Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/9329| Назва: | М.І БУШИН: УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК, ОСВІТЯНИН, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ |
| Автори: | Клименко , Тетяна Анатоліївна ПОНОМАРЕНКО, ЮЛІЯ АНАТОЛІЇВНА |
| Ключові слова: | М.І. Бушин;регіональна історія;краєзнавство;музеї;M.I. Bushyn;local history;museums;regional history |
| Дата публікації: | 2023 |
| Короткий огляд (реферат): | Кваліфікаційної роботи магістра присвячена комплексному вивченню тематики особистості вченого, професора М.І. Бушина як людини, що зробила значний внесок в історію України, розвиток краєзнавства Черкаського краю, практично ставши частиною історії української держави. Колосально вплинувши на розвиток української науки й освіти, він також заслужено здобув статус доктора історичних наук, професора, академіка Української Академії історичних наук, Заслужений працівник освіти, Відмінник народної освіти УРСР, Почесний краєзнавець України з 2013 р.
Для успішного досягнення поставленої мети та завдань кваліфікаційної роботи нами в основній частині дослідження було проаналізовано стан репрезентації цієї визначної особистості в науковій літературі та джерельній базі, обрано історіографічну проблему, а також рівень об’єктивності та репрезентативності джерельної бази.
Доведено актуальність обраної теми дослідження. Виконані поставлені нами завдання.
Висвітлено життєвий і творчий шлях М.І. Бушина, починаючи з його непростого дитинства, юнацьких років навчання в Ужгородському Університеті та продовжуючи висвітлення його кар’єрної та трудової діяльності. Також розглянуто викладацьку роботу у двох школах – Лисянській восьмирічній школі та на Сумщині, в селі Нова Слобода Путивльського району. Крім того, було проаналізовано громадсько-політичну діяльність у партії «Громада», яку М.І. Бушин очолив у 1998 році.
Проведено пошуковий аналіз у наукових доробках М.І. Бушина та розкрито основні напрями наукових досліджень його наукової школи кадрів.
Аргументовано правильність організації наукової підготовки кадрів. Також розглянуто й описано праці з історії України загалом та Черкаського краю зокрема, а також української культури. Визначено основні напрямки досліджень, проведених в історії регіональної спадщини. Популяризовано роль у національному відродженні української культури через громадсько-просвітницьку діяльність М.І. Бушина як людини, що зробила значний внесок у науково-суспільне життя громади. Підкреслено його активну участь в українських громадських організаціях, заснуваннях музеїв та їх популяризації. This master’s thesis is devoted to a comprehensive study of the personality of the scholar and professor M.I. Bushin as a man who made a significant contribution to the history of Ukraine and the development of local history in the Cherkasy region, practically becoming a part of the history of the Ukrainian state. Having had a colossal impact on the development of Ukrainian science and education, he also deservedly earned the status of Doctor of Historical Sciences, Professor, Academician of the Ukrainian Academy of Historical Sciences, Honored Worker of Education, Distinguished Worker of Public Education of the Ukrainian SSR, and Honorary Local Historian of Ukraine since 2013. To successfully achieve the goals and objectives of this thesis, in the main body of the study we analyzed the state of representation of this prominent figure in the scientific literature and source base, identified a historiographical problem, and assessed the level of objectivity and representativeness of the source base. The relevance of the chosen research topic has been demonstrated. The tasks we set have been completed. The article traces the life and career of M.I. Bushin, beginning with his difficult childhood and his student years at Uzhhorod University, and continuing with an overview of his professional and work activities. It also examines his teaching work at two schools—the Lysyanska eight-year school and in the Sumy region, in the village of Nova Sloboda, Putivl District. Additionally, the article analyzes his civic and political activities within the “Hromada” party, which M.I. Bushin led beginning in 1998. A search analysis was conducted of M.I. Bushin’s scholarly works, and the main directions of research within his academic school were identified. The effectiveness of the organization of academic training was substantiated. Works on the history of Ukraine in general and the Cherkasy region in particular, as well as on Ukrainian culture, were also examined and described. The main directions of research conducted in the history of regional heritage are identified. The role of M.I. Bushin in the national revival of Ukrainian culture through his public and educational activities is highlighted, as he made a significant contribution to the scientific and social life of the community. His active participation in Ukrainian public organizations, the establishment of museums, and their promotion are emphasized. |
| URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/9329 |
| Розташовується у зібраннях: | 032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей) |
Файли цього матеріалу:
| Файл | Опис | Розмір | Формат | |
|---|---|---|---|---|
| Магістерська Ю. Пономаренко (1).pdf Restricted Access | 507.01 kB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити Запит копії |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА
ПОНОМАРЕНКО ЮЛІЯ АНАТОЛІЇВНА
«М.І БУШИН: УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК, ОСВІТЯНИН,
ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ»
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА
Спеціальність: 032історія та археологія
Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза
культурно-історичних цінностей
Група : ЗІМ-022
Науковий керівник:
Клименко Тетяна Анатоліївна,
кандидат історичних наук, доцент,
директор Державного архіву
Черкаської області
Допущено до захисту рішенням засідання кафедри ІП,
протокол №___ від «___» __________2023 р.
Завідувач кафедри ІП ______________Ірина СТАДНИК
Черкаси – 2023
2
ЗМІСТ
АНОТАЦІЇ…………………………………………………………………… 3
ВСТУП……………………………………………………………………….. 7
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА…………………… 10
РОЗДІЛ 2. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ М.І. БУШИНА……………. 14
2.1. Дата і місце народження. Здобуття освіти………………………. 14
2.2. Викладацька діяльність…………………………………………... 20
2.3. Громадсько-політична діяльність………………………………... 28
РОЗДІЛ 3. НАУКОВИЙ ДОРОБОК М.І. БУШИНА……………………… 32
3.1. Основні напрями наукових досліджень а також підготовка
32
наукових кадрів………………………………………………………...
3.2. Праці з історії України та української культури……………….. 42
3.3. Дослідження з регіональної історії………………………………. 45
РОЗДІЛ 4. ГРОМАДСЬКО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
52
М.І. БУШИНА………………………………………………………………..
4.1. Популяризація історії України. Участь в українських
52
громадських організаціях……………………………………………..
4.2. Заснування навчальних закладів………………………………… 54
4.3. Заснування музеїв………………………………………………… 59
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………. 66
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………… 70
3
АНОТАЦІЯ
Пономаренко Ю.А. М.І. Бушин: український історик, освітянин,
громадський діяч. – кваліфікаційна робота магістра. Спеціальність: 032
Історія та археологія. Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза
культурно-історичних цінностей. Група: ЗІМ-022.
Кваліфікаційної роботи магістра присвячена комплексному вивченню
тематики особистості вченого, професора М.І. Бушина як людини, що
зробила значний внесок в історію України, розвиток краєзнавства
Черкаського краю, практично ставши частиною історії української держави.
Колосально вплинувши на розвиток української науки й освіти, він також
заслужено здобув статус доктора історичних наук, професора, академіка
Української Академії історичних наук, Заслужений працівник освіти,
Відмінник народної освіти УРСР, Почесний краєзнавець України з 2013 р.
Для успішного досягнення поставленої мети та завдань кваліфікаційної
роботи нами в основній частині дослідження було проаналізовано стан
репрезентації цієї визначної особистості в науковій літературі та джерельній
базі, обрано історіографічну проблему, а також рівень об’єктивності та
репрезентативності джерельної бази.
Доведено актуальність обраної теми дослідження. Виконані поставлені
нами завдання.
Висвітлено життєвий і творчий шлях М.І. Бушина, починаючи з його
непростого дитинства, юнацьких років навчання в Ужгородському
Університеті та продовжуючи висвітлення його кар’єрної та трудової
діяльності. Також розглянуто викладацьку роботу у двох школах –
Лисянській восьмирічній школі та на Сумщині, в селі Нова Слобода
Путивльського району. Крім того, було проаналізовано громадсько-
політичну діяльність у партії «Громада», яку М.І. Бушин очолив у 1998 році.
4
Проведено пошуковий аналіз у наукових доробках М.І. Бушина та
розкрито основні напрями наукових досліджень його наукової школи кадрів.
Аргументовано правильність організації наукової підготовки кадрів.
Також розглянуто й описано праці з історії України загалом та Черкаського
краю зокрема, а також української культури. Визначено основні напрямки
досліджень, проведених в історії регіональної спадщини. Популяризовано
роль у національному відродженні української культури через громадсько-
просвітницьку діяльність М.І. Бушина як людини, що зробила значний
внесок у науково-суспільне життя громади. Підкреслено його активну участь
в українських громадських організаціях, заснуваннях музеїв та їх
популяризації.
Ключові слова: професор, науковець, М.І. Бушин, краєзнавство,
регіональна історія, Черкаський край, музеї.
5
ABSTRACT
Ponomarenko. Y.A. M.I. Bushin: Ukrainian Historian, Educator, and
Public Figure. – master's qualification work. Specialty: 032 History and
Archaeology. Program: History, Museology, and Appraisal of Cultural and
Historical Assets. Group: ЗIM-022.
This master’s thesis is devoted to a comprehensive study of the personality
of the scholar and professor M.I. Bushin as a man who made a significant
contribution to the history of Ukraine and the development of local history in the
Cherkasy region, practically becoming a part of the history of the Ukrainian state.
Having had a colossal impact on the development of Ukrainian science and
education, he also deservedly earned the status of Doctor of Historical Sciences,
Professor, Academician of the Ukrainian Academy of Historical Sciences,
Honored Worker of Education, Distinguished Worker of Public Education of the
Ukrainian SSR, and Honorary Local Historian of Ukraine since 2013.
To successfully achieve the goals and objectives of this thesis, in the main
body of the study we analyzed the state of representation of this prominent figure
in the scientific literature and source base, identified a historiographical problem,
and assessed the level of objectivity and representativeness of the source base.
The relevance of the chosen research topic has been demonstrated. The tasks
we set have been completed.
The article traces the life and career of M.I. Bushin, beginning with his
difficult childhood and his student years at Uzhhorod University, and continuing
with an overview of his professional and work activities. It also examines his
teaching work at two schools—the Lysyanska eight-year school and in the Sumy
region, in the village of Nova Sloboda, Putivl District. Additionally, the article
analyzes his civic and political activities within the “Hromada” party, which M.I.
Bushin led beginning in 1998.
6
A search analysis was conducted of M.I. Bushin’s scholarly works, and the
main directions of research within his academic school were identified.
The effectiveness of the organization of academic training was substantiated.
Works on the history of Ukraine in general and the Cherkasy region in particular,
as well as on Ukrainian culture, were also examined and described. The main
directions of research conducted in the history of regional heritage are identified.
The role of M.I. Bushin in the national revival of Ukrainian culture through his
public and educational activities is highlighted, as he made a significant
contribution to the scientific and social life of the community. His active
participation in Ukrainian public organizations, the establishment of museums, and
their promotion are emphasized.
Keywords: professor, scholar, M.I. Bushyn, local history, regional history,
Cherkasy region, museums.
7
ВСТУП
Одним із важливих, на нашу думку, аспектів вивчення історії є її
людський вимір – дослідження життя та діяльності людей, які залишили свій
слід, сприявши своєю працею розвитку суспільства. Біографічні дослідження
можуть краще зрозуміти внесок конкретних особистостей у розвиток науки,
культури, громадського життя певного періоду. Знання біографії дозволить
глибше оцінити значення праці видатних людей, через вивчення життєвого
шляху відомих діячів можна виявити зв’язки між їхніми особистими
якостями, світоглядними позиціями та суспільно-політичним контекстом цієї
доби, що, своєю чергою, поглиблює розуміння історичних процесів.
Біографічні студії збагачують історичну науку новими фактами, розширюють
та актуалізують наявну джерельну базу, а введення до наукового обігу
маловідомих матеріалів спонукає до переосмислення усталених поглядів.
Окрім того вивчення постатей вчених та громадських лідерів сприяє
формуванню національної пам'яті, фіксуванню зовнішньої особистості у
розвитку культури, утвердженню ціннісних орієнтирів суспільства.
Біографістика дозволяє залучити більше людей до наукової діяльності
шляхом популяризації здобутків відомих повідомлень, зокрема серед
студентства.
Актуальність обраної нами теми полягає в тому, що вона під іншим
поглядом репрезентує особистість видатної людини двох епох, якій довелося
застати Другу світову війну ще в дитинстві але, попри навіть на такі важкі
обставини, все ж таки стати людиною, що не просто має величезну кількість
титулів і досягнень, а по життю не був байдужим до оточуючих. Він завжди
виявляв небайдужість до історії своєї країни, долі України, до її молодого
покоління. Усе його життя присвячене служінню Вітчизні, науці й високим
моральним цінностям.
8
Крім того, актуальність теми зумовлена популяризацією наукової та
суспільної діяльності відомого вченого, професора й заслуженого працівника
народної освіти М.І. Бушина не лише в Україні, а й за кордоном.
Об’єктом дослідження є життя та різнобічна діяльність Миколи
Івановича Бушина, тобто сукупність його наукової, педагогічної та
громадсько-політичної діяльності в контексті розвитку української
історичної науки та вищої освіти другої половини XX – початку XXI ст.
Предметом дослідження є конкретні аспекти його творчої спадщини,
зокрема наукові погляди, краєзнавча спадщина, педагогічні методи,
громадська позиція.
Хронологічні межі дослідження охоплюють життя Миколи Івановича
Бушина (1938–2022 рр.).
Територіальні межі дослідження охоплюють Черкаську область, на
території якої Микола Іванович жив і працював. В окремих розділах ми
виходимо за межі територіальних дослідження.
Метою дослідження є всебічне висвітлення наукової, освітянської та
громадської діяльності М.І. Бушина як історика-дослідника, педагога,
громадського лідера в контексті суспільно-політичних процесів того часу на
основі залучення широкого кола джерел, визначення його місця в українській
історіографії, аналіз наукового доробку та визначення ролі М.І. Бушина в
розвитку української історичної науки, вищої освіти та громадського життя
Черкащини й України в цілому. Така мета дослідження передбачає розгляд
основних напрямків діяльності М.І. Бушина. Це дозволить створити цілісний
образ видатної постаті української історії та культури.
Завдання дослідження:
• з'ясувати основні етапи життєвого шляху Миколи Івановича Бушина в
контексті суспільно-політичних подій в Україні початку ХХ століття;
9
• проаналізувати науково-дослідницьку діяльність Миколи Івановича
Бушина, його внесок у розвиток української історичної науки, зокрема
досліджень з історії України та українського козацтва;
• охарактеризувати педагогічну роботу М.І. Бушина, його участь у
становленні системи національної освіти в Україні;
• дослідити громадську і політичну діяльність М.І. Бушина;
• узагальнити результати дослідження та визначити місце Миколи
Івановича Бушина в українській історії та культурі.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що її
результати можуть бути використані в реальних освітніх та культурних
процесах, у музейній та краєзнавчій справі, у науковій сфері, у громадсько-
просвітницькій діяльності.
Робота складається зі вступу, анотації чотирьох розділів, висновків,
переліку використаних джерел та літератури.
10
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
Микола Іванович Бушин, народившись у Росії, усе своє життя пов’язав
з Україною і став українським істориком, освітянином і громадським діячем.
На Черкащині пройшли найбільш плідні роки діяльності М.І. Бушина.
Історію України, з якою він читав лекції студентам, викладав так, щоб
її розуміли, поважали й індійці, непальці, в’єтнамці, китайці та інші іноземці.
Не випадково він, один з небагатьох в Україні вчених, видав підручник
«Історія України» китайською, англійською, німецькою мовами, тому і став
«Людиною року – 1998», за визначенням американського біографічного
інституту.
Репрезентація історіографії цієї визначної особистості – М.І. Бушина –
відображена в науковій літературі таких діячів, як Т.А. Клименко (директор
Державного архіву Черкаської області), зокрема у виданнях архівного фонду,
статтях.
Наукова діяльність М.І. Бушина сформувалася на фоні цілої історичної
епохи, відображена в наукових працях – як самостійного авторства, так і в
співавторстві з науковцями Г.Т. Галієвим, В.І. Ковалем, А.Г. Морозовим,
Ю.В. Лазарчуком, О.І. Гуржієм, А.Г. Палієм, Ю.Г. Легою та з багатьма
іншими. Сам професор М.І. Бушин є відомим автором та співавторм понад
350 праць, статтей, брошур, монографій, навчальних посібників. Окремі з
них передані до державного архіву Черкаської області. Серед них – «Ілля
Шульга – історик України. Нарис життя та діяльності» , «Історія України»,
«Місто Умань: історичні портрети, події, факти», «Шляхом до державного
університету», «С.Г. Савранський – педагог з великої літери» та інші. [32].
Щоб навести приклад, доречно буде згадати таку наукову працю,
присвячену 50-річчю Черкаського державного технологічного університету,
розроблену в співавторстві з фондом «Історична спадщина» М.І. Бушиним
товариством істориків Черкащини ім. І.О. Гуржія «Мої учні – моя гордість».
11
У цій книзі не лише розповідається про відомого українського вченого як
доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника освіти України,
завідувача кафедри історії України в Черкаському державному
технологічному університеті, особливе місце відведено про його наукову
школу. Також зібрано спогади, роздуми вченого про своїх вчителів, колег,
друзів, відповідальну позицію учителя за своїх вихованців. До документів
про М.І. Бушина очима його студентів та колег увійшли статті, рецензії на
його книги та про нього. Вийшло друком видання у 2010 році [4].
Неодмінно потрібно згадати учня М.І. Бушина – В.Є. Вишневського,
який присвятив професорові написання цілої книги, яка має назву «Бушин.
Життя мого вчителя». Книга була присвячена 74-й річниці від дня
народження доктора історичних наук, завідувача кафедри історії України
Черкаського державного технологічного університету, професору
Бушину М.І. У книзі яскраво й детально описується життя, праця і
громадськву діяльність Бушина Миколи Івановича. Головним завданням цієї
наукової праці було зробити змістовний біографічний нарис як про свого
вчителя та його діяльність, життєвий шлях. Видано книгу було у 2012 році
[2].
В.М. Лазуренко, І.Ю. Мащенко, що були одні з багатьох учнів його
наукової школи, теж писали про М.І. Бушина наукові праці. Так,
В.М. Лазуренко, який на сьогоднішній день є доктором історичних наук,
професором, проректором з гуманітарно-виховних питань, професором
кафедри історії та права Черкаського державного технологічного
університету, у 2004 році теж написав книгу «Терези і долі науки. Микола
Іванович Бушин: вчитель, наставник, людина». Книга від вдячних учнів
присвячена науково-педагогічній діяльності доктора історичних наук,
професора, а також висвітлює діяльність М.І. Бушина як завідувача кафедри
історії України та декана з роботи зі студентами-іноземцями Черкаського
державного технологічного університету. Автор детально розповідає про
12
досягнення наукової школи професора Бушина, після чого репрезентує
перелік наукових праць, що мав у своєму науковому доробку М.І. Бушин [6].
Не оминула дискусії також наукова робота кандидата історичних наук,
доцента, завідувача кафедри історії та права Мащенко І.Ю. «Серія: Вчені
Черкаського державного технологічного університету. Бушин Микола
Іванович». У книзі теж детально відображено основні етапи життя та
науково-педагогічної діяльності професора Бушина. Автор при підготовці
цієї біографічної статті використовує матеріали книги «Україна – моя
Батьківщина» [5].
За джерельною базою нами було визначено й обрано історіографічну
проблему, що полягає в дослідженні наукових праць істориків Черкащини,
які писали про наукову, педагогічну, громадську діяльність М.І. Бушина.
Нагадаємо також про співпрацю вже понад десять років із Державним
архівом Черкаської області, а також рівень об’єктивності та
репрезентативності джерельної бази.
Отже, джерельна база наведена далі.
Бушин Микола Іванович народився в 1938 р. Він має такі звання –
доктор історичних наук, професор Черкаського державного технологічного
університету, академік Української академії історичних наук, Заслужений
працівник освіти України, Президент Товариства істориків Черкащини
ім. І.О. Гуржія, державний стипендіат, засновник благодійного фонду
«Історична спадщина», почесний громадянин селища Лисянка тощо.
Розуміючи невпинність часу, М.І. Бушин ухвалив рішення мудрої
людини, яка доклала багато зусиль і своєї праці, передати свої особисті
документи під збереження до Державного архіву Черкаської області, щоб
його науковий та просвітницький доробок могли використати нащадки в
майбутньому. У такий спосіб був сформований архівний фонд, до складу
якого увійшли матеріали його наукової творчості, різного виду діяльності,
листування, біографічні й особові документи, матеріали політичної та
службової, громадської діяльності.
13
З-поміж матеріалів наукової діяльності М.І. Бушина – дисертації,
відгуки на дисертації, автореферати дисертацій, короткі нариси,
бібліографічні покажчики.
Також наявні документи службової діяльності (запрошення, програми
конференцій, концертів), що відображають роботу в органах Компартії
України (довідки, інформації, тексти виступів та інші); про перебування в
Пільському воєводстві м. Бидгощ (1979 р., 1987 р.); про співпрацю ЧІТІ та
Гиринського хіміко-технологічного інституту Китайської НР (1992 р.,
1993 р.); документи політичної діяльності: передвиборні програми, листівки,
біографія, тексти виступів кандидата в народні депутати України (1994 р.,
1998 р.).
Крім того, є й особисті документи: автобіографія, посвідчення,
ксерокопії дипломів, заяви, мандати, фотографії, фотоальбоми; документи,
зібрані для наукових робіт та політичної діяльності; вирізки з газет зі
статтями та дописами, рецензії на книги М.І. Бушина [31].
14
РОЗДІЛ 2
ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ М.І. БУШИНА
2.1. Дата і місце народження. Здобуття освіти
Життевий і творчий шлях М.І. Бушина сформувався на фоні цілої
історичної епохи чи навіть двох. ХХ століття було особливо важким
періодом для доль багатьох людей: воно пройшлося, перемішало, розірвало і
по новому заклало історію кожної тогочасної родини чи особистості.
Звичайно ж, це все наклало відбиток і на долю молодого Миколи Бушина,
відірвавши його від рідного дому, батьків та Курської землі, але, незважаючи
на всі труднощі, подарувало нові можливості, власну сім’ю, нову
Батьківщину, якій він присвятить все своє життя, з якою звіряються всі
помисли, сподівання та спогади.
Народився майбутній учений у селі Мариця Льговського району
Курської області (Росія) 10 березня 1938 року. Батько й мати теж за
походженням були росіянами. Батько Іван Кирсанович (1912–1976 рр.) і мати
Фросина Панасівна (1912–1998 рр.) були колгоспниками. Там і розпочався
життєвий шлях людини з великої букви – в майбутньому видатного вченого.
З юних років він був максималістом, мріяв бути корисним суспільству.
З дитинства мріяв про майбутнє військового моряка [1].
Росіянин за національністю, М.І. Бушин усе своє свідоме життя прожив
в Україні, переймаючись її проблемами, стверджуючи громадянське кредо:
«Україна – моя Батьківщина, моя рідна земля». «У сім’ї Бушиних, яка тоді
складалася з чотирьох осіб, 10 березня 1938 року з’явився на світ хлопчик.
Народженню третього сина Миколи батьки Іван Кірсанович та Єфросинія
Опанасівна дуже раділи. Адже для простих колгоспників із села Мариці, що
на Льговщині Курської області, людей малоосвічених, проте щирих і
працелюбних, коханий малюк уважався незамінним майбутнім помічником у
господарстві» [2, с. 53].
15
То був непростий час. Тільки-но відбулися страшні події Другої
світової війни. Важкими були його дитячі роки. «Через три роки і чотири
місяці після народження розпочалася Велика Вітчизняна війна 1941–1945
років. Микола Іванович майже не пам’ятає війну, але окремі епізоди, з його
розмов, він все ж таки згадує. У пам’яті залишилися спогади про страшні
бомбардування, спалахи бомб, гуркіт літаків. «Найбільше за все я запам’ятав,
коли фашисти виводили з хати бабусю (матір батька) та приставляли її до
стіни і навколо неї стріляли. Допитували, де її син, який був відправлений у
тил до ворога».
Глибоко в пам’яті професора Миколи Івановича Бушина залягли події
1943 року. «На все життя запам’ятав той героїчний 1943 рік – рік підготовки
до битви на Курській дузі. Фашисти звіріли, моталися туди-сюди на
мотоциклах і були дуже стурбовані» [3, с. 7–8].
«У минуле відійшли запеклі бої із загарбниками, нальоти ворожої
авіації, які змушували сім’ю швидко ховатися в холодному і сирому льоху.
Довгоочікувана Перемога принесла мир до кожної хати. Але повоєнний
голод 1947 року давався взнаки. Життя було не з легких. Важко працюючи в
колгоспі, подекуди й бідуючи, батьки все ж таки знаходили час для
виховання своїх дітей. Уже тоді з трьох синів молодший Микола відрізнявся
своєю великою жагою до навчання. Це бачила мати. Він назавжди запам’ятав
її святі слова, що в подальшому стануть для нього настановою на все життя:
«Вчися, сину, з тебе буде добра людина!» [2, с. 53].
1 вересня 1945 року Микола Бушин вступив до першого класу
Марицької середньої школи. Так і розпочався науково-творчий шлях юнака
до звання професора в далекому майбутньому. Його творчий шлях
розпочинається з Марицької школи, у якій був одним із найкращих учнів.
Старанно навчався і поважав своїх перших вчителів та директора, що теж
докладали немалих зусиль до духовно-морального розвитку учнів, приділяли
увагу та дбали про високий інтелектуальний рівень учнів.
16
Микола Бушин із вдячністю згадував своїх вчителів Г.М. Бушину,
М.С. Ісаєву, Ю.П. Медвєдєву та директора школи І.П. Бобринського, а також
роки зі шкільного життя, що відображено в його книзі «Мої учні – моя
гордість». «Директором Марицької середньої школи Льговського району
Курської області був Іван Петрович Бобринський. Учасник Великої
Вітчизняної війни 1941–1945 рр., людина, яка дуже поважала дітей і
вимагала ідеального порядку в школі. Завучем у нас була Ганна Михайлівна
Бушина. Вона вчила школярів чіткому порядку, виконанню шкільного
статуту і взаємоповазі між учителями й учнями».
«У нас не було жодного вчителя, який би виховував у нас негативне
ставлення до інших. Вони навчали нас бути патріотами і вірити в майбутнє.
Тепер деякі педагоги від цього відмовляються, випромінюють багато
негативу, починають критикувати. Я цього собі не дозволяю і не буду
дозволяти. Тільки своєю працею буду зміцнювати нашу незалежну державу
Україну» [4, с. 16].
Навчання в школі проходило одночасно з нелегкою роботою по
домашньому господарству. Але це не заважало молодому Миколі займатися
ще й громадською діяльністю. Мине немало часу, й він з насолодою згадає
про свій фруктовий сад, який посадив ще в дев’ятому класі. З любов’ю
доглядав кожне деревце. Згодом, крізь роки, коли дерева почали плодоносити
і перетворилися на справжній сад, з іронією зазначить: «А життя, мені
здається, мною прожито не дарма» [2, с . 53].
У 1956 р. закінчив Марицьку середню школу і за комсомольською
путівкою поїхав працювати на Донбас. Після закінчення школи перед
Миколою Бушиним починався новий етап у житті та відкривалася дорога
самостійності. Тож потрібно було вирішити, що обрати. Після закінчення
середньої школи в 1956 році майбутній професор і вчений мріяв бути
військовим, і при цьому обов’язково моряком, як він сам зазначав. Тому
вирішив поїхати вступати до Севастопольського Нахімовського училища.
Пройшов комісію. «Але трапилися абітурієнти, «нерадиві» курсанти, які
17
дуже не добре розповідали про важке життя в училищі, що багато хлопців
передумали складати іспити. А в мене не було поруч надійного вчителя, який
би підказав, порадив. Не залишився і я. Наступило розчарування, іспит був
провалений , і я поїхав додому» [4, с.17].
Отже, розпочалася трудова діяльність М.І. Бушина 19 серпня 1956
року. Визначено було поїхати на Донбас за комсомольською путівкою до
м. Лисичанськ Ворошиловградської (нині Луганської ) області.
Тож, лишивши школу позаду, в тому ж таки 1956 році Микола Бушин
майже одразу розпочав своє доросле життя. Було прийняте рішення одразу ж
узятися до праці поза мрією. Завітав до райкому, отримав там путівку на
відбудову шахт у Донбасі. Місцем, де юнак отримав перший трудовий
досвід, стала шахта № 7 ім. Мельникова в Лисичанську Луганської області.
Пройшовши курс молодого робітника, що, до речі, тривав лише 10
днів, Микола Бушин уперше спустився до шахти. Випробування юнак
витримав з честю і, на відміну від більшості інших добровольців, був
зарахований до бригади вибійників.
Наступним чином продовжує дуже важлива віха життя, що почала
кар’єрну, трудову діяльність Миколи Бушина. З 1957–1960 року студент
історичного факультету Ужгородського державного технологічного
університету. Далі була служба в армії, після якої вступив до Ужгородського
університету на історичний факультет. 11 листопада 1957 року його призвали
до війська. Службу на той момент проходив в Прикарпатському військовому
окрузі. Відправили його спочатку до Івано-Франківська, звідки після того, як
прийняв присягу, молодий солдат у складі окремого батальйонного зв’язку
вирушив до міста Ужгород Закарпатської області. Закінчивши там навчання,
став молодшим сержантом, командиром телеграфного відділення, а потім і
командиром взводу. Отож, у березні 1960 р. він вступає до лав комуністичної
партії Радянського Союзу [4, с. 203]. Одночасно він не покидав свої мрії та
надію про вступ на навчання до Московського державного університету імені
М.В. Ломоносова на історичний факультет.
18
Однак для поїздки до Москви був потрібен дозвіл командира
батальйону, тому Микола Бушин був змушений звернутися до нього з
проханням про надання такого дозволу. Ця обставина, мабуть, і вирішила
долю майбутнього професора: командир батальйону підполковник Вайсберг
не підтримав планів підлеглого, а натомість порадив йому вступати до
Ужгородського державного університету на історичний факультет [5, c. 7].
Тому вже з першого вересня 1960 і до 1965 року так і розпорядилася
його доля, і Микола Бушин був вже студентом Ужгородського державного
університету (зараз це Ужгородський національний Університет).
Навчання студентові спочатку давалося дуже важко, оскільки
викладання проводилося українською мовою, яку Микола Іванович до того
не вивчав. Але йому допомагали його однокурсники, україномовне оточення,
отже з часом Микола Іванович почав добре розуміти українську, а потім і
говорити нею.
Також із великою вдячністю згадував Микола Іванович своїх
викладачів, зокрема Іллю Гавриловича Шульгу.
Через фінансові труднощі виникали й думки покинути заклад, але
наполеглива праця давала свої результати. Уже тоді для М.І. Бушина було
очевидно, що його доля тісно буде пов’язана з наукою. Зі свого курсу
Микола Іванович став першим кандидатом історичних наук, а на другому
курсі вже стане доктором. Миколі Івановичу навіть вдавалося поєднувати
посаду секретаря комсомольського комітету історичного факультету ще й з
роботою на обласному поштампі.
На історичному факультеті Миколу Івановича обирають секретарем
комсомольської організації. Відкривалися можливості після закінчення
університету піти навчатися в аспірантуру. Двері, щоб стати науковцем,
відкривалися перед Миколою Івановичем [ 3, с.13].
Та незабаром Микола Іванович віднайшов жінку, з якою він захоче
зв’язати сою долю назавжди. Тому робить для себе висновок, що при такому
темпі життя він не буде встигати ніде. І тому написав заяву, щоб його
19
звільнили з посади секретаря комсомольської організації факультету. Так
може вчинити лише відповідальна людина. Людина – яка вболіває за
доручену їй справу [3, с.13].
Отже, Микола Бушин одружується в 1963 році зі студенткою
медичного факультету Ужгородського державного університету Ольгою
Сергіївною Щибрею (1941 р. н), вона здобувала освітній рівень лікаря-
ендокринолога. Невдовзі 15 січня 1964 року в родині з’явилася перша дитина
– син Ігор [5, с. 8].
Одружився Микола Іванович з Ольгою Сергіївною 9 березня 1963 року.
Це був сонячний день, який подарував тепло молодим і радість весни,
з’єднуючи їхні серця для любові і щастя. Микола Іванович хотів, щоб
реєстрація відбулася 10 березня (в день його народження), але цей день
випадав на неділю, вихідний день. Але це зовсім не засмутило наречених, які
вирішили бути разом.
Отже, об 11 годині ранку разом зі своїми свідками Людмилою
Харченко та Іваном Корнійчуком 9 березня вони прибули до ЗАГСУ
м. Ужгорода , що був розміщений на тодішній площі ім. Сталіна. Тут на них
чекали рідні: з боку нареченого батьки – Фросина Панасівна та Іван
Кирсанович, а з боку нареченої – мати Ольги Сергіївни Олександра
Матвіївна та її тітка, а також студенти з медичного та історичного
факультетів Ужгородського державного університету, з якими навчалися
наречені [6, c. 14-15].
У пишно прибраному залі ЗАГСУ відбулася святкова реєстрація
шлюбу з надяганням обручок та побажанням всіляких земних гараздів
молодій сім’ї.
У 1965 році Микола Іванович закінчив Ужгородський державний
університет за спеціальністю «Історія», і йому було присвоєно кваліфікацію
«Історик. Викладач історії і суспільствознавства» [3, с. 13].
Таким чином, можна підбити підсумок про освіту Бушина Миколи
Івановича. З серпня 1956 року до листопада 1957 року – вибійник шахти № 7
20
тресту «Лисичанськвугілля». Але все ж таки мрія стати вченим була супутня
М.І. Бушину ще з юнацьких років. І ця віра в мрію настільки сильну і
всеохоплюючу і повела колись по сходинкам життя, майбутнього науковця.
Ще першу ступінь на шляху до мети майбутнім науковцем було подолано ще
під час служби в армії – у 1960 році він вступає до Ужгородського
державного університету (нині Ужгородський національний Університет) на
історичний факультет. З вересня 1960 року до серпня 1965 року – студент
Ужгородського Державного університету [ 6].
Під час служби в армії в Миколи Івановича виникла мрія – бути
істориком. Якщо мрія стати військовим не реалізувалася, то тут же виникла
нова мрія. У цей час Бушин багато читав книг, особливо з історії [3].
Отже, можна визначити, що ми детально розглянули перший період із
життя М.І. Бушина, а саме дитинство, юність вченого, формування його
світогляду, здобуття загальної освіти, служба у війську та вступ до вищого
навчального закладу, а також одруження.
2.2. Викладацька діяльність
У подальшому все своє життя Микола Іванович присвятить науці,
невід’ємно поєднуючи її з викладацькою діяльністю.
«Я з дитинства любив історію, літературу й філософію,» – згадує
Микола Іванович.
«Тому в студентські роки був дуже захоплений своєю майбутньою
спеціальністю, із захватом сприймав знання своїх викладачів і сам робив
перші несмілі кроки в науці, беручи участь у роботі студентської наукової
спілки. Особливо цікавила мене історія України. Я, родом із Росії, відкрив
для себе велич української культури, полюбив українську мову, яка раніше
була для мене невідомою, і з задоволенням оволодівав її особливостями.
Тому на час закінчення університету й початку вчительської діяльності в
українському невеликому містечку я став справжнім патріотом України й усе
21
робив для того, щоб мої учні полюбили національну історію так же глибоко,
як і їхній учитель» [2, с. 53].
На період закінчення Ужгородського університету щоб закріпити
навчання та отримати диплом потрібно було підтвердити свої практичні
навички протягом року. Тобто необхідністю стала посада вчителя історії та
суспільствознавства на якій потрібно було пропрацювати рік, і тільки тоді
можливим було поїхати до університету отримувати диплом.
Шлях в науку розпочався з вчителювання.
По закінченню університету Миколу Івановича направили працювати
на Сумщину в село Нова Слобода Путивльського району. Цікавим був цей
край для молодого історика – адже саме тут відбувалося формування
партизанського загону Сидора Ковпака [5, с. 9].
Те саме місце де для кожного історика розгорнуте широке коло
діяльності оскільки ті землі і досі пам’ятають вплив партизанського руху за
років слави Великої Вітчизняної війни (1941–1945).
Отже початок педагогічної кар’єри розпочався в сільській школі.
Навчання в школі проводилося російською мовою. Колектив підбирався
молодий , всього школі працювало 23 особи.
Педагогічний колектив тепло і привітно зустрів молодого фахівця,
якому довірив викладати історію у старшокласників.
З першого вересня 1965 року молодого вчителя призначили класним
керівником одинадцятого класу [5, с. 9].
У школі Микола Іванович, крім того, що викладав Історію і
суспільствознавство, а також ходив з учнями на екскурсії, як для наукової
роботи, так і для прищеплення патріотизму молоді, проводив дискусійні
вечори з метою прищепити своїм учням інтерес до минулого краю і своїх
предків так і для прищеплення патріотизму молоді. Одним словом, були
створені всі необхідні умови для учнів, щоб ефективно проводити позакласну
роботу.
22
Тому молодий педагог планував свої дні так, щоб залишалося якомога
більше часу на культпоходи зі школярами до культурно-просвітницьких
закладів, на екскурсії місцями бойової слави та організацію тематичних
вечорів. Викладач-новатор, він повсякчас прагнув, щоб у його учнів дедалі
більше зростав інтерес до близької та далекої минувшини краю [2, c. 64].
Одна з форм організаційної роботи Миколи Івановича проходила
наступним чином: учням пропонувалися теми, за якими вони мали
підготовити доповіді, а виголошення цих доповідей проходило в сільському
клубі перед батьківською аудиторією.
Вчитель робив невеликий вступ, а потім учням надавалося слово. Це
були їх перші публічні виступи, така форма організації навчально- виховного
процесу подобалась як учням так і їхнім батькам.
Пропрацювати в середній Новослобідській школі Миколі Івановичу
довелося не довго – усього рік, адже дружина закінчила університеті
необхідно було їхати на Черкащину, в Лисянку. Селище Лисянка стало для
Миколи Івановича другою батьківщиною. Це селище виникло в 1592 році,
воно бачило Коліївщину та події Національної революції 1648–1676 років та
Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., тому не випадково дослідженням
його історії, висвітленню долі видатних уродженців Лисянки пізніше Микола
Іванович присвятить ряд праць [5, с. 9-10].
Призначення на посаду він отримав одразу.
Неочікувано було що на новому місці роботи він вже знав директора
школи в якій мав працювати.
«Потім через рік я переїхав на Черкащину. Почав працювати в
Лисянській восьмирічній школі Лисянського району Черкаської області.
Директорм школи був мій тесть Сергій Герасимович Савранський» [4, с. 45].
Ось що ще згадував про нього М.І. Бушин « Не було жодного питання,
на яке б він не зміг відповісти , і відповісти правильно».
«Мене він навчав у школі всьому: як зайти до класу, як необхідно
ставитися до учнів і колег. Сергій Герасимович був педагог з великої літери.»
23
У Лисянці Микола Іванович Працював в восьмирічній школі, де
викладав історію і фізичну культуру. Але не просто викладав, йому було
доручено найважчу частину роботи педагога, тобто він був затверджений
класним керівником одного з восьмих класів, де більшість були так звані
«складні учні». Микола Бушин ставився до всього з новаторством, це була та
рисса його характеру що відрізняла його з поміж інших працівників шкільної
освіти тому й на новому місці він продовжує шукати нові підходи і
використовувати нестандартні методи роботи з учнями. Отож напружена
праця теж дала свої результати – молодому вчителю вдалося швидко
згуртувати колектив. Учні 8-го класу надавали перевагу спорту, брали
активну участь у різноманітних змаганнях, в історичних вікторинах, які
розширювали кругозір, готували разом з учителем сценарії до них. Ті діти,
які раніше вважалися «важкими підлітками», тепер не лише годинами сиділи
в шкільній бібліотеці, а й рилися на книжкових полицях Будинку культури,
шукаючи відповіді на складні запитання. До того ж вони уважно слідкували
за подіями в державі та у світі з періодичної преси і телебачення.[2, с. 65-66].
Кожний свій урок Микола Іванович починав зі знайомих кожному
учневі запитань: «А що нового за минулий день відбулося в нашому житті?
Хто для себе зробив нове відкриття в історії нашого краю, країни?» Як потім
з’ясується, викладацька майстерність учителя Бушина стане відомою за
межами Лисянки, його методика викладання буде ставитися в приклад на
численних педагогічних заходах не лише району, а й області. Йому почали
докучати відкритими уроками задля обміну досвідом. А особливу
сумлінність учнів було відмічено місцевою владою дипломами і
фотоапаратами [2, с. 65-66].
Викладацька діяльність в школі продовжувалася до листопада 1967р., а
далі життя почало набувати більш яскравіших обертів та планів. Адже мрія
стати вченим не давала спокою Миколі Івановичу. Отже він почав готуватися
до аспірантури,написав реферат і надіслав його на кафедру історії
Воронезького університету. Однак приїхавши складати вступні іспити,
24
Микола Іванович дізнався, що окрім історії СРСР необхідно було складати і
іспит з Всесвітньої історії, про що не було попереджено абітурієнтів. Цього
разу мрія не була втілена в життя, хоч сама мрія залишилась [5, с. 10-11].
Натомість за пропозицією11 листопада 1967 року Микола Іванович
змінив посаду вчителя на посаду партійного працівника – інструктора відділу
пропаганди і агітації Лисянського Райкому партії. На такі посади завжди
відбувався ретельний відбір. Звісно людина про яку йде мова ніколи не
шукала легких шляхів. Лідерські якості та вміння ораторського мистецтва
завжди просували по кар’єрних сходинках М.І. Бушина. Підготовка питань
на бюро райкому, написання доповідей, перевірка діяльності парторганізацій
– ця робота поглинала весь час. Але його приваблювало безпосереднє
спілкування з людьми. Та навіть на партійній роботі його не покидало
прагнення вчитися в аспірантурі. Не все виходило одразу тому довелося
почати навчатися в іншому закладі, а саме Вищій Партійній Школі.
У 1968 році М.І. Бушина зараховують слухачем на
сільськогосподарський відділ Вищої партійної школи при ЦК Компартії
України у Києві. Навчання там було не з легких навіть, моментами
специфічне. Адже це був особливий навчальний заклад куди могли вступати
тільки партійні працівники, лише певного рівня та по співбесіді. Заняття теж
дуже різнилися з іншими закладами ,особливо лекції. На семінарських
заняттях вчили мислити людей стратегічно та знаходити правильне рішення
в будь якій ситуації. Фактично так тривала підготовка майбутніх партійних
керівників для обласних і районних організацій.
Миколі Івановичу ж було потрібно лише оформити там документи для
того, щоб затвердити тему його майбутньої кандидатської дисертації. Тому
навчання у ВПШ доводилося поєднувати з роботою над дисертацією,
М.І. Бушин багато часу присвятив архівним пошукам для матеріалів роботи.
Одночасно готувався також до складання кандидатських іспитів.
У 1970 році закінчив з відзнакою ВПШ при ЦК КП України (м. Київ).
25
Після закінчення ВПШ Миколі Івановича направляють до
розпорядження Черкаського обкому, який, своєю чергою, призначає його на
посаду завідувача кабінету політичної освіти Лисянського райкому партії. Ця
посада була вища за рангом від попередньої посади інструктора [5,с. 12].
Далі здійснюється довгоочікувана мрія М.І. Бушина про аспірантуру. З
1 вересня 1971 – Микола Іванович став аспірантом кафедри історії
Київського інституту народного господарства ім. Д.С. Коротченка (нині це
Київський національний економічний університет ім. Вадима
Гетьмана). до 1974 р. навчався в аспірантурі.
[Наукові пошуки поєднувалися з педагогічною роботою – читанням
лекцій на вечірньому відділенні [5, с.13].
Згодом в 1976 захистив кандидатську дисертацію на здобуття вченого
ступеня кандидата історичних наук.. З 1967 до 1976 р. обіймає відповідальні
посади у Лисянському райкомі Компартії України.
Упродовж 1976-1988 рр. працював завідувачем будинку політичної
освіти, а потім завідувачем відділу науки і навчальних закладів Черкаського
обкому КПУ. Досвід суспільно-політичної роботи серед людей, зустріч з
простими трудівниками, сприйняття їх життєвих проблем як власних завжди
породжували у Миколи Івановича бажання прийти на допомогу тим, хто
потрапив у скруту чи немилість чиновника [11, с.74].
У червні 1988 року відбувся захист його докторської роботи на тему
«Фактори соціально-культурного розвитку радянського села» (на матеріалах
Української РСР), через вісім місяців надійшло повідомлення про те, що
дисертація затверджена і Миколі Івановичу присвоєно науковий ступінь
доктора історичних наук. Тому пізніше здійснює свою чергову заповітну
мрію – Микола Іванович Бушин стає доктором наук . А в кінці цього ж року
М.І.Бушин повертається до практичної освіти й починає працювати на
кафедрі політичної економії соціально-політичної теорії суспільства
Черкаського педагогічного інституту. У 1990 році йому було присвоєне
звання професора.
26
Черговою точною ціллю або навіть і мрією було – навчати і готувати
кандидатів наук. Невдовзі після захисту дисертації вчений пішов з державної
служби на викладацьку роботу. Микола Іванович Бушин почав працювати
викладачем, і завдяки своїй наполегливості і знанням дуже швидко завоював
авторитет серед студентів навчального закладу. Вони його поважали,
оскільки науковець проводив семінарські заняття досить неординарно, так би
мовити новаторсько. Був дуже великий успіх викладача, який розумів, що він
не лише керівництво навчальними закладами міг здійснювати, а і показати
високоефективну педагогічну майстерність [3, с. 21].
Зі спогадів М.І. Бушина й архівних матеріалів ми дізнаємося, що з
листопада 1990 по березень 1999 рр. Микола Іванович працював у
Черкаському інженерно-технологічному інституті (нині – Черкаський
державний технологічний університет): був замісником директора з науково-
виховної роботи, проректором по роботі з іноземними студентами,
завідувачем кафедри історії [7, c. 28].
У спогадах М.І. Бушин досить виразно окреслює свої наукові здобутки
а саме, як він став людиною року – 1998.
Очоливши кафедру історії і українознавства професор М.І. Бушин
взявся за розробку підручників для студентів-іноземців. Ідея полягала в тому
щоб ці підручники розповідали про історію України в доступній формі, були
зрозумілі для студентів з Китаю, Мозамбіку, Гвінеї, Сирії, які ніколи не чули
про Запорізьку Січ, Чигирин, Богдана Хмельницького, Коліївщину, Тараса
Шевченка. Причому, для полегшення адаптації іноземних студентів в країні з
багатовіковою історією, підручники мають бути надруковані на рідних для
цих студентів мовах. Так з’явилися, китайський, англійський, німецький і
арабський варіанти «тушинської» історії України.
Такого ще не було в жодному провідному вузі. За короткий термін його
«Історія України» стала відомою у Башкортостані, перетнула Велику
китайську стіну, німецьку ріку Рейн, джунглі Камеруну. Це був справжній
поштовх, який виявився не під силу сотням дипломатів [6, с. 34-35].
27
Про подвижницьку місію професора Бушина дізналися в США.
Авторитетний Американський біографічний інститут присвоїв йому звання
«Людина-року – 1998». Ось що написав у листі до професора Бушина
президент згаданого інституту Дж. М. Еванс:
«Шановний докторе Бушину!
Радий повідомити про те, що Вас номіновано на здобуття престижного
звання «Людина року – 1998». Міжнародна дослідницька рада інституту
зупинилася на Вашій кандидатурі завдяки вашим видатним досягненням та
Вашому внеску в розвиток суспільства. Ми охоче переглядаємо діяльність
видатних особистостей в усьому світі згідно з переліком видатних людей
«Хто є хто». Тому виділити обмежену кількість номінантів виявилося дійсно
важкою справою. Було докладено чимало зусиль, щоб вибрати тих, чиї
досягнення та відданість великій меті є найбільш визначними. Вітаємо вас з
перемогою в номінації» [6, с. 34-35].
Чуйність і повага у взаємовідносинах з колегами, студентами, їхніми
батьками, постійна турбота про удосконалення навчального процесу в ЧДТУ,
в якому професор М.І. Бушин незмінно працює з листопада 1990 р. –
принесли йому визнання та пошану. У навчальному закладі вчений працював
на різних керівних посадах – був заступником директора з навчально-
виховної роботи, проректором по роботі з іноземними студентами, деканом
факультету по роботі з іноземними студентами, завідувачем кафедри
українознавства та історії. З червня 2001 р. – завідував кафедрою історії
України [1].
Звертаючись до непересічної постаті Миколи Бушина як ученого,
обов’язково слід згадати про його здатність гуртувати навколо себе людей,
надихати їх великою благородною метою. А це має велике значення для
виховання молодих науковців.
Професора шанують як висококваліфікованого викладача і науковця.
Його лекції та семінарські заняття відзначаються глибоким змістом і
науковістю, є великою школою справжнього професіоналізму і педагогічної
28
майстерності. Вагомим внеском у вітчизняну історичну науку є наукові праці
вченого з історії України та світової історії.
У 1999–2000 роках М.І. Бушин – перший ректор щойно створеного
Інституту соціального управління, економіки й права (м. Черкаси).
Із вересня 2000 року професор Бушин очолює кафедру історії України
Черкаського державного технологічного університету. З 2003 року він – член
спеціалізованої вченої ради із захисту докторських дисертацій за фахом
«Історія України» та «Всесвітня історія» Донецького національного
університету й член спеціалізованої вченої ради зі спеціальності «Історія
України» Черкаського національного університету імені Богдана
Хмельницького.
За роки керівництва кафедрою Микола Іванович заснував власну
наукову школу в галузі вивчення регіональної історії України, виховав
велику кількість учнів, більшість яких нині самі стали науковцями. На
кафедрі історії України захищено 46 кандидатських і докторських
дисертацій.
2.3. Громадсько-політична діяльність
Від 1976 до 1980 року Бушин М.І. був завідувачем Будинку політичної
освіти Черкаського обкому партії.
Вже в умовах незалежної України 1982–1996 років – депутат
Черкаської міської ради народних депутатів.
1994 року М.І. Бушин балотується кандидатом у народні депутати
Верховної Ради України, по виборчому округу № 419 (м. Черкаси) (на час
виборів – проректор з роботи з іноземними студентами Черкаського
інженерно-технологічного інституту) [3, с.60].
Боротьба за місце кандидата в депутати була доволі напруженою.
М.І. Бушин, згадує, що сподівався на підтримку і що його б пропагували, але
сталося навпаки: «…Освітяни, медичні працівники, та й навіть владні
29
структури з багатьма з яких працював, були не зацікавлені втому щоб моя
кандидатура стала непрохідною.
Таким чином, на виборах у народні депутати Верховної Ради України я
залишився наодинці з самим собою і хотів перемогти. Такого, вибачте, не
буває, необхідно вести наполегливу роботу, тоді буде успіх.
До того ж були проблеми з агітаційною продукцією. Я майже нічого не
мав. Лише листівочку,і то не таку, як треба. Матеріалу було мало, і він не
доходив до пересічного громадянина. Я йшов з лозунгом «Чесність –
найкраща політика». Ця чесність привела до того, що моя кандидатура
набрала дуже мало голосів. Крім того, самі вибори проходили у важких
умовах. Виливалося дуже багато бруду на кандидатів у народні депутати» [9,
с. 163].
Опоненти намагалися скомпрометувати ім’я чесної людини.
У результаті дострокові президентські вибори були призначені на 26
червня 1994 року. 10 травня 1994року Леонід Кравчук звернувся з посланням
до нової Верховної Ради, яка розпочала свою діяльність. У ньому він заявив,
що президентська виборча кампанія не призведе до послаблення
напруженості, а навпаки, значно посилить дестабілізацію. А тому його
пропозиція парламентаріям зводилася до такого:
- розглянути питання про перенесення червневих виборів;
- пріоритетна увага на початку діяльності нового складу Верховної
Ради має бути сконцентрована над новою конституцією України.
Сам же Л. Кравчук ніяким чином не прагнув проведення дострокових
президентських виборів. Головна і єдина мета послання – це домогтися від
Верховної Ради відстрочки виборів. Чого все ж так і не сталося.
Другий тур виборів 10 липня1994 р. вивів на вищу посадову сходинку в
Україні Л. Кучму, а Л. Кравчук в свою чергу програв.
У березні 1998 року відбулися наступні вибори депутатів Верховної
Ради. Проводилися вони за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.
З необхідних 450 депутатів з першого разу обрано 438. В деяких виборчих
30
округах вибори були визнані не дійсними і на 16 вересня було призначено
повторні вибори.
У депутатському корпусі партія «Громада» набрала достатньо великий
відсоток (5,1%) для участі в виборах.
12 травня 1998 р. Верховна Рада 14-го скликання почала свою роботу.
На час виборів я був головою партії «Громада» у черкаській області. І
нам рекомендували, щоб ми висували свої кандидатури до Верховної Ради
України, що і зробив М.І. Бушин по виборчому округу №1 98( центр
м. Тальне Черкаської області) [9, с. 164-165].
Остаточна громадсько-політична діяльність утвердилася в роботі
М.І. Бушина в 1997 році. Спроба на ниві політичної діяльності для професора
була вже дуже знайома.
У 1998 році було проведено вибори народних депутатів України.
Оскільки М.І Бушин вже був зареєстрований по 198 виборчому округу від
Всеукраїнського об’єднання «Громада», В.С. Зубов (опонент) запропонував
зняти йому свою кандидатуру, бо хотів сам реєструватися по цьому окрузі,
аргументуючи відповідь так: «Необхідно, мабуть, знімати кандидатуру».
Наполягав навіть попри заборону, а потім ще аргументував тим, що йому
наказала партія. Все ж таки він зареєструвався і почалась боротьба.
Виступаючи на зустрічах він завжди підкреслював, що Лазаренка П.І. і
Тимошенко Ю.В. ми будемо судити за їх зраду народу України. Згодом він
став народним депутатом України від СПУ-селПУ, був членом СелПУ,
членом фракції Соціалістичної партії та Селянської партії України («Лівий
центр»). Але вже з квітня 2000 року Зубов В.С. – член фракції
«Батьківщина», тієї самої партії, яку очолює Юлія Володимерівна
Тимошенко, яку він весь час піддавав шаленій критиці [9, с.166].
У вересні 1997 року було проведено першу обласну конференцію
Всеукраїнського об’єднання «Громада», на якій Миколу Івановича було
обрано головою обласної партійної організації Всеукраїнського об’єднання
«Громада» [5, с.19].
31
Тож Микола Іванович очолювати обласну організацію, яка з кожним
днем зростала як кількісно, так і якісно. Проводили конференції. Зустрічі,
виступали у періодичній пресі. Далі згадував професор, що якось поїхав до
офісу Юлії Володимирівни Тимошенко, щоб вирішити питання, пов’язані з
інститутом. Там його побачив один із лідерів «Громади» і, мабуть, сказав, що
він продався «Батьківщині», така думка закралася у свідомість. Почався дуже
шалений тиск особисто на М.І. Бушина. Тому він не витримує і пише заяву,
що не згоден з керівництвом партії, та прошу виключити мене з її лав. У
листопаді 1999 року без запрошення і без повідомлення Миколу Бушина
виключено з партії [9, c.167].
Яскравим відображенням активної громадської діяльності слугують
документи (листівки, тексти виступів, протоколи конференцій, звіти, облікові
картки, плани роботи, методичні рекомендації, тощо). У своїй передвиборній
програмі М.І. Бушин рішуче виступав проти таємниць від народу,
висловлював пропозиції розвивати механізм демократії, демонополізації
економіки, впровадження Концепції соціальної політики в Україні,
вважаючи, що «це – обличчя країни», перетворення навколишнього
середовища на «гаранта здоров’я». Гаслом його передвиборної програми в
народні депутати України було: «Не людина для держави, а держава для
людини!» [29].
32
РОЗДІЛ 3
НАУКОВИЙ ДОРОБОК М.І.БУШИНА
3.1. Основні напрями наукових досліджень, а також підготовка
наукових кадрів
Микола Іванович ще на початку своєї кар’єри зрозумів, що необхідно
бути сильним, щоб приймати виклик від цього світу на протязі кожного дня.
Він був досить щедрою і великодушною людиною до тих, хто потребує
допомоги. І за все своє життя не було жодного разу щоб він відступив від
своїх принципів.
Основні наукові напрямки діяльності наукових кадрів професора
М.І. Бушина :
Аграрна історія України
Соціальні технології
Національні меншини України та українська діаспора
Історичне краєзнавство
Історія науки і техніки
Військова історія
[2, с. 176].
Ось декілька з багатьох найбільших досягнень та перспектив розвитку,
за час існування наукової школи доктора історичних наук , професора
М.І. Бушина. Видана наукова монографія «Становлення української
державності у ХVІІ ст. Богдан Хмельницький та його спадкоємці» [15].
Головним напрямком діяльності наукової школи Миколи Івановича
Бушина є регіональна історія України, насамперед, історія Черкаського краю.
Презентує цей напрямок такі проекти, як «Черкаський край в особах. 1941–
2001», «Обереги Черкащини», «Енциклопедія сучасної Черкащини», «Нариси
з історії Шевченкового краю» тощо.
Як керівник він, очевидно, усвідомив, що не може зробити все сам,
тому згуртував навколо себе однодумців, яким показав себе досить мудрою
33
людиною, щоб знати, що всього не осягнеш самостійно тому, потрібно по
частинах шукати історію свого краю та славетних людей Черкащини.
«Живе не той, хто лиш для себе тліє, а той, хто для людей горить». Ці
крилаті слова славетного Олеся Гончара стали життєвим кредо професора й
академіка Миколи Бушина, який був доктором історичних наук, професором,
відмінником народної освіти УРСР, заслуженим працівником освіти України,
завідувачем кафедри історії України Черкаського державного технологічного
університету, Стипендіантом Президента України, почесним краєзнавцем
України, почесним громадянином селища Лисянка Черкаської області тощо.
На нашу думку, основні риси характеру Миколи Івановича, які варто
відзначити, це: енергійність, працелюбність і велика жага до життя. Усіх, хто
знає професора Миколу Івановича Бушина, без перебільшення приваблюють
його такі позитивні риси, як швидкість дій, мобільність, об’єктивність,
щирість в оцінці людей, програм, явищ, вміння передбачати наслідки рішень,
що приймаються, інтелігентність, чесність і порядність, ерудиція, вміння
працювати з людьми. Вся трудова діяльність М.І. Бушина. – найкращий
приклад відповідального ставлення до дорученої справи [10, c. 9].
Здавалося б, багато чого досягнуто, багато праць вже написано,
отримано вже не мало почесних звань, титулів, нагород, багато студентів і
аспірантів вже підготовлено, здавалося що можна вже розслабитись - та
Микола Іванович все одно ніколи не зупинявся на досягнутому, маючи дуже
багато енергії та сили які відображаються та знаходять вихід у його постійній
праці. І навіть не перешкоджають ні втома, ні час, ні обставини [9, с.35].
За словами Л.М. Тептюк, доцента кафедри історії України та
суспільних дисциплін ЧДТУ про М.І. Бушина: «Наука стала сенсом його
життя» [10].
О. Реєнт, член-кореспондент, Національної Академії наук України,
заступник директора Інституту історії України НАН України, у передмові до
книги М.І. Бушина «Україна Моя Батьківщина» згадував про нього так.
34
Весь науковий доробок Миколи Івановича Бушина дуже плідний, як у
наукових дослідженнях, так і в підготовці наукових кадрів. Його праці,
доробки, дослідження дають можливість кожному читачу книг, посібників,
усвідомити необхідність прагнути національного відродження України. Це є
визначальним фактором державного утвердження нашої батьківщини.
Ознайомлюючись з працями М.І. Бушина, читач переконується, що їх автор –
людина, для якої національні інтереси України, інтереси українського народу
були понад усе. Українська національна ідея – це рух до всебічного розвитку
нашого суспільства, до усвідомлення нашої національної ідентичності [9,
с. 8-10].
Як цілком справедливо стверджує голова національної спілки
краєзнавців України, професор, член-кореспондент НАН України О.П. Рент,
М.І. Бушин «…без упередження розкриває минуле – таке, яке воно насправді.
Йому вдається максимально повно відтворити історичний колорит доби.
Адже саме достовірність є необхідною передумовою розвитку історії як
науки. Дуже важливо, – продовжує учений, – що у своїх працях Микола
Іванович усуває «білі плями» в минулому, розглядає події, які або
замовчувалися, або були свідомо перекручені» [12, с. 41].
Професор завжди був шанований як висококваліфікований викладач і
науковець. Його лекції та семінарські заняття, які відзначаються глибоким
змістом і науковістю, є великою школою справжнього професіоналізму і
педагогічної майстерності. Праці вченого з історії України та світової історії
є дуже вагомим внеском не тільки у вітчизняну історичну науку України, а й
світової історії.
Особливо, на нашу думку, потрібно відзначити внесок професора
М.І. Бушина в підготовку професійних істориків, адже під науковим
керівництвом вченого на сьогодні підготовлено 36 кандидатів історичних
наук з різних галузей історичної науки, а на очолюваній з 2001 до 2014 рр.
ученим кафедри історії України Черкаського державного технологічного
35
університету захищено 50 кандидатів історичних наук [13, с. 74]. Ще шість
учнів М.І. Бушина стали докторами історичних наук.
Для багатьох майбутніх істориків-науковців Микола Іванович став
дбайливим, проте вимогливим наставником та науковим керівником.
Наукова школа професора Бушина відома як на Черкащині, так і за її
межами, адже він сам – людина, шанована в наукових колах, постійно
прагнув популяризувати здобутки своїх учнів, адже їхні досягнення – це
гордість для вчителя.
Історична наукова школа, очолювана доктором історичних наук,
професором, дійсним членом Української академії історичних наук (1999)
М.І. Бушиним у Черкаському інженерно технологічному інституті (нині –
Черкаський державний технологічний університет), виникла в 1990 році,
коли професор Бушин перейшов у цей виш на постійне місце роботи.
У своїх спогадах сам професор Микола Бушин говорить про те, що
йому була цікава ідея створення власної наукової школи бо він часто чув про
це від інших професорів. Зрозумівши, що, будучи вченим, теж можна мати
свою наукову школу, він згодом цього й досягає. Також, маючи близько
двохсот наукових праць, підготував дев’ять кандидатів наук, з яких шість під
керівництвом професора Бушина захищали написані ними кандидатські
дисертації, нині працюють у вищих навчальних закладах міста Черкаси.
Отже зі створенням своєї наукової школи М.І. Бушину допомогли вчені, як
зазначає автор з інших країн , а саме з Росії , Башкортостану, Німеччини, і
особлива допомога була від Інституту історії України Національної академії
наук України. М.І. Бушин дуже пишався створеній своїй же науковій школі
наукових кадрів. Головним було на думку професора не наявність відкритих
наукових шкіл заради як найбільшого цитування наукових робіт, таким
чином немов би просувати себе, а головним була кількість якісної підготовки
кандидатів наук. «Лише тоді ти справжній вчений, і твої справи будуть
продовжувати твої учні» [6, c. 44].
36
Невтомна праця професора Бушина в підготовці кадрів насправді дуже
вагома. Його особливо хвилювала ця частина його роботи. До визначення
своєї наукової школи він мав свої особисті міркування з якими не всі інші
вчені такого ж майже високого статусу були згідні.
По перше дехто з вчених визначає наукову школу за тим, скільки разів
цитують ученого за кордоном у наукових монографіях. По друге, скільки
посібників і монографій вийшло за кордоном у цього вченого. Якщо ці два
компоненти присутні, то можна вважати наявною відповідну наукову школу.
Звичайно ж з таке визначення не влаштовувало зовсім і з ним М.І. Бушин
ніяк не погоджувався. Головне в житті – творчість. Його особиста думка на
наукову школу така: по перше, вчений повинен брати активну участь у
навчальному процесі (лекції, семінарські заняття) [7, с. 73-74].
Наукова школа професора Бушина Миколи Івановича нараховує у своїх
лавах більше сорока осіб, майже тридцять з яких безпосередньо були його
аспірантами і зараз є кандидатами історичних наук.
Микола Іванович вбачав себе щасливою людиною, як вчений з
величезним досвідом пишався тим, що має багато послідовників, багато
однодумців, а саме головне, багато його учнів, які продовжують справу. Не
просто продовжують, а з ентузіазмом ставляться до історичної науки.
Микола Бушин дуже пишався учнями наукової школи,
послідовниками, які продовжували започатковану ним справу. Тому зробив
їх список за порядком захисту.
Горенко Леся Михайлівна
Присяжнюк Юрій Петрович
Марценюк Ігор Михайлович
Чубіна Тетяна Дмитрівна
Томиленко Андрій Григорович
Гордуновський Олег Миколайович
Мащенко Ірина Юріївна
Вовк Юрій Іванович
37
Трояновський Володимир Євстафійович
Храмова-Баранова Олена Леонідівна
Сташенко Сергій Іванович
Тищенко Ігор Юрійович
Лисенко Алла Іванівна
Дученко Юрій Миколайович
Товстопят Людмила Миколаївна
Вишневський Валерій Євгенович
Романенко Роман Володимирович
Паскаленко Владислав Євгенович
Буравченко Руслан Всеволодович
Вовкотруб Юрій Миколайович
Федоренко Дмитро Сергійович
Тараненко Станіслав Петрович
Сушко Наталія Валеріївна
Клименко Віктор Василівна
Коваленко Ярослава Юріївна
Ярославська Лариса Петрівна
Конон Юлія Михайлівна
Горбатюк Олена Степанівна [4, c. 79].
Чубіна Тетяна Дмитрівна народилася 9 березня 1972 року в селі
Вершаці Чигиринського району Черкаської області.
З 1979 року до 1989 року навчалася в Чигиринській середній школі
№ 1, яку закінчила із золотою медаллю.
У 1994 році закінчила з відзнакою історичний факультет
Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. В.К. Винниченка. З
1994 року до 1997 року працювала асистентом кафедри народознавства цього
ж інституту. З листопада 1997 року навчалася в аспірантурі Черкаського
інженерно-технологічного інституту на кафедрі історії України. 18 травня
2000 року захистила кандидатську дисертацію на тему: «Українська діаспора
38
Республіки Башкартостан: історія формування та особливості існування в
іншоетнічному середовищі».
З вересня 2000 року доцент кафедри гуманітарних та соціально-
економічних дисциплін Черкаського інституту пожежної безпеки імені
Героїв Чорнобиля МНС України. З 2004 року – начальник ад’юнктури
названого навчального закладу.
З 1 вересня 2005 року до 1 вересня 2008 року навчалася в докторантурі
Черкаського державного технологічного університету за спеціальністю –
історія України.
Для написання докторської дисертації, яка потребувала залучення
польських джерел, вивчила польську мову. Має міжнародні сертифікати про
закінчення курсу польської мови та культури.
Неодноразово доповідала про результати своїх наукових досліджень на
міжнародних, міжрегіональних конференціях та симпозіумах. В 2007 році
пройшла конкурс, оголошений Польською Академією мистецтв серед
європейських вчених, які займаються вивченням польської історії та стала
стипендіатом Історико-літературного товариства, що надало їй можливість
дослідити унікальні фонди та рукописи Польської бібліотеки в Парижі.
Стипендіат Кабінету Міністрів України (2006-2008 рр.).
З 1 вересня 2008 року – доцент кафедри гуманітарних та соціальних
наук Академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля МНС України.
10 грудня 2008 року захистила дисертаційну роботи на здобуття
наукового ступеня доктора історичних наук «Рід Потоцьких в Україні
(тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти» в
спеціалізованій вченій раді Д 11.051.02 Донецького національного
університету.
Голова комітету Благодійного фонду «Історична спадщина» ім.
професора Миколи Івановича Бушина. 10 березня 2008 року за визначні
наукові здобутки отримала Першу премію Благодійного фонду.
39
Автор (співавтор) понад 100 наукових публікацій. Основна
проблематика досліджень – становище та розвиток національних меншин в
іноетнічному середовищі, проблема міжнаціональних відносин та механізми
формування національних діаспор, роль особи в історії, історія магнатського
роду Потоцьких [2, с.118-120].
Мащенко Ірина Юріївна захистила свою дисертаційну роботу в першій
п’ятірці учнів М.І. Бушина. Вона шанована й уже розумна людина та добре
володіє історичним фактажем, за що її поважають студенти Черкаського
державного технологічного університету. Працюючи замісником завідувача
кафедри історії та права, вона завжди знаходить час, надихає колектив
кафедри на вдосконалення науково-творчого і навчального процесу.
Народилася 8 листопада 1975 року. У 1992 році закінчила Черкаську
середню загальноосвітню школу № 15, у 1998 році закінчила з відзнакою
Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького за
спеціальністю «Українська мова і література, зарубіжна література та
історія».
18 жовтня 2002 року захистила на спеціалізованій вченій раді
Донецького національного університету дисертацію на тему «Національно-
культурне відродження етнічних меншин Центральної України в 90-х роках
ХХ ст.» і отримала ступінь кандидата історичних наук. 16 червня 2005 року
присвоєно вчене звання доцента.
Працювала викладачем, старшим викладачем, а з 6 жовтня 2003 року і
до цього часу працює доцентом кафедри історії України Черкаського
державного технологічного університету та виконує обов’язки заступника
завідувача кафедри.
Ірина Юріївна є членом Комітету Благодійного фонду імені професора
Миколи Бушина «Історична спадщина», членом наукового товариства
істориків Черкащини ім. І.О. Гуржія та членом Наукового товариства
істориків-аграрників.
40
Коло наукових інтересів: національні меншини, етнокультурні процеси
в Україні.
Автор (співавтор) більше 30 публікацій [4, с.95].
Лисенко Алла Іванівна народилася 26 серпня 1975 року в селі Валява
Городищенського району Черкаської області. У 1982 року пішла до 1-го
класу Валявської середньої школи, яку закінчила в 1992 році.
З 1992 по 1997 pік – студентка історичного факультету Черкаського
державного університету імені Богдана Хмельницького, який закінчила з
відзнакою за спеціальністю «Історія та українська мова та література». Після
закінчення вищого навчального закладу працювала вчителем української
мови Хутірської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.
З 2001 року Алла Іванівна Лисенко працює в Черкаському державному
технологічному університеті на посаді методиста музею. З 2003 року –
викладач, з 2005 року – старший викладач, а з 2006 року – доцент кафедри
історії України ЧДТУ.
У 2004 році захистила кандидатську дисертацію на тему: «Жіночий рух
в Україні: економічний, політичний, соціальний та правовий аспекти (1980-
2001 pp.)». Автор (співавтор) понад 35 наукових праць.
Алла Іванівна Лисенко працює на кафедрі історії України Черкаського
державного технологічного університету. Вона є заступником завідувача
кафедри історії України з наукової роботи. Ставиться до своїх обов’язків
дуже старанно. Вона завжди підкреслює, що ми повинні виховувати
відданих, добрих, інтелігентних професіоналів. Тоді все буде гаразд у країні
у ії народу. Її девіз – «Зроби добро, і ти обов’язково отримаєш добро» [2,
c.128-129].
Оксана Сергіївна Худолей захистила дисертацію по пам’ятко-
охоронній системі в Україні. Це людина, яка віддана тому, чому служить. Її
дуже поважають студенти. Оксана Сергіївна по-доброму ставиться до них і
тим самим притягує їх до себе.
Худолей Оксана Сергіївна народилася 21 листопада 1980 року.
41
У 2003 році закінчила з відзнакою Черкаський державний університет
ім. Богдана Хмельницького за спеціальністю «історія» та отримала
кваліфікацію магістра історії. З 2003 по 2006 рік – аспірантка кафедри історії
України Черкаського державного технологічного університету. Зараз є
кандидатом історичних наук і працює на цій кафедрі [2, с.158].
Андрій Юрійович Лега закінчив університет, аспірантуру на кафедрі
історії України і тут же працює. Читає курс «Історія науки і техніки».
Людина порядна, високоінтелігентна і скромна. Підготував дисертацію і у
2008 році захистився. До роботи ставиться з повною відповідальністю.
Лега Андрій Юрійович народився 9 травня 1974 року в місті
Золотоноша Черкаської області.
У 1991 році закінчив Золотоніську загальноосвітню середню школу №
1 та вступив на механіко-технологічний факультет Черкаського державного
технологічного університету. У 1996 році отримав диплом за спеціальністю
«Металорізальні верстати та системи». З січня до червня 1997 року працював
слюсарем 4 розряду котельні Золотоніського маслоробного комбінату, з
червня 1997 до липня 1998 року – начальником котельні Золотоніського
маслоробного комбінату. З червня 1999 року до червня 2003 року –
товарознавець «ЗAT Черкаське пиво». З липня до жовтня 2003 року
А.Ю. Лега працював менеджером відділу маркетингу ВАТ «Темп»
(м. Черкаси).
З 2003 по 2006 рік Андрій Юрійович – аспірант кафедри історії України
Черкаського державного технологічного університету. З січня 2006 року
А.Ю. Лега працює викладачем кафедри історії України ЧДТУ і викладає
дисципліну «Історія науки і техніки» [2, с.159-160].
Юлія Юріївна Ілляшенко – кандидат історичних наук. Працює на
кафедрі історії України Черкаського державного технологічного
університету. Читає курс «Соціологія».
Ілляшенко Юлія Юріївна народилася 5 липня 1972 року в місті
Золотоноша Черкаської області в родині службовців.
42
З 1979 по 1989 pік навчалася в Золотоніській загальноосвітній середній
школі № 3. У 1996 році закінчила факультет української філології
Черкаського державного університету імені Б. Хмельницького (нині
Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького) та отримала
диплом за спеціальністю «Учитель української мови, літератури та історії».
З 1996 по 2000 pік Юлія Юріївна Ілляшенко працювала вчителем
української мови та літератури Черкаської загальноосвітньої школи І-ІІІ
ступенів № 6.
З листопада 2000 року працює викладачем, а з листопада 2008 року –
старшим викладачем кафедри історії України Черкаського державного
технологічного університету.
У 2003 - 2006 pоках навчалася в аспірантурі ЧДТУ зі спеціальності
07.00.01 - історія України. Тема дисертаційного дослідження «Становище
дітей в Україні в умовах розбудови громадянського суспільства: історичний
аспект (90-і pp. XX ст. – початок XXI ст.)».
З жовтня 2002 року Юлія Юріївна є членом Черкаського обласного
відділення Українського товариства істориків науки. З березня 2006 року
вона – член благодійного фонду ім. професора Миколи Бушина «Історична
спадщина». Коло наукових інтересів: історія України, історичне
краєзнавство, соціологія [2, с.162-163].
За роки керівництва кафедрою Микола Іванович заснував власну
наукову школу в галузі вивчення регіональної історії України, виховав
велику кількість учнів, більшість яких нині самі стали науковцями. На
кафедрі історії України захищено 46 кандидатських і докторських
дисертацій.
3.2. Праці з історії України та української культури
У творчості, як і в громадській діяльності М.І. Бушина яскраво
окреслена краєзнавча ( регіональна) тематика, присвячена вивченню та
збереженню історико-культурної спадщини Черкаської області. Побіжний
43
огляд праць та їх аналіз показує, що наукова спадщина, М.І.Бушина. в
основному вся присвячена історії України. Праці вченого, наукові надбання
продовжують розвиток багатоманітної української культури, роблять її
різноманітнішою, детальнішою для потреб українського народу.
М.І. Бушин є автором та співавтором 360 наукових праць, серед яких
32 монографії , із них 10 – індивідуальних. Опублікував 14 навчальних
посібників, утому числі «історію України» китайською, німецькою та
англійською мовами [8, c. 79-87].
У зоні особливої уваги науковця – історія рідного краю. М.І. Бушин –
ініціатор і один із авторів видання «Особистості Черкаського краю» в 15
книгах, засновник науково-популярної серії «Обереги Черкащини». Під його
керівництвом колектив кафедри історії України ЧДТУ випустив у світ
фундаментальні видання з країнознавства – «Сучасна енциклопедія
Черкащини». Уже вийшли з друку два томи. Це масштабна робота , яка
потребує багато часу та зусиль.
З нових відомих і праць які видав професор М.І. Бушин, доречно
згадати наприклад: «Учені Черкаського державного технологічного
університету», «Мої учні – моя гордість», « Пам’ять дарована майбутньому.
Музей історії Черкаського державного технологічного університету» [с.73 7].
Однією з перших найбільш ґрунтовних праць, керівником авторського
колективу якої був М.І. Бушин, і в якій висвітлюється специфічні аспекти
історичного, а особливо політичного розвитку українських земель в т.ч. і
Черкащини, є монографія «Становлення української державності» в ХVII .:
Богдан Хмельницький та його спадкоємці», яка побачила світ у 1998 р. [14,
с.118].
Цією книгою наглядно показано першу спробу у вітчизняній
Історіографії дослідити еволюцію козацької державності Запорізької Січі ,
розширити й систематизувати наукові знання з історії державно-політичного
устрою України другої половини ХVII ст. Автори монографії розрили
витоки, особливості та суперечності суспільно-політичного і соціально-
44
економічного розвитку України – Гетьманщини. Науковці проаеалізувалита
висвітлили політичну діяльність українських гетьманів та проаналізували
економічний стан та соціальні трансформації тогочасного суспільства.
Центральною фігурою в даній книзі виступає уродженець Чигиринщини,
видатний державний і політичний діяч України другої половини ХVII ст.
Б. Хмельницький який перший з українських гетьманів зробив усе можливе
для практичної реалізації ідеї української державності. Чільне місце
відводиться авторами й аналізу політичної діяльності гетьманів
І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, П. Дорошенка,
Д. Многогрішного, І. Самойловича, І.Мазепи [15].
Помітним явищем у науковому житті Черкащини стало видання у 2003
р. під науковим керівництвом професора М. І. Бушина навчального
посібника для загальноосвітньої школи I-III ступенів, Черкаської області
«Історія Шевченкового краю : 1939–2002 рр.» [17].
Навчальний посібник присвячений подіям, що відбулися на території
Черкащини від початку Другої світової війни до здобуття Україною
незалежності та сьогодення. Посібник знайшов схвальний відгук в Інституті
історії України НАН України [18].
У 2002 році з ініціативи професора Бушина М.І та доцента
Лазуренка В.М. було засновано у ЧДТУ видання наукового журналу
«Гуманітарний вісник. Серія історичні науки». Це всеукраїнський збірник
наукових праць [28].
У виданні публікується результати досліджень актуальних проблем
історії України, історії української культури, всесвітньої історії, історії науки
і техніки, воєнної історії, внеску видатних особистостей в розвиток науки та
культури України.
У 2004 р. з під пера М.І.Бушина та доцентів В.М. Лазуренка і
І.Ю.Мащенко побачила світ монографія «На вітрилах державності.
Особливості становлення та розквіту української державності в добу
45
Національної революції середини ХVII ст.: політичний та соціально-
економічні аспекти» [19].
В даному виданні розкрито аспекти державно-політичного устрою
України в середині ХVII ст., проаналізовано економічний потенціал
українських земель в часи Національної революції середини ХVII ст.
Особливу увагу науковці зосередили на соціальному розвитку українського
суспільства в середині ХVII ст. Окремо проаналізували історичну
обумовленість ролі Черкащини як епіцентру Української національної
революції середини ХVII ст. В цьому аспекті детально розглянули роль
Чигиринщини як колиски українського державотворення .
В 2004 р. вийшла друком ще одна монографія «Розвиток української
культури в добу Національної революції середини ХVII ст.» співавторм якої
є професор М. І. Бушин [20]. Видання присвячене висвітленню розвитку
української культури в добу Української Національної революції середини
ХVII ст.
До 200-річчя від дня народження великого сина українського народу
Т.Г. Шевченка М.І. Бушин разом з Ю.М. Тихонинко. Видали книгу «Тут над
Дніпром: матеріали історії та функціонування Шевченківського
Національного заповідника у місті Каневі» [21].
3.3. Дослідження з регіональної історії
Професор М.І.Бушин у 2013 році став першим на Черкащині лауреатом
премії ім. Д. Яворницького
У 2001 році, в рік десятої річниці незалежності України з ініціативи
керівника наукової школи, завідувача кафедри історії України д.і.н.,
професора Бушина М.І. започатковано видання серії історико-краєзнавчих
книг «Черкаський край в особах. 1941–2001 рр.». У цій серії висвітлюється
історія мікро регіонів Черкащини. У книгах серії зібрані матеріали про Героїв
Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, Повних кавалерів орденів
Слави, героїв афганської війни, людей, які нагороджені орденом Леніна, осіб,
46
яким присвоєно почесні звання. У виданнях зібраний матеріал про вчених,
письменників, славетних людей (артистів, краєзнавців, композиторів,
художників тощо). Окремий розділ присвячений здібним керівникам,
організаторам, господарям [2, с. 177].
Вершина творчості вченого – багатотомна серія «Черкаський край в
особах» «1941- 2001». Вже підготовлено чотирнадцять книг з тридцяти, а
одна, присвячена Лисянщині [6, с.240].
Серія книг «Черкаський край в особах» 1941–2001 була започаткована
доктором історичних наук , професором, дійсним членом Української
академії історичних наук Миколою Івановичем Бушиним.
В цій серії члени наукової школи професора М.І. Бушина зупинилися
на історії міст-регіонів Черкаської області, починаючи дослідження з
1941року і закінчуючи 2001 роком.
У книгах серії зібрані матеріали про Героїв Радянського Союзу, Героїв
Соціалістичної праці, повних кавалерів ордена Слави, героїв афганської
війни, людей, які нагороджені орденом Леніна, осіб, яким заслужено було
присвоєно почесні звання. У виданнях дуже багато масиву зібраного
матеріалу про вчених, письменників, славетних людей які залишили свій слід
людей мистецтва( артистів, краєзнавців, композиторів, художників, тощо).
Окремий розділ також призначений здібним керівникам, організаторам,
господарникам.
У кожній книзі історико-краєзнавчого видання подається короткий
історично-краєзнавчий екскурс про місця історичних подій кожного
районного центру Черкащини, а також хронологія найважливіших подій, що
відбувалися в тому чи іншому районі області в період з 1941 по 2001 рр. [16]
Серія: «Черкаський край в особах 1941 -2001» заснована в рік 10тої
річниці незалежності України і присвячується 50-річчю утворення
Черкаської області - складової і невід’ємної частини Української держави.
Окрім цієї серії книг також вийшла друком в 2005 році ще одна книга,
що була окремо присвячена 50-річчю Черкаської області, яке відзначалося в
47
січні 2004 року. Це було доброю нагодою для написання цієї книги. Черкаси
є наймолодшим обласним центром України. Автором ідеї та керівником
даного проекту є М. І. Бушин, а спів-авторами проекту наукової роботи
виступають В.М. Лазуренко, І.Ю. Мащенко, Є.М. Стрижак. Книгу
присвячено висвітленню соціально-економічного, політичного та
культурного становлення міста Черкаси від початку утворення Черкаської
області до сьогодення. Автори книги запланували, що вона стане складовою
частиною багатопланової роботи для створення повноцінної і науково
обґрунтованої історії Черкащини.
Місто Черкаси було засновано в кінці ХІІІ ст., що відіграло важливу
роль в обороні південних кордонів області Української землі. Це місце стало
одним із осередків формування козацтва і розгортання національно-
визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана
Хмельницького. Це місто завжди було в епіцентрі історичних подій ХІХ-ХХ
століть. Черкаси пройшли шлях від повітово-районного містечка до
обласного центру Шевченкового краю [26].
У процесі підготовки видання було опрацьовано значний масив
архівних документів, наукової літератури й періодичної преси, залучено
спогади очевидців тих чи інших подій.
Остаточно ідея створення проекту «Черкаський край в особах 1941–
2001 рр.» була затверджена після Х Всеукраїнської наукової конференції з
історичного краєзнавства «Історія міст і сіл України в контексті регіональних
досліджень» 28 вересня 2001 року. Головна мета серії – спробувати
відтворити політичні, а ще більшою мірою психологічні портрети людей, у
роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945), післявоєнні роки та сьогодення.
Адже це люди, говорить автор, які. Не шкодуючи сил, відбудовували народне
господарство на рідній землі.
«Помер не той, кого поховали, а той, кого забули» – цей епіграф
Микола Іванович написав до кожної книги з історико-краєзнавчої серії,
започаткованої ним в рік 10-ї річниці незалежності України «Черкаський
48
край в особах. 1941-2001 ». Вийшли друком книги даної серії, які присвячені
славетним людям Лисянщини, Чигиринщини, Драбівщини, м.Золотоноші,
Золотоніщини, Чорнобаївщини, Маньківщини, Кам’янщини, Корсуньщини.
Також збір та опрацювання масиву матеріалів по інших регіонах Черкащини
знаходиться на завершальному етапі [9].
Серія книг є вагомим внеском в історію Черкаського краю і його
історично наукової спадщини. За словами автора серія книг сприяє
невід’ємному усвідомленню для читача, а саме необхідність збереження
історичної спадщини та її важливість для виховання національної свідомості.
Наприклад, перша книга з цієї серії присвячена Лисянщині. Книга
містить історико-документальні нариси і біографічні довідки про знатних
людей Лисянщини , починаючи з початку Великої Вітчизняної війни . В ній
дізнаємося через життєписи відомих трудівників, керівників, учителів,
лікарів, захисників рідного краю, відтворено славні сторінки історії
Лисянщини, починаючи з років відродження поруйнованого війною
народного господарства до сучасного етапу становлення і розбудови
незалежної держави – України.
Показано, що, не зважаючи на всі героїчні і драматичні події цієї
складної історичної доби, завдяки невтомним зусиллям уродженців району та
людей, які пов’язали з ним свою долю, розвивається економіка, квітне
духовна культура славетного куточка України – древньої, працьовитої
прекрасної Лисянщини.
Відкривається серія книг статтею про Велику Вітчизняну війну (1941–
1945), що містить загальні відомості про район чи місто. Розповідає про
внесок жителів міст у перемогу.
У кожній книзі серії вміщено сторінки з Книги Пам’яті України, де
розповідається про те, яке варварство принесла «цивілізована» Німеччина у
Шевченків край.
49
У серії розповідається про Героїв Соціалістичної праці – людей, яким у
повсякденному житті завжди були притаманні патріотизм, любов до людей і
власного народу.
В окремий розділ серії виділено особистостей , які були нагороджені
орденом Леніна. Можна простежувати таку тенденцію думки автора про те
що певні сучасні політичні сили ставлять це нам сьогодні як докір: мовляв
для чого пропагувати ідола більшовизму. А тому автор на перед зазначає, що
це є наша історія. Її невід’ємна частина.
Працюючи над зібранням наукового матеріалу для серії «Черкаський
край в особах 1941–2001», автор опирався на матеріали, які були почерпнуті
із фондів, обласного та районного архівів, краєзнавчих музеїв обласного та
районного масштабів , тобто не опубліковані першоджерела [16, c. 10].
Знання громадянами історії своєї «малої Батьківщини» це безпосередня
причетність до долі своєї держави і народу.
Наступна книга з серії «Черкаський край в особах 1941–2001»
присвячена місту Золотоноша . Книга містить історико-документальні
нариси і біографічні довідки про знатних людей Золотоноші другої
половини ХХ століття. У ній через життєписи відомих трудівників,
керівників, учителів, лікарів, захисників рідного краю відтворено на
сторінках цієї книги про історію Золотоноші , починаючи з років
відродження поруйнованого війною народного господарства, до сучасного
етапу становлення і розбудови незалежної української держави .
Показано , що не зважаючи на всі героїчні і драматичні події цієї
складної історичної доби, невтомним зусилля м уродженців міста, люди які
пов’язали з ним свою долю допомагали тим самим розвивати його економіку
і культуру мальовничого куточка України – Золотоноші [24].
Вивчення історії на Черкащині стало масовою і популярною формою
залучення широких верств громадянства до державотворчих процесів.
Особливої ваги ця робота набуває у зв’язку з підготовкою до 50річчя
утворення Черкаської області. Краєзнавчий напрям в історії міст сіл пам’яток
50
архітектури культури виділяється в окремий напрямок життя і діяльності
відомих земляків, людей що безпосередньо відіграють важливу участь в
історії нашого краю. Оскілки Черкащина є батьківщиною багатьох відомих
людей культури, політичних діячів , таких як Богдан Хмельницький.
Місто Золотоноша має людей з багатою історією і славними
традиціями міста.
Продовжує серію видавництва книг «Черкаський край в особах», праця
про місто Кам`янка . Книга містить Істрико-документальні нариси і
бібліографічні довідки про відомих людей Кам’янщини , починаючи з
початку Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. На вдтворених сторінках
історії міста Кам’янщина, починаючи з років воєнного часу до розбудови
держави після війни ,автори висвітлюють життєписи лікарів, тудівників,
учителів, лікарів, захисників рідного краю, тощо.
Показано що не зважаючи на всі героїчно-драматичні події тієї доби ,
невтомні зусилля людей уродженців району, які почали і пов’язали з ним
своє життя розвивали економіку, духовну культуру та багато іншого.
Особливе місце в серії відводиться людям яким присвоєно почесні
звання. Заслуженим вчителям, будівельникам, художникам, архітекторам,
працівникам сільського господарства, культури , охорони здоров’я, сфери
послуг тощо. Дана книга перший крок до осягнення нашої малої історії через
призму життя й діяльності сприймання постатей що прославили своїми
подвигами кам’янську землю [25].
Також регіональна праця по історії Драбівщини містить історичні
документальні нариси про відомих людей Драбівшини. Драбівський район
мальовничий куточок північної Черкащини.
У 2012 р. на кафедрі також започатковано науковопопулярну історико-
краєзнавчу серію книг «Обереги Черкащини». Це є ще одним виданням з
дослідження регіональної історії, автором та ідейним натхненником якої є
доктор історичних наук М.І. Бушин. На сьогоднішній день підготовлено 10
книг з даної нам серії. Кожна книга має свою назву. Це такі видання як ось
51
наприклад: «Земля Козацької Слави», «Чигиринщина», «Мить і вічність.
Уманьищина», «Витязь над Дніпром. Місто Черкаси», «Крізь віки місто
Канів», «Музи над Тясмином. Кам’янщина», «Трипільський дух витає над
нами. Тальнівщина», «Кований із Криці. Корсунщина», «Сонце над Тікичем.
Лисянщина», «Серце української родини. Шполянщина» [7, с. 129].
Наприклад одна з багатьох книг «Пам’ять не згасне.
Звенигородщина»[27]. Автори розповідають про особливості впровадження
науково-популярної серії «Обереги Черкащини». В книзі подано коротку
історико-довдкову інформацію про Звенигородщину . Зосереджено увагу
авторів на історично-культурних місцях звенигородського мальовничого
краю, які є батьківщиною Тараса Шевченка. А також подано інформацію про
відомих людей Звенигородщини.
52
РОЗДІЛ 4
ГРОМАДСЬКО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ М.І. БУШИНА
4.1. Популяризація історії України. Участь в українських
громадських організаціях
«Товариство істориків Черкащини ім. І. О. Гуржія»
У 2005 році колеги одностайно обрали професора Бушина президентом
Спілки істориків Черкащини імені І.А.Гуржія. Зрозуміло що професор ніколи
не зупиняється на досягнутому. В 2005 р. заснував і очолив громадську
організацію «Товариство істориків Черкащини ім. І.О. Гуржія», метою якої є
об’днання істориків, вчителів історії з метою вивчення минулого та
сьогодення Черкащини [22, c.164].
Найкращі учні М. І. Бушина в знак поваги і вдячності до свого
наставника і вчителя 19 грудня 2005 р. заснували Благодійний фонд імені
професора Миколи Бушина «Історична спадщина», метою якого є об’днання
зусиль істориків України у сприянні формуванню демократичної держави,
підвищенню ролі та авторитету історичної справи в суспільстві і державі,
сприяння розвитку історичної діяльності, захист і підтримка вчених –
істориків , поширення традицій української історичної справи , розвитку та
поглибленню міжнародних зв’зків [23].
Відбулася презентація до дня відкриття благодійного фонду
«Історична спадщина» в приміщенні прес-центру Черкаської газети «Нова
доба», саме 19 грудня 2005 року. Новина про відкриття фонду дуже швидко
облетіла всю Черкащину. Також за межами області згодом. Для місцевої
наукової еліти, працівників культури, мистецтва, студентів, викладачів,
журналістів й більшості представників гуманітарної сфери ця новина стала
справжньою сенсацією. Згодом про фонд було відомо й закордоном. Українці
в зарубіжжі відрізняються підвищеним почуттям патріотизму. Учні
послідовники здобули заслужений авторитет.
53
Його учні, вони свідомо започаткували, з погодженням
загальновизнаної думки громади науковців, започаткували цей, фонд, до
складу комітету якого входять: голова комітету – Чубіна Тетяна Дмитрівна;
заступник голови – Сташенко Сергій Іванович; секретар – Вишневський
Валерій Євгенійович; а також члени комітету – Томіленко Андрій
Григорович, Мащенко Ірина Юріївна, Лисенко Алла Іванівна, Тараненко
Станіслав Петрович, Коваленко Ірина Григорівна, Прилуцька Ольга Петрівна
[2, c. 112].
Мета фонду – це пошук здібних студентів, молодих науковців,
краєзнавців, і сприяння їм у їхніх наукових працях і дослідженнях.
Основними завданнями фонду є :
- Сприяти розвитку демократичних засад діяльності історичної справи,
удосконаленню її організаційної структури, підвищенню престижу професії
історика, створенню належних умов для активної професійної і громадської
діяльності істориків, впровадженню науково-технічних засобів у їх роботу;
- Вносити пропозиції до органів влади та управління;
- Забезпечувати захист законних інтересів і підтримувати вчених-
істориків;
- Сприяти підвищенню кваліфікації і обміну досвідом роботи істориків,
вивчати й узагальнювати практику історичної справи, забезпечувати вчених-
істориків виконавчими актами і нормативними матеріалами, методичною
літературою;
- Розробляти і поширювати норми професійної етики;
- Сприяти науковій розробці питань, а також усуненню недоліків,
пов’язаних з діяльністю істориків;
- Співпрацювати з інститутом історії України НАН України;
- Присвоювати (нагороджувати) особливими преміями за вагомий
внесок в розвиток історії України;
- Розвивати міжнародні зв’язки , обмін професійним досвідом,
співробітництво з різними міжнародними організаціями.
54
Через діяльність фонду можна простежити виконання його
поставлених статутних завдань:
- організує наукові конференції, науково-методичну роботу, обмін
досвідом роботи істориків;
- має друковані та інші інформаційні органи Фонду, займається
видавничою діяльністю; Вивчає історичний досвід інших країн і розвиває
різні форми міжнародних контактів;
- Фонд здійснює благодійну діяльність обумовленою 16 Закону
України «Про благодійництво та благодійні організації» [34] ;
- Установлює нагороди і заохочує вчених-істориків за активну роботу,
вносить у встановле-ному законом порядку пропозиції стосовно пред-
ставлення вчених-істориків до державних нагород почесних звань.
Благодійний фонд установив премію за персональний внесок у
розвиток історичної науки в Україні. Сьогодні розмір премії становить – 12
тисяч гривень (еквівалент 1200 євро). При цьому, отримують її кращі з
кращих, подвижники своєї справи. Крім цього ще вручається диплом,
настільна срібна медаль і нагрудна срібна медаль. Першу премію було
вручено в день 70-річчя Миколи Бушина – 10 березня 2008 року [7, с.75].
Наголосимо що , за побажанням Миколи Івановича Бушина вручення
перших премій планується проводити тільки серед його учнів.
Так, у 2013 році лауреатом цього фонду став викладач ЧДТУ Валентин
Лазуренко, який, не дивлячись на молодий вік (36 років), має докторський
вчений ступінь і є автором багатьох значущих робіт з вітчизняної історії [2,
с. 114].
4.2. Заснування навчальних закладів (ІСУЕП)
Ідея відкрити новий інститут планувалося М.І. Бушеним ще давно.
Розмови про це в місті Черкаси точилися довгий час. Планувалось , що
ректором новоствореного вузу має бути професор Биков В.І., а проректором
55
М.І.Бушин. Також потрібно було впорядкувати всі необхідні питання в
Міністерстві освіти України згідного з вимогами чинного законодавства.
Але в Міністерстві повідомили дуже не приємну річ Миколі Івановичу:
«якщо ректором буде Биков В.І. ., то вважайте, що інституту не буде» [9,
с. 181].
М.І. Бушин доповідає про цю ситуацію голові спостережної ради –
Гречусі В.Ю. Зрештою, в результаті довгих роздумів, дійшли до висновку,
що очолить інститут М.І. Бушин, а проректором стане Акіньшин В.Д.
Провівши бесіду, всі сторони дали згоду.
15 лютого 1999 року відбулися установчі збори товариства з
обмеженою відповідальністю «Інститут соціального управління економіки і
права», де було розглянуто питання про призначення ректора. Ухвалено було
кандидатуру на посаду ректора Бушина Миколу Івановича [6, с. 130]. До його
повноважень належало право, підпису всіх фінансово-господарських
документів, вирішення питань що стосуються погодження статусу Інституту,
соціального управління, економіки і права. Розпочалася не легка і
наполеглива праця М.І. Бушина як ректора університету. Доводилося майже
кожного дня їздити в Київ щоб довести необхідність створення та
функціонування елітного інституту. Плоди наполегливої праці дали свої
результати. Вже 3 березня 1999 року завідувач юридичного відділу
Черкаського міськвиконкому В.І. Шабанов також засвідчив Статут, який
було зареєстровано у виконавчому комітеті Черкаської міської ради,
реєстраційний номер7560. 18 березня 1999 року вважається днем створення
нового навчального закладу на Черкащині – Інституту соціального
управління, економіки і права [5, с. 21].
Але для початку повноцінної роботи вишу необхідно було отримати
ліцензії з усіх спеціальностей. Цьому передували фахові ради, експертна
рада, а потім Державна акредитаційна комісія (ДАК). Все було зроблено
успішно, ліцензії отримані, й ІСУЕП почав працювати.
56
Терміном «елітарний» названо було університет геть не для того щоб
це понесло обмеження в плані фінансових можливостей і рівня доходу
батьків абітурієнтів, хоча деякі люди до означення «елітарний» ставляться
доволі скептично. Проте такий статус був наданий університету не дарма, він
мав ряд певних переваг і особливостей.
Це прослідковується наприклад хоч в тому що викладачі вишу мають
учені ступені. Крім того серед них є визначні науковці Києва, Харкова,
Львова, Дніпропетровська. Впровадження кращої світової викладацької
практики та можливість для студентів спілкуватися з викладачами з кращих
вузів світу і також можливість проходження практики за кордоном.
Також не менш важливою перевагою навчання вданому закладі є те що,
ІСУЕП діяв за принципами не менторської дидактики, а методом
педагогічного співробітництва з індивідуальним підходом до студентів [6,
с. 131].
Ще з перспектив навчання в вузі було викладання кількома
іноземними мовами та можливість отримати освіту європейського рівня і без
проблем працюватиме тільки в Україні, а й за її межами. ІСУЕП заключив
договір по співробітництву з Міжнародною академією кадрів, тому
випускники отримують два дипломи – загальнодержавного зразку України і
Міжнародний диплом ЮНЕСКО [6, с.132]. Тому з 1-го і до 5-го курсу в
обов’язковому порядку до навчальної програми ввели вивчення іноземних
мов англійську, німецьку й французьку за бажанням. Окрім того випускники
повинні були доконало володіти українською і російською мовами.
До 1 вересня 1999 року було отримано шість ліцензій на спеціальності:
«Журналістика», «Видавнича справа і редагування», «Спеціалізовані
комп’ютерні системи», «Економіка підприємства», «Міжнародна економіка»,
«Економічна кібернетика». Не було отримано ліцензії з однієї спеціальності –
«Правознавство». Хоча так як набір на дану спеціальність інститутом вже був
розпочатий, тож Міністерство освіти України дозволило набір студентів на
спеціальність не менш важливу за інші – «Правознавство».
57
Матеріальна база інституту соціального управління, економіки і права
сформувалася на належному рівні для вишу. Кожен студент мав доступ до
свого персонального комп’ютера, створення навчального телебачення,
підключення до всесвітньої мережі Інтернет, а також бібліотеки де можливо
було не тільки взяти в тимчасове користування необхідну літературу, а ще
відеокасети, дискети, компакт-диски з повними курсами лекцій і конспектів і
електронні версії підручників.
В інституті навіть діяло своє видавництво «Брама ІУСЕП», яке стало
базовим під час проведення навчальної практики майбутніх спеціалістів з
видавничої справи [6, с. 136].
Ще Інститут мав спортивний комплекс, кафе-бар, їдальню і
гуртожиток. Справи йшли дуже добре. До початку 1999 і 2000 року він вже
був укомплектований. Про відкриття ІСУЄП навіть була стаття в газеті.
Як і в кожному вищому навчальному закладі в ІСУЕП діяла
аспірантура в галузі економічних, філософських і фундаментальних наук, а
також докторантура. Проте Міністерство освіти України лише дозволяло
здійснити одноразовий набір до аспірантури в інституті. Отже відкрили набір
на аспірантуру з 13 спеціальностей, а набрали лише 3 особи. У двох
абітурієнтів були керівники з Києва, в одного – доктор історичних наук,
професор М.І. Бушин.
Однак, готуючись до поїздки в Донецьк, Микола Іванович тяжко
захворів. Поставили діагноз – інфаркт міокарда. Місяць пробув в обласному
кардіологічному центрі, а потім 24 дні в санаторії «Україна» що знаходиться
в місті Черкаси. Відразу після виписки з санаторію Микола Іванович виходе
на роботу не зважаючи навіть на рекомендації лікарів які радили тимчасово
залишити роботу. Хвороба збіглася ще й з негараздами на новій роботі. В
інституті ніхто не став перейматися проблемами М.І.Бушина , ні в ректораті
ні вчена рада. Професор згадував ,що відразу ж зіткнувся до себе із зовсім
іншим ставленням від колег і взагалі як до ректора. Навіть перший
проректор, професор В.Д. Акіньшин, і той хотів показати, що він в інституті
58
на даний час вище за М.І. Бушина. Зверхнє ставлення колективу і жорстка
конкуренція й відбили всі бажання. Ситуація не прагнула ставати краще.
Отже 25 липня 2000 року відбулося засідання спостережної ради, на
якій першим питанням було розглянута справа про звільнення Миколи
Івановича. Голова спостережної ради зачитав заяву, і прохання М.І. Бушина
було здійснено. 25 липня 2000 року на засіданні спостережної ради Миколу
Івановича було звільнено з посади ректора Інституту соціального управління
економіки і права в місті Черкаси.
Зі спогадів самого Бушина М.І. ми дізнаємося про причину розірвання
контракту з інститутом. «Я їм був потрібен як фігура, яка зробить своїм ім’ям
ліцензування спеціальностей і допоможе у вирішенні інших питань в
інституті. В.Ю. Гречуха, В.Д. Акіньшин розуміли, що в Міністерстві освіти
України до мене ставилися прихильно і в усьому підтримували. Досить
казати й про те, що коли почали відкривати інститут недержавної форми
власності, то працівники Міністерства освіти, говорили, що за цю справу ніх
то не брався вже з років п’ять [9, с. 194].
Ось так віддавши багато сил і здоров’я М. І. Бушин полишив працю в
тому інституті. Хоча це не дуже засмутило професора, тому що, після
звільнення з посади ректора Інституту соціального управління, економіки і
права, йому було запропоновано очолити кафедру суспільних дисциплін і
права в новоствореному виші Черкаського інженерно-технологічного
університету, його ректором Ю.Г. Легою, який наголосив, що адміністрація
завжди буде рада бачити його серед співробітників університету.
Минуло багато років з того часу, але черкасці на чувані про Інститут
соціального управління, економіки і права, що знаходився на вулиці
Пастерівській. Але все що тут нині залишилось від аудиторій та посібників,
лише безперечна заслуга Миколи Івановича Бушина. Адже він фактично
«узаконив» вуз на всіх рівнях, отримавши ліцензії на всі спеціальності, крім
права, таким чином намагався відкрити новий науковий простір. Хоча з
планами і сподіваннями вийшла помилка. Він вкотре помилився і
59
розчарувався в людях. Адже з самого початку було зрозуміло, що створення
престижного вузу в провінційному на той час місті Черкаси справа
ризикована. Надія на те що діти заможних людей за не малі кошти захочуть
там навчатись, була не виправдана і просто зникла. Заможні люди повезли
своїх дітей вчитися за кордон. Оскільки неперспективно пов’язувати було
своє майбутнє з країною де стільки хаосу. Тому крах ілюзій виявився
очевидним. У ректорському кріслі Бушина вже нічого не тримало. Він пішов
з ІСУЕП, залишивши там своїх «колег-засновників» з їхніми ж проблемами
[6, с. 37].
4.3. Заснування музеїв (Лисянський районний краєзнавчий, Музей
ЧДТУ, Музей Герасима Савранського в Лисянській школі)
Лисянка фігурує в хроніках часів Визвольної війни під керівництвом
Богдана Хмельницького та в джерелах з історії козацтва. А в часи Другої
світової війни тут відбувалися кровопролитні бої, які впливали на
завершення війни.
Ось і вирішив молодий історик створити в селищі краєзнавчий музей.
Історія зародження та розвитку музейної справи у смт. Лисянка тісно
переплітається з іменем відомого українського історика Миколи Бушина.
Оскільки з 1966 року М.І. Бушин працював вчителем історії в смт. Лисянці в
Черкаській області в одній з місцевих шкіл і був там шанованою людиною,
тому він вирішує окрім розвитку наукової та педагогічної діяльності також
значну увагу вкласти в розвиток музейної сфери. Він прагнув зберегти та
популяризувати надбання Черкаського краю, висвітлити внесок видатних
особистостей в відродженні освіти та науки краю. Отже у 1967 році він
заснував і став першим директором Лисянського історико-краєзнавчого
музею Черкаської області. Своїм ентузіазмом він зміг захопити й земляків.
Музей на сьогоднішній день відіграє помітну роль для збереження і
популяризації історичної спадщини та досвіду минулого краю.
60
12 травня 1967 року у смт . Лисянка Черкаської області за ініціативою
М.І Бушина вирішено було створити раду з організації музейної кімнати.
Головою ради на громадських засадах було затверджено М.І. Бушина [9,
с.11].
Як результат – у 1968 році музей відчинив свої двері для відвідувачів, а
Микола Іванович 14 березня того ж року був обраний його першим
директором. Особисто проводив там екскурсії у вихідні дні та не припиняв
роботи з поповненням музею новими експонатами [10, с.33].
1967 року М.І.Бушин працював у Лисянській восьмирічній школі
вчителем історії та фізичного виховання, а учні з великим захопленням
займалися краєзнавством в Лисянському районі. Тому в педагога з’явилася
думка про те що, необхідно організувати спочатку музейну кімнату, а потім
музей. В майбутньому музей стане провідним у Лисянському районі,
пройшовши шлях від музейної кімнати до державного районного історичного
музею.
1967 початок роботи і створилая рада по організації кімнати. Утворили
дві групи – першу очолював історик С.М. Сазанівський, другу – історик
О.В. Миколенко. Ці групи активно займалися збиранням матеріалів для
відкриття музею, на той момент музейної кімнати. Готувалося на першому
етапі відкриття двох відділів. Перший відділ мав відображати життя та побут
району в минулому, другий – події післяреволюційного періоду. Історією
краю почала активно цікавитись музейна рада. Почали збирати матеріал.
Включили в роботу все населення району.
Таким чином 12 грудня 1967 року на засіданні музейної ради
констатувалося, що кількість зібраних матеріалів, та історичних надбань вже
виходить за межі музейної кімнати, тож було вирішено відкрити у
приміщенні районної бібліотеки музей.
З великим натхненням допомагала музейна рада. Були поставлены
вітрини яких зробили понад десять. Оформлено експозицію присвячену
Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. Особливо багато експонатів було
61
присвячено Корсунь-Шевченківській битві, яка проходила на території
Лисянського району[6, с.149].
Справа відродження музею розпочалася з того, що Черкаського
обласного управління культури при безпосередній підтримці на той час
представника Президента в Лисянському районі Б.В. Коваля музей перейшов
у підпорядкування районних органів влади, за ним затверджувався штат
працівників куди входили і технічні працівники і науковці [10, с.33].
У вільний час від роботи М.І. Бушин часто перебував в музеї, міркував
над розміщенням експонатів. У той час у бібліотеці працювала Білоножко
А.О. , вона допомагала в оформленні вітрин і розміщенні експонатів.
4липня 1968 року було проведено першу екскурсію з учнями
професійно-технічного училища №27 Верхня Салда Свердловської області з
росії. Учні приїхали на могилу свого земляка – Героя радянського союзу
Євстегнєва Олексія Олексійовича, який похований у с. Тихонівці
Лисянського району Черкаської області. По закінченню екскурсії учні
зробили запис у книзі для відвідувачів. «Ми дуже раді, що відвідали могилу
свого земляка, який здійснив геройський подвиг на Лисянській
землі,побачили що тут є його фотографія і розповідають про нього. Ми є
першими відвідувачами Лисянського районного краєзнавчого музею, вдячні
директору музею БушинуМ.І. за його працю у відкритті важливої установи
культури – музею…» [6, с.149].
На той час музейна кімната належала Корсунь-Шевченківському музею
історії Корсунь-Шевчеківської битви з питань методичної допомоги. І , щоб
зробити районний історико-краєзнавчий музей, необхідно було мати
підтримку Корсунь Шевченківського музею. Тому звідти приїхала комісія і
зробила висновок, що музей відповідає всім нормам музею районного. Тоді
було направлено представлення до Черкаського обласного управління
культури з проханням затвердити в селищі Лисянка музей як районний. Так
музей і отримав статус районного. Першим директором музею є і історично
залишається Микола Іванович Бушин. Досить багато він вклав в розвиток і
62
процвітання Лисянського районного державного історичног музею.
Підтвердженням цього є нагородження 4 липня 2003 року М. Бушина. за
вагомий внесок у розвиток і становлення музейної справи і краєзнавства на
Лисянщині та у зв’язку із 35-річчям музею нагороджено Почесною грамотою
Лисянської районної державної адміністрації. Найбільше оцінив краєзнавче-
музейну діяльність професора М.І. Бушина, виконавчий комітет Лисянської
селищної ради. Рішенням комітету за №205 від 27 серпня 2003 року, доктору
історичних наук, професору Бушину М.І. за дослідження, вивчення та плідну
працю в краєзнавчому музеї, популяризацію історії Лисянщини та її
сьогодення присвоєно звання «почесний громадянин селища Лисянка».
Грамоту про присвоєння цього почесного звання було вручено 6 вересня
2003 року [6, с. 153].
Проте це було не те, на чому Микола Іванович зупинився би. І от 17
жовтня 2003 року в селищі Лисянка Лисянського району Черкаської області
створено музей на базі середньої школи почесному громадянину та
шанованій людині – директорові Лисянської середньої школи №2
Савранському Сергію Герасимовичу(1914-1975) , яка носить ім’я за кошти
«меценатства» М.І. Бушина. У 2004 р. власним коштом М. І. Бушин відкрив
меморіальну кімнату-музей, присвячену відомому на Черкащині педагогу
Савранському С.Г. в Лисянській загальноосвітній школі №2. Це стало дуже
важливою сторінкою розвитку музейної справи у смт Лисянка.
Довгий час М.І. Бушин збирав експонати(світлини, портрети, особисті
речі) для створення музею – кімнати С.Г. Савранського і лише в 2003 р. зміг
втілити мрію в життя. Адміністрація Лисянської загальноосвітньої школи І–
ІІІ ступенів № 2 виділила кімнату (колишнє приміщення учительської ), в
якій можна було створювати музей. Провели грандіозну роботу по
переобладнанню приміщення, що було дано, також відбулося
перевлаштування для виконання нових функцій.
Нині меморіальна кімната – музей С.Г. Савранського згідно з наказом
відділу культури Лисянської райдержадміністрації відноситься як філіал до
63
Лисянського районного історичного музею. Ще до урочистого відкриття в
шкільному холі було поставлено бюст Сергія Герасимовича, який згодом
було перенесено до приміщення музею.
Г.С. Савранський був не тільки директором Лисянської восьмирічної
школи, а й сам її збудував (нині Лисянська загальноосвітні школа І-ІІІ
ступенів) ім. Сергія Герасимовича Савранського, він побудував не одну
школу, повністю віддавав себе роботі [4, c. 47].
Вагомим кроком для розвитку історичної спадщини регіону стало
також започаткування 14 жовтня 2005 року «Савранських Читань». Ця подія
відбулася завдяки зусиллям М.І.Бушина та фінансовій підтримці
Благодійного фонду ім. професора Бушина – «Історична спадщина» [10,
с. 33-34].
У 1998 р. М.І. Бушин заснував музей історії Черкаського державного
технологічного університету і з цього часу є його директором на громадських
засадах. Цей музей було відкрито на передодні відзначення 40-річчя від дня
створення Черкаського інженерно-технологічного інституту 10 квітня 1998
року на першому поверсі першого корпусу навчального закладу. Методистом
музею працювала Алла Іванівна Лисенко, яка разом з Миколою Івановичем
опікувалися розвитком музею [10, с. 30].
У трьох обладнаних кімнатах на той момент в першому корпусі
розміщено 25 стендів, на яких у фотографіях та експонатах висвітлена вся
історія навчального закладу.
Знайомство з музеєм розпочинається зі стенда, на якому представлено
архівні матеріали, газетні публікації, фотознімки про створення закладу,
будівництво його навчальних корпусів, перших керівників тощо.
Серед експонатів чільне місце відводиться першому декану
Черкаського загально технічного факультету київського технологічного
інституту харчової промисловості ( 1960р.), а з 1961 р. – Київського
інженерно-будівельного інституту – Лещенку Дмитру Дмитровичу, доценту
який очолював інститут з 1960 до 1970 р., а також Аліпову Георгію
64
Івановичу, доцент, деканові загально технічного факультету з 1970 до
1975 р., і ще інші визначні особи. Більше 11 років очолював ЧІТІ на посаді
директора фліалу КПІ, а з 1991 до 1998 р. – ректора ЧІТІ, професор
Биков В.І.
В інших оглядових кімнатах представлено всі 10 факультетів і 39
кафедр, декани, професорсько-викладацький склад, підрозділи ЧДТУ,
працівники університету.
Окреме місце в музеї відведено завідувачу кафедри інженерної графіки,
доцентові Титарчуку Анатолію Олександровичу. На стенді розміщено групу
військових моряків та їх особисті речі – це члени екіпажу першого
радянського атомного підводного ракетоносця К-19, який брав участь у
військових маневрах у Льодовитому океані в 1961 р. і зазнав аварії. Інші
члени екіпажу також отримали певні дози радіації, серед них і моряк-
підводник Титарчук А.О. Про це свідчить пам’ятна медаль, виготовлена з
корпусу атомного підводного човна К-19 до тридцятиріччя ліквідації аварії,
публікації в газетах «Правда» за 1990 р. та «Совершенно секретно» за
1991 рік.
Особлива увага університету присвячена роботі з іноземними
студентами. На створеному 12 років тому факультеті по роботі з іноземними
студентами пройшло мовну підготовку понад 1000 іноземних студентів з 47
країн світу; 147 з них продовжили навчання в ЧДТУ. На стендах –
підручники викладачів ЧДТУ, видані іноземними мовами [30, c.297-300].
У 2014 році музей історії ЧДТУ відновив роботу свого приміщення –
на четвертому поверсі першого корпусу ЧДТУ, де знаходиться і нині.
Оновлені експозиції музею відображають інформацію про символіку ЧДТУ,
про осіб, які сприяли відкриттю даного навчального закладу, зокрема
керівників які очолювали навчальний заклад в різні часи.
Представлена в експозиції інформація про діяльність бібліотеки ЧДТУ,
роботу сучасного студентського самоврядування. Важливим, на наш погляд,
є те, що при доборі матеріалів , які репрезентують історії того чи іншого
65
структурного підрозділу Микола Іванович керувався принципом людино
центризму, прагнучи показати історію навчального закладу крізь здобутки і
досягнення людей. Тому кожен стенд має фотографії тих хто сформував свій
навчальний заклад, та створили імідж єдиного в області технологічного
вищого навчального закладу. Створені в музеї історії ЧДТУ і постійно діючі
виставки, перша з них присвячена воїнам, що воювали на тимчасово
окупованих територіях України, друга виставка присвячена 200-річчю від
дня народження Т.Г. Шевченка.
У 2018 році виповнилося двадцять років з моменту створення музею
ЧДТУ, отож до цієї дати професор М.І. Бушин підготував до друку
монографію «Музей історії Черкаського державного технологічного
університету: 20 років». У цій монографії викладено історію виникнення та
розвитку вишу в основі якої також розглянуто експозиції музею історії ЧДТУ
[10, c. 31].
Отже, Микола Іванович Бушин, будучи за професією істориком, окрім
науково-педагогічної діяльності, значну увагу приділяв також музейній
сфері, виявляючи прагнення до збереження надбань Черкаського краю та
популяризації його історичної спадщини та намагаючись висвітлити в такий
спосіб внесок окремих особистостей у розбудову освіти і науки краю [10,
c. 32].
66
ВИСНОВКИ
Отже, ми проаналізували значний масив інформації джерельної бази,
презентували історіографічні джерела, аналізуючи краєзнавчі доробки
дослідників, очевидців подій які у своїх роботах звертались до висвітлення
теми про українського історика, освітянина і громадського діяча Миколи
Івановича Бушина. Було здійснено комплексне вивчення тематики про дану
визначну особистість – професора М.І Бушина , який не вважаючи російське
походження працював на полі української науки, зробивши вагомий внесок в
розвиток краєзнавства та Історії України.
Висвітлення проблематики і актуальності дослідження полягало в
популяризації наукової та суспільно-громадської діяльності відомого
доктора історичних наук – М.І. Бушина, його наукового літературного
доробку.
Через аналіз джерельної бази до другого розділу нам стає відомо, що
Микола Бушин буквально людина «двох епох» народжена в часи військових
переворотів, революцій, людина яка застала Велику Вітчизняну війну ще в
ранньому дитинстві, тому не дивно звідки така сила волі і розрахунок лише
на власні сили. Був патріотом своєї нової батьківщини України, поважав її
людей і свій край. Вчений підводив риску під радянською історіографією. З
другого ж боку – М.І. Бушин, як переконуємося, плідно працював у полі
сучасної історії України. Також був сформований особовий фонд М.І.
Бушина в Державному архіві Черкаської області у склад якого увійшли
матеріали його наукової та творчої діяльності.
В нашій кваліфікаційній магістерській роботі ми широко розглянули
біографію та життєвий і творчий шлях М.І. Бушина, різні періоди його
життя, а саме дитинство, юність вченого, фомування його світогляду,
здобуття загальної освіти, служба у війську та вступ до вищого навчального
закладу, а також про одруження, викладацька діяльність, громадсько-
політичні діяння, заснування його власної наукової школи та підготовки
67
кадрів, кандидатів історичних наук, розвиток краєзнавства та популяризації
історії України та української культури, навіть за кордоном, участь в
громадських організаціях в Україні та створення власного благодійного
фонду «Історична спадщина», а також заснування навчальних закладів та
музеїв.
Всі, хто знав Миколу Івановича Бушина, згадують його такими
позитивними рисами як швидкість дій, мобільність, об’єктивність, щирість в
оцінці людей, програм, явищ, вміння передбачати наслідки рішень, що
приймаються, інтелігентність, чесність і порядність, ерудиція, вміння
працювати з людьми.
Його життя й діяльність це не оцінений вклад в розвиток історичної
науки.
На нашу думку, доречно буде вказати основні періоди життя і
діяльності професора Миколи Івановича Бушина:
- 1938-1960 рр. – дитинство і юність вченого, формування його
світогляду, здобуття загальної освіти, служба у війську і вступ до вищого
навчального закладу.
- 1960-1973 рр. – здобував спеціальність вчителя, праця в середній
та восьмирічній школах Сумської та Черкаської областей, навчання у Вищій
партійній школі та аспірантурі при Київському інституті народного
господарства( нині Київський національний економічний університет).
- 1974-1988 рр. – діяльність М. І. Бушина в партійних органах
районного та обласного рівнів, співробітництво з вищими навчальними
закладами Черкаської області, створення вченим наукових праць з Історії
України, захист докторської дисертації.
З 1988 року і умовно до 2022 року життя – діяльність М.І. Бушина в
галузі історії України, викладацька робота в Черкаському державному
педагогічному інституті ( нині Черкаський національний ім. Б.
Хмельницького), а потім у Черкаському інженерно технологічному інституті
(нині Черкаський державний технологічний університет), дослідження історії
68
України, створення власної історичної наукової школи; також отримав
нагороду - грамота президії верховної ради УРСР (1988); «Людина року –
1998» за розпорядженням Американського Біографічного Інституту;з
березня 1999 р. – став першим ректором Інституту соціального управління ,
економіки і права, який сам же і заснував.
Для багатьох майбутніх істориків та науковців Микола Іванович стане
дбайливим, проте вимогливим наставником та науковим керівником.
Наукова школа професора Бушина відома як на Черкащині так і за її межами,
адже Микола Іванович був не тільки шанованою людиною в наукових колах,
а й постійно намагався популяризувати здобутки своїх учнів і їхні
досягнення.
Головним напрямком діяльності наукової школи М.І. Бушина є
регіональна історія України, насамперед історія Черкаського краю. В
науковій і громадській діяльності вченого яскраво окреслюється краєзнавча
(регіональна) тематика. Ми дослідили даний напрямок через висвітлення і
презентацію нам таких проектів як наприклад «Черкаський край в особах.
1941-2001» , «Обереги Черкащини» , «Енциклопедія сучасної Черкащини»,
«Нариси з історії Шевченкового краю», та багато інших праць відомого
вченого.
М.І. Бушин є автором (співавтором) ряду історико-краєзнавчих
досліджень, присвячених висвітленню життєвого та наукового шляху
відомих українських істориків І.О. Гуржія та І.Г. Шульги.
Вагомим внеском у вітчизняну історичну науку є наукові праці вченого
з історії України. Аналіз наукової спадщини М.І. Бушина свідчить, що вся
вона, в основному, присвячена історії України. Наукові праці вченого
народжені потребами розвитку українського народу та його багатогранної
культури.
Наукова, організаційна і фінансово матеріальна допомога М.І Бушина
сформувала - Лисянський районний краєзнавчий музей, який став значним
центром історично краєзнавчого та суспільно-культурного життя міста і
69
району. Пізніше ще був побудований філіал що є невід’ємною частиною
музею тому 2004 р. М.І. Бушин власним коштом відкрив Меморіальну
кімнату-музей в Лисянській загальноосвітній школі № 2, присвячену
відомому на Черкащині педагогу С.Г. Савранському.
Таким чином приходимо до наступних висновків, що М.І Бушин
зробив неоціненний вклад у розвиток української науки і освіти, також
займався педагогічною, викладацькою діяльністю. Дуже важлива роль
вченого в прагненні відродити українську культуру на національному рівні, а
саме краєзнавство Черкаської області. Вийшло багато наукових праць,
доробків Миколи Івановича які, зробили свій внесок у розвиток української
історичної науки, а також популяризували історію держави.
70
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Черкаський Державний технологічний Унівеситет . «Відійшов у вічність
професор ЧДТУ Микола Бушин». Лазуренко В.М. Штрихи до портрета
черкаського історика і краєзнавця Миколи Бушина // Краєзнавство.
Науковий журнал. – К. : Національна спілка краєзнавців України,
Інститут історії України НАН України, 2013. – №3. – С. 65 – 73.
Електроннний ресурс : «https://chdtu.edu.ua/news/item/17155-vidiishov-u-
vichnist-profesor-chdtu-mykola-bushyn.».
2. Вишневський В.Є. Бушин. Життя мого вчителя. – Черкаси, 2012. – 350 с.,
59 іл.
3. . Лазуренко В.М. Микола Іванович Бушин: біобібліографічний покажчик
до 75-річчя від дня народження. – Черкаси: ЧДТУ, 2013. – 146 с.
4. Бушин М.І. Мої учні- моя гордість . – Черкаси: Черкаський ЦНТЕІ, 2010.
– 208 с.
5. Мащенко І.Ю. Серія: Вчені Черкаського державного технологічного
університету Бушин Микола Іванович. Черкаси: Відлуння-Плюс,2003.-
80с.
6. . Лазуренко В.М. Терези долі і науки. Микола Іванович Бушин: вчитель,
наставник, людина. Черкаси: ЦНТЕІ, 2004. – 256.
7. Особистість в історії України: Микола Іванович Бушин / за
ред.д.і.н.,проф.ЧДТУ В.М. Лазуренка. – Черкаси: ЧДТУ, 2013. – 392с.
8. Гоцуляк В.В. Вчений, будівничий історичної школи Микола Іванович
Бушин // Чорноморський літопис. –2013 . – Вип 7. С.79.-87.
9. Професор Микола Іванович Бушин: Україна – моя Батьківщина / За
ред.проф. М.І. Бушина. – Черкаси ЧДТУ 2003. 295 с.
10. Персоналістичний вимір історії Черкащини: матеріали Першої
регіональної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 80-річчю з
дня народження доктора історичних наук, професора, заслуженого
працівника освіти України Бушина Миколи Івановича (12 березня 2018 р.,
71
м. Черкаси ) / упоряд. : В.М.Лазуренко, І.Ю. Стадник, О.О. Яшан;
відповід. ред. проф. В.М. Лазуренко. – Черкаси : ЧДТУ; видавець
Гордієнко Є. І., 2018. – 427.
11. Хто є на Черкащині. Видатні земляки. Випуск перший. – К., 2005. – 159 с.
12. Гоцуляк В.В. Штрихи до творчої біографії Миколи Івановича Бушина /
Гоцуляк В.В. // Особистість в історії України: Микола Іванович Бушин /
за ред. д.і.н., проф. ЧДТУ В.М. Лазуренка. – Черкаси : ЧДТУ, 2013. – с.
21- 44.
13. Нариси історії Шевченківського краю. Книга 1. З найдавніших часів до
1861 р. – Черкаси : видавець Гордієнко Є. І., 2014. – 374 с.; Нариси історії
Шевченківського краю . Книга 2 . Від 1861 р. до 1941 р. – Черкаси:
видавець Гордієнко Є. І., 2014. – 378 с.
14. Лазуренко В. Висвітлення історії Чигиринщини працях наукової школи
професора М.І.Бушина / Лазуренко В. // Гілея: науковий вісник. Збірник
наукових праць / Гол. Ред. В.М. Вашкевич . – К.: ВІР УАН,»2013. –
Випуск 73(№6). – с.117-119.
15. Становлення української державності в ХVII ст. : Богдан Хмельницький
та його спадкоємці / За ред. М.І. Бушина. – К.,1998.-272.
16. Бушин М.І. Черкаський край в особах. 1941-2001. Лисянщина. Книга1 /
Бушин М.І. – Черкаси : Відлуння-Плюс, 2002. – 352 .
17. Черкаські історики видали посібник з історії Шевченківського краю до 50
річчя Черкаської області // Нова доба. – 2002. – 10 грудня.
18. Бушин М.І. Історія шевченкового краю: 1939-2002 рр. Навчальний
посібник з історії / Бушин М.І., Гудачкова Н.В., Лазуренко В.М., Лисенко
А.І. – Черкаси Відлуння-плюс, 2003. – 233 с.
19. Бушин М.І. На вітрилах державності. Особливості становлення та
розквіту української державності в добу Національної революції
середини ХVII століття:політичний та соціально-економічні аспекти /
Бушин.М.І., Лазуренко В.М., Мащенко І.Ю. – Черкаси: ЦНТЕІ, 2004 -
160с.
72
20. Бушин М. І. Розвиток української культури в добу Національної
революції середини ХVII століття / Бушин М.І., Лазуренко В.М.,
Мащенко І.Ю. – Черкаси , 2004.- 100с.
21. Бушин М.І. Тут, над Дніпром: матеріали історії та функціонування
Шевченківського національного заповідника у місті Каневі / М.І.Бушин,
Ю.М.Тихоненко. – Черкаси : 2013. – 272с.
22. Лазуренко В.М. Історик двох епох: Микола Іванович Бушин /Лазуренко
В.М. – Черкаси : ЧДТУ, 2013. – 360 с.
23. Чубіна Т. Д. Благодійний фонд «Історична спадщина» : основні засади
діяльності / Чубіна Т.Д. // Історичний Архів. Наукові студії: Збірник
наукових праць . – Миколаїв: Вид-во ЧДУ Ім. Петра Могили, 2010. – Вип.
5 – с.169-174.
24. Бушин М. І. , Ілляшенко Ю.Ю. Черкаський край в особах 1941 2001 Місто
Золотоноша . Черкаси : Відлуння-Плюс, 2003.- 208с.
25. БушинМ.І., Кукса Н.Г., О.Г. Шамрай. Черкаський край в особах. 1941-
2001.Кам’янщина . – Черкаси : « Ваш дім», видавець пп Дикий О.О.,2005
.-312 с
26. Бушин М.І., Лазуренко В.М., Мащенко І.Ю., Стрижак Є.М. Черкаси:
1954-2004.- Черкаси: «Черкаський ЦНТЕІ», 2005. – с. 448.
27. Бушин М.І., ТихоненкоЮ.М. Пам’ять не згасне. Книга 4.
Звенигородщина. – Черкаси, 2011. – 410 с.
28. Гуманітарний вісник серія історичні науки Електронний ресурс:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/1539
29. спр.33, арк.86-92. Державний архів Черкаської області
30. Лега Ю.Г., Бушин М.І. Шляхом до державного університету. – Черкаси:
Черкаський ЦНТЕІ, 2003. - 352с.
31. Державний архів Черкаської області. Документи особового походження.
Офіційний веб-сайт. Електронний ресурс:
https://ck.archives.gov.ua/?type=static&p=dokument_osobov_pohodzh
32. Державний архів Черкаської області. Справа 37 арк. 7-9.
73
33. БУШИН М.І. Ф.Р-5945, 46 од.зб., 1960, 1963-1967, 1970, 1975-2002 рр.
Опис, каталоги.
34. Закон України про благодійну діяльність та благодійні організації.
Електронний ресурс https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5073-17#Text
74