інструменталізація насилля в сучасній політичній теорії: спадщина Беньяміна та Арендт

Abstract

Стаття присвячена дослідженню механізмів знеособлення насилля в сучасних системах автоматизованого управління крізь призму класичних філософсько-політичних концепцій. Мета роботи полягає у з'ясуванні того, в який спосіб теоретичні рамки, вироблені в умовах міжвоєнної кризи та тоталітарного досвіду, зберігають пояснювальний потенціал щодо цифрових трансформацій XXI століття та нових форм структурно анонімного примусу. Основу викладу складає порівняльний аналіз двох концептуальних традицій. Перша розкриває внутрішню суперечність правового порядку, який не регулює, а конституює і відтворює легітимований примус через розмежування установчої та охоронної функцій сили, а також через «спектральний» характер інституту, що одночасно застосовує й творить норму. Друга традиція зосереджується на антиномічності колективної дії та інструментального тиску, кваліфікуючи бюрократичне «нічиє правління» як найбільш тиранічну форму організації публічного порядку через структурну неможливість ідентифікації відповідального суб'єкта. Спільним для обох традицій є «біополітичний» вимір: занепокоєння зведенням людського існування до керованої біологічної даності, позбавленої виміру справедливості та свободи. Теоретичні позиції продукуются на феномен алгоритмізації прийняття рішень, де розглядаються три концептуальні моделі цифрового врядування – алгократія, алгоритмічне регулювання та алгоритмічне управління, – кожна з яких фіксує окремий вимір вбудовування авторитету в програмний код і виведення технічних імперативів за межі демократичного оскарження. Особлива увага приділена алгоритмічному профілюванню і превентивному контролю, що здійснюють вплив не на громадянина як суб'єкта, а на його статистичний двійник, що означає реалізацію примусу щодо ще не здійснених дій. У висновках обстоюється теза, що алгоритмізація не є тільки технічним удосконаленням управлінських практик, а є якісною трансформацією самої природи відповідальності та легітимності. Класична спадщина залишається аналітично необхідною, а подолання дефіциту підзвітності в умовах цифрового врядування потребує як нових правових інструментів, так і фундаментальної репoлiтизації суспільної дискусії навколо автоматизованих систем управління.

The article examines the mechanisms of the depersonalization of violence in contemporary systems of automated governance through the lens of classical philosophical and political concepts. Its aim is to clarify how theoretical frameworks developed in the context of the interwar crisis and totalitarian experience retain their explanatory power in relation to the digital transformations of the twenty-first century and the emergence of new forms of structurally anonymous coercion. The analysis is based on a comparative reconstruction of two conceptual traditions. The first reveals the internal contradiction of the legal order, which not only regulates but also constitutes and reproduces legitimized coercion through the distinction between founding and preserving functions of force, as well as through the ―spectral‖ nature of institutions that simultaneously apply and produce norms. The second tradition focuses on the antinomy between collective action and instrumental pressure, characterizing bureaucratic ―rule by nobody‖ as the most tyrannical form of public order due to the structural impossibility of identifying a responsible subject. Both traditions share a biopolitical concern with the reduction of human existence to a governable biological given devoid of justice and freedom. These theoretical perspectives are applied to the phenomenon of algorithmic decision-making, where three models of digital governance–algocracy, algorithmic regulation, and algorithmic management—are distinguished. Each captures a specific dimension of embedding authority into code and displacing technical imperatives beyond democratic contestation. Particular attention is paid to algorithmic profiling and preventive control, which target not the citizen as a subject but their statistical double, thereby enacting coercion upon actions not yet performed. The article argues that algorithmization is not merely a technical improvement of governance but a qualitative transformation of responsibility and legitimacy. Classical theory remains analytically indispensable, while overcoming the deficit of accountability in digital governance requires both new legal instruments and a fundamental repoliticization of public debate.