Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/999
Title: Напрями підвищення прозорості та відкритості органів влади та місцевого самоврядування
Authors: Григор, Олег Олександрович
Юрченко, Олена Миколаївна
Keywords: органи влади;прозорість;громадський контроль;відкритість;інформаційно-комунікаційні технології;електронне урядування
Issue Date: 2019
Abstract: Кваліфікаційна робота магістра містить сторінок, 79 джерел. Об`єкт дослідження. Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Предмет дослідження. Напрямки підвищення прозорості і доступності органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні. Мета дослідження. Довести доцільність подальшого розвитку та вдосконалення принципу відкритості та прозорості у діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування на основі аналізу досвіду зарубіжних країн, стану законодавчої бази, науково-практичних досліджень. Методи дослідження. Загальнонаукові методи порівняльного аналізу та синтезу, узагальнення, порівняльно-хронологічний, порівняльно-історичний. У результаті дослідження висвітлено етапи становлення місцевого самоврядування та принцип організації державного управління в Україні, проаналізовано та визначено основні напрямки законодавчого забезпечення та практичного втілення принципу відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі розвитку суспільства.
Master's qualification work contains: 97pages, a list of literature of 66 titles. Theme of study: "Areas of increasing transparency and openness of government and local self-government." Object of study: transparency and openness of activity of state authorities and local self-government. Subject of study: directions to increase transparency and accessibility of public authorities and local self-government in Ukraine. The purpose of study is the development of theoretical basis and grounding of practical recommendations for determining the directions of increasing transparency and accessibility of public authorities and local self-government. Research method: method of comparative analysis and synthesis, generalization, comparative-chronological, comparative-historical. According to the results of the research, the basic theoretical and methodological aspects of the activity of state bodies and local self-government were formulated, the criteria of accessibility and transparency of their activity were systematized, specific directions of legislative support and practical implementation of the principle of openness and transparency of the activity of state authorities and local self-government in Ukraine at the stage of social development were proposed. . The results obtained can be used in practical activity by public authorities, local authorities and self-government.
URI: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/999
Appears in Collections:281 Публічне управління та адміністрування (Публічне управління та адміністрування)

Files in This Item:
File Description SizeFormat 
ДИПЛОМ (1).pdf
  Restricted Access
971.97 kBAdobe PDFView/Open Request a copy


Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.

Extracted text
1 
 
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ 
КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА 
 
 
 
 
 
 
 
 
ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА 
 
 до кваліфікаційної роботи 
магістра 
 
 
на тему: «Напрями підвищення прозорості та відкритості 
органів влади та місцевого самоврядування» 
 
 
 
 
 
 
 
 
Виконав: студент (ка) 2 курсу, групи ___ 
Спеціальності 281 Публічне управління та 
адміністрування  
                                                          ________________________________________ 
(прізвище та ініціали) 
                                                          Керівник  _________________________________ 
(прізвище та ініціали) 
                                                                     Рецензент _________________________________ 
(прізвище та ініціали) 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси 20___ року 
2 
 
РЕФЕРАТ 
 
Кваліфікаційна робота магістра містить: 100 сторінок, список 
літератури з  66   найменувань.  
Тема роботи: «Напрями підвищення прозорості та відкритості органів 
влади та місцевого самоврядування». 
 Об`єкт дослідження. Прозорість та відкритість діяльності органів 
державної влади та місцевого самоврядування. 
Предмет дослідження. Напрямки підвищення прозорості і доступності 
органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні. 
 Метою кваліфікаційної роботи магістра є розвиток теоретичних 
засад та обґрунтування практичних рекомендацій щодо визначення 
напрямків підвищення прозорості і доступності органів державної влади і 
місцевого самоврядування. 
Метод дослідження –  метод порівняльного аналізу та синтезу, 
узагальнення, порівняльно-хронологічний, порівняльно-історичний. 
За результатами дослідження сформульовано основні теоретичні та 
методологічні аспекти діяльності органів держави та місцевого 
самоврядування, систематизовано критерії доступності та прозорості їх 
діяльності, запропоновано конкретні напрямки  законодавчого забезпечення 
та практичного втілення принципу відкритості та прозорості діяльності 
органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні на 
сучасному етапі розвитку суспільства. 
Одержані результати можуть бути використані у практичній діяльності 
державними органами управління, органами місцевої влади та 
самоврядування. 
КЛЮЧОВІ СЛОВА: ОРГАНИ ВЛАДИ, ПРОЗОРІСТЬ, 
ВІДКРИТІСТЬ, ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ, 
ЕЛЕКТРОННЕ УРЯДУВАННЯ, ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ. 
                                    
3 
 
ЗМІСТ 
ВСТУП……………………………………………………………………………..6 
РОЗДІЛ 1. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО 
САМОВРЯДУВАННЯ 
1.1.  Виникнення, розвиток та науково-теоретичне осмислення поняття  
місцевого самоврядування………………………………………………………..9 
1.2.  Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування в  
Україні……………………………………………………………………………16 
1.3. Законодавча база та наукові дослідження проблеми інформаційного  
висвітлення діяльності органів влади…………………………………………..22 
Висновки до розділу 1……………………………………………………...........34 
РОЗДІЛ 2.  ПІДХОДИ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЗОРОСТІ ТА 
ВІДКРИТОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО 
САМОВРЯДУВАННЯ 
2.1.  Світовий та вітчизняний досвід забезпечення прозорості та  
 відкритості органів державної влади та місцевого самоврядування………...36 
2.2.  Взаємодія органів публічного управління з громадянами………………47 
2.3.  Використання інформаційно-комунікаційних технологій в  
діяльності органів місцевого самоврядування………………………………...58 
Висновки до розділу 2 …………………………………………………………..70 
РОЗДІЛ 3 ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ ПРОЗОРОСТІ ТА 
ВІДКРИТОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО 
САМОВРЯДУВАННЯ. 
3.1.  Впровадження електронного урядування в Україні……………………..71 
3.2.  Засоби громадського контролю органів публічної влади……………….84 
Висновки до розділу 3 ………………………………………………………….89 
ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………..91 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………………93 
4 
 
ВСТУП 
 
Актуальність теми. Україна стоїть на шляху побудови 
демократичного інформаційного суспільства, в якому  інформація і знання – 
стратегічний ресурс держави, а інформація про діяльність органів державної 
влади та місцевого самоврядування – один з основних факторів довіри до 
влади та запорука успішного впровадження соціально-економічних реформ.  
У демократичній державі громадянське суспільство, через свої 
інститути, активно впливає на вироблення владними інституціями політики, 
контролює їх публічну діяльність спрямовану на реалізацію виробленої 
політики, фактично спонукаючи чиновників служити інтересам людей. 
Прозорість та відкритість діяльності органів влади та місцевого 
самоврядування – необхідна передумова демократичного суспільства, 
вільного від корупції, доступного до співпраці на міжнародному рівні. 
Розробленість теми. Питання взаємодії влади і засобів масової 
інформації вивчали вітчизняні вчені В. Здоровега, О. Копиленко, В. 
Лизанчук, В. Миронченко, А. Москаленко, Г. Почепцова, В. Різун, А. 
Чічановський, В. Шкляр та ін.  Проблеми формування і реалізації сучасної 
державної інформаційної політики досліджують О. Гриценко, Н. Грицяк, Г. 
Почепцов, В. Шкляр тощо. На вивчення проблем інформаційної безпеки 
значну увагу звертають О. Бєлов, В. Бондаренко, Г. Перепелиця, О. 
Литвиненко, А. Семенченко та ін. 
Проблему відкритості влади досліджували науковці Е. Афонін, О. 
Бабінова, І. Василенко, Ю. Габермас, Н. Гудима, Д. Гунін, І. Жаровська, В. 
Мельниченко, І. Ібрагімова, В. Комаровський, С. Телешун, Є. Тихомирова та 
ін. Досліджувалися  різні аспекти забезпечення відкритості органів влади, 
адже   вирішення цих проблем є одним із ключових напрямів у процесі 
подальшого утвердження в Україні демократичних принципів діяльності 
держави в умовах конституційного реформування, укорінення цивілізованих 
норм політичної культури. 
5 
 
Мета дослідження.  Довести  доцільність подальшого розвитку та 
вдосконалення принципу відкритості та прозорості у діяльності органів 
державної влади та місцевого самоврядування на основі аналізу досвіду 
зарубіжних країн, стану законодавчої бази, науково-практичних досліджень. 
Завдання дослідження; проаналізувати стан наукової розробленості 
даної теми; дослідити етапи становлення місцевого самоврядування та 
принцип організації державного управління в Україні; визначити основні 
напрямки законодавчого забезпечення та практичного втілення принципу 
відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та місцевого 
самоврядування в Україні на сучасному етапі розвитку суспільства.  
Об`єкт дослідження. Прозорість та відкритість діяльності органів 
державної влади та місцевого самоврядування. 
Предмет дослідження. Напрямки підвищення прозорості і доступності 
органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні. 
 Методи дослідження. Загальнонаукові методи порівняльного аналізу 
та синтезу, узагальнення, порівняльно-хронологічний, порівняльно-
історичний. 
     Хронологічні межі дослідження. Окреслені  другою половиною ХХ 
ст. – другим десятиліттям ХХІ ст. Нижня межа обумовлена 1991 роком – 
часом проголошення Україною незалежності. Верхня межа обумовлена 
актуальністю питання прозорої та доступної діяльності органів державної 
влади та місцевого самоврядування на сучасному етапі розвитку суспільства. 
     Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в контексті 
діяльності органів влади та місцевого самоврядування вперше вивчено та 
проаналізовано відкритість та прозорість роботи  виконавчого комітету 
Канівської міської ради. 
      Апробація результатів передбачає використання отриманих даних для 
участі у конференціях, круглих столах, публікації у наукових виданнях з 
метою вдосконалення роботи органів державної влади та місцевого 
самоврядування. 
6 
 
      Структура дослідження зумовлена метою і завданням дослідження, 
складається із календарного плану, реферату, вступу, 3-х розділів, списку 
використаних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
7 
 
 
РОЗДІЛ 1 
 ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО 
САМОВРЯДУВАННЯ 
 
1.1. Виникнення, розвиток та науково-теоретичне осмислення питання 
місцевого самоврядування 
 
Місцеве самоврядування – політико-адміністративний інститут 
народовладдя, через який здійснюється управління місцевими справами  в 
низових адміністративно-територіальних одиницях  через самоорганізацію 
жителів певної території за згодою і при сприянні держави.    
Місцеве самоврядування зародилося в Європі в часи Середньовіччя і 
розвивалося як форма громадського самоврядування (вічові збори в Києві, 
Новгороді, Пскові, Флоренції, Генуї). Класичної форми набуло у містах, де з 
13 ст. здійснювалося у вигляді магдебурзького права. Паралельно місцеве 
самоврядування розвивалося у межах професійних асоціацій (цехи, купецькі 
гільдії, союзи підмайстрів у Вестфалії. Майнці, Любеку, Фрайбурзі); 
університети самоврядування (студентські братства, факультети «вільних 
мистецтв», «нації-земляцтва» у Празі, Кельні, Франкфурті, Ерфурті). 
Особливим було місцеве самоврядування у межах церкви (релігійні, 
монастирські, парафіяльні братства); воно являло собою наддержавну та 
автономну організацію. Правова регламентація місцевого самоврядування 
знаходила відображення переважно в нормах міського (любекського, 
магдебурського, кельнського, бреславського) права.  
      Сучасне місцеве самоврядування склалося у 19 ст. як результат 
ліберально-демократичних реформ. Ідейною засадою місцевого 
самоврядування є вчення про природне право. Первинно ідея місцевого 
самоврядування грунтувалася на відчутті належності людей до однієї 
спільноти (громади). Формування концепції місцевого самоврядування у 18-
8 
 
19 ст.  пов`язано з виборчими реформами, які відбувалися у західній Європі. 
Ідея природних прав, втілена у законодавстві посилила самоврядницьку 
доктрину положеннями про участь у здійсненні управлінських функцій всіх 
громадян. Революційні рухи цього періоду викликали до життя різні системи 
місцевого самоврядування: англо-саксонську (Великобританія, Канада, 
США); романо-германську (Італія, Німеччина, Франція); іберійську 
(Бразилія, Мексика, Португалія) [12].  
У 20 ст. виникла радянська система місцевого самоврядування (до 90 
рр. – СРСР, нині – КНДР, КНР). Форми місцевого самоврядування у різних 
державах різні, мають свої історично зумовлені особливості: земства у 
царській Росії; регіони, департаменти і комуни у Франції; кантони у 
Швейцарії; землі в Німеччині і Австрії; купи, війтівства у середньовічній і 
територіальні громади в сучасній Україні. 
      Коріння місцевого самоврядування на території України виходить з 
територіальної сусідської общини стародавніх слов'ян. Така община 
влаштовувала свої справи самостійно, на власний розсуд і в межах наявних 
матеріальних ресурсів. З часів Київської Русі набуває розвитку громадівське 
самоврядування. В його основу покладено виробничу та територіальну 
ознаки, тобто громади які самоврядовувались, формувались на виробничій 
(громади купців, ремісників) або територіальній основі (сільська, міська та 
регіональна громади). Територіальне громадівське самоврядування 
розвивається на основі звичаєвого права, а його елементи виявляються у 
вічах. «Суб'єктом міського самоврядування виступала міська громада, а 
суб'єктом сільського — сільська громада (верв), яка об'єднувала жителів сіл, 
мала землю в своїй власності, представляла своїх членів у відносинах з 
іншими громадами, феодалами та державною владою. За часів Великого 
Князівства Литовсько-Руського, а потім — Речі Посполитої, місцеве 
самоврядування на теренах України набуло розвитку у формі війтівства» [12, 
c. 478-479]. 
9 
 
      У середньовіччі міста в Україні за своїм політико-правовим статусом 
поділялися на державні, приватні та церковні. У перших існувала державна 
адміністрація на чолі зі старостою (вона відала заміром, центральною 
частиною міста і приписаними селянами з навколишніх сіл, опікалася 
питаннями оборони, збирала податки). Міську громаду представляв війт. 
Компетенції війта та старости розмежовувалися. У приватних містах війт 
захищав інтереси громади перед феодалом, інколи, навіть, у суді. До кінця 
ХІІІ ст. збиралися міські віча, що існували ще за Київської Русі. 
      З ХІІІ ст. в українських містах починає запроваджуватися магдебурзьке 
(німецьке) право. Суть магдебурзького права полягала у вивільненні міського 
населення від юрисдикції урядової адміністрації та наданні місту 
самоуправління на корпоративній основі. Міщани становили громаду із 
власним судом і управою. На чолі управи ставали виборні бурмістри і райці, 
на чолі суду — війт і лавники. Їхній юрисдикції підлягали не тільки міщани, 
а й цехові ремісники та приписані до міста селяни. Надання місту 
Магдебурзького права означало ліквідацію влади над його громадянами з 
боку феодалів та адміністраторів великих князів. Міське самоврядування 
передбачало право громадян обирати собі повноважну раду строком на один 
рік. Колегія райців обирала бурмістра. Рада на чолі з бурмістром здійснювала 
керівництво містом всіма господарськими справами громади. Магдебурзьке 
право передбачало також обрання лави — органу судової влади на чолі з 
війтом. Лавники обиралися на все життя. Війт, як правило, призначався 
королем і був найвищою посадовою особою міста. В Україні тільки громада 
Києва обирала війта самостійно. Разом з Магдебурзьким правом міста 
отримували і майнові повноваження. Вони володіли нерухомим майном, 
землею, запроваджували податки тощо. 
      Українське населення міст прагнуло до участі в місцевому 
самоврядуванні. Після битви козаків з польським військом під Зборовом між 
Хмельницьким і поляками був укладений мирний договір (Зборівський 
10 
 
трактат, затверджений сеймом наприкінці 1649 року), що передбачав право 
православних міщан входити до складу муніципальних урядів. 
      За часів Гетьманщини «з-під юрисдикції полковників були вилучені 
міста, що мали самоврядування на основі магдебурзького права, 
підтверджене царськими грамотами». Ці міста отримали у власність значні 
земельні володіння: поля, сінокоси й ліси. На утримання органів міського 
самоврядування йшло мито з привізного краму, з ремісників, із заїжджих 
дворів та лазень, з млинів, броварень, цегелень, «мостове», «вагове» тощо. 
      У 1764—1783 рр. було ліквідовано Гетьманщину й автономний устрій 
України, а з ним і Магдебурзьке право в її містах. У 1785 р., відповідно до 
виданої імператрицею Катериною ІІ «Жалованой грамоты городам», на 
Лівобережній та Слобідській Україні створюються нові органи станового 
місцевого самоврядування — міські думи. Це знаменувало уніфікацію форм 
організації суспільного життя в Росії та Україні. 
      У 1796 р. імператор Павло І спробував поновити існуючу раніше 
структуру управління в Україні, але відродити Магдебурзьке право вже не 
вдалося. У 1831 р. було видано царський указ про офіційну відміну 
Магдебурзького права. Указом царя Миколи І від 23 грудня 1834 р. 
Магдебурзьке право було скасовано і в Києві. Після цього в Україні тривало 
формування загальноімперських органів місцевого самоврядування. У 1838 
р. Микола І запровадив місцеве станове самоврядування для державних селян 
та вільних трудівників. 
      Значний вплив на суспільне життя України мала проведена 
Олександром II у 1864 р. земська реформа. В Європейській частині 
Російської імперії, включаючи Лівобережну та Слобідську Україну, 
засновувалися земські установи як органи місцевого (регіонального) 
самоврядування.  
      16 червня 1870 р. було ухвалено Містове Положення Олександра ІІ. 
Згідно з ним виборче право (активне і пасивне) надавалось кожному жителю 
міста, якщо він був російським підданими, не молодшим 25 років та володів 
11 
 
в межах міста будь-яким нерухомим майном. Нове Земське Положення 
фактично не мало зв'язку з ідеєю самоврядування. Воно позбавляло 
виборчого права духовенство, селянство, товариства, селян, які володіють в 
волості приватною землею, власників торгових, промислових установ, а 
також євреїв. По суті був знищений принцип виборності управ. У 1892 р. 
Містове Положення значно врізало виборче право для жителів міст, що 
призвело до зменшення числа виборців у 6-8 разів. Зменшена була і кількість 
гласних (приблизно у два рази). Відбулись також зміни у внутрішньому 
устрої органів місцевого управління: управа стала більш незалежною від 
думи, права міського голови були розширені за рахунок прав гласних, дума 
позбавлена права віддавати під суд членів управи. Реформа 1890—1892 рр. 
відкинула становлення місцевої влади далеко назад. Реально існуюче земство 
не протрималось і 25 років [61]. 
      Після лютневої революції в Росії й утворення Центральної Ради 
Михайло Грушевський у виданій в 1917 р. брошурі «Вільна Україна» 
запропонував на першому етапі побудови незалежної Української держави 
організувати місцеву владу на основі українських комітетів у волостях і 
містах. Комітети мали утворюватися за принципами формування самої 
Центральної Ради і не втрачати свого значення в міру розвитку й «організації 
на нових підставах органів міської й земської самоуправи». 
      Центральна Рада всіляко підкреслювала свою прихильність до 
інституту місцевого самоврядування. В той же час у багатьох  документах 
фактично йдеться про підпорядкування органів місцевого самоврядування 
центральному урядові. Певну чіткість і можливі перспективи, які могло мати 
місцеве самоврядування в Українській Народній Республіці, вносить її 
Конституція, ухвалена 29 квітня 1918 року. Систему місцевого 
самоврядування за нею мали становити землі, волості й громади, які 
отримували права широкого самоврядування, додержуючи принципу 
децентралізації. Проте в умовах громадянської війни ці наміри не були 
реалізовані. Ідея широкого самоврядування відроджується в УНР наприкінці 
12 
 
1920 року, коли з'являються офіційні проекти нової Конституції УНР, де 
пропонувалася система громад, волостей, повітів і «вищих над ними одиниць 
самоврядування», вводилося розмежування (починаючи з рівня повітів) 
компетенції «урядових чиновників» і «чиновників самоврядування». 
      Фактичне відродження місцевого самоврядування в Україні, у 
широкому розумінні цього слова, почалося після обрання депутатів 
Верховної Ради Української РСР та місцевих Рад народних депутатів у 
березні 1990 р. Від грудня 1990 р. до 1992 р. в Україні діяла перша редакція 
Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве 
самоврядування». Декларація про державний суверенітет України, укладена 
16 липня 1990 року, проголосила, що влада в Україні має будуватися за 
принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Проте реальний 
розподіл влади почався із введенням в Україні поста Президента. Після 
виборів Президента 1 грудня 1991 р. почалося внесення змін і доповнень до 
Конституції і відповідна корекція українського законодавства. Саме на 
початку 1992 року, у лютому-березні, були ухвалені два нових закони «Про 
представника Президента України» та «Про місцеві Ради народних депутатів 
та місцеве і регіональне самоврядування». Нова редакція Закону про місцеве 
самоврядування була ухвалена 26 березня 1992 року. У ній було враховано 
передання частини повноважень від обласних та районних рад 
представникам Президента. Головним тут було те, що на районному і 
обласному рівні Ради народних депутатів позбавлялися власних виконавчих 
органів і мали характер виключно представницьких органів. Лише на рівні 
населених пунктів функціонувало реальне самоврядування. Оскільки ще 
перша редакція закону «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве 
самоврядування» ліквідувала так звану «радянську матрьошку», а саме 
підпорядкування рад одна одній по вертикалі, то введення інституту 
представників Президента мало остаточно ліквідувати радянську модель 
влади і створити систему влади, у якій поєднується принцип забезпечення в 
регіонах державного управління через місцеві державні адміністрації з 
13 
 
широкою самодіяльністю громадян у населених пунктах через органи 
самоврядування з досить широкими повноваженнями.  
      Структура влади в Україні змінилась за новою Конституцією України, 
ухваленою українським парламентом 28 червня 1996 р. [61]. 
      Науково-теоретичне осмислення місцевого самоврядування як одного з 
інститутів демократії виявилося в різних підходах дослідників до проблеми. 
Так, наприклад ідеологи теорії прав вільної громади вважали право жителів 
на відання своїми справами невід`ємним і невідчужуваним правом. Як і права 
та основні свободи людини. П. Ж. Прудон ототожнював самоврядування з 
анархією. Р. Моль, О. Васильчиков, В. Лешков на перший етап висувають 
недержавну, переважно господарську природу діяльності муніципалітетів. Л. 
Штейн, Р. Гнейст, М. Коркунов характеризують місцеве самоврядування як 
одну з форм місцевого державного управління. З погляду теорії самоврядних 
одиниць як юридичних осіб місцеве самоврядування є «продуктом 
самообмеження держави» (Г. Єллінек), муніципалітети виконують функції 
державного управління, але залишаються органами не держави, а 
територіальної громади. Прихильники органічної теорії (Г. Спенсер, П. 
Лілієнфельд, Г. Аренс) розглядають громаду як низовий соціальний організм, 
що має ряд публічно правових повноважень, які не делеговані державою, а 
належать громаді за власним правом. Концепція муніципального соціалізму 
(М. Загряцков, М. Курчинський) виходить з можливості соціалістичної 
еволюції буржуазного місцевого самоврядування, як одного з шляхів 
безреволюційної трансформації буржуазного суспільства в соціалістичне. За 
соціальною класовою теорією (Л. Веліхов, П. Стучка, М. Рейснер) місцеве 
самоврядування – це форма державного управління певним колом справ на 
місцях, один з публічних інститутів держави, завдяки якому правлячий клас 
забезпечує на місцях дотримання своїх інтересів. У теорії соціального 
обслуговування акцент робиться на здійсненні муніципалітетами функцій 
сприяння добробуту мешканців комун. «Згідно з громадсько-державною 
теорією органи місцевої влади є органами місцевого самоуправління (у суто 
14 
 
громадських справах до яких держава байдужа) та органами держави (у 
політичній сфері). Теорія дуалізму муніципального управління грунтується 
на ідеях недержавної політично-правової природи місцевого самоврядування, 
яке має власну компетенцію у сфері вирішення питань місцевого значення, 
але з метою забезпечення належного захисту загальнодержавних інтересів на 
місцевому рівні повинне у встановленому порядку здійснювати делеговані 
йому державою функції, перебуваючи під державним контролем, що, в свою 
чергу, не тягне зміну його правової природи» [12, c. 478-479]. 
      Отже, існує значна кількість теорій функціонування органів місцевого 
самоврядування. Основні ідеї цих теорій знайшли втілення у міжнародних 
документах – Європейській хартії місцевого самоврядування та Всесвітній 
декларації місцевого самоврядування (1985).   
      В Україні ідеї і практики місцевого самоврядування мають давні 
традиції, починаючи з вічових зборів Київської Русі, інститутів козацької 
демократії, запровадження магдебурського права, функціонування земств, 
установ під час перебування України у складі Російської імперії. «Ідеї 
місцевого самоврядування обстоювали М. Драгоманов, І. Франко, М. 
Грушевський, Ю. Панейко» [38, с. 731-732]. 
 
1.2. Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування в 
Україні 
 
      Відповідно до Конституції  Україна є республікою. Носієм 
суверенітету і  єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу 
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого 
самоврядування. Народне волевиявлення реалізується через вибори, 
референдуми та інші форми безпосередньої демократії.  
      Органи державної влади – колегіальні та одноособові органи, наділені 
юридично-визначеними державно-владними повноваженнями та 
необхідними засобами для здійснення функцій і завдань держави. 
15 
 
Формуються безпосередньо народом (шляхом виборів) і державою, мають 
відповідну внутрішню організаційну структуру. 
      Існуючі органи державної влади в Україні можна класифікувати за 
такими критеріями: способом формування – виборні (Верховна Рада України, 
Президент України) та призначувальні (Конституційний Суд України, 
Кабінет Міністрів України, Генеральна прокуратура України,  Вища рада 
юстиції, Центральна виборча комісія, Національна рада з питань телебачення 
і радіомовлення, місцеві державні адміністрації та ін.); територією, на яку 
поширюється юрисдикція, – загальнодержавні (ВР України, Президент 
України, Верховний Суд України та ін.) та місцеві (локальні – місцеві 
держадміністрації, суди та ін.); часом дії – постійно діючі (Верховна Рада 
України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд 
України та ін.) і тимчасові (спеціальні комісії Верховної Ради України тощо); 
складом – колегіальні (Верховна Рада України, Касаційний Суд України) та 
одноособові (Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з 
прав людини); характером повноважень – державні органи загальної 
компетенції (Кабінет Міністрів України) та спеціальної компетенції 
(Міністерство юстиції України); поділом на гілки влади – законодавчу 
(Верховна Рада України), виконавчу (Кабінет Міністрів України, 
держадміністрації) та судову (Верховний Суд України); функціями і 
правовими формами діяльності  – правотворчі (Верховна Рада України, 
Президент України, Кабінет Міністрів України), правозастосовні (Кабінет 
Міністрів України, міністерства, місцеві держадміністрації), правоохоронні 
(Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України), 
контрольно-наглядові (Генеральна прокуратура України) [45]. 
      Законодавчу владу здійснює Верховна Рада України через прийняття 
законів України. Верховна Рада України складається з народних депутатів 
України, що обираються виборцями на основі загального, рівного і прямого 
виборчого права шляхом таємного голосування. Право обирати і бути 
16 
 
обраними мають громадяни України, що досягли 18 років, крім визнаних 
судом недієздатними. 
      Главою держави є Президент України. Він є гарантом державного  
суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції 
України, прав і свобод людини і громадянина. Він, зокрема, підписує закони, 
прийняті Верховною Радою України та має право вето щодо прийнятих 
законів із наступним поверненням їх до Верховної Ради України на 
повторний розгляд. 
      Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів 
 України. Він у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, 
актами Президента України. Кабінет Міністрів України очолює Прем'єр-
міністр України, який призначається Президентом України за згодою 
Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів 
призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. 
      Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, 
 інших органів виконавчої влади; забезпечує здійснення внутрішньої і 
зовнішньої політики держави; проведення державної політики в економічній, 
соціальній, культурній сферах; розробляє проект закону про Державний 
бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою 
України Державного бюджету України. 
      В областях і районах, у місті Києві виконавчу владу здійснюють 
місцеві державні адміністрації. Їх голови призначаються на посаду і 
звільняються Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. 
Місцеві державні адміністрації на відповідних територіях забезпечують 
виконання Конституції та законів України, актів Президента України, 
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; виконання 
державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного 
розвитку, підготовку та виконання відповідних обласних і районних 
бюджетів. 
      Судова влада реалізується в Україні виключно судами, які здійснюють 
17 
 
 правосуддя. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що 
виникають у державі. 
      Система судів в Україні будується за принципами територіальності 
і спеціалізації. Крім системи судів загальної юрисдикції діють системи 
спеціалізованих судів – адміністративних та господарських. Найвищим 
органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. 
Розгляд актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету 
Міністрів України на відповідність Конституції України здійснює 
Конституційний Суд України. 
      Відповідно до Конституції України в Україні визнається і гарантується  
місцеве самоврядування. Для вирішення питань місцевого значення 
територіальні громади сіл та їх об’єднань, селищ і міст обирають сільські, 
селищні, міські ради та сільських, селищних міських голів. Сільські, селищні 
міські ради виконують функції власників комунального майна відповідних 
територіальних громад. Вони затверджують бюджети місцевого 
самоврядування, плани соціально-економічного та культурного розвитку 
територій, встановлюють місцеві податки і збори. Для здійснення виконавчих 
функцій місцевого самоврядування, а також наданих державою окремих 
повноважень органів виконавчої влади сільські, селищні та міські ради 
утворюють власні виконавчі органи. Сільські, селищні, міські голови 
очолюють виконавчі органи відповідних рад та головують на засіданнях цих 
рад. 
      Для реалізації спільних інтересів територіальних громад обираються  
районні та обласні ради, які розпоряджаються об’єктами спільної власності 
територіальних громад, затверджують районні та обласні бюджети і плани 
соціально-економічного розвитку відповідних територій. Функції виконавчих 
органів районних та обласних рад виконують, відповідно, районні та обласні 
державні адміністрації [62]. 
      До органів державної влади включають і органи місцевого 
самоврядування, які на локальному рівні виконують, у тому числі  
18 
 
юридичними засобами, низку владних, державних функцій, хоча формально 
вони і не вважаються офіційними органами держави.  
      «Органи місцевого самоврядування – виборні та інші органи 
територіальних громад, наділені повноваженнями вирішувати питання 
місцевого значення, є важливою умовою розвитку місцевого 
самоврядування, становлять його організаційну основу. Органи місцевого 
самоврядування еволюціонували з розвитком місцевого управління та 
самоврядування, пошуком оптимальних організаційних моделей місцевої 
влади, характеру, форм і методів вирішення населенням питань місцевого 
значення» [13, с. 566-567].  
      В сучасній Україні на коституційному рівні визначається місцеве 
самоврядування, як право територіальної громади – жителів села, чи 
добровільного об`єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та 
міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах 
Конституції і законів України (ст. 140). Місцеве самоврядування 
здійснюється територіальними громадами безпосередньо: шляхом місцевого 
референдуму, виборів, загальних зборів громадян за місцем проживання, 
внесення місцевих ініціатив тощо, а також через інститути представницької 
демократії. 
      Закріплюючи місцеве самоврядування як форму народовладдя, 
Конституція України визначає, що носієм суверенітету та єдиним джерелом 
влади в Україні є народ; він здійснює свою владу безпосередньо, а також 
через органи державної влади та місцевого самоврядування. Відтак органи 
місцевого самоврядування не входять до єдиного державного механізму. 
Визнання місцевого самоврядування як однієї з основ конституційного ладу 
передбачає установлення децентралізаційної системи управління. Це означає, 
що місцеве самоврядування має джерелом свого існування не державну, а 
конституційну волю народу. Як фундаментальний конституційний принцип 
місцевого самоврядування визнає та гарантує управлінську самостійність 
територіальних громад, правотворчу, правозастосувальну та 
19 
 
правореалізаційну діяльність, спрямовану на здійснення цього принципу. 
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, 
встановленому законом, як безпосередньо так і через органи місцевого 
самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. 
«Система місцевого самоврядування включає територіальну громаду; 
сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; 
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, 
що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. 
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції 
міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою 
жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи 
самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, 
фінансів, майна» [1, с.86-89].   
      Місцеве самоврядування як складне і багатогранне за своєю природою 
явище прийнято розглядати як самостійний вид публічної влади, особливий 
вид прав і свобод людини і громадянина та інституції конституційного ладу. 
      Як вид публічної влади місцеве самоврядування  може бути 
охарактеризоване як публічно-самоврядна (муніципальна) влада. Це 
самостійна та незалежна від держави форма організація публічної політичної 
влади територіальної громади, яка забезпечує вирішення місцевими 
жителями безпосередньо, або через органи та посадових осіб місцевого 
самоврядування питань місцевого значення. Муніципальна влада – це 
система публічно-владних відносин, яка реалізує функцію та повноваження 
місцевого самоврядування, характеризується наявністю особливого суб`єкта 
– територіальної громади, а також об`єкта – питань місцевого значення – 
сукупності питань (справ), які випливають із колективних інтересів місцевих 
жителів – членів відповідної територіальної громади, спрямовані на 
забезпечення нормальної їх життєдіяльності та віднесені до предметів 
відання місцевого самоврядування. 
20 
 
      Розглядаючи місцеве самоврядування через призму прав і свобод 
людини і громадянина його можна його можна визначити як визнані і 
гарантовані державою природні можливості людини та територіальної 
громади самостійно та під свою відповідальність вирішувати питання 
місцевого значення в різних сферах суспільного життя, зокрема політичній, 
економічній, соціальній, культурній, екологічній та ін. 
      «Невід`ємною частиною організації місцевого самоврядування, його 
економічною основою є комунальна власність. Специфіка комунальної 
власності полягає в тому, що її об`єкти мають цільовий характер — вони 
виділені для вирішення питань місцевого значення, задоволення житлово-
комунальних, соціальних, культурних та побутових потреб місцевих жителів. 
До економічної основи місцевого самоврядування належать також доходи 
місцевих бюджетів та інші кошти, якими можуть розпоряджатися суб`єкти 
місцевого самоврядування. Держава фінансово підтримує місцеве 
самоврядування. Права місцевого самоврядування захищаються в судовому 
порядку» [12, с. 478-479]. 
 
1.3. Законодавча база та наукові дослідження проблем інформаційного 
висвітлення діяльності органів влади 
 
      В Україні зі здобуттям незалежності діють такі правові основи 
місцевого самоврядування міжнародного значення: Європейська Хартія 
місцевого самоврядування (Рада Європи, 15 жовтня 1985 р.); Всесвітня 
декларація місцевого самоврядування (1985 р.); Європейська декларація прав 
міст (Постійна конференція місцевих і регіональних органів влади Європи 
Ради Європи, 18 березня 1992 р.); Хартія конгресу місцевих і регіональних 
влад Європи (ухвалена Комітетом міністрів 14 січня 1994 р. на 506 зборах 
заступників міністрів); Європейська Хартія міст (Страсбург, 17—19 березня 
1992 р.) та національне законодавство про місцеве самоврядування: 
21 
 
Конституція України (розділ 10 «Місцеве самоврядування»);  Закони України 
«Про місцеве самоврядування в Україні», “Про порядок висвітлення 
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в 
Україні засобами масової інформації” «Про засади внутрішньої і зовнішньої 
політики», «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів 
державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами 
масової інформації»  та ін. 
      Право на доступ до публічної інформації є конституційним правом 
людини, передбаченим і гарантованим ст. 34 Конституції України, яка, у 
свою чергу, ґрунтується на положеннях ст. 10 Конвенції “Про захист прав та 
основоположних свобод людини”, ст. 19 Загальної декларації прав людини, 
ст. 18 та 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права тощо. 
       Ст. 57 Конституції України передбачає, що «кожному гарантується 
право знати свої права та обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, 
що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення 
у порядку, встановленому законом, є нечинними». Як  бачимо, конституційне 
положення зобов’язує органи державної влади, органи місцевого 
самоврядування (адже саме їх нормативно-правові акти визначають права і 
обов’язки громадян) доводити до відома населення у встановленому порядку.  
      Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і 
поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. 
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної 
безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою 
запобігання праворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, 
для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню 
інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і 
неупередженості правосуддя. 
      Конституцією України (1996) закріплені права громадян брати участь в 
управлінні суспільними справами (ст. 141), рівного доступу громадян до 
державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування 
22 
 
(ст. 38), право на свободу інформації (ст. 34), на індивідуальні та колективні 
звернення до органів влади та посадових осіб (ст. 40) [1 ].  
      Прийнятий 2.10.1992 року Закон України «Про інформацію» визначає 
основи доступу до офіційної (публічної) інформації органів державної влади 
та місцевого самоврядування.  У ст. 21 цього Закону визначено, що 
«Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального 
самоврядування – це офіційно документована інформація, яка створюється в 
процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, 
органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними джерелами 
цієї інформації є: 
 - законодавчі акти України; 
- інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти 
Президента України; 
- підзаконні нормативні акти; 
- ненормативні акти державних органів; 
- акти органів місцевого і регіонального самоврядування; 
Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального 
самоврядування доводиться до відома заінтересованих осіб шляхом: 
- опублікування їх в офіційних друкованих виданнях, або поширення  
інформаційними службами відповідних державних органів і організацій; 
- опублікування її в друкованих засобах масової інформації або  
публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні засоби масової 
інформації; 
- безпосереднє доведення її до заінтересованих осіб (усно, письмово чи  
іншими способами); 
- надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами; 
- оголошення її під час публічних виступів посадових осіб. 
У  Законі визначено основні напрями державної інформаційної  
політики, а саме:  
- забезпечення доступу кожного до інформації;  
23 
 
-  забезпечення рівних  можливостей  щодо  створення,  збирання, 
одержання,  зберігання,  використання, поширення, охорони, захисту 
інформації;  
-  створення умов  для  формування  в   Україні   інформаційного  
суспільства;  
-  забезпечення відкритості  та  прозорості діяльності суб'єктів 
владних повноважень;  
-  створення інформаційних систем і мереж  інформації,  розвиток 
електронного урядування;  
-  постійне оновлення,  збагачення  та  зберігання  національних  
інформаційних ресурсів;  
-  забезпечення інформаційної безпеки України;  
- сприяння міжнародній  співпраці  в  інформаційній  сфері   та  
входженню України до світового інформаційного простору [6]. 
21 травня 1997 року було ухвалено Закон «Про місцеве самоврядування 
в Україні». Цей закон, відповідно до Конституції України, визначає систему 
та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та 
діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб 
місцевого самоврядування. Ст. 4 Закону України “Про місцеве 
самоврядування в Україні” першими з основних десяти принципів місцевого 
самоврядування називає принципи народовладдя, законності, гласності. 
Означені принципи є взаємопов’язаними, оскільки народовладдя як основна 
ознака і функція демократичного суспільства може бути реальною і втіленою 
в життя лише тоді, коли влада діє на підставі законів, що на практиці може 
бути здійснено лише в умовах гласності, тобто відкритості владних органів і 
посадових осіб різних рівнів. Відкритість влади функціонально має служити 
народові, його духовному і матеріальному збагаченню і що ця відкритість 
повинна мати двобічний характер: інформація мусить іти від влади до народу 
і від народу до влади [7]. 
24 
 
       Відповідно до Закону України “Про порядок висвітлення діяльності 
органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні 
засобами масової інформації”  прийнятого 23 вересня 1997 року висвітлення 
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в 
Україні – це  одержання, збирання, створення, поширення, використання і 
зберігання інформації про діяльність органів державної влади та органів 
місцевого самоврядування, задоволення інформаційних потреб громадян, 
юридичних осіб про роботу цих органів. Цей Закон відповідно до 
Конституції України визначає порядок всебічного і об'єктивного висвітлення 
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування 
засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів 
тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування, є 
складовою частиною законодавства України про інформацію  
      У ст. 2 цього Закону зазначається «Засоби масової інформації України 
відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти 
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. 
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані 
надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність 
через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів 
місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, 
крім випадків, передбачених Законом України "Про державну таємницю", не 
чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. 
Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження і аналіз 
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх 
посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати. Розрив чи змішування змісту 
офіційної інформації, що оприлюднюється, коментарями засобу масової 
інформації або журналістом не допускається. Право висвітлення і 
коментування діяльності органів державної влади та органів місцевого 
самоврядування, подій державного життя в Україні гарантується 
Конституцією, цим Законом, іншими законами України. 
25 
 
      Для висвітлення діяльності органів державної влади та органів 
місцевого самоврядування їх інформаційні служби мають право 
використовувати такі форми підготовки та оприлюднення інформації: 
- випуск і поширення бюлетенів, прес-релізів, оглядів, інформаційних  
збірників, експрес-інформації тощо; 
- проведення прес-конференцій, брифінгів, організація інтерв’ю з  
керівниками органів державної влади та органів місцевого самоврядування 
для працівників вітчизняних і зарубіжних засобів масової інформації; 
- підготовка і проведення теле- і радіопередач; 
- забезпечення публікацій, виступів у засобах масової інформації  
керівників або інших відповідальних працівників органів державної влади та 
органів місцевого самоврядування; 
- створення архівів інформації про діяльність органів влади та органів  
місцевого самоврядування; 
- інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать  
законодавству України» [9].  
      Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку національної 
складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення 
широкого доступу до цієї мережі в Україні” (2000) започаткував створення 
умов для прозорого здійснення владними структурами їхніх повноважень, 
зобов’язавши встановити певний порядок електронного оприлюднення 
інформації про їх діяльність і створити веб-сторінки всіх рівнів влади, а 
також провідних наукових установ та навчальних закладів. 
     У 2002 p. було підписано два важливих для формування відкритості 
влади акти – постанову Кабінету Міністрів України “Про порядок 
оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів 
виконавчої влади” та Указ Президента “Про додаткові заходи із забезпечення 
відкритості діяльності органів державної влади”. Постанова визначає 
оприлюднення в мережі Інтернет інформації про діяльність органів 
26 
 
виконавчої влади як засіб підвищення ефективності і прозорості діяльності 
цих органів. 
      Визначено також порядок оприлюднення в мережі Інтернет інформації 
про діяльність органів виконавчої влади: розміщення і періодичне оновлення 
міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої 
влади інформації на власних веб-сайтах; створення єдиного веб-порталу 
Кабінету Міністрів України, призначеного інтегрувати веб-сайти органів 
виконавчої влади та давати доступ до інформаційних ресурсів відповідно до 
потреб громадян. Зазначений Указ Президента характеризується тим, що 
вперше за історію нашої державності пріоритетом Кабміну, центральних і 
місцевих органів виконавчої влади визнано реалізацію зрозумілої для 
суспільства політики, проголошено необхідність введення нових технологій 
прозорості, підкреслюється, що влада повинна не тільки відповідати на 
запити громадян, а й сама формувати попит на інформацію, створюючи бази 
даних, з яких власне можна дізнатися про існування тієї чи іншої інформації. 
Принципово новим кроком у формуванні прозорості влади стало також 
передбачене Указом створення спеціальної системи допомоги громадянам в 
організації запитів на будь-яку відкриту інформацію та реалізація вимоги про 
оперативне розміщення на веб-сайтах усіх проектів нормативних актів, що їх 
готують ті чи інші владні інституції. При цьому органи влади зобов’язуються 
не лише розміщувати проекти в Інтернеті, а й негайно інформувати всіх 
зацікавлених через ЗMI про те, що проект відкрито для обговорення [60]. 
      Президентом України виданий Указ від 15.09.2005 року «Про 
забезпечення участі громадськості у формуванні  та реалізації державної 
політики», спрямований на налагодження ефективних механізмів 
партнерства держави з інститутами громадянського суспільства, 
вдосконалення діяльності органів державної влади та органів місцевого 
самоврядування, забезпечення їх прозорості і відкритості. У числі завдань по 
створенню таких механізмів, покликаних вирішувати завдання створення 
системи постійного діалогу та взаємодії інститутів громадянського 
27 
 
суспільства і органів державної влади та органів місцевого самоврядування, 
визначено підготовку пропозицій щодо забезпечення прозорості і відкритості 
діяльності цих органів, формуванню нових вимог до їх діяльності 
запровадження здійснення громадського контролю за їх діяльністю та участі 
громадян у прийнятті ними рішень. 
       Відкритість та прозорість процесів підготовки і прийняття рішень 
органами державної влади та органами місцевого самоврядування є одними з 
вимог до роботи влади згідно із ст. 2. Закону України «Про засади 
внутрішньої і зовнішньої політики», прийнятий 1.07. 2010 року  [3].  
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про доступ до публічної 
інформації», прийнятого 13.01.2011 року, право на доступ до публічної 
інформації гарантується, зокрема, доступом до засідань колегіальних 
суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених 
законодавством. Також розпорядники інформації зобов'язані оприлюднювати 
і інформацію про плани проведення та порядок денний своїх відкритих 
засідань (ст. 15) [2]. 
У Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного 
суспільства в Україні на 2007—2015 роки», прийнятому 9.01.2007 року 
зазначається, що «Одним з головних пріоритетів України є прагнення 
побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на 
розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і 
накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, 
користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині 
повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і 
особистому розвиткові та підвищуючи якість життя» [8 ].  
Разом з тим ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні 
порівняно із світовими тенденціями є недостатнім, оскільки існує цілий ряд 
об`єктивних причин, серед яких: 
28 
 
- повільне створення інфраструктури для надання органами державної 
влади та органами місцевого самоврядування юридичним і фізичним особам 
інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет; 
-  недостатній рівень комп'ютерної та інформаційної грамотності 
населення; 
 - нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до 
комп'ютерних і телекомунікаційних засобів, поглиблення "інформаційної 
нерівності" між окремими регіонами, галузями економіки та різними 
верствами населення; 
- відсутність системних державних рішень, спрямованих на створення 
національних інноваційних структур (центрів, технополісів і технопарків) з 
розробки конкурентоспроможного програмного забезпечення тощо. 
В умовах інформаційного суспільства інформація і знання стають одним 
із стратегічних ресурсів держави, а інформація про діяльність органів 
державної влади та місцевого самоврядування – одним з основних факторів 
довіри до влади та запорукою успішного впровадження соціально-
економічних реформ.  У зв’язку з цим одним із найважливіших завдань 
кожної держави є формування та розвиток інформаційної інфраструктури. 
Питання взаємодії влади і засобів масової інформації вивчали вітчизняні 
вчені В. Здоровега, О. Копиленко, В. Лизанчук, В. Миронченко, А. 
Москаленко, Г. Почепцова, В. Різун, А. Чічановський, В. Шкляр та ін.  
Проблеми формування і реалізації сучасної державної інформаційної 
політики досліджують О. Гриценко, Н. Грицяк, Г. Почепцов, В. Шкляр тощо. 
 На вивчення проблем інформаційної безпеки значну увагу звертають О. 
Бєлов, В. Бондаренко, Г. Перепелиця, О. Литвиненко, А. Семенченко та ін. 
Проблему відкритості влади досліджували науковці Е. Афонін, О. Бабінова, 
І. Василенко, Ю. Габермас, Н. Гудима, Д. Гунін, І. Жаровська, В. 
Мельниченко, І. Ібрагімова, В. Комаровський, С. Телешун, Є. Тихомирова та 
ін. Досліджувалися  різні аспекти забезпечення відкритості органів влади. 
адже   вирішення цих проблем є одним із ключових напрямів у процесі 
29 
 
подальшого утвердження в Україні демократичних принципів діяльності 
держави в умовах конституційного реформування, укорінення цивілізованих 
норм політичної культури. 
   Теоретико-методологічними підходами, методичним інструментарієм 
та практичними заходами щодо інформатизації діяльності органів місцевого 
самоврядування в контексті надання якісних послуг населенню займався В. 
Пархоменко, дослідженням, пов’язаним з інформаційно-експертним 
супроводженням роботи органів державної влади, – А. Буханевич, який 
виробив концептуальні засади дослідження публічної адміністрації як 
оптимізаційного інституту публічно-владної діяльності, спрямованої на 
забезпечення інформаційно-експертного супроводження роботи органів 
державної влади з урахуванням відповідних оптимізаційних принципів 
реалізації публічного адміністрування [15]. 
Питання удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення 
діяльності місцевих органів державної виконавчої влади були предметом 
наукових досліджень А. Дєгтяра [21], який зазначав, що під впливом 
сукупності як загальних, так й індивідуальних чинників, інформаційне й 
організаційне забезпечення відіграє не останню роль під час прийняття 
місцевими органами державної виконавчої влади управлінських рішень, 
складаючи базу управлінської діяльності. У цьому контексті науковець 
пропонував розглядати інформацію як певну сукупність різних повідомлень, 
зведень, даних про відповідні предмети, явища, процеси, відносини, які, 
будучи зібраними, систематизованими й перетвореними в придатну для 
використання форму, відіграють у процесі прийняття та реалізації 
управлінських рішень важливу роль. 
      Крім того, роль маркетингу послуг і комунікаційного менеджменту в 
інформаційному забезпеченні системи державного управління, теоретичні 
засади державної інформаційної політики та аналіз стану використання 
інформаційних технологій в організації інформаційно-аналітичного 
забезпечення діяльності органів державного управління описував Ю. 
30 
 
Уманський. При цьому дослідник розглядав інформацію як основу 
інформаційного-аналітичного забезпечення державного управління [44]. 
      Вивченню зв’язку між якістю прийняття управлінських рішень та 
власне інформацією і її характеристиками присвячені також праці В. 
Вуколова. Він зазначає, що Законом України “Про інформацію” установлено, 
що одним із її видів є інформація про діяльність державних органів та органів 
місцевого і регіонального самоврядування (стаття 18), і вказує на вже 
існуючу систему національних інформаційних ресурсів, яка має міжвідомчі 
та відомчі ознаки й охоплює інформаційні ресурси матеріального 
виробництва, соціальної, фінансової сфер та державного майна і нерухомості, 
державної статистики, науково-технічної інформації, архівного фонду, 
бібліотечного фонду, музейного фонду, податкової служби України, 
правоохоронних і силових структур тощо. При цьому автор звертає увагу на 
такі аспекти поширення інформації (у контексті вартості), як доступ або 
швидкість отримання необхідної інформації, зазначаючи, що в бюджеті 
відповідних структур повинна бути закладена стаття витрат на отримання 
такої інформації [17, с. 130–135]. 
      М. Лашкіна, досліджуючи концептуальні засади взаємодії органів 
державної влади  та засобів масової інформації в умовах демократизації  
державного управління в Україні, провела історико-джерелознавчий аналіз 
дослідження науковцями проблеми взаємодії їхньої взаємодії та обґрунтувала 
концептуальні засади цього процесу за умов демократизації державного 
управління [34]. Крім того, вона здійснила інституціональний аналіз 
сучасного стану інформаційного простору України та визначила тенденції 
його розвитку, розглянула ефективність діяльності системи зв’язків з 
громадськістю в органах державної влади України, визначила напрями її 
оптимізації. 
      Формування публічного образу місцевих державних адміністрацій 
досліджувала І. Колосовська, яка узагальнила теоретико-методологічні та 
прикладні засади формування іміджу, моделі і механізми управління ним у 
31 
 
місцевих державних адміністраціях, проаналізувала нормативно-правову 
основу формування іміджу місцевих органів виконавчої влади, обґрунтувала 
теоретичну модель іміджу владної інституції. Науковець запропонувала 
методику оцінювання іміджу місцевих державних адміністрацій, 
проаналізувавши при цьому діяльність інформаційних служб органів 
державної влади щодо утворення іміджу [31].  
    Теоретико-методологічні аспекти комунікативної діяльності в 
державному управлінні вивчала Н. Драгомирецька. Вона розробила та 
науково обґрунтувала новий концептуальний підхід до комунікативної 
діяльності в державному управлінні як формуючого впливу в процесі 
побудови взаємовідносин держави і суспільства [23]. Науковець 
класифікувала методи, техніки, технології такої діяльності та визначила її 
континуум як певний інтервал часу від початку діяльності до кінцевого 
результату. 
      С. Колосок досліджував зв’язки з громадськістю у контексті 
формуванні іміджу органів державного управління. Зокрема, серед іншого 
він зосередився на удосконалені підходу до застосування новітніх 
інформаційних технологій у діяльності органів державного керування та 
довів доцільність впровадження на практиці даних органів форм і методів 
паблік рилейшнз як ефективного механізму формування іміджу органів 
державної влади [32,  с. 117–119]. 
      У наукових дослідженнях А. Серанта  наведено результати вивчення 
форм і методів інформаційного забезпечення діяльності місцевих органів 
влади у контексті зв’язків з громадськістю, розкрито особливості 
комунікативних відносин місцевих органів влади та громадськості у разі 
виникнення надзвичайних ситуацій [40]. 
      Н. Ільченко досліджувала механізми формування та реалізації 
державної політики у мас-медійній сфері на регіональному рівні як основну 
складову інформаційної політики держави.  Серед іншого, у своїй роботі 
32 
 
автор узагальнила проблемні питання взаємодії владних структур і засобів 
масової інформації в аспекті відкритості інформації [28]. 
      Окремі елементи інформаційного супроводу досліджували 
представники інших наук. 
      У політологічному контексті поняття “громадська думка” та її 
здатність впливати на органи влади і навпаки – здатність влади змінювати 
громадську думку вивчала Я. Легеза. Вона запропоновала визначення цього 
терміна, а також розглянула форми та функції засобів масової інформації як 
важелів, за допомогою яких влада може формувати та змінювати громадську 
думку на сучасному етапі розвитку українського суспільства [35]. 
      Інформаційне забезпечення функціонування органів державної влади з 
позицій державної PR-діяльності, об’єктивного інформування про діяльність 
державної влади були в полі зору й наукових пошуків у сфері політології А. 
Таірова. Автор зазначає, що інформаційне забезпечення, тобто здійснення 
інформаційного супроводження діяльності органів державної влади, є однією 
з функцій інформаційної політики. Він пропонує під інформаційною 
політикою розуміти певну сукупність дій, що вбирає в себе зусилля з 
управління, контролю й сприяння процесам розвитку інформаційних 
відносин в Україні [42]. 
      Таким чином, нам вдалося осмислити поняття місцевого 
самоврядування, дослідити основні етапи його виникнення та розвитку, 
проаналізувати діяльність органів державної влади та місцевого 
самоврядування в Україні, визначити законодавчу базу  та коло наукових 
досліджень проблеми інформаційного висвітлення діяльності органів влади 
та місцевого самоврядування. Органи державної влади наділені юридично-
визначеними, державними та владними повноваженнями, необхідними 
засобами для здійснення функцій і завдань держави. До органів державної 
влади включають і органи місцевого самоврядування, які на локальному рівні 
виконують владні, державні функції, питання місцевого значення. Діяльність 
органів державної влади та місцевого самоврядування в умовах 
33 
 
демократичного суспільства має бути відкритою і прозорою. Наукові 
дослідження питання інформаційного супроводу діяльності органів 
державної влади акцентують увагу на необхідності удосконалення 
нормативно-законодавчої бази, а саме: деталізації процесів збирання, 
обробки, зберігання, підготовки інформації до розповсюдження з метою 
реалізації державної інформаційної політики. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
34 
 
РОЗДІЛ 2 
ПІДХОДИ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЗОРОСТІ ТА ВІДКРИТОСТІ 
ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО 
САМОВРЯДУВАННЯ 
 
2.1. Світовий та вітчизняний досвід забезпечення прозорості та 
відкритості органів державної влади та місцевого самоврядування 
 
Сьогодні у глобалізаційному просторі відбуваються процеси посилення 
ролі та значення інформації як для суспільства в цілому, так і в житті 
кожного громадянина. Доступ до інформації є передумовою публічного 
контролю і головним елементом розвитку громадянського суспільства. 
      Найважливішою умовою існування демократії є публічність політики, 
тобто гласність і відкритість будь-якої політичної дії. Громадяни мають 
право знати про дії та наміри  органів державної влади та місцевого 
самоврядування.  Вони повинні впливати на процеси створення і реалізації 
законів, якість роботи державного апарату, рівень освіченості і 
громадянської самосвідомості політиків, які приймають політичні рішення 
[46, с. 90-96].  
      Публічна політика забезпечує відкритість та прозорість дій влади та 
можливість громадян впливати на процеси розробки і впровадження 
державних рішень.  
      Зокрема, публічна політика в сучасних умовах – це форма політичного 
процесу, який реалізується в публічному просторі, підтримується 
інформаційно-комунікаційними та іншими видами ресурсів, представлений 
цілісним комплексом вертикальних і горизонтальних взаємодій його 
учасників. Публічна політика стає специфічною формою комунікації 
суб’єктів політичного процесу, яка дає змогу активізувати участь громадян у 
35 
 
формуванні, виробленні та реалізації політичного курсу. Варто зазначити, що 
публічна політика – це особливий вид комунікації, який не є сферою 
боротьби за завоювання влади [66]. 
      Встановлення зворотного зв’язку з громадськістю, публічного діалогу, 
партнерських стосунків органів державної влади та інститутів 
громадянського суспільства, підвищення ефективності механізму залучення 
громадськості до розроблення та реалізації державної політики – питання 
першочергової ваги, від яких залежатимуть усі подальші дії влади [58]. 
      Якість нормативно-правової бази та вільний доступ громадян до 
інформації про діяльність органів державної влади є головними чинниками 
відкритості. Останнім часом суттєво зросла кількість інформаційних потоків, 
що циркулюють у суспільстві. 
     Зорієнтуватися у великому об’ємі інформації, визначити і знайти саме 
ту інформацію, яка потрібна, допомагають централізовані реєстри чинних 
законів та інших нормативних актів. Такі реєстри запроваджені у країнах 
Організації економічного співробітництва та розвитку. 
      Сьогоднішні користувачі державних послуг очікують, що вони 
відповідатимуть їхнім індивідуальним потребам, даватимуть більший вибір 
та пропонуватимуть засоби відшкодування збитків у судовому порядку. 
Більше половини країн Організації економічного співробітництва та розвитку 
прийняли Хартії громадян з метою надання легкодоступних та зорієнтованих 
на клієнта державних послуг високої якості. Вводячи хартії послуг та 
встановлюючи механізми відшкодування збитків у судовому порядку уряди 
надають громадянам та бізнесу можливості оцінювати свій власний досвід 
отримання державних послуг та порівнювати із проголошеними стандартами 
їх надання. 
       Скорочення бюрократичних процедур, їх полегшення та зменшення 
вартості ведення справ з урядом в ключовим питанням як для органів 
державної влади, так і для бізнесменів. Консультації з громадськістю 
сьогодні все більше визнаються як цінний засіб вдосконалення якості 
36 
 
державної політики при зміцненні її легітимності. Для забезпечення в 
майбутньому кращого реагування та більшої гнучкості органів державної 
влади необхідними є подальші зусилля з удосконалення інструментів, 
основних процедур та врахування результатів публічних консультацій у 
процесі прийняття рішень. 
      Цінним для України є досвід зарубіжних країн. Наприклад, у 
Швейцарії консультації з громадськістю є фундаментальною 
характеристикою консультаційної системи. Існують і країни, в яких 
консультації значно обмежені в обсязі, застосуванні та впливі. 
Безпрецедентний рівень взаємодії, що дає Інтернет, має потенціал 
збільшення масштабу, широти та глибини консультацій органів влади з 
громадянами та іншими зацікавленими особами під час розробки політики. 
Незважаючи на сподівання, консультації он-лайн під час розробки політики є 
ще новинкою, і прикладів належної практики тут ще небагато. Попередній 
досвід свідчить, що вони є найефективнішими тоді, коли супроводжуються 
звичайними інструментами консультацій, як у випадку поєднання 
дискусійних он-лайнових груп, так із консультаціями віч-на-віч. 
       У рамках програми “Приязна адміністрація” з 2000 р. у Польщі 
здійснено низку заходів: створено інформаційні кіоски з поширення 
електронної оперативної інформації про послуги адміністрації та вакантні 
місця в них; створено інформаційний центр цивільної служби, що зробив 
більш доступною інформацію про діяльність адміністрації, послуги й 
компетенцію органів державної влади та їх працівників, можливості розвитку 
цивільної служби; упроваджено в академічному середовищі інформацію про 
напрями розвитку та проблеми органів державної влади, організацію 
презентацій і конференцій тощо; розповсюджено практичний довідник, що 
містить інформацію та пропозиції щодо проблемних питань діяльності 
адміністрації, набору, навчання кадрів, розвитку комунікацій тощо. 
Постійним напрямом роботи органів влади Польщі стало інформування 
громадян про наміри адміністрації з питань удосконалення надання послуг, 
37 
 
проведення конкурсів та інших заходів, спрямованих на покращення роботи. 
У межах програми “Приязна адміністрація” оцінюються дії адміністрації, 
спрямовані на вдосконалення послуг, що ними надаються.  
      Таким чином, проекти, що реалізуються польською владою, ініціюють 
зміни в адміністраціях, особливо щодо поширення досвіду відкритості дій та 
надають громадянам інформацію про найважливіші процедури 
адміністративних органів, спрямованість послуг, документи, оплату [33]. 
      Давні традиції в площині законодавчої бази щодо свободи доступу до 
інформації поширені в Скандинавії. Найстаріша з них – шведська система, 
започаткована 1766 року.  Фінляндія, будучи частиною Швецького 
королівства також застосовувала швецький Закон 1766 р. "Про доступ до 
публічної інформації". У 1951 р. було прийнято Закон "Про гласність 
офіційних документів", який діяв до 1999 р. З 1 грудня 1999 р. його замінив 
Закон "Про відкритість діяльності уряду". Цим документом було визначено 
принцип, згідно з яким документи є відкритими для громадськості, за 
винятком випадків, коли існують вагомі причини для відмови в їх наданні. 
      Сьогодні майже всі органи державної влади Фінляндії мають власні 
веб-сайти та пропонують ряд он-лайн послуг: громадяни можуть шукати та 
отримувати інформацію, надсилати запити, брати участь у голосуванні, 
подавати заяви та більше взаємодіяти з посадовими особами. Політика 
відкритості та можливість електронного доступу до інформації є основною 
причиною низької корупції у Фінляндії, факти корупційних діянь у країні 
трапляються скоріше як винятки, ніж як закономірність. Положення, які 
стосуються прозорості (Конституція і Закон “Про відкритість діяльності 
уряду”), використовуються на всіх рівнях державної адміністрації. Ними 
проголошується право доступу до всіх державних документів як основне 
право громадянина, у свою чергу, органи державної влади зобов’язуються 
превентивно забезпечувати інформацією громадськість [51]. 
      У кількох інших європейських країнах: Нідерланди, Іспанія, 
Португалія, Австрія, Угорщина, Естонія, Бельгія, Румунія, Франція, Греція, 
38 
 
Італія, Нідерланди загальне право доступу до офіційної інформації 
закріплене нормами конституції, або звичайного законодавства. Робота над 
встановленням нового законодавства чи перегляд чинних норм триває в 
Німеччині, Польщі, Росії та кількох інших нових демократичних державах. У 
деяких країнах – таких, наприклад, як Швеція і Фінляндія, є закони, що 
надають громадянам основне право доступу до документів у володінні 
органів влади, причому саме законом встановлено  й обмеження цього права 
з метою захисту конфіденційної за характером інформації чи документів, які 
перебувають на стадії підготовки.  
      США мають власну історію доступу до державних документів, 
документів судів та законодавчих матеріалів: з 1936 р. друкується 
Федеральний реєстр, у 1946 р. Конгресом прийнято Закон "Про 
адміністративні процедури", згідно з яким вимагається: 
- друкувати інформацію про структуру, повноваження та процедури; 
- забезпечувати доступ до всіх постанов, що стосуються винесення  
рішень; 
- надавати доступ до всіх рішень. 
Дозволялось відмовити в доступі до інформації, якщо йшлося про 
збереження секретності в інтересах держави та внутрішнього управління. 
Згідно з цим правовим актом інформація надавалась в достатньо обмеженому 
обсязі. 
      Починаючи з 50-х рр. минулого століття ЗМІ і Конгрес пропагують 
прийняття комплексного закону. У 1966 р. був прийнятий і набрав чинності у 
1967 р. Федеральний закон США "Про свободу інформації": 
- визнано суспільним надбанням всю інформацію, що збирається та  
зберігається державними структурами; 
- встановлено повну відкритість усіх документів органів. 
Передбачено 10 категорій дискреційних виключень та близько 140 
різних законів, які дозволяють не надавати інформацію. Однак громадяни 
мають право вимагати розсекречення інформації через суд. Державні 
39 
 
службовці зобов’язані надавати аргументовану відповідь у встановлений 
термін та нести відповідальність за невиконання цієї вимоги, що є 
додатковою гарантією для реалізації права на доступ до інформації. 
      Свобода доступу до інформації в США досягається шляхом друкування 
документів у бюлетені “Federal Register”, а також надання громадянам права 
ознайомлюватись із документами та копіювати їх. Державна установа 
федерального рівня не тільки має надавати громадськості власні документи, а 
й створювати умови для їх швидкого пошуку шляхом постійного видання 
покажчиків, на відповідь на запит встановлені жорсткі терміни. Причини 
запиту на отримання інформації пояснювати не потрібно. 
      Скарги на відмову держоргану надати інформацію розглядаються в 
суді в першочерговому порядку та, як правило, на користь громадянина. У 
1996 р. прийнято закон “Про свободу електронної інформації”, яким було 
внесено поправки в Основний закон. Зокрема, вимагається, щоб державні 
відомства створювали “електронні читальні” та забезпечували доступ до 
інформації в електронному вигляді, яка має бути оприлюднена разом з 
іншими запитуваними документами [51]. 
      Становлення України як держави на шляху розвитку демократичного 
суспільства  виносить на перший план проблему забезпечення прозорості і 
відкритості діяльності органів державної влади. Прозорість влади є 
необхідною умовою забезпечення передбачених Конституцією України прав 
громадян на інформацію та участь в управлінні державними справами. 
      В Україні також відбувається стрімкий розвиток комунікації, що 
зумовлено світовими тенденціями і тим, що наша країна є частиною 
світового комунікативного простору. Проте стратегія осмислення тенденцій і 
процесів ще не визначена, відсутня розвинута наукова і термінологічна база. 
Водночас ми є постійними учасниками дискурсу щодо необхідності рішучих 
і швидких дій у зазначеній сфері. В питаннях надання інформації Україна 
поступається багатьом державам. Для того, щоб наблизитися до міжнародних 
норм в царині інформаційної відкритості влади, необхідно створювати 
40 
 
інформаційне законодавство України з урахуванням головних реалій 
сучасного етапу розвитку країни, закладати в закон механізм реалізації його 
норм, формувати відкрите інформаційне суспільство на основі єдиного 
інформаційного простору. 
Надзвичайно важливо розробити засади, принципи, основну мету та  
конкретні напрями змін. Визначення змістовного підґрунтя для формування 
нових підходів до організації інформаційного обміну у сфері державного 
управління, тобто філософської бази, повинно стати пріоритетом діяльності 
державних органів. Саме визначення ключової парадигми – окреслення 
шляхів переходу від однієї моделі розвитку до принципово іншої – повинно 
зіграти вирішальну роль у вирішенні питання якості подальшого суспільного 
розвитку та відповідності цього процесу демократичним потребам 
сьогодення [22]. 
 Кардинально розв’язати проблему відкритості влади можна лише 
 створивши відповідний законодавчий механізм. Це особливо важливо для 
суспільства, в якому відсутні міцні традиції демократизму. За таких умов 
нагальною є потреба в у нормуванні поведінки як владних інституцій і 
представників влади, так і громадськості. 
      На сьогодні існує багато проблем у сфері доступу громадян до 
публічної інформації. Органи державної влади та місцевого самоврядування 
інколи безпідставно відмовляють у наданні інформації, не завжди 
оприлюднюють інформацію про свою діяльність. Таким чином достовірна і 
повна інформація про внутрішню структуру будь-якого державного органу, 
закріплене за ним майно, витрати на його діяльність практично недоступна 
для звичайних громадян.  
      B Україні вже майже створена юридична база для втілення принципу 
відкритості державного управління,  проте процес формування нормативної 
складової продовжується. 
     Розглянемо  у контексті прозорості й відкритості роботу Верховної 
Ради України. Для висвітлення діяльності цього органу в її складі створено 
41 
 
спеціалізовані інформаційно-комунікаційні установи, які фінансуються з 
Державного бюджету України. Такими установами є парламентське 
видавництво, газета «Голос України», журнал «Віче», парламентський 
телеканал «Рада», прес-служба та Управління комп’ютеризованих систем 
Апарату Верховної Ради України [26, c. 58–59]. Завдяки вказаним 
інформаційним установам постійно оприлюднюються стенограми засідань 
парламенту, розклад сесії та порядок денний його пленарних засідань, 
проекти рішень, зміст пленарних засідань, акти чинного законодавства та 
багато іншої корисної інформації, яка може бути використана громадськістю 
для здійснення впливу на прийняття нормативно-правових актів. Проте 
розгляд і голосування щодо законопроектів на пленарних засіданнях 
Верховної Ради України є лише завершальною стадією прийняття їх 
парламентом. Основну діяльність щодо розроблення та доопрацювання 
законопроектів провадять у комітетах Верховної Ради України, діяльність 
яких, відповідно до ст. 3 Закону України «Про комітети Верховної Ради 
України» від 4 квітня 1995 року № 116/96-ВР, має ґрунтуватися на принципі 
гласності. Цей принцип розкрито в ст. 9 зазначеного Закону, де передбачено, 
що парламентські комітети покликані інформувати громадськість про власну 
діяльність. На засідання комітетів можуть бути запрошені представники 
засобів масової інформації. Інформацію про поточну діяльність комітетів і 
прийняті ними рішення розміщують на офіційному веб-сайті Верховної Ради 
України в глобальній інформаційній мережі Інтернет, у газеті «Голос 
України», інших засобах масової інформації. Комітети мають право 
поширювати в установленому порядку інформацію про свою діяльність через 
свої веб-сторінки на офіційному веб-сайті Верховної Ради України в 
глобальній інформаційній мережі Інтернет, парламентському телеканалі 
«Рада» та через інші засоби масової інформації. 
      Водночас,  аналіз фактичного стану цієї сфери суспільних відносин 
наочно засвідчує, що робота парламентських комітетів не завжди є прозорою 
та відкритою для громадськості, що, відповідно, призводить до обмеження 
42 
 
доступу як засобів масової інформації, так і громадськості до їх 
функціонування. Парламент  залишається єдиним органом, який призначений 
суто для того, щоб консолідувати й формулювати інтереси всієї нації. 
Стратегічні функції, зокрема прийняття та скасування законів, а також 
здійснення контролю за виконавчою гілкою влади, можуть виконувати лише 
парламенти. Головний виклик, з яким стикаються парламенти всього світу, – 
це необхідність поступової еволюції, забезпечення стратегічних та 
ефективних відповідей на зміни у вимогах громадськості до представництва 
її інтересів». Тому цілком закономірно, що постійно зростають очікування 
громадян в контексті співпраці з парламентами, зокрема щодо прийняття 
ними законів та інших нормативно-правових актів.  У вищезазначеному 
аналізі йдеться, що на сьогодні наявні такі тенденції стосовно очікувань 
громадян: отримання більшого обсягу інформації про парламентську 
діяльність і про те, як на неї впливати; більша підзвітність парламентів та їх 
здатність реагувати на суспільні запити; отримання послуг відповідно до 
потреб громадян. Нині громадський тиск на парламенти є інтенсивнішим, 
ніж будь-коли раніше. З огляду на вітчизняну конституційну практику, 
участь громадян та їх об’єднань у діяльності Верховної Ради України не є 
сьогодні поширеною і має здебільшого обмежений, безсистемний, 
епізодичний характер. Така ситуація, зумовлена тим, що на сучасному етапі 
українського державотворення більшість політичних партій створюється за 
безпосередньої ініціативи й підтримки фінансово-промислових груп із метою 
постійного обстоювання власних вузькогрупових інтересів у законодавчому 
органі. Так, доречно навести беззаперечність конституційного принципу, 
сформульованого в ст. 12 Декларації прав людини та громадянина Франції 
1789 року: «Державну силу … створюють в інтересах усіх, а не для особистої 
користі тих, кому її ввірено» [20].  
      Запорукою поліпшення вітчизняного досвіду в означеній сфері є 
інституційна підтримка практичної реалізації принципів відкритості й 
прозорості в діяльності органів державної влади, зокрема шляхом створення 
43 
 
спеціальних підрозділів у їх складі та парламенті, головним завданням яких є 
реальне, а не формальне сприяння громадянам та їх об’єднанням щодо їх 
участі в діяльності органів державної влади під час прийняття нормативно 
правових актів. Звернення до конституційно-правового досвіду більшості 
європейських країн, де в складі органів публічної влади створено відповідні 
спеціальні підрозділи зі сприяння залучення громадськості до процесу 
прийняття нормативно-правових актів, свідчить про позитивну практику їх 
функціонування. Наприклад, в Угорщині у складі Парламенту створено 
Громадське управління, що виконує низку функцій, які значно розширюють 
можливості участі громадян та їх об’єднань у прийнятті парламентом законів 
чи інших нормативно-правових актів. Такими функціями є: інформування 
громадськості про всі заходи, які здійснює Парламент, комітети й інші його 
внутрішні органи; ведення обліку акредитованих при Парламенті 
громадських організацій; розсилання зазначеним організаціям інформації про 
плани обговорення законопроектів у сфері, що їх цікавить; опрацювання 
запитів громадських організацій; координування та організація участі 
громадських організацій у засіданнях різних комітетів і комісій. Наприклад, 
якщо громадська організація хоче отримувати інформацію про плани 
розгляду законопроектів, пов’язаних з екологією, вона може підписатися на 
таку розсилку [18, c. 44]. Підвищенню прозорості діяльності парламенту та 
посиленню його взаємодії з громадськістю в частині прийняття законів та 
інших нормативно-правових актів сприяє також функціонування 
громадських організацій, які здійснюють моніторинг виконання 
законодавчим органом своїх повноважень.  
      Принципи відкритості й прозорості в діяльності органів державної 
влади набуває дедалі важливішого значення в Україні. Значущим кроком у 
цьому напрямі стало запровадження трьох нових для України механізмів, що 
ґрунтуються на використанні низки електронних інструментів. 
      1. Електронні петиції. Відповідно до ст. 231 Закону України «Про 
звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР, громадяни 
44 
 
можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України, 
Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з 
електронними петиціями через офіційний веб-сайт органу, якому вони 
адресовані, або веб-сайт громадського об’єднання, що здійснює збір підписів 
на підтримку електронної петиції. В електронній петиції має бути викладено 
суть звернення, зазначено прізвище, ім’я, по батькові автора (ініціатора) 
електронної петиції, адресу електронної пошти. На веб-сайті відповідного 
органу або громадського об’єднання, що здійснює збір підписів, обов’язково 
зазначають дату початку збору підписів та інформацію щодо загальної 
кількості та переліку осіб, які підписали електронну петицію [5].  
     2. ProZorro – електронна система публічних закупівель, яка прийшла на 
зміну паперовим державним тендерам, інформація про які зазвичай не була 
доступна широкій громадськості. Систему закупівель ProZorro було 
передбачено Законом України «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 
року № 922-VIII. Відповідно до ст. 1 цього Закону, має бути створено веб-
портал уповноваженого органу з питань закупівель, що є інформаційно 
телекомунікаційною системою, до складу якої належать модуль 
електронного аукціону і база даних. Він є частиною електронної системи 
закупівель та забезпечує створення, зберігання й оприлюднення всієї 
інформації про закупівлі, проведення електронного аукціону, автоматичний 
обмін інформацією, документами та користування сервісами з автоматичним 
обміном інформацією, доступ до якого здійснюється за допомогою мережі 
Інтернет. Функціонування веб-порталу уповноваженого органу 
уможливлюється, зокрема, завдяки наданню авторизованим електронним 
майданчикам платного доступу до модуля електронного аукціону та бази 
даних. Порядок надання доступу та розмір плати встановлює Кабінет 
Міністрів України [10].  
     3. Електронне декларування. Відповідно до ст. 45 Закону України «Про 
запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII, особи, 
уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, 
45 
 
зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному 
веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на 
виконання функцій держави або місцевого самоврядування за минулий рік за 
формою, що визначається Національним агентством [4]. Електронне 
декларування стало справжнім революційним проривом, оскільки вперше в 
історії України було надано доступ для широкої громадськості до статків 
осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого 
самоврядування У ніч на 31 жовтня 2015 року в Україні сплив термін для 
першого в історії електронного декларування статків чиновників. Близько 
120 тис. посадовців оприлюднили свої прибутки, майно та активи за 2015 рік.  
      Дотримання принципів відкритості й прозорості в діяльності органів 
державної влади надають можливість громадянам та їх об’єднанням 
безперешкодно контактувати з посадовими та службовими особами цих 
органів, здійснювати спільно з ними заходи публічного характеру, а також 
використовувати публічну інформацію для більш ефективної участі в 
прийнятті органами державної влади нормативно-правових актів.  
 
2.2. Взаємодія органів публічного управління з громадянами 
 
      Основною проблемою на шляху демократизації національного 
законодавства в сфері захисту прав людини є участь громадськості у 
формуванні та реалізації державної політики. Європейська конвенція з прав 
людини передбачає, що держава повинна забезпечувати громадянам право 
брати участь в управлінні державними справами взагалі з метою створення 
демократичного та правового суспільства. За роки членства України в Раді 
Європи почали створюватися і поступово впроваджуватися в життя 
механізми залучення громадськості до вироблення та реалізації відкритої та 
прозорої державної політики. 
      Новий етап в історії розвитку громадянського суспільства в Україні 
відкрила Революція Гідності. Вона продемонструвала вплив громадськості на 
46 
 
суспільно-політичні процеси, стала поштовхом для оновлення та 
переформатування влади.  Суспільно-політичні процеси, що відбуваються в 
Україні протягом останніх років вимагають створення повноцінних, а не 
декларативних громадських інститутів, здатних отримати інформацію на 
початкових стадіях ухвалення державно-управлінських рішень, 
запропонувати альтернативні шляхи розв’язання проблем, здійснювати 
контроль за реалізацією прийнятих рішень. 
      Держава і громадянське суспільство утворюють певну діалектичну 
єдність. В процесі державотворення вона виявляється в тому, що чим більш 
розвинуте громадянське суспільство, тим демократичніша держава, тим 
більше вона діє в інтересах громадянського суспільства і його інститутів. І 
навпаки, чим менш розвинуте громадянське суспільство, тим сильніша 
держава, тим більше вона обмежує самоврядні та саморегулюючі можливості 
суспільства. Водночас розвиток громадянського суспільства і характер його 
взаємовідносин з владою залежить від умов, перш за все політично-правових 
та економічних, які формує сама держава. 
      Демократична і правова держава не може існувати без розвиненого 
громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного 
політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство 
підпорядковує собі державу і контролює її діяльність. Зв’язок 
громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується 
передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного 
суверенітету, який проголошує народ носієм суверенітету і єдиним джерелом 
влади в суспільстві. А це означає, що влада держави і її суверенітет похідні 
від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для 
задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна 
вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому [64]. 
      Сьогодні існує  ціла група причин, які породжують недовіру громадян 
до органів влади. Перш за все, це так звані «технічні» причини, коли 
державні органи, при відсутності структур і фахівців у сфері зв’язків з 
47 
 
громадськістю, не уміють роз’яснювати громадянам цілі та мотиви своєї 
діяльності, не дають адекватного уявлення про її характер і ті умови, в яких 
вони працювати і вирішувати проблеми. «Організаційні» причини пов’язано 
з недостатністю кваліфікованих і компетентних професіоналів, що викликане 
переходом до нової моделі організації суспільства і зміною характеру роботи 
з громадськістю. «Ресурсні» причини пов’язано з недостатнім фінансуванням 
держслужби, відсутністю необхідної матеріальної і технічної бази, 
обмеженістю тимчасових ресурсів тощо. 
      Ці проблеми можуть вирішуватися в таких конкретних напрямах 
діяльності інформаційних служб в органах державної влади: 
- встановлення, підтримка і розширення контактів з громадянами та  
організаціями; 
- інформування громадськості про рішення, які приймаються; 
- вивчення громадської думки; 
- аналіз суспільної реакції на дії посадових осіб і органу влади в цілому; 
- прогнозування суспільно-політичних процесів; 
- забезпечення організації аналітичними розробками; 
- формування сприятливого іміджу організації. 
      Налагодження комунікаційних зв’язків украй важливе в системі 
державного управління та місцевого самоврядування. Відсутність інформації 
та недосконалість взаємодії є одним з недоліків управління [43]. 
      На сьогодні для України взаємодія влади та бізнесу є однією з 
основних умов здійснення ефективного управління, оскільки це саме та 
проблема, яка перебуває, з одного боку, у площині публічної політики, з 
іншого – набуває особливої важливості для України на її шляху інтеграції до 
ЄС. У Стратегії сталого розвитку “Україна – 2020”, окремо зазначається про 
необхідність поєднання зусиль органів влади, бізнесу та громадянського 
суспільства для просування України у світі. При цьому головною 
передумовою реалізації Стратегії є суспільний договір між владою, бізнесом 
та громадянським суспільством, де кожна сторона має свою зону 
48 
 
відповідальності. Відповідальність влади – провести реформи, забезпечити 
баланс інтересів між громадянським суспільством, державою і бізнесом, 
просто прозоро та якісно працювати за новими підходами, гарантувати 
дотримання прав людини. Відповідальність бізнесу – підтримувати й 
розвивати бізнес-середовище, державу та громадянське суспільство, 
сумлінно сплачувати податки, здійснювати ефективні інвестування в 
економіку держави, дотримуватися принципів чесної праці та конкуренції. 
Відповідальність громадянського суспільства – контролювати владу, жити 
відповідно до принципів гідності та неухильно додержуватися Конституції і 
законів України [11]. 
   У демократичній державі громадянське суспільство, через свої 
інститути, активно впливає на вироблення владними інституціями політики, 
контролює їх публічну діяльність спрямовану на реалізацію виробленої 
політики, фактично спонукаючи чиновників служити інтересам людей. У 
цьому контексті надзвичайно актуальним є питання забезпечення органами 
публічної влади України ефективних форм їх взаємодії з громадськістю, 
адже саме вони є важливим чинником створення умов для участі громадян у 
формуванні та реалізації публічної політики, налагодження громадського 
контролю та зміцнення довіри громадськості до органів державної влади та 
органів місцевого самоврядування, тобто до органів публічної влади. Аналіз 
взаємовідносин громадянського суспільства і демократичної держави 
засвідчує, що в Україні, на основі використання кращих стандартів світової 
практики, в цілому сформовано нормативно-правове підґрунтя взаємодії 
органів публічної влади з інститутами громадського суспільства у 
виробленні й реалізації публічної політики. Вітчизняні нормативно-правові 
акти визначають значну кількість інституційних форм громадської участі у 
виробленні публічної політики, прийнятті політико-управлінських рішень та 
контролю за їх виконанням. Найбільш важливими серед них є: 
інформування (прес-релізи, прес-конференції, веб-сайти тощо), участь у 
виборах, референдумах, мітингах, опитуваннях з метою з’ясування 
49 
 
громадської думки, індивідуальні чи колективні звернення громадян, круглі 
столи, громадські слухання, консультації з громадськістю, громадські 
ініціативи, громадські ради, громадський контроль, громадські експертизи, 
соціальний діалог, моніторинг, інноваційні веб-простори, електронні петиції, 
інтернет-платформи, партнерські програми, теле і радіодебати, “гарячі лінії” 
під час яких громадяни можуть заслуховувати посадових осіб органів 
виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, порушувати питання 
та вносити пропозиції щодо питань, які належать до компетенції цих органів 
тощо. 
В загальному вимірі громадська участь завжди є процесом 
двосторонньої комунікації задля спільного вироблення певної політики 
(плану дій) та ефективних політико-управлінських рішень спрямованих на 
розв’язання суспільно важливих проблем [29, c. 198]. 
      Органи публічної влади, залучаючи громадськість до творення 
публічної політики, поглиблюють процес політичної демократизації 
суспільства, прискорюють становлення соціально-правової держави, 
формують правову незалежність людини від держави. Водночас процес 
формування основ соціально-правової держави в Україні, на відміну від 
західноєвропейських її моделей, має свої особливості. Складність і 
суперечливість процесу державотворення обумовлена слабкими 
демократичними традиціями перехідного суспільства, недосконалістю 
політичної системи, недостатньою участю громадських інститутів у 
формуванні політики. 
Сьогодні в Україні особливого значення набуває практичний вимір 
взаємодії органів публічної влади з інститутами громадянського суспільства. 
Серед сучасних інституціоналізованих практик взаємодії органів публічної 
влади з громадськістю у виробленні й реалізації публічної політики, залежно 
від форм та функціональної мобілізації, можна виокремити дві основні 
групи. Перша група практик використовує інституційні форми взаємодії де 
ініціатива належить громадськості: участь у розробленні і обговоренні 
50 
 
проектів нормативно-правових актів; громадські бюджетні ініціативи; 
діяльність асоціацій, громадських рад, консультативно-дорадчих органів, 
експертно-аналітичних структур, комісій, інноваційних платформ; 
функціональне представництво; громадський контроль за діяльністю влади 
тощо. Друга група сучасних практик взаємодії органів публічної влади та 
громадськості використовує такі форми в яких ініціатива належить владним 
інституціям, зокрема: залучення представників громадськості до організації 
виборчого процесу; підтримка діяльності громадських організацій; 
організація діяльності державно-громадських фондів, залучення інститутів 
громадянського суспільства до правозастосовчої та правозахисної діяльності; 
залучення громадських об’єднань, на основі укладених з органами влади 
договорів, до надання соціальних послуг населенню; підтримка програм 
самозайнятості та дрібного підприємництва внутрішньо переміщених осіб у 
територіальних громадах; співпраця органів публічної влади і громадськості 
в процесі підготовки та перепідготовки публічних службовців та 
громадських діячів тощо [19]. 
      Водночас фахівці-експерти наголошують на тому, що нині взаємодія 
органів державної влади, органів місцевого самоврядування з громадськістю 
у формуванні й реалізації публічної політики залишається малоефективною 
через недостатню прозорість діяльності цих органів та забюрократизовані 
процедури такої взаємодії, низький рівень взаємної довіри. З боку органів 
публічної влади при прийнятті управлінських рішень, мають місце випадки, 
коли думка громадськості (заперечення, пропозиції), висловлена на зборах, в 
процесі консультацій, при проведенні громадських експертиз, громадських 
слухань, не враховується. Немає системності та механізму зворотного зв’язку 
за наслідками консультацій, наявність консультативно-дорадчих органів не 
завжди сприяє максимальній залученості й поінформованості громадян, а 
партнерство як найвищий рівень взаємодії перебуває ще на ранніх етапах 
розвитку. Дослідники, проаналізувавши стан діяльності консультативно-
дорадчих рад при органах публічної влади, зазначають, що “рівень 
51 
 
ефективності їх роботи знижується внаслідок затягування процесу 
формування та через негативні прецеденти використання громадських рад в 
інтересах окремих посадових осіб та політичних сил, що суперечить їхньому 
функціональному призначенню та дискредитує цей формат взаємодії”. На 
жаль, поширення традиційних форм громадської участі у виробленні й 
реалізації місцевої політики здебільшого відбувається фрагментарно. Органи 
місцевого самоврядування фактично не забезпечують розвиток усіх форм 
участі жителів громад у вирішенні питань місцевого рівня. Механізми 
громадських слухань, загальних зборів громадян за місцем проживання, 
впровадження іншого досвіду безпосередньої демократії реалізуються в 
меншості випадків. 
      Громадські експерти, які досліджували ефективність застосування 
інструментів партисипативної демократії у Вінницькій, Волинській, 
Сумській та Харківській областях України у рамках реалізації проекту ГО 
“Інститут аналітики та адвокації”, відзначають слабкий вплив 
консультативно-дорадчих органів на формування місцевої політики. До 
складу фактично всіх таких органів входять представники органів влади і 
майже не входять члени громадських об’єднань. Не часто використовуються 
громадські експертизи неурядовими організаціями для перевірки діяльності 
влади на відповідність вимогам чинного законодавства. 
      За результатами оцінки діяльності органів виконавчої влади за 
напрямом “взаємодія з громадськістю”, яка була проведена групою експертів 
з числа представників організацій̆ громадянського суспільства, органів 
державної ̈ влади, наукових інститутів та міжнародних організацій̆, середні 
показники 9 пілотних органів влади щодо ефективності співпраці з 
громадськістю відповідно до 4 критеріїв складають: інформування – 2,69; 
консультації – 2,23; участь громадськості у виробленні та реалізації 
державної політики – 2,22; партнерство – 2,7213  [27]. 
      В результаті аналізу діяльність органів виконавчої влади зроблено 
висновки, що органи публічної влади поки що не визнають громадські 
52 
 
організації як рівноцінних партнерів у виробленні й впровадженні публічної 
політики, залучають їх у разі, коли необхідно заручитися підтримкою 
громадськості. Саме ж громадянське суспільство є слабким, його структура 
не є чіткою, а інститути недостатньо розвиненими. 
       Сьогодні активним фактором соціально-економічних, політичних 
процесів в країні є бізнес. Його взаємодія з владою має принципове значення 
як для проведення реформ у різних сферах суспільного життя, так і для 
вироблення публічної політики. Однак,  в Україні не сформована дієва 
інституційна система, здатна забезпечувати ефективну взаємодію влади та 
бізнесу. Для її формування необхідно вирішити ряд проблем, а саме: 
- сформувати дієві механізми комунікації влади з бізнесом щодо визначення 
основних пріоритетів розвитку країни у політичній та соціально-економічній 
сферах. Зазначений діалог в основному є ситуативним та активізується 
виключно як відповідь на внутрішні або зовнішні виклики (так, у 2018 році 
Рада бізнес-омбудсмена отримала 1792 скарги від підприємців, більшість 
скарг подали українські компанії (85%), переважно представники малого та 
середнього бізнесу (73%). Показово, що наприкінці 2018 року рівень 
виконання рекомендацій Ради бізнес-омбудсмена органам державної влади 
становив всього 41% – тобто відповідний державний орган виконував кожну 
другу пораду щодо системних проблем бізнесу); 
- позиціонувати владу як головну, домінуючу, а не рівноправну сторону у 
взаємодіях з бізнесом, яка нав’язує свої «правила гри» (за результатами 
опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у березні 2019 
року, майже дві третини респондентів були схильні вважати, що держава 
заважає діяльності малого та середнього бізнесу в Україні.  Лише 7% 
думають, що органи влади сприяють розвитку підприємництва, і 14% – що 
вони наразі не втручаються у діяльність підприємців); 
-  зберегти систему диференційованого ставлення органів публічної влади до 
бізнесу, в основі якої знаходяться механізми прямої (персоніфікованої) 
53 
 
взаємодії та надання преференцій окремим бізнес-структурам (перш за все, 
наближених до політичних сил, представлених у Верховній Раді тощо); 
- підняти рівень соціальної відповідальності бізнесу (в основному це 
стосується тих великих підприємців, які використовують політичну 
діяльність для розширення власного бізнесу – так званих олігархів. Як 
наслідок, рівень довіри до олігархів з боку громадян є вкрай низьким – 
всього 8%, у той час як дрібним та середнім підприємцям довіряють 63% та 
60% громадян відповідно). Інтегруючи своїх представників у владу, бізнес 
задовольняє передусім не суспільні, а корпоративні інтереси, часто взагалі 
підмінюючи поняття; 
- побороти корупцію, передусім у політичній сфері, яка призводить до 
домінування різноманітних неформальних практик. Вони витісняють на 
периферію політико-управлінських процесів формальні інститути, діяльність 
яких пов’язана з міжсекторальними взаємодіями. 
      Підтвердженням відсутності дієвої інституційної системи, здатної 
забезпечувати ефективну взаємодію влади та бізнесу в Україні, є дані 
міжнародних рейтингів. Так, згідно нового рейтингу Світового банку Doing 
Business-2019, який описує легкість ведення бізнесу, Україна посіла лише 71 
місце серед 190 країн. Це на п'ять позицій вище, ніж минулого року. Як 
зазначають автори рейтингу, піднятися у цьогорічному рейтингу Україні 
дозволили покращення в таких показниках, як міжнародна торгівля (з 119 
місця минулого року до 78-го позиції в цьогорічному рейтингу) і захист 
міноритарних акціонерів (з 81 на 72 місце). В Україні також спростили 
процедуру вирішення спорів щодо виконання контрактів – за цими 
показником Україна піднялася на 57 позицію. Минулого року вона займала 
82 місце. Незначні покращення також помітні за такими показниками, як 
реєстрація власності, бізнесу і відновлення платоспроможності. Погіршення 
Світовий Банк зафіксував лише за двома критеріями: отримання будівельних 
дозволів і сплата податків. Показово, що за п'ять останніх років Україна 
просунулася на 41 позицію в рейтингу, хоча згідно з Планом пріоритетних 
54 
 
дій уряду ще на 2016 рік, Кабінет Міністрів мав ініціювати законодавчі 
зміни, що дозволили б Україні увійти в топ-50 країн рейтингу в 2017 році, і 
20 – у 2018 році. 
      Отже, сьогодні в реальній моделі взаємодії влади та бізнесу в Україні 
домінують корупція та тіньова економіка (так, за розрахунками Міністерства 
економічного розвитку і торгівлі, у січні-вересні 2018 року рівень тіньової 
економіки склав 32% від офіційного ВВП), що є суттєвою перешкодою для 
становлення чітких правил та норм взаємодії бізнесу та влади. 
      Разом з тим, об’єктивно і влада, і бізнес зацікавлені у формуванні 
прозорих моделей взаємовідносин з залученням інститутів громадянського 
суспільства. Потреба бізнесу в інституціоналізації взаємодії з владою 
обумовлена необхідністю легітимації своєї участі у процесах прийняття 
політико-управлінських рішень, забезпеченні врахування корпоративних 
інтересів, захисті прав власності тощо. У свою чергу влада отримає додаткові 
механізми регулювання економічної ситуації, що дозволить забезпечувати 
економічне зростання, ефективно вирішувати соціальні проблеми, а також 
оперативно реагувати на глобальні виклики [39, с. 19 – 20]. 
           Реалії сьогодення засвідчують появу нових суб'єктів, які прагнуть 
реалізувати власні інтереси, змінюються інститути (створюються нові 
об'єднання, установи, державні органи, структури) та інституції 
(впроваджуються нові стратегії, закони), - відповідно змінюється механізми 
та інструменти розробки політики. Децентралізація вказує на те, що місцевий 
та регіональний рівні стають базовими у виробленні політики, відповідно 
зростає роль громад у розвитку українського суспільства, у тому числі і 
держави. Передача повноважень органам місцевого самоврядування надала 
нові можливості та широкий простір для проведення різних місцевих 
політик. Щодалі все більше утверджується розуміння держави як 
інструменту досягнення цілей, а не монопольного суб'єкту вироблення та 
реалізації політики. Як уряд, так і парламент та президент від імені держави 
здійснюють визначення та реалізацію публічної політики. Поява, внаслідок 
55 
 
процесів децентралізації, нових суб'єктів вироблення місцевої та регіональної 
політики, актуалізує питання створення національних політичних рівнів, 
здатних забезпечити реалізацію урядової політики та вироблення 
регіональної місцевої політики, спрямованої на розв'язання проблем і 
забезпечення потреб громад. 
      На думку  професора, доктора політичних наук С. О. Телешуна, 
професора, доктор державного управління О. Г. Пухкала, доктора 
державного управління, доцента, професора кафедри В. В. Карлова, 
кандидата політичних наук, доцента І. В. Рейтеровича, кандидата політичних 
наук, доцента С. В. Ситника «пріоритетними напрямами удосконалення 
взаємодії органів публічної влади і громадськості у виробленні й реалізації 
публічної політики в Україні мають бути: 
– запровадження стандартів та ефективних процедур участі громадськості у 
виробленні й реалізації публічної політики. Для цього було б доцільно 
розглянути і прийняти як закони України ряд вже зареєстрованих у 
Верховній Раді України упродовж 2015-2018 рр. законопроектів, зокрема: 
“Про громадські слухання”, “Про публічні консультації”, “Про місцеві 
ініціативи”, “Про публічний контроль”, “Про загальні збори (конференції) 
членів територіальної громади за місцем проживання”; 
– активізація участі громадськості у виробленні й реалізації публічної 
політики на місцевому рівні. Для цього необхідно прийняти Закони України 
“Про місцевий референдум”, “Про бюджет участі” (громадський бюджет) ”; 
– модернізація процедур подання та розгляду електронних петицій, 
проведення електронних консультацій спрямованих на розвиток електронної 
участі громадян у виробленні публічної політики; 
– розроблення Типового положення про систему місцевих електронних 
петицій, яке має чітко визначити порядок розгляду електронних петицій та 
звітності органу місцевого самоврядування за їх виконання; 
– забезпечення обізнаності громадян про міжнародні і європейські стандарти 
участі громадськості у виробленні публічної політики та переваги чи 
56 
 
проблеми щодо їх дотримання (підготовка інформаційно-просвітницьких 
матеріалів, їх розміщення у друкованих ЗМІ та у передачах 
телерадіоорганізацій, на офіційних веб-сайтах у спеціально створеній 
рубриці “Громадська участь”; 
– запровадження системи підвищення кваліфікації працівників органів 
публічної влади з питань відкритого урядування та електронної участі, з 
метою формування теоретичних знань щодо основних принципів відкритого 
урядування, моделей та інструментарію електронної участі, а також набуття 
ними практичних навичок залучення громадськості до участі у виробленні 
публічної політики за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, 
підтримання зворотного зв’язку із громадянами, реагування на електронні 
звернення» [65]. 
      Реалізація зазначених напрямів уможливить підвищення ефективності 
взаємодії органів публічної влади і громадськості у виробленні й реалізації 
публічної політики, сприятиме активізації громадськості в управлінні 
публічними справами. Це стане надійною основою подальшого розвитку 
України як демократичної, правової і соціальної держави. 
 
2.3. Використання інформаційно-комунікаційних технологій в діяльності 
органів місцевого самоврядування 
 
      Сучасний стан розвитку суспільства вимагає нових засобів, які б 
полегшували роботу різних працівників, сприяли її оперативному 
виконанню. Такими технологіями в час інформаційного століття є 
інформаційно-комунікаційні технології. Під інформаційно-комунікаційними 
технологіями слід розуміти єдність способів, методів, технік призначених для 
збору, отримання, пошуку, опрацювання, кодування, передачі та зберігання 
різних видів інформації, а також забезпечення процесу комунікації з метою 
задоволення потреб користувачів. Ці технології впроваджуються і 
57 
 
використовуються у всіх сферах суспільства і є важливим чинником у 
діяльності органів виконавчої влади. 
      Дані технології пов'язані зі створенням, збереженням, передачею, 
обробкою та управлінням інформації. Цей вживаний термін включає в себе 
всі технології, що використовуються для спілкування та роботи з 
інформацією.  Наразі інформаційно-комунікаційні технології включають 
апаратні засоби (комп'ютери, сервери тощо) та програмне забезпечення 
(операційні системи, мережеві протоколи, пошукові системи тощо). У 
сучасному світі інформаційно-комунікаційні технології є важливою і 
невід'ємною частиною держави, бізнесу та приватного життя [56]. 
      Стрімкий розвиток інформаційного суспільства неодмінно веде до 
трансформації системи публічного управління. В нових умовах система 
публічного управління повинна бути повністю пристосована до потреб і 
вимог інформаційного суспільства, за якого інформація та знання, вільний 
доступ та забезпечення можливостей обміну ними є основними рушійними 
силами соціальних та економічних перетворень.  
      Відповідно до визначення, запропонованого Комісією Європейського 
Союзу (1993р.): «інформаційне суспільство – це суспільство, в якому 
діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються 
за допомогою інформаційних технологій та технологій зв’язку» [47, с. 95]. 
Характерними ознаками інформаційного суспільства є: 
− визначення інформації і знань одними з основних факторів суспільного 
виробництва, формування ринку інформації і знань та системи їх захисту; 
− єдиний інформаційно-комунікаційний простір держави, інтегрований у 
світовий інформаційний простір; 
− пріоритетність розвитку і поширення інформаційних та 
телекомунікаційних технологій у різних сферах господарювання і життя: 
− зростання рівня освіти, науково-технічного і культурного розвитку за 
рахунок розширення можливостей доступу і використання інформації на 
міжнародному, національному і регіональному рівнях; 
58 
 
− створення системи забезпечення прав громадян, установ, бізнесу і 
соціальних інститутів на вільний доступ і використання інформації. 
      Науковці Юдін О. К. та Богуш В. М. зазначають про необхідність 
розробки програми переходу до інформаційного суспільства, під якою 
розуміють «розробку стратегії і тактичних дій держави у реалізації 
інформаційної політики, що передбачає: 
− формування єдиного інформаційного простору держави і його інтеграція у 
внутрішнє і зовнішнє середовище; 
− формування і розвиток інформаційної інфраструктури держави; 
− розробка інформаційних продуктів і надання послуг; 
− формування інформаційних ресурсів за різними напрямами і на різних 
рівнях; 
− розвиток засобів масової інформації; 
− застосування можливостей інформаційних технологій для розвитку нових 
форм підприємництва, освіти, науки, соціальної сфери; 
− захист інтелектуальної власності в інформаційних мережах; 
− створення системи регулювання і контролю за застосуванням і 
використанням інформаційних технологій та захист особистості, суспільства, 
держави від неякісної, неправдивої інформації» [49, с. 38].  
      Застосування інформаційно-комунікаційних технологій сприяє 
розробленню і виробництву матеріалів культурного і освітнього призначення 
та їх поширення; забезпечує можливість усім особам відігравати активнішу 
роль у житті суспільства на національному, регіональному і місцевому рівнях 
шляхом використання новітніх інформаційних технологій з метою: 
забезпечення безперешкодного доступу до інформації про місцеві, 
регіональні адміністративні та юридичні служби і прямі зв’язки з ними; 
доступу до офіційних текстів місцевих, регіональних і національних законів і 
нормативних актів, міжнародних договорів і рішень національних і 
міжнародних судових органів; сприяння максимально широкому доступу до 
новітніх інформаційних технологій і комунікаційних послуг, наприклад, 
59 
 
шляхом створення широкої мережі пунктів доступу у громадських місцях; 
сприяння ефективній міжнародній співпраці. Використання інформаційно-
комунікаційних технологій дасть змогу пришвидшити реалізацію 
поставлених цілей через скорочення часу на передавання та отримання 
інформації, а також зменшення паперової роботи завдяки електронним 
носіям інформації [48, с. 464].  
      З метою покращеного розуміння, використання та оцінки 
інформаційно-комунікаційних технологій необхідна їхня систематизація. 
Проте, дослідниками ще не сформовано єдину досконалу упорядковану 
класифікацію цих технологій. Необхідно розрізняти інформаційно-
комунікаційні технології залежно від їхнього застосування: 
- технології отримання та передачі повідомлень, даних, відомостей; 
- технології обробки текстової та/або числової інформації; 
- технології обробки аудіо та відео, графічної інформації; 
- технології зберігання даних; 
- технології пошуку інформації; 
- технології забезпечення спілкування, співпраці працівників органів 
 виконавчої влади; 
- технології забезпечення доступу населення до публічної інформації,  
висвітленої органами виконавчої влади; 
- технології співпраці із ЗМІ; 
- технології надання послуг населенню. 
Інформаційно-комунікаційні технології залежно від ступеня 
централізації здійснення процесу класифікують на: централізовані, 
децентралізовані, змішані. 
Централізовані інформаційно-комунікаційні технології 
характеризуються тим, що обробка інформації і вирішення завдань залежить 
від центрального органу і контролюються ним же. Децентралізовані 
використовуються на локальному, місцевому рівні. І змішані поєднують в 
собі централізовані і децентралізовані. Вирішення питань, проблем, обробка 
60 
 
інформації можуть відбуватись на локальному рівні, але дані зберігаються у 
центральному органі, базах даних центральних органів. 
Крім цього, відповідно до призначення інформаційно-комунікаційних 
технологій їх поділяють на: 
- технології підтримки прийняття рішень – вироблення управлінських  
рішень, автоматизоване прийняття або їхнє відхилення, автоматизований 
процес вибору альтернатив; 
- опрацювання даних – для завдань, інформації яка постійно 
повторюється; 
- керування або управління; 
- експертні системи – для вирішення проблем, які виникають, уникнення  
конфліктних ситуацій, інформація про можливі шляхи вирішення, отримання 
певних консультацій, порад; 
- технологія автоматизованого офісу – для зв’язку працівників ОВВ, для  
передачі, опрацювання, зберігання інформації. 
       Зазначимо, що в Україні недосконала нормативно-правова, що 
регулює використання інформаційно-комунікаційних технологій в органах 
виконавчої влади та розвиток цих технологій. Законодавча база потребує 
значних змін та доповнень, оскільки закони, постанови, укази тощо не 
відповідають рівню розвитку інформаційно-комунікаційних технологій та 
одні можуть суперечити іншим. 
      Однією із основних проблем в Україні, яка виникає при використанні 
інформаційно-комунікаційних технологій у діяльності органів виконавчої 
влади є недостатній рівень фінансування[41, с. 10]. 
      Інша проблема з якою зустрічаються – це обмежений доступ до мережі 
Інтернет. Разом із цією проблемою можна визначити іще одну: серед 
працівників органів виконавчої влади є ті, які мають доступ до мережі 
Інтернет, але не завжди використовують його у своїй роботі, так як не є 
досить добре обізнаними. Тобто не всі державні службовці володіють 
61 
 
високим рівнем кваліфікованості для використання інформаційно-
комунікаційних технологій. 
       Не всі органи виконавчої влади мають власні сайти. А навіть ті, які 
мають не завжди звітують на них про виконану роботу чи про заплановані 
заходи, проекти тощо. Ще у органах виконавчої влади відсутні спеціалізовані 
підрозділи, які б інформували громадян за допомогою використання 
інформаційно-комунікаційних технологій. Не всі органи виконавчої влади 
забезпечили громадянам можливість до них звернутись. Ці підрозділи могли 
б забезпечувати доступ для громадян до публічної інформації і отримувати 
зворотній зв’язок. Працівники цих підрозділів могли б відповідати на 
інформаційні запити населення у мережі Інтернет та підтримувати 
комунікацію між органами виконавчої влади та населенням, засобами 
масової інформації. 
      Крім вище зазначених, використання інформаційно-комунікаційних 
технологій в органах виконавчої влади характеризується проблемою 
недостатньої організованості електронного документообігу та відсутністю 
інформаційної відкритості.  
Провівши аналіз та узагальнивши стан справ і проблеми, які виникають 
у практичній діяльності органів місцевого самоврядування, щодо 
використання інформаційно-комунікаційних технологій, на прикладі 
виконавчого комітету Канівської міської ради, можна констатувати наступне: 
- відсутнє Положення про організацію роботи веб-сайту виконавчого 
 комітету Канівської міської ради; 
- відсутність у штатному розписі системного адміністратора, який 
 відповідав би за роботу та оперативне оновлення веб-сайту; 
 - існують складнощі щодо отримання вчасної та якісної інформації від 
 відповідальних виконавців підрозділів; 
-  інформація на деяких сторінках сайту оновлюється дуже рідко;  
- неможливість участі населення у вирішенні питань публічного  
управління, тобто відсутня можливість фіксації думки користувача; 
62 
 
- комп`ютерна техніка, умови праці, матеріально-технічне забезпечення  
потребують модернізації та поліпшення. 
На основі результатів проведених досліджень нами розроблено ряд 
 пропозицій, щодо шляхів подальшого вдосконалення роботи виконавчого 
комітету Канівської міської ради, підвищення її результативності, а саме: 
- оновити нормативно-правову базу відділів; 
- вжити заходів, щодо поліпшення умов роботи посадових осіб; 
- забезпечити повне та регулярне висвітлення інформації щодо заходів,  
що проводять відділи, або за їх участю; 
- упровадити сучасну систему документообігу у відділах виконавчого 
 комітету Канівської міської ради, що дозволить встановити достатній термін 
на опрацювання документації спеціалістами в частині використання сучасних 
інформаційно-комунікаційних технологій; 
- модернізувати систему мотивації посадових осіб у виконавчому  
комітеті Канівської міської ради, заохочувати використання ними 
інформаційно-комунікаційних технологій у поточній роботі для поліпшення 
ефективності діяльності роботи. 
Втілення у життя цих пропозицій сприятиме формуванню ефективної 
роботи виконавчого комітету Канівської міської ради, яке базуватиметься на 
принципах прозорості, стабільності, професіоналізму та відповідатиме 
європейським стандартам.    
У Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного 
суспільства в Україні на 2007—2015 роки» наголошується на використанні 
інформаційно-телекомунікаційних технологій для вдосконалення державного 
управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних 
форм взаємодії між органами державної влади та органами місцевого 
самоврядування і фізичними та юридичними особами. Використання цих 
технологій дає можливість висвітлювати діяльність виконавчої влади, 
надавати інформацію саме тоді, коли вона потрібна, надавати її лаконічно, 
63 
 
простою мовою, у зрозумілій формі, роз’яснювати цілі тощо, тобто прозоро, 
ефективно, актуально, доступно. 
  Розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження 
новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного 
життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого 
самоврядування визначається одним з пріоритетних напрямів державної 
політики. 
Закон визначає основні стратегічні цілі розвитку інформаційного 
суспільства в Україні, серед яких: 
- прискорення розробки та впровадження новітніх  
конкурентоспроможних інформаційно-комп`ютерних технологій  в усі сфери 
суспільного життя, зокрема в економіку України і в діяльність органів 
державної влади та органів місцевого самоврядування; 
- забезпечення комп'ютерної та інформаційної грамотності населення,  
насамперед шляхом створення системи освіти, орієнтованої на використання 
новітніх інформаційно-комп`ютерних технологій  у формуванні всебічно 
розвиненої особистості; 
розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція із 
світовою інфраструктурою; 
- використання інформаційно-комунікаційних технологій для  
вдосконалення державного управління, відносин між державою і 
громадянами, становлення електронних форм взаємодії між органами 
державної влади та органами місцевого самоврядування і фізичними та 
юридичними особами; 
- досягнення ефективної участі всіх регіонів у процесах становлення  
інформаційного суспільства шляхом децентралізації та підтримки 
регіональних і місцевих ініціатив; 
- захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності  
інформації, захисту інформації про особу, підтримки демократичних 
інститутів та мінімізації ризику "інформаційної нерівності"; 
64 
 
- вдосконалення законодавства з регулювання інформаційних відносин; 
-  покращення стану інформаційної безпеки в умовах використання 
новітніх інформаційно-комунікаційних технологій. 
Досягнення зазначених цілей дасть змогу поліпшити життєвий рівень 
населення завдяки економічному зростанню, забезпеченню прав і свобод 
людини, наданню рівного якісного доступу до інформації, освіти, послуг 
закладів охорони здоров'я та адміністративних послуг органів державної 
влади та органів місцевого самоврядування, створенню нових робочих місць 
і розширенню можливостей щодо працевлаштування населення, 
забезпеченню соціального захисту вразливих верств населення, зокрема 
людей, що потребують соціальної допомоги та реабілітації; сприяти 
становленню відкритого демократичного суспільства, яке гарантуватиме 
дотримання конституційних прав громадян щодо участі у суспільному житті, 
прийнятті відповідних рішень органами державної влади та органами 
місцевого самоврядування. 
Запровадження засад взаємодії учасників побудови інформаційного 
суспільства передбачає, що це суспільство розбудовується за умови співпраці 
і солідарності громадян, приватного сектору економіки, органів державної 
влади та органів місцевого самоврядування, відповідних об'єднань громадян, 
коли: 
- органи державної влади визначають пріоритети розвитку, забезпечують  
їх досягнення і всебічну підтримку, координують та стимулюють виконання 
завдань, формують законодавчу базу і контролюють її виконання всіма 
учасниками побудови інформаційного суспільства; 
- приватний сектор економіки, здебільшого, забезпечує впровадження та  
використання інформаційно-комп`ютерних технологій  у всіх сферах життя, 
вдосконалює інформаційну інфраструктуру, надає інформаційні та 
комунікаційні послуги тощо; 
- об'єднання громадян взаємодіють з органами державної влади,  
65 
 
органами місцевого самоврядування і приватним сектором економіки у 
питаннях забезпечення справедливого та рівного доступу до інформаційних і 
комунікаційних послуг, формують громадську думку щодо пріоритетів та 
перспектив розвитку інформаційного суспільства; 
- держава, приватний сектор економіки та об'єднання громадян 
 сприяють встановленню і розширенню взаємовигідних відносин з 
міжнародними організаціями, в тому числі з міжнародними фінансовими 
установами, які відіграють провідну роль у розвитку інформаційного 
суспільства та оцінці прогресу в цій сфері [8]. 
Впровадження Основних засад розвитку інформаційного суспільства в 
Україні на 2007-2015 роки дало можливість забезпечити позитивні зміни в 
життєдіяльності суспільства і людини, а саме: збільшити рівень захисту прав 
і свобод людини та її добробуту, активізувати участь громадян в управлінні 
державою, сприяти розвитку демократії; підвищити  ефективність 
державного управління, ступінь розвитку інформаційно-телекомунікаційної 
інфраструктури, зокрема українського сегменту Інтернету; розширити 
можливості людини отримувати доступ до національних та світових 
інформаційних електронних ресурсів; поглибити запровадження нормативно-
правових засад інформаційного суспільства. 
 За результатами проведеного Держкомтелерадіо моніторингу 
інформаційного наповнення офіційних веб-сайтів 19 міністерств та  46 інших 
центральних органів виконавчої влади (загалом – 65 веб-сайтів) у першому 
півріччі 2019 року  встановлено наступне: 
- середнє значення показника інформаційної прозорості становить 87,26 
%; 
- 37 веб-сайтів мають показники інформаційної прозорості більші за 
 середній, 28 веб-сайтів мають показники інформаційної прозорості менші за 
середній; 
- максимальне значення показника інформаційної прозорості мають веб- 
66 
 
сайти Міністерства аграрної політики та продовольства України, 
Міністерства інфраструктури України, Міністерства інформаційної політики 
України, Державної служби України з лікарських засобів та контролю за 
наркотиками, Державної служби України з питань праці, Державної служби 
України з надзвичайних ситуацій, Адміністрації Державної прикордонної 
служби України (100 %); 
- найменше значення показника інформаційної прозорості має веб-сайт  
Українського інституту національної пам’яті (61,37 %). 
Проаналізовано 25 офіційних веб-сайтів місцевих органів виконавчої влади, а 
саме 24 обласних та Київської міської державних адміністрацій. 
За результатами аналізу показників інформаційної прозорості офіційних веб-
сайтів місцевих органів виконавчої влади з’ясовано: 
- середнє значення показника інформаційної прозорості 
становить 96,62 %; 
- 22 веб-сайти мають показники інформаційної прозорості більші за  
середній; 
- показники інформаційної прозорості 3 веб-сайтів менші за середній; 
- максимальне значення показника інформаційної прозорості мають веб- 
сайти Хмельницької, Волинської, Полтавської, Запорізької, 
Дніпропетровської, Харківської, Житомирської, Івано-Франківської, 
Закарпатської, Рівненської, Херсонської, Чернігівської обласних 
держадміністрацій (100 %); 
- найнижче значення показника інформаційної прозорості має офіційний 
 веб-сайт Тернопільської обласної держадміністрації (74,62 %). 
 До інформаційного наповнення низки веб-сайтів можна пред’явити  
певні загальні зауваження, пов’язані з відсутністю або оприлюдненням не в 
повному обсязі інформації, обов’язковість розміщення якої регламентується 
нормативно-правовими актами. 
Зокрема, відсутність: 
-          дати розміщення певної інформації на веб-порталі (що не 
67 
 
дозволяє визначити рівень актуальності інформації); 
-          функцій структурних підрозділів; 
-          цільових програм у відповідній сфері; 
-          електронних форм звітних документів, що подаються суб’єктами 
 господарювання; 
-          інформації про систему обліку інформації, яку зберігає  
розпорядник (представлені системи обліку нерідко оновлюються 
нерегулярно, містять відомості лише про частину документів, які 
перебувають у володінні суб’єктів владних повноважень); 
-          адрес електронної пошти керівників органів виконавчої влади та  
їх заступників, керівників структурних підрозділів; 
-          інформації щодо службових номерів засобів зв’язку 
підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління 
органів виконавчої влади та їх керівників; 
-          інформації щодо місць, де надають необхідні запитувачам форми  
та бланки установ; 
-          контактів структурного підрозділу та/або посадових осіб, 
 відповідальних за програмно-технічну та інформаційну підтримку веб-сайту; 
-          Державного Герба України на початку головних сторінок веб- 
сайтів окремих органів виконавчої влади; 
-          інформації щодо установ і закладів соціальної сфери, комунальних  
підприємств, правоохоронних органів, які знаходяться на території 
відповідної адміністративно-територіальної одиниці, їх адрес, номерів 
телефонів та розпорядку роботи. 
           Варто також звернути увагу на неефективну роботу пошукової 
системи (зазвичай пошук здійснюється лише у розділі «Новини» чи взагалі 
не працює), відсутність адаптації веб-сайтів до потреб людей з вадами зору 
та слуху (в кращому випадку змінюється лише шрифт та кольоровий 
контраст), розташування інформації не в логічних розділах (що ускладнює її 
пошук) [50]. 
68 
 
 Отже, визначаючи підходи до забезпечення прозорості та відкритості 
органів державної влади та місцевого самоврядування необхідно враховувати 
світовий та вітчизняний досвід, який демонструє необхідність тісної 
співпраці громадянського суспільства та органів державної влади. Громадяни 
мають знати про дії та наміри органів державної влади та впливати на 
процеси створення нормативно-законодавчих актів. Для реалізації цих 
принципів необхідно активно використовувати інформаційно-комунікативні 
технології, які мають повноцінно фінансуватися державою. Необхідно 
підняти рівень кваліфікації державних службовців, удосконалити 
законодавчу базу, тобто провести певні реформування, виробити єдину 
державну політику та  стратегію. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
69 
 
РОЗДІЛ 3 
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ ПРОЗОРОСТІ ТА 
ВІДКРИТОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО 
САМОВРЯДУВАННЯ 
 
 
3.1. Впровадження електронного урядування в Україні 
 
      Однією із визначальних умов ефективного реформування державних 
інституцій та публічної влади в умовах інформаційного суспільства є 
електронне урядування — спосіб організації державної влади за допомогою 
систем локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної 
інформаційної мережі, що забезпечує функціонування органів влади в 
режимі реального часу та робить максимально простим і доступним щоденне 
спілкування з ними громадян, юридичних осіб, неурядових організацій.  
       Проаналізувавши наукові дослідження у сфері державного управління 
науковець О.С. Децик  стверджує, що певні її аспекти загального характеру 
так чи інакше пов’язані з тематикою електронного урядування, з 
теоретичними основами концепції електронної демократії, які свого часу 
досліджували відомі вчені Р. Катц, Й. Масуда, М. Порат, Т. Стоуньєр та, 
наприклад, Дж. Фонтейн, який розглядав концепції й моделі віртуальних 
органів виконавчої влади й віртуальної держави. До того ж переваги 
електронного уряду та інформаційна відкритість влади  аналізувались у 
наукових публікаціях австрійських дослідників Р. Транумюллера, Г. 
Ортофера й Х. Гибера; російських дослідників І. Агамирзяна, М. Вершиніна, 
А. Даниліна, В. Дрожжинова, Б. Кристального, Е. Семенова, Л. Сморгунова, 
В. Солодова, В. Травкіна, Е. Яковлевої та ін. [53].  
       Науковці з державного управління з початку 2000-х років переважно 
концентрувалися на вивченні інформаційно-аналітичного, інформаційно-
експертного забезпечення діяльності органів державної влади (ОДВ) та 
70 
 
питаннях інформатизації їх діяльності. Так, Р. Коваль досліджує питання 
вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів 
державної влади, звертає увагу на аналіз стану інформаційно-аналітичної 
діяльності органів влади та їх інституціонального забезпечення 
інформатизацією за умов впровадження в Україні електронного урядування 
[30, с. 223–226].    
Під електронним урядуванням слід розуміти використання 
інформаційно-комунікаційних технологій для покращення ефективності 
системи державного управління, її прозорості та зручності, зокрема 
операційного компонента, що забезпечує діяльність державних органів.  
Основним завданням є створення (удосконалення) реєстрів даних 
громадян, юридичних осіб, земельних ділянок і нерухомості, податків, 
соціального страхування, забезпечення функціональної сумісності систем та 
здійснення обміну даними на операційному рівні замість подання довідок та 
інших документів. Функціональна сумісність систем сприятиме здійсненню 
обміну даними між реєстрами (кожен елемент даних повідомлятиметься і 
вводитиметься до реєстру один раз) та установами. Реєстри будуть 
відкритими для користування органами державного управління із 
забезпеченням гарантованого захисту персональних даних, що сприятиме 
спрощенню процедури надання органами державного управління 
адміністративних послуг громадянам і юридичним особам з підтвердження 
фактів та інформації, що міститься в офіційних державних реєстрах, зокрема 
в електронній формі, через веб-сервіси. 
       Основний етап розвитку електронного урядування почався в 2015 році 
після прийняття Коаліційної угоди парламентських фракцій Верховної Ради 
України (2014 рік) та Стратегії сталого розвитку «Україна — 2020», 
схваленої Указом Президента України від 12.01.2015 № 5/2015. 
Розгалуження розвитку електронного урядування України на 2 моделі 
розвитку e-Gov 1.0 та e-Gov 2.0 почалось в 2015 році після залучення до 
розробки програмного забезпечення волонтерів та іноземних фахівців. 
71 
 
      Головною складовою електронного урядування є електронний уряд — 
єдина інфраструктура міжвідомчої автоматизованої інформаційної взаємодії 
органів державної влади та органів місцевого самоврядування з громадянами 
та суб'єктами господарювання. Він не є доповненням або аналогом 
традиційного уряду, а лише визначає новий спосіб взаємодії на основі 
активного використання інформаційно-комунікаційних технологій з метою 
підвищення ефективності надання державних послуг. На сьогодні в світі 
поширені дві основні моделі електронного урядування — e-Government 1.0 та 
e-Government 2.0. 
      Враховуючи основну складову електронного урядування — 
електронний уряд, виділяють такі рівні реалізації: 
- G2C (government to citizens) або «Уряд — громадянам» (організація  
зворотного зв'язку з громадянами). З введенням систем G2C громадяни 
зможуть набагато менше стояти в чергах за типовою інформацією, довідками 
і формами, економлячи при цьому власні фінансові ресурси, а бюджетні 
витрати на адміністрування типових процедур при цьому пропорційно 
зменшуються; 
- G2E (government to employees) або «Уряд — службовцям» (відносини  
уряду з чиновниками або службовцями). Автоматизація процесів 
співпраці урядової системи з службовцями, чиновниками, консультантами 
на місцях. Вказаний рівень реалізації можливий до виключення у разі 
розробки необхідного функціоналу на рівнях G2B, G2C; 
- G2B (government to business) або «Уряд — бізнесу» (відносини 
державних  
органів і бізнесу). Це автоматизація податкових виплат, проведення 
електронних тендерів на постачання продукції тощо. При переході на 
електронну систему закупівель Швеції економія коштів в цій країні склали 
близько 50 %, внаслідок чого 95 %. закупівель Швеції проводиться через 
електронні канали. 
72 
 
G2G (government to government) або «Уряд — уряду» (автоматизація 
відносин і документообігу між відомствами). G2G — частина об'єднаної 
інформаційної системи, що забезпечує виконання таких завдань: 
- керування роботою державного апарату; 
- координація діяльності регіональних управлінь і територіальних  
підрозділів; 
- ведення внутрішнього діловодства. 
Стратегічні завдання: 
- забезпечення прав громадян на доступ до всіх видів відкритої 
 державної інформації, що має індивідуальну та суспільну значимість; 
- залучення громадян до участі у державних справах; 
- вдосконалення технології державного управління; 
- подолання інформаційної нерівності; 
- організація надання послуг юридичним та фізичним особам в  
інтегрованому вигляді дистанційно — через Інтернет та інші засоби; 
- перебудова відносин з громадянами; 
- надання громадянам можливості навчатися протягом всього життя; 
- сприяння розвитку економіки; 
- системоутворювальне законодавче забезпечення. 
      Як видно з зазначених стратегічних завдань, метою впровадження 
електронного урядування в Україні є досягнення європейських стандартів 
якості електронних адміністративних послуг, відкритості та прозорості влади 
для громадян, представників бізнесу та громадських організацій. 
Основні принципи електронного урядування: 
- одноразова реєстрація документа; 
- можливість паралельного виконання різних операцій з метою  
скорочення часу руху документів і підвищення оперативності їх виконання; 
- безперервність руху документа; 
- розвинена система звітності по різних статусах і атрибутах документів. 
73 
 
З втіленням в сучасне ділове життя системи електронного урядування 
з'явилася реальна можливість підняти спілкування в діловій сфері. Воно є 
одним з інструментів розвитку інформаційного суспільства, що сприяють 
створенню умов для відкритого і прозорого державного управління. Це 
форма організації державного управління, за якою відбувається активна 
взаємодія органів державної влади та органів місцевого самоврядування між 
собою, з суспільством, людиною та е-громадянином, бізнесом за допомогою 
інформаційно-комунікативних технологій. 
     Електронне урядування виконує такі основні функції: 
- підвищення якості та доступності державних послуг для громадян,  
спрощення процедур та скорочення адміністративних витрат; 
- підвищення якості адміністративних та управлінських процесів, 
 забезпечення контролю за результативністю діяльності органів виконавчої 
влади з одночасним забезпеченням належного рівня інформаційної безпеки; 
- забезпечення відкритості інформації про діяльність органів виконавчої  
влади, розширення доступу до неї та надання можливості безпосередньої 
участі громадян та інститутів громадянського суспільства у процесах 
підготовки та експертизи проектів рішень, які приймаються на всіх рівнях 
державного управління; 
- видача дозволів (на займання окремими видами підприємницької  
діяльності; на проведення мітингів, демонстрацій; на розміщення реклами та 
ін.), у тому числі акредитація, атестація, сертифікація; 
- реєстрація (прав власності, актів громадянського стану, суб'єктів  
підприємницької діяльності, об'єднань громадян тощо); 
- легалізація документів (консульська легалізація), нострифікація  
(визнання дипломів, виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення 
достовірності сертифікатів про походження товарів); 
- визнання певного статусу, прав особи (призначення пенсій, субсидій). 
      За умови електронного урядування користувач має можливість 
звертатися до одного державного «базового» органу влади для отримання 
74 
 
послуги від усіх «пов'язаних» з «базовим» органів влади. Це стає можливим 
за умови об'єднання за допомогою інтернет-технологій усіх міністерств і 
відомств у єдиний комплекс із вищим ступенем інтегрування внутрішніх 
процесів (документообіг) і єдиним інтерфейсом (вікном взаємодії) із 
громадянином (користувачем). Таким чином, громадянин одержить 
можливість спілкуватися не з п'ятьма — сімома відомствами по черзі, а з 
єдиним електронним посередником, що їх усіх репрезентує одночасно. Крім 
цього, звертання чи запит громадянина автоматично надсилається у 
відповідні інстанції й у більшості випадків відповідь (юридична 
консультація, квитанція про оплату послуг, бюлетень для голосування, 
довідка, податкова декларація) приходить негайно. Не можна не відзначити і 
великий економічний ефект від створення «електронного уряду». 
      Досвід розвинутих країн показує, що електронна взаємодія громадян з 
органами влади може коштувати удвічі дешевше, ніж те, що здійснюється за 
допомогою реального офісу. 
      Серед проблем впровадження електронного урядування в органах 
місцевого самоврядування можна назвати: 
- відсутність систем електронного документообігу, що адаптовані до 
 міжнародних стандартів та регламентів їх функціонування, застосовують 
електронний цифровий підпис, дозволяють обслуговувати державні 
інформаційні ресурси; 
- відсутність таких стратегічних документів, як концепції, стратегії та  
програми розвитку інформаційного суспільства й електронного урядування, 
базових законів про електронну комерцію, про електронну інформаційну 
систему «Електронний Уряд», адміністративні послуги; 
- відсутність системи інформаційної взаємодії органів державної влади  
та органів місцевого самоврядування; 
- обмежений доступ юридичним та фізичним особам до державних 
 інформаційних ресурсів; 
- недосконалість урядового порталу, сайтів органів державної влади, що 
75 
 
 не забезпечують ефективний режим функціонування та надання 
адміністративних послуг у режимі «єдиного вікна»; 
- недостатня якість послуг, що надаються із застосуванням електронних 
 засобів; 
- недостатній рівень підготовки державних службовців та громадян для  
надання електронних послуг; 
- системи електронного документообігу органів державної влади та 
 органів місцевого самоврядування мають обмежену функціональність; 
- відсутність системи параметрів оцінювання електронного урядування; 
- проблеми впровадження і застосування національної системи 
 електронного цифрового підпису; 
- відсутність точної та достовірної інформації про стан, тенденції 
розвитку електронного урядування та відповідних прогнозів; 
- безперервні, постійні кадрові і структурні зміни в органах влади; 
- відсутність необхідної підтримки з боку більшості  
державних/муніципальних органів. 
       Зміст електронного урядування (урядування з широким використанням 
різноманітних інформаційних технологій) – підвищення ефективності роботи 
органів влади з громадянами, підприємствами й іншими установами та 
скорочення спільних витрат часу та коштів. 
      Головною складовою електронного урядування є єдина інфраструктура 
міжвідомчої автоматизованої інформаційної взаємодії органів державної 
влади та органів місцевого самоврядування з громадянами та суб'єктами 
господарювання. Електронний уряд не є доповненням або аналогом 
традиційного уряду, а формує новий спосіб взаємодії на основі активного 
застосування інформаційно-комунікаційних технологій з метою підвищення 
ефективності надання державних послуг [24, с. 30–31]. 
      Конкретизуючи цілі електронного урядування, основними завданнями 
електронного урядування можна визначити: 
− забезпечення захисту прав громадян з доступу до публічної інформації; 
76 
 
− залучення громадян до участі в процесах публічного управління; 
− удосконалення технологій публічного управління; 
− підвищення якості та зниження вартості прийняття управлінських рішень; 
− забезпечення доступності громадян та бізнесу до публічної інформації та 
отримання інформаційних послуг шляхом створення центрів надання 
інформаційних послуг, центрів обслуговування населення (call-центрів), веб-
порталів надання адміністративних послуг та обслуговування звернень 
громадян; 
− організація надання послуг громадянам і суб’єктам господарювання 
дистанційно в електронному вигляді; 
− де персоніфікація процесів надання адміністративних послуг з метою 
зниження рівня корупції; 
− підвищення рівня взаємодії органів державної влади та місцевого 
самоврядування різних рівнів на основі електронного документообігу; 
− забезпечення передачі та довгострокового зберігання електронних 
документів у установах різної спеціалізації і рівнів та надання доступу до 
них. 
      Крім орієнтації на вищевказані цілі і завдання, побудова і використання 
системи електронного врядування повинно базуватися на таких принципах як 
прозорість процесів надання послуг і доступність їх; можливості отримання 
інформаційних послуг, що забезпечується єдністю і типовістю застосування. 
 Цілі електронного урядування: 
-  підвищення якості та доступності державних послуг для громадян та 
бізнесу через спрощення процедур і скорочення адміністративних 
витрат; 
- забезпечення відкритості та розширення доступу до інформації про 
діяльність органів державної влади й місцевого самоврядування; 
- підвищення якості управлінських процесів, контроль за 
результативністю та ефективністю діяльності органів державної 
влади та органів місцевого самоврядування; 
77 
 
- забезпечення можливості участі громадян, інститутів громадянського 
суспільства та бізнесу в процесах підготовки й експертизи проектів 
політико-адміністративних рішень інформаційно-комунікаційних технологій; 
-  відкритість влади, що досягається через забезпечення можливостей її 
контролю; 
-  безпека інформаційного середовища, яка є необхідною, оскільки  
впровадження електронного урядування робить систему державного 
управління більш уразливою з боку таких загроз як кіберзлочинності, 
кібертероризму, кібервійн тощо. 
Основні складові системи електронного урядування. 
1. Взаємодія органів влади між собою. Розширення використання 
інформаційно-комунікаційних ресурсів при взаємодії органів влади між 
собою дозволяє не тільки підвищити рівень комунікації і швидкість 
прийняття рішень, але і зменшити кількість осіб, що задіяні в цьому процесі, 
що в свою чергу дозволить зменшити рівень витрат на утримання 
державного апарату та підвищити його ефективність через мінімізацію дії 
людського фактору. Електронний документообіг дозволяє не тільки в рази 
прискорити доставку документів, а й гарантувати її, на відміну від 
традиційного способу. 
2. Взаємодія влади з громадянами і підприємствами. Паперова технологія 
роботи з громадянами і підприємствами веде до величезної кількості 
непродуктивних витрат часу і ресурсів як для однієї, так і іншої сторони. Зі 
зростанням обсягів інформації така робота стає тільки дорожчою і ще менш 
продуктивною. Застосування інформаційно-комунікаційних технологій при 
взаємодії влади з фізичними і юридичними особами дозволить зменшити або 
взагалі ліквідувати корупційну складову цього процесу та підвищити рівень 
взаємодії і сприятиме зміцненню громадянського суспільства, побудованого 
на взаєморозумінні, врахуванні інтересів кожного. 
3. Взаємодія окремих органів влади і службовців. Розширення використання 
інформаційно-комунікаційних ресурсів у окремих органах влади дозволяє 
78 
 
уникнути таких проблем, як можливість втрати інформації чи документів; 
полегшити контроль за діяльністю органів влади з боку вищестоячих органів 
і суспільства; зменшити витрати документообігу; звільнити держслужбовців 
від рутинної роботи з метою підвищення якості управлінських рішень [55]. 
      Запровадження інформаційних технологій у публічному управлінні 
призводить до оптимізації управлінського і організаційного процесу, за 
рахунок їх спрощення і прискорення. Від впровадження електронного 
урядування в першу чергу виграють ті споживачі державних послуг, які 
претендують на послуги видачі дозволів та реєстрації; «змішаного» рівня 
регулювання адміністративних повноважень та ті, що потребують 
комплексної за змістом послуги. Не можна не відзначити і економічний 
ефект від створення «електронного уряду». Досвід європейських країн і 
США демонструє, що електронна взаємодія громадян з органами влади може 
коштувати удвічі дешевше, ніж традиційна. 
  Наслідки впровадження електронного урядування: 
- відкритість та прозорість діяльності публічної адміністрації; 
- економія часових та матеріальних ресурсів; 
- підвищення якості надання адміністративних послуг; 
- забезпечення доступу до публічної інформації за допомогою сучасних 
 інформаційних технологій; 
- звільнення службовців від рутинної роботи; 
- деперсоніфікація взаємовідносин громадян, представників бізнесу у 
 взаєминах із державними чиновниками; 
- створення єдиного «пункту контакту» громадян із державними  
структурами;  
- можливість цілодобового отримання адміністративних послуг; 
- підвищення рівня демократизації суспільства [54]. 
Схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.06.2016 р. 
№ 474-р «Стратегія реформування державного управління України на 2016-
2020 роки» передбачає запровадження електронної системи управління 
79 
 
документами – одним з основних процесів у державному управлінні. Система 
управління документами має забезпечувати ефективний документообіг та 
легкий пошук документів, необхідних для роботи. Частка центральних 
органів виконавчої влади, які здійснюють автоматичний міжвідомчий 
документообіг (інтегровані до міжвідомчої системи електронного 
документообігу), повинна поступово збільшитися з 10 відсотків у 2016 році 
до 100 відсотків у 2018-му. Частка документів, якими центральні органи 
виконавчої влади обмінюються в електронному форматі, повинна 
збільшитися з 5 до 90 відсотків у 2020 році. Частка місцевих органів 
виконавчої влади, які здійснюють автоматичний міжвідомчий документообіг, 
повинна збільшитися з 1 до 80 відсотків у 2020 році. 
Успішність виконання завдань із впровадження електронного 
урядування оцінюється шляхом визначення кількості центральних органів 
виконавчої влади, які приєднані до системи електронної взаємодії, та запитів, 
що обробляються в електронному вигляді через таку систему. 
Результативність запровадження послуг у режимі реального часу 
оцінюється шляхом визначення кількості послуг, запроваджених відповідно 
до таких базових рівнів: I і II рівень — надання інформації та завантаження 
заяви у форматі pdf; III рівень — подання заяви та оплата послуги в режимі 
реального часу; IV рівень — повністю інтегрована послуга. 
Частка користувачів, які отримують послуги в електронному вигляді, 
повинна збільшитися до 30 відсотків до кінця 2020 року. Частка 
користувачів, задоволених якістю наданих послуг у режимі реального часу, 
повинна поступово збільшитися до 60 відсотків до кінця 2020 року. Зазначені 
адміністративні послуги відповідно до вимог законодавства повинні бути 
інтегровані до Єдиного державного порталу адміністративних послуг, 
тестову експлуатацію якого розпочато. До речі, Єдиний державний портал 
адміністративних послуг повинен забезпечити створення сприятливих умов 
для надання громадянам і юридичним особам доступних, прозорих, 
80 
 
безпечних та зручних в отриманні адміністративних послуг за принципом 
єдиного вікна («оne-stop-shop»). 
З метою забезпечення відкритості та прозорості державного 
управління, а також використання інформації та даних, зібраних органами 
державного управління, необхідно удосконалити систему відкритих даних. 
Кількість відкритих наборів даних на Єдиному державному порталі повинна 
збільшитися із 100 до 20 тис. до 2020 року. Разом з тим частка опублікованих 
наборів даних, що мають якість не нижче трьох зірок (згідно з міжнародною 
п’ятизірковою методикою оцінки якості відкритих даних), повинна 
збільшитися з 20 до 50 відсотків.  
З огляду на міжнародний досвід розвиток електронного урядування є 
одним з основних факторів забезпечення успішності реформування та 
підвищення конкурентоспроможності країни. Реформа будь-якої галузі в 
сучасних умовах спрямована на широке використання сучасних 
інформаційно-комунікаційних технологій для досягнення необхідного рівня 
ефективності та результативності. Адже саме інструменти е-урядування 
здатні забезпечити значне покращення якості обслуговування фізичних і 
юридичних осіб та підвищення відкритості, прозорості та ефективності 
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. 
Крім того, запровадження електронного урядування є базовою передумовою 
для розбудови в Україні ефективних цифрової економіки і цифрового ринку 
та його подальшої інтеграції до єдиного цифрового ринку ЄС (EU Digital 
Single Market Strategy). 
Згідно з останнім дослідженням ООН (United Nations Е-government 
Survey 2016) щодо розвитку електронного урядування (E-Government 
Development Index) Україна посіла 62 місце серед 193 країн. Це свідчить про 
значне відставання України від світових темпів розвитку електронного 
урядування та необхідність удосконалення державної політики у даній сфері. 
Cеред першочергових проблем, які потрібно вирішувати, назвемо 
основні:  
81 
 
- низька якість управління розробленням, впровадженням, підтримкою 
 функціонування та розвитком інформаційно-телекомунікаційних систем 
(бази даних, реєстри тощо) та ресурсів (центри обробки даних, 
телекомунікаційні мережі тощо) органів влади; 
- низькі темпи запровадження електронних форм взаємодії між органами  
влади і фізичними та юридичними особами, зокрема надання електронних 
послуг та доступу до відкритих даних; 
- неврегульованість питання електронної ідентифікації та автентифікації  
фізичних та юридичних осіб під час взаємодії з органами влади; 
- низькі темпи розвитку внутрішніх систем електронного  
документообігу та сучасних інформаційно-аналітичних інструментів 
підтримки прийняття управлінських рішень; 
- недостатній рівень готовності державних службовців та працівників  
органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб до 
запровадження і використання інструментів електронного урядування [52]. 
«Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 
роки» схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.06.2016 р. 
№ 474-р та «Концепція розвитку електронного урядування в Україні», 
схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.09.2017 р. № 
649-р. дають наукове обгрунтування та напрямки поступової модернізації  
діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, 
акцентуючи увагу на електронному урядуванні.  Адже саме інструменти е-
урядування здатні забезпечити значне покращення якості обслуговування 
фізичних і юридичних осіб та підвищення відкритості, прозорості та 
ефективності діяльності органів державної влади та органів місцевого 
самоврядування.  
Отже, електронне урядування здатне змінити саму природу влади, 
зробити її більш прозорою та підконтрольною громадськості. Воно створює 
умови для нормального розвитку бізнесу, поліпшення інвестиційного 
82 
 
клімату, зростання економіки, а також забезпечує реальну участь громадян у 
політичних процесах. 
 
3.2. Засоби громадського контролю органів публічної влади 
 
      В сучасних умовах переходу до європейських стандартів громадський 
контроль органів публічного управління набуває особливої ваги. У 
залежності від суб`єктів,  які здійснюють контроль у сфері виконавчої влади 
виділяються такі його види: контроль у самій системі органів виконавчої 
влади, внутрішній адміністративний контроль, контроль органів судової 
влади. Контроль є важливою функцією держави, тобто держава у 
притаманних їй формах, застосовуючи необхідні для цього прийоми і 
методи, контролює і спрямовує розвиток суспільних відносин як у 
суспільстві в цілому, так і окремо в галузі державного управління.  
      Отже, сутність контролю полягає у здійсненні цілеспрямованого 
впливу на об’єкти управління, який передбачає систематичний нагляд, 
спостереження за їхньою діяльністю – виявлення відхилень від установлених 
норм, правил, вимог чи завдань їхнього виконання. 
      За допомогою контролю забезпечуються нормальні умови для 
функціонування системи державного управління [25].  
     На сьогодні, зважаючи на прийняття Закону України “Про добровільне 
об’єднання територіальних громад”, особливого значення набуває 
громадський контроль як система контролю над державним апаратом і 
органами місцевого самоврядування. Громадський контроль у сфері 
державного управління – досить нове надбання суспільства, яке знайшло 
своє нормативне закріплення лише на початку ХХ ст. Такий контроль за 
діяльністю органів державного управління і місцевого самоврядування є 
важливою формою реалізації демократії та способом залучення громадян до 
управління суспільством та державою [36].  
83 
 
      Об’єктом громадського контролю є діяльність органів державної влади 
та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій 
тощо. Громадяни своє право контролю над державними інституціями 
реалізують через різноманітні громадські об’єднання (рух, конгрес, асоціація, 
фонд, спілка тощо), яке відповідно до Закону України “Про об’єднання 
громадян” визнається політичною партією або громадською організацією. 
      Світова практика показала, що громадський контроль є невід’ємною 
частиною громадянського суспільства, а його відсутність чи мінімальний 
вплив вказують на безправність основної маси населення перед свавіллям 
владних структур. Через здійснення контролю населення отримує 
впевненість щодо захисту власних інтересів, переконання у законності, 
ефективності та результативності використання державних ресурсів [57]. 
       Отже, від створення дієвої системи контролю, за чиновниками всіх 
рівнів, за процесом реалізації державних програм, витрачанням бюджетних 
коштів тощо, залежить ефективне функціонування системи державного 
управління в Україні. 
      За співвідношенням державного і громадського контролю, їх 
взаємозв’язками можна безпосередньо визначити, який режим панує в 
державі – авторитарний чи демократичний  [63].  
      Громадський контроль як вид соціального контролю здійснюється 
об’єднаннями громадян та окремими громадянами. Як показує практика, 
громадський контроль є функцією громадянського суспільства, тому 
виступає способом залучення населення до управління суспільством та 
державою. Він є важливою формою реалізації демократії, оскільки дає 
можливість населенню брати участь у державному управлінні, у вирішенні 
державних і суспільних справ, активно впливати на діяльність органів 
державної влади та місцевого самоврядування. А. Крупник визначає 
громадський контроль як громадську оцінку ступеня виконання органами 
влади та іншими підконтрольними об’єктами їх соціальних завдань, 
дотримання певних соціальних норм [59]. 
84 
 
      На сьогоднішньому етапі розвитку органів державної влади та 
місцевого самоврядування становлення громадського контролю  відбувається 
внаслідок реорганізації контролюючих органів країни, перегляду їх функцій, 
створення нових антикорупційних органів, забезпечення гласності та 
підзвітності органів державної влади та місцевого самоврядування. 
      Основні завдання громадського контролю на сучасному етапі розвитку 
суспільства: 
- попередження корупції та витоку фінансових ресурсів з країни; 
- протидія неефективності та бюрократизації системи публічного  
управління; 
- встановлення необхідного рівня підзвітності, гласності; 
- посилення зв`язків інститутів громадянського суспільства з органами 
 публічного управління. 
      Громадський контроль ефективний лише за умов дотримання вимог,  
щодо рівня компетентності інститутів громадянського суспільства та їх 
взаємодії з органами публічної влади, серед яких: кваліфікація фахівців з 
відповідної проблеми, досвід громадського об`єднання, належний рівень 
проведення оцінки або експертного обстеження, відповідальність за 
відповідність результатів експертному висновку, вільний доступ до 
необхідної інформації тощо. Можна зазначити, що нині громадський 
контроль не виконує покладених на нього завдань. Сучасна управлінська 
система в Україні характеризується непослідовністю дій щодо впровадження 
реформ, частою зміною політичного вектору, консервативним підходом в 
органах влади України. 
      Назріла потреба побудови прозорої системи шляхом комунікацій з  
громадськістю, переформатування функцій та зобов`язань між владою та 
громадськими об`єднаннями. 
      Модель публічного управління в Україні потребує встановлення 
прозорого зворотного зв’язку влади з громадськістю, створення системи 
85 
 
оцінювання за результатами роботи, виявлення відхилень з метою 
попередження тощо. 
      Особливістю громадського контролю виступає його орієнтація на  
виконання поставлених завдань та цілей органами публічного управління. 
Що стосуються суспільно важливих проектів та державної політики. 
      Сучасні підходи до проведення громадського контролю не сприяють  
створенню зазначених умов внаслідок відсутності стандартизації процесу та 
системи основних показників, що є основними перешкодами в реалізації 
громадського контролю в Україні. 
      Здійснення контролю в публічному управлінні ускладнюється через  
низку проблем, таких як: відсутність нормативно-правової бази; браку 
стандартизованої системи показників моніторингу; наявністю слабкої 
взаємодії між громадськими організаціями та державою; ускладненою 
процедурою доступу до важливої інформації; чинною системою звітності 
органів державного управління, яка переважною більшістю не забезпечує 
реального виконання ними своїх функцій. 
      Провівши ряд досліджень у виконавчому комітеті Канівської міської 
ради нами зроблено висновок, що забезпечення ефективної взаємодії 
громадськості з центральними органами виконавчої влади та місцевими 
органами публічного управління сприяє ефективному функціонуванню 
громадського контролю. Ефективними формами підготовки та оприлюднення 
інформації щодо взаємодії органів влади з громадськістю є прес-конференції, 
інтерв`ю з керівництвом органів виконавчої влади у засобах масової 
інформації, брифінги. 
     Проте,  не завжди  оприлюднюються звіти результатів громадських 
консультацій та обговорень щодо доповнень і зауважень у проекти рішень. 
Вплив громадськості на соціальні, економічні рішення, що приймає 
виконавчий комітет слабкий. І це проблема не лише цього одного органу 
влади. 
86 
 
      Численні наукові дослідження констатують, що досвід співпраці 
інститутів громадянського суспільства з органами влади у сфері 
громадського контролю засвідчує наявність проблем, що характерні для 
відносин між владою та громадським сектором в Україні в цілому: традиції 
замкненості держапарату, непрозорість вироблення державної політики, 
взаємна недовіра, низька ефективність громадських об’єднань у лобіюванні 
своїх позицій [37, с. 261–276]. 
      Серед форм здійснення громадського контролю спеціалісти називають  
соціологічні та статистичні дослідження, громадські слухання, громадську 
експертизу актів органів публічної влади та їх проектів, публікації в пресі, 
випуски на радіо, телебачення, оприлюднення в мережі Інтернет; громадську  
експертизу, участь громадськості в роботі колегіальних органів влади, 
перевірку діяльності будь-якої організації або відповідальної особи, аналіз 
звернень громадян, результатів діяльності тощо. Важливість у реалізації 
громадського контролю також довели такі форми співробітництва місцевого 
самоврядування й громадськості як громадські ради, які існують у вигляді 
публічного органу представництва громадськості, експертно-
консультативного органу або сполучають представницькі та експертні 
функції. 
      Одним із напрямків діяльності громадських рад і дорадчих органів при 
органах публічної влади є: обговорення значущих соціально-економічних 
питань; участь у розробці проектів рішень органів публічної влади; 
експертно аналітичне забезпечення діяльності органу публічної влади; 
виконання проектів на замовлення органів публічної влади. 
      Важливим засобом громадського контролю за діяльністю органів 
публічної влади є загальні збори громадян за місцем проживання. Загальні 
збори членів територіальної громади за місцем проживання є формою їх 
безпосередньої участі в обговоренні та вирішення питань місцевого 
значення, які належать до відання місцевого самоврядування. Вони можуть 
розглядатися як засіб народовладдя та організаційна форма діяльності 
87 
 
громадських організацій. Загальні збори проводяться у межах окремих 
частин сіл, селищ, міст, а тому є формою участі окремих груп членів 
територіальної громади в обговоренні та вирішенні питань, що належать до 
відання місцевого самоврядування. Представники громадськості мають брати 
активну участь у проведенні реформ в Україні, а також жорстко 
контролювати дії органів виконавчої влади. Якщо цього не буде, то якісно 
змінити країну на краще не вдасться. 
      Громадський контроль в Україні, на відміну від ЄС, не закріплений як 
дійова владна технологія. Ситуація з проведенням реформ в регіонах 
України, в тому числі і в сфері підприємницької діяльності свідчить про 
нездатність державного апарату самому себе реформувати і забезпечити 
якісне виконання законодавства спрямованого на проведення реформ. 
Необхідно розвивати законодавчу базу щодо громадського моніторингу, 
контролю та експертиз; інститути громадянського суспільства; 
встановлювати взаємну довіру з боку органів державної влади та інститутів 
громадянського суспільства; адаптувати зарубіжний досвід для 
вдосконалення контролю в державних організаціях, закріплювати 
партнерський статус між інститутами громадянського суспільства та 
органами державної влади, розробити концепцію стратегії 
інституціоналізації громадського моніторингу та контролю в публічному 
управлінні [14, с. 18-28] . 
      На сучасному етапі державотворення громадська рада при Державній 
регуляторній службі України працює над розробкою пакету законопроектів 
щодо надання правових механізмів впливу представникам громадськості для 
участі в проведенні реформ та громадському контролю за органами 
виконавчої влади. 
 Отже, існує ціла низка проблем у питаннях впровадження електронного 
урядування, громадського контролю діяльності органів влади та місцевого 
самоврядування, Для їх вирішення необхідно підвищити якість управління  
розробленням, впровадженням, підтримкою функціонування та розвитку 
88 
 
інформаційно-телекомунікаційних систем (бази даних, реєстри тощо) та 
ресурсів (центри обробки даних, телекомунікаційні мережі тощо) органів 
влади, підвищити  темпи запровадження електронних форм взаємодії між 
органами влади і фізичними та юридичними особами, зокрема надання 
електронних послуг та доступу до відкритих даних, врегулювати  питання 
електронної ідентифікації та автентифікації фізичних та юридичних осіб під 
час взаємодії з органами влади, підвищити темпи розвитку внутрішніх 
систем електронного документообігу та сучасних інформаційно-аналітичних 
інструментів підтримки прийняття управлінських рішень, підвищувати  
рівень готовності державних службовців та працівників органів місцевого 
самоврядування, фізичних та юридичних осіб до запровадження і 
використання інструментів електронного урядування. Відповідно ці заходи 
сприятимуть відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та 
місцевого самоврядування, економії часових та матеріальних ресурсів, 
підвищенню якості надання адміністративних послуг, забезпеченню доступу 
до публічної інформації за допомогою сучасних інформаційних технологій, 
звільненню службовців від рутинної роботи, створенню єдиного «пункту 
контакту» громадян із державними структурами, можливості цілодобового 
отримання адміністративних послуг, підвищенню рівня демократизації 
суспільства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
89 
 
ВИСНОВКИ 
 
Таким чином, діяльність органів державної влади та місцевого 
самоврядування має бути прозорою для суспільства. Така постановка 
проблеми вимагає обов’язкової звітності органів державної влади про свою 
діяльність незалежно від наявності запитів і звернень громадян, обов’язкове 
інформування громадян про її поточну діяльність. Саме в цьому напрямі 
бажаним є подальше коригування нормативно-законодавчої бази України, 
розробці  відповідних законів, норм та інструкцій, які чітко 
регламентуватимуть діяльність, процедуру звітності та відкритості перед 
суспільством органів державної влади та місцевого самоврядування. Адже у 
діючих нормативно-правових актах не визначені  механізми і критерії оцінки 
виконання такої роботи відповідними органами державного управління, а 
також норми відповідальності за її невиконання або неналежне виконання, 
що  не впливає на покращення стану реалізації принципів прозорості і 
відкритості органів державної влади. 
Важливим є питання розвитку інформаційного суспільства, достатньо 
підготовленого для використання   сучасних інформаційних технологій. 
Впровадження цих технологій, забезпечення інформаційно-комунікативної 
компетентності усіх верств населення повинні стати першочерговим 
завданням держави. Адже це виклик сьогодення. 
Також актуальним є питання професійної підготовки держслужбовців, 
яка відповідатиме рівню і вимогам сучасного інформаційного суспільства. 
Адже нині ми спостерігаємо невміння і небажання представників влади 
керуватися в роботі принципами прозорості та відкритості та переходити до 
процедур публічної політики, визнавати організації громадянського 
суспільства рівними партнерами і проводити з ними консультації. 
      Ми вважаємо, що доцільно створювати в органах державної влади та 
місцевого самоуправління спеціальні інформаційні служби, які 
поширюватимуть оперативну електронну інформацію про їх діяльність. 
90 
 
Органи державної влади та місцевого самоврядування також можуть 
надавати он-лайн послуги: громадяни зможуть шукати та отримувати 
інформацію, надсилати запити, брати участь у голосуванні, подавати заяви та 
більше взаємодіяти з посадовими особами.  
      Трансформація системи владних відносин в Україні вимагає 
запровадження нових стандартів, становлення нової культури 
взаємовідносин між владою та суспільством. Забезпечення принципів 
прозорості та відкритості органів державної влади в реалізації публічної 
політики є важливою запорукою демократизації суспільства й держави. Ці 
принципи значним чином визначають внутрішньополітичну ситуацію і 
впливають на процеси консолідації суспільства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
91 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
1. Конституція України: Станом на 1 січня 2006 року. Офіційне видання – 
К.,2006. – 122 с. 
2. Закон України «Про доступ до публічної інформації. [Електронний 
ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=539%2F97-%E2%F0. 
3. Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики. 
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:   
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2411-17/ed20100701 
4.  Закон України «Про запобігання корупції»: від 14 жовт. 2014 р. № 
1700-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 49. – Ст. 2056. 
5.  Закон України «Про звернення громадян»: від 2 жовт. 1996 р. № 
393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.  
6.  Закон України «Про інформацію». [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12/ed20160625 
7.  Закон України «Про місцеве самоврядування». [Електронний ресурс]. 
– Режим доступу:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/280/97-вр 
8. Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства 
в Україні на 2007-2015 роки». – Відомості Верховної Ради України. – 2007. – 
№12. – Ст.102. 
9.  Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної 
влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової 
інформації”. [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу:https://rada.info/upload/users_files/04330421/6ae5e4e5444fdbe33d68e1b
afc0413da.pd 
10.   Закон України «Про публічні закупівлі»: від 25 груд. 2015 р. № 922-
VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 9. – Ст. 89.   
11.  Указ Президента України [Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 
2020”. [Електронний ресурс] : Президент України; Указ, Стратегія від 12 січ. 
92 
 
2015 р. № 5/2015. – Режим доступу : 
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015]. 
12.  Батанов О.В. Місцеве самоврядування // Великий юридичний 
енциклопедичний словник / За ред. Академіка НАН України Ю.С. 
Шемшученка – К. : Юридична думка, 2007. –990 с.  
13.  Батанов О.В. Органи місцевого самоврядування // Великий юридичний 
енциклопедичний словник / За ред. Академіка НАН України Ю.С. 
Шемшученка – К. : Юридична думка, 2007. –990 с. 
14.  Березовський Д.О. Общественный и правовой мониторинг как форма 
контроля за деятельностью органов государственного управления / Д.О. 
Березовский // Збірник наукових праць Дон ДУУ: сучасні тенденції 
державного управління в умовах соціально-економічного розвитку. Серія 
Державне управління. – Т.XV. Вип. 286. – Донецьк : Дон ДУУ, 2014.– С. 18-
28. 
15. Буханевич А. І. Публічний контроль за діяльністю органів державної 
влади: теоретико-методологічний аналіз : дис. ... канд. наук з держ. упр-ня : 
спец. 25.00.01 “Теорія та історія державного управління” / Буханевич Андрій 
Іванович. – Київ, 2010. – 206 с. 
16.  Великий тлумачний словник сучасної української мови. – Київ-Ірпінь : 
ВТФ «Перун», 2004. – 1440 с. 
17.  Вуколов В. В. Принцип двоканального управління / В. В. Вуколов // 
Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. – Донецьк : ДРІДУ 
НАДУ, 2008. – Вип. 1 (31). – С. 130–135 
18.  Государство и гражданское общество: практика эффективного 
взаимодействия. Международный опыт / сост.  Е. Б. Тонкачева, Г. Б. 
Черепок. – Минск : ФУАинформ, 2009. – 266 с. 
19.  Громадянське суспільство України: сучасні практики та виклики роз 
витку : аналіт. доповідь / [Яблонський В. М., Андріученко Т. В., Бекешкі на І. 
Е. та ін.] ; за заг. ред. О. А. Корнієвського, Ю. А. Тищенко , В. М. 
Яблонського. – К. : НІСД, 2018. – 128 с. 
93 
 
20.   Декларация прав человека и гражданина 1789 года // Французская 
Республика. Конституция и законодательные акты. – М. : Прогресс, 1989. – 
С. 26–29. 
21.  Дєгтяр А. О. Державно-управлінські рішення: інформаційно-
аналітичне та організаційне забезпечення : монографія / А. О. Дєгтяр. – Х. : 
Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2004. – 224 с.  
22.  Дніпренко Н. К. Комунікація: демократичні стандарти в роботі органів 
державної влади / Н. К. Дніпренко; за заг. ред. канд. наук з держ. упр. Н. К. 
Дніпренко. – К. : ТОВ “Вістка”, 2008. – 136 с. 
23.  Драгомирецька Н. М. Комунікативна діяльність в державному 
управлінні: теоретико-методологічний аспект : дис. ... д-ра наук з держ упр-
ня : 25.00.01 / Драгомирецька Наталія Михайлівна. – Київ, 2007. - 516 c.  
24.  Електронне урядування : Опорний конспект лекцій / С. В. Дзюба, І. Б. 
Жиляєв, С. К. Полумієнко, І. А. Рубан, А. І. Семенченко ; за ред. А. І. 
Семенченка. – Київ, 2012. – 266 с. 
25.  Енциклопедія державного управління: у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при 
Президентові України; наук.-ред. колегія: Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. 
Київ: НАДУ, 2011. Т. 1: Теорія державного управління / наук.-ред. колегія: В. 
М. Князєв (співголова), І. В. Розпутенко (співголова) та ін. 2011. – 748 с. 
26.  Законотворчість: участь громадськості у законодавчому процесі: 
інформаційно-аналітичне дослідження / А. М. Євгеньєва, Ю. Г. Шкарлат. – 
Київ : Заповіт, 2008. – 98 с., c. 58–59]. [Про комітети Верховної Ради України: 
Закон України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР // Відомості Верховної 
Ради України. – 1995. – № 19. – Ст. 134.   
27.  Збірник звітів за результатами оцінки діяльності органів виконавчої 
влади за напрямком “взаємодія з громадськістю”: Збірка / Упоряд.: Любов 
Паливода. – К.: “Творчий центр”. – 2018. – 72 с. 
28.  Ільченко Н. М. Механізми реалізації державної політики у сфері 
засобів масової інформації (регіональний рівень) : автореф. дис. на здобуття 
наук. ступеня канд. наук з держ упр-ня : спец. 25.00.02 “Механізми 
94 
 
державного управління” / Ільченко Наталія Михайлівна; Академія 
муніципального управління. – К., 2008. – 20 с. 
29.  Існуючі механізми співпраці органів державної влади з організаціями 
громадянського суспільства в контексті реалізації Національної стратегії 
сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні 2016-2020. – K.: – 
Ваіте, 2016. – 280 с. 
30.  Коваль Р. А. Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів 
державної влади / Р. А. Коваль // Теорія та практика державного управління : 
зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2006. – № 1 (113). – С. 
223–226.    
31.  Колосовська І. І. Імідж місцевих державних адміністрацій в Україні: 
теоретико-прикладні засади формування [Текст] : монографія / І. І. 
Колосовська ; Львів. регіон. ін-т держ. упр. Нац. акад. держ. упр. при 
Президентові України. – Л. : ЛРІДУ НАДУ, 2010. – 141 с. 
32.  Колосок С. В. Державне управління в контексті теорії Паблік 
Рилейшнз / С. В. Колосок // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. – 
Одеса : Юридична література, 2000. – С. 117–119. 
33.  Лахижа М. Реалізація програми “Приязна адміністрація” та 
проведення конкурсів з метою вдосконалення діяльності органів влади: 
польський досвід /М. Лахижа, О. Черчатий // Вісн. держ. служби України. – 
2007. – № 3. 
34.  Лашкіна М. Г. Концептуальні засади взаємодії органів державної 
влади та засобів масової інформації в умовах демократизації державного 
управління в Україні : дис. ... канд. наук з держ. упр-ня : 25.00.01 / Марія 
Григорівна Лашкіна. – Київ, 2008. – 20 c. 
35.  Легеза Я. О. Особливості взаємодії громадської думки та влади в 
Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 
23.00.03 “Політична культура та ідеологія” / Легеза  Яніа Олександрівна ; 
Нац. Пед. Ун-т ім. М. П. Драгоманова. – К., 2008. – 19 с. 
95 
 
36.  Наливайко Т. В. Громадський контроль в Україні як інститут 
громадянського суспільства: теоретико-правовий аспект: автореф. дис. … 
канд. юрид. наук. –  Львів, 2010.  – 18 с.  
37.   Панченко Т. В. Громадський контроль і його вплив на формування 
ефективності роботи місцевого врядування. Зарубіжний досвід організації та 
роботи місцевої влади: [монографія] / О. В. Власенко, П. В. Ворона, М. О. 
Пухтинський та ін. Полтава, 2009. С. 261–276 
38.  Погорілко В.Ф., Батанов О.В. Місцеве самоврядування // Юридична 
енциклопедія в 6 т. Т.3. – К. : Українська енциклопедія», 2001. – 789 с.  
39.  Рейтерович І. В. Основні проблеми інституціоналізації взаємодії 
держави, бізнесу та громадянського суспільства в Україні / І. В. Рейтерович // 
Публічне врядування в Україні: стан, виклики та перспективи розвитку : 
матеріали щоріч. Всеукр. наук.-практ. конф. за міжнар. участю, присвяч. 100-
річчю держ. служби в Україні (Київ, 25 трав. 2018 р.) : у 5 т. / за заг. ред. В. С. 
Куйбіди, М. М. Білинської, О. М. Петроє. – Київ : НАДУ, 2018. – Т. 1. – 120 
с. 
40.  Серант А. Й. Зв’язки з громадськістю в системі місцевих органів влади 
(державно-управлінський аспект) : дис. ... канд. наук з держ. упр-ня : 25.00.01 
/ Серант Андрій Йосипович. – Львів, 2006. – 18 c.  
41.   Семенченко, А. І. Електронне урядування в Україні: проблеми та 
шляхи вирішення [Текст] // Електронне урядування: міжнародний науковий 
фаховий журнал. – 2010. – №1. – С. 6-17. 
42.  Таіров А.І. огли. Інформаційне забезпечення функціонування органів 
державної влади : дис. ... канд. політ. наук : 23.00.03 / Таіров Анар Іслам огли 
; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ;. – Київ, 2010. – 20 
c. 
43.  Татаринова Г.Н. Современная пресс-служба: учеб. пособ. / Г.Н. 
Татаринова. – Омск: Б.и., 2007. – 79 с. 
96 
 
44.  Уманський Ю. В. Інформаційне забезпечення системи державного 
управління : дис. канд. наук з держ. упр-ня : 25.00.02 / Уманський Юрій 
Володимирович ; Клас. приват. ун-т. – Запоріжжя, 2008. – 18 c. 
45.  Федоренко В.Л. Органи державної влади // Великий юридичний 
енциклопедичний словник / За ред. Академіка НАН України Ю.С. 
Шемшученка – К. : Юридична думка, 2007. –990 с. 
46.  Шпортько О. Поле публічної політики / О. Шпортько // Політ. 
менеджмент. – 2010. – № 5 (44). – С. 90-96. 
47.  Швець М. Я. Україна на шляху до інформаційного суспільства / М. Я. 
Швець, Р. А. Калюжний, В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський та ін. – Правова 
інформатика. – 2011. – №1. – С. 90–99.  
48.  Шпак Н.О. Переваги використання інформаційно-комунікаційних 
технологій в Україні [Текст] / Н.О. Шпак, О.І. Венгер // Вісник 
Національного університету «Львів. Політехніка». – 2012. – № 727. – 479 с. 
49.  Юдін О. К. Інформаційна безпека держави / О. К. Юдін, В. М. Богуш. – 
Харків: Консум, 2004. – 508 с. 
50.  Аналітична довідка за результатами проведеного Держкомтелерадіо 
моніторингу інформаційного наповнення офіційних веб-сайтів органів 
виконавчої влади у першому півріччі 2019 року. [Електронний ресурс]. – 
Режим доступу : 
http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=157241&cat_id=112507 
51.  Бониссар Д. “Privacy International”. Свобода информации в мире. – 
2006 [Электронный ресурс] / Д. Бониссар. – Режим доступа : 
http://www.privacyinternational.org/foi/survey  
52. Гапєєв Л. Електронне урядування: Проблеми, пріорітети, завдання. – 
Держслужбовець. – 2018. – №3. – березень. [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: https://i.factor.ua/ukr/journals/ds/2018/march/issue-3/article-34920.html 
53.  Децик О. С. Інформаційне висвітлення діяльності органів влади як 
предмет наукових досліджень / О. С. Децик. // Державне управління: 
97 
 
удосконалення та розвиток. - 2013. - № 8. – [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Duur_2013_8_4 .  
54.  Електронне урядування.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
https://uk.wikipedia.org/wiki/Електронне_урядування. 
55.  Єганов В. В. Проблеми та перспективи впровадження системи 
електронного урядування в Україні / В. В. Єганов. // Державне будівництво. – 
2012. – № 2. –[Електонний ресурс]. – Режим доступу: 
http://www.kbuapa.kharkov.ua/ebook/db/2012-2/doc/1/05.pdf. 
56.  Інформаційно-комунікаційні технології. [Електронний ресурс]. – 
Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Інформаційно-
комунікаційні_технології. 
57.  Іжа М. Громадський контроль в системі публічного управління як 
ефективний інструмент експертизи державно-управлінських рішень. 
Державна політика. 2012. Вип. № 1. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  
URL: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2012-4/doc/2/02.pdf. 
58.  Кохан А. І. Державна комунікативна політика - механізм ефективної 
діяльності інституту публічної влади в Україні [Електронний ресурс] / А. І. 
Кохан. – Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/ej/ej13/txts/zmist.htm. 
59.  Крупник А. С. Громадський контроль : сутність та механізми 
здійснення. Теоретичні та прикладні питання державотворення. On-line зб. 
наук. праць ОРІДУ НАДУ при Президентові України. Вип. № 1. 2007. 
[Електронний ресурс ]. – Режим доступу: URL: http://novyi-
stryi.at.ua/gromkontrol/KRUPNYK_A_pro_grom_kontrol.pdf. 
60.  Мельниченко В. І. Прозорість і відкритість публічного управління як 
об’єкт законодавчого регулювання / В. І. Мельниченко [Електронний ресурс]. 
– Режим доступу :http://www.academy.gov.ua/ej5/txts/07mviozr.htm 
61.  Місцеве самоврядування в Україні. [Електронне ресурс]. – Режим 
доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Місцеве_самоврядування_в_Україні    
98 
 
62.  Організаційна побудова влади в Україні [Електронний ресурс]. – 
Режим доступу: https://2.auc.org.ua/page/organizatsiina-pobudova-vladi-v-
ukraini . 
63.  Семигіна Т. Громадський контроль як механізм попередження 
порушень у сфері охорони здоров’я. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  
URL: 
http://www.ekmair.ukma.kiev.ua/bitstream/123456789/1181/1/Semyhina_Hromad
skyi%20kontrol.pdf.. 
64.  Тарашвили Е. Связи с общественостью в государственных структурах 
[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.pressclub.host.ru/PR_Lib. 
65.   Телешун С. О., Пухкал О. Г., Карлова В. В., Рейтерович І. В. , Ситник 
С. В. Інструменти та механізми вироблення й впровадження публічної 
політики в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
https://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2713805-instrumenti-ta-mehanizmi-
viroblenna-j-vprovadzenna-publicnoi-politiki-v-ukraini.html . 
66.  Телешун С. О. Суспільні виклики та ефективна публічна влада: 
українські реалії / С. О. Телешун // Відкриті очі [Електронний ресурс]. – 
Режим доступу : http://www.vidkryti-ochi.org.ua/2010/11/blog-post.html.