після припинення походів в Передню Азію, починається другий період 
відносно незалежного розвитку. Він характеризується повним зникненням 
антропоморфних (людських) зображень. 
Третій період характеризується розвитком грецьких колоній і посиленням 
їх впливу. 
У переважному відборі тварин, наділених стрімким бігом, високим 
стрибком, потужним ударом, тонким слухом, пильним оком, як і у своєрідній 
манері, стилізації, спрямованій на виявлення цих якостей, проглядається, 
незважаючи на всю зовнішню декоративність, певний етичний і естетичний 
36 
 
ідеал, співзвучний епосу далеких походів, воєн і героїчних подвигів, – епосу, з 
якого і починається скіфська історія. До речі, саме у військовому середовищі 
зооморфні образи сприймалися (крім їх естетичних достоїнств) і як магічні 
апотропеї і талісмани, що охороняють власника, які наділяють його самого, 
зброю і коня настільки необхідними якостями. 
Скіфський звіриний стиль, як і близьке йому мистецтво кочівників 
Середньої Азії і Західної Сибірі, з’являється в другій половині VII ст. до н. е. в 
уже досить розвинених формах, не маючи безпосередніх попередників на 
основній території його поширення. Приблизно тоді ж він виявляється в районах 
перебування скіфів у Передній Азії. 
Існує багато гіпотез, що пояснюють походження скіфського звіриного 
стилю. Одні дослідники виводили його з іонійського мистецтва; інші – з 
стародавнього, на основі якого в Передній Азії оформилися, на їхню думку, як 
скіфський, так і мідійський звіриний стиль; треті – називають вихідний 
проміжний район, прикордонний з передньо-азіатськими цивілізаціями; четверті 
– допускають зв’язок з мистецтвом північних лісових народів періоду неоліту і 
бронзового віку. Однак з цих позицій важко пояснити своєрідність і глибоку 
самобутність скіфського звіриного стилю. 
Прихильники місцевих витоків в свою чергу припускають, що зооморфна 
традиція існувала і в передскіфський час, але зображення виконувалися з 
нестійких матеріалів – дерева, кістки, повсті. Саме з цих матеріалів зроблено 
багато чудових зображень тварин в мистецтві Алтаю, дуже близькому 
скіфському. Однак ті ж зображення там повторюються і в кістці, і в бронзі, 
обробка яких в той час була досить розвинена. 
Таким чином, прямої відповіді на це питання немає. Можливо, скіфський 
звіриний стиль – новоутворення періоду складання самої скіфської культури в 
VIII-VII ст. до н.е., у часи масового переходу до кочового скотарства, розвитку 
37 
 
ієрархічного поділу, значних пересувань, прямих контактів скіфів і саків з 
давньо-східними цивілізаціями. 
Можливо, процес оформлення зооморфної традиції почався дещо раніше в 
східних районах євразійських степів, і скіфи використовували перші опуси 
сакських художників. 
Класичним чином раннього власне скіфського мистецтва заслужено 
вважається золотий олень з Костромського кургану; з підігнутими ногами, 
витягнутою вперед головою, закинутими назад гіллястими рогами, він сповнений 
життя, руху, своєрідної внутрішньої експресії. Художник полонить не 
зовнішньою пластикою звіриного тіла або ретельно опрацьованими деталями. 
Він концентрує увагу на внутрішніх якостях тварини, його силі, швидкості, 
неприборканості. Декоративно вирізані роги і компактна композиція надають 
образу якусь особливу геральдичну значимість. У такій манері і техніці виконано 
більшість зображень VI ст. до н.е. з бронзи і золота. 
На початку V ст. до н.е. в скіфському мистецтві відбуваються помітні 
зміни: збагачується зооморфний репертуар; поширюються типові для місцевої 
фауни тварини: вовк, ведмідь, лось; замість примітивних фантастичних голови 
барана-птиці з’являються греко-перський орнамент і левиний грифон, замість 
традиційного барса або пантери все частіше зображується лев; з’являються ще 
нечисленні сцени боротьби звірів. 
У цьому позначається вплив іонійського мистецтва – проникненню його 
елементів в місцевий звіриний стиль сприяють утворені в грецьких містах 
Північного Причорномор’я майстерні, які виготовляли художні предмети для 
скіфських замовників. Показово, що запозичені образи і композиції піддаються 
переробці в дусі художніх принципів скіфського мистецтва. 
Декоративно-орнаментальна тенденція, спочатку властива скіфському 
звіриному стилю, отримує в цей період значний і своєрідний розвиток. При 
38 
 
стилізації зображень орнаментуються форми окремих деталей, в зооморфні 
композиції вводяться геометричні та рослинні мотиви (пальмета, розетка). 
Але особливо пишно розквітає тепер додаткова зооморфна орнаментація, 
що як би покриває вигадливим візерунком основне зображення. Завитки рогів, 
лап, хвостів перетворюються в орлині головки. В контури більшого плеча або 
стегна вписуються головки орла або лося, а іноді і ціла фігурка звіра. Не 
руйнуючи реалістичної основи образів, додатковий зооморфний візерунок, як і 
посилена орнаментація деталей, знижує життєву виразність, гасить внутрішню 
експресію, властиву архаїчним зразкам. Естетика зовнішньої краси в багатьох 
зображеннях виходить на перший план. 
В останній період IV-III ст. до н.е. відбувається схематизація і 
орнаменталізація звіриного стилю. Старі образи і мотиви трансформуються в 
орнаментальні схеми, в яких часом важко розібрати реалістичну основу. Багато 
зображень стають плоскими, переважають графічні прийоми стилізації, 
застосовуються ажурні прорізні конструкції. Живі форми звіриного тіла 
перетворюються в лінійний орнамент, гіллясті роги оленів декоруються 
рослинними пагонами, перетворюючись в пишні пальмети. Популярні парні 
геральдичні композиції. 
Сфера застосування традиційного звіриного стилю обмежується переважно 
предметами кінської збруї. В оздобленні одягу, парадного і релігійного вбрання 
вживаються сюжети і форми грецького класичного мистецтва, що стало тепер 
звичайним в побуті скіфської знаті. Еллінізація вищих верств Скіфії, широкі 
економічні і культурні зв’язки з Боспорським царством створили основу для 
появи в IV ст. до н.е. особливого греко-скіфського мистецтва, блискучі зразки 
якого (з поховань скіфських царів і знаті) отримали світову популярність. 
Зміна смаків основних споживачів художніх предметів, звуження сфери 
практичного застосування традиційних зображень в побуті призводять до того, 
що звіриний стиль відходить на другий план, втілюючи тепер орнаментально-
39 
 
декоративну тенденцію його розвитку. Можливо військово-героїчні, 
загальнонародні ідеали, що живили ранній звіриний стиль в епоху складання 
скіфської держави, посилили соціальне розшарування суспільства, і також 
втратили колишнє значення. Однак і в пізніх своїх проявах традиційний звіриний 
стиль представляє окремі зразки високої і своєрідної художньої гідності. Творчі 
можливості цього стилю ще повністю не вичерпані. Тому його швидке зникнення 
в першій половині III ст. до н.е. не можна пояснити без врахування політичних 
потрясінь, пережитих Скіфією під ударами сарматів, що встановлювали свою 
гегемонію і нову художню традицію в Північному Причорномор’ї. 
У ранньо-скіфському звіриному стилі, насамперед, зображали хижаків, 
через їх «войовничу» сутність: смерть дає їм життя, і є невід’ємною частиною їх 
виживання. Кругле вушко, довгий хвіст, агресивний оскал зображують 
представників родини котячих. Зазвичай, їх називають пантерами (іноді левами 
або барсами). Приблизно у V-IV століттях до нашої ери з’являються вовки, але 
їхніх зображень мало, як і собак. На відміну від котячих, «вовчу родину» скіфи 
не поважали.   
Доволі часто майстри зображали лосів, оленів та биків, які могли 
уособлювати міфологічну «велику священну тварину». А от свійських тварин – 
майже ніколи. Зустрічаються зображення коней, але їх відносно небагато, тому 
що найчастіше їх і прикрашали зооморфною металопластикою. Говорячи 
сучасною мовою, прикрашати зараз своє авто зображеннями автомобілю – якось 
не логічно.  
Дослідники не можуть сказати напевно, наскільки та чи інша тварина була 
поширеною серед образів скіфського світу. В кліматичних умовах України 
органічні матеріали – тканина, шкіра – майже не збереглися до нашого часу. А 
певні зображення могли зустрічатися саме на одязі, повсті, якою, вірогідно, 
декорували поховальні повозки – про це свідчать знахідки скіфського періоду в 
вічній мерзлоті. 
40 
 
У житті скіфи керувалися релігійними установками. Образи їхнього 
мистецтва відтворювали не реальну природу, а міфологічні уявлення. Але те, що 
народжувалося в голові, було для скіфів так само справжнім. 
Наприклад, популярним образом у звіриному стилі був грифон. В 
експозиції Музею історичних коштовностей України є набір прикрас для одягу 
(VII століття до нашої ери), які знайшли у кургані Переп’ятиха поблизу села 
Мар’янівки Київської області. Частина прикрас – золоті, деякі – срібні з 
позолотою. Такі самі зображення грифона зустрічаються в Іонії (область у Малій 
Азії), яка була частиною грецького світу. А до греків цей образ прийшов з Ассирії 
та Вавилону, де існував давно, хоч і втілювався дещо інакше і мав інше значення. 
У наборі прикрас з Переп’ятихи є зразок, ймовірно, грецького майстра, який 
копіювали скіфи (детально, але додаючи щось своє). В кінських обладунках коня 
(збруї), даний образ фантастичного грифону також часто використовували як 
фігурні бронзові бляшки – виконані в зооморфному стилі пряжки, що 
застосовувалися як з’єднуючий ремінний елемент, а також – в декоративних 
цілях (накосники, налобники, нащічники, ремінні розподільники тощо). По 
неймовірній кількості знахідок збруйних бляшок-грифонів за останні 2 
десятиліття (з появою доступних металошукачів) можна зробити висновок, що 
скіфи надзвичайно поважали даний міфічний образ, і, прикрашаючи ним своїх 
коней, намагалися в такий спосіб «передати» своєму скакуну спритність і виразну 
агресивність цього птаха. Стародавній «тюнінг» тодішнього основного засобу 
пересування виглядав і розумівся саме таким чином. 
Фантастичними для скіфів Причорномор’я були популярні в звіриному 
стилі леви та пантери. Ці тварини реальні, але на тій території не водились і не 
водяться. Юрій Полідович вважає, що ці образи скіфи також запозичили у греків. 
І вони також пов’язані з Азією, а саме – з давнім Іраном. 
Образи хижих котячих були не надто важливими для греків, на відміну від 
персів. Насамперед це стосується династії Ахеменидів, яка панувала у VI-IV 
41 
 
століттях до нашої ери на території від Центральної Азії до Егейського моря. 
Представники цього державного утворення, як і скіфи, говорили 
давньоіранською мовою, у них були подібні релігійні уявлення. Тому ідеї, які 
з’являлися в перській культурі, згодом підживлювали скіфську. Водночас 
Ахемениди використовували символи Ассирії та Вавилону. 
Скіфи асимілювали образ пантери в своєму мистецтві (можливо 
територіально використовувався образ барса), часто використовуючи його в 
золотих і бронзових виробах. Так стилізована пантера нерідко виконувалася як 
закінчення ручки скіфських дзеркал, символізуючи котячу грацію й красу. Сцени 
шматування пантерою свійських або «мирних» тварин часто зображалися на 
скіфській металопластиці, предметах посуду і побуту (глеки, казани, гребінці, 
збруйні бляшки, зброя і т.д.). Пантера є елементом «нижнього світу», 
уособленням неминучої смерті, сили та спритності, а також символом 
безстрашшя і войовничості. З VII по V ст. до н.е. (до греко-еллінської епохи 
золота), бронзові бляшки в канонічному вигляді голів пантер або левів часто 
використовувалися як ремінні елементи збруї. Свідченням цього є їх помітний 
відсоток серед археологічних здобутків сучасного часу: близько 30% серед 
подібної металопластики. 
Часом скіфи зображали істот, наче і реальних, але з рисами кількох тварин. 
Завдяки цьому дослідники можуть десятиліттями сперечатися, хто перед ними – 
і навряд чи колись отримають однозначну відповідь. 
Наприклад, у кургані поблизу хутора Шумейки неподалік села Вовківців, 
що на сучасній Сумщині, знайшли золоту прикрасу портупеї у вигляді довгоногої 
тварини (датується VI століттям до нашої ери). Різним науковцям вона нагадує 
різне: лосеня, віслюка, зайця, якесь копитне. Думка про копитне виникає через 
характерну для таких тварин позу з підігнутими ногами. Проте лапи зроблені 
півкільцями – так зазвичай зображали лапи хижаків. Мордочку утворюють два 
рельєфні овали, що в деяких дослідників викликає асоціації з лосем. Проте це 
42 
 
доволі характерно для зображення тварин у ранньо-скіфському стилі. Це не 
видова, а стилістична ознака. Асоціація із зайцем виникає через довгі вуха 
тварини. 
Іноді важко відрізнити – перед вами людина чи тварина. Наприклад, образ 
на золотих прикрасах вузди, датований IV століттям до нашої ери, тобто з 
вагомими грецькими впливами. Артефакт знайшли в кургані поблизу тих же 
Вовківців. Зображення розташоване в кількох площинах. Зверху істота нагадує і 
людину, і тварину: великі очі, щось подібне на великі вуха, між якими шерсть, 
знизу – грива. Існує думка, що так зобразили Геракла в шкурі вбитого ним 
Немейського лева. Якщо подивитися збоку, виникає образ фантастичної істоти: 
це двоголове створіння з лапами хижака, крилами та хвостом наче з риб’ячою 
лускою. У цьому хвості нібито проглядається ще якась істота, але важко 
визначити, хто саме: видно лише око, подобу довгого вуха та морди. 
Згадка про Геракла не випадкова. За однією з легенд саме від сина цього 
давньогрецького героя (якого так і звали – Скіф) ведуть свій рід скіфські царі. 
Геракл увійшов до міфології скіфів, хоча і був переосмислений. Таке 
переплетення культур скіфів і греків можливе через певну спільність на рівні 
сенсів та релігії.  
Біологи намагаються знайти у скіфських образах видові ознаки конкретних 
тварин. Наприклад, Юрій Полідович згадує дослідження про гірського козла. 
Такий образ був популярним у Центральній Азії та на території Сибіру з 
кам’яного віку, а з часом почав замінюватися зрозумілішим степовикам образом 
джейрана або сайгака – степової антилопи. Скіфських зображень цих тварин 
доволі багато на території сучасних Монголії, Казахстану, Туви, а в Україні їх 
можна перерахувати на пальцях. Хоча степові антилопи зустрічаються в наших 
широтах, отже, по ідеї, мали б бути знайомі скіфам. Проте біологи, які 
досліджують рештки тварин, знайдених під час розкопок, стверджують, що 
решток сайгаків дуже мало. Це може бути пов’язано з тим, що такі тварини 
43 
 
живуть у посушливіших умовах, ніж ті, що були тут понад дві тисячі років тому. 
Власне, розквіт причорноморського степу припадав на V–IV століття до нашої 
ери, тому що тоді тут були сприятливі умови для розвитку скотарства. А 
джейранам і сайгакам там було не надто комфортно.  
У звіриному стилі пізніших часів, з грецькими впливами, поширена сцена 
шматування. Один із перших відомих прикладів такого зображення – золота 
прикраса сагайдака (футляра для стріл), датована початком V століття до нашої 
ери. Витвір цікавий тим, що серед персонажів є змія, яка у звіриному стилі 
зустрічається дуже рідко. Також є численні зооморфні перевтілення, коли 
частина тіла тварини перетворюється на частину або образ іншої тварини. 
Наприклад, роги оленя вгорі – це водночас голови хижих птахів. Довгий хвіст 
оленя завершується голівкою птаха. Голівку птаха можна розгледіти і в щелепі 
хижака, який кусає оленя за груди. 
 Прикраса насичена символікою. На оленя нападають три тварини: 
чотирилапий хижак, змія та птах, які, ймовірно, уособлюють верхній, середній та 
нижній світи. Олень, відповідно, може бути сакральною жертвою.  
Прикрасу знайшли в кургані, що знаходився на колишньому кордоні 
Боспорського царства, це на сході Криму. Вірогідно, грецький майстер долучався 
до створення образів, але за сенсами та композицією вони скіфські. Дослідники 
знаходили й інші подібні зображення, але вони виготовлені набагато пізніше – 
через 200 років. 
У V столітті до нашої ери звіриний стиль дуже трансформується через тісну 
взаємодію скіфів і греків. Як у прикладі зі сценою шматування, з’являються 
вироби, в яких ідея та образи скіфські, а виконання, стиль та техніка – грецькі. 
Центром впливу греків на скіфську культуру була Боспорська держава (зі 
столицею Пантікапеєм – територія сучасної Керчі), яка об’єднувала багато міст-
колоній. Найвідоміший приклад скіфо-еллінської взаємодії – пектораль із 
Товстої Могили, датована IV століттям до нашої ери. 
44 
 
РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ ПРЕДСТАВЛЕНОГО ЗВІРИНОГО СТИЛЮ В 
МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЯХ УКРАЇНИ ТА СВІТУ ТА ЙОГО РОЛІ У 
КОНТЕКСТІ ВИСТАВКОВОГО ДИСКУРСУ 
 
3.1. Значення скіфського золота: трактування та міфологія 
Варто почати з того, що у скіфів склався цілий культ золота. Аурум активно 
застосовувався у побуті, передусім, скіфською знаттю. Їм прикрашали всі 
предмети одягу, взуття, зокрема військову амуніцію, кінську збрую. 
Золото вважалося символом багатства, влади та, що найголовніше, вічного 
життя. Скіфи намагалися ним покрити більшу площу свого тіла. З цією метою 
майстри розробили навіть спеціальну технологію – ручну витяжку золотої 
фольги та карбування з оригінальними зображеннями. 
Задля виготовлення коштовних речей, якими користувалися скіфи, давні 
майстри використовували найрізноманітніші технологічні прийоми. Переважала 
обробка метала холодним способом (прокат, кування, карбування, тиснення, 
басма, витягування, волочіння, металопластика, аплікація, шліфування та ін.), 
проте застосовувалося і паяння, лиття, скань, зернь, а також золотіння срібних 
виробів та нанесення емалей.  
Техніка створення зооморфних образів різнилася залежно від матеріалу, з 
якого виготовлялися речі, та їхнього призначення. Більшість золотих виробів 
використовувалася для оздоблення парадної зброї, одягу, чаш, тобто 
призначалася для розміщення на площині. Тому зображення тварин витиснене із 
листового золота. Деякі речі, а також окремі деталі із золота виготовляли у 
вигляді фігурок тварин чи їхніх частин шляхом литва, тому вони мають вигляд 
скульптурок чи високого рельєфу.  
Під час кочування скіфи зав’язували торговельні, політичні та культурні 
відносини з грецькими містами-колоніями Північного Причорномор’я. 
Вважається, що саме греки вплинули на автентичність скіфських прикрас, 
45 
 
передали скіфам передові ювелірні технології. А скіфи привнесли до ювелірної 
справи свій унікальний звіриний стиль, змусивши працювати на себе майстрів 
Передньої Азії. Таким чином у другій половині VII століття в ювелірному 
мистецтві відбулося злиття двох художніх стилів – скіфського та грецького. 
Скіфські тварини (орли, олені, хижаки) з’явилися на діадемах, підвісках, 
нагрудних прикрасах-пекторалях. 
Особливості скіфської ювелірної справи 
Скіфи ставилися до золотих прикрас як до чогось божественного, 
магічного. Яскраві відблиски золота були оберегом у боях. У скіфів переважали 
підвіски, нагрудні прикраси, на яких зображували голови тварин. Скіфи 
намагалися помістити на собі якомога більше золота, тому всі прикраси були 
масивними та дещо грубуватими. 
Спочатку золоті вироби виготовлялися тільки для верхівки, а 
простолюдини носили в основному бронзу. Кожен виріб ніс у собі певний сенс. 
Золоті знахідки скіфів славилися багатогранністю візерунків та яскравістю 
образів. Чоловічі прикраси мали войовничий характер і були пов’язані із 
завоюваннями, хижими тваринами. Останні завжди зображалися в русі чи збоку. 
Символізуючи тотемних предків, вони представляли різних духів і грали роль 
оберегів. 
Ймовірно, скіфи видобували золото з родовищ у Північному 
Причорномор’ї. Скоріше за все, давні народи отримували аурум шляхом 
промивання річкових відкладень. Спосіб простий і не вимагає особливих 
навичок. Поклади ауруму знаходили у кристалічних гірських породах Приазов’я 
та у пісковиках-сланцях Донецького кряжу. 
Значення скіфського золота: трактування образів та міфологія 
Золото для скіфів було символом безсмертя. Цар-воїн, прагнучи посилити 
свою силу, намагався якнайбільше оточити себе золотими предметами та 
прикрасами. Золото уособлювало чоловічу енергію «янь». Всі предмети та 
46 
 
атрибути, які стосувалися воїна-жерця, виготовлялися цілком із золота, або 
щедро ним прикрашалися. 
На відміну від осілих культур – еквівалента рослинного початку, кочівники 
свідомо розвивали символізм тварини, який проявився у дусі боротьби чи руху. 
Саме тому звіриний стиль у скіфських золотих прикрасах вирізняється яскравою 
динамікою сюжетів. На багатьох виробах зображені цілі сюжетні лінії (бігу, 
битви, етапів життя певних особистостей). 
За змістом більшість зображень на цих предметах пов’язані зі скіфськими 
космогонічними та ідеологічними концепціями. Так, на кубку з кургану Куль-
Оба представлені сцени міфа про трьох синів скіфського першопредка: два 
старших брати зображені в той момент, коли вони заліковують рани, отримані 
внаслідок невдалого натягування тятиви батькового лука, а молодший з луком.  
Яскравим прикладом таких можуть служити пектораль з Товстої Могили і 
амфора з Чортомлика, Шумейківський Меч (прикрашеного вертикальним рядом 
семи фігурок пантер з опущеними вниз лапами. Єдина різниця між ними і 
скіфським зразком полягає в тому, що кінці лап не кільчаті, а кігтисті.  
Образ тварини, в порівнянні з ранніми прототипами, тут дещо деградував. 
Пропорції тіла інші з видовженими лапами, худим тулубом маленькою голівкою, 
ніздрі або не виражені зовсім, або намічені групкою поперечних рубців. До цієї 
групи можна віднести і золоті бляшки в вигляді пантер на колчанах з Вітової 
могили, гребінь з Солохи, предмет невідомого призначення з Братолюбського 
кургану тощо. Головною стилістичною «новинкою» було зображення хижаків з 
пазуристими лапами і пащею з вираженими зубами. 
В цілому, період впливу грецького мистецтва не несе в собі однобічних 
змін, з одного боку поява великої кількості антропоморфних зображень може 
свідчити про зменшення сакрального значення зображення тварин, однак 
виділяється велика кількість зображень символічного поділу світу. [35] 
47 
 
 Розглянемо найвизначніші археологічні знахідки скіфського зооморфного 
стилю, та спробуємо описати їх значення для культури того часу. 
 
Пектораль 
Вінець скіфського ювелірного мистецтва – нагрудна пектораль, яка є 
матеріалізованим втіленням скіфських уявлень про всесвіт-універсум. Знайшли 
її під час розкопок скіфського кургану «Товста Могила», розташованого поряд зі 
станцією Чортомлик (Дніпропетровська область). Сьогодні ювелірна прикраса 
зберігається у Скарбниці Національного музею історії України у Києві та 
належить до Історичного фонду дорогоцінних металів та каміння держави. 
Латинське слово «пектораліс» означає «нагрудний». Проте не кожну 
нагрудну прикрасу називали пектораллю, а лише ту, що її мали право носити, 
скажімо, єгипетські фараони, римські імператори, найвищі сановники у 
стародавньому світі. Незвичайна краса і виняткова цінність пекторалі з Товстої 
Могили свідчать про могутність Скіфського царства. Дотримуючись певної 
обережності в датуванні знахідок у скіфському некрополі на території України, 
археологи все ж пов’язують скарби Товстої Могили (крім пекторалі, експедиція 
Мозолевського знайшла у бічних похованнях чимало золотих прикрас цариці-
скіф’янки, воїнів-охоронців, слуг, убитих і похованих разом з царем) з IV 
століттям до н. е. і зокрема з добою царя Скіфії Атея. Пектораль виготовлена із 
золота високої 958 ї проби, має чистий сонячний колір. Композиційно це три 
ріжкоподібні яруси, з’єднані між собою скрученими «ланцюжками» золотих 
порожнистих трубочок. 
48 
 
 
Мал. 3.1.1. Скіфська пектораль. Джерело : De Krim. Goud en geheimen van de 
Zwarte Zee, Allard Pierson Museum Series volume 4, 35. 
 
Багатофігурна композиція зі складними візерунками свідчить про високий 
рівень тогочасної ювелірної майстерності. Пектораль була створена шляхом 
спайки окремих фігур/елементів та поділена на три яруси. У центрі нижнього 
ярусу – сцени боротьби коня з грифонами (міфічними крилатими істотами). 
Поруч – поєдинок кабана та оленя з леопардом і левом. Далі – гонитва собаки за 
зайцем. По краях виріб завершується кріпленням у формі голів левів. 
За однією з версій, знаменита пектораль була виготовлена в майстернях 
Афін або Пантікапея на замовлення скіфської знаті (у другій чверті IV століття 
до н. е.). 
49 
 
Вона являє собою ажурний золотий нагрудник з чотирьох витих джгутів, 
закріплених на кінцях ажурними обоймами та левячими головами. Між джгутами 
розміщено місяцеподібні пластини; центральне місце у верхньому ярусі 
займають постаті напівоголених чоловіків, які розтягують за рукави одяг з 
овечого хутра, вірогідно, закінчуючи його шиття. З давніх-давен у багатьох 
народів була поширена віра в магічні властивості овечого руна. Воно було 
символом родючості, багатства, благополуччя. Водночас можна припустити, що 
ця сцена є відображенням новорічного ритуалу як уявлення про регулярне 
оновлення природи, про присутність у природному циклі впорядкованого й 
хаотичного начал, життя і смерті. 
Обабіч них зображено самок домашніх тварин з приплодом, а між ними – 
дві фігурки скіфських юнаків – один доїть вівцю, а другий затикає амфору, в яку, 
можливо, злите надоєне молоко. З обох боків композицію завершують 
зображення птахів. Середній ярус заповнений примхливо вигнутими паростками 
аканфу, на яких сидять п’ять птахів – один у центрі й по два з боків. Зображення 
рослинних паростків у середній частині пекторалі можна розглядати як втілення 
«світового дерева» – головного елемента, який зв’язує верхній і нижній яруси, 
тобто «цей» і «інший» світи. Таке припущення підтверджується й тим, що там 
зображено паростки саме аканфу, рослини, яка досить часто символізує «світове 
дерево». [29] 
Цікавим є набір та послідовність фігурок живих істот у верхньому ярусі: 
людина, кінь, корова, вівця, коза. За ведійськими уявленнями цей ряд є п’ятьма 
елементами, котрі втілюють п’ятичленну горизонтальну модель всесвіту-
універсуму. 
У нижньому ярусі тричі повторюється «сцена терзання» коня парою 
грифонів; ліворуч і праворуч від них розміщено хижаків, які шматують оленя та 
кабана. Цей ярус завершується фігурками собаки, що переслідує зайця, та пари 
коників. 
50 
 
Просторові співвідношення між верхнім і нижнім ярусами являють собою 
одночасне втілення двох опозицій: верх – низ, людське – чуже людині, домашнє 
– дике, реальне – фантастичне, життя (народження) – смерть. Усі ці 
протиставлення становлять типову бінарну модель універсуму: «цей світ» і «світ 
інший». «Цей світ» зображений на пекторалі у вигляді зони, населеної людьми, і 
реальних істот, тоді як чужий, «інший світ» населений фантастичними істотами; 
«цей світ» – світ живих, світ народження, «інший» – царина смерті; «цей світ» 
організований і впорядкований, «інший» – зона хаосу, яка лежить поза людською 
сферою, тобто є неосвоєним простором. Мотив терзання в нижньому ярусі 
метафорично означає смерть заради народження, заради підтримки сталого стану 
світоустрою (тварини, яких шматують, гинуть, щоб міг відбутися акт 
народження, втілений у зображеннях верхнього ярусу). Таке тлумачення 
підтверджується й археологічно. У ході розкопок у «Товстій Могилі» також 
знайшли близько 600 золотих прикрас, серед яких золотий меч із зображеннями 
домашнього коня, дикої свині та благородного оленя, тобто саме тих тварин, що 
зображені у сценах терзання в нижньому ярусі пекторалі. 
 
Золотий гребінь  
В урочищі Солоха між селищами Велика Знам’янка (Запорізька область) та 
Верхній Рогачик (Херсонська область) було виявлено ще один шедевр скіфів – 
золотий гребінь. На ньому зображено сцену бою трьох скіфів. Гребінь 
складається з 19 зубців, які завершуються горизонтальним фризом із фігурами 
левів. Центральна фігура композиції – вершник у обладунках. 
51 
 
 
Мал. 3.1.2. Золотий гребінь з кургану Солоха. поч. IV ст. до н. е. (ймовірно, 
виготовлений на замовлення древніми греками). Вивезений з території України 
до РФ. Джерело : De Krim. Goud en geheimen van de Zwarte Zee, Allard Pierson 
Museum Series volume 4, 76. 
 
Солоха – курган скіфського царя чи багатого вельможі. Експедиція 
сходознавця та археолога Миколи Веселовського у 1912 році виявила його на 
лівому березі Дніпра неподалік Кам’янки-Дніпровської. Веселовський добре 
знався на стародавніх курганах і вважався найкращим фахівцем народів часів 
залізного віку в Російській імперії. 
52 
 
У кургані Солоха експедиція знайшла дві могили. Усипальниця жінки була 
розграбована, але поховання чоловіка чомусь залишилося недоторканим. У 
ньому також лежали скелети зброєносця, слуги, конюшого та п’ять коней. Воїн 
був у обладунках, поруч із ним поклали бронзовий шолом та золотий гребінь. 
На гребені зображено бій трьох скіфів. Крайній праворуч щойно втратив коня і 
тепер веде бій пішим. Шансів мало. Проти нього – вершник у дорогому 
пластинчастому обладунку та грецькому шоломі. На допомогу вершнику 
поспішає рядовий воїн із коротким мечем та щитом. 
Чоловіки переважно носили каблучки з зображенням захисних символів, 
поясні пряжки, нагрудні пластини. У жіночих аксесуарах простежується 
грецький вплив. Вироби відрізняються тонкими, витонченими лініями та 
філігранними візерунками. 
Сучасні археологи продовжують пошуки унікальних артефактів скіфської 
доби. Нові знахідки вкотре підтверджує тезу про те, що скіфські прикраси за 
своєю художньою формою не мають собі рівних серед степових культур усіх 
епох. 
В 2021 році на Мамай-горі (на березі Каховського водосховища) археологи 
знайшли золотий скіфський меч (акінак), амфори та прикраси. Усі знахідки 
вирушили до місцевого музею міста Кам’янка. 
Окрім того, на території Кіровоградської області зафіксовано майже 5000 
пам’яток археології. Переважна більшість – це скіфські кургани. 
З останніх знахідок – скляні амфороподібні підвіски, знайдені в Котельві 
Полтавської області. 
Крім цього, під час розкопок у смт. Котельва було знайдено близько 40 
предметів скіфської епохи: наконечники стріл, керамічні горщики та прядки. 
Розкопки сучасних вчених – вдала можливість просунутися у дослідженнях 
життя наших предків. Хочеться вірити в те, що відкриття археологів гідно оцінять 
нащадки та вбережуть золоті артефакти від подальшого знищення. [5]  
53 
 
Горит зі сценами життя Ахілла. Мелітопольський курган 
 
Мал.3.1.3.  Горит зі сценами життя Ахілла. Мелітопольський курган, Запорізька 
область. Джерело : De Krim. Goud en geheimen van de Zwarte Zee, Allard Pierson 
Museum Series volume 4, 41. 
 
Навесні 1954 р. житель Мелітополя (Запорізька область) копав колодязь у 
дворі свого будинку, розташованого у так званій Юрівці, де ще на початку 
століття було кілька великих курганів. Раптом він провалився в підземелля. Там 
чоловік знайшов кілька золотих пластин і повідомив про це співробітників 
місцевого музею. 
Експедиція Академії наук УРСР одразу визначила, що це катакомба 
великого скіфського кургану (заввишки 6 м, діаметром 40 м) із багатим 
похованням IV ст. до н. е. 
Там археологам вдалося знайти близько чотирьох тисяч золотих 
аплікаційних пластин із різноманітними антропоморфними, зооморфними й 
54 
 
рослинно-геометричними зображеннями – свідчення надзвичайного багатства 
похованих тут людей, залишки поховальної колісниці, 11 амфор, бронзовий казан 
тощо. 
Та головна знахідка була попереду – у невеличкій схованці, лише 20 см 
завглибшки, якої не помітили грабіжники. Олексій Тереножкін, котрий очолював 
експедицію, в листі до дружини писав: «Відкриваємо дедалі більше, вже видно 
частини прекрасного грецького орнаменту у вигляді пальмет, рослинних пагонів. 
Припускаємо, що це справжнє окуття горита (футляра для лука і стріл). Грифони, 
які шматують якусь тварину. Зверху горита – ряди неприкріплених квадратних 
бляшок із зображенням скіфа, котрий п’є з ритона перед богинею. Збоку багато 
якоїсь тонкої бронзи. Все це не сон, а дійсність, реальність». 
За свідченнями давніх авторів, скіфський лук мав велику дальність польоту 
стріли. Особливо цінним є напис із Ольвії про те, що її громадянин Анаксагор, 
син Демагора, «пустив стрілу» на відстань понад 520 м. Припускають, що цей 
постріл був зроблений зі скіфського лука, дуже поширеного тоді в державах 
Північного Причорномор’я. 
За весь час розкопок скіфських курганів знайдено чотири ідентичні золоті 
окуття горитів, які дослідники датують 340-320 pp. до н. е. Найкраще зберігся 
горит із Мелітопольського «царського» кургану. 
Шкіряні або дерев’яні горити призначалися для лука і стріл, їх носили біля 
лівого стегна, прикріплюючи до пояса. Для них виготовляли окуття, прикрашені 
спереду і з боків. Лук укладали в горит дугою вниз. 
Такий тип окуття елліни спеціально розробили з урахуванням форми 
скіфських горитів, що відрізнялися від власне еллінських. Золоті, іноді срібні з 
позолотою торити з численними барельєфами належали переважно скіфським 
вождям або навіть царям. 
На золотих окуттях горитів «чортомлицької серії» наявні окремі епізоди з 
життя Ахілла під час його перебування на острові Скірос у царя Лікомеда. Вдало 
55 
 
відтворено емоційність деяких героїв, що зближує цей твір торевтики зі 
скульптурними фризами й монументальним живописом періоду високої класики 
й раннього еллінізму. 
Центральна двоярусна композиція горита, що має сюжетний, конкретно-
міфологічний характер, – рідкісний приклад «живописного» рельєфу, який 
з’явився в елліно-скіфському мистецтві у другій половині IV ст. до н. е. 
Найчастіше його застосовували у багатофігурних динамічних сюжетах, прагнучи 
зобразити людські фігури у складних ракурсах, створити відчуття перспективної 
ілюзії. Для нього характерні глибинне розкриття простору з пейзажними й 
архітектурними деталями, живописне трактування драпірування, відсутність 
принципу ізокефалії (розташування голів на одному рівні). 
У композиції все підпорядковано єдиному змісту – відтворенню тих сцен 
із життя Ахілла і Деїдамії на острові Скіросі, котрі найбільше імпонували 
художникові й завдяки яким він втілив своє розуміння долі людини – чоловіка і 
батька, дружини, їх нерозривність. Можливо, на цю тему була трагедія, оскільки 
зображені на гориті сцени більше нагадують трагедійні, ніж міфологічні. Як у 
театральному спектаклі, зміст однієї сцени переходить у зміст іншої, варто лише 
об’єднати їх, що і зробив торевт у своєму творі. 
Сюжетна канва – життя Ахілла на острові Скірос, практично не 
змінювалася на багатьох творах мистецтва (монументальному живописі, 
торевтиці, римських саркофагах). Проте оцінка подій, пластична інтерпретація 
міфу іноді радикально мінялися залежно від функцій і місця створення твору, від 
уявлень і світогляду митців і замовників. 
Майстер мелітопольського горита створив послідовний опис окремих 
моментів життя Ахілла на острові Скірос, об’єднавши їх у сюжетні сцени, із 
наперед визначеною символікою та ідеєю про неминучість долі воїна-героя. 
Композиція верхнього ярусу за всіма ознаками має завершену форму. Вона 
складається з чотирьох чітко скомпонованих сцен, тематично і стилістично 
56 
 
пов’язаних із головним персонажем – Ахіллом: герой учить свого маленького 
сина Неоптолема стріляти з лука; засмучений і наляканий Неоптолем розповідає 
матері й няньці про раптову появу незнайомих людей (посольську місію на чолі 
з Одіссеєм); зустріч Ахілла й Одіссея; відчай дружини героя Деїдамії, котру 
стримує нянька й один із послів (можливо, старий, мудрий Нестор), після згоди 
Ахілла взяти участь у Троянській війні. 
Зовсім інакше виконаний нижній фриз: дружина Лікомеда заспокоює своїх 
дочок; розмова ахейських послів з Ахіллом у присутності Лікомеда; засмучена 
Деїдамія з останнім даром для Ахілла. На відміну від попереднього ярусу, фігури 
по краях повернуті обличчям до країв горита, що свідчить про незавершеність 
композиційного вирішення цього фриза. 
Двоярусну композицію виконано у тривожному ритмі, вона здається 
завершеною картиною, де окремі сцени підпорядковано розкриттю однієї ідеї. 
Саме таке сприйняття надає найбільшої визначеності ідейно-образному 
розумінню сюжету. Деякі відмінності в зображенні одного й того самого героя не 
принципові, швидше, випадкові. Так, для Ахілла характерне благородство 
пропорцій сильного, майже повністю оголеного тіла, чуттєва, але ідеалізована 
краса. Він зосереджений на розв’язанні доленосного питання: жити довго, тихо й 
щасливо чи, здобувши славу героя, загинути молодим. 
Образ Деїдамії динамічніший, насичений трагізмом і безутішністю, 
особливо в останній, четвертій сцені верхнього ярусу. Контури фігури прекрасно 
відтворюють рух героїні, підкреслений глибокими, розкиданими в різкому пориві 
складками одягу. Вперше й востаннє образ жінки отримав таке психологічне 
трактування в творах торевтики зі скіфських курганів. Усі діючі персонажі на 
обкладках горита охоплені суперечливими почуттями, зовнішність кожного 
своєрідна й індивідуальна. 
Найближчими аналогіями парадних золотих горит «чортомлицького типу» 
є срібний горит із кургану Карагодеуашх на Кубані й ідентичні йому золоті 
57 
 
обкладки з гробниці Філіппа II Македонського у Вергині із зображенням взяття 
Трої. Ці поховання датують 350-320 pp. до н. е. Тому й парадні золоті горити 
«чортомлицького типу» відносять до 340-320 pp. до н. е. Можна припустити, що 
їх спеціально зробив еллінський митець, який добре їх знав, запрошений 
боспорським царем Перисадом І у Пантікапей. Ким він був за походженням, з 
якого античного центру прибув у столицю Боспорського царства, так, напевне, й 
залишиться таємницею. 
Цікаво також, що спонукало боспорського царя піднести чотирьом 
скіфським вождям однакові дорогі дари. Відомо, що скіфські лучники служили в 
найманому війську боспорських царів, в екстремальних ситуаціях скіфські вожді 
допомагали їм у війні з ворогами. Тому не виключено, що в одній із 
найважливіших переможних війн Перисада І, правителя “всієї землі між 
крайніми кордонами таврів і кордонами Кавказької землі”, брали активну участь 
загони скіфських лучників. Їхніх вождів потім було поховано в курганах, де 
знайдено золоті обкладки горитів. 
Зі знахідкою з Мелітопольського кургану пов’язаний іще один цікавий 
момент. Усупереч існуючій “традиції”, її не передали до Державного Ермітажу. 
Разом з іншими шедеврами вона стала основою фонду Музею історичних 
коштовностей України. 
 
Срібна Чаша. Гайманова Могила, Запорізька область 
У 1970 році вчені Інституту археології АН УРСР поспішно досліджували 
кургани на землях, якими планувалося провести зрошувальні канали. Великий 
скіфський курган Гайманова могила стояв біля села Балки Василівського району 
серед п’яти десятків менших.  
Найвідомішою знахідкою стала срібна чаша із позолотою. На ній 
зображено шість скіфів. Двоє розмовляють, вони в парадному одязі, з батогом і 
булавою в руках – вожді. Зі зворотного боку старший чоловік передає щось 
58 
 
молодому. У цьому вбачають сюжет із епосу або фіксацію важливої події, 
наприклад, укладання договору між племенами. Під однією ручкою поміщений 
літній воїн, що стоїть навколішки. Скіф під іншою п’є нерозбавлене вино з 
бурдюка. Цьому кочівники навчили греків, які зазвичай розбавляли вино водою.  
 
Мал. 3.1.4. Гайманова Чаша. Джерело : Полідович Ю. Б. Меч з Товстої Могили // 
Археологія і давня історія України: збірник наукових праць Інституту археології 
НАНУ. – 2015. – Вип. 2 (15). – С. 124–139. [34] 
 
Меч-акінак. Курган Товста Могила, Дніпропетровська область.  
Часом, визначні археологічні знахідки трапляються випадково. Через те, 
що зовні скіфські кургани нагадують пагорби природного походження, їх 
дослідники часто не встигали за грабіжниками. В радянські і царські часи через 
брак технологій витрачалися величезні кошти на розвідку і, в разі успіху – 
подальше дослідження курганів. Щоб визначати штучні насипи, радянський 
археолог Олексій Тереножкін винайшов метод ручного буріння. Якщо у 
59 
 
свердловині знаходять глину, у пагорбі може бути скіфська гробниця. 1964-го 
року в кургані неподалік Нікополя пробурили дві свердловини. Обидві виявилися 
порожніми. Після цього Товсту Могилу почали вважати звичайним пагорбом. 
Наступного року після виявлення чаші в Гаймановій могилі, 1971-го, Борис 
Мозолевський вирішив ще раз дослідити Товсту. Він зробив ще дві свердловини, 
але отримав той самий результат. Мозолевський не здався і пробурив третю, яка 
виявилася надзвичайно вдалою, і за місяць очолив розкопки кургану: він 
натрапив на багату погребальну камеру вельможного скіфа. 
 
Мал. 3.1.5. Золотий меч-акінак з кургану Товста Могила. Джерело : Полідович 
Ю. Б. Меч з Товстої Могили // Археологія і давня історія України: збірник 
наукових праць Інституту археології НАНУ. – 2015. – Вип. 2 (15). – С. 124–
139. [34] 
 
У похованні скіфського вождя знайшли скелети слуг і коней, зброю, посуд, 
понад 600 прикрас та короткий залізний меч-акінак із золотою рельєфною 
60 
 
рукояттю 4-го століття до н.е. Золоті піхви меча прикрашають зображення 
крилатих левів, оленів, коней та орлів. Такі мечі дозволяють простежити зв’язок 
скіфів із Передньою Азією, звідки зброя прийшла до Північного Причорномор’я. 
Ніжні розкішно оздоблені у звіриному стилі. 
Меч має ефес (руків’я) з округлим навершям та підтрикутним перехрестям. 
Клинок – двосічний, у формі витягнутого трикутника, ажурний у верхній третині. 
Цей тип скіфських мечів був надзвичайно поширений у IV столітті до н. е. 
Ажурність та унікальний золотий декор свідчать про те, що він був парадним. 
Ефес меча з обох боків плакований золотими пластинами із карбованими 
зображеннями. Кругле навершя прикрашене зображенням оленя, а руків’я – 
сценами нападу левиці на цапа. Левиця, на погляд сучасної людини, є незвичною: 
окрім вимені має ще й гриву. Але серед давніх жителів Північного 
Причорномор’я побутувало уявлення, що левиця, як і лев, має гриву, адже цих 
хижаків вони ніколи не бачили. 
Найзагадковішим є зображення на перехресті меча: грецький бог Пан в 
оточенні двох цапів грає на сиринзі – багатоствольній флейті. Зображення за 
всіма ознаками суто грецьке, навіть без натяку на стилізацію або підлаштування 
під скіфські смаки. Але як могло статися, що зображення цього грецького бога 
розмістили на мечі? Адже Пан жодним чином не був пов’язаний ані зі зброєю, 
ані з воєнними звитягами. Хоча, коли справа доходила до того, щоб боронити 
своїх улюбленців, він міг за них постояти. Пан вже одним своїм диким виглядом, 
велетенськими розмірами, які за потреби неймовірно збільшувалися, та 
громоподібним голосом і сміхом обертав ворогів у ПАНіку – боязку, зрадливу 
втечу з полю бою. А ось зброя – меч, спис, щит, лук – то її ніколи не було поряд 
з цим грецьким богом. 
У скіфів було дуже шанобливе ставлення до меча, скіфською мовою – 
акінака. Для них це був кумир – предмет-символ бога війни. Геродот називає 
цього бога грецьким ім’ям Арес, але не наводить його скіфське наймення, як це 
61 
 
він робить щодо інших богів. Вважається, що давньогрецький історик його 
просто не знав, бо скіфам було заборонено називати ім’я бога війни чужинцям. 
Адже тільки цьому богові сини степу споруджували олтарі, на верхів’ї яких 
встромлювали залізний меч-акінак. І молилися мечу, як богові, щоб дарував 
перемогу над ворогами, щоб укріплював бойовий дух воїнів, а жінкам дарував 
синів – майбутніх захисників своєї родини та землі. Молитви скіфи підсилювали 
щедрими жертвоприношеннями всілякої худоби та найвищою жертвою – 
людською! І тільки бог війни міг удостоюватися такої високої честі. 
Меч-акінак, встромлений у верхівку олтаря, був сакральним центром 
всесвіту, Світовим Деревом, уявною віссю, що в момент ритуалу пронизувала, 
об’єднуючи в єдине ціле горішній світ богів, людський світ та підземний. Здавна 
такі священні предмети було прийнято декорувати відповідними символами та 
образами. Один з таких – дикий цап. Бачимо зображення пари цих тварин в декорі 
мечів з таких відомих скіфських пам’яток, як Мельгуновський та Шумейківський 
кургани, а також і з Товстої Могили. 
Бога війни і перемоги давні іранські народи, одним із яких були й скіфи, 
уявляли по-різному. За «Авестою», бог Веретрагна міг постати у вигляді воїна, а 
міг набути рис різних звірів: вепра, коня, верблюда чи навіть цапа. А як відомо, 
греки уявляли собі Пана напівлюдиною-напівцапом. Таким ми бачимо його і на 
перехресті меча з Товстої Могили. [27] 
 
3.2. Значення та сприйняття експонатів звіриного стилю скіфів в 
музеях України та світу.  
 
Без жодного перебільшення можна сказати, що скіфський звіриний стиль у 
буквальному сенсі відкриває таємниці нашого з Вами минулого. Вишукані 
прикраси і скіфські вироби металопластики виконані в зооморфному стилі 
зображають побут і сакральні знання предків. На жаль, наші предки не залишили 
62 
 
після себе жодних написів чи власних записаних повістей про своє минуле. 
Єдине, через що ми можемо реконструювати скіфську історію, це археологічні 
знахідки. 
Світове значення має колекція скіфських старожитностей, яку вже понад 
50 років зберігає Музей історичних коштовностей України, філія Національного 
музею історії України. У музеї зібрана найбільша у світі за чисельністю колекція 
скіфського золота. В радянські часи щоб зберегти наші скарби, очільник УРСР 
Петро Шелест пішов на хитрість. Скориставшись «хрущовською відлигою», він 
заснував цей музей як український аналог Ермітажу. 
І після заснування музею цінні речі зі скіфських курганів почали 
залишатись в Україні. Так, наприклад, залишилася у нас і пектораль, яку знайшов 
Борис Мозолевський. А так би її забрали до Ермітажу – і, знаючи підступність і 
недоброчесність нашого підлого сусіда,  ми б ніколи більше її не побачили. 
Також в музеї зберігається таємничий ритуальний предмет із 
зображеннями батальних сцен із кургану Передерієва Могила (Донецька обл.), 
обшивка горита із зображенням сцен із життя Ахілла з Мелітопольського кургану 
(Запорізька обл.), вишуканий комплект жіночих прикрас із Трибратніх курганів 
(Крим), меч у піхвах, декорованих зображеннями звірів, ажурна пластина зі 
сценою полювання, посуд для вина у формі рогу із запорізьких курганів. 
В Національному історичному музеї України зберігається «Золотий скарб 
Золотоокого кургану», що виявлений біля с. Нижній Рогачик на Київщині. Цей 
скарб включає золоті вироби, такі як прикраси та ритуальні предмети, які мають 
датуватися IV століттям до н.е. 
Збережена колекція дозволила українцям доторкнутися до власної історії, 
яку зберегла наша земля. [28] 
В Волинському краєзнавчому музеї знаходиться надзвичайно цікавий, 
рідкісний для волинського регіону артефакт – скіфська вуздечкова зооморфна 
прикраса, яку часто називають «наносник». Цей предмет викликає інтерес в 
63 
 
першу чергу тим, що знайдений не в Північному Причорномор’ї, де власне 
проживали скіфи, а на Волині, а саме у с. Марковичі Горохівського району. 
Прикраса являє собою фігурний щиток, від верхнього кінця якого 
відходить вперед голівка тварини, повернута у фас. В місці основи голівки 
знаходиться круглий отвір для кріплення до ременя. 
 
Мал. 3.2.1. Скіфська вуздечкова зооморфна прикраса.  
Відомо, що скіфи приділяли кінському спорядженню не менше уваги, ніж 
зброї. Це стосувалось як захисту бойового коня так і його прикрашанню. Цьому 
сприяло величезне значення коня у військовій справі скіфів. 
Ще з часів скіфської архаїки для захисту голови коня використовували 
бронзові литі, а потім – ковані налобні пластини, прикрашені рельєфним 
орнаментом і зображенням міфологічних героїв. Завдяки збереженим у скіфських 
курганах артефактам археологам вдалось досить докладно реконструювати 
оздоблення кінської вуздечки. Повністю аналогічні вироби знайдені у 
Північному Причорномор’ї і датуються ІV – III ст. до н. е. 
64 
 
Відомо, що на Волині в цей час проживали неври – племена, які етнічно не 
були споріднені із скіфами, але мали з ними політичні і торговельні контакти. 
Письмова згадка про ці племена міститься у IV книзі давньогрецького історика 
Геродота «Історія». [24] 
 
Мал. 3.2.2. Лувр. Париж. Скіфи стріляють з луків. Джерело : PHGCOM, Louvre 
Museum, Wikimedia Commons 
Золото скіфів широко представлене також і в колекціях світових музеїв, 
таких як Паризький Лувр, Нью-Йоркський Метрополітан чи Британський музей, 
а також в інших музеях світу, як наприклад, в Угорському Національному Музеї 
і Музеї історії України в Польскій Варшаві, що свідчить про культурний обмін та 
взаємодію між різними цивілізаціями. 
В The Metropolitan Museum of Art в Нью-Йорку представлена постійна 
колекція скіфських коштовностей і елементів одягу, таких як золоті застібки, 
фібули. 
Зокрема привертають увагу прикраси з невеликими петлею на спині, 
призначені для кріплення до одягу і належить до великої групи золотих табличок, 
65 
 
придбаних західними музеями, зокрема і Метрополітен-музеєм, у перші 
десятиліття ХХ століття. Вважається, що вони походять з північної частини 
Чорного моря. Елементи цієї групи включають зображення оленів, рослинні та 
геометричні візерунки та зображення грифонів. 
Ці незвичні в своєму зображенні істоти, що складаються з елементів 
кількох тварин, були дуже популярні в мистецтві кочівників Причорномор’я 
першого тисячоліття до нашої ери. Грифони на цих невеликих прикрасах мають 
котяче тіло з головами та крилами птахів. Вони стоять у настороженій позі, 
високо піднявши голови, і врівноважуються кінчиками крил своїх загнутих назад 
хвостів. В стародавні часи площини їхнього тіла відбивали світло й виблискували 
на сонці, підвищуючи статус і могутність власника. [32] 
 
Мал. 3.2.3. Експонати музею Метрополітан в Нью-Йорку, США. Джерело : веб-
сайт музею 
66 
 
Скіфи в Британському музеї 
Крім представлених тут експонатів коштовних прикрас скіфів,  колекція 
цього музею представляє величезне значення в контексті дослідження звіриного 
стилю скіфського мистецтва.  
І йдеться не про коштовності. А про татуювання. Усі заморожені в вічній 
мерзлоті тіла скіфів з різних місць, досліджені на даний момент, сильно 
татуйовані. Малюнки покривали руки, ноги та верхню частину тулуба. Серед них 
фантастичні тварини, що ведуть бій, ряди птахів і прості точки, схожі на сучасну 
акупунктуру. В музеї представлені елементи заморожених решток скіфів, а також 
детальні зображення з прикладами їх татуювань. [31] 
 
Рис. 3.2.4. Ілюстрація прикладу татуювань скіфів. Джерело : сайт 
Британського Національного Музею. 
 
67 
 
3.3. Проблеми збереження скіфської культурної спадщини та шляхи їх 
вирішення.  
Вже ні для кого не секрет, що в сучасному агресивному світі, де знову так 
горісно запалало полум’я війни, гостро постає проблема збереження 
національної культурної спадщини. І Україну це стосується, на жаль, в першу 
чергу. Надзвичайно багата земля дала безліч безцінних для історії артефактів. 
Але далеко не завжди ці знахідки лишалися в Україні.  
Викрадення скіфського золота з території сучасної України розпочалося 
майже одночасно з проголошенням московією російської імперії. У 1763 році 
росіяни розграбували на Кіровоградщині найдавніший курган царських скіфів – 
Литу Могилу. 
Золота діадема, меч із золотим руків’ям у покритих золотом піхвах, 
вишуканий золотий декор й інші безцінні реліквії були вивезені до Петербургу. 
А вслід за ними – коштовності з решти по-варварськи розграбованих курганів. 
Поцуплені скарби поповнювали колекцію Ермітажу.  
Там же зараз знаходиться і унікальна скіфська реліквія –  «Чортомлицька 
амфора». Висота амфори сягає 70 см. Зроблена із срібла 900 проби, її вага складає 
понад 10 кілограм. Зображення на амфорі складаються з трьох ярусів. Нижній 
ярус, із зображенням рослинного орнаменту і птахів, символізує небесну сферу. 
На ньому три краника для зливу вина у вигляді голів Пегаса та двох левів. 
Верхній ярус, із зображенням шматування грифонами оленів, символізує 
підземну сферу, боротьбу світу з темрявою. Середній ярус, із зображенням 
скіфів, що приборкують коней, символізує земну сферу життя. [26] 
68 
 
 
Рис. 3.3.1. Чортомлицька амфора 
Після вторгнення російських військ в Україну в лютому 2022 року багато 
скіфського золота разом з мільйонами інших безцінних артефактів було 
розграбовано або, як говорили окупанти, «евакуйовано». 
Деяким музеям вдалося вчасно перевезти свої колекції в безпечне місце. 
Серед них – Одеський археологічний музей і Мелітопольський археологічний 
музей, де зберігається найважливіша в Україні колекція скіфського золота. 
Однак швидкість російської окупації, особливо на сході країни, призвела 
до того, що багато музеїв не встигли реалізувати свої плани евакуації. За словами 
Теліженка, краєзнавчі музеї в Лимані Донецької області та Рубіжному Луганської 
були зруйновані, а доля їхніх колекцій невідома. [33] 
Маріупольський краєзнавчий музей, який також мав важливу колекцію 
скіфського золота, навесні зазнав сильного обстрілу, а в квітні російські ЗМІ 
оголосили, що звідти до окупованого Донецька вивезли близько 2000 предметів. 
69 
 
 Проблема збереження скіфських коштовностей як загалом, так контексті 
війни гостро стоїть ще й тому, що в Україні тільки починає своє існування реєстр 
культурних цінностей, до створення якого приступили тільки нещодавно. 
Система обліку музейних колекцій, яку ми успадкували від Радянського 
Союзу, була побудована так, що вся облікова документація зберігалася 
безпосередньо в самому музеї на паперових носіях. Вона ніде не дублювалася. 
Тобто втрачаючи музей, втрачаючи колекцію, ми втрачаємо так само юридичну 
інформацію про статус музейної колекції, про статус музейних предметів і взагалі 
інформацію про музейний предмет. Фактично музейний предмет музейним 
робить саме інформація, яка вивчається протягом дослідження, протягом 
інтерпретації колекції і фіксується у відповідній обліковій документації. Так от, 
вся ця облікова документація за чинним законодавством, і ця система діє до 
сьогодні, зберігається на паперових носіях в музеї. Питання в тому, що реєстр – 
це насамперед інформація, яка якимось чином має надходити в центр, вона має 
десь народжуватися. Вона має народжуватися в електронному вигляді, в 
електронному вигляді надходити в центр. Тобто ще постає питання 
інфраструктури. [25] 
«Крим. Золотий острів у Чорному морі» 
У музеї Алларда Пірсона у Нідерландах 6 лютого 2014 року відкрилася 
експозиція, присвячена готам, сарматам та скіфам – «Крим. Золотий острів у 
Чорному морі». Її створили п’ять українських музеїв: 
1. Музей історичних коштовностей України (філія Національного музею 
історії України, Київ) 
2. Центральний музей Тавриди (Сімферополь) 
3. Бахчисарайський історико-культурний заповідник  
4. Керченський історико-археологічний заповідник 
5. Національний заповідник «Херсонес Таврійський» 
70 
 
«Крим. Золотий острів у Чорному морі» – проєкт, який готувався з 2011 
року. У 2013-му виставка поїхала до Німеччини в Рейнcький крайовий музей у 
місті Бонн, де тривала з 3 липня 2013 року до 19 січня 2014 року. Вона була 
настільки популярною, що нідерландський музей Алларда Пірсона, який мав її 
експонувати з 6 лютого 2014-го, не дочекавшись офіційного відкриття виставки, 
попросив уряд України продовжити її терміни з 28 травня до кінця серпня. 
Підвищену увагу відвідувачів до експонатів українських музеїв доби скіфів 
у Західній Європі старший науковий співробітник відділу історії ювелірного 
мистецтва Історичного музею України Юрій Білан пояснює тим, що ці племена 
не жили на заході. Тому при розкопках нічого подібного, що знаходиться в 
Україні, там не виявляють.  
Виставка складалася з 584 експонатів страховою вартістю під 13 млн євро 
(11,4 млн євро – київська частина, 1,4 млн євро – кримська частина). Через те, що 
в березні 2014 року РФ захопила та анексувала Крим, в Україну повернулися 
лише експонати з київського музею. Речі з кримських музеїв залишися у 
Нідерландах. 
Музей Алларда Пірсона відмовився їх віддати на прохання Міністерства 
культури України, заявивши, що «питання має вирішити компетентний суд» або 
якщо офіційний Київ та незаконна влада Криму дійдуть згоди про те, кому 
передавати реліквії. 
4 вересня 2014-го в Україну прилетіли 19 експонатів з музею 
коштовностей. Вони і є тим сакральним скіфським золотом, яким всі ці роки 
помилково ілюструються новини про судовий процес в Нідерландах. Зокрема: 
- золотий скіфський шолом IV в. до н.е. Знайшли у кургані Передерієва 
Могила у Донецькій області; 
- меч із Товстої могили у Дніпропетровській області, який 50 років тому 
знайшли разом з пектораллю; 
- золотий фіал для пахощів. 
71 
 
 
Мал. 3.3.2. Одні з 19 експонатів, що повернулись в Україну з Нідерландів. 
Джерело : веб-сайт Національного Музею Коштовностей 
 
В Амстердамі залишались 565 речей з чотирьох музеї Криму зі страховою 
вартістю 1 438 625 євро (11,4 млн євро – київська частина). Серед них є золоті 
прикраси, але найбільшу кількість та історичну цінність представляють вироби з 
деревини та каменю. 
Очевидно, що для України питання повернення колекції було принциповим 
та безвинятковим, адже її експонати – це історично-культурна спадщина 
українського народу та держави.  
А тому остаточне рішення, про повернення кримських скарбів Києву, про 
яке оголосила найвища судова інстанція Нідерландів 9 червня 2023 року, стало 
знаковим та навіть символічним для України. Адже росія протягом багатьох 
століть намагалася придушити українську ідентичність та знищити не тільки її 
культурну спадщину, але й самих українців, як націю.  
Проблема тут полягала не в тому, що ми боремося за скіфську спадщину, 
скіфське золото – ми боремося за Крим. Це кримська колекція. Тобто йдеться про 
зміну акцентів. Дуже важливо, що ми говоримо не про скіфські скарби, скіфське 
золото, а говоримо саме про культурну спадщину Криму, як частини України. 
72 
 
Наприкінці листопаду 2023 року З Нідерландів в Україну передали артефакти з 
чотирьох музеїв Криму, які були представлені на виставці «Крим: золото й 
таємниці Чорного моря». «Скіфське золото» повернули після десяти років 
судових процесів у Нідерландах. Чотири кримських музеї, на балансі яких були і 
де раніше зберігалися предмети давнини, судовий процес програли. 
Музей Алларда Пірсона нещодавно передав експонати до Національного 
музею історії України, де вони зберігатимуться до деокупації Криму. [30] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
73 
 
ВИСНОВКИ 
Дослідження розвитку стилів у зооморфному мистецтві скіфів протягом 
VII-III століть до н.е. розкриває багатогранність та еволюційну адаптивність 
скіфської культури й мистецтва. Від простих геометричних образів раннього 
періоду до реалістичних творів із відтворенням міфологічних сюжетів – цей шлях 
показує не тільки технічний прогрес, але й відображення релігійних, культурних 
та історичних змін у житті скіфів. Кожен етап взаємодії з творчим процесом несе 
в собі свою унікальну цінність, і може багато розказати про світосприйняття на 
той момент, розкриваючи різні аспекти інтерпретації природи та вірувань скіфів. 
Сьогодні культурологи та історики за допомогою скіфських прикрас 
визначають міфологію, складають картину світу цього загадкового народу. І 
треба сказати, що вже зроблено чимало важливих відкриттів. І одне з 
найважливіших явищ – скіфський звіриний стиль як сакральна мова древніх 
народів. По ньому можна простежити релігійні погляди кочівників та їхню 
систему цінностей. Через те, що в скіфів не було писемності, єдиний спосіб щось 
про них дізнатись пролягає в площині археологічних досліджень та їх 
результатів, доповнюючи їх історичним мистецтвознавством.  
 Підсумовуючи, розвиток скіфського зооморфного мистецтва можна 
розділити на 3 етапи: 
1) VII-V століття до н.е.: Ранній період і простота форм 
Основний сюжет – Геометризм та абстракція. На початку свого 
розвитку, скіфське зооморфне мистецтво вражає своєю простотою та 
елементарністю форм. Головними характеристиками є геометричні образи, що 
виявляються в різноманітних вираженнях, таких як керамічні вироби, кам’яні 
гравюри та інші мистецькі знахідки. Створюючи абстрактні зображення тварин, 
митці в основному використовували геометричні елементи, такі як кола, 
трикутники та лінії. Це свідчить про простоту та практичність, які були 
важливими властивостями для цього періоду. 
74 
 
Символічне та релігійне значення. Геометризм у зображеннях тварин на 
цьому етапі часто супроводжувався символічним та релігійним навантаженням. 
Деякі з артефактів могли мати сакральне призначення, пов’язане з віруваннями 
скіфів. Наприклад, геометричні образи можуть відображати космогонічні 
вірування або взаємозв’язок із сакральними обрядами, що підсилює зв’язок 
мистецтва з релігійною та духовною сферами життя скіфів. 
2) VI-IV століття до н.е.: Розвиток стилізації та введення нових мотивів 
Головна тенденція – Стилізація та ускладнення форм. З розвитком часу 
відбувається значний розвиток у напрямку стилізації зооморфних образів. Митці 
стають більш уважними до деталей, але водночас спрощують форми тварин, що 
призводить до стилізації. Нові мотиви, такі як стилізовані зображення тварин, 
стають популярними серед скіфських митців. Такі образи можуть бути пов’язані 
із конкретними божествами чи обрядами. 
Інтерпретація мотивів з інших культур. На цьому етапі важливою 
характеристикою є вплив інших культур на зооморфне мистецтво скіфів. 
Контакти з грецькою та іншими культурами призводять до інтерпретації нових 
мотивів та стилів. Можливо, спостереження за мистецтвом сусідніх народів 
вплинуло на зміни у техніках та використанні символів в скіфському 
зооморфному мистецтві. 
3) III століття до н.е.: Реалістичний розвиток та нові мотиви 
Основна тенденція – поглиблення деталізації та реалізм. На цьому 
завершальному етапі мистецтво зооморфних образів досягає поглиблення 
деталізації та реалізму. Митці виявляють високий рівень вправності у відтворенні 
тварин, звертаючи увагу на анатомічні деталі та фізичну вірність. Зображення 
тварин стають більш природними та реалістичними, а мистецьке виробництво 
досягає свого піку. 
Нові мотиви та сюжети. У цей період митці впроваджують нові мотиви, 
пов’язані з релігійними та міфологічними подіями. З’являються артефакти з 
75 
 
зображенням міфічних та сакральних сюжетів, що вказує на еволюцію 
сакрального виміру зооморфного мистецтва скіфів. Стародавні митці почали 
створювати вироби, що «розповідають історії» або відтворюють образи, що 
важливі для сприйняття світу через призму історії. 
Взаємодія з іншими культурами та культурний обмін. Враховуючи 
взаємодію скіфської культури з іншими народами, культурний обмін виявлявся в 
внесенні в вироби мистецтва нових елементів або інтерпретації схожих мотивів 
на свій, унікальний для даного регіону, лад. Зокрема, можна і далі досліджувати 
вплив грецької, перської чи інших культур на зооморфне мистецтво скіфів, щоб 
з’ясувати, які нові/старі ідеї та стилі мистецтва були перейняті і асимільовані цим 
народом. 
 Що стосується питань збереження української культурної спадщини, то 
тут вже існує багато проблем, які, до того ж, кратно підсилюються під час 
повномасштабної війни. Повернення музейних цінностей в Україну вимагає 
великих зусиль багатьох інституцій, насамперед завдяки тому, що у нас досі не 
створений Реєстр втрачених культурних цінностей. З 2020 року мали 
запрацювати дві спеціальні інституції, пов’язані з охороною культурної 
спадщини. Це Державна служба з охорони культурної спадщини та Інспекція з 
охорони культурної спадщини. У складі Держслужби мав бути цілий напрямок, 
який опікується питаннями повернення, переміщення, вивезення і ввезення 
культурних цінностей. Але – не судилося. 
 Враховуючи світовий досвід, можна сказати, що якщо діяльність музею 
архівується правильним чином, це дає можливість укласти доказову базу, яка 
свідчитиме на судовому процесі про те, що цей предмет належить цій колекції 
(саме так країни-учасники двох Світових війн повертали свій історичний спадок). 
Це лежить в площині відповідальності кожного музею, оскільки держава через 
великі масштаби та обмеженість ресурсу не може за короткі терміни створити 
базу і зберігати всі дані. 
76 
 
На тимчасово окупованих територіях, де не велися обліки, може бути 
інший механізм – шукати та ідентифікувати предмети через російські медіа, які 
самі ж і розповідають про ці викрадення. Документування стосується не лише 
об’єктів з тимчасово окупованих територій. Важливо фіксувати пам’ятки по всій 
Україні, адже воєнні дії теж знищують скарби. І тут можуть бути різні стандарти, 
різні технічні можливості. Якщо навіть просто пофотографувати артефакти на 
мобільний телефон, то це вже краще, ніж нічого. В еру цифрових технологій 
документування не має бути проблемою. 
Нам потрібно вже сьогодні на національному рівні мати чітку, 
збалансовану відповідь на питання, як ми ставимося до питання реституції та 
репатріації: ми повертаємо награбоване чи лише вимагаємо повернення. Україна 
має фіксувати не лише те, що вже викрали, але і те, що знищили. Важливо 
передбачати систему відновлення справедливості за те, що належить нам, та того, 
що ми можемо взяти як компенсацію за втрати. У нашому національному 
законодавстві не визначено термін «реституції». У нас є «повернення», але цей 
термін – про добровільну згоду, це не стосується питань війни.  
Ця війна йде (без перебільшення) за існування української нації. Серед 
чинників української самоідентифікації є і культура. Вона для нас має стати 
фактором національної безпеки, тоді її надбання будуть захищеними. Музеї 
сьогодні – це місця пам’яті нашої самосвідомості, ці місця про те, за що ми 
боремось та що захищаємо. 
Що стосується міжнародного співробітництва в питаннях повернення, то 
Україна вже достатньо давно підписала Нікосійську конвенцію. Це дуже 
важливий документ, який покликаний запобігати незаконному обігу культурних 
цінностей. І на відміну від значної кількості інших міжнародних документів ця 
конвенція має імперативні норми, обов’язкові для виконання. Укладання цієї 
конвенції було пов’язано з тим, що культурні цінності стали джерелом 
фінансування тероризму. Тобто гроші від продажу культурних цінностей 
77 
 
перетворювалися на зброю, і це насправді величезний ринок, яким користується 
і наший ворог, росія. І міжнародне товариство звернуло на це увагу. 
Конвенція підписана, але не ратифікована. Ратифікаційний пакет лежить 
вже щонайменше 2 роки у Верховній Раді, і за нього потрібно просто 
проголосувати. 
Україна мала шанс стати однією з п’яти країн, після голосування яких, ця 
конвенція набирає чинності. Цей шанс ми вже втратили, але ми можемо до неї 
приєднатися. Ми в ній надзвичайно зацікавлені. Не потрібно вважати, що 
культура не на часі під час війни: це той випадок, коли вона поза часом. І до цього 
нашим законодавцям треба обов’язково повернутися. 
Важливою є також імплементація всіх цих норм у національне 
законодавство. Це великий пласт роботи, який треба робити вже зараз, аби потім 
швидко створити дуже потужну та ефективну національну систему захисту 
об’єктів культурної спадщини, якою можна було б пишатися.  
Зараз ми вже маємо успішний приклад повернення в Україну надзвичайно 
важливих в історичному плані предметів – колекції стародавніх скіфських 
скарбів з музеїв Криму, після майже 10-річної суперечки з Росією. Ця подія 
сталася в кінці листопаду 2023 року, і важлива вона зокрема і тим, що показує 
яскравий прецедент світовій спільноті: Україна ніколи не віддасть того, що 
належить їй за законом.  
Ми чудово усвідомили: «Народ який не знає свого минулого – не має 
майбутнього». І тільки комплексна співпраця свій головних інститутів країни 
дасть нам змогу зберегти, відновити і збагатити свою історію. 
 
 
 
 
 
78 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 
 
1. http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/69764/20-
Kaminska.pdf?sequence=1 
2. http://www.info-library.com.ua/books-text-1135.html 
3. https:// uk.wikipedia.org/wiki/Скіл_(цар_скіфів) 
4. https://bastion.tv/skifske-korinnya-ukrayinskoyi-movi_n48953 
5. https://diamant.ua/articles/zoloto-skifov-kakie-ukrasheniya-nosili-nashi-predki/  
6. https://drukarnia.com.ua/articles/kim-buli-skifi-pokhodzhennya-kultura-ta-
genetika-9Dz5_ 
7. https://goldenukr.com.ua/?page_id=2677 
8. https://osvita.ua/vnz/reports/history/4073/ 
9. https://studfile.net/preview/381125/ 
10. https://uahistory.co/pidruchniki/ukraine-history-posibnik-2015/6.html 
11. https://waking-up.org/mystectvo/zviriniy-stil-v-skifskomu-mistetstvi/?lang=uk 
12. https://www.historyua.com/2018/05/01/skifska-kultura/ 
13. https://www.wikidata.uk-ua.nina.az/Звіриний_стиль.html 
14. https://www.zamky.com.ua/arheologiya/entsyklopediya/skifska-kultura/ 
15. Бунятян К.П. Давне населення України. с. 113 – К., 1999. 
16. Геродот. Історія в дев’яти книгах / Пер., передм. та прим. А.О. Білецького. 
с.224 – К., 1993. 
17. Гончарова Л.Ю. Два підходи до вивчення звіриного стилю скіфського часу 
(спроба критичного аналізу)/Л.Ю. Гончарова // Зб. наук. робіт аспірантів та 
студентів іст. факультету ВДУ. - Вип. 4. Навч. ред. Філюшкін А.І. - Воронеж: 
ВДУ, 2001. - 141 с. – С. 10–16 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: 
http://www.hist.vsu.ru/str/novik/novik4.pdf. 
79 
 
18. Історія українського мистецтва: У 5 т. / НАН України, ІМФЕ ім. М.Т. 
Рильського; гол. ред. Г. Скрипник – К., 2008. – Т. 1: Мистецтво доби 
стародавнього світу 
19. Кузьміна Є.Є. Скіфське мистецтво як відображення світогляду однієї з груп 
індоіранців / / Скіфосибірський тваринний стиль у мистецтві народів Євразії. 
- М., 1976. - С. 52-65 
20. Полідович Ю.Б. Образ хижака у мистецтві народів скіфського світу (за 
археологічними пам’ятками VII-IV ст. до н.е.). – К., 2001. – 11-19 с 
21. Хазанов О.М. Золото скіфів. – М., 1975. – 143 с. 
22. Хазанов О.М., Шкурко О.І. Соціальні та релігійні основи скіфського 
мистецтва // Скіфо-сибірський звіриний стиль мистецтво народів Євразії. - М., 
1976. - С. 40-51. 
23. Шкурко О.І. Про локальні відмінності в мистецтві лісостепової Скіфії // 
Скіфо-сибірський тваринний стиль мистецтво народів Євразії. - М., 1976. - С. 
90-105. 
24. http://prostir.museum/ua/post/31539  
25. https://lb.ua/culture/2016/12/13/353305_skifske_zoloto_i_zberezhennya.html  
26. https://nikopol.city/articles/97653/skifi 
27. https://nmiu.org/novyny/1658-zahadka-skifskoho-mecha-akinaka-z-tovstoi-
mohyly  
28. https://nmiu.org/novyny/2486-vyshukani-pamiatky-skifskoi-doby-na-vystavtsi-v-
natsionalnomu-muzei-istorii-ukrainy  
29. https://risu.ua/licari-stepiv_n39900  Людина і світ. – 1998. – №10. – С. 43 – 48. 
30. https://suspilne.media/culture/175490-skifske-zoloto-ake-ne-zoloto-top-5-relikvij-
aki-povernutsa-v-ukrainu-z-niderlandiv/ 
31. https://www.blueguides.com/the-scythians-at-the-british-museum/  
32. https://www.metmuseum.org/art/collection/search/328962  
80 
 
33. https://www.theguardian.com/world/2022/dec/18/ukraine-museums-scythian-
gold-russian-looters-putin  
34. Полідович Ю. Б. Меч з Товстої Могили // Археологія і давня історія України: 
збірник наукових праць Інституту археології НАНУ. – 2015. – Вип. 2 (15). – С. 
124–139.  
35. Хазанов А.М. Шкурко А.І. Соціальні та релігійні основи скіфського 
мистецтва//Скіфо-сибірський звіриний стиль у мистецтві народів Євразії:.- М. 
Наука, 1976. С.49 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
81 
 
ДОДАТКИ 
 
 
 
82 
 
83 
 
 
84 
 
 
85 
 
 
 
86 
 
 
 
 
87 
 
 
 
 
88