Онтологія любові у політичній філософії

Овсюк, Марина Русланівна

Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/2722

Назва:	Онтологія любові у політичній філософії
Автори:	Кожем'якіна, Оксана Миколаївна Овсюк, Марина Русланівна
Дата публікації:	2021
Короткий огляд (реферат):	Любов є головною життєвою цінністю, формою відносин між людьми, тендітною умовою буття. Здебільшого, любов в сучасному світі пов’язана з унікальним досвідом чуттєвого піднесення, пристрастю, закоханістю, активізуючи насамперед емоційні контексти суб’єктивних переживань, водночас значно проблематизуються раціональні виміри любові. Головне питання, яке постає у філософії любові, чи здатна філософія осягнути ці потаємні та інтимні переживання людини. Якщо людина є головним об’єктом філософії, то тема людської любові є однією з головних проблем філософії. Окрім того, саме любов є чуттєвим осереддям екзистенційних, онтологічних, аксіологічних, морально-етичних, емоційно-особистісних ракурсів соціальності. Любов як реалізація духовної спрямованості крізь діалогічний простір «Між», між Я – ТИ – МИ, є головною таємницею буття та символічним конструктом відносин взаємності і відкритості. Основною метою в процесі вивчення людського буття постає аналіз почуттів і переживань, важливе місце серед яких займає любов. В античності любов розуміється як тілесний потяг, що прагне до цілісності з коханим, і таке екзистенціальне розуміння залишається до нашого часу. Любов хоч і мислиться більшою мірою як емоційний порив, проте не варто її зводити лише до цього, вона є також проявом відповідальності, сили та розуміння. Любов має тісний зв’язок з владними контекстами соціальних взаємодій, як прояв міжособистісних відносин, в яких реалізуються настанови панування / підпорядкування.
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу):	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/2722
Розташовується у зібраннях:	033 Філософія (Політична філософія)

Файли цього матеріалу:

Файл	Опис	Розмір	Формат
Кваліфікаційна робота, бакалавр, Овсюк М.Р., ОНТОЛОГІЯ ЛЮБОВІ У ПОЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ.docx Restricted Access		128.84 kB	Microsoft Word XML	Переглянути/Відкрити Запит копії

Показати повний опис матеріалу Перегляд статистики

Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.

Extracted text

Міністерство освіти і науки України
Черкаський державний технологічний університет
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра філософських і політичних наук

Допущено до захисту
Завідувач кафедри ФІПН
____________ Бойко А.І.
«___» __________2021 р.

УДК 141.32:32.001

Овсюк Марина Русланівна

ОНТОЛОГІЯ ЛЮБОВІ У ПОЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

кваліфікаційна робота на здобуття освітнього ступеня бакалавра

спеціальність 033 Філософія

Науковий керівник:
доктор філософських
наук, доцент Кожем’якіна О.М.

Черкаси 2021

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………….
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ЛЮБОВІ В ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
1.1 Антична міфологія любові
1.2 Історико-філософська тематизація любові: від Античності до сучасної концептуалізації
Висновки до розділу
РОЗДІЛ 2. ОНТОЛОГІЯ ЛЮБОВІ В КОНЦЕПЦІЇ ПАУЛЯ ТІЛЛІХА
2.1 Проблема співвідношення любові, сили і справедливості
2.2 Владний контекст любові, сили та справедливості.
Висновки до розділу
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ЛЮБОВІ
3.1 Любов як патріотизм: український досвід
3.2 Любов та відповідальність в діалогічному просторі взаємодії між «Я» та «Іншими»
Висновки до розділу
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Любов є головною життєвою цінністю, формою відносин між людьми, тендітною умовою буття. Здебільшого, любов в сучасному світі пов’язана з унікальним досвідом чуттєвого піднесення, пристрастю, закоханістю, активізуючи насамперед емоційні контексти суб’єктивних переживань, водночас значно проблематизуються раціональні виміри любові. Головне питання, яке постає у філософії любові, чи здатна філософія осягнути ці потаємні та інтимні переживання людини. Якщо людина є головним об’єктом філософії, то тема людської любові є однією з головних проблем філософії.
Окрім того, саме любов є чуттєвим осереддям екзистенційних, онтологічних, аксіологічних, морально-етичних, емоційно-особистісних ракурсів соціальності. Любов як реалізація духовної спрямованості крізь діалогічний простір «Між», між Я – ТИ – МИ, є головною таємницею буття та символічним конструктом відносин взаємності і відкритості.
Основною метою в процесі вивчення людського буття постає аналіз почуттів і переживань, важливе місце серед яких займає любов. В античності любов розуміється як тілесний потяг, що прагне до цілісності з коханим, і таке екзистенціальне розуміння залишається до нашого часу. Любов хоч і мислиться більшою мірою як емоційний порив, проте не варто її зводити лише до цього, вона є також проявом відповідальності, сили та розуміння. Любов має тісний зв’язок з владними контекстами соціальних взаємодій, як прояв міжособистісних відносин, в яких реалізуються настанови панування / підпорядкування.
У філософській традиції смислова тематизація любові представлена в багатьох концепціях, насамперед, в працях Платона, Аристотеля, А. Августина, Т. Аквінського, Ф. Бекона, Р. Декарта, І. Канта, В. Соловйова, П. Юркевича, З. Фройда, Е. Фрома, М. Бубера, П. Тілліха, А. Швейцера, М. Гайдеггера, Ж.-П. Сартра та ін. Серед сучасних дослідників проблеми любові варто відзначити В. Туренка, О. Гаплевську, А. Скляр тощо. Окремої уваги заслуговує концепція «онтології любові» Пауля Тілліха, який розглядає любов не лише з позицій емоційного зв’язку та сильного почуття, а розширює значення любові до онтологічних та моральних аспектів, зокрема, в контексті повернення значущості традиційних цінностей.
Актуальність даної теми полягає в тому, що саме любов є невід’ємним складником людського існування в співпричетності з іншим. Любов є умовою та проявом соціальної діалогічності, надаючи сенсу самому існуванню, розкриваючи внутрішній зміст особистої та спільної діяльності. Любов була і залишається вічним, яке існує разом з нами протягом усього життя.
Аналіз екзистенційно-діалогічних ракурсів любові сприятиме розкриттю можливих інтерпретацій соціальних та політичних процесів, пошуку шляхів узгодження різних політичних інтересів та знаходження ціннісної дотичності.
Досліджуючи політико-філософський дискурс любові, важливими постають також питання звільнювального та діалогічного потенціалу любові у процесах соціальної взаємодії, а також співвідношення любові з такими ключовими категоріями політичної філософії, як відповідальність, сила, довіра, справедливість, визнання.
Особливої актуальності проблема потестарних ракурсів любові отримує в контексті реалізації політики «м’якої сили», що передбачає вибудову владних відносин на засадах органічного взаємозв’язку, гнучкості, ціннісної дотичності та діалогічності.
Відтак метою роботи є аналіз політико-екзистенціального виміру любові у співвідношенні з владними контекстами сили та справедливості, спираючись на працю П. Тілліха «Любов. Сила. Справедливість».
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
простежити міфологічні витоки любові, розкрити теоретичне розуміння і концептуальне значення любові в історико-філософському ракурсі;
розкрити специфіку онтології любові в концепції П. Тілліха;
проаналізувати кореневі значення любові у потестарному співвідношенні з силою та справедливістю;
дослідити концептуальне навантаження любові як прояву патріотичності та діалогічності міжособистісних відносин.
Об’єкт дослідження: феномен любові та специфіка його філософської тематизації у політичного вимірі.
Предмет дослідження: співвідношення онтологічних, екзистенційних, моральних проявів любові у політичній філософії.
Методи наукового дослідження. Для реалізації мети роботи та виконання поставлених завдань використано такі загальнонаукові методи: аналіз, синтез, порівняння, типологізація, систематизація, узагальнення; методи діалектичного поєднання логічного та історичного; компаративний метод; методи екзистенційного, герменевтичного та феноменологічного аналізу.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Матеріали кваліфікаційної роботи бакалавра можуть бути використані при викладанні курсів політичної філософії, історії філософії, етики, політичної антропології та ін., а також у практиках покращення діалогічної взаємодії та розвитку громадянської активності.
Апробація результатів кваліфікаційної роботи бакалавра. Основні положення роботи були представлені та обговорені на VІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Соціальні та гуманітарні технології: філософсько-освітній аспект» (березень 2021 р.) та дискусійному майданчику Філософського клубу «Центр сучасної філософської та політичної освіти» (лютий-квітень 2021 р.).
Структура дослідження. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, 6 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 61 сторінку.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ЛЮБОВІ В ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

1.1 Антична міфологія любові

Любов є невід’ємною емоційною складовою людського буття. Вона являється основною життєвою цінністю, формою відносин між людьми. Рано чи пізно нам всім приходить час стати об’єктом чи суб’єктом любові. Здатність до любові виступає мірою того, наскільки людина віддалилася від світу тварин і стала свідомою.
Любов постає фундаментальною потребою для повноцінного розвитку, уможливлюючи реалізацію особистого потенціалу. Як стан душі, любов має велику емоційну, та в деяких випадках фізичну прив’язаність до обраного об’єкта чи суб’єкта. Це здатність від спокійного почуття симпатії, до можливості перерости у велику силу пристрасті у вигляді статевого потягу. Але так само емоційна пристрасть може перерости у велику ненависть до того ж обраного об’єкта, який здавався найкращим, унікальним серед усіх. Любов містить у собі прагнення до ідеалу, і водночас очікування та вимогу відповідності цьому ідеалу. Як вдало зазначає Т. Кучера, «трагізм розчарування в предметі кохання виникає внаслідок розбіжності, іноді дуже великої, ідеалу і реальності. Не випадково, митці часто воліють створити ідеальний образ жіночності, щоб надихатися ним, мати почуття не стільки до реальної людини, скільки до її ідеального образу» [1, с. 85]. Суперечливі прояви любові виявляються також в дилемах питань свободи та залежності, піднесення та занепаду, високої духовності та аморальності, довіри та ревнощів.
З раннього дитинства нам прищеплюють любов до всього - живого і не живого, і це більше виражається не стільки в самій любові, а як в повазі до навколишнього світу і самого себе.
Важливим аспектом проблематики онтології любові є сенсотворчий потенціал: «любов як один з головних факторів суспільного життя стає дієвим антиподом відрази та ненависті. Любов — творче начало в усьому, до чого б не торкалося прекрасне крило цієї «вічної» таємниці людського буття. Людське існування потребує одухотворення любов’ю, бо без неї людина може не відбутися»[1, с. 75].
Для того, щоб більш конкретно зрозуміти, чим все ж є феномен любові, потрібно дослідити походження та різновиди типологізації та концептуалізації любові. Для античного філософа Стародавньої Греції та для звичайного грека того часу, питання феномену любові не було достатньо загадковим. Головним завданням в першу чергу було розібрати питання про те, що являють собою першооснови істинного буття, які лежать в основі фізичного світу, що оточує людину. А таке буденне поняття, як «любов», знаходилось обабіч філософської проблематики, водночас існували різноманітні термінологічні ракурси «любові».
В стародавній Греції поняття любов не існувало як єдине, те що зараз ми звикли спрощено називати любов’ю, адресувати своєму жаданому об’єкту. Для греків такої термінологічної простоти не було. Тобто, зазначена диференціація мовних термінів приводить нас до того, що і свідомість також диференціювала ці почуття та емоційні стани і розводила їх в рамках різних смислових конструктів. Якщо ми говоримо наразі про найбільш наближений до сучасного розуміння любові та сучасного слова «любити» грецького аналога, то ми радше будемо говорити про «ерос».
Першу згадку про любов-ерос знаходимо у праці Платона «Кратил», де любов визначено як дещо, що «немовби вливається ззовні (а не є внутрішнім потоком для того, хто нею володіє), причому вливається через очі, що в давні часи, справедливо йменувалась «любов», адже ми тоді, користувалися омікроном замість омеги» [2, с. 420].
Розуміючи думку Платона, Ерос має філософський зміст, але трансформувавшись вона втратила філософський смисл, ставши словом як таким. Якщо охарактеризувати Ерос в сучасному розуміння, то можна сказати, що це означає фізичну та емоційну прихильність між людьми, які відчувають сексуальний потяг один до одного. В міфології Ерос був Богом кохання, сином Афродіти. Одні знаходили в цьому понятті ніжні, чуттєві почуття, а інші вбачали сексуальний підтекст. Зигмунд Фройд мислив, що еросу протистоїть таке поняття як Танатос – потяг до смерті.
Ще греки застосовували таке слово як «Філія» воно відмінне від Ерос, тим, що не виражає фізичний потяг, а навпаки, це теплі стосунки між родиною та друзями, також прояв любові до не живого, наприклад любов до роботи, їжі, хобі і т. д. Тут можна спостерігати таку паралель між філософією де встановлюється зв'язок між суб’єктом і об’єктом в рамках родинних, дружніх відносинах, тобто коли ми говоримо про любов до мудрості в рамках філософського пошуку, то ми припускаємо, що філософія виступає нам, так би мовити другом, а не еротичним потягом.
Досліджуючи поняття любов в давньогрецькій мові П. Тілліх зауважує, що ерос, протистоїть філії, як атрибут любові. «Ерос – трансперсональний полюс, тоді як філія характеризує особистісний полюс. Проте бажання людини реалізувати себе за допомогою союзу з іншим, лежить в основі як ерос, так і філія» [3, с. 153].
Крім цього, греки застосовували ще одне поняття любові, «агапе», яке очищене від еротичного контексту та сексуального підтексту, тобто зникають елементи пристрасті та тягучої таємності. Тут ми насамперед говоримо про ідеї того, що поняття агапе застосовується, коли ми задоволені від того, що щось віддаємо, а не отримуємо, відображаючи любов милосердну, з надприродною і божественною суттю. Це висока, чиста любов, любов у значенні визнання, високої оцінки, поваги, моральної сили. Агапе не так часто застосовували давньогрецькі філософи, воно лише раз вживається у праці Емпедокла «Про природу». Підсумовуючи, варто зазначити, що розуміння любові, постаючи однією із вічних проблем, має розмаїття концептуальних значень, реалізуючи різноманітні настанови високого та низького, насолоди та страждання, духовного та тілесного тощо. Любов постає як конкретизація відданості, прихильності, фізичної близькості, пристрасті, схожості поглядів, глибокої поваги тощо.
Перші згадки про феномен любові зустрічаються в стародавній міфології, де вона постає не тільки не від’ємною частиною людського життя, а й Богів. У міфології можна виділити дві фігури, які вплинули на розуміння любові у філософському осмисленні, це – Афродіта та Ерос.
Першою міфологічною істотою, була Афродіта – Богиня любові. Образ якої з’явився з морської піни, жінка з волоссям наче потік золота, з очима, котрі сяють як зірки, і бездоганним тілом білого кольору, схожу на морську піну. Ніхто зі смертних жінок, і не одна богиня, не зможе зрівнятися з нею і її красою. Греки які називали морську піну Ефрос, дали її таке ім’я, як народженої з морської піни, Афродіта.
Афродіта – втілення безсуперечної краси, є двоякою, якщо її чарівність і промені посмішки чарують душі, то жорстокість зв’язана з її народженням породжує нестриману жагу до помсти та злості.
Згадаємо, що багато тисяч років Гея – Земля, залишається полоненою. Полоненою від свого чоловіка Урана – Неба. З того часу як був створений світ, він ні на хвилину не бажає з нею розлучитися. Він стискає її у своїх могутніх обіймах, і нещасна Гея задихається, від його надмірної уваги. Також, від цього страждають і їх діти. Полонивши їх у надрах землі, в глибину і морок, не дозволяючи їм виходити на світло. Гея кричить і вимагає, щоб діти повстали проти батька, позбавили її від нього, неважливо яким способом, навіть якщо це буде вбивство. Але ніхто з дітей не наважується на цей крок, окрім одного, наймолодшого з них, ім’я якого Кронос. Мати потайки від батька, обдаровує його жорстокістю, і надає серп висіченого з каменю. Кронос, очікує затаївшись в темряві, коли ненаситний Уран прийде злитися з Геєю, і в цей момент, не задумуючись, різким ударом серпа вбиває свого батька. Потоки крові та зерна впали в море, і створили білосніжну піну. З неї і появилася на світ Афродіта, яка буде вселяти в серця любов і пробуджувати чуттєву пристрасть.
З одного боку вона буде богинею, з іншого спокусницею чоловіків і жінок. Вона буде пробуджувати у смертних хтивості та спонукати до розпущеності.
Як тільки Афродіта показалася з хвиль, як Бог вітру Зефір, забрав її на берег заливу, розташованого з західної сторони острову Кіпр. Зефір доручив турбуватися про Афродіту Орам, доброзичливим божествам, приказав їм займатися її вихованням. Ори прищепили Афродіті витонченість і навчили зачаровувати, і крім цього, вона отримала від них чудовий подарунок, розкішний золотий пояс, який зробить її незрівнянною. І ось пройшовши всі етапи виховання, настав час представити її богам. Коли Афродіта зійшла на Олімп, Боги вітали та проголосили її богинею краси й любові. Зевс вирішивши, що така краса, не може залишитися одна, їй потрібен чоловік, який буде оберігати цю красу. І Зевс приголомшив всіх своїм вибором, назвавши обранця, свого сина Гефеста – Бога ремісників і ковалів.
Гефест найжалюгідніший із всіх богів, до того жалюгідний, що його мати Гера зненавиділа його і скинула з Олімпу. Хоча, Афродіті жалюгідний чоловік не здається неприємним, вона навіть заявила що відчуває до нього щиру любов. В доказ цьому, вона народить йому дітей, чотирьох, але жодного не від Гефеста. На наступний же день, після весілля, Афродіта вибрала собі коханця, бувши народженою з крові могутнього Урана, не може протистояти палкої пристрасті. Її коханець, повна протилежність Гефеста, це був Арес – Бог війни, високий, красивий, атлетичної будови тіла.
Варто лише Гефесту, піти на ніч в ковальню де він виготовляє зброю, як до Афродіти прокрадається Арес, а під ранок залишає її. Так продовжується не мало часу. Нещасний Гефест ні про що не підозрює. І, як відомо, всі коханці здійснюють рокову помилку, забувши про обережність, продовжуючи любовні ігри, коли Олімп заграв яскравими фарбами світанку.
На світанку Геліос – Бог сонця, покидає покої Олімпу і відправляється з заходу на схід. Одна із привілеїв Геліоса, це то що він може бачити все, що відбувається на землі, і те, що він побачив як Афродіта та Арес сплетені тілами, шокувало його. Він і сам був небайдужим до чарів Афродіти, і хотів опинитися на місці Ареса, але з досадою він поспішає видати таємницю її чоловіку. Гефест був вражений, як така ніжна, прекрасна, витончена Афродіта, змогла так вчинити. Його бентежить злість і сором, і він придумує спосіб помсти. Спосіб виявився настільки хитромудрим і жорстоким, що у своїй ковальні він виковував бронзову сітку настільки тонку, що її неможливо побачити, але в одно час таку міцну, що її не розірвати.
В день прив’язавши її до ліжка, переконавшись що пастка закріплена добре, говорить всім, що відправляється в дуже довгу мандрівку. Так, як він і думав, його ніжна жінка не збирається супроводжувати його під час мандрівки, а лише цілує його в ногу, і дивиться йому в слід махаючи рукою. В той же вечір Афродіта з Аресом зустрічаються, і безмежно щасливі, що можуть вільно піддатися пристрасті свої почуттів. В цей час з’являється Гефест, який бачить як його жінка, безсоромно віддається іншому чоловіку, і зачиняє пастку.
Піднявши всіх Богів, Гефест просить подивитися як його жінка зраджує йому і соромить перед Богами. Боги почали насміхатися над ними, і попросили звільнити їх, але при умові що вони залишать Олімп. Гермес, який був зачарований красою тіла Афродіти, в цей же вечір злився в любовних іграх з нею. Від їхнього союзу народиться двостатева істота, на половину чоловік, на половину жінка, так званий Андроген. Але Афродіту принизив вчинок її чоловіка, і вона має намір помститися за те, що Боги посміялися з неї, і вони ж заплатять за це. Афродіта сіє по Олімпу зерна зради, розбиває серця і пари, одних позбавляє любові, а інших приголомшує від пристрасті.
Якщо чоловіки та Боги не можуть встояти перед чарами Афродіти, то Богинь її поведінка дратує, і спалахує сварка. Коли всі боги збираються на бенкет, раптово вривається Ерида, богиня сварок, її ніхто і ніколи не запрошує, тому що вона завжди намагається зіпсувати свято. Зайшовши на бенкет богів, на середину столу кидає золоте яблуко. На цьому яблукі був дивний надпис «прекрасний», всі глянули на Афродіту, встаючи вона намагається забрати яблуко, але водночас встають ще дві богині, Гера жінка Зевса і Афіна їх дочка, і чекають кого ж із трьох богинь назвуть найвродливішою. Зевс промовив, що це вирішить не один із Богів, а один зі смертних, обранцем був Парис, син Пріама, царя Трої.
Гермес відвів трьох богинь на гору Іда, де юний Парис пас стадо, від нього вимагали, щоб він вирішив, хто із трьох, заслуговує називатися прекрасною. Юний Парис признався, що не може визначитися. Гера промовила, якщо він вибере її, вона подарує йому царство, яке ніколи та в нікого не буде зі смертних. Афіна ж, сказала, що зробить його не переможним в бою. А Афродіта, пообіцяла, що він отримає в жінки кохану, чудову Єлену із Спарти.
Молодий Парис не задумуючись підніс яблуко Афродіті, а вона стримавши свою обіцянку, дарує йому чарівний золотий пояс, який робить з того хто його носить, неперевершеним, а потім разом з ним, відправляються в Спарту, де Єлені вселяє пилку пристрасть до Париса. В цей же вечір він і викрадає прекрасну Єлену. Ніхто із них не міг здогадатися, що через них розпочнеться війна на 10 років, Троянська війна. Війна, але війна в ім’я любові [4].
Отже, образ Афродіти еволюціонував від втілення жіночної краси та привабливості, до суворого вигляду. Її образ вплинув на філософську, літературну спадщину, що виражає особливе значення феномену любові в античному розвитку. З огляду на міф, можна прослідкувати, що образ Афродіти це не лише втілення чарівної краси та любові, в ній також присутні владні відносини до інших, інколи не справедливі та жорстокі, заради власної насолоди та здійснення своїх бажань.
Також в міфології існувала міфічна істота як Андроген — образ одностатевих сутностей. Андрогени являються першою спробою пояснення природи гомосексуалістів, лісбійської та звичайної любові між чоловіком і жінкою. Андрогени це міфологічні сутності, які поєднують в собі як чоловічі, так і жіночі статеві ознаки. В перше про них писав Платон у своєму діалозі «Бенкет». Існували колись подвійні люди, у яких було по чотири кінцівки та два обличчя, котрі дивилися в різні сторони. Андрогени були трьох видів, чоловічої статі які походили від Сонця, обидві їх половини складалися з чоловічих статевих ознак, і також жіночих половинок, які походили від Землі, і третій двостатевий, де присутні були жіночі та чоловічі ознаки, і походили вони від Місяця, оскільки вважалось, саме місяць поєднує в собі обидва початки, жіночий та чоловічий. Андрогени загордилися своєю красою і силою, втратили страх перед Богами, і вирішили піти на них війною. Коли Зевс дізнався про цей злий намір, він розділив навпіл кожного з Андрогенів, зменшивши їх вдвоє самовпевненість і злий намір. З тих самих пір, кожна людина знаходиться в пошуку своєї другої половинки.
Це і є пояснення всім знайоме вираження, про те, що у кожного з нас є друга половинка, ми знаходимося в постійному пошуку і будемо щасливі коли знайдемо. Пояснення Платона, що ж таке любов і потяг жінок до чоловіків до свого або протилежної статі. Якщо раніше жінка була половиною чоловічої статі, її буде притягувати до чоловічої статі, відповідно так само із чоловіками. Якщо ж, жінка була раніше половиною жіночої статі, то її потяг буде до жіночої статі, і так само з чоловіками. Не знайшовши своєї половинки, люди знаходять втіху в короткочасних відносинах, їх життя – вічний пошук. А тим кому пощастило зустріти свою половину, охоплює почуття близькості, розуміння та головне любові. Можна зробити висновок, що саме міф про Андрогенів, спонукає нас на розуміння любові як жаги цілісності і вічного прагнення до неї.
Також варто розібрати образ Ероса – так званого хлопчика з крилами, який часто зустрічається нам в мальовничих і архітектурних творах епохи Відродження або бароко. Про походження Ероса, є досі питанням. Як говорить міф давньої Греції, від шлюбу бога війни Ареса та богині кохання Афродіти народився хлопчик Ерос, котрий завжди мав при собі золотий лук і сагайдак зі стрілами, і якщо він попадав у серце людині, та закохувалася. Найбільш стійка риса в образі Ероса, його крила, які не були характерними для вигляду Богів, особливо олімпійських. В одному з орфічних гімнів Ерос постає як крилатий Бог:
«Поклик великого, чистого, милого бога Ероса!
Влучний крилатий стрілець, вогняний, летючий, моторний,
Ти і людьми, бавлячись, граєш, і навіть богами,
Хитрий витівник, двосутнісний, маючи ключі, що відкривають
Так само і надра, і море, небесний ефір,
Вітрів, – їх Гея, яка народила все, насилає для смертних, –
Все, що і Тартар широкий зберігає, і галасливе море.
Все це – дім твій, Ерос, і всім цим ти керуєш» [5, с. 67].
Образ Ероса у культурі Давньої Греції різносторонній. Павсаній у праці «Опис Елади» зауважив, що Ерос взагалі мав вигляд необробленого каменю. А на думку Ф. Блеза – це божество, яке «присутнє з самого початку, як сила, яка штовхає саму себе назовні» [6, с.62]. Це пояснюється тим, що давні греки розуміли любов як самодостатню, яка не потребує чогось ззовні.
Є ще одна версія походження Еросу, яку розкриває філософиня Діотіма, про те, що він є дитиною багатства і бідності.
«Від Пороса та Пенії народжується Ерос, який вже не є ані Поросом, ані Пенією, але те, в чому обидва вони ототожнилися. Безсмертне і смертне, вічне і тимчасове, ідеальне багатство і реальна убогість, знання і чуттєвість, краса і потворне об'єдналися тут в одне цілісне життя, в одне сукупне породження, в один самостійний результат, в одну єдину тотожність, яка постійно розвивається» [7].
Різнопланове визначення походження Еросу, свідчить не лише міфічні традиції давніх греків, а також, про те, що саме відбувалося з феноменом любові, його сутності та сенсу у світі та життя античного жителя.

1.2 Історико-філософська тематизація любові: від Античності до сучасної концептуалізації

Широка тематизація любові в античний час стосувалась різноманітних проявів та рольових відносин. Філософський інтерес зосереджувався не лише навколо тілесного еросу, а й сходив до позначення взаємин з друзями, між батьками і дітьми, у відношенні до рідної землі та гармонізації світу загалом.
В Античний час, філософія пізнаючи світ як наслідок космосу і хаосу, стверджує їх творчу сутність, упорядкованість. Так, ще Емпедокл у поемі «Про природу» замислюється над упорядкованістю форм світу, та вбачає її джерело в Любові. «То любов’ю захоплене, сходиться все воєдино, то ненависним розбратом знову гониться нарізно одне від одного [1, с.75].
Одним з основних постатей в філософському розумінні контексту ідей любові, є давньогрецький мислитель Платон. Перші згадки уже більш детального осмислення феномену любові зустрічаються в працях Платона де він визначає любов як «Коханням називається жага до цілісності та прагнення до неї» [8].
Трактування любові було розкрито в діалозі Платона «Бенкет» який є одним із найвідоміших діалогів, де описується святкова вечеря в афінського драматурга Агафона. Гості на цьому бенкеті випивають вино, і роздумують над тим в чому ж природа любові. В античності люди повинні були поважати Бога Ероса, тому що він направляє людей до своїх половинок. Перший хто висловився про любов, був Федр. У своїй промові він говорив «Ерос — це великий бог, яким люди та боги захоплюються з багатьох причин, і не в останню чергу через його походження: адже почесно бути найдавнішим богом. А доказом цього служить відсутність у нього батьків» [8, с. 36]. Він відзначає, що немає більшого блага, чим бути коханим і при цьому любити.
Другим був Повсаній, який стверджував, що Ероса два, перший небесний, другий вульгарний, які дуже відрізняються один від одного. «Небесний Ерос, це той який дарує любов тільки розумним і сильним, а любов вульгарного Ероса, поширюється на дурних чоловіків і жінок, які віддають перевагу задоволення тілу, а не душі» [8, с. 90].
Потім була промова Ериксімаха, який у своїй промові говорив про Ероса, який розлитий по всій природі. Любов міститься не тільки в людині мислездатній, а й в у всій природі.
Аристофан, визначив Ероса, який намагався людину звести до цілісності. В цьому діалозі він розповідав, що люди по своїй природі були розділені на три статі, чоловічий, жіночій і андрогени. Андрогени поєднували в собі, як чоловічі так і жіночі ознаки. Вони були так впевнені в особистій силі та згідно з легендою спокусилися на божественне панування, і тоді розгнівані Боги, зрозумівши, що андрогени бажають змістити їх з панування, Зевс розділив андрогенів навпіл, цим самим прирік їх на вічний пошук свого втраченого цілого. «Кожен з нас половинка людини, розсіченого на дві частини, і тому кожен шукає завжди відповідну йому половину » [8, с. 120].
В промові Агафона, він прикріпив Еросу всі мислездатні гідності, що це Бог красивий, прекрасний, добрий, який прагнув також до прекрасного і доброго. Сократ, послухавши, що проговорив Агафон, вдався в питання про те, чи прагнуть до того що мають, чи до того чого не мають? Агафон йому відповідає, що прагнуть до того чого не мають, а з цього виходить, все що він роздумував і розповідав про Ероса, суперечливе. Ерос не може володіти тими всіма якостями прекрасного і доброго, при цьому прагнути в той самий час того ж прекрасного та доброго. Так із любов’ю, жадають і люблять в тому випадку, коли самі не володіють любов’ю. Як можна бажати те, коли ти вже володієш цим?
Таким чином, прояв людської сутності є любов, а Бог любові лише викликає почуття блаженства. Кожна людина на своєму життєвому шляху намагається знайти свою втрачену половинку, що б здобути цілісність і істинне щастя любові. Бог любові, існує в кожному із нас, проявляючись як в тілесному, так і в духовному задоволенні.
У свій час Аристотель виклав своє розуміння концепту любові як еросу в праці «Едемові етиці», зауважуючи, що любов сильніша за людську природу, вона є недобровільною. Добровільним є тільки об’єкт нашої любові, а сама любов існує над нами. Вона не є чимось, що наперед задане, людина може полюбити лише із власних бажань і власної волі, обравши об’єкт нашого споглядання, а любов тут випливає як те, що є поза нашої волі.
Також в «Едемові етиці» можна побачити, таку думку, що закохана людина стає більш сміливою, яка здатна на всі вчинки, і витерпіти великі небезпечності. Цю думку, стосовно сміливості закоханого Аристотель запозичив, в праці Платона «Бенкет». Давньогрецький мислитель, у вустах Федра, закладає такі слова, що для люблячого «кинути кохану особистість напризволяще або не допомогти йому, коли він в небезпеці, та хіба знайдеться на світі такий боягуз, в якого сам Ерос не вдихнув би звитягу, уподібнивши його природженому хороброму? І якщо Гомер говорить, що деяким героям відвагу дарує бог, то люблячим дарує її ніхто інший, як Ерос» [8, с. 165]. Відповідно цьому, завдяки Еросу люблячий витримує багато чого.
Любов завжди залишається з нами, наперекір нашим блуканням. Вона наче стіна, яка тримає взаємні відносити, тому що бачить у всьому добро, і вірить, що це добро буде проявлятися і надалі. Її не так легко зламати, викинути з нашого життя, вона існує завжди з нами, не дивлячись ні нащо, вірить в перемогу, і є сильнішим за життя. Нездоланність любові проявляється в її терпінні, вона не може бути сміливою і нездоланною, без цього атрибуту любові. Ця чеснота дозволяє людській природі прощати, поважати кохану людину. Примушує нас не дивитися через злість на вчинки коханих, у випадку, якщо вона щось зробила погане, подивитися на це зі своєї сторони, і усвідомити, що це зробили ви обидва, тому що любов є плоттю єдиного. Навіть зі слабкої людини, любов робить сильнішою, всиляючи віру в те, що існує ще одна людина, яка вірить в тебе, на яку ти можеш дійсно покластися, і бути впевненому в її вірності, і втому, що з нею ти будеш і в радості в горі.
Розглянувши зв'язок філії та еросу в цій праці, Аристотель зазначає, що без дружньої симпатії не може бути любові. Тому що, з дружньої симпатії й виростає велика любов між чоловіком і жінкою. Ні один чоловік не буде дружити з жінкою, якщо вона йому не є симпатичною, і більше, якщо немає сексуального потягу. Так само і з жінками, які не будуть спілкуватися і проявляти дружні відносини, якщо чоловік не буде пробуджувати в них сексуальної симпатії. Вони можуть бути просто товаришами, які спілкують, але це не можна назвати дружбою. Але це говорячи лише про дружбу між чоловіком і жінкою, якщо ж взяти дружбу між жінкою і жінкою, або чоловіком і чоловіком, родиною, то тут інакше проявляється дружня любов.
Вона розуміється як деяка стриманість стосовно відносин один з одним, будуючись на довірі, впевненості, залежності, яка призводить до міцності дружніх стосунків. Віра в те, що є товариш, який розділить з тобою, твої переживання, радості, підтримає тебе в тяжку хвилину, зрозуміє твої думки, це і можна назвати дружньою любов’ю.
Августин Блаженний у трактаті «Про град Божий» де він виділив два гради, які є твореннями любові. Перший град характеризує любов до Бога, через молитву, ми прагнемо до миру, любові, світла, і другий град схарактеризував як любов до себе, маючи повагу до самого себе. Говорить, що людина шукаючи славу від людей, знайшовши її, з’являється і повага до себе, а для інших, хто не прагне найти пошану і славу від людей, прагне найти її у молитві до Бога. Згідно з Августином, любити означає давати добро, і прагнути до добра. Августин Блаженний стверджує, коли людина шукає істину, вона наближається до Бога. Коли пізнається істинна, відкривається розуміння і розрізнення речей. Бог відкривається як істина тій людині, яка шукає цю істину, так і з любов’ю, вона є досяжною тому, хто любить, і прагне до любові. Можливість людини досягнути Бога, закладена через розум, або глибоке почуття любові, яка є дарунком Божим [10].
Слідуючи християнській традиції, Фома Аквінський відносно любові інтелектуальної та чуттєвої, як він колись розумів, віддав перевагу любові до Бога. Коли приходить просвітлення, тільки через любов до Бога, божественний світ стане доступним до розуміння людиною. Відтак, тут спостерігається схожість в розумінні любові Августина Блаженного і Фоми Аквінського, а саме, що любов це є божественна чеснота, яка наділена людиною, для того, щоб мати змогу дійти до Бога.
Зокрема, подібні погляди є у В. Соловйова, російського філософа-ідеаліста, який розрізняв три види любові: висхідну, спадну та врівноважену. «Висхідна — це дитяча любов до батьків, і вона більше отримує, ніж віддає; спадна — батьківська любов, турбота про молодших, і вона більше віддає, чим одержує; урівноважена — доросла, подружня, статева любов, вона віддає й отримує однаково» [11].
Англійський мислитель пізнього Відродження Френсіс Бекон, котрий поважно ставився до принципів християнської любові, і намагався з точки зору здорового глузду розібратися в земній любові. Розуміючи християнську любов як ту, що намагається вихвати в людині добрі звички, і позбавляє від зайвих пристрастей. Коли ж людина дістається того рівня знань божественної мудрості, як колись ангели замахнулися на могутність божу, згрішили та впали, проте «ні ангел, ні людина ніколи не робили й не зроблять гріха, прагнучи уподібнитися Богу в благості та любові» [12].
Земну любов, Бекон розділив на два рівні «за» і «проти» любові.
«За» любов, він розумів те, що це є найкращий стан душі, в якому людина знаходить самого себе, рятуючись від самотності, а без любові весь навколишній світ здається похмурим, простим і нецікавим.
«Проти» любові, розуміє як ту, яка в житті приносить багато проблем, а на сцені, вона виглядає добре у вигляді трагедії або комедії. І в цьому розумінні любові, у людей виникає розбіжність в оцінюванні, роблячи нас залежними від однієї думки, нав’язуючи вузьке розуміння речей
На думку філософа, не можна віддаватися повністю почуттям любові, втрачаючи розум. Мудрим вважається той, хто стримується від любові. Він виступає проти надмірності любові, любити потрібного не одного, і не віддавати йому все, тоді в тебе буде можливість любити більше і інших людей, і при цьому залишатися гуманним.
У Б. Спінози (1632—1677), наступника Р. Декарта, інтелектуальна любов до Бога виникає з адекватного пізнання його і складає частину тієї любові, якою Бог любить тебе. Ніхто не може не любити Бога. Любов до Бога виникає з ракурсу пізнання всіх речей під виглядом вічності. Об’єктивною підставою істинності людських почуттів та адекватного ставлення до предмета небайдужості є людський розум, здатний пізнавати об’єктивні якості предметного світу. «Любов є з’єднання з об’єктом, який наш розум вважає прекрасним й добрим, і ми розуміємо тут з’єднання, завдяки якому любов і кохане стають одним і тим самим та складають одне ціле» [13].
Рене Декарт французький філософ, математик, який намагався піддати любов науково – теоретичному розумінню. Така науковість Декарта висловилась у використанні раціонального підходу міркувань, і на основі емпіричних даних природознавства. Вважав, що любов виникає за рахунок хвилювання душі, що спонукає душу з власної волі зв’язати себе з предметом, який здається їй близьким, і є викликаним рухом духів. Духи, це рідка речовина яка переміщається по системі нерві, які виглядають як тонкі трубки. Завдяки цим нервам відбувається рух м’язів, стверджуючи, що людське тіло як складний механізм здатний працювати автоматично без управління душею. І ці ж духи, яких він назвав «тваринними духами» повинні передавати імпульси від органів чуття до м’язів, і цим самим примушувати їх скорочуватися, проводячи в рух.
Запропонував розділити любов на три види: прив’язаність, дружба і почуття найщирішої любові – благоговіння. Прив’язаність – характеризувалася тим, що ставлячи цінність свого Я на інший план, і захоплюватися іншим. Дружба – виражалася в рівності між собою і обраним об’єктом. А найвищий рівень, благоговіння, було зв’язано з ти, що ти цінив себе перш за все.
Найбільшим із благ, для Декарт, є цілісність зі своєю половинкою, коли ж ти ще в пошуку і знаходишся в це час самотнім, ти рахуєшся як неповноцінний. При цьому ми бажаємо володіти лише однієї половинкою, і тільки тоді це можна назвати любов’ю. Любов є вторинною пристрастю, усвідомленою нами, а першою є, як він визначив «тваринні духи» які породжують імпульси в нашому тілі, але не доходять до свідомості [14].
Австрійський психолог, Зигмуд Фройд, будучи матеріалістом, розумів любов як сексуальний потяг, а не духовну складову людини. Ціль любові полягала в задоволенні нашої сексуальної потреби, нашого лібідо. Під впливом найрізноманітніших людських афектів, таких як захоплення, ненависть, страх, радість і т. д. утворюється любов.
Фройд писав: «Ми ніколи не буваємо більш беззахисні стосовно страждань, ніж коли ми любимо, і ніколи не буваємо більш безнадійно нещасливі, ніж коли ми втратили дорогу людину або його любов» [15, с. 450].
У своїх працях, Фройд намагається описати сценарії любові, в різних її проявах і ситуаціях. Один зі сценарій про так званого «постраждалого третього». В цій ситуації, людина проявляє почуття закоханості до іншої, коли той, в цей час має почуття до іншого. З цією умовою виходить, так що, об’єктом любові виступає той, хто не може бути об’єктом чуттєвого бажання, а чуттєве бажання можливе лише з тим, до кого немає цих бажань. Тобто, того кого ми любимо, ми не можемо бажати, а того кого приходиться бажати, не можемо любити. Якщо ж твоє бажання, а саме сексуальний потяг, який не є задоволеним, виникає напівневроз, який призводить нас до того, що ми починаємо задовольняти сексуальне бажання, пишучи вірші, пісні, розмірковувати про смисл буття, цим самим подолати свої внутрішні переживання, які виникли в результаті не задоволення, перекинути їх у соціально прийняті цілі. З цього випливає, що за Фройдом, розуміння любові, це прояв сублімації.
За Фройдом, любити ми навчаємося з ранніх відносин між батьками. Ці батьківські відносини допомагають нам у створенні любові, яка зберігається протягом всього нашого життя. Ми маємо в собі аспекти тих, кого любимо, їх характеристики, ствердження, почуття, поведінку. Тому, не дивно, що обираючи свого партнера для любові, ми шукаємо тих, хто буде схожим на наших батьків, які допомогли нам створити карту любові.
Окремо, Фройд розвиває розуміння про закоханість, розрізнюючи її з любов’ю. Закоханість – це чуттєва прив’язаність до іншого об’єкта, захопленість ним, її особистість, і дивне бажання тактильних відносин з ним. Але справжньою любов є те, де не можна поєднати цю прив’язаність і бажання відчути жаданого об’єкта.
Німецький соціальний психолог, філософ, психоаналітик Еріх Фромм зі своєю знаменитою працею «Мистецтво любові» опублікованою в 1956 р. ставить за мету проаналізувати сучасну, нову людину, і чи змінилася потрібність в любові. Тому що, сучасна людина вже не вірить в долю, знаки, він концентрований більше на своїх бажаннях. Для більшості людей з’явилася потреба не в любові, а в тому як стати коханим. До цієї цілі вони прагнуть по різному, жінки намагаються бути привабливими, добре одягатися, буди гарною господинею і т. д.. Чоловіки, своєю чергою прагнуть до фінансового збагачення, прогресивного росту в кар’єрі, до влади на скільки це дозволить соціальне положення. Насправді, більшість людей розуміють любов, як уміння зачарувати і мати сексуальну привабливість. Однією з проблем любові, в сучасному розуміння, стоїть уміння любити. Нам здається, що любити це просто, важко знайти того хто тебе буде любити. В цьому і постає друга проблема, проблема в пошуку об’єкта любові. І третя проблема, виражається в неможливості розрізняти любов і закоханість. За Фроммом, любов – це мистецтво, якому потрібно навчитися, активна зацікавленість в тому кого ми любимо. Закоханість – це пошук, найкращого варіанта, який підходить по зовнішнім факторам і цінностям, почуття божевілля один від одного.
На думку Фромма, для того, щоб любити, потрібно цьому навчитися, навчитися як мистецтва музики, живописі, медицини. Для цього потрібно пройти певні етапи, такі як, вивчення теорії, і закріплення її на практиці. Тому, більша частина його книги, присвячена теорії любові, а потім уже практика.
Перша його теорія полягає в проблемі людського існування. Для існування людини важливим є той факт, що він відійшов від тваринного світу. Людина наділена розумом, що дозволяє їй усвідомлювати себе, своє існування, що вона народжена не за власної волі, і помре всупереч їй, людина не в змозі протистояти силам природи, що робить її відокремленою. Переживання відокремленості від світу, є причиною виникнення почуття сорому і провини. «Таким чином, найглибшу потребу людини становить потреба подолати свою відокремленість, залишити в'язницю своєї самотності» [16 с. 19]
Еріх Фромм розрізняв любов як зрілу і не зрілу. Зріла любов – це злиття особистостей в єдине, зберігаючи особисту індивідуальність. Тобто, ви вважаєтесь як одне ціле, при цьому зацікавлений в особистості свого партнера, бажаєш його любити, поважати, але не втрачаючи і не пригнічуючи свої цінності, бажання, і любов до себе. «На противагу симбіотичним єдностям, зріла любов — це єднання за умови збереження власної цілісності, власної індивідуальності. Любов — це активна сила в людині, сила, яка руйнує стіни, що відокремлюють людину від його близьких; яка об'єднує його з іншими; любов допомагає йому подолати почуття ізоляції та самотності; при цьому дозволяє йому залишатися самим собою, зберігати свою цілісність. У любові трапляється парадокс: дві істоти стають одним і залишаються при цьому двома » [16 с. 26].
Незріла любов, це спроба людини встановити єдність і злитися з іншою людиною. Результатом цього, є тісний зв'язок з партнером, ставши залежним від нього. Пасивна форма цієї залежності, Фромм визначив, як механізм підпорядкування, особистісного мазохізму. Ідея мазохізму полягає в тому, що роблячи себе невід’ємною частиною іншої людини, втрачається свою особистість, заради уникнення самотності. Завданням цієї іншою людини, полягає в керівництві і направленні того, хто віддає себе всього, цій людині. В активній формі, незріла любов, проявляється в ідеї садизму. Бачачи, що людина в змозі заволодіти життям іншого, приносить почуття насолоди, блаженного єднання.
Любов, за Фроммом, це не лише прояв почуттів між чоловіком і жінкою. Любов – це «це установка; орієнтація характеру, яка задає ставлення людини до світу взагалі, а не лише до одного« об'єкта »кохання» [16 с. 43].
Зрозумівши, що прояв любов, може бути не лише до одного, а до всього світу, виділи різні типи любові.
Братська любов
Батьківська любов
Еротична любов
Любов до самого себе
Любов до Бога
Братська любов, для нього є фундаментом любові до всього «відповідальність, турботу, повагу, знання будь-якого іншого людської істоти, бажання продовжити його життя» [16 с. 43]. Виражається така любов, в любові до всіх істот, почуття того, що всі ми одне ціле.
Батьківська любов, відмінна від братерської, тим що, в ній є розподіл ролей. З дитинства, проблема полягає втому, що дитина намагається бути коханою для своїх батьків, а не давати любов навзаєм. З часом, в більш зрілому віці, з’являється бажання, дати своїм батькам більше любові. Батьківська любов, розділяє любов матері та батька. Материнська любов до дитини полягає в безумовності, не егоїстична. Мати любить свою дитину, незалежно від того, як сама дитина проявляє це почуття. Стосовно батька, тут любов вирізняється більшою обумовленою вимогливістю.
Еротична любов, є протилежно двом попереднім типам, оскільки така любов, прагне до сексуального єднання з партнером. В своїй книзі він визначив її так «Еротична любов робить перевагу, але в іншій людині вона любить усе людство, усе, що є живого» [16 с. 34]. Фромм зауважив, що таку любов, легко сплутати з закоханістю, ейфорією раптового збентеженого зближення. Закоханість минає, рівно тоді, коли зникає почуття новизни. Еротична любов залежить від уміння зрілого почуття кохати.
Любов до себе, в сучасному світі, як говорить Фромм, плутається з розумінням егоїзму. «Широко поширена думка, що любити інших людей — цнотливу, а любити себе — грішно. Вважається, що тою мірою, в якій я люблю себе, я не люблю людей » [16 с.35].
Щоб довести не достовірність подібності цих суджень Еріх Фромм навів слова Мейстера Екхарда: «Якщо ти любиш себе, ти любиш кожну людини так само як і себе. Якщо ж ти любиш іншу людину менше, ніж себе, то насправді ти не досяг успіху в любові до себе, але якщо ти любиш всіх в рівній мірі, включаючи і себе, ти будеш їх як одну особистість, а особистість ця є і бог і людина» [17 с. 39]. Егоїзм це прояв не зрілої любові до себе. Якщо егоїстичні людини не в змозі любити інших, то як вони можуть любити самих себе.
Любов до Бога, останні тип за Еріхом Фромом, де по суті, він прирівнює таку любов, як віру в Бога. Така любов починається з потреби подолання відчуження від світу і досягнення єдності.
Таким чином, Еріх Фромм, намагався зрозуміти та визначити теоретичний аналіз проблеми любові в сучасному її розумінні, а саме людина яка здатна інтегрувати в собі любові до інших, здатна до поваги людей, дарувати свою любов та солідарність, віра у свої сили, вміння, прагнення пізнати самого себе , свою природу, відчувши свою єдність з усім живим, така людина є основою майбутнього суспільства.

Висновок до розділу
Отже, підсумовуючи перший розділ, теоретичного розуміння феномену любові в історико - філософській концепції, можна сказати, що вона постає як найпотаємніший і парадоксальний феномен, з яким існує і реалізовується особистісний потенціал. Переживаючи любов як глибоко особистісним елементом життя, і також усвідомлюючи її інстинктивним чином, у неї є своя історія. Любов – це культурний винахід, і ми не знаходимся в кінці її еволюції, ми все ще перебуваємо на ранніх етапах історії любові. Ми все ще намагаємося усвідомити її кореневе значення, як вона працює і звідки виходить, і те як ми можемо досягти більшого успіху в любові, оскільки з огляду різних поглядів філософів на її розуміння, і досі немає конкретного визначення любові. Любов є вічною темою, майбутнє якої потребує нашої зацікавленості в амбівалентності, тобто в можливості продовжувати думати, навіть усвідомлюючи її багатозначність та недосконалості.
З філософії Давніх греків, природа любові була головною темою, породжуючи теорії, які видозмінюються від матеріалістичної концепції любові як чисто фізичного явища, до теорії любові як інтенсивно духовної справи, яка у своїй найвищій формі дозволяє нам доторкнутися до божественності.
Любов є тим, що вважається універсальною та інтимною частиною людського життя. Перші згадки про феномен любові були сформовані Платоном в праці «Бенкет», де він надав детальне осмислення цього явища, та надзвичайно впливове та привабливе уявлення про те, що любов характеризується рядом підвищень, в яких тваринний інстинкт витісняється більш інтелектуальною концепцією любові, яка також перевершує те, що може бути витлумачено теологічним баченням любові, що виходить за межі чуттєвого потягу і взаємності. Але після Платона, філософи трохи втратили свій інтерес про роздуми до явища любові. Більшість філософів рідко обговорювали любов як окремий вид речей, надаючи їй розуміння дружнього прояву, або теологічну та психологічну теорію еротичного бажання.
Також в Новому часі любов розумілася не лише як духовна складова людини, а сексуальний потяг, який ґрунтувався у задоволенні нашої сексуальної потреби. Головною постаттю у розроблені трактування любові був Еріх Фромм з працею «Мистецтво любити» яка і в наш час залишається актуальною. Він розробив методику того, як же потрібно любити, пояснюючи це тим, що любов не приходить до нас, а для того, аби відчути любов, потрібно навчитися любити, через те, що у сучасному світі, більшість людей замислюються над тим як стати коханим, а не над тим, як саме любити. Підсумовуючи різні погляди на розуміння феномену любові, можна сказати що любов – це прагнення до єдності, істинність якої лежить в діалогічності. Людське існування не можливе без любові. Вона завжди присутня в нас.

РОЗДІЛ 2. Онтологія любові в концепції Пауля Тілліха

2.1 Проблема співвідношення любові, свободи і справедливості.

Пауль Тілліх (1886 – 1956) німецько – американський протестантський теолог і філософ, представник діалектичної теології. Його головним вченням було, вчення про буття. В одній із його книг «Любов. Сила. Справедливість» в якій містяться лекції прочитані в Англії, намагався розібрати такі поняття як любов, сила, справедливість, і їх співвідношення, які на кожному кроці, змушують нас надавати, чітке розуміння, і який зміст ми вкладаємо в ці поняття.
Досліджуючи цінності у філософській аксіологі П. Тілліха, Сергій Таранов відзначи, що через усвідомлення онтологічної природи любові, а саме те, нащо спрямований інтерес, і те, чим він виражається, є цінністю.
Створивши концепцію «теологічний екзистенціалізм» який є поєднанням теологічної та філософської розсудливості, відкрив ще трансцендентальну сферу. Такий підхід, надає можливість побачити більший горизонт розв’язань таємничості людини, а точніше «де любов, є невідхильний спосіб екзистенції, де розуміння минулого служить збуванню майбутнього» [18].
Також розгляд спадщини П. Тілліх було досліджено Джоном Рендаллом, згідно з яким «Тілліх знаходиться у класичній традиції західної культури у когорті мислителів, чиї роздуми беруть початок з прадавніх греків, які, насамперед, займалися проблемою буття і мудрістю. Це і відрізняє Тілліха як теолога і від американських лібералів, чиї думки були обмежені філософським ідеалізмом минулого століття, і від європейських представників керигматичної теології, які фактично уникали проблем, що їх культивували давні греки. Тілліх, на думку Рендалла, перебуваючи на межі теології та філософії, успадкував ідеї обох цих традицій і повною мірою їх переосмислив з огляду на існуючі проблеми природи світу і місця людини у ньому» [19].
Оскільки він займався детальним вивченням, богослов’я, філософії та етики, ці три поняття, є неодмінна складова вивчення людини. В акті нашого пізнання навколишнього світу, поняття любов, сила, справедливість повинні бути першою частиною пошуку значень цих понять. Вивченням цих понять займається – онтологія. Онтологія - це вчення про буття, і фундаментальні проблеми існування.
У все загальному розумінні любов – це світле емоційне почуття, яке має добрі наміри, і яка не може бути нав’язаною проти волі. В своїй праці поняття любові П. Тілліх визначив, що «Любов – це не емоція, а принцип життя. Творча справедливість – справедливість, що творить завдяки любові – це єдність любові та справедливості, граничний принцип моральності» [20, с. 341-342].
Вона завжди опосередкована особистістю. Оскільки людина має наявність особистісної волі, любов постає добровільним проявом, за допомогою якої вона може активізуватися, тому вона є особистісною. Любов завжди самовіддана, вона проявляється як добровільний акт, але в пожертву собі.
В одній із томів «Систематична теологія» П. Тілліх стверджував про пізнання любові, яка є причетною до пізнаваного «Любов включає пізнання коханого, проте це не те пізнання, яке виникає в результаті аналізу і обчислень. Це радше співпричетне пізнання, яке в самому акті любовного пізнання змінює як пізнаваного. Любов, як і віра – це стан всієї особистості в цілому; всі функції людської свідомості, які живуть в кожному акті кохання» [21, с. 126].
За П. Тілліхом існує інше тлумачення любові, не як емоціональної складової людини, і не онтологічної, а етичної. Слово любов в текстах іудаїзму, християнства і всієї західної цивілізації співвідноситься з обов’язковим висловом «ти повинен». Цей вислів потребує від кожної людини проявляти абсолютну любов до Бога і любов до ближнього. Але тут постає проблема в тому, якщо любов це прояв емоції, які виникають не залежно від нас і ми не можемо їх вимагати від себе, то це викликане почуття любові до Бога і до ближнього, буде не природний прояв, яке несе в собі приховування природних почуттів. Свідомо викликане почуття любові надає уявлення в невірогідній формі безпристрасності або ненависті. Це означає, що любов, як прояв емоційних почуттів не може бути висунута заповіддю, це щось більше ніж просто почуття, або велика безглузда заповідь.
В розумінні Тілліха «Емоція - це елемент любові в тому сенсі, що це рух до іншого виражається емоційними способами, і, таким чином, емоція є (просто) наслідком цієї ситуації поділу і прагнення до іншого» [3, с. 26-27]. В основу любові повинна бути покладена як етична, так і онтологічне пояснення цього феномену. І цілком може бути, що її етичне пояснення залежне від онтологічного, і те що онтологічне пояснення, отримує свої характерні особливості з етичного пояснення любові.
Любов в житті виступає як рушійна сила, а життя є буття. Життя знаходиться свою природу в людському досвіді любові, яка спонукає єднання розділеного. Любов постає як єднальна ланка з’єднання розділеного, те що за своєю суттю буде гармонійно поєднуватися один з одним. Але буде помилковим приписувати розділенню онтологічну первинність, як і з’єднанню. Розділене припускає первинне єднання, з тим з ким було розділене, тому що об’єднання тих хто були розділенні, не можливо без їх первинного єднання. А те, що абсолютно чуже, не може стати частиною спільного.
Розуміючи, що моє почуття любові до іншого, дарує радість і удосконалює його, і у відповідь я відчуваю теж саме, абсолютно чуже не в змозі доповнити нічого, до мого удосконалення, доєднавшись до мого буття, воно може тільки нашкодити йому. Тому варто розуміти любов як не єднання чужих, а єднання відчужених.
Онтологія любові в сутності основного положення стверджує, що любов за своєю природою єдина. Усвідомивши відношення любові до буття, усвідомлюється фундаментальне поняття цього почуття. Намагаючись від’єднати любов від емоціонального почуття, все ж таки не можливо.
Любов – це з’єднання двох люблячих, які переживають певні емоції, і почуття любові призводить до цілісності. Відрізняючи любові від закоханості Тілліх відзначив у своїй книзі «Любов. Сила. Справедливість», що «У закоханості передбачається реалізація прагнення люблячих до возз'єднання і вже відчувається ще тільки очікуване щастя. Це означає, що емоційна сторона любові не передує онтологічним її сторонам. Але онтологічний рух до іншого висловлює себе емоційно. Любов - це пристрасть. Дане твердження означає, що в любові є пасивна сторона, тобто стан буття, що веде до возз'єднання. Нескінченна любов до Бога, описана К’єркегором, не менше ніж статева любов є наслідком об'єктивної ситуації, а саме: роздільність тих, хто гармонує один з одним і прагне назустріч один одному в любові» [3 с. 36].
Онтологія любові стверджує про єдину природу любові, яка реалізується через любовний досвід, а саме «Спочатку любов за своєю природою єдина, і інший погляд на її суть – оману, долаючи яке, ми приходимо до необхідності онтологічного аналізу любові.» [3 с. 45]. Тобто, усвідомивши як відноситься любов до буття, ми автоматично усвідомлюємо характер цього почуття.
Любовний потяг є найнижчою якістю, тому що вважається бажанням чуттєвого задоволення. П. Тілліх заперечував традиційне розуміння лібідо, як потяг отримання задоволення. Всі живі істоти, відшукують для возз’єднання тих, хто буде з ними гармоніювати. Ми знаходимося в пошуку не для того аби знайти задоволення, тобто статевого потягу, а для з’єднання з тим хто задовольнить наше бажання, інакше, словами Тілліха «Безсумнівно, задоволене бажання є задоволення, а незадоволене - страждання. Але виводити з цього факту принцип задоволення-страждання, що полягає в тому, що життя уникає страждань і прагне до задоволення, було б спотворенням її дійсного характеру. Коли цей принцип реалізується, сама суть життя перекручується. Тільки збочене життя дотримується принципу задоволення-страждання. Нормальне життя шукає не задоволення, а єднання з тим, що гармонує з нею і відокремлене від неї» [3 с. 68].
Підсумовуючи розуміння П. Тілліха, можна визначити, що він розумів любов як возз’єднання і відчуження. Жива істота, переживаючи відчуженість, завжди знаходиться в пошуку, того розділеного, аби возз'єднання з ним в єдине, і задовольнити свої бажання як такі.
В переході від онтологічного розуміння до етичного, Тілліх, намагається проаналізувати співвідношення між любов’ю, силою і справедливістю, і як вони поєднуються з самим буттям. Любов постає як те, що було відділено від першооснови єдності буття, і намагається з’єднатися з тим, від чого було від’єднало. Сила - це реалізація себе зі зростаючою інтенсивність і тривалість. Справедливість - це адекватне співіснування з возз'єднаним, яка є вираженням домовленості в соціальному світі, тобто любов’ю. Саме любов і справедливість є єдністю всього в самому бутті.
Але дивлячись з іншого боку, справедливість, розуміється як дієві відносини і домовленості в соціальному світі та зв’язана вона з раціональністю. А те до чого нас підштовхує любов, може заперечити справедливості, навіть якщо ми рахуємо моральною необхідністю допомагати в першу чергу тим, кого любимо, і це не буде справедливим стосовно того кого ми не так любимо. Про моральний обов’язок допомагати нужденним, ясно пишеться в Біблії. Але чи варто такий прояв милосердя рахувати, як те що витікає з любові. Хоч любов і є вільним проявом нашої волі, котре може пробудити в нас такий позитивний намір допомагати тим хто цього потребує, а не тим хто в рівності з нами, може також поширити наші обмежені ресурси на тих, хто може взагалі не потребує цієї допомоги, на шкоду іншим, котрі відчайдушно потребують цього. Тому, справедливість ніяк не може бути єдиною з любов’ю. Обмірковуючи співвідношення трьох головних питань через віру в Бога Тілліх, зазначає «Любов, сила і справедливість єдині в Богу та об'єднані в новому творінні Бога у світі. Людина відчужена від основи свого буття, від самого себе і від світу. Але воіна все ж людина і не може повністю втратити зв'язок зі своєю творчою основою. Воіна особистість, зосереджена на собі, і в цьому сенсі єдина з собою. Воіна "бере участь" у світі. Іншими словами, возз'єднанняується любові, сили небуття і творіння справедливості все ж діють в ньому. Життя, не є добром в безумовному сенсі, бо тоді вона не була б продуктом життєдіяльності, а була б лише її можливістю. І також вона не є тільки зло, бо в цьому випадку небуття перемогло б буття. Але життя двозначна у всіх її проявах. Вона двозначна і щодо любові, сили і справедливості» [3 с. 76].
З огляду на метод того, що основне відношення між любов’ю і справедливістю є єдність, що передбачає початкове єднання всього в самому бутті, він вводить у свою книгу опис трьох розумінь поняття справедливості. Описуючи справедливість як таку, що має рівні. На першому рівні справедливість це те, що відбувається завдяки внутрішній силі буття всередині нього. На другому рівні, атрибутивна справедливість виступає як та, що приписує людям те, чим вони є і на що можуть претендувати. І третій рівень, можна визначити як вищий, творча справедливість яка пов’язана з тим, як Бог може діяти справедливо саме у своїй милості та прощенні.
Творча справедливість полягає в тому, що вона дозволяє нам легше зрозуміти, як Бог може бути одночасно милостивим і справедливим. Прощаючи не справедливих, Бог не відкидає в сторону справедливість, він висловлює її. Проблема, як визначив П. Тілліх, в тому, що справедливість не визначається як така. Для нього справедливість це форма адекватна, яка є возз’єднанням розділеного. Виходить, що справедливість це проста форма за якої любов робить свою роботу, визначивши творчу справедливість як «граничне значення» і відніс цю форму до любові.
Тобто, співвідношення між любов’ю і справедливістю, полягає втому що вони доповнюють один одного, утворюючи єдине. Справедливість знаходить своє місце в роботі любові. Для того аби знайти любов, потрібно об’єднатися з тим першопочатком єдиного, а для адекватного існування з об’єднаним потрібна справедливість. Але постає питання, як можна справедливо відноситися до того кого любиш? Через те, що, для того аби справедливо і рівно віднестися до певної ситуації, ми відкидаємо всі почуття.
Наші особистісні почуття можуть залишатися такими які вони є, але справедливість відноситься до того, аби з рівною повагою відноситися до тих, хто нам подобається, і до яких ми відносимося зневажливо. Почуття які пробуджуються в нас в ситуації справедливості, до люблячої нами людини, це почуття жалості, тому важко погодитися з тим, що любов і справедливість це єдине.
Знаменита фраза «Люби ближнього свого, як самого себе» розуміється як основне моральне вчення Біблії, і постає як основа справедливості та людської моралі. Ця фраза розуміється, як те, що спочатку ти починаєш цінувати та любити себе, і так само застосовувати ці почуття до інших. Але проблема в тому, що любити це емоція, і ми не можемо собі наказати любити інших, якщо це не так. Для справедливості не достатньо, поширити свої емоції турботи як до себе, так і на інших, тому що любов, не можливо визначити як рівне ставлення, вона завжди вибіркова.
Якщо ж визначити агапе, не як емоційний прояв, а як продукт людської розумової здатності, то тоді, любов можна поширити на всіх, але це буде все одно штучні емоції, не природні, тому що любити всіх не можливо.
Але завдяки усвідомленій повазі до власного життя, про те що воно повинне цінуватися, тому що це людське життя, виходить всі інші людські життя повинні цінуватися з рівною повагою. Якщо вірити у святість людського життя, то всі ми несемо відповідальність один перед одним, не залежно від того, любимо ми тих, кому належить це життя, чи ні. Проте, принципи засновані на розумі, є обмеженими у своєму застосуванні, через емоціональну схильність до вибору. Наприклад, ми поширюємо любов і моральний обов’язок на тварин вибірково, хоч Біблія і дозволяє вбивати тварин, але вона передбачає гуманне ставлення до них. Ми можемо вбивати ту тварину і їсти її м'ясо, але водночас співчувати їй. Таким чином, любов як і справедливість, не може поширюватися на всіх.
Переходячи до розуміння онтологію буття сили П. Тілліх визначив її як «Бог є сила буття, яка протистоїть небуття. Бог є підстава буття, з якого виходить і в якому бере участь всяке буття. Сам Бог не є просто «якимось» буттям, відмінним від інших, він: «саме буття» [3, c. 67]. Виходить, якщо буття є Богом, а Бог є силою буття, то сила буття і є буття. Постає питання, що може протистояти буття, якщо все існує в буття? «Відповідь може бути тільки одна: те, що долається силою буття - це небуття» [3, c. 68].
Як стверджує П. Тілліх, сформувати відповідь про те, що собою представляє небуття в термінах немає шансів. І вдавався в питання, як може небуття мати силу, протидіяти буттю? І чи не виглядає небуття, як те, що є частиною самого буття? На це він дав відповідь «небуття не чуже буттю, але це така якість буття, яке полягає в запереченні всього, що бере участь в бутті. Небуття є заперечення буття всередині самого буття» [3, c. 69]. Пояснюючи як саме буття містити в собі небуття П. Тілліх, надає пояснення в тому що, буття є кінцевим, оскільки містить небуття. Це означає що сила буття є обмеженою не буттям. А друге пояснення таке, чому в балансі між небуттям і буттям, буття переважає. Він надав дві відповіді, логічну та екзистенціальну.
Логічно, існування небуття можливо лише як заперечення буття, оскільки буття передує небуття. Точніше, те що існує і приходить до завершення, логічно передує кінцю. Ця відповідь сама по собі є очевидною. Інша відповідь, яка передбачає що, є щось, що вище кінцівки, можлива тільки в екзистанціональному розумінні, таку відповідь ще називають вірою або мужністю. Мужність і та частина віри, яка являє собою мужність, стверджує, що буття у кінцевому результаті переважає над небуттям. Воно стверджує присутність нескінченного у всьому кінцевому. І богослов’я заснована на такій мужності, намагається показати, що як небуття залежить від буття, яке воно заперечує, так і розуміння кінцівки передбачає те, що є щось що передує йому, звідки кінцеве виглядає як кінцеве.
Розмірковуючи над тим, як любов співвідноситься до сили буття П. Тілліх визначив, що сила, це можливість реалізувати себе, яка є динамічним процесом в якому буття відділяє себе від себе самого і повертається до себе, а саме «Любов є підстава сили, а не її заперечення. Чи говоримо ми, що буття містить в собі небуття, або, що буття відділяє себе від себе самого і возз'єднує себе з собою, - великої різниці немає. Основна формула сили і основна формула любові одна і та ж: Поділ і Возз'єднання Буття, що приймає в себе Небуття» [3, c. 85]. А як раніше ми вже визначали що таке любов, то це процес возз’єднання розділеного, і чим більша любов до возз’єднання, тим більше вона долає небуття, і тим більша її сила буття. Але сила потребує одного із критерії насилля, для досягнення того, що бажає. Тоді, як любов може існувати разом з насильною силою?
П. Тілліх відповідає на це питання так «Воно конфліктує з любов'ю, коли заважає здійсненню мети любові, а саме возз'єднанню розділеного. Любов повинна за допомогою насильницької сили знищити те, що протистоїть любові. Але любов не може знищувати того, хто діє проти любові. Навіть знищуючи його справу, вона не знищує його самого. Вона намагається врятувати та поліпшити його, руйнуючи в ньому те, що спрямоване проти любові» [3, c. 91].
Розмірковуючи над тим, як любов поєднує в собі насильну силу і справедливість, за П. Тілліхом, можна сказати, любов – це бажання позбавитися свого «я», на благо з’єднанню з іншим «я», ця самовідданість не є справедливістю, тому що, віддаючи себе, ти вчиняєш не справедливо до самого себе. А справедливість до себе полягає в тому «щоб підтвердити силу свого власного буття і погодитися з вимогами справедливості, що випливають з цієї сили. Без цієї справедливості немає возз'єднання любові, тому що тоді нічого з'єднувати» [3, c. 94] .

2.2 Владний контекст любові, сили та справедливості.
Влада є феноменом соціального життя суспільства. Коли ми говоримо про владу, ми маємо на увазі те, що є щось, що стоїть над нами. Розмірковуючи про владу, яка виходить із внутрішньої передумови, розуміється як прояв самоконтролю. Чим більша ступінь самоконтролю, тим більше вона випливає у зовнішній світ, та володіє ним. Якщо, самоконтроль відсутній, або не розвинений до того рівня, аби мати владу над зовнішніми факторами, виходить, що немає можливості прийняти усвідомлені рішення стосовно своєї влади над собою, людина стає залежною від цих факторів які на неї впливають, не маючи можливості відігравати велику роль у світі.
Прагнення розвинути самоконтроль, внутрішню дисципліну, дозволяє усвідоми власну волю, і владу над тими факторами які намагаються вплинути. Владний прояв, будучи самоконтролем, намагаючись звільнитися від внутрішнього гніву, заздрості, гордості, егоїзму, подолавши ці емоції, дає можливість звільнитися із під їх влади, і найти щось більш тонке, вишуканіше, тобто любов до себе.
Тлумачний словник означує термін «влада» як «право та можливість розпоряджатися, керувати ким-, чим-небудь» [22, с. 86].
Будучи фундаментом соціального суспільства, термінологічно влада має грецькі конотації панування та володіння. «Влада - право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі. Та сприймаючи владу лише як потенціал примусу і насилля, не можна. Якщо міра законності - показник ступеня поваги суспільства до уряду, а забезпечити суверенітет - показник поваги до держави, то влада - це повага конкретного політичного лідера її здійснюючого, повага народу» [23, с. 125].
Влада присутня не лише на політичному рівні, а і у любовних відносинах, і виступає вона як не примушення до виконання чогось, а як добровільний прояв підкоренню. Запевняючи, що влада і любов у сучасному розуміння є несумісним, та парадоксальним, оскільки, під терміном влада, усвідомлюється як панування одного над іншим, що є приємним для одного, і болісним для іншого, і також відмінна від влади, любов яка проявляється добровільним актом єднання двох, ці два терміни не тільки не мають нічого спільного, а й виключають існування одного в іншому. Неможливість сучасному світу побачити зв'язок між любов'ю і владою, зрозуміти істинний вимір їх існування, як єдиного, П. Тілліх виразився, що плутанина незвичайного стає природнім.
Любов яка присутня у всіх живих істотах, суть якої полягає в єднанні, тільки людина здатна до самотності. Жага до любові, яка підсвідомо нас підштовхує для того аби завадити самотності, дає поштовх до жаги влади, аби заволодіти тим об’єктом, який позбавить тебе від цього почуття. В екзистенціальній самоті, проявляється неможливість реалізації себе, стати тим ким йому судилося стати. Усвідомлення цієї проблеми, штовхає до пошуку влади і любові. Тому в любові завжди присутній елемент якості сили, за допомогою якої, вона намагається реалізувати себе, зробивши цілісним й подолавши самотність та свою ізоляцію від зовнішнього світу.
В любові завжди присутній владний контекст, для контролю над іншим і так само присутній прояв сили і справедливості. Поясненням цього є те, що влада без любові робить з людини насильника, так само як і сила без любові постає проявом насилля, а справедливість без любові робить жорстоким людину. Тому для справедливих міжособистісних відносинах, і без прояву насилля, потрібна любов. Але сила потребує в насиллі, П. Тілліх пояснює це так: «На питання про силу і насильство слід відповісти так: сила потребує насильстві. Але застосування насильства ефективно лише тоді, коли воно виражає реальне співвідношення сил. Якщо насильство виходить за ці рамки, то тим самим ігнорує своє призначення і підриває силу, яку зобов'язана охороняти. Погано не насильство саме по собі, а таке насильство, яке не виражає силу буття, в ім'я якої використовується. Сила потребує насильстві, але насильство потребує критерії, який неявно присутня в реальному співвідношенні сил. Соціальні та політичні наслідки цього аналізу будуть розглянуті нижче» [3, с. 36].
Кожній людині характерна сила, і коли сила протистоїть силі, в будь якій зустрічі, хоч це дружня або ворожа, утворюється боротьба сил, яка веде до насилля. Справедливість в цій боротьбі виступає як, те що допомагає урівноважити права кожного, і можливість надати вирішення боротьби. В боротьбі між силами, присутній і владний контекст, в тому розуміння, що кожна сила бажає впливати на іншу, що породжує несправедливість. Несправедливість в тому випадку коли, одна сила залучена в боротьбу більше чим інша, це не є виявленням несправедливості, як визначив П. Тілліх, вона виконує творчу функцію. А несправедливість як така, виникає коли в боротьбі сил, одна сильніша використовує свої можливості, для пригнічення і руйнування слабшої сили, тому аби не виникало несправедливості як такої, повинна бути любов, яка володіє силою, для утримання від насилля і негативних наслідків цієї боротьби.
Любов в якій присутній елемент якості сили, за допомогою якої, вона реалізовує себе, зробивши цілісним і подолавши самотність, і свою ізоляцію від зовнішнього світу.
Вислів «любов до себе» як ми звикли ще розуміти «самоконтроль» або «влада над собою» П.Тілліх розумів метафорично, так як не вжав цей вислів усвідомленим. Розуміючи поняття любов як єднання двох розділених, сумнівався в доречності використання терміну «любов до себе», так як в середині самого себе немає ніякої роздільності, і якщо воно вже використовувалося, то тільки як метафора. П. Тілліх категорично відкидав цей вислів, через не ясність, і розумів його як три різні терміни, які протиставляються один одному. А саме, воно може розумітися як вислів «Любити ближнього як самого себе», як прийняття самого себе, і як прояв егоїзму. Відкинувши цей вислів, як не усвідомлене, не зрозумівши як своя влада може проявлятися над самим собою, адже своє «я» не може вести боротьбу з іншим «я» з яким воно ідентичне, визначив, що «Влада над собою – це влада «я» над силами, які входять в його склад і намагаються вплинути на нього» [3, с. 36].
Але влада над собою, можна визначити як дисципліна своїх емоції, і поведінки, воно не є проявом егоїзму. Егоїзм це той випадок, коли ти не здатен чути ні себе ні інших, тобі байдуже на все. «Любов долає егоїзм, спрямовуючи почуття небайдужості від себе на іншу людину. Міф про самозакоханого Нарциса відображає стан внутрішньої застиглості почуттів, які людина зосереджує на собі, відгороджуючись від світу. Неминуче вона прирікає себе на стан суто фізичного існування» [1, с. 73].
Дисципліна, є проявом твоєї добровільної волі, яка не є нав’язаною іншим, і не пригнічує інших волю, навпаки, зрозумівши те, що ти здатен до самоконтролю і прояву любові до себе, прийняття себе таким який ти є, надає можливість сприймати і розуміти інших також такими якими вони є.

Висновок до розділу
Отже, П. Тілліх, будучи протестанським теологом, його праця «Любов. Сила. Справедливість» яка викладена у вигляді лекції, намагається проаналізувати співвідношення любові, сили та справедливості крізь призму онтології і етики, стверджуючи, що тільки онтологічний аналіз цих трьох концепцій може розкрити природу їх буття. Результат цього аналізу полягає в тому, що ці поняття перебувають у взаємозалежній єдності і кореняться в онтологічній реальності, а саме реальності Бога як Основи Буття, і крім того, ця істина має глибокі наслідки серед наших особистих відносин, соціальних відносин і, нарешті, наших граничних відноси.
Починаючи з любові, Тілліх вивчає різні концепції любові, та її зв'язок з силою, справедливістю, та владою. Стверджуючи, що любов має онтологічний характер, надає можливість побачити глибину його розуміння, не лише як поверхневе та емоційне почуття. Виділивши три головні типи любові, а саме, любов як онтологічний принцип, яка заключається в любові до Бога, також любов як етичний принцип, суть полягає в вислові «Ти повинен», і третій любов як емоційний принцип, сенс якого полягає в єднання двох відчужених. Аналіз сили, є потенціалом, який існує і активізується тільки при зіткненні з іншою силою. Любов у відношення до сили є єдиною, яка є субстанцією справедливості. Справедливість виступає тою формую, яка зберігає те, що повинно з’єднатися з любов’ю, яка є необхідним принципом для її реалізації. Звертаючись до влади, яка є основою любові, Тілліх детально пояснює, те, що ми не в змозі співставити один з одним. Влада постає тією динамічною силою, яка долає внутрішнє і зовнішнє протистояння. В загальному, можна сказати, що думки П. Тілліха, дають можливість зрозуміти любов не лише як пристрасть, а заглянути в її онтологічне розуміння, існування разом з людиною і природою. Любов маючи багатозначність своїх якостей, може проявлятися по різному у більшості ситуацій, але залишаючи в собі ту єдність онтологічного розуміння зі своєю природою.
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ЛЮБОВІ

3.1 Любов як патріотизм: український досвід

Патріотизм відіграє велику об’єднувальну роль духовних цінностей суспільства. У сучасному світі, почуття патріотизму набуває великої актуальності, бувши емоціональним фактором національно – державного світогляду. Почуття патріотизму містить в собі, розуміння незалежності своєї країни, повагу до її історії, культури, мови, до рідної землі. Найвищою формою патріотизму вважається самопожертвування заради блага своєї Батьківщини.
Поняття патріотизму виникло дуже давно. Перша згадка про нього була в тексті Платона «Держава», де він розумів словосполучення «спільне благо» як те, що в сучасному світі ми розуміємо під поняттям «патріотизм». Платон під цим словосполученням тлумачив, що спільне благо «Є найвищою цінністю, найголовнішим принципом функціонування його ідеальної держави, воно зрозуміле та підтримується більшістю громадян. Громадянин опікується інтересами держави, держава опікується інтересами громадянина. Індивід поза межами держави не може повноцінно реалізувати себе, тільки спільними силами громадян держава спроможна протистояти викликам. Таку солідарність можна розглядати як відсутність суттєвих суперечностей усередині суспільства» [24].
Аристотель визначив у своїх працях поняття патріотизму, як один зі складових чинників суспільства, котрий гарантує добробут держави. «Таким чином, ідея патріотизму в грецькому суспільстві виникає як результат соціальної творчості, що має на меті виживання спільноти, пошук способу самоідентифікації етносу, засобів підтримки балансу інтересів між різними станами, подолання соціальних бар’єрів усередині суспільної структури» [25, с. 280].
Зауважимо, що однією з головних функцій держави є виховання у громадян почуття патріотизму. Поняття патріотизму в українській енциклопедії трактується як «одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури, визначає його як соціально-історичне явище, елементи якого виникли за первісногромадського ладу, як форми усвідомлення родових зв’язків, обрядів, звичаїв. Патріотизм – могутній духовний прискорювач соціально-економічного і культурного прогресу, один із головних принципів моралі та важлива складова частина виховання»[26 с. 527].
В академічному тлумачному словнику української мови патріотизм визначений як «любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви й подвиги» [27, с. 97].
В «Енциклопедії політичної думки» зазначено: «Патріотизм – це любов до Батьківщини, яка охоплює в собі готовність стати на її захист та діяти в її інтересах». «Патріотизм – це швидше почуття, аніж політична ідея, але таке почуття, яке може бути поставлено на службу різного роду переконанням, особливо під час війни» [28, с. 237].
В «Енциклопедії державного управління» написано: «патріотизм – морально-етичний та політичний принцип, сутність якого полягає в почутті любові до рідного краю, Батьківщини, своєї країни» [29, с. 535] .
Педагогічне осмислення патріотизму акцентує увагу на формуванні індивідуального виховання, а саме в контексті особливо значущої особистісної якості, «яка впливає на поведінку людини та має сукупність морально-етичних почуттів до своєї Батьківщини; сформоване на цих підставах ставлення до неї визначає поведінку людини в певних життєвих ситуаціях, що реалізується в діяльності на підтримку, розвиток та її захист. Як і будь-яка особистісна якість, патріотизм характеризується стійким форматом поведінки, у тому числі та завдяки свідомому застосуванню сили волі, тому вважається, що її треба виховувати» [30, с. 7].
Відтак, патріотизм має відчутні конотації з ідентичністю, відображаючи через відчуття глибокого зв’язку з рідним краєм, рідною землею не лише настанови любові та відданості, а й відповідальності, турботи та обов’язку. Таке ціннісно орієнтоване відношення постає важливим ресурсом громадянської згуртованості та визначає рівень політичної культури загалом.
В контексті аналізу співвідношення патріотизму та ідентичності варто звернутись до таких різновидів патріотизму, як етнічний, територіальний та державницький.
Перший вид: «Етнічний патріотизм - ґрунтується на почутті власної причетності до свого народу, на любові до рідної культури, до власної історії. Цей патріотизм започатковується як уявлення про видові ознаки народу. Вважається, що ці ознаки формуються завдяки вихованню у національно свідомій і національно-орієнтованій сім'ї» [31].
Другий вид: «Територіальний патріотизм — ґрунтується на любові до того місця де людина народилася. На думку Г. Ващенка, є всі підстави вважати, що любов до рідного краю, в першу чергу, заснована на ранніх дитячих переживаннях, захопленнях. Для людини рідним стає все те, що вона сприймає найперше, найраніше» [30, с. 8].
Третій вид: «Державницький патріотизм. Метою нації є побудова власної держави, її державне самовизначення, а головною метою виховання стає розвиток у громадян державницького світогляду і державницького почуття — того вищого почуття, яке ґрунтується на державній ідеології і пов'язується з поняттям правосвідомості»[30, с. 8].
У цілому, патріотизм можна визначити як духовно – моральне і політичне правило, почуття, що має в собі любов і шанування інтересів своєї Батьківщини. Патріотизм важко назвати природнім, генетичним почуттям. Це почуття формується після народження і виховується спочатку нашими батьками, потім доповнюється усвідомлена гордість за свою державу. І навіть такі негативні факти, як економічна не стабільність держави, не може вплинути на почуття патріотизму, тому що, ти в першу чергу любиш землю на якій ти народився і її традиції. Справжній патріот, також поважає, не тільки свою Батьківщину, а і Батьківщину інших, через те, що, на ній також є патріот, котрий також є патріотом своєї Батьківщини. А прояв ненависті до інших народів і країн, руйнує це почуття, і утворює нове поняття «шовінізм». Шовінізм – це пристрасна любов до свого народу, і ненависть до іншого.
Окремої уваги потребує звернення до проблематики співвідношення патріотизму та моральності. Моральний прояв патріотизму - це природне вираження прив’язаності до держави, в якій ми народилися і виросли, котра є невід’ємною складовою нашої ідентичності. Але є крайній патріотизм, який Макіавеллі визначив як такий, «коли безпека країни цілком залежить від того, яке рішення буде прийнято, не слід звертати уваги ні на справедливість, ні на несправедливість, ні на доброту, ні на жорстокість, ні на те, чи гідно воно похвали або ганьби» [32.] Тобто, державний правитель, котрий хоче добре виконувати свою роботу, повинен бути готовий порушувати свої обіцянки, обманювати коли це буде необхідно для політичної ситуації.
Це можливо має або не має відношення до питання про патріотизм, в залежності від того, що ми розуміємо під цим поняття і тим, як повинно відбуватися правління державою. Але тут висвітлюється думка про те, чи інтереси своєї країни важливіші любих моральних міркувань. Цей тип є крайнім, але не рідкісним явищем, тому, що часто застосовується політиками, і громадянами, коли вважається найголовнішим інтересам своє країни. Україна будучи багатонаціональною країною, спонукає то потенційної небезпеки, а саме, появи сепаратистських настроїв. «Сепаратизм можна вважати одним з крайніх проявів не патріотичності. Існування цієї проблеми певною мірою зумовлюється поведінкою політичної еліти. 1920 року В. Липинський писав, що потрібної усім держави й нації немає, а є економічно – грабіж, а ідеологічно – фарисейство й деморалізація» [33].
Любов до свого краю формується під дією місця народження людини і її зростання. Велика частина громадян України народжувалася в державі, котра вже не існує («Радянський Союз»).
«Серед політичної еліти України вихідців з СРСР більшість, тобто більшість тих, хто в старі часи боровся з будь-якими проявами націоналізму. В зрусифікованих містах радянської України представників інтелігенції, які розмовляли українською мовою, підозрювали в тому, що вони є націоналістами (буржуазними націоналістами). Українська мова інших груп населення (робітників, селян) сприймалась як прояв безкультур’я. Люди, що розмовляли українською мовою (усвідомлюючи це чи ні) знижували свій соціальний статус, повинні були миритися до певної міри зі зневажливим ставленням до них. Можливо, й досі в когось у підсвідомості зберігається інформація, що любов до України – це мало не злочин, а українська мова – мова «плебеїв» [34]. Це також вплинуло на розвиток особистості молодого покоління, під впливом особливості політичного виховання старшого покоління які народжені були в Радянському Союзі. В сучасній Україні, відбувається зміна соціальних і політичних поглядів суспільства, оскільки молоді люди мають інші погляди та уявлення, ніж представники старших поколінь.
Нові погляди стають рушійною силою для прогресивного демократичного перетворення у своїй країні, що підтверджує їх патріотичність. Патріотичне виховання молоді є одним із головних завдань політичного і соціального виховання в країні. Зазвичай, люди плутають такі поняття як патріотизм і націоналізм. Для когось ці поняття схожі, інші заперечують це. Варто зазначити, що це, два різних поняття за своєю суттю.
Націоналісти, перш за все люди, котрі вшановують традиції своєї нації, і чинять практичні дії для реалізації нації вийти на новий рівень розвитку, але непомітно націоналізм може перерости в шовінізм. А поняття патріотизм це віддана любов, підтримка і захист своєї країни, до землі, культури, традиції, і також до свого народу. Схожими ці поняття є лише в одному випадку, коли формується політична нація. Ідентичність полягає в тому, що і націоналізм і патріотизм є проявом до своєї нації і держави. У випадку коли не було сформовано політичної нації, а існує лише етнічна нація, тоді в багатонаціональній країні, як наприклад Україна, потрібно немалих старань докласти, аби всі національні групи країну свого проживання, вважали своєю батьківщиною.
Немале значення для формування патріотизму є історія країни. В Україні часом при новій владі переписується історія, багато історичних фактів тлумачиться по різному на різних регіонах України. Так як Україна є багатонаціональною, важко сформувати патріотизм, використовуючи історичні факти. «В будь-якій багатонаціональній країні складно формувати патріотизм, використовуючи історичні факти. Дехто вважає, що мають бути представлені протилежні уявлення про історичні події без оцінок. В деяких країнах вже сьогодні в школах намагаються подавати історичні факти, не даючи їм оцінки. Це пов’язується з так званими морально неоднозначними фактами історії.» [35, с. 7].
Дослідження рівня патріотичної свідомості громадян України проаналізовано у «Концепції загальнодержавної цільової соціальної програми патріотичного виховання населення»: «Дані соціологічних досліджень засвідчують, що рівень патріотизму населення України є недостатньо високим. Патріотами себе вважають близько 45% населення, кожен шостий громадянин України бажає емігрувати назавжди, кожен десятий не пишається своїм громадянством. Серед молоді у віці 18–29 років показник готовності до еміграції становить 50,4%, а у віковій групі 30–39 років – 42,4%. Таким чином, серед вікової категорії людей, від яких залежить майбутнє України, практично кожен другий допускає для себе можливість еміграції. Ці прагнення здебільшого зумовлені неможливістю повною мірою реалізувати свій потенціал і мати достатній рівень матеріального добробуту на Батьківщині» [36.] З даного дослідження видно, що в країні не існує об’єктивного формування патріотичності своїх громадян. Результатом цього, можливо є нешанобливе і корупційне діяння еліти, і не можливість утворення умов для реалізації свого потенціалу і поліпшення якості життя громадянам.

3.2 Любов та відповідальність в діалогічному просторі взаємодії між «Я» та «Іншими»
Любов у звичайному розумінні розглядається як почуття котре виникає на підставі потягу до іншого, але таке розуміння варто віднести до поняття закоханості. В сучасному світі, любов відносять до чогось особистісного, і не в змозі зрозуміти як політичну концепцію, яка допомагає об’єднати та пізнати силу більшості. Любов можна зрозуміти у політичній концепції як цінність, яка урівноважує такі цінності як відповідальність, розуміння, справедливість. Як дослідив Е. Фромм співвідношення любові та відповідальності це «діяльна заклопотаність, зацікавленість в житті та добробут того, кого ми любимо, тому любляча людина відчуває себе відповідальною» [37, с. 177].
Тому варто зрозуміти політичну концепцію любов як діалог, який є неодмінним елементом нашого життя, який будується на постійних спробах спілкування, спілкуючись ми можемо об’єднатися в коло наших угод і розбіжностей, котрі дозволять нам розв'язувати глибокі проблеми, дозволивши нам побачити найширший набір потенційних варіантів розв'язання проблем. Міжкультурний діалог, який є процесом обміну з представниками різних культурних груп, є інструментом для прояву «м’якої сили».
М'яка сила являє собою форму мета-сили. Безпосередньо ця мета-сила фіксує ситуації, за яких владні стосунки вбудовані в систему соціальних відносин, що впливають на ці відносини, що й зумовлює остаточні результати, які випливають із взаємодії між учасниками.
М'яка владна сила досягає своїх стратегічних цілей, не вдаючись до зовнішнього матеріалізованого насильства. Її інструментами впливу виступають інтелектуальні патерни, когнітивні спокуси, привабливі ідеї і символи, звабливі візуальні і аудіальні образи [38].
Зауважимо, що більшість країн все частіше приділяють увагу концепції «м’якої сили», насамперед задля конкурентності та привабливості політики. Така актуальність на цю концепцію відбувається, тому що сумісність цінностей, культурі з іншими націями, є настільки ж важливою, як і прояв жорстокої сили, за для досягнення бажаючого.
Таким чином, ми можемо уявити різні нації, політичні фракції, цінності, культури, релігії, раси та інше, як масштабні діалогічні відносини, схожі на шлюб і сім’ї. Розуміючи, що є випадки, коли спільний діалог з тим, хто нам відверто не подобається, вимагає від нас все одно поваги, терпіння, забирає більше часу і великих зусиль, але це краще, ніж діяти самостійно. Завжди простіше, розвернутися і піти від проблеми, але що буде, якщо взяти, наприклад шлюб, якщо ви перестанете вести діалог і обговорювати свої розбіжності в думках? Очевидно, що це призведе до катастрофи ваших відносин, так само і на політичному рівні, час від часу ми зустрічаємося з конфліктами, в яких спілкування загострюється, це може нанести фатальні наслідки у всіх відносинах на всіх рівнях.
Відтак, діалог являється одним із найголовніших умов існування від сімей до національних держав. Тому ми повинні навчитися думати не тільки про те, для чого, а і про те, як організовувати та вести діалог, адже кожний діалог, може прийняти неочікувану сторону, або переходить на небезпечну територію, ми змогли рухатися разом, з тим що відбувається в діалозі, і сформувати його таким чином, щоб він задовольнив глибоке бажання всіх нас мати зв'язок і співпрацювати. Як наголошує Далай-лама «Ненасильство означає діалог, використовуючи нашу мову, людську мову. Діалог означає компроміс; повагу прав один одного; в дусі примирення існує реальне вирішення конфліктів і розбіжностей. Немає ні стовідсоткового переможця, ні стовідсоткового програвшого. це єдиний практичний шлях» [39].
В контексті аналізу діалогічного потенціалу любові доцільно звернутись до творчості М. Бубера. Мартін Бубер – єврейський філософ, визначив люблячого, як того хто вміє вести діалог «Почуття супроводжують метафізичний і метапсихічний факт любові, але вони не становлять його. Почуття можуть бути дуже різними» [40]. Тобто, реальність любові проявляється через міжособистісні відносини, який має діалогічний характер і єднання унікального «Я» з «Ти» який стає інтимним. А люблячим постають ті, хто вміє вести діалог. На думку філософа любов також є проявом відповідальності. «Відповідальність Я за Ти: у ній присутнє те, чого не може бути у жодному почутті, – рівність усіх люблячих» [39, с. 23 – 24].
За М. Бубером «вроджене Ти» у діалозі, намагається показатися як реальне Ти, світ якого є постає як світ людського буття. Але М. Бубер стоїть на думці, що власне людина може активізувати цей процес, а саме: «...її прагнення до Бога перетворюється на прагнення Бога до неї» [40, с. 374].
Також варто відзначити філософа М.М. Бахтіна, який розробив думку про діалогічну свідомість. «Отже, жити – значить безупинно брати участь у любовному діалозі, відповідати, слухати, запитувати, особистість повинна стати суцільно відповідальною» [36, с. 337]. Людина яка любить є відповідальною, і бере участь у побудові цілісного буття, яка складається з діалогічності. Любов співіснує з діалогічністю життя, перебуваючи у постійному діалозі, людина віднаходить себе творчу, індивідуальну особистість в діалозі з іншими.
Ж.-П. Сартр також намагався поєднати любов «я» до «ти». Він говорив, про те, що любові необхідно надати своєму буттю, можливість обрати в себе, того іншого. «Любов, за Сартром, є підприємство, органічна сукупність проектів, розгортання моїх власних можливостей. Ідеалом любові, її рушійним початком, метою і змістом є «дія на свободу іншого», існування для іншого. Любов тут є сукупністю деяких проектів, за допомогою яких людина здійснює це утримання. Люблячий не хоче тут володіти улюбленим, як якоюсь власністю; він мріє про зовсім особливий вид присвоєння. Він хоче мати свободу, але при цьому свобода іншого повинна бути готова повністю потонути в його волі. Інший знаходить в мені свою другу даність, своє буття і сенс цього буття при обопільній згоді» [41].
Розмірковуючи над його розумінням, люблячий виступає тим об’єктивним фоном, для включення в себе іншого, який підтверджує його існування, це існування обґрунтоване тим, що воно для когось існує. «Любов тут стає «чистим благодіянням»: я існую, бо роздаровую себе» [41, с. 45]
Любов хоч і пов’язана з почуттям, не може зводитись лише до емоцій, це також діалог, котрий зв’язує нас в єдине, укріплює пари, сім’ї, культури, це діалог, який дозволяє нам знайти себе інакшого, проявляючи любов до іншого, який розширює і підтримує нашу можливість до любові і зв’язку. Любов може проявлятися у відповідальності, але не виключати ніжності, тепла, ті почуття які є в інтимному діалозі, де можна віднайти нові сенси буття. Бути відповідальним, означає сформувати в любовному сенсі цілісне буття. Саме тому нам потрібен діалог.
Можна погодитися, що поняття любов є розпливчастим, і не дає реальність того, що воно означає. Шляхом діалогу, ми маємо можливість працювати на благо всім, проявляючи альтруїзм. І ті цінності як взаємність, повага, справедливість, направляли б нас, на протистояння тим силам, які розділяють нас, і намагатися колективно покращити ситуації у світі. «Альтруїзм-егоїзм – одна з головних, визначальних позицій особистості. Центральною для поняття альтруїзм є ідея безкорисливого служіння іншим людям, що не передбачає реальної винагороди. Діаметрально протилежним поняттям є егоїзм – ціннісна орієнтація суб'єкта, що характеризується переважанням в його життєдіяльності власнекорисливих особистих інтересів і потреб, відносно до інтересів інших людей і соціальних груп» [42].
Ціль любов у міжособистісних відносинах, є утвердженням цінності іншого, зміщення акцентів у соціальній взаємодії з егоїстичного на альтруїстичне.
Варто також зазначити, що діалогічності, притаманна така якість як владний контекст. Під цим можна зрозуміти, що в діалозі, завжди є той хто іде попереду, і намагається якимось чином вплинути на співрозмовника. Влада є проявом сили характеру індивіда, і в діалозі ці дві сили протистоять одна одній утворюючи боротьбу. Тому аби при зіткненні цих двох сил, не виникло насилля одного над іншим, варто опиратися на любов, як прояв справедливості та розуміння, адже, оскільки стверджував П. Тілліх, протистояння сили з силою веде до насилля. А насилля позиціонує себе, як несправедливість, бувши під впливом більш сильнішої сили. Розуміючи, що силі завжди притаманне насилля, все-таки не повинне проявлятися як те, що бажає знищити свого співрозмовника, вона повинна проявлятися лише для того, аби знищите, що стоїть проти справедливості.

Висновок до розділу
Підсумовуючи розділ політичного виміру любові, можна зробити висновок, що в межах політичної філософії, любов визначають з самих різних сторін. Емоція любові не повинна підмінювати політичні платформи, вона може слугувати як потужний політичний мотиватор. Дехто, може розглядати прояв любові як владно – діалогічні стосунки в політичному контексті, та між особистісному, і також як формування почуття патріотизму крізь призму любові. Патріотизм умовна категорія, яка залежить від глибокого почуття поваги, волі та рівності, яка слугує важливою складовою функціонування духовно усвідомленого існування громадян.
Процес росту почуття патріотизму можна означити такими критеріями, як когнітивний, тобто ціннісне ставлення до Батьківщини, повага до державних атрибутів, традицій свого народу, знання прав, і усвідомлення свого місця в державі, інший критерій діяльнісний, який заключається в активній участі в життя суспільства та готовності відстоювати інтереси рідної держави, третій критерій є ціннісним, котрий проявляється в зацікавленості до історії, культурної спадщини, мови, звичаїв та моралі.
Також варто відзначити, для підняття вищого рівня патріотизму, держава повинна надавати не лише історію, а і створювати умови для почуття гордості за свою країну, для можливості реалізації свого життя, аби у громадян не було думок про еміграцію. Нажаль, в Україні є велика проблема з почуттям патріотизму, виходячи з дослідження про патріотичне усвідомлення громадян, лише 55 відсотків українців вважаються себе патріотами, а всі інші намагаються якнайшвидше покинути цю країну. Тому для формування цього почуття, дуже важливим є діалог, який допомагає усвідомити і покращити ті проблеми, які є у громадян, і які заважають формуванню почуття патріотизму. Цей діалог між владою та громадянами повинен бути побудований, через любов, як розуміння відповідальності, справедливості. Адже, той хто любить, завжди стає відповідальним за того кого любить, і державна влада цьому не виключення.

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи, можна сказати, що любов є нерозгаданим феноменом буття, який і на сьогодні залишається загадковим, оскільки немає нічого, що могло б дати визначення «любові». Проте, якщо взяти будь-яку тему в світі та задавати глибокі питання про неї, ви в кінцевому підсумку закінчите займатися філософією. Любов нічим не відрізняється. Кожен розуміє поняття по-своєму, але при цьому є усвідомлення того, що воно є невід’ємною складовою існування людини. З огляду багатьох філософів, любов може здаватися тою силою, п’янкою сумішшю бажань, екстазу та ревнощів, яка міцно прижилася в наших серцях.
Любов є складною і неоднозначною, занадто дивною та динамічною, щоб їй можна було надати чіткого визначення або філософську теорію. Включаючи в себе такі якості відданості, турботи, цінності, робить нас вразливими, змушуючи відкритися іншій людині, сподіваючись, на взаємність.
З Античних часів, любов розумілася як те, що спонукає нас до цілісності та єднання з люблячим. Це бачення не змінилося і до сьогодні. Етичний розгляд любові як основа людського існування, пояснюється не тільки як духовно і фізична самоціль, а і як спроба позбутися самотності. Любов дарує нам почуття щастя лише тоді, коли ми віримо і бажаємо його.
Зрозумівши, що любов це загадкове та чарівне почуття, воно є також, проявом самопожертви, відповідальності, справедливості, і головне сили. Як зауважував П. Тілліх, любов є рушійною силою нашого буття. Аби жити в гармонії та адекватному співіснуванні з возз’єднаним, потрібен прояв справедливості. Адже справедливість без любові, є запорука жорстокого відношення, так само як і сила, без любові переростає в насилля.
Неможливо уявити міжособистісні відносини побудовані на любові, без діалогу. Діалог для любові є тієї силою духовно – соціального існування суспільства, будучи об’єднувальним осередком. Любов є реалізацією духовної спрямованості крізь діалогічний простір між «Я» та «Інші», будучи головною таємницею буття та символічним конструктором взаємодії та відкритості. Діалогічний потенціал любові постає як утвердження цінності та визнання Іншого, пошук ціннісної дотичності та зміщення акцентів у соціальній взаємодії з егоїстичного на альтуруїстичне.
Концепція любові також адаптована і спроектована для побудови патріотизму. Набуваючи великої актуальності, патріотизм притаманний будь – якому суспільству, як ототожнення кожного індивіда зі своїм народом. На жаль, в Україні почуття патріотизму та гордість за свою країну відіграє не велику роль у світогляді громадян. Більшість із яких молодь, зацікавлені в еміграції, для того, щоб покращити свій рівень життя, де для них буде відкрито більше можливостей для реалізації своїх цілей. Можливо, це зумовлено тим, що корупційний та економічно нестабільний стан держави тільки погіршується, і для покращення цих умов, владі варто звернутися до почуття любові як відповідальність за своїх громадян.
Отже, любов у особистісному та політичному вимірі відіграє велику роль, будучи пізнаваною через емоційне і свідоме почуття, але яке не може бути спіймане раціональною або описовою мовою. Дана тема, не є вичерпною, і потребує подальшого усвідомлення та вивчення, окремо, з точки зору практичних проблем формування культурно – духовного діалогу, як моральної основи між особистісних відносин між «Я» «Ти» та «Ми».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Кучера Т. Онтологічні та морально – екзистенційні виміри любові // Університетська кафедра. 2013. № 2. С. 74-89
Доватура А.И. Кратил, или О правильности имён (отрывки) //Античные теории языка и стиля. 1936. С. 36 - 57
Тиллих П. Любов. Сила. Справедливость / пер. с анг. Чернявский А.Л. Москва: Центр гуманитарных инициатив. 2015. 128 с.
Тисовська Н. Міфи Давньої Греції // Київ: Країна Мрій. 2013. 269с.
Туренко В. Е. Антична філософія любові: монографія // Київ. 2017. 288 с.
Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии // Москва: Мысль, 1993. С. 225 – 226
Чанышев А.Н. Любовь в Античной Греции // Политиздат. Москва. №1. 1990. 44с.
Платон. Бенкет/ пер. з давньог. і коментарі Головач У.. Львів: Вид-во Укр. католицького університету. 2005. 178с.
Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии // Москва: Мысль, 1993. С. 225 – 226
Августин Блаженный. О граде Божием // 1998. С. 30 – 48.
Соловьев В. С. Смысл любви // Москва: Мысль. 1988. №2. С. 494–497
Бэкон Ф. Сочинение в 2 томах // Москва: Мысль 1971. 415с.
Спиноза Б. Избранные произведения // Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. 79с.
Декарт Р. Страсти души // Москва: Политиздат, 1950. 635с.
Фрейд З. Об инфантильных сексуальных теориях // Москва: Фирма СТД, 2006.
Э.Фромм. Искусство любить// Перевод с англ. Л. Чернышевой. Минск, ТПЦ «Полифакт», 1990. 224с.
Шевченко С.Л. Методологічна та ідейна кореляція християнської теології і екзистенціалізму// Інститут філософії НАНУ. Київ. 2017. 472с.
C. Таранов Старі цінності в новій культурі. Філософська аксіологія Пауля Тілліха// Університетська кафедра. 2015 № 4. С. 37-46. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ukaf_2015_4_6
Мейстер Екхарт. Проповіді та міркування. Цитується за книгою: Еріх Фромм. Мистецтво кохання // Мінськ, 1990
Тиллих, П. Теология культуры // пер. с англ. Е.Г. Галагушкин, О.В. Боровая, Т.И. Вевюрко и др.. Москва: Юристъ, 1995. С. 236–395
Тиллих, П. Систематическая теология // пер.с англ. О.Я. Зоткина; отв.ред. О.Р. Газизова. Москва; Университ. книга, 2000. 415с.
Академічний тлумачний словник (1970—1980)
Кремень В. Г. Політологія // В. Г. Кремень, М. І. Горлач. – Харків: Друкарський центр, 2001. 640 с.
Платон. Держава // Пер. з давньогр. Д. Коваль: Основи. 2000. 355с.
Миронов А. В. Идея патриотизма в греческой философии // Изв. Сарат. ун-та Нов. сер. Сер. «Философия. Психология. Педагогика» 2016. №3. Режим доступа : https://cyberleninka.ru/article/n/ideya-patriotizma-v-grecheskoy-filosofii
Бажан М. П. Українська радянська енциклопедія // Київ: Головне реддагування УРЕ.1982. 527с.
Білодід І. К. Словник української мови // Наукова думка. Київ. 1975. 97с.
Енциклопедія політичної думки : пер. з англ. – Київ : Дух і Літера, 2000. 472с.
Ковбасюк Ю. В. Енциклопедія державного управління // Київ: Наукова редакція: Колегія. 2011. 788с.
Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки,Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич: Коло, 2006. 326с.
Івченко Ю.В. Державний патріотизм як системоутворююча цінність у формуванні української національної системи // Національна академія внутрішніх справ. 2016. №2. С. 174-177
Кіндратець О. Особливості формування почуття патріотизму в Україні// Український центр політичного менеджмент. Київ. 2008. 364с.
Проект Концепції Загальнодержавної цільової програми патріотичного населення на 2013 – 2017 рр. – Режим доступу: http://hai-nyzhnyk.in.ua/ doc2/2011%2812%29.proekt.php.
Фромм Э. Искусство любить // Самара: “Бахрах-М”. 2002. 522с.
Шульга М. Етапи становлення політичної еліти в Україні в роки незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. № 4. 2006. 34с.
Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм. // Проблема человека в западной философии. М., 1991. 211с.
Тимофеева Л.Н. Политическая коммуникативистика: проблемы становления // ПОЛИС, 2009. № 5. С. 41-54
Бубер М. Место хасидизма в истории религии // Иерусалим: Гешарим, 2006. С. 373–384
Бубер М. Я и Ты // Республика. Москва. 1995. 464с.
Иванченко Г.В. Логос любви // Смысл. Москва. 2007. 130с.
Липинський В. Листи до братів-хліборобів.//№2.1954. С. 16 - 17.
Про особистості проявів альтруїзму-егоїзму у студентів. // УДМТУ. 2002. №3. С. 115–119.

30

Репозиторій ЧДТУ